ТЕМА 5. Виборче право та виборчі системи зарубіжних країн.

План лекції.

1. Поняття виборчого права.

2. Порядок проведення виборів.

3. Виборчі системи зарубіжних країн.

1. Одним з елементів демократії є вибори в різні органи державної влади. В науці конституційного права термін “виборче право” в залежності від конкретних обставин пояснюється диференційовано.

По-перше, виборче право – це інститут конституційного права, який складається з правових норм, що регулюють порядок надання громадянам права брати участь у виборах. Виборче право має своїми джерелами конституції, конституційні закони, акти парламентів, постанови урядів, укази глав держав.

По-друге, виборче право – це суб’єктивне право громадянина бути учасником конституційно-правового відношення, яке виникає при виборах. В даному випадку виборче право означає право громадянина бути зареєстрованим як кандидат або виборець, право на подачу голосу і т.д. та відповідний обов’язок з боку органів держави.

Як суб’єктивне право особи (громадянина) воно поділяється на активне в пасивне виборче право. Активне виборче право – це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права зумовлюється певними вимогами до потенційних учасників виборів.

Віковий ценз – це встановлена законом вимога, згідно з якою право участі у виборах мають громадяни при досягненні певного віку. Спочатку у більшості європейських країн віковий ценз становив 21-25 років. У 1969 р. У Великобританії він становив 18 років. Наступного року той самий ценз був прийнятий у ФРН, США, а згодом – Франція, Італія, Швеція, Іспанія, Греція та ін. У Туреччині, Швейцарії та Японії віковий ценз становить 20 років.

В наші дні зберігається різниця між віковими цензами для виборчого активного і пасивного права (на виборах у нижні палати парламентів Бельгії, Великобританії, Росії відповідних прав набувають у віці 18 і 21 року, Франції і Румунії – 18 і 23 роки, Японії – 20 і 25 років. У Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині, Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються. На виборах у верхню палату парламенту віковий ценз для пасивного виборчого права вищий, ніж для виборів до нижньої.

Ценз осілості являє собою встановлену державою вимогу, відповідно до якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають в тій чи іншій місцевості на протязі певного часу. У США – 1 місяць, ФРН і Японія – 3 місяці, Бельгія і Франція – 6 місяців, Канада і Фінляндія – 12 місяців тощо.

Існують обмеження для пасивного виборчого права. Наприклад, невибірність – це обмеження можливості балотуватися в якості кандидата; несумісність посад – заборона займати певні посади на протязі строку повноважень вибірних посадових осіб – означає необхідність вибору між двома посадами, який повинен бути здійснений або до, або після проведення виборів.

2. Вибори – це процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інституцій влади.

Вибори поділяються на прямі і непрямі. Якщо закон передбачає такий порядок волевиявлення, при якому виборці мають можливість прямо виразити своє відношення до кандидатів через подачу голосів, то вибори є прямими. При непрямих виборах воля виборців опосередковується спеціально обраною колегією, яка тільки для цього і створюється. У випадку багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується постійно діючим представницьким органом, для якого вибори іншого органу або посадової особи є тільки одним з повноважень.

Вибори проводяться у встановлені законом строки. В парламентарних республіках і монархіях вибори проводяться після закінчення строку повноважень загальнонаціонального представницького органу. Такі вибори називаються черговими. У випадку дострокового розпуску парламенту главою держави проводяться позачергові вибори. Додаткові вибори проводяться, коли в результаті звільнення, відставки або смерті депутата відкривається вакансія в парламенті.

Звичайно вибори проголошуються указом (прокламацією) глави держави і з передбаченого в цьому акті строку починається виборча кампанія, яка закінчується в день, який передує дню голосування (цей строк або визначений конституцією, або названий в указі глави держави).

Вибори проводяться по виборчих округах, які на підставі закону утворюються центральним урядом або органами влади суб’єктів федерації.

Виборчий округ поділяється звичайно на виборчі дільниці, які являють собою територіальні одиниці, що обслуговуються одним пунктом для голосування.

Важливим етапом виборів є реєстрація виборців і складання виборчих списків.

Важливим етапом також є висунення кандидатів у депутати. Для реєстрації як кандидата необхідно подати у відповідний орган заяву, підписану самим кандидатом. Висунення кандидата здійснюється через офіційне представлення від імені партії або шляхом подачі петиції, підписаної певною кількістю виборців.

Голосування, тобто подача голосів за висунутих кандидатів, звичайно здійснюється особисто. Важливою гарантією вільного волевиявлення є таємне голосування, яке передбачає порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень в ізольованому приміщенні і особисто опускає його в урну.

3. Виборча система являє собою сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування.

Мажоритарна виборча система – виборча система, завдяки якій перемагає той кандидат (кандидати), який отримав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50% голосів, а відносної – той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників.

Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, відносної – у Канаді, Великобританії.

Пропорційна виборча система – виборча система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманим кожним із цих списків. На відміну від мажоритарної виборчої системи, виборець голосує не за конкретну особу, а за ту чи іншу партію, яка виставляє свій список кандидатів. Залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку, пріоритети в якому визначаються партією, що висунула цей список, розрізняють пропорційні виборчі системи із “жорсткими”, “напівжорсткими”, “м’якими” списками.

У випадку “жорстких” списків (Португалія, Ізраїль) виборець не може втрутитись у розташування кандидатів у списку і голосує за список в цілому. Якщо, наприклад, список отримує 10% голосів, а всього обираються 400 осіб, то перші 40 із списку стають депутатами.

У випадку “м’яких” списків (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди) виборець голосує не тільки за список в цілому, а й обов’язково віддає перевагу (преференцію) конкретному кандидату з цього списку. Черговість обрання того чи іншого кандидата із списку залежить від волі виборців, оскільки місце кандидата у списку визначається кількістю преференцій.

У випадку “напівжорстких” списків (Італія, Австрія) виборець може проголосувати як тільки за список в цілому, так і віддати перевагу конкретному кандидатові.

Змішана виборча система – виборча система, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем (ФРН – 50% депутатів Бундестагу обираються за земельними партійними списками на основі пропорційної системи, а ін. 50% - на основі мажоритарної системи відносної більшості; Росія, Болгарія, Литва, Румунія).