ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ВОЛИНІ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ХХ СТ.

Суспільно-політичні процеси останніх років в Україні закономірно знайшли своє відображення і в церковній сфері. Тут визначився ряд тенденцій: як позитивних - активізація релігійного життя, прихильність громадської думки до релігії, спалах інтересу до релігії як до неосвоєної ділянки духовної культури; так і негативних - конфронтація віруючих різних конфесій, загострення міжцерковних відносин, конфліктів тощо. Сучасна релігійна ситуація в державі висуває на перший план проблему розв'язання кризи Православної церкви. Актуальність питання обумовлена тим, що ця криза виходить за межі звичайних міжцерковних стосунків і має під собою соціально-політичне підґрунтя. В основі кризи Православної церкви в Україні лежить боротьба між Українською православною церквою Київського патріархату і православною церквою Московського патріархату.

Донедавна на терені колишнього СРСР існувала єдина Російська Православна церква з патріаршим центром у Москві. З розпадом тоталітарної системи СРСР Україна здобула політичну незалежність від Росії і стала на шлях свого державного будівництва. Водночас більш національно-свідома частина духовенства і віруючих розпочала боротьбу за незалежність української церкви від Московського патріархату, що в кінцевому підсумку привело до утворення

самостійної Української Православної церкви - Київський патріархат. Це

закономірний процес, який випливає із самої практики утворення й існування діючих сьогодні в світі православних церков. Так, майже всі православні церкви: Болгарська, Румунська, Елладська (Грецька), Польська та інші проголосили свою самостійність після здобуття цими країнами державності.

Становлення незалежної Української Православної церкви виявилося непростим. Більшість духовенства і віруючих залишилася в структурі Московського патріархату. Далася взнаки тривала і послідовна політика національного гноблення - мовної і духовної русифікації українського народу, яка призвела до повної втрати серед значної частини населення усвідомлення необхідності свого національного самовизначення як в політичній, так і в духовній сферах. Ця обставина сьогодні є не тільки головним чинником кризи православної церкви в Україні, а й взагалі дестабілізуючим фактором в розвитку Української держави. Таким чином, реалії сьогодення вимагають глибокого осмислення на основі історичного досвіду, і один із пріоритетів національної політики має бути спрямований на виховання серед громадян державно-патріотичних почуттів.

Між тим, подолання церковної кризи потребує об'єктивного підходу і зважених кроків у подальшому зміцненні і розвитку незалежної Української православної церкви. А фундаментальні релігієзнавчі дослідження історії православ'я в Україні і систематичне вивчення проблеми допоможуть виробити нові ідеї і підходи, придатні для формування в суспільстві атмосфери терпимості і взаєморозуміння.

Історія церковного життя Волині знайшла своє відображення ще в дореволюційній історіографії. У другій половині XIX ст. з'являються праці церковних і світських авторів. Першою із них вийшла у світ книжка професора Петербурзької семінарії Платона Карашевича, [7, c. 157] де він в хронологічній послідовності зробив короткий виклад історії православ'я на Волині. У своїй розвідці автор акцентував увагу здебільшого на посиленні католицизму й унії, показав утиск православної церкви за часів польського панування в краї.

Між тим, період діяльності Російської Православної церкви наприкінці XVIIІ ст. - в першій половині XIX ст. залишився практично не висвітленим. По цьому періоду спорадичний матеріал з історії церкви на Волині містить окремі загальні праці 70-х років XIX ст. Зокрема, тодішній обер-прокурор Синоду і водночас міністр народної освіти граф Д.А.Толстой у книзі “Римский католицизм в России” [15] показав великий вплив католицизму на Правобережжі, особливо в роки царювання Олександра І. Значний інтерес становить дослідження професора Петербурзької академії М.Й.Кояловича “История воссоединения западно-русских униатов старых времен”, [8] де автор на широкій джерельній базі висвітлив процес приєднання уніатів до Російської Православної церкви після включення краю до складу Російської імперії.

Проте становище з дослідженням історії Православної церкви, власне на Волині, поліпшилося лише наприкінці XIX ст. У 80-90-их роках з'являється ціла низка творів, присвячених різним сторонам церковного життя краю. Серед численних праць особливої уваги заслуговують твори діячів церкви: фундаментальне колективне дослідження “Девятисотлетие православия на Волыни”, [5] “Волынская духовная семинария” [16], “Почаевская Успенская Лавра: Историческое описание”, [19] “Высокопреосвещеннейший Модест, архиепископ Житомирский и Волынский”, [11] “Тисячоліття Православія на Волині”[12].

Втім, містячи значний обсяг фактологічного матеріалу, ці роботи обмежуються описовістю та ілюстративністю, позбавлені серйозного наукового аналізу. Церковні історики минулого століття під тиском різних обставин і в міру щирості свого сумління, які ставили перед собою наукову мету, віддавали перевагу не істині, а апологетиці. Звичайно, було б односторонньо зводити церковну історіографію тільки до апологетики, але все ж таки вона тоді переважала. Крім того, дореволюційна історіографія трактувала історію православ'я в дусі ідеологічних вимог царизму. Наприклад, в контексті висвітлення ходу подій в усіх творах висувається теза “повернення православ'я на свою давню землю – Волинь”, а не розглядається проблема як утвердження в краї вже зовсім нової церковної структури - російської православної церкви із звичаями, традиціями, обрядами, притаманним російській церковній культурі. Щоправда, церква розглядалася як релігійно-політична організація. З огляду до настанов та ідеологічних вимог царизму в 1888 році вийшла праця, написана професорами Київської духовної академії М.І.Петровим та І.І.Малишевським.

Свіжим струменем у розвиток церковної історії Волині влилася діяльність Волинського церковно-археологічного товариства у м.Житомирі (1894р.) і Товариства дослідників Волині (1900 р.). Однак, їх члени у своїх краєзнавчих розвідках приділили увагу головним чином історії католицької та уніатської церков ХУІІ-ХУІІІ ст., показали факти жорстокого визиску монастирських селян, методи господарювання, міжконфесійну і класову боротьбу тощо, залишивши поза увагою самодержавну сутність російської православної церкви в краї. Привертає увагу доповідна краєзнавця О.Фотинського про дослідження й опис пам'яток старовини Волинської губернії, [18, c. 179], де він показує вилучення із церков і монастирів і знищення зразків уніатської (в тому числі й української Православної) церковної культури.

Взагалі для дореволюційної церковної історіографії Волині характерно, що період діяльності російської православної церкви наприкінці XIX- на початку XX ст. фундаментальними дослідженнями не висвітлювався. Вивчення проблеми звужувалося публікаціями окремих фактів і подій із церковного життя єпархії або невеликими розвідками з історії храмів, монастирів тощо, які виходили друком переважно на сторінках “Волынских епархиальных ведомостей”.

Відсутність узагальнюючих праць за цей період повною мірою пояснюється тим, що історики-краєзнавці більше звертали увагу на минуле краю. Втім, друкуючи численні матеріали своєї сучасності, вони закладали джерелознавчу базу для наукового вивчення проблеми майбутнім дослідникам. Цікаві подробиці з історії церковного життя Волині на початку XX ст. містить у собі збірка проповідей і звернень до православних жителів єпархії архієпископа Антонія, [1, c. 177] де можна знайти відомості про побут духовенства, і про його участь у чорносотенному русі, і про антиреволюційну позицію вищої ієрархії російської церкви в роки першої російської революції (1905-1907 рр.) тощо.

Певну інформативну цінність у вивченні історії російської Православної Церкви на Волині XIX- поч. XX ст. становлять праці, що мають статистичний або біографічний характер [17, c. 237], а також епістолярії, мемуари, нотатки сучасників. Так, у своїх спогадах історик М. Костомаров показав зневажливе ставлення російської церкви до католицьких святинь. [9, c. 227]

Історія Православної церкви на Волині тісно пов'язана з унією, яка завжди була предметом дослідження професіональних учених і краєзнавців-аматорів. Проте історики минулого століття, яких цікавила ця проблема, зосередили увагу головним чином на періоді ХУІІ-ХУШ ст.

Окремі сторінки з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. висвітлює збірник “ П’ятдесятиріччя (1839-1889 рр.) возз’єднання з православною церквою західно російських уніатів” [13], публікація наукового співробітника Товариства дослідників Волині О.Фотинського та ряд інших праць. Серед них заслуговують на увагу дослідження місцевих священиків-краєзнавців В.Пероговського [14] та П.Антоновича [2,3]. Особливо цінними для вивчення унії є свідчення П.Антоновича, який не обмежився традиційним поданням окремих фактів і описовістю, а у підсумку свого дослідження зробив сміливий висновок (наскільки дозволяла цензура “Волынских епархиальных ведомостей”), що “уніатська церковна культура - українська, народна”. Яскраве світло на національний зміст уніатської церкви проливають також окремі публікації у часопису “Киевская старина”, де автори оповідають і про українську мову, і про давні українські звичаї і обряди в уніатській церкві, і про великий вплив унії на віруючих краю. Ґрунтовним дослідженням з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. є праця викладача Литовської духовної семінарії Г.Я.Кіпріановича [10], де автор через призму діяльності відомого ієрарха Йосифа Семашка показав заходи царського уряду у підготовці до ліквідації уніатської церкви, а також висвітлив численні факти репресивних заходів щодо уніатів.

З відомих ідеологічних причин проблема унії як у дореволюційній, так і в радянській історіографії висвітлювалася тенденційно: унія ототожнювалася з католицизмом, питання звужувалися до інтерпретації окремих фактів і подій з метою показати антинародний(антиукраїнський) характер уніатської церкви. Далася взнаки також обставина, що донедавна у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною. Тому на сьогодні як проблема унії, так і діяльність православної церкви в Україні залишається мало висвітленою.

Серед праць останніх років XX ст. з історії Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) повнотою проблеми вирізняється дослідження місцевого(Луцького) науковця В.Борщевича .[4]

Друге відродження УАПЦ 1942-1944 рр., розпочате митрополитом Полікарпом на звільнених землях України і на Волині зокрема, принесло українському православ'ю канонічний єпископат, ієрархи якого виїхали на Захід і заснували три митрополії в США, Канаді, Західній Європі. Багато парафій в тих українських православних митрополіях очолили священики, що разом з українськими біженцями виїхали на еміграцію. Серед них чимало волинян.

Завдяки науковим дослідженням В.Борщевича, особливо знайомство з документами, колись позначених грифом “Таємно" архівних справ, знайдено забуті й замовчувані імена праведників Української Православної Церкви, яких енкавеесівські кати послали на червону голгофу в сибірську тайгу, безводні степи Казахстану, вічну мерзлоту тундри.

Криваві події Другої світової війни та післявоєнної більшовицької окупації Волині привели до масового нищення Української церкви та її ієреїв.

Перший прихід більшовиків на Волинь (1918 р.) приніс червоний терор, вістря якого було спрямоване проти Української церкви. Серед першочергових заходів нової влади планувалося різними методами зруйнувати основи українського православ'я. "Визволителі", не вибираючи засобів, ставили за ціль усунути свідомих єпископів та духовенство від активної церковної діяльності, а згодом, як підтвердило саме життя, й знищити їх фізично.

Зважаючи на місце і час проведення запланованих заходів у життя, каральні органи більшовизму повільно розкручували маховик репресій. Цей маховик, поступово набираючи обертів, мав поглинути всю свідому українську ієрархію колишньої УАПЦ в Польщі. Серед численних засобів окупаційна влада заплановано обкладала непомірними податками своїх вибраних жертв, чинила тиск на священнослужителів з метою їх зречення. Найбільш свідомі з них, як отець Іоан Концевич з двома синами, отець Юрій Скоп'юк, отець Михайло Тележинський та інші стали жертвами масового вбивства в'язнів у Луцькій тюрмі в червні 1941 року, або опинились у Сибіру. Як завжди, ворог вибирає найкращих.

Після цього кривавого відбору багато парафій на Волині залишилися без своїх настоятелів. За статистичними даними 1936 року, які зберігаються в документах фонду Держархіву Волинської області, [6, арк.133] Волинська єпархія налічувала 685 діючих парафій, кількість яких за період першого більшовицького панування зменшилась на 90. Незначна частина менш національно свідомої ієрархії з колишньої Автокефальної Православної Церкви в Польщі перейшла на службу до Московської Патріархії в особі правлячого архієпископа Миколи (Ярушевича), екзарха західної України і Білорусі. Серед них був і архієпископ Олексій (Громадський), пізніше глава так званої Автономної Церкви в роки німецької окупації.

Прихід німців, зважаючи на початковий лібералізм вищих чинів Вермахту, давав надії, що страшний сон більшовицької окупації не повториться. Друге відродження Української церкви розпочав єпископ Полікарп (Сікорський), який разом з владикою Олександром (Іноземцевим) єдині відмовилися підкоритися Московській Патріархії, зі створення власного канонічного єпископату. Перші кроки для цього були зроблені у Пінську 8-10 лютого 1942 року під час хіротонії двох волинських священиків - владики Никанора на вікарного єпископа Київського і Переяславського та владики Ігора на правлячого єпископа Уманського.

Щоб заповнити брак священичих кадрів у Східній Україні, при Луцькому кафедральному соборі владика Полікарп планував заснувати Волинську духовну семінарію, але окупаційна німецька влада перешкодила здійсненню мрій Митрополита, і замість семінарії було відкрито короткочасні пастирські курси.

Перед другим приходом більшовиків на Волинь, маючи сумний досвід першої більшовицької окупації та їх ставлення до нашого православ'я, український єпископат з частиною духовенства залишили рідну землю.

Хоч радянська влада по відношенню до Московської Церкви, яка була вірною прислужницею кремлівських володарів, стала більш толерантною, проте її політика нищення національних Церков залишалася без змін. Щоб вправно керувати єпископатом РПЦ, у вересні-жовтні 1943 року створено Раду в справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР, яка разом з НКВС своїми щупальцями обійняла всі парафії. Очолив цю сумнозвісну Раду полковник НКДБ Г.Карпов. Саме ці структури зайнялися ліквідацією УАПЦ в Україні, в тому числі й на Волині.

До Луцька першим Уповноваженим Ради призначено Михайла Діденка, а до його появи тут збором інформації про кількість діючих храмів, духовенство та їх юрисдикцію займався Волинський облвиконком. Саме він прийняв донос локачинського благочинного, запеклого москвофіла протоієрея Павла Борисевича, в якому зазначалося, що з 19 парафій його благочиння лише 3 не знаходилися в юрисдикції владики Полікарпа, а після визволення “...майже всі визнають патріаршу юрисдикцію” - (мається на увазі Московський Патріархат) –(Державний архів Волинської області Ф.Р-393, оп.З, спр. 1, арк.25).

Алфавітна книга реєстрації священнослужителів Волинсько-Рівненської єпархії того часу зберігає такі дані про злочини комуністичного режиму над духовенством УАПЦ, що залишилися на рідних землях: протягом 1944-1950 років було заарештовано, засуджено та вивезено на північ 42 священики і диякони, серед них відомі душпастирі-отці Всеволод Зелинський, Лев Ліхтанський, Василь Мисечко, Іван Абрамович, Володимир Кульчинський та інші. Від куль окупанта гине о. Павло Абрамович на Ковельщині.

Церква має багато трагічних сторінок, на які занесено страдників і мучеників за віру предків, серед них і світлі імена священиків УАПЦ другого відродження.

Література

1. Архипастырские послания и наставления Высокопреосвещеннейшего Антония, архиепископа Волынского и Житомирского. – Почаев, 1913.

2. Антонович П.И. Монография по истории западной и юго–западной России. – К., 1885. – Т. 1. 268-339 с

3. Антонович П.И. Из недавнего прошлого Волыни.// Волын. епарх. ведомости.–1909.– №7.

4. Борщевич В. Доля священиків УАПЦ Волині у 1944–1950 рр. Луцьк.–1997.52 с.

5.Девятисотлетие православия на Волыни. – Житомир, 1892. – 632 с.

6. ДАВО. Ф. Р–393, оп.З., спр. 7, 133.

7. Карашевич Платон. Очерк истории Православной церкви на Волыни. – СП б., 1855.– 157с.

8.Коялович М.Й. История воссоединения западнорусских униатов старых времен. – СПб., 1873. – XII, 400 с.

9.Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой: Историческая монография. – СП б., 1870.– 870 с.

10.Киприанович Г.Я. Жизнь Иосифа Семашки: митрополита Литовского й Виленского и воссоединение западно русских униатов с православной церковью в 1839 г. Вильно, 1893.– 448 с.

11.Левитский К. Высокопреосвещеннейший Модест, архиепископ Житомирский и Волынский. – Почаев, 1902. – 661 с.

12.Моліс М. Тисячоліття Православія на Волині.- Дубно, 1992.- 72 с.

13.Пятидесятилетие (1839–1889 г.г.) воссоединения с православной церковью западно русских униатов. СПб.,1889.-Ч.1-2.

14.Пероговский В. Отрывок из истории присоединения на Волыни униатов к православию в царствование Екатерины II и Павла І.// Волын. епарх. ведомости.–1880.–№2.

15.Толстой Д. А. Римский католицизм в России: В 2т.– СП б.,1876.– т1–2.

16.Теодорович Н. Волынская духовная семинария. – Почаев, 1901. – 123 с.

17.Теодорович Н. Историко–статистическое описание церквей й приходов Волынской епархии. Почаев, 1888–1903.–т. 1–5.

18. Фотинський О.Опис пам’яток старовини Волинської губернії. // Киевская старина.- 1900.-№ 71-198 с.

19.Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра : Историческое описание. –Почаев, 1897. –524с.

АНОТАЦІЯ

В статті автор аналізує фундаментальні релігієзнавчі дослідження історії Православ’я в Україні і на Волині ХІХ–ХХ ст. Автор акцентує увагу на тому, що систематичне вивчення проблем, які склалися в Православній церкві, допоможе виробити нові ідеї і підходи, придатні для формування в суспільстві атмосфери терпимості і взаєморозуміння, яке приведе до об’єднання Української Православної церкви.

Ключові слова: патріархат, Православна церква, духовенство, історіографія, парафія, архієпископ.