ПЛАН

1. Вступ. Запорозьке військо.

2. Козацька рада.

3. Військова старшина.

4. Вибори старшини.

5. Військові ранги.

6. Висновки.

7. Список використаних джерел.

І. Вступ. Запорозьке військо.

Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед степів і диких полів, на недоступних Дніпрових островах добичники і вояки з України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим, оригінальним життям козаччина жила понад трьох сторічь.

З Запоріжжя поширилася також назва козаччини — запорозьке військо. Цю назву козаки вживали у всіх своїх внутрішніх і зовнішніх виступах починаючи з XVI ст. до кінця VIII ст. Вже перші козацькі гетьмани в 1590-их роках уживають цеї назви: «Хведір Полоус, гетьман війська запорозького», «Григорій Лобода, старший над військом запорозьким» тощо. Така ж назва на всіх печатках козацького війська.

Від другої половини XVII ст., коли Гетьманщина і Запоріжжя почали утворювати окремі територіальні і військові організації, військо на Гетьманщині отримує назву Малоросійського запорізського війська. Але військо на Гетьманщині мало неофіційну назву – Українсько-козацьке або Українське військо, і ця назва була значно популярнішою. Запорізьке ж військо отримало назву Низового війська.

Суцільність козаччини була в тому, що козаки були не тільки військом, але і суспільною верствою, що мала свій соціальний устрій і свою правову організацію. Всі козацькі права і привілеї були відомі під назвою вольностей. За ці вольності козаччина вела вперту боротьбу весь той час, поки була під польською владою. Ця боротьба зводилася до наступних пунктів: вільно вибирати військову старшину, мати власний незалежний суд, не платити ніяких податків, проживати в усіх державних і приватних землях, користуватися безкоштовним утриманням під час військових походів, виробляти пиво та горілку без державних оплат, риболовити на Низу, отримувати спадщину померших козаків, ходити в походи “на полі й на морі”, найматися на службу чужоземним володарям. У такій боротьбі розвинулося козацьке братерство й ідеологічні основи козацької держави. Повстання 1648 р. дало козаччині широкі простори Наддніпрянщини. На цій території утворилася держава , яка цілком забезпечувала всі вольності козацького стану. Пізніше з’явилася старшинська аристократія, а козацька “чернь” попала в залежність від неї. Але і тоді запорізьке військо виступало у своїх військових походах як одноцільна, солідарна організація.

ІІ. Козацька рада.

Козаччина створила своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні та політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, генеральна, “зуповна” рада, чорна або чернецька. Всі ці назви означали те саме – право брати участь в раді мали всі як “чернь” так і старшина. Кожен козак вважав за обов’язок приймати участь у загальній раді. Так спроба Виговського замінити такий лад репрезентаційною системою, коли на раду з’являється тільки старшини та по 10 козаків з кожного полку, зустріла обурення всієї “черні”.

На перші часи військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в «полі», під час походу. На «волости» улюблене місце зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці Корсуня, а на Лівобережжі — в Переяславі. Раду скликали в міру потреби, найчастіше навесну або восени. На Січі в XVIII ст. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старишна, на Січі — кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові — для вирішення місцевих проблем різних відділів війська, чи округу.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б'ючи в бубни, чи літаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляючи з найбільшої гармати. Тоді довбуш виносив з свого куреня палочки до літаврів, йшов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив їх на майдані й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул, виносив з церкви корогву і ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив далі в бубни і на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На Січі у XVI ст. був звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше не раз гетьмани давали наказ з’являтися на раду «під горлом», тобто під загрозою смерті... Військо становилося у велике коло або півколо, відповідно до місцевості. Останнім приходив гетьман зі старшиною (або відповідно кошовий на Січі) з відзнаками влади у руках і з відкритими головами на знак пошани до козацького товариства.

Раду проводив гетьман (кошовий), а допомагала йому старшина. Особливим було завдання осавулів – вони були посередниками між старшиною і радою. Вони обходили “коло” козаків і розпитували їх.

Формального голосування не було – козаки голосували “гучком” – голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли погляди поділялись порівну, то нерідко доходило і до бійок.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямки державної політики, укладала угоди з іншими державами, обирала і скидала гетьмана і старшину, вирішувала доцільність військових походів, обирала військову тактику ведення бойових дій і іноді здійснювала військове судочинство. Це була найвища законодавчий, виконавчий та судочинний орган і йому мусили коритися всі інші установи запорозького війська.

І лише під кінець XVII ст., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, генеральна рада втратила свій вплив. Її скликали рідко, в основному для виборів гетьмана. Всі інші справи вирішала рада старшини, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та, інколи, представники полкової та сотенної старшини.

ІІІ. Військова старшина.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. Головні козацькі органи керування утворилися під кінець XVI ст., коли козаччина зорганізувалася в постійно діюче військо.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністраційпу владу, брав участь у законодавстві й судівництві, - але передусім він був головним полководцем і організатором війська. Під час війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військовими силами і мав право карати на смерть. В організаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях — також із генеральною радою. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із генеральної старшини або полковників.

При гетьмані помічні функції виконувала військова або генеральна старшина, до якої належали генеральний обозний, генеральні судді, генеральні підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

Генеральнийй обозний, як вказує назва, мав передусім наглядати над військовим обозом. В його обов’язки, мабуть, також входило ставити оборонний табор підчас воєнного походу. Генеральний обозний заправляв також військовою артилерією, особливо тою, то була при гетьмані. Йому підкорялися полкові обозні з полковою артилерією. Генеральний обозний мав перше місце по гетьмані; при відсутності гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом. За Б. Хмельницького генеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

Два генеральні судді головували у генеральному суді.

Генеральний підскарбний кермував державним скарбом.

Генеральний писар був канцлером козацької держави, він вів найважливіші внутрішні і закордонні справи, кермував генеральною військовою канцелярією.

Два генеральні осавули мали передусім виконувати військові функції: командували окремим частинами армії під час походів, здійснювали перегляд війська, керували охотничими полками. Як вже було сказано осавули виконували функцію посередників між старшиною та “черню” на генеральній раді. На гетьманському дворі осавули від імені гетьмана часто приймали чужоземних послів.

Генеральний хоружий (рідше “хорунжий”) доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Генеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і був радником гетьмана під час походів.

У кожному полку була полкова старшина: полковник, полковий обозний, полкові осавули, полковий хоружий, полковий суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав виконувати подвійну функцію: адміністративну та військову. Він стояв на чолі полку і керував його територією. Він головував над усіма полковими урядами, виконував гетьманські доручення, вів усі фінансові справи полку, здійснював судочинство у полку. У військові обов’язки полковника входило керування полком під час військових походів, підтримання боєздатності полку. Полковника заступав наказовий полковник, з полкової старшини або зі знатних козаків.

Полковий обозний керував полковим обозом та артилерією, а при відсутності полковника командував полком.

Два полкові осавули доглядали лад та дисципліну у полку, мали деякі поліційні обов’язки і опікувалися полковою музикою.

Полковий хоружий мав доглядати полковий прапор. Під проводом хоружого стояли значкові товариші.

Полковий суддя вів полкове судочинство, мав свою канцелярію і урядовців.

Полковий писар вів полкове діловодство.

До сотенного уряду належали сотник, сотенний осавул, сотенний хоружий і сотенний писар. Їх функції були аналогічні до функцій полкової старшини в полку.

Частиною сотні, куренем керував курінний отаман. Якщо курінний отаман ще й керував у місті, то його називали городовим отаманом. По селах керували сільські отамани.

На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому були суддя, осавул, писар.

IV. Вибори старшини.

Вибори старшини, Характерною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рала могла так само й відібрати владу у кожного: старшина виконувала свої обов'язки "до військової ласки", тобто поки дозволяло на це військо.

Гетьмана обирала генеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола де стояла старшина, клали «клейноти», відзнаки гетьманської влади,- булаву і бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на землю, наче на знак того, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. Пізніше клейноти клали на стіл, укритий роскішним килимом. Старшина ставила кандидатури, починалася нарада, осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять. Вибір відбувався не голосуванням, а криком, не раз доходило й до борні. Самовидець описує такий вибір на Чорній раді під Ніжином 1663 р.: «Зараз крик зчинився з обох сторін за гетьманство,— одні кричать: "Брюховецького на гетьмана!", а другі кричать: "Сомка на гетьмана!", а далі взяли між собою битися». Пізніше, у XVIII ст., кандидатура на гетьмана була вже між старшиною умовлена заздалегідь, і вибори проходили спокійно. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду, кидаючи вгору шапки. Навіть ще при виборі Апостола "шапками на нього махали". Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його бачило. Але найважливіша була та хвилина, коли новообраному вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою,— це було символічна передача влади.

Генеральну старшину інколи обирала генеральна рада, але частіше – рада старшини. Величко у своєму літописі описує, як у 1700 р. Василь Кочубей зрікався уряду генерального писаря: “здав із себе той уряд писарський, поклавши публично перед гетьманом, на очах усієї старшини, в гетьманській столовій кімнаті, печать військову, подякував гетьманові і всій старшині”. Старшина прийняла відмову, але вирішила за потрібне призначити Кочубея головою іншого уряду: “По його від’їзді з гетьманського дому, полковники і вся старшина врадили, що не бути йому нараз без уряду, й постановили передати йому уряд генерального судді. До цього й гетьман легко прихилився й наказав пошукати в скарбівниці ліску суддівську, чорну, гебанову, просто у срібло оправлену: другого, чи третього дня, коли полковники і вся старшина перед службою божою до гетьмана на Гончарівку з’їхалися, і Кочубей теж туди прибув, толі несподівано дістав суддівський уряд від гетьмана і всієї старшини”.

Полковника і полкову старшину обирала полкова рада. Сотника і сотенну старшину – сотенна рада.

Але виборчий принцип не завжди чітко дотримувалися. Богдан Хмельницький мав такий авторитет, що міг самостійно призначати полковників. Пізніше його в цьому наслідували Петро Дорошенко, Многогрішний, Самойлович. Це робилося для підтримання суцільності війська.

Назначеному полковникові урочисто вручали відзнаки його влади. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Потім приїздив гетьманський делегат з новим полковником, їх вітали хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делегат повідомляв про призначення нового полковника, полковий писар відчитував гетьманський наказ. Потім делегат вручав полковникові пірнач, полкову корогву, значок і літаври; старшини укривали свого команданта шапками.

V. Військові ранги.

Військові ступені, чи ранги спочатку були невпорядковані. Робити висновки щодо впорядкування різних посад можна робити лише з розмірів платні. Під час час переговорів з церем у 1654 р. козаки прагнули встановити традиційні розміри платні. Виходячи з їх вимог можна скласти таку таблицю військових рангів:

Ступінь

Платня

Військова старшина

Полкова старшина

Сотенна старшина

I

––

гетьман

––

––

II

1000

писар

––

––

III

400

обозний,

осавул

––

––

IV

300

суддя

полковник

––

V

200

––

полковий осавул

––

VI

100

судівський писар

––

Сотник

VII

50

бучужний,

гарматний хоружий

полковий писар, полковий хоружий

––

VIII

30

––

––

сотенний хоружий, козак рядовий

З останніх років Гетьманщини зберігся повний поділ старшини на такі ранги:

Ранг

Військові посади

Артилерія

Цивільні посади

Охочекомонні полки

I

1. Ген. обозний

II

2. Ген. суддя

3. Ген. підскарбій

III

5. Ген. осавул

6. Ген. хоружий

7. Ген. бунчучний

4. Ген. писар

IV

8. Полковник

V

9. Бунчуковий

товариш

10. Осавул ген.

артилерії

13. Полк. обозний

11. Писар ген.

Суду

14. Старший

військ.

Канцелярист

12. Полковник

VI

15. Хоружий ген.

артилерії

16. Полк. суддя

17. Обозний

VII

19. Полк. осавул

20. Полк.

хоружий

18. Полк. писар

21. Військ.

перекладач

VIII

22. Сотник

24. Писар ген.

артилерії

27. Отаман ген.

артилерії

25. Військ.

канцелярист

23. Полк. писар

26. Полк. осавул

28. Полк.

хоружий

IX

29. Значковий

товариш

30. Осавул полк.

артилерії

31. Городовий

отаман

33. Писар полк.

суду

32. Сотник або

ротмистр

34. Жолдацький

капітан

X

38. Сот. осавул

40. Сот. хоружий

36. Писар полк.

артилерії

39. Хоружий

полк. артил.

41. Отаман полк.

артилерії

35. Сот. писар

37. Полк.

канцелярист

42. Сот. компа-

нійський

43. Жолдацький

капітан

XI

44. Курінний

отаман

45. Городничий

46. Сільський

отаман

XII

47. Виборний

козак

48. Жолдак

VI. Висновки.

Розглянувши організацію козацького війська ми можемо зробити певні висновки. По-перше козацьке військо дійсно було незалежним політсистемним утворенням, котре згодом набуло всіх ознак держави. Ми можемо назвати таку організацію демократичним устроєм, адже унікальність козацтва в тому, що початкова відсутність чіткого устрою не завадила створити міцну державу, де владу мав саме народ. Отож організація війська запорізського заслуговує уваги, адже вона є унікальною формою демократіїї, що довела своє право на існування на практиці.

VII. Список використаних джерел.

І. “Історія українського війська”, ред. Парцея М.П., Л. : “Світ”, 1992

ІІ. Аркас М.М. “Історія України-Русі”, К. : “Вища школа”, 1993

ІІІ. Орест Субтельний “Україна: історія”, К. : “Либідь”, 1993