Назва реферату: Астрономічна наука і передбачення. Боротьба за науковий світогляд
Розділ: Астрономія, авіація, космонавтика

Астрономічна наука і передбачення. Боротьба за науковий світогляд

Одна з головних вимог до будь-якої наукової теорії полягає в тому, що теорія повинна передбачати раніше невідомі факти і явища. Здатність теорії передбачати є водночас і критерієм її істинності, її відповідності закономірностям реального світу.

В астрономії теоретичні передбачення перевіряються спостереженнями. Блискучим прикладом наукового передбачення в галузі вивчення Всесвіту, передбачення, що грунтується на знанні законів руху планет і закону всесвітнього тяжіння, стало відкриття планети Нептун.

Коментуючи цю видатну подію в історії природознавства, Ф. Енгельс писав, що система світу Коперника тривалий час залишалася гіпотезою, досить переконливою, але все ж гіпотезою. Однак після відкриття Нептуна справедливість цієї гіпотези можна вважати остаточно доведеною.

Методичні міркування. У зв'язку з відкриттям Нептуна, зробленому завдяки теоретичному прогнозуванню, можна навести учням ще кілька прикладів вражаючих наукових передбачень. До них належать надзвичайно точні прогнози на десятки й сотні років уперед моментів сонячних і місячних затемнень, передобчислення майбутніх положень планет, а також зроблені свого часу на основі періодичної системи елементів Менделєєва передбачення властивостей нових хімічних елементів і численні передбачення фізиків-теоретиків про існування невідомих до цього елементарних частинок.

Рух планет і астрологія. З видимими переміщеннями планет відносно сузір'їв, переміщеннями, які є результатом обертання цих небесних тіл довкола Сонця, пов'язана чергова спроба наших предків виявити зв'язок між небесними явищами і долями людей. Йдеться про астрологію, в основі якої лежали помилкові містичні уявлення про вплив небесних світил на життя людини.

Астрологи вважали, що майбутнє кожного жителя Землі «записане» на небі розташуванням планет й інших небесних світил у момент його народження.

Насправді ж, зрозуміло, ніякого реального причинного зв'язку між розташуванням планет і долями людей немає і бути не може. Хоча б уже тому, що планети взагалі не можуть справляти на Землю ніякого відчутного фізичного впливу. Оскільки ці небесні тіла не е джерелами скільки-небудь сильного електромагнітного випромінювання, то єдиним їх впливом на Землю міг би стати гравітаційний вплив. Проте міжпланетні відстані є настільки великими, а маси планет такими незначними порівняно із сонячною, що їх гравітаційний вплив на Землю, а також його коливання, пов'язані із взаємними переміщеннями Землі і планет, практично не можуть скільки-небудь істотно змінювати хід земних процесів. Адже, як відомо, сила тяжіння послаблюється пропорційно квадрату відстані. Тому навіть маленький Місяць, завдяки своїй близькості до Землі, зумовлює на ній припливні явища, незмірно потужніші, ніж гігант Юпітер, від орбіти якого нас відділяє близько 600 млн. км.

БОРОТЬБА ЗА НАУКОВИЙ СВІТОГЛЯД

Астрономія більшою мірою, ніж будь-яка інша наука, пов'язана із світоглядними питаннями. Це й зрозуміло: адже саме астрономія робить найбільший внесок у з'ясування місця людини і людства у Всесвіті, у вивченні відношення «Людина — Всесвіт».

Одним з основних положень матеріалістичної діалектики е уявлення про глибоку єдність людини і світу (зокрема, людини і Всесвіту), хоч водночас між ними існує й докорінна якісна відмінність — природне і соціальне.

А ідеалізм і релігія «розривають» світ, протиставляють його людині. З точки зору об'єктивного ідеалізму і релігії світ є «таємничим» і «непізнаванним», а людина є не продуктом природного саморозвитку матерії, а результатом «творення».

Геоцентрична система світу. В середні віки панівне становище посідала релігійна картина світу, в основі

якої лежала геоцентрична система Арістотеля — Птолемея, освячена церквою і зведена в ранг непогрішимої істини.

Однак було б неправильно саму систему Арістотеля — Птолемея вважати «антинауковою». Для свого часу це була цілком наукова система. Вона з єдиної точки зору пояснювала видимі рухи небесних світил і давала змогу з достатньою для практичних потреб тієї епохи точністю передобчислювати їх майбутні видимі положення на небесній сфері.

Інша справа, що ця система виявилася неправильною, проте вона була важливим кроком до істини. Але середньовічну церкву істина не цікавила. До картини світу Арістотеля — Птолемея її притягувало інше: центральне місцезнаходження Землі в світобудові, що добре узгоджувалося з релігійними уявленнями. Тому церква й перетворила геоцентричну систему світу в релігійну догму.

Як ми вже зазначали, первинний матеріал для наукового дослідження постачають спостереження. При цьому одним з найважливіших питань теорії пізнання є питання про те, чи дають спостереження вірогідні відомості про властивості навколишнього світу.

Питання це не випадкове, оскільки в процесі спостережень можливі всякого роду помилки й неточності, здатні породжувати неправильні, ілюзорні уявлення про світ, що не відповідають істинному стану речей. Це можуть бути помилки випадкові, помилки, пов'язані з обмеженими можливостями й недосконалістю органів чуттів людини, психологічним станом спостерігача, з особливостями конструкції вимірювальних приладів, з умовами спостережень.

Добре відомі, наприклад, різноманітні ілюзії зору, що виникають внаслідок особливостей будови нашого ока. Ситуації, що породжують усякого роду оптичні ілюзії і здатні вводити в оману спостерігачів, можуть, зокрема, складатися і при астрономічних спостереженнях і до-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними, а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень) повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної астрономії, пов'язана і з спостережен» нями Марса. Внаслідок величезної відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними, а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень) повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної астрономії, пов'язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й ідеологічної боротьби.

За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості» '.

Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу революцію в уявленнях про світобудову, що справила величезний вплив на весь подальший розвиток науки.

«Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою незалежність...— писав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи»,— було видання безсмертного твору, в якому Коперник кинув — хоч і боязко і, так би мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від теології, хоч з'ясування між ними окремих взаємних претензій затяглеся до наших днів і в деяких головах далеко ще не завершилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками також і розвиток наук, який посилювався, якщо можна так висловитись, пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого вихідного пункту» 2.

Значення наукової революції Коперника не вичерпується, однак, тим, що вона звела нашу Землю на становище рядової планети Сонячної системи і тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній картині світу.

Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних світил і петлеподібних переміщень планет, Коперник тим самим утвердив у науці

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спостерігаємо».

Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостережуваного в реальною дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до неправильних, перекручених уявлень про навколишній світ.

Методичні міркування. При вивченні розділу програми, присвяченого боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний характер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю. Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти видиме за дійсне, і тим самим сприяти виникненню тих чи інших помилок.

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про світобудову. У нього з'явилися послідовники, які чимало зробили як для пропаганди і поширення цього вчення, так і для його подальшого розвитку.

Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець проти схоластичної філософії. В багатьох своїх висловлюваннях про нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність законів природи Бруно піднімався до істинного матеріалізму. Таким чином, Бруно багато в чому пішов далі Коперника, вчення якого було пов'язане з уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світобудові та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від середньовічної схоластики зробив

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити в науку експеримент, а також математичне й геометричне моделювання явищ природи. Його телескопічні спостереження і зроблені завдяки їм відкриття стали переконливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що заклало основи класичної механіки.

Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує» ці небесні тіла і не дає їм зупинитися.

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка перетворює рівномірний прямолінійний рух планет у криволінійний. Закон дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна картина світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу релігійного світогляду.

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтованими і дедалі наївнішими.

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників релігії пристосовуватися до нових обставин. Особливо чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталістична формація завойовує провідні позиції в суспільстві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському соборі у 1869—1870 pp. було проголошено тезу про можливість пізнання бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображення прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значення наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступати у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не позначитися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і наукового прогресу.

Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, наприклад, католицьку церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною основою сучасного католицизму є томізм — учення християнського теолога XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням. Виходячи з цього вчення, яке твердить, що у релігії і в науки нібито спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники намагаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.

«Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки,— писав свого часу Феєрбах,— він відкидає тільки «надмірні претензії» науки, саме, претензію на об'єктивну істину».

Католицька церква створила в країнах Західної Європи спеціальні астрономічні обсерваторії, обладнані відповідним устаткуванням. Учені ченці проводили багатогодинні спостереження, робили астрономічні відкриття. Серед них ми можемо зустріти імена відомих астрономів. У більшості своїх висловлювань ці католицькі вчені прагнули показати, начебто результати дослідження Всесвіту не тільки не підривають віри в бога, а, навпаки, підтверджують правоту релігійних поглядів.

Проте надії керівників католицької церкви не справдились. Досягнення природознавства за останні десятиріччя не тільки не привели до ідеї бога, а, навпаки, переконливо свідчили на користь матеріальної єдності світу. Всі спроби прямого витлумачення тих чи інших наукових результатів у релігійному дусі не витримували і не витримують скільки-небудь серйозної критики. Ця обставина, а також обстановка в світі, що змінилася, змусили II Ватіканський собор, який відбувся в 1962 — 1965 pp., зробити ще один крок назустріч науці.

Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес і віднині не зазіхатиме на свободу наукового дослідження і самостійність науки.

У листопаді 1979 р. черговий глава римської католицької церкви Іоанн Павло II уперше офіційно визнав, що великий італійський учений Галілео Галілей несправедливо постраждав внаслідок переслідування з боку церкви. Папа заявив, що інквізиція силою примусила Галілея відректися від учення Коперника.

Ця акція ще раз свідчить про те, що сучасна церква готова піти на будь-які словесні поступки, щоб створити видимість відсутності протиріч між релігією і наукою і підтвердити можливість їх «мирного співіснування».

Істинний смисл такої тактики цілком очевидний. Якщо сучасна релігія нічого не може протиставити науковим даним по суті, якщо вона не в силі боротися з наукою прямо й безпосередньо, то слід зобразити справу так, ніби наукова діяльність дана від бога і тому не тільки не суперечить релігії, а й з необхідністю має приводити до бога.

Що ж до обгрунтування релігійних уявлень за допомогою наукових даних, то, оскільки прямі «наукові доведення» існування бога виявляються малопереконли-вими і без особливих труднощів спростовуються з наукових позицій, католицькі теологи почали шукати інші шляхи й можливості.

Так, неотомісти були змушені якщо й не повністю відмовитися від тези, за якою природознавство повинно доводити існування бога, то принаймні значно її пом'якшити.

У модернізованому вигляді вона звучить приблизно так: необхідність віри в буття бога повинна виявлятися через осмислення прогалин у науковому пізнанні й зіставлення різних наукових даних.

Бог недосяжний засобам науки, твердять, наприклад, деякі богослови, він перебуває за її межами. Тому свідчення його існування слід шукати в «білих плямах» сучасного природознавства, в тих проблемах, які науці не вдається розв'язати.

Прихильники цієї точки зору не без підстав вважають, що значно зручніше й вигідніше тлумачити в релігійному плані не те, що вже відкрите природознавством, а те, що ще невідоме... Хоча з позиції науки такий спосіб «природничо-наукового» обгрунтування релігії не витримує, зрозуміло, ніякої критики. Рано чи пізно наука успішно розв'язує проблеми, що стоять перед нею, і ліквідовує тим самим будь-які «білі плями».

Трохи на іншій позиції щодо науки стоять офіційні теоретики руського православ'я, які взагалі намагаються по можливості обійти питання, так чи інакше пов'язані з взаємовідношенням науки і релігії.

Заграючи з наукою, сучасна церква водночас намагається покласти відповідальність за всі труднощі, з якими мають справу народні маси у західному світі, на науково-технічний прогрес. Це один з найулюбленіших тактичних прийомів, який охоче використовує церква в капіталістичних країнах для утримання віруючих і збільшення їх кількості. Водночас всіляко наголошується на тому, що наука досі не змогла задовольнити найнасущніші потреби людей — забезпечити людині довге життя без хвороб і при достатній кількості їжі. Так формується вороже ставлення до науки, недовіра у її можливості, уявлення про те, що наука нібито займається не тими проблемами, якими їй слід займатися.

Зрозуміло, заперечення величезної позитивної ролі, яку відіграла й продовжує відігравати наука в розвитку людського суспільства, її колосального внеску в прогрес земної цивілізації ні на чому не грунтується. Не будь науки, ми, напевно, досі жили б у кращому випадку на рівні середньовіччя і не мали б ні літаків, ні машин, ні верстатів, ні радіо, ні телебачення, ні медичних приладів, ні багато іншого з того, що визначає обличчя сучасної цивілізації.

Що ж до конкретних наукових досягнень, то тут безглуздо ставити питання про те, хороші вони чи погані, корисні чи шкідливі. Відповісти на подібне запитання «взагалі» неможливо. Все залежить від конкретних історичних умов. Будь-яке наукове відкриття може послужити на благо людям. Але в певних соціальних умовах, у класовому антагоністичному суспільстві його можна в принципі використати на шкоду людям, повернути на їх знищення. Зокрема, в країнах сучасного імперіалізму є певні сили, зацікавлені в розпалюванні воєнної істерії, застосуванні новітніх досягнень фізики, хімії, біології, електроніки, автоматики для створення варварських видів зброї масового знищення.

Разом з тим виникає і таке запитання: можливо, релігійні теоретики в чомусь усе-таки мають рацію, можливо, наука й справді «не з того почала» і не зовсім тим займається? Наприклад, замість того щоб інтенсивно вивчати Всесвіт, досліджувати світ елементарних частинок, слід направити всі наукові сили і засоби на розробку методів лікування хвороб і подовження людського життя.

Безперечно, обидва ці завдання мають першорядне значення, і їх розв'язанню приділяється величезне значення. Але це не означає, що всі інші завдання можна до пори до часу відкласти. Перш за все тому, що суспільство має потребу »і в космічних дослідженнях, і в атомній енергії, і в пізнанні закономірностей будови матерії і багато в чому іншому. Але ще й тому, що розвиток іде дуже складним шляхом і розв'язання того чи іншого конкретного завдання іноді вимагає комплексного підходу, використання даних різних наук.

Так, скажімо, сучасна медицина широко використовує досягнення фізики, електроніки, біології, космічної медицини, математичні методи дослідження. Такі ж тісні зв'язки існують між фізикою і біологією, біологією і хімією, геологією і астрономією та ін. І зв'язки, подібні до цих, не е випадковими. На основі величезного досвіду пізнання навколишнього світу сучасна наука прийшла до висновку про необхідність системного підходу до вивчення різних явищ природи. Інакше кажучи, будь-яке явище треба вивчати не ізольовано, не відривати його штучно від інших явищ, а розглядати в єдиному комплексі з тими природними процесами, з якими воно прямо чи посередньо пов'язане.

Методичні міркування. Ми розглянули питання про взаємозв'язки науки і релігії головним чином на прикладі католицизму, оскільки з усіх сучасних церков саме католицька церква (і почасти православна) приділяє цьому питанню найбільше уваги.

При вивченні цього розділу курсу астрономії особливо важливо зазначити, що в центрі боротьби науки і релігії по суті завжди стояло питання про місце і роль людини у світобудові, про сенс людського існування. Так було у той час, коли одна одній протистояли наукова і релігійна картини світу, так стоїть справа і тепер, коли богослови вже не вступають у суперечку з наукою з конкретних питань світобудови. В зв'язку з цим особливо важливого значення набуває філософське осмислення досягнень природознавства, систематичний аналіз усіх новітніх наукових відкриттів і проблем з позицій атеїзму і діалектичного матеріалізму незалежно від того, чи встигли вже богослови інтерпретувати й фальсифікувати ці відкриття і проблеми в релігійному плані. Тому вчитель астрономії і фізики повинен не тільки уважно стежити за розвитком цих наук, а й бути постійно в курсі тих світоглядних проблем, які виникають у процесі їх розвитку.