1. Основні тенденції: сучасні, культурні ситуації України

Соціологія культури – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві. Сам термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а також види діяльності. Універсалізація терміну культура, тобто використання його щодо процесів розвитку і вдосконалення взагалі, розпочалось на рубежі ХVІІІ-ХІХ століть, а разом з цим розпочалась і багатоманітна і заплутана сучасна історія слова культура. В кінці ХVІІІ ст. німецьким науковцем І.Гердером (1744-1803 рр.) була зроблена інновація стосовно вивчення культури: він повів мову не про культуру, а про культури (у множині). Іншим важливим нововведенням, запропонованим дещо пізніше, стало характерне для Німеччини протиставлення культури і цивілізації.

Але повернемось до витоків соціології культури. Хоча соціологічний аналіз культури започаткували ще О.Конт, М.Вебер, Е.Дюркгейм, П.Сорокі, Самнер та ін., самостійною галуззю соціології вона стає в 60-70-і рр. ХХ ст. Значним є внесок в розвиток соціології культури К.Маннгейма, Г.Зіммеля, Еліаса, Й.Вайса, П.Бурд’є та ін. В межах марксистської соціології соціологію культури розвивали такі російські соціологи, як Л.Н,Коган, Н.І.Арнольдов, В.І.Болгов, Є.В.Соколов, В.І.Толстих, В.Б.Чурбанов, А.Л.Вахметс, Д.І.Волков, Ю.А.Лукін, Л.Г.Іонін та ін. В Україні протягом останніх декілька десятиліть активно розробляються прикладні проблеми соціології культури М.В.Гончаренко, В.П.Івановим, Є.К.Бистрицьким, Г.М.Сивоконем, Л.А.Азою, Л.В.Сохань, О.М.Семашко, Н.О.Побєдою та ін. Певного розвитку набули дослідження окремих сфер культури – соціологія літератури, соціологія театру, соціологія кіно, соціологія музики, соціологія вільного часу, соціологія художньої культури, соціологія книги і читання та ін.

Для більшості представників соціології культури, яка існувала в радянські часи, характерним було те, що вона:

• досить вузько визначала свій предмет, обмежувалась аналізом діяльності установ культури, вивченням сприйняття художніх творів і смакових переважань різних груп і верств;

• або (в тому випадку, коли вони ставили більш масштабні завдання) у своїх теоретизуваннях не виходила за межі ідей про базис і надбудову, про первинність і вторинність, про відносну автономність культури і т.д.

В більшості праць зарубіжних і вітчизняних соціологів культура розглядалась як епіфеномен соціального. Панувала ідея про так званий культурний лаг – відставання культури від розвитку суспільства. Це ідея приховано регулювала ставлення соціології до культури, відсувала на другий план всю пов’язану з культурою проблематику. На перший план висувались проблеми соціальної структури, соціальної стратифікації, економіки, системної будови суспільства.

Лише з початку 60-х рр. на Заході, а з 90-х рр. – в Росії, Україні, Чехії, Польщі та ін. країнах Східної і Центральної Європи відбуваються радикальні зміни в поглядах на культуру, на її роль в регуляції людської поведінки. Відходять в минуле уявлення про вторинність, епіфеноменальність і відсталість культури. У постмодерністських концепціях соціальні зміни одержують в основному культурну мотивацію. За висловлюванням сучасного російського соціолога П.Г.Іоніна “культура прогресуючим чином переймає функції мотора, рушія суспільної зміни і розвитку”. Змінюється само розуміння культури. Це вже не стільки пасивне віддзеркалення соціальної реальності, скільки активна її форма, індивіди свідомо використовують культуру для організації і нормалізації власної дійсності. Тепер культура стає логічно і фактично попереду того, що відбувається в суспільстві. Як влучно сформулював німецький соціолог Г.Берлінг: “Там, де раніше було “суспільство” стала “культура”.

В умовах названої трансформації соціологія культури й досі перебуває в стані конкретизації меж свого предмета – взаємодії культури і суспільства, визначення соціологічних підходів до вивчення культури, соціологічного визначення останньої, її функції, закономірностей розвитку, особливостей сучасних соціокультурних змін, напрямів теоретичного і емпіричного аналізу культури.

Про багатоманітність, багатошаровість і багатофасетність культури як основного поняття соціологічного аналізу свідчить хоча б той факт, що лише в одному із американських довідників з соціології міститься понад 400 визначень культури. Американські соціологи А.Кребер і К.Клаксон у своїй книжці “Культура” розділили всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:

• описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття культура. Згідно Е.Тейлора (родоначальника такого типу визначення культури), культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;

• історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція;

• нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дає К.Уіслер, “спосіб життя, кого дотримується община або плем’я, вважається культурою”. Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У.Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінські реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей;

• психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв;

• структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення: а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства;

б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства;

• генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці визначення поділяються на чотири групи:

1. перша розглядає культуру як продукт або артефакт. “В найширшому розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним” (П.Сорокін);

2. друга наголос робить на ідеях. “Культура – це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення” (Г.Беккер);

3. третя підкреслює роль символів. “Культура – це ім’я особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо символізацією” (Л.Уайт);

4. четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. “Те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою” (В.Освальд).

Перераховуючи значення слова культура пов’язані між собою частково за походженням, частково за сенсом. Акумулюючи ці значення, під культурою можна розуміти одночасно і об’єкт зі своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Культура являє собою не лише художньо-творчий процес (мистецтво), а перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які панують в суспільстві. Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх створення, розповсюдження і збереження.

В соціології виділяються такі основні функції культури:

• гуманістична (людино творча), тобто розвиток творчого потенціалу людини, у всіх формах її життєдіяльності (головна функція);

• пізнавальна (гносеологічна), бо культура є засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної групи і окремої людини;

• інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок поколінь всіх часів;

• комунікативна – функція соціального спілкування, яка забезпечує адекватність взаєморозуміння;

• ціннісно-орієнтаційна, тобто культура задає певну систему координат, своєрідну “картку життєвих цінностей”, в яких існує і на які орієнтується людина;

• нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини.

Поруч з визначенням функцій культури важливим завданням сучасної соціології є аналіз механізму розповсюдження культурних зразків в умовах наявності сучасних засобів масової комунікації, які здатні долати всі фізичні кордони для передачі інформації і глобального розповсюдження будь-яких культурних зразків. На рис. 1 подаємо, на наш погляд, універсальну модель розповсюдження культури в сучасному суспільстві, яку запропонував французький дослідник культури А.Моль. За цією моделлю можна визначити різні етапи розповсюдження культурних зразків і бар’єри, які виникають на шляху цього процесу. Модель являє собою замкнений цикл, який починається із індивідуальної творчої діяльності і завершується створенням культурного зразка з масовою культурою суспільства.

Соціологія культури – це не просто галузь соціології. В широкому розумінні вона охоплює всю проблематику суспільного життя, розглядаючи його під своїм специфічним кутом зору. Культурний зміст можна виділити в будь-якій цілеспрямованій соціальній діяльності і побуті. політиці, бізнесі, менеджменті, освіті, охорони здоров’я і т.д. У вузькому розумінні соціологія культури локалізує свій інтерес на духовній сфері.

Перший

напіввипадковий відбір

Напіввипадкове розповсюдження

Формування індивідуальної культури

Макросередовище

Культура мас

Новий продукт

Творча особистість

Засоби масової інформації

Продукт культури

Соціокультурна таблиця

Резервуар ідей, чинників, цілей

Мікросередовище

Рішення

Ціна

Технічне застосування

Рис.1. Розповсюдження культури в сучасному суспільстві.

Емпіричний аналіз культурних цінностей може бути здійснений за такими аспектами:

за суб’єктом-носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація, соціальні групи, окрема особистість;

за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої професії;

за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;

за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту, культуру виробництва матеріальних благ і т.д.) і духовну культуру (наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т.д.).

Крім розглянутих вище категорій “культура”, “функції культури”, “матеріальна культура”, “духовна культура”, “народна культура”, “професійна культура” та ін. в систему основних понять, якими оперує соціологія культури, входять культурні універсалії, культурний етноцентризм, культурний релятивізм, культурні дослідження, культурний капітал, закономірності розвитку культури, масова культура або популярна культура, індустрія культури, субкультура, контркультура.

Під культурними універсаліями, за Дж.Мер доком, розуміються загальні риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.

Культурний етноцентризм означає прагнення оцінювати інші культури з позиції своєї власної культури. Етноцентризм зв’язаний з ксенофобією – страхом і неприязню до чужих поглядів і звичаїв.

Культурним релятивізмом називається точка зору, згідно якої культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, в її власному контексті (У.Самнер) і як єдине ціле (Р.Бенедикт). Культурний релятивізм сприяє розумінню тонких відмінностей між близькими культурами. Наприклад, у Німеччині двері в установах завжди щільно зачинені, щоб роз’єднати людей. Німці вважають, що інакше службовці відволікаються від роботи. Навпаки, в США двері кабінетів зазвичай відчинені. Американці, які працювали в Німеччині, часто жалілися, що закриті двері викликали у них відчуття неприязні і почуття відчуження. Закриті двері мають для них зовсім інший сенс, ніж для німців.

Культурні дослідження – це галузь досліджень на перетині соціальних і гуманітарних наук (культурології, філософії культури, історії, мистецтвознавства, етнографії, антропології та ін.). Їй не притаманна яка-небудь єдність, є еклектичною як на рівні теорії, так і відносно свого предмета. Інтерес культурних досліджень спрямований на різні сфери від економіки індустрій культури до літературно-критичного аналізу телевізійних програм.

Культурний капітал – це міра засвоєння індивідами пануючої культури в суспільстві в процесі освіти і самоосвіти.

Індустрії культури – термін, який недостатньо визначений за своїм обсягом і який зазвичай використовується для описування організацій, які беруть участь у виробництві популярної культури, тобто телебачення, радіо, книг, журналів і газет, популярної музики тощо.

Масова культура (або популярна культура) – це культура, сутність якої полягає в тому, що вона створюється з метою споживання, для розваг. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто виробляється постійно, кожного дня. Ідея масової культури виникає ще в 20-х рр. ХХ ст. в межах концепції масового суспільства. Критики масової культури, наприклад, представники Франкфуртської школи, визначають її як тривіальну: комерціоналізовану і пасивну.

Субкультура – система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею. В сучасному суспільстві існує багатоманітність таких субкультур (це культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т.д.), однак, в соціології це поняття знаходить найбільше застосування при дослідженні молоді і девіантності. Наприклад, вважається, що завданням деліквентних або злочинних субкультур є розв’язанням проблем, з якими стикаються їх члени. В приналежності до субкультури вони вбачають деяку компенсацію своєї “невдачі” у звичайному суспільстві.

Молодіжні культури, які часто розглядаються як девіантні, розвиваються на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які відрізняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають таку практику як вираз опозиції пануючій культурі. Серед найбільш важливих причин появи молодіжної культури можна вважати: зростання доступних для молоді випадкових доходів і збільшення періоду між дитинством і зрілістю, часто викликане більш пізнім закінченням школи. Молодіжну культуру відрізняє три моменти:

• це скоріше культура дозвілля, а не праці;

• в її межах соціальні відносини організовані не навколо сім’ї або окремих друзів, а навколо рівних групи;

• предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.

Контркультурою називається культура, яка знаходиться в стані відкритої конфронтації по відношенню до пануючої культури (термін контркультура був введений американським соціологом Т.Роззаком, який вивчив в 60-ті рр. ХХ ст. нетрадиційну поведінку молоді Заходу відносно політики, праці і сімейного життя). Характерними рисами контркультури були критика репресивності сімейного життя, заклики надати людям можливість “робити те, що вони хочуть”, експерименти з різними наркотиками і пропаганда сексуальної свободи.

Соціологи виділяють декілька основних закономірностей в розвитку культури:

• Спадкоємність в розвитку культури (часова і просторова, позитивна і негативна).

• Залежність типу культури від природних та штучних умов життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.

• Нерівномірність розвитку культури, яка виражається у двох аспектах:

а) розквіт і занепад культури не співпадає з епохами розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці; б) самі види, елементи культури розвиваються нерівномірно. Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.

• Особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі.

Можна виділити декілька тенденції в нинішній культурній ситуації, що склалась в Україні:

• деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на культуру;

• приватизація і комерціалізація культури;

• зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;

• посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;

• зростання в побуті елементів анти культури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);

• особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.

Отже, культура не лише поступово стає для соціологів головним інструментом пояснення поточних соціокультурних трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу.

2. Шлюб і сім’я як найважливіший об’єкт вивчення

соціології сім’ї

Соціологія сім’ї – це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

На відміну від інших галузей соціології, соціологія сім’ї розвивалась в останні роки досить успішно. Найбільш відомими спеціалістами в галузі соціології сім’ї на Заході є І.Най, Дж.Хілл (США), Ф.Мішель (Франція), З.Тишко (Польща), Л.Чех-Сомбаті (Угорщина), А.Г.Харчев, М.С.Маяковський, Б.В.Бестужев-Лада (Росія) та ін. Українськими соціологами (Л.Р,Аза, Н.В.Лавриненко, М.Й.Бори шевський, В.О.Войнович, І.С.Дьоміна, В.М.Піча, Д.О.Ковтун, В.Ф.Рибаченко, Б.О.Шатенко, В.І.Зацепін, Л.М.Бучинська, М.Д.Цимбалюк, Ю.М.Якубова та ін.) вивчається ряд важливих проблем, пов’язаних із репродуктивною поведінкою сім’ї, поєднанням професійних і сімейних ролей працюючих жінок, розподілом влади та обов’язків у сім’ї тощо.

Найважливішими об’єктами вивчення соціології сім’ї є шлюб і сім’я. Шлюб – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється. Через шлюб суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встановлює подружні і батьківські права й обов’язки. При оформленні шлюбу практикується укладання шлюбного контракту. За процедурою шлюбної церемонії шлюби поділяються на громадський і церковний. На фоні загального зростання соціальної напруги у нас поширюються такі феномени шлюбно-сімейних відносин, як фіктивний шлюб, фіктивне розлучення, конкубінат та ін.

Залежно від форми шлюбу виділяють: моногамію і полігамію, яка, у свою чергу, існує у формі полігінії (шлюб між одним чоловіком і кількома жінками), або поліандрії (шлюб однієї жінки з кількома чоловіками). Крім того, відрізняють шлюби ендогамні (укладаються в межах власної, але більш широкої спільності) і екзогамні (в силу необхідності вимушені укладати шлюб з партнером, який належить до інших груп).

Сім’я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об’єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів та близьких. Крім того, сім’я виступає як соціальна клітина суспільства, є дуже близькою до “оригіналу” моделі всього суспільства, в якому вона функціонує.

У зв’язку з тим, що сім’я, як зазначалося, є об’єктом вивчення різноманітних наук, у літературі існують різні її визначення. Не претендуючи на абсолютну точні і вичерпну достатність, за основу можна прийняти визначення, за яким сім’я – це суспільний інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов’язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Щодо типів сім’ї, та найбільш поширеною є проста, або нуклеарна сім’я (від лат. nucleus – ядро). Вперше така назва вжита в 1949 р. американським соціологом Ж.П.Мур доком. Така сім’я складається з подружжя та дітей, які не перебувають у шлюбі. При одруженні дітей утворюється інший тип сім’ї – розширена або складна сім’я. Вона включає три і більше поколінь або дві і більше нуклеарних сімей, які проживають разом і ведуть спільне господарство. Залежно від наявності в сім’ї батьків виділяють повну сім’ю (коли є обидва члена подружжя) і неповну, де один із батьків відсутній. Отже, тип сім’ї визначається станом родинних зв’язків.

Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім’ї використовує такі категорії: умови та спосіб життя, структура сім’ї, її функції, спосіб мислення (сімейна ідеологія), етапи життєвого циклу сім’ї.

Умови життя сім’ї – це сукупність факторів макросередовища (загальні соціальні умови) і мікро середовища (найближче соціальне оточення).

Фактори мікросередовища впливають на умови життєдіяльності сім’ї у межах її домогосподарства. Тип останнього визначається через такі характеристики:

• склад і родинна (кревна) структура сім’ї;

• характеристика помешкання (розмір площі, кількість кімнат, наявність побутових зручностей тощо);

• предмети побутового та культурного призначення, присадибної ділянки тощо.

Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи, крім родинних, систему духовних, моральних відносин, у тому числі відносин влади, авторитету та ін. Виділяють так звану авторитарну структуру і у зв’язку з цим авторитарні сім’ї, які характеризуються жорстким підкоренням дружини – чоловікові, а дітей – батькам. Демократичні сім’ї засновані на розподілі ролей згідно не з традиціями, а з особистісними якостями і здібностями подружжя, на рівній участі кожного з них у прийнятті рішень, добровільному розподілі обов’язків у вихованні дітей тощо. Важливу роль у сучасних сімейно-шлюбних відносинах відіграють правові відносини, які регламентують закріплені в юридичних нормах взаємні права й обов’язки подружжя, батьків і дітей один до одного.

Важливим зрізом структури сім’ї є структура комунікації, при вивченні якої найбільш вагомим вважається встановлення між особистісних каналів комунікації і характеру їх функціонування. Структура комунікації суттєво впливає на всі ці сторони функціонування сім’ї, оскільки характер питань, що обговорюються, культура та інтенсивність духовного спілкування між подружжям як на стадії формування сім’ї, так і на більш пізніх етапах сімейно-шлюбних відносин багато в чому впливають на згуртованість сімейної групи і задоволеність шлюбом, а адекватна структура комунікацій між батьками і дітьми є важливою передумовою успішного виконання сім’єю її виховних функцій.

Існує також рольова структура сім’ї. Вона пов’язана з виконанням кожним членом сім’ї певних ролей, а також із системою їх рольових сподівань. Така структура характеризує систему взаємовідносин і відносин членів сім’ї відповідно до традицій та звичаїв, що існують у суспільстві в цілому, найближчому соціальному оточенні і закріплених в особистісному досвіді членів сім’ї.

Можна виділити чотири основні ролі індивіда – члена сім’ї: щодо суспільства в цілому (роль члена суспільства), виробничої діяльності індивіда (роль виробника), за його неформальними контактами з друзями, знайомими, сусідами (роль товариша) і з родичами (сімейна роль). У вивченні сімейно-шлюбних відносин доцільно конкретизувати роль членів сім’ї і розглядати їх зв’язок з іншими, поза сімейними ролями.

Соціологія сім’ї та шлюбу вивчає досить широке і різноманітне коло питань:

• типи соціальних відносин, характерні для сім’ї;

• фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;

• зв’язок сім’ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;

• суспільні функції сім’ї, її структуру та особливості як соціального інституту, психологічної групи;

• мотивацію шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньо сімейних конфліктів;

• інтеграцію та дезінтеграцію сім’ї;

• історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тенденції та перспективи їх розвитку;

• умови життя сім’ї та ін.

Як основні соціологічні підходи до дослідження сім’ї виступають соціальний інститут і мала соціальна група. Ці підходи з’являються у специфічному значенні предмета дослідження і виборі понять.

Сім’ю як соціальний інститут ми аналізуємо тоді, коли особливо важливо з’ясувати, наскільки спосіб життя сім’ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відповідають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх типів сім’ї.

При розгляді сім’ї соціального інституту вивчаються:

• суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних відносин, узагальненні характеристики сімейної поведінки груп населення в різних економічних і культурних умовах, вплив суспільних потреб та характеристик відносин та спосіб життя сім’ї;

• причина та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім’ї в тих чи інших умовах;

• ефективність реалізації інститутом сім’ї своїх основних функцій в різних ідеологічних, політичних, соціально-економічних і культурних умовах;

• співвідношення зразкових сімейних норм і цінностей, а також реальної поведінки членів сім’ї тощо.

При аналізі сім’ї як малої соціальної групи доцільно виділяти три основних типи характеристик:

• Характеристики групи в цілому: цілі та завдання сімейної групи, склад і структура сім’ї, соціально-демографічний склад сім’ї, групова згуртованість, групова діяльність і характер групової взаємодії сімейної групи, структура влади, комунікації в сім’ї тощо.

• Характеристики зв’язків і відносин сімейної групи з більш широкими суспільними системами в межах соціальної структури суспільства. Тут насамперед слід виділити функції сім’ї щодо суспільства.

• Цілі, завдання і функції стосовно до індивіда, групова регуляція поведінки та взаємодії індивідів у сім’ї, груповий контроль, групові санкції тощо, сімейні цінності, норми та зразки поведінки, включення індивіда в сім’ю, його задоволеність перебуванням у сім’ї, її функціональними вимогами та ін.

Як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціологічній літературі відсутня єдина типологія функції сім’ї. Залежно від сфер життєдіяльності можна виділити основні суспільні та індивідуальні функції сучасної сім’ї (див. рис.2).

Сім’я проходить ряд етапів, послідовність яких складається у сімейний, або життєвий цикл сім’ї. Виділяється різна кількість фаз цього циклу:

• утворення сім’ї – вступ у перший шлюб;

• початок дітонародження – народження першої дитини;

• завершення дітонародження – народження останньої дитини;

• “порожнє гніздо” – вступ у шлюб і виділення із сім’ї останньої дитини;

• припинення існування сім’ї – смерть одного із подружжя.

Сучасні тенденції в розвитку сім’ї характеризуються такими соціальними особливостями:

• Шлюб, який є основною сім’ї, стає рівноправним, добровільним, вільним від примусу, матеріальних розрахунків, втручання або тиску третіх осіб, союзом жінки і чоловіка.

• Додержання принципу егалітарності на противагу патріархальності, чоловічої авторитарності, які не обмежують права і гідність чоловіка та жінки, забезпечують кожному з них рівні можливості професійного та духовного зростання.

• Нині створюються реальні передумови для подолання суперечностей між коханням і обов’язком, індивідуальним та суспільним інтересом в інтимному житті людини.

• Суспільна цінність сім’ї все більше визнається її роллю в примноженні, передаванні в спадковість приватної власності, організації виробництва ( фермерів і ремісників), організації споживання і побуту тощо.

Сфера сімейної діяльності

Суспільні функції

Індивідуальні функції

Репродуктивна

Біологічне відтворення

Прагнення мати дітей

Виховна

Соціалізація молодого покоління. Підтримка культурної безперервності суспільства

Задоволення потреби в батьківстві, контактах з дітьми, їх виховання, самореалізація в дітях

Господарсько-побутова

Підтримка фізичного здоров’я членів суспільства, догляд за дітьми

Одержання господарсько-побутових послуг одним членом сім’ї від інших

Економічна

Економічна підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів

Одержання матеріальних засобів одними членами сім’ї від інших (у випадку непрацездатності або в обмін за послуги)

Сфера первісного соціального контролю

Моральна регламентація поведінки членів сім’ї в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальність і зобов’язання у відносинах між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь

Формування і підтримка правових і моральних санкцій за негативну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім’ї

Сфера духовного спілкування

Розвиток особистості членів сім’ї

Духовне взаємозбагачення членів сім’ї. Зміцнення дружніх основ шлюбного союзу

Соціально-статусна

Надання певного соціального статусу членам сім’ї. Відтворення соціальної структури

Задоволення потреб у соціальному просуванні

Дозвільна

Організація раціонального дозвілля. Соціальних контроль у сфері дозвілля

Задоволення потреб у сумісному проведенні дозвілля, взаємозбагачення дозвільних інтересів

Емоційна

Емоційна стабілізація індивідів та їх психологічна терапія

Одержання індивідами психічного захисту, емоційна підтримка в сім’х. Задоволення потреб у особистісному щасті і любові

Сексуальна

Сексуальний контроль

Задоволення сексуальних потреб

Рис.2. Суспільні та індивідуальні функції сім’ї.

До специфічних обставин, в яких формується, живе, функціонує сім’я, належать: місце проживання (регіон, вид поселення); соціально-класова та етнічна належність; матеріальне становище; рівень освіти і культури членів сім’ї; традиції, цінності, на які орієнтуються у своїх життєвих планах і прагненнях члени сім’ї, стартова позиція, тобто та моральна й економічна база, на якій будується кожна сім’я і від якої багато в чому залежить її здатність до консолідації, згуртування, інтеграції.

В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з яких понад 11,2 млн. – в міських поселенням і 5,8 млн. – в сільській місцевості. Кількість сімей зростає швидше чисельності населення, що відбиває тенденцію до відокремлення молодих сімей і скорочення її величини як серед міського, так і сільського населення. Частка сімей з однією дитиною становить 30,4%, з двома – 49,3%, з трьома – 7,4%, багатодітних – 2,9%, бездітних – 10%.

Нині в Україні переважають прості сім’ї, які у своєму складі мають подружжя з дітьми (будь-якого віку) або без них. На сім’ї такого типу припадає майже 75%. А от сім’ї, які складаються з двох і більше подружні пар, становлять лише 4,8%. Це в основному сім’ї, в яких діти, що одружились, живуть разом з батьками. Значна категорія сімей, у складі яких немає подружньої пари.

Процеси етнічної асиміляції приводять до утворення етнічно змішаних сімей, які об’єднують осіб різних національностей. У міських поселеннях, де більше можливостей міжнаціонального спілкування, частка їх майже у три рази більша, ніж на селі.

В 90-х рр. в Україні розширилась тематика наукових досліджень сім’ї. Цьому в значній мірі сприяли створений у 1990 р. перший в країні приватний науково-дослідний інститут “Проблеми людини” і Центр дослідження сім’ї та жінок, що функціонує з 1995 р. при Українському інституті соціальних досліджень. Основними напрямками досліджень визначені такі:

• етноправові особливості розвитку сім’ї у багатонаціональній державі;

• економіка та здоров’я сім’ї;

• реалізація виховної функції сім’ї;

• соціально-демократичний портрет студентської сім’ї;

• соціальні орієнтації сімейної молоді;

• сім’я та шлюб очима молоді та ін.

Перебуваючи у тісному взаємозв’язку із соціальним організмом, будучи його невід’ємною частиною, сім’я неминуче реагує на будь-які позитивні й негативні зміни у всій соціальній системі, підпадаючи під її вплив. Водночас вона сама впливає на її функціонування і розвиток. Спад виробництва, інфляція, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, що стали прикметами нашого життя, сприяють виникненню деяких негативних моментів у функціонуванні розвитку сім’ї, послабленню її стабільності. Радикальні реформи щодо оздоровлення економічного, соціально-політичного та духовного життя нашого суспільства позитивно впливатимуть на зміцнення сім’ї, збагачення її соціальних функцій.

Водночас розвиток сім’ї, зміцнення її і стабілізація – справа не тільки держави і суспільства, а й кожної подружньої пари, оскільки суспільство не може передбачити всі конкретні нюанси обстановки в сім’ї тієї чи іншої людини.