Удосконалення структури екологічного управління : фінансові аспекти

Зростаюча інтенсивність експлуатації природних ресурсів, кризовий стан економіки в перехідний період збільшують ризик виникнення техногенних катастроф, не дозволяють як державі, так і окремим природокористувачам виділяти в повному обсязі кошти, необхідні для здійснення заходів щодо зниження рівня впливу на навколишнє середовище, вимагають розробки оптимальної еколого-економічної стратегії подальшого розвитку водного господарства, що розширить можливості управління ним та рівнем екологічної безпеки. В останні роки стає очевидним той факт, що земна біосфера і екосистеми різних рівнів мають обмежені можливості щодо забезпечення свого нормального функціонування і відтворення в умовах надмірного впливу людської діяльності.

Офіційне визнання ця думка отримала на Конференції ООН з навколишнього середовища в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., коли був прийнятий новий принцип розвитку світових продуктивних сил – “sustainable development”, який в перекладі означає “сталий

Рис. 1. Система оцінки навколишнього середовища (ЕА)

розвиток” і полягає в тому, що процвітання в майбутньому залежить від збереження “природного капіталу” – повітря, води та інших екологічних багатств. Це можливо досягти при збалансуванні діяльності людини і відтворювальній здатності природи.

Для досягнення мети сталого розвитку необхідні конкретні механізми її реалізації. У світовій практиці великого значення для оцінки переходу до сталого розвитку надають розробці і застосуванню системи “оцінка стану навколишнього середовища”, і зокрема двом її видам (локальній та стратегічній), які сьогодні є добре відпрацьованими механізмами виявлення екологічних наслідків антропогенної діяльності і запобігання їм (див. рис. 1) [4].

Концепція оцінки стану навколишнього середовища на локальному і стратегічному рівнях використовується багатьма міжнародними організаціями, тому для створення сприятливого інвестиційного клімату важливий аналіз цих процедур і порівняння їх з екологічною експертизою в Україні.

У 1997 році в нашій країні було розроблено і на урядовому рівні схвалено концепцію сталого розвитку, якою передбачено впровадження економічних механізмів природокористування і природоохоронної діяльності, зокрема створення екологічних банків, основними напрямами яких повинні стати:

Рівень національної політики

Стратегічна оцінка навколишнього середовища

1. Рівень розробки

екологічної політики

Екосистемний підхід

до оцінки навколишнього середовища

Оцінка впливу на навколишнє середовище на рівні проекта (ЕІА)

2. Рівень розробки планів та регіональних програм

3. Рівень розробки

проекта

Оцінка навколишнього середовища (ЕА)

кредитування й фінансування підприємств і організацій, які виробляють екологічно чисту продукцію;

• фінансова підтримка екологічних проектів, спрямованих на охорону водних ресурсів у районах, та екологічного бізнесу;

• впровадження так званих “екологічних вкладів”, частина коштів яких використовується для підтримки екологічних програм; надання цільових водоохоронних кредитів підприємствам та окремим громадянам (як заохочення, власники таких вкладів можуть, наприклад, одержати житло в екологічно чистих районах тощо);

• розповсюдження екологічних лотерей, кошти від продажу яких спрямовуються в основному на природоохоронні заходи;

• підтримка наукових досліджень та розробок з екологічних проблем захисту водних систем;

• створення в структурі банків спеціальних підрозділів екологічної орієнтації, служб із екологічного аудиту та екологічного маркетингу.

Перехід України до сталого розвитку можливий при переорієнтації науково-технологічного прогресу на створення ресурсо-, енерго- і водозберігаючих технологій. Основним пріоритетом має стати використання наукомістких технологій із поступовим витісненням ресурсомістких, а також відповідна зміна у структурі зовнішньої торгівлі, а саме: переважання експорту природних ресурсів із тенденцією його збільшення щодо високоякісної наукової продукції.

Держава має перейти до засобів непрямого регулювання. Світова практика свідчить, що для вирішення регіональних проблем з великим ефектом застосовується і податкова політика. Саме податки мають стимулювати розміщення і розвиток найнеобхідніших суспільству виробництв, і навпаки, обмежувати неефективні за економічними, соціальними критеріями або небезпечні для довкілля види діяльності.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів для екологічного оздоровлення держави доцільно платежі за забруднення водних ресурсів акумулювати в спеціальних позабюджетних фондах, надавши їм пільгового режиму оподаткування. Потрібно підкреслити, що природоохоронні заходи в Україні фінансуються з двох джерел. Основні засоби фінансування передбачені в розділі 20 Держбюджету “Охорона навколишнього природного середовища і ядерна безпека”, за рахунок яких покриваються витрати, пов’язані з відновленням та підтримкою всіх природних ресурсів країни. Кошти для цього надходять, в основному, за рахунок платежів підприємств, відомств і організацій за користування ресурсною базою країни. Згідно з діючим законодавством, такі платежі повинні бути цільовими і спрямованими виключно на охорону природних ресурсів країни (в Україні вони, як правило, використовуються не за призначенням). Так, із зібраних в 1998 році 1,3 млрд. грн. платежів у розділі 20 Держбюджету було заявлено лише 69,9 млн. грн., із яких фактично було використано лише 35,4 млн. грн. Хронічний дефіцит у фінансуванні екологічних заходів закономірно призводить до стихійних лих. За попередніми даними, в період 1995-1997 років щорічні збитки від стихійних лих оцінюються в 1,1-1,5 млрд. грн.

Другим джерелом фінансування природоохоронних заходів є державний цільовий Фонд охорони навколишнього природного середовища. Аналіз формування засобів екологічних фондів показав, що платежі за забруднення водних ресурсів у межах лімітів і понад встановлені ліміти за викиди, скиди забруднюючих речовин у водні системи і розміщення відходів були і залишаються основними джерелами надходження вказаних засобів. Існуючі екологічні проекти потребують значних капіталовкладень (вартість очисних споруд оцінюється від 20 тис. грн. до 10 млн. дол. і вище). В останні роки бюджет екофондів не може упоратися із таким фінансовим навантаженням, оскільки він складає в середньому 50 млн. грн., тоді як він повинен бути як мінімум 500 млн. грн. Отже, фінансування екологічних програм здійснюється не на повну потужність, а більшість очисних споруд вже давно застаріли і ступінь зношуваності становить 70-80%, а деяких – 90%.

Тому виникають сумніви щодо зростання ролі екологічних фондів у фінансуванні природоохоронних заходів, оскільки є багато проблем як в механізмі збору вказаних платежів, так і в чинній нормативно-правовій базі в цілому.

В Україні потрібно також застосувати з врахуванням світового досвіду прямі й непрямі методи еколого-економічного регулювання, зокрема:

• встановлення економічних обмежень на господарську діяльність;

• створення систем екологічної сертифікації, послуг і інших об’єктів;

• впровадження в практику процедури заявки про вплив на навколишнє середовище;

• ліцензування господарської та іншої діяльності;

• комплексна еколого-економічна експертиза;

• створення екологічно справедливого ринку, при якому не отримує переваг у конкурентній боротьбі продукція з найгіршими екологічними характеристиками або яка виробляється за технологіями з відносно нешкідливим впливом на навколишнє середовище, а також знімається з обігу на ринку продукція, небезпечна для здоров’я і навколишнього середовища;

• зміна податкової політики в галузі охорони та раціонального використання довкілля;

• запровадження системи екологічного страхування (із прийняттям Закону “Про екологічне страхування”;

• запровадження системи екологічного аудиту;

• врахування природного фактора при економічній оцінці господарських рішень.

Законом України “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.) започатковано функціонування багатьох економічних інструментів не лише для виявлення та оцінки екологічно проблемних ситуацій, а й для аналізу екологічної безпеки в регіоні (що передбачає вивчення природно-ресурсного потенціалу і комплексного використання природних ресурсів), регулювання процесу природокористування.

Нині економічний механізм екологічного регулювання в Україні ґрунтується на концепції платності природокористування. Позитивні моменти економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, й економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища [1].

Під екологічним управлінням прийнято розуміти поетапний процес розробки й реалізації стратегічних і тактичних рішень, спрямованих на раціональне використання та охорону навколишнього природного середовища на організаційних, економічних і правових засадах.

Головне завдання в управлінні й регулюванні водного господарства полягає в повному і своєчасному задоволенні потреб усіх водоспоживачів та водокористувачів у високоякісних водних ресурсах із урахуванням дотримання екологічних вимог, критеріїв, обмежень і стандартів. Крім того, управлінську діяльність водогосподарських органів слід спрямувати на радикальне екологічне оздоровлення рік, озер та інших водойм, які становлять єдиний водний фонд держави, а також на організацію здійснення заходів щодо відтворення та охорони поверхневих вод.

Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурсу для більшості галузей народного господарства. Водноресурсна забезпеченість позначається на ефективності економіки як окремих регіонів, так і держави в цілому, оскільки наявність і якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування господарських об’єктів і вартісні характеристики виробленої продукції.

Оскільки питання водопостачання населення та різних галузей економіки високоякісною і в достатній кількості водою гостро стоїть на Україні, то вирішити це завдання можливо лише за умови створення комплексних систем управління використанням водних ресурсів. У багатьох країнах поширена така форма територіального управління, яка передбачає двоступінчасту систему (один місцевий, а один державний орган). Але найдосконалішою формою є державні органи управління водним господарством.

Структура державного управління водним господарством у галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів регламентується Водним кодексом України. Територіальна організація водокористування повинна базуватися на таких основних принципах:

• річкові системи (басейни) як природні об’єкти нерозривно пов’язані з територією, і право власності на них повинно розглядатися разом із правом власності на відповідні території;

• водні ресурси, які формуються і переміщуються у щорічно відновлюваних об’ємах в інші райони, необхідно розглядати як складову єдиного гідрологічного циклу в межах всієї водозбірної площі басейну, що однаковою мірою належить всій території і всім водокористувачам;

• використання водних джерел допускається їх власником у будь-якій формі та для будь-яких цілей, якщо воно не змінює щорічно відновлювані об’єми і якість водних ресурсів, що надходять у нижче розміщені регіони;

• використання водних ресурсів усіма водокористувачами здійснюється на основі взаємоузгоджених схем. Для річкових басейнів із дефіцитом води право кожної території на певний об’єм води закріплюється у вигляді визначеної частки відновлюваних ресурсів, що формуються в басейні.

Державна система регулювання водоохоронних відносин, згідно з Водним кодексом України, передбачає здійснення функціональної і територіальної організації. Функціональна організація полягає в розподілі компетенцій у галузі будівництва, експлуатації водогосподарських систем і водокористування (Держводгосп) та контролю за раціональним використанням, охороною вод. Територіальна організація включає розподіл функцій управління на адміністративно-територіальному рівні (ради відповідних адміністративних утворень) і не передбачає регулювання водних відносин у межах басейнів, що не відповідає генетичній суті функціонування водноресурсних джерел і їх охорони.

З урахуванням функціональної і територіальної організації управління схема взаємодії державних структур, які відповідають за певні аспекти водних відносин, набуває ієрархічної системи. У такому випадку узгодження управлінських рішень можна досягти за рахунок суміщення меж адміністративних утворень (районів) з контурами водноресурсних басейнів.

На рівні територіальних утворень управління водноресурсними джерелами може бути організовано на базі існуючих басейнових водогосподарських об’єднань, статус яких необхідно закріпити законодавчими актами.

Надаючи статусу самостійних установ територіальним виробничим відділенням (управлінням) басейнових водогосподарських об’єднань, забезпечується їх незалежність від місцевих органів влади і підконтрольність водоохоронним органам. При цьому функції контролю за дотриманням лімітів водоспоживання і скиду забруднених стоків доцільно покласти на басейнові водогосподарські об’єднання і їх територіальні підрозділи. Їх зацікавленість у дотриманні цих лімітів обумовлюється впровадженням ринкових відносин у сферу водокористування (плата за воду і скиди стічних вод, стягнення за екологічні порушення). Доцільно також покласти на водогосподарські об’єднання узгодження всіх заходів на території басейну, що порушують умови формування водного стоку. Басейнові водогосподарські об’єднання, отримуючи платежі й штрафи від водокористувачів, вносять їх у місцеві і державний бюджети за користування водноресурсними джерелами, а також відраховують штрафи за порушення екологічних вимог на підпорядкованих їм водних об’єктах.

Управлінські структури спроможні реалізувати регіональну водогосподарську і водоохоронну політику та сприяти стабілізації й оздоровленню стану водноресурсних джерел за умов чіткого виконання таких основних функцій: розробка та планування узгоджених рішень щодо регіонального управління водокористування і землекористування на різних адміністративних і басейнових рівнях; розробка нормативів лімітування водоспоживання і водовідведення та контроль за водоспоживанням підприємств і скидом забруднюючих речовин; проведення водогосподарського аудиту і менеджменту; стягнення платежів за водокористування і водовідведення та нагляд за проектуванням, будівництвом і експлуатацією водогосподарських об’єктів.

У Німеччині й країнах Європейського Союзу розроблена і реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва як одного з важливих напрямів екологічної модернізації. Цьому сприяло зростання ролі екологічних якостей і характеристик товарів та продуктів на ринку як передумови їх виробництва і реалізації, посилення тиску громадськості на підприємців, які використовують природні ресурси, дотримання екологічних інтересів населення та розвиток водного законодавства, посилення впливу екологічного права і підприємницької діяльності.

Крім того, всі підприємства Німеччини в обов’язковому порядку проходять екологічний аудит. У багатьох з них прийнято національні стандарти, які регулюють екологічний аудит. Так, у червні 1993 року прийнято основні принципи і положення екологічного обліку в рамках ЄС, які набули чинності в квітні 1995 року. За оцінками німецького агентства з питань навколишнього середовища в галузі екологічної професійної підготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів нині професійні екологічні інтереси групуються за ступенем їх пріоритетності для тих, хто навчається, таким чином: переробка відходів; екологічне право; водне господарство і очистка стічних вод; охорона ґрунтів; енергозбереження; охорона довкілля на підприємствах; регіональне екологічне планування (екологічна програма); екологічна експертиза; боротьба з хімічним забрудненням навколишнього середовища; екологічна політика; екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва; міжнародні аспекти охорони водних ресурсів; охорона біорізномаїття; екологічна освіта; екологічна консультація; програми економії води.

У квітні 1992 року в Китаї створено неурядову Раду з питань міжнародного співробітництва в галузі навколишнього середовища і розвитку. В її завдання входить надання уряду Китаю обґрунтованих пропозицій з координації розвитку народного господарства й екологічного захисту, а також залучення для цих цілей коштів і технологічної допомоги з боку іноземних держав. Державне управління із захисту навколишнього середовища розробило комплекс природоохоронних заходів на період до 2000 року. Китай до осені 1993 року приєднався до 50 міжнародних конвенцій і угод щодо захисту навколишнього середовища, зокрема, в країні заборонено промислове використання хімічних речовин, які впливають на водні екосистеми та озоновий шар атмосфери, створено національний центр збору міжнародної екологічної інформації. Крім цього, з початку 90-х років складено програму покращення екологічного стану Пекіна. Частково 17 проектів програми фінансуються за рахунок кредитів Світового банку в сумі 125 млн. дол., а уряд столиці виділив на ці проекти 124,24 млн. дол. Подібні екологічні програми розроблені і для інших китайських міст.

Вважається, що швейцарська система управління охороною природи і навколишнього середовища є найдосконалішою [5]. По-перше, це чітка система взаємопов’язаних політичних, юридичних, соціальних, наукових та організаційних положень і законів, інтегрована у всесвітню природоохоронну систему та органічно вписана в соціально-економічні умови держави. По-друге, вона має механізми функціонування різного характеру і різних рівнів за прямим і зворотнім зв’язками, якщо населення не тільки виконує закони, але й має можливість змінювати їх та впливати на дію уряду. В Швейцарії вироблена національна політика охорони довкілля, яка реалізується через закони, договори, ринкові механізми, природоохоронні інвестиції, кооперацію державних та приватних структур, освіту та пропаганду. Національна природоохоронна політика є невід’ємною складовою державних та приватних планів розвитку, і її виконання забезпечується з боку як державних структур (депутатами, міністерством, поліцією), так і приватних – Лігою охорони природи, Об’єднанням з охорони природи, а також численними екологічними бюро, постійними змішаними комісіями з представників державних урядовців та членів приватних організацій.

У країнах з розвинутою ринковою економікою широко використовуються різні економічні інструменти екологічного менеджменту, які об’єднуються у такі групи [3]:

• податкові інструменти (пільгові чи дискримінуючі), зокрема податки на продукцію, види діяльності, джерела забруднення, вміст шкідливого компонента, користування ресурсами, на інвестиції;

• інструменти системи кредитування (пільгові чи дискримінуючі), а саме: за напрямами діяльності, кредитними ставками, об’єктами кредитування, строками кредитування;

• субсидії (прямі та непрямі) на державні екологічні проекти, компенсацію частини ризику підприємствам з пілотних екопроектів, на екоцілі населенню, дотації на екологічно досконалу продукцію, компенсація прискореної амортизації екологічних технологій;

• екологічні платежі за викид (скид), захоронення шкідливих речовин, фізичні та біологічні види забруднення середовища;

• цінові інструменти: екоцінове програмування, екоцінове регулювання, екоцінове стимулювання;

• виплати за досягнення певних екологічних результатів і збереження стану середовища;

• продаж екологічних прав на викиди, діяльність тощо;

• ринкові сертифікати: екологічні квоти, дозволи на виготовлення (продаж) певних обсягів продукції (послуг, робіт);

• екологічне страхування видів діяльності, підприємницького ризику, еколого-економічних наслідків.

Забруднення навколишнього середовища стало однією з основних проблем у США, пов’язаною з економічним зростанням. З кінця 60-х років загострення екологічних проблем досягло в країні граничної межі і ставлення до них кардинально змінилося. У 70-і роки були запроваджені стандарти якості навколишнього середовища та екологічна експертиза, у 80-і роки – екологічне управління та планування заходів, пов’язаних із збереженням необхідної якості навколишнього середовища та ініціювання США міжнародного співробітництва з охорони навколишнього середовища. Створивши необхідний економічний механізм, американцям вдалося не лише зупинити подальше забруднення навколишнього середовища, а й істотно покращити його якість. У США цільові заходи охорони довкілля встановлює федеральне Агентство з охорони природи, а потім кожний штат окремо пропонує конкретні заходи щодо їх реалізації, пов’язуючи з планами розвитку галузі. Ефективним засобом контролю за викидами є запровадження Агенцією з охорони навколишнього середовища США “дозволів” на допустиму кількість забруднюючих речовин, що можуть бути викинуті у навколишнє середовище. Цей захід дав можливість фірмам, обсяг викидів забруднюючих речовин яких є меншим, ніж встановлений для них ліміт, продавати свої права іншим фірмам. У державі створився ринок прав на забруднення навколишнього середовища. Сформувавши банк дозволів на забруднення навколишнього середовища, уряд США покращив екологічну ситуацію в країні.

До перспективних стимулюючих заходів природоохоронної діяльності в умовах України екологи відносять ринкову реалізацію права на забруднення. Ця ідея існує як частина плану заохочення фірм до використання високоефективних очисних споруд і ґрунтується на різниці між фактичним та екологічно допустимим рівнями забруднення. Коли цей рівень є нижчим від встановленої межі, то певна компанія дістає право на забруднення навколишнього середовища у вигляді сертифіката, який може бути проданий іншим фірмам. Враховуючи, що штрафи на забруднення у багато разів перевищують вартість сертифіката, практику використання ринкового стимулу зниження рівня забруднення проти встановлених стандартів слід визнати доцільною і для наших умов [2].

До компетенції органів влади потрібно віднести:

• розробку законодавчих основ регламентації використання і охорони екосистем, у тому числі - в зонах надзвичайних екологічних ситуацій;

• прийняття стратегічних рішень і розробка державних програм регіональної політики в галузі раціонального використання й охорони навколишнього природного середовища;

• координація діяльності природоохоронних та інших органів і установ з питань використання і охорони навколишнього середовища;

• встановлення розмірів і регламентація порядку сплати за водокористування і штрафів за порушення екологічних вимог; фінансовий та інший контроль за природоохоронною діяльністю.

Нині в світі значна увага приділяється охороні природних ресурсів як фактора затрат і аналізується їх склад та напрями на підприємстві. Крім прямих, важливі й непрямі затрати. До них відносяться витрати на зміну екологічного іміджу підприємця (наприклад рекламні компанії), компенсація шкоди, завданої здоров’ю населення в результаті негативного впливу на навколишнє середовище, а також витрат робітників (втраченої вигоди) внаслідок неповного завантаження обладнання, зниження обсягів виробництва, пов’язаних з нераціональним використанням та забрудненням екосистем, на проведення аналізу екологічного ризику при природокористуванні, управління ним тощо.

Основними напрямами вдосконалення економічного механізму екологічного управління є модернізація існуючих регуляторів, здійснювана одночасно з розробкою і впровадженням у практику нових ринкових інструментів. Світовий досвід свідчить, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який базується на збалансованому поєднані регуляторів примусово-обмежувального характеру з регуляторами стимулюючо-компенсаційного характеру, які, в свою чергу, забезпечують сприятливіші умови для природозбереження, а також для забезпечення екологічно безпечних технологій і методів господарювання. У багатьох країнах світу щодо вирішення еколого-економічних проблем природокористування нагромаджений значний досвід: створені ефективні організаційні структури та дієвий механізм правового регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів. Ті відомі моделі управління, які існують нині в Японії, США, деяких країнах Західної Європи, є здобутком багаторічних пошуків, спроб і помилок.

У країнах Західної Європи, починаючи ще з 1973 року, розроблені спеціальні програми охорони природи, у яких загальне визнання здобула ідея стійкого розвитку, відповідно до якої екологічні та економічні цілі в динаміці збігаються, а на рівні Європейського Союзу країни-члени розробили принципи та загальні заходи для законодавчих актів у сфері охорони природи. У Німеччині й країнах ЄС одним із найважливіших напрямів екологічної модернізації є розробка і реалізація стратегії екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва. Цьому сприяють: розвиток екологічного законодавства і посилення впливу екологічного права на цілі підприємницької діяльності; зростання ролі екологічних якостей і характеристик товарів та продуктів на ринку як передумови їх виробництва і реалізації; посилення тиску громадськості на підприємців для дотримання екологічних інтересів населення. До складу державних стандартів вводяться екологічні стандарти якості водного середовища, екологічної безпеки, екологічної експертизи. У багатьох країнах з урахуванням екологічних проблем сформовано систему сертифікації виробництв та окремих видів продукції тощо.

Генезис статистики охорони і відтворення довкілля індустріально розвинутих країн полягає в якісному розвитку статистичних потоків – від збору даних про природноресурсний потенціал до інформаційного забезпечення з приводу забруднення навколишнього середовища та шкоди, яка завдається суспільству при деградації екосистем, і до макроекономічної оцінки впливу екологічного фактора й повноцінних розрахунків еколого-економічних втрат (доходів). Звичайно, увага приділяється проблемі інтеграції екологічної статистики з економічними індикаторами і навпаки. Тому досить активно розвивається база статистичного моніторингу, нарощується масив макроінформації про стан, якість, продуктивність природних ресурсів, динаміку споживання, відтворення та еволюцію екосистем на локальному, регіональному, національному і міжнародному рівнях.

У зв’язку з виникаючими новими проблемами у сфері охорони довкілля в останні роки почали заявлятись нові інституційні структури, - при ЮНЕСКО створено комітет з біоетики; в Японії організовано Дослідницький центр інноваційних технологій для Землі; створено Організацію нових енергетичних і промислових технологій при Міністерстві зовнішньої торгівлі і промисловості, одним з основних напрямів роботи якої є екотехнології; з 1991 року реалізується програма ООН з питань охорони навколишнього середовища ЮНЕП, яка передбачає тісне співробітництво з банківським сектором.

У 1991 році Світовим Банком спільно з ЮНЕП була створена фінансова природоохоронна організація - Глобальний екологічний фонд (GEF), членами якої на 1 січня 1998 року були 155 держав світу, в тому числі і Україна. Головною метою створеного Фонду є розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти пільгових кредитів для реалізації проектів, пов’язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.

Україна завжди брала активну участь у розробках проектів міжнародних організацій, пов’язаних з охороною довкілля. На сьогодні вона є учасницею понад 20 міжнародних конвенцій, пов’язаних з охороною навколишнього середовища, а також понад десяти двосторонніх угод у цій галузі.

Негативними моментами управління природокористуванням є те, що його економічний механізм не спроможний зацікавити товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів, недостатньо ефективно й оперативно реагує на динаміку економічних та екологічних процесів у державі та не поєднується повною мірою іншими економічними показниками і важелями господарської діяльності.

Утвердження економічних (ринкових) підходів до управління природокористуванням означає наукову розробку і практичне впровадження надійних економіко-правових механізмів оздоровлення навколишнього середовища на всіх рівнях господарювання. Причому застосування економічного механізму регулювання природокористуванням повинно здійснюватися шляхом не адміністративного тиску, а створенням таких умов для виробничої діяльності, при яких господарюючим суб’єктам стало б вигідним досягнення екологічних цілей.

Існують розробки, присвячені розвитку екологічного бізнесу, коли природоохоронна діяльність може приносити додатковий дохід. З точки зору розвитку української екологічної політики цікавою є класифікація робіт і послуг у сфері екологічного бізнесу. Наприклад, розділ “Водні ресурси і очистка стоків” включає такі напрями, як “збір і транспортування забруднених стоків”, “технології очистки стічних вод”, “технології і прилади для видалення твердого осаду і шлаків” та інші, в тому числі технології й системи оборотного і повторно-послідовного водозабезпечення, застосування біотехнологій, проведення виставок, семінарів, конгресів із вказаної тематики.

В Україні також потрібно сформулювати економічні й правові основи, передумови розвитку екологічного менеджменту, ключові напрями і стратегію в системі заходів підтримки природозберігаючого підприємництва і формування в перспективі відповідної інфраструктури для економіко-екологічного союзу. Крім цього, необхідно застосувати методи систематизації та інформаційного забезпечення контролінгу, еко-аудиту, еколого-економічного аналізу в природогосподарській діяльності на рівні підприємства.

Сьогодні важливе значення має формування і запровадження дієвих економічних інструментів раціонального природокористування, серед яких можна виділити: податки, платежі, фінансову допомогу, кредити на обмеження викидів, платні дозволи на викиди, квоти, допуски чи граничні показники рівня забруднюючого викиду, ліцензії, створення організаційно-економічних умов для інноваційного підприємництва в екології, виробництва екотехніки та екотехнологій, утилізації відходів, розвиток екологічного аудиту, становлення екологічного менеджменту тощо. Платні дозволи створюють для забруднювачів стимули для зменшення своїх викидів до рівня, нижчого від установлених меж, щоб продавати різницю між реальними і дозволеними викидами іншим забруднювачам.

Література

1. Веклич О. Удосконалення економічних інструментів екологічного управління в Україні. – Економіка України. - № 9. – С. 65 – 74.

2. Галушкіна Т. Екологічний менеджмент в Україні. – Економіка України. - № 6. – 1999. – С. 78 – 83.

3. Мельник Л. Принципи екологобезпечного розвитку. – Економіка України. - № 2. - 1996. – С. 71 – 78.

4. Патока І.В. Економіко-екологічна оцінка господарських рішень (управлінський аспект). Автореф. канд.. дис. – К., 1996.

5. Шеляг – Сосонко Ю.Р. Швейцарський феномен охорони довкілля. – Екологія і ноосферологія. – Т. 1. – № 1 – 2. – 1995.