Реферат на тему:

«Економічна сутність монополізму»

Економічна сутність монополізму

Монополія – це виключне право виробництва, торгівлі й інших видів діяльності, яке належить одній особі або групі осіб, державі.

Монополія, що виникла в цих нових умовах, стає тою силою, яка протистоїть конкуренції, обмежує її, а то й зовсім зводить нанівець.

Водночас, як показує досвід різних країн, монополія, включаючи й державну, морже стати доповненням до конкуренції, в свою чергу, може доповнити монополію.

Окремі монополії з’явилися ще кілька століть тому. Давно відома так звана природна монополія, якою володіють власники та господарі земельних угідь, наприклад, для вирощування дефіцитних культур або з покладами рідкісних металів тощо. Прикладом торговельних монополій минулого можуть слугувати такі гігантські торгові об'єднання, як англійська Ост-Індська компанія та Голландська Вест-Індська компанія.

Процес створення і поширення монополій різних типів значно посилився на кінці минулого століття в Німеччині, Англії, США та інших розвинутих країнах. В економічній теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або об'єднання, які концентрують значну частину виробництва й збуту певного виду продукції і домінують на ринку з метою отримання монопольного прибутку. Нині для панування на ринку великому підприємству досить виробляти 10-20% продукції. В світовій практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% продукції на ринку. Домінуюча фірма, як правило, тримає лідерство в цінах, оскільки її ціна близька до монопольної і слугує орієнтиром для дрібних фірм даної галузі.

Виникли й набули розвитку різні форми монополій. Початкові об'єднання – пули, ринки, конвенції, корнери – являли собою тимчасові угоди між підприємствами, як правило, однієї галузі з метою підтримання певного рівня цін. або поділу отриманого прибутку. Пізніше монополістичні об'єднання стали створюватися на тривалий строк. Перша стійка форма монополії – картель. Це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, які домовляються про обсяги виробництва, ринку збуті рівень цін, поділ прибутку, зберігаючи при цьому свою власність на засоби й продукти виробництва.

Наступна форму – синдикат – об'єднання ряду підприємств однієї галузі, які здійснюють реалізацію продукції через спеціально створену контору збуту. Втрачаючи комерційну самостійність, учасники синдикату зберігають виробничу самостійність.

Конкуренція та деяка неузгодженість дій між підприємствами синдикату була подолана в новій формі монополії – тресті. Вона являє собою виробниче об'єднання, управління яким здійснюється централізовано. У ньому створюється спільна власність підприємств однієї або кількох галузей, що цілком втрачають свою виробничу та комерційну самостійність. Найвищою формою монополістичного об'єднання в ринковій економіці є концерн – він об’єднує підприємства різних галузей виробництва, у межах якого головна фірма організовує фінансовий контроль за всіма учасниками. Великі концерни контролюють десятки компаній у різних галузях виробництва.

Виникнення й розвиток монополій у країнах Заходу стали можливими завдяки переходу до акціонерної форми власності, укрупненню виробництва, концентрації й централізації капіталу. В останнє десятиріччя у США, країнах Західної Європи та Японії, наприклад, активізувалася централізація капіталу. Щорічно відбуваються десятки тисяч злиттів і поглинань окремих фірм. У США це особливо характерно для аерокосмічної, електротехнічної, 5електронної та харчової промисловості.

З середини 80-х років розгорнулась інтенсивна монополізація нових галузей виробництва. Так, у США нафтові корпорації скуповують компанії з виробництва сонячних батарей, великі хімічні компанії поглинають дрібні біотехнологічні фірми, аерокосмічні – привласнюють виробництво нової електронної продукції. Вони це роблять з метою зміцнити свої позиції в передових галузях виробництва й мати перевагу на нових ринках продукції.

На сонові дій великих корпорацій, спрямованих на розширення свого проникнення у сфери виробництва нових продуктів, виникають диверсифікаційні концерни. Кінцева мета процесу диверсифікації виробництва – внутріфірменне міжгалузеве передання технологій. Гігантські диверсифікаційні концерни відіграють активну роль у світовій економіці.

Розрізняють міжнародні монополії двох типів – транснаціональні корпорації (засновані на капіталі однієї країни) та багатонаціональні корпорації (засновані на капіталі декількох країн).

Названі вище форми монополій слід розрізняти й за такими ознаками:

багато виробничі монополії, які монополізують виробництво не одного, а багатьох видів продукції даної галузі або декількох галузей. Якщо такі монополії переважають у галузі, то вони істотно обмежують конкуренцію й ведуть до абсолютної форми монополізації виробництва. Це слід розглядати як негативне явище в ринковій економіці;

технологічні монополії, особливість яких полягає у тому, що дане підприємство монополізує виробництво або збут багатьох продуктів і навіть їхніх модифікацій (наприклад, одну з модифікацій холодильника, електробритви тощо).

На відміну від багатопродуктових, технологічні монополії, по-перше, є масовими, оскільки їх кількість визначається тим, що більшість продуктів мають сотні, а то й тисячі модифікацій. По-друге технологічні монополії не обмежують конкуренцію, а розвивають і поглиблюють її. Вперше це положення в 30-ті роки нашого століття обґрунтував американський економіст Е.

Чемберлен. На його думку, скрізь, де якоюсь мірою існує диференціація, кожний продавець володіє абсолютною монополією, проти водночас зазнає конкуренції більш чи менш досконалих замінників.

На цій основі виникає монополістична конкуренція, яка може бути внутрігалузевою, міжгалузевою, а також міжнародною. Ринок монополістичної конкуренції аналогічний конкурентному ринку. Це означає, що на ньому представлено багато фірм, і проникнення на ринок нових фірм не обмежується. «Однак він відрізняється від цілковито конкурентного ринку тим, - пишуть у своєму дослідженні «Мікроекономіка» американські економісти Р. Піндайк і Д. Рубінфельд, - що ринкова продукція диференційована: кожна фірма продає особливий ти або варіант товару, який відрізняється за якістю, оформлення або престижністю, ц кожна фірма є монопольним виробником своєї марки товару. Розмір монопольної влади, якою володіє фірма, залежить від успіху в диференціації свого продукту порівняно з продуктами інших фірм».

Вільна конкуренція в домінуючих умовах монополій контролюється й певною мірою обмежується. Рамки обмеженості конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва. Так у колишньому СРСР економіка була настільки монополізована, що ринкова конкуренція як одна з необхідних форм економічних відносин була зовсім відсутня.

Слід зауважити, однак, що «чистої» монополістичної конкуренції не існує, оскільки поряд з монополістичними об’єднаннями в одних і тих самих галузях виробництва діють і немонополізовані підприємства, а також дрібні товаровиробники. тому в західних країнах поряд х конкуренцією між монополями існує конкуренція між монополіями і немонополізованими виробниками, конкуренція всередині самих монополій, а також конкуренція всередині немонополізованих виробників.

В умовах науково-технічної революції посилилася тенденція до підвищення ролі малих і середніх технічно передових підприємств. Їхня частка в деяких розвинутих країнах Заходу становить 70-80 % від кількості господарських суб’єктів. Наприклад, у США дрібними й середніми підприємствами виробляється близько половини валового національного продукту, на них припадає 90% нових технологій. Їхнє виробництво спеціалізоване на випуск вузького кола товарів, і ця продукція закуповується великими монополіями.

Монополія та конкуренція перебувають у складному суперечливому взаємозв’язку. логіка ринку така: якщо який-небудь підприємець намагається випередити своїх суперників, то, досягши цієї мети, він починає домінувати на ринку.

Отже, конкуренція породжує монополію, а монополія – конкуренцію.

Намагання великих об’єднань цілком захопити ринки викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців, широкої громадськості, що призвело до втручання держави. В США, а потім і в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захоплення ринків.

У США першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був акт Шермана (1890р.). Він формально поставив поза законом

трести й інші об'єднання підприємців, якщо вони обмежували торгівлю між штатами та іншими державами. Акт Клейтона (1914 р.) заборонив «нечесну торговельну практику», зокрема, договори на продаж товару з примусовим асортиментом, дискримінацію в цінах, злиття фірм, якщо вони вели до «істотного послаблення конкуренції». Наприкінці 60-х років нинішнього століття антимонопольне законодавство було введене в більшості західних країнах.

В зарубіжних економічних виданнях домінування кількох великих фірм на ринку називають олігополією. Розрізняють олігополію першого виду – це кілька фірм, які виробляють майже ідентичні товари, олігополією другого виду – кілька великих фірм, які виробляють диференційовані товари. При продажу диференційованої продукції морже бути безліч продавців і покупців, однак домінуючи положення займають все ж великі фірми. Прикладом олігополії може бути автомобільна промисловість США, де три гіганти - «Дженерал моторз», «Форд», і «Крайслер» виробляють понад 90% усієї продукції.

Олігополії нерідко різними шляхами обминають антимонопольні закони й домагаються підвищення ринкових цін або підтримують вигідні їм ціни. [3, с.98 - 109];

Наслідки монополізації економіки.

Галузева форма організації виробництва, управління й збуту ліквідували всі умови для функціонування як внутрішньогалузевої, так і міжгалузевої конкуренції. Нарешті, в той період сама держава стала абсолютним монополістом, оскільки зосередила в своїх руках майже всі засоби виробництва, монополізувала всі сфери економічного життя: виробництво, планування, розподіл, збут, ціноутворення, оплату праці. Досить сказати, що 76% національного доходу, 42% державних капітальних вкладень знаходиться в руках держави. У результаті сформувалася державно – монополістична економічна система особливого типу – тоталітарна, яка цілком виключала ринкову конкуренцію. В останні роки з’явився регіональний монополізм у вигляді заборони підприємствам і комерційним організаціям вивозити товари й надавати послуги за межами своєї території.

На фоні основних завдань, які ставить перед собою суспільство, дедалі актуальнішою стає проблема реформування природних монополій у контексті їх ринкової адаптації. Значення діяльності природних монополій та важливість її державного регулювання зумовлені вагомістю і місцем таких структур у соціально – економічному розвитку країни.

Як правило, природні монополії функціонують у галузях електроенергетики, нафтогазового комплексу, залізничного транспорту, житлово – комунального господарства, та зв’язку. Об’єктивною основою для монополізації цих сфер підприємництва є значна економія на масштабах виробництва. Позитивний ефект від масштабу зумовлений особливостями виробничої технології, що характеризується замкнутим виробничим циклом, який базується на єдиному технологічному середовищі, та наявністю цілісної системи протягнутих у просторі мереж, для яких необхідним управляння з єдиного центру в реальному масштабі часу. За таких обставин витрати в розрахунку на одиницю продукції знижується одночасно із зростанням обсягу пропозиції.

Іншою особливістю природних монополій є низька властивість попиту, оскільки попит на їх продукцію майже не залежить від змін цін на неї. Це зумовлене тим, що продукція таких структур задовольняє першочергові потреби промислових споживачів і житлового сектора. Для цього варто додати також високі бар’єри входу на відповідний товарний ринок і виходу з нього: обсяг інвестицій, необхідний для створення альтернативного об’єкта; тривалий період їх окупності;надто висока міра економічного, технічного та політичного ризиків; тривалий період амортизації основного капіталу; вагомий вплив на навколишнє середовище; висока специфічність матеріальних активів та їх вузька спеціалізація; тощо.

Сукупна дія цих факторів визначає ефективність локалізації виробництва продукції у єдиного виробника і практично виключає можливість запровадження конкурентних відносин між суб’єктами господарювання. Проте – всупереч логіці аналізу досконало конкурентної рівноваги, яка вважається взірцем економічної ефективності, - з огляду на існування позитивного ефекту від масштабу на всіх рівнях випуску продукції, на ринках природних монополій забезпечується нижчий рівень цін порівняно з тим, який може бути встановлений за наявності конкуренції.

Однак, як підтверджують теоретичний аналіз і практичний досвід, діяльність природних монополій не тільки забезпечує суспільні вимоги, але й нерідко призводить до виникнення соціальних витрат. Це пов’язано з тим, що суб’єкти економіки поводяться раціонально лише тоді, коли функціонують у конкурентному середовищі, відчувають постійний тиск з боку суперників. в іншому випадку на певному етапі розвитку вони починають зловживати своїм статусом, порушуючи при цьому права й законні інтереси контрагентів. Тому не виключено, що ціна, яку суспільству доводиться платити за функціонування природних монопольних утворень в економіці, може виявитися надто високою. Особливої гостроти це питання набуває в умовах трансформування господарського механізму в Україні.

З метою нейтралізації можливої «агресивності» компаній, які господарюють на ринках природних монополій, доцільно застосувати спеціальні засоби регулювання та реформування їх діяльності, а також управління ними. З огляду на те, що баланс інтересів виробників і споживачів на ринках природних монополій не може мути встановлений «невидимою рукою» в процесі конкуренції, необхідним є пряме втручання держави з метою зниження втрат суспільства від монопольної влади. Однак, на мою думку, держаний вплив на природних монополістів повинен обмежуватися певними рамками. З одного боку, робота щодо регулювання функціонування природних монополій, у першу чергу, має бути спрямована на захист інтересів споживачів товарів і послуг, на недопущення зловживань з боку суб’єктів природних монополій економічною владою на відповідних ринках, а з іншого – регулювання діяльності цих компаній покликане створити основу для їх ефективного функціонування та розвитку шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих витрат підприємств і адекватного інвестування у розвиток виробництва.

Посилаючись на зазначені аргументи та враховуючи виняткову важливість діяльності суб’єктів природних монополій народногосподарському відтворювальному процесі, багато науковців і політиків вважають, що ці підприємства повинні залишатися у державний власності. Я не погоджуюся з такою точкою зору, оскільки, по-перше, зміна форми власності не може призвести до втрати об’єктивних рис природної монополії (у її галузях і на далі функціонуватиме єдина компанія, яка забезпечуватиме позитивний ефект від масштабу), а по-друге, ніякі, навіть найефективніші директивні методи державного впливу на природних монополістів проблем не розв’яжуть, якщо не супроводжуватимуться іншими позитивними зрушеннями в цьому плані.

За моїми переконаннями і за даними сватового досвіду, необхідними елементами процесу реформування природних монопольних структур є

створення сприятливого режиму для функціонування та розвитку компаній, а також стимулювання модернізації виробництва з метою підвищення якості обслуговування споживачів і зниження собівартості продукції. У цьому контексті вагома роль належить реалізації комплексу заходів щодо запровадження принципів комерційної експлуатації об’єктів природних монополій на основі їх роздержавлення та часткової приватизації, що сприятиме створення сприятливих умов для активізації інвестиційних процесів.

Економічна теорія та світова практика пропонують широкий діапазон рішень щодо видів і форм власності на об’єкти виробничої інфраструктури (якими, здебільшого, є об’єкти природних монополій), у якому можна виділити 4 основних підходи.

Варіант А. державна власність і експлуатація об’єктів природних монополій державними підприємством та відомством.

Варіант Б. Державна власність і контракт на експлуатацію об’єктів природних монополій приватними сектором.

Варіант В. приватна власність і експлуатація об’єктів природних монополій, у багатьох випадках при інтенсивному державному регулюванні.

Варіант Г. Організація послуг місцевими органами влади і користувачами (муніципальна власність).

Такі варіанти відображають найімовірніші способи розподілу власності, фінансування й відповідальності за експлуатацію і технічне обслуговування об’єктів природних монополій, а також розподілу ризику між фінансовими і приватним секторами. Вибір того чи іншого способу в різних країнах визначається економічними, інституціональними та соціальними характеристиками їх розвитку.

Заслуговує на увагу той факт, що у світовій практиці традиційна державно форма власності на об’єкти природних монополій поступово втрачає своє пріоритетність. Сьогодні зростає кількість компаній, які функціонують на основі змішаної форми власності або експлуатуються приватними фірмами. у більшості випадків такі підприємства домінують у сферах зв’язку, електроенергетики та газопостачання.

Щодо України, то дефіцит інвестиційного капіталу та оборотних коштів у сфері діяльності природних монополій, у поєднанні з бажанням підвищити результативність їх фінансово-господарської діяльності, змушує і нашу країну звернутися на ринки приватного капіталу у прагненні залучити його кошти до цих сфер підприємництва - тим більше, що це узгоджується з світовою тенденцією до приватизації та регулювання окремих під секторів відповідних галузей.

Основною причиною, що зумовлює необхідність трансформування відносин власності у сфері діяльності природних монополій в Україні, є неефективність підприємств державного сектора, які довів свою неспроможність раціонально інвестувати і керувати. Це пояснюється тим, що для переважної більшості підприємств державного сектора є властивим певний системі дефект, який не залежить ні від якості чинного законодавства, ні від адміністрації. Це так звані «м’які бюджетні обмеження» поведінки державних підприємств. На думку угорського економіста Я. Корнаі, вони полягають в такому.

По-перше, акції цих компаній не випускаються на фондовий ринок, через що практично не можливо оцінити їх реальну вартість у котируваннях. Приватні інвестори з відомих причин не заінтересовані інвестувати державне виробництво.

По-друге, на противагу приватній власності, державна знижує стимули у суб’єктів господарювання (а тим більше – у монополіста) до розширеного відтворення, динамічного розвитку, мінімізації затрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів тощо.

По – третє, керівництво таких фірм змушене покладатися на рішення урядових чиновників з привод обсягів виробництва та реалізації продукції, а також рівня цін на неї. керівники підприємств призначаються урядом і тому орієнтуються не на попит споживачів, а на ієрархію влади.

Крім того, на мою думку, є ще одна причина на користь приватизації об’єктів природних монополій. у постсоціалістичних країнах (і в тому числі – в Україні) досі поширеною є практика надання безвідплатної державної підтримки підприємствам державного сектора у формі субсидій, субвенцій, безпроцентних або низькопроцентних кредитів, кредитів під державні гарантії тощо. Такий «споживацький підхід» не завжди виявляється під силу навіть для країн з розвинутою ринковою економікою. Приватизація передбачає доступ до відносно дешевого фінансування за рахунок коштів нових власників завдяки емісії акцій. З цієї причини наприкінці 70 років у США і Великобританії, а на початку 80 р. – у Японії неефективні державні підприємства (залізницю, електроенергетику, підприємства газової промисловості) було приватизовано. Як результат, уряди цих країн одержали значні кошти для покриття видатків державного бюджету, істотно зросли ефективність та інвестиційна привабливість підприємств, скоротився розмір державних субсидій.

Аналогічні мотиви стимулювали роздержавлення природних монопольних структур і в країнах, які відносно недавно стали на шлях економічних перетворень. більше того: за даними дослідження ООН, у 27 країнах, які розвиваються, дозволено конкуренцію у сфері мобільного телефонного зв’язку. При чому приватизовані системи інфраструктури не тільки добилися позитивних результатів, але й розширили сферу послуг. Так, телефонна компанія Венесуели за перші два роки після приватизації збільшила свою мережу на 35%.

Якщо ж аналізувати ситуацію, що склалася на сучасному етапі у середовищі природних монополій України, то слід відзначити, насамперед, незадовільний технічний стан об’єктів промислової інфраструктури та невідповідність техніко-економічних параметрів виробництва світовим стандартам. Ось тільки окремі дані. За різними оцінками, застаріли і стали небезпечними для експлуатації 30 – 50% довжини трубопроводів. Щороку виникає гостра потреба у заміні 400 – 500 км. труб. Особливо аварійно небезпечними є ділянки трубопроводів, покладених територією Західної України, де ерозія металу (через природні умови та географічне положення) відбувається набагато швидше. Недосконалість конструкції та низький рівень технічного обслуговування трубопровідних мереж ведуть до значних витрат транспортованої продукції.

Отже, підстави для реформування відносин власності у сфері діяльності природних монополій на основі залучення приватного капіталу та приватної ініціативи є очевидними. Разом з тим потенціальна небезпека проявів монополізму на відповідних товарних ринках має бути нейтралізована всебічно продуманою, науково обґрунтованою системою їх державного контролю та регулювання.

Однак досвід української приватизації об’єктів природних монополій, які функціонують на регіональному рівні, підтверджує, що в процесі її здійснення виникає ряд проблем. Це пояснюється факторами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. До перших з них, на мою думку, можна віднести відсутність у країні потужного легального приватного капіталу, нерозвинутість інститутів ринків капіталів, високу енергозатратність виробництва, а також те, що ці структури є об’єктом регуляторної політики держави. Друга група факторів пов’язана з надмірною політизованістю підходів до приватизації природних монопольних утворень, значною корумпованістю цих секторів економіки, посиленим проявом групових інтересів тощо.

Не можна не погодитися з точкою зору окремих фахівців, що протягом останніх років приватизаційний процес в Україні «був полем жорсткої політичної боротьби спочатку за обмеження приватизації, а відтак, з усвідомленням її неминучості, боротьба проти приватизації трансформувалась у боротьбу за її використання в інтересах впливових політичних груп». Вище

викладене, на мій погляд, відображає ситуацію у сфері приватизації об’єктів природних монополій.

1. Вагомий вплив на уповільнення темпів приватизації об’єктів природних монополій справляє також непрозорість процедури продажу компаній. Як наслідок, постійно збільшується кількість законодавчих актів, які нерідко є суперечливими і призупиняють дію один одного, що значно знижує темпи трансформування власності у природних монопольних сферах економіки та певним чином стримує соціально – економічний розвиток усього народногосподарського комплексу. [5, с.220 – 225.];