Реферат на тему:

Історичні етапи розвитку логічного знання:

логіка Давньої Індії, логіка Давньої Греції

Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.

Логіка Давньої Індії.

Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспути, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка тривалий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.

В історії індійської логіки виділяють три основних періоди:

— перший період (рання буддистська логіка) —VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;

— другий період (діяльність шкіл вайшешиканьяя) — III—V ст.;

— третій період (розквіт буддистської логіки) VI—VIII ст.

Перший період

Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути (промови, дебати, дискусії). При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важливого значення надавали психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови (якими засобами слід впливати на аудиторію). Звертали увагу й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки.

Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промов:

— промова про себе;

• красива промова, що дає насолоду (художнє слово);

• промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дискусію, висловлюють протилежні думки з приводу певної тези;

— «нерозумна промова», в якій викладається хибне вчення;

— правильна промова, яка узгоджується з істинним ученням і ставить за мету донести до слухачів істинне знання;

— промова, в якій викладається істинне вчення.

Вважали, що перший і другий види промов можуть бути як «розумними», так і «нерозумними»; і це треба брати до уваги. Третій і четвертий — завжди «нерозумні», тому їх необхідно уникати. А п'ятий і шостий — завжди «розумні», їх треба завжди застосовувати.

Детально було розроблено тему «прикрашення промов». Вважалося, що промову прикрашають, по-перше, досконале знання як своєї системи, так і тих учень, проти яких доводиться виступати, а по-друге — досконалість зовнішньої форми. Досконалою визнавалася промова, вільна від грубих, неоковирних, неграмотних висловів; легка, природна, проста; ясна; складна, послідовна; цікава за змістом.

Прикрашенням промови вважали і такі моменти: високий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього; готовність вислухати виступ з боку аудиторії; відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переконання в перевагах власної тези; вміння швидко сприймати висловлене супротивниками; здатність швидко вникати в їхні думки і знаходити на них відповіді; вміння захоплювати аудиторію «чарами» промови; здатність якнайкраще передати смисл аргументів; не виявляти депресії під час дискусії; не бентежитися; не затинатися; не втрачати самовладання; не виявляти втоми.

З усього сказаного випливає, що ранньобуддистська логіка була вплетена в загально-філософські концепції, залежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ораторського мистецтва, риторики елементи логіки були незначними епізодичними вкрапленнями.

Другий період. Логіка школи ньяя

До другого періоду розвитку індійської логіки відносять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.

Найдавнішою пам'яткою логіки ньяя, що дійшла до нас, є зібрання 538 сутр¹ Готами в п'яти книгах.

Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя — в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути доведено вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.

Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як простий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.

Третій період

Цей період індійської логіки називають періодом її розквіту.

Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мисленням.

Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:

• пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад: «на горбі є вогонь»);

• пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: «дим є скрізь, де є вогонь»);

• не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприклад: «диму немає там, де немає вогню»).

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Арістотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів: «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підручник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про наукові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання». Цей трактат написано у віршованій формі.

Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:

• учення про сприйняття;

• умовивід «для себе»;

• умовивід «для інших»;

• про логічні помилки.

Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприйняття є одиничне, а об'єктом мислення — загальне (загальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом «для себе», і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження: «Цей предмет синій». Насправді ж це судження є умовиводом: «Цей предмет є синім, оскільки він підходить під загальне поняття про сині предмети». Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленнєву оболонку, Дхармакірті називав умовиводами «для себе».

Умовивід «для інших» — це умовивід, з допомогою якого щось повідомляється іншому.

Після викладу вчення про доведення і логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визначає як виявлення недосконалості доведення.