1. Зародження і розвиток політичної економії. Основні напрямки, школи і течії в політичній економії. Політекономія-складова частина економічної теорії. Економічна теорія складається з політекономії, макроекономіки, мікроекономіки, історії економічних вчень. Макро- і мікроекономіка конкретизують загальнотеоретичні положення політекономії. Макроекономіка на рівні країни, мікроекономіка на рівні окремих галузей. В цілому економічна теорія є методологічною основою всіх економічних дисциплін. Господарчо-економічні проблеми завжди знаходились в центрі уваги людей. Донаукові фіксовані проблеми зустрічаються в міфах, легендах, релігійних віруваннях. Перші наукові проблеми зустрічаєм також в давності в рамках єдиної філософської науки. Становлення економічної галузі наукових знань. Накопичення великих обсягів економічних знань призводить до їх разчленування й обособлення. Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків). Виражала інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше застосований французьким вченим- меркантилістом Антуаном де Монкретьєном в 1615 р. в "трактаті адресованому королю и королеві". Меркантилізм-перша школа політекономії. Походить віт італійського слова мерканте (купець). Багатство суспільства ототожнювали з золотом. Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму, первинному накопиченню капіталу. Класична Політекономія виникла у зв’язку з проникненням капіталу в сферу виробництва. Класична Політекономія була пануючою школою во 2 пол.18-поч.19 ст. Перші представники цієї школи - фізіократи (природа и влада). Родоначальник Франсуа Кенэ, який джерелом багатства вважав виробництво, але лише с/г. Головна їх заслуга - перша спроба провести аналіз суспільного відтворення. Класична Поліекономія: Вільям Петті, Адам Смітт, Давід Рікардо обгрунтували, що джерелом суспільного багатства є все суспільне виробництво. 1.Ввели метод абстрагування, який відкривав можливості проникнення в глибинну суть досліджуваних явищ. 2.Заклали основи трудової теорії вартості. 3.Дослідили механізм відтворення суспільного капиталу. 4. Спробували пояснити закони, що управляють економічними явищами. 5. Виступали за обмеження втручання держави в економіку, за свободу торгівлі. В середині та другій половині 19ст. в працях Сісмонді й Прудона розвивалась дрібнобуржуазна Політекономія. Вона відображала інтереси і погляди мілких товаровиробників; не змогла відкрити закони економічного розвитку й тому виявилась безплідною.

Сучасна економічна теорія характеризується більшою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) Неокласична; 2) кейнсіанська; 3) монетаризм; 4) інституціонально-соціологічна. Вони різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і взаємодії в економічному розвитку.

2. Предмет політичної економії. Тлумечення предмета політичної економії різними школами.

Неокласична виходить з коренного положення класичної школи про ринок і конкуренцію, як про природні умови функціонування і розвитку економіки. Ринковий механізм саморегулювання вважається єдино ефективним способом функціонування економіки. Державне втручання може привести до порушення економічної рівноваги, до зниження ефективності. Засновується на теоріях межової корисності та виробничості. Кейнсіанство виникло в 30-ті роки, у зв’язку з необхідністю виводу буржуазної економіки з світової кризи 29-33 рр. Кейнс выпустив в 1936 р. працю "спільна теорія зайнятості, відсотку і грошей". Основні положення: ринковий механізм не здатен повністю ліквідувати кризи і безробіття, необхідне державне втручання, з використанням податків, субсидій, ссудного відсотку.

Монетаристські теорії інтенсивно розвиваються. В центрі їх уваги - антикризові заходи: стимулювання економічної активності з використанням фінансово-кредитної системи, грошового обігу, інфляцій для підвищення попиту.

Институціонально-соціологічна. Об’єктом дослідження є такі суспільні інститути як корпорації, профспілки, держави. При цьому в центрі уваги - загальнолюдські цінності. Виступають проти надмірної ідеологізації суспільного життя, против мілітаризації економіки, за індикативне державне планування економіки, за гарантовані доходи, за розширення державних соціальних програм, за організацію державою перекваліфікацію робітників у зв’язку з технологічним безробіттям.

Політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва; 2) з приводу організації виробнмчого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів виробництва.

Політекономія здійснює екскурси в інші науки. Зачіпає політичні, ідеологічні відносини, особливо економічну та соціальну політику, психологію, юриспурденцію в галузі господарського та цивільного права. Також стикається з науками, що вивчають техніку і технологію виробництва.

3. Економічна теорія і політична економія: проблеми взаємозв’язку. Позитивна і нормативна політична економія.

Сучасна економічна теорія, головним змістом якої є розвинена ринкова економіка як загальнолюдська цінність, розкриває її сутність через різні рівні аналізу. Об”єктом економічної теорії є економіка в цілому. Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарбвання тощо. Економічна теорія досліджує не лише проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. Термін “політична економія” щодо економічної теорії був застосований ще у 1615 році. Цей термін можна трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання економічних виробничих відносин. Головним завданням економічної теорії є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.

А політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва; 2) з приводу організації виробнмчого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів виробництва.

Отже, політекономія та економічна теорія є тісно взаємопов”язаними науками та явищами, які переплітаються у своєму існуванні.

4. Закони, принципи і категорії політичної економії. Система економічних законів.

Виробничо-господарській діяльності властиві об’єктивні економічні закони.

Економічні закони - внутрішні, істотні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки і залежності економічних відносин людей. Об’єктивний характер економічних законів обумовлений такими обставинами:

1)виробництво життєвих благ здійснюється на основі і з використанням предметів, законів, сил природи існуючих незалежно від волі і свідомості людей;

2)матеріальною основою життєдіяльності людей є їх безперервний обмін речовин з природою; вони не можуть припинити споживання, як найважливіший компонент цього обміну, а тому не можуть на свій розсуд припинити виробництво, не можуть вільно маніпулювати обсягами і видами вироюництва.

Економічні закони виступають як пануюча тенденіия соціально-економічного розвитку суспільства. Вони проявляються не в кожному окремому явищі аб о процесі, а у всій їх сукупності на досить довгих відрізках часу; вони не є демонічними повелителями, що перетворюють людей в покірних слуг, вони визначають спільну логіку економічного розвитку. Люди не безсильні перед цими економічними законами, не лишені своїх інтересів і активної ініціативності в їх реалізації. Закони незалежні від волі і свідомості людей, але не від їх діяльності. Це закони виробничо-господарської діяльності людей, суспільних дій, і вони мають місце лише в людському суспільстві. Пізнаючи економічні закони та здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність в їх руслі, люди добиваються високих результатів в своїй діяльності.

Економічні категорії. Будь-яка галузь наукових знань здійснює типізацію, коасифікацію великої кількості досліджуваних явищ. Результатом цих узагальнень в економічній науці є економічні категорії. Економічна категорія – наукове зібрання понять, яке абстрактно характеризує сутність багатьох однородних, аналогічних економічних явищ. Інструмент наукового пізнання виробничо-господарських явищ і процесів; абстракція, що відображає в науковій свідомості дійсні економічні відносини. Економічні категорії істинні, оскільки існують ті відносини, відображенням яких є.

5. Методи економічних досліджень. Загальні методи наукового пізнання та їх використання. Великий арсенал методів наукових досліджень підрозділяється на дві групи: 1) емпіричні; 2) теоретичні.

Емпіричні – полягають у зібранні фактів, врахуванні всіх змін, що відбуваються з ними, в їх групуванні, математико-статистичній обробці. Теоретичні методи є засобом проникнення в глибинну сутність досліджуваних явищ, розкриття законів їх функціонування та розвитку.

В політекономії теоретичні методи полягають головним чином в абстрактних висновках, у висуненні та перевірці гіпотез, гіпотетичному моделюванні економічних процесів. Широко використвується метод абстрагування: відсторонення від другорядних, неістотніх сторін досліджуваного явища з метою виділення першочергових глибинних якостей, що розкривають його сутність.

Шляхом методу абстракції формуються економічні закони та категорії. Кращим засобом перевірки висунутих гіпотез, сконструйованих моделей є експерименти, тобто відтворення відповідних процесів в лабораторних умовах. В політекономії лабораторні експерименти неможливі, а економічні експерименти досить обмежені. Але в якійсь мірі це компенсується широкими масштабами теоретичних дискусій вчених-економістів, які ведуться в печаті, на конференціях, симпозіумах, а також методом єдності логічного та історисного. При вивченні фактів, висуненні та перевірці гіпотез використовуються методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції.

Аналіз – розложення, розчленування досліджуваного об’єкту на складові частини. Синтез – вивчення предмету в єдності та взаємодії всіх його складових частин, його системної цілісності. Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень великої кількості досліджуваних явищ. Дедукція – протилежний рух дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, повишення якості спільних наукових висновків, законів.

6. Функції політичної економії. Політична економія та обгрунтування економічної політики. Політекономія вивчає відносини між людьми в вирішальній сфері їх життєдіяльності: у виробничо-господарській економічній діяльності. Значення політекономії в житті суспільства може бути охарактеризоване її функціями.

Політекономія як одна з галузей наукового знання, виконує:

1)пізнавальну функцію. Нею політекономія забезпечує накопичення наукових знань в галузі виробничо-господарської діяльності людей, а в цілому – нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, розширює науковий кругозір людей, озброює їх знаннями об’єктивних законів економічного розвитку суспільства, силою наукового передбачення.

2) методологічну. Політекономія вивчає виробничо-господарські відносини людей в глибинній їх сутності. Це фундаментальна наука, є методологічною основою всіх економічних наук. Це свого роду економічна філософія.

3) практичну. політекономія – теоретична основа економічної політики держави, підприємств, фірм. На основі її законів та теоретичних висновків органи держуправління, фірми визначають свої програмні цілі, економічну стратегію і практику. Політекономія сприяє нарощуванню економічного потенціалу.

4) ідеологічну. Політекономія формує погляди, суспільні ідеї, суспільну свідомість. Є вихідною основою формування економічного і політичного мислення.

7. Виробництво та його основні фактори. Межа виробничих можливостей.

Виробництво-це не лише процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людини, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фах: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно в кожній з них у певний момент.

Процес виробництва-це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори виробництва с/г призначення або такі, що належать до промисловості чи таких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники як фактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовній сфері, врізних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дуже різноманітні, що є об’єктивною підставою суспільного поділу праці. Для типів факторів виробництва характерною є визначеність. Вони представлені засобами виробництва (речовий фактор) і безпосередніми виробниками (особистий фактор), наділеними здатністю до праці, яка реалізується у поєднанні з засобами праці. Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості – суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а яу сукупні фактори.

8. Економічні потреби суспільства, їх суть і класифікація.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб’єктами та об’єктами. За суб’єктами потреби поділяються на: а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів та послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні – це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні тощо. Б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб’єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися, як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоспроможності своєї продукції, зниження витрат виробництва. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого.

За об’єктами потреби класифікують на: а) породжені існуванням людини як біологічної істоти та породжені існуванням людини як соціальної істоти. Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об’єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму людини. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є біологічні потреби, то соціальним потребам суспільства – потреби економічні. Тому інколи птреби класифікують на економічні та соціальні. Б) матеріальні – потреби в матеріальних благах та послугах і духовні – потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі; в) першочергові – потреби, які задовольняються предметами першої необхідності ( продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров’я), та непершочергові – потреби, які задовольняються предметами розкоші ( парфуми, хутра, яхти).

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін.

9. Корисність продукту. Гранична корисність продукту.

Вартість товару залежить від важливості та необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, від його граничної корисності. Наприклад, є 5 ємкостей води. Перша з них визначення для пиття, друга – для приготування їжі, третя – для туалетних потреб, четверта – для поливу квітів, п”ята – для побудови фонтану.

Вартість кожної буде визначена граничною корисністю при наявності їх всіх. При скороченні кількості цих ємкостей їх необхідність буде зростати, що вплине на їх цінність для людини. Чим менше на ринку цього товару, тим він дорожчий, тим вища його цінність. Але із збільшенням його пропозиції цінність даного товару падає до його граничної корисності.

10. Економічний інтерес, його об’єкти і функції.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб.

Економічні інтереси можна класифікувати нсамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі ( пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).

Має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів та їх функції можна простежити на прикладі їх прояву у сферах виробництва та обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники та споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси

Механізм та функції інтересів визначаються насамперед сутністю існуючої економічної системи.

11. Інтереси і потреби: діалектика взаємозв’язку. Єдність і суперечності в системі інтересів.

Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета ( максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром). Отже, економічні інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення потреб.

Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі соціально-економічних відносин.

12. Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та прочно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів.

Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами.

Основні складові частини економічної системи:

1)виробничі сили суспільства, представлені особистими, речовими, соціальними факторами;

2)техніко-економічні відносини;

3)соціально-економічні відносини;

4)господарчий механізм.

Виробничі сили та техніко-економічні відносини утворюють технологічний спосіб виробництва. А технологічний спосіб виробництва разом з соціально-економічними відносинами утворює соціальний або суспільний спосіб виробництва.

Господарчий механізм-сукупність техніко-економічних, соціально-економічних відносин, юридичних відносин в галузі господарства та громадянського права та економічної політики.

13. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи. Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил.

Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм.

Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не лише структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Суспільний поділ праці виступає як процес. Його характер і результати зумовлені двома тенденціями. Перша відбивається у відокремленні нових сфер виробництва та господарських функціях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах. Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням складнішої системи господарських зв’язків і відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов’язана із розвитком економічних відносин. Суспільний поділ праці – це форма існування виробничих сил; підсистема економічних відносин суспільного виробництва; форма організації взаємодії виробничих сил і економічних відносин; спосіб функціонування економічних виробничих відносин.

Продуктивні сили – це єдність матеріально-речового та особистого факторів виробництва. Головну роль ут відіграє особистий фактор – людина, яка створює засоби виробництва, приводить їх у дію. Людини – головна продуктивна сила суспільства. Разом з тим засоби виробництва і насамперед знаряддя – це найреволюційніший елемент продуктивних сил. Вони швидко змінюються, вдосконалюються, що пов’язано з розвитком людини, підвищенням її освітнього, кваліфікаційного рівня, поліпшенням організації праці та управління.

14. Домогосподарства, підприємства і держава як суб’єкти економічної системи.

Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого тощо.

15. Економічні відносини як суспільна форма і спосіб організації економічної системи.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг та доходів. А економічна система – це сфена функціонування продуктивних сил та економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів гсподарської діяльності. Специфіка економічної системи суспільства визначається економічними відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. Водночас кожна система економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей.

16. Структура економічних відносин. Соціально-економічні відносини.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв”язків між господарюючими суб”єктами в процесі виробництва, обміну та споживання матеріальних благ, послуг та доходів.

Соціально-економічні відносини мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. Водночас соціально-економічні відносини є відносно самостійними, формуються на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей.

17. Організаційно-економічні та техніко-економічні відносини.

Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов”язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях. Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у госп системах окремих галузей суспільного виробництва – економіка промисловості, с/г, торгівлі, охорони здоров”я тощо. Їхню специфіку визначають конкретні економічні науки. До загальних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки.

Техніко-економічні відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично із розвитком НТР. Їхню специфіку визначають технологічні новинки, технічне обладнання та інші техніко-економічні ресурси.

18. Економічний лад суспільства, його суть та структура.

Це функціонування продуктивних сил та економічних відносин, сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності суспільства. Структурні ланки, що його утворюють не є однорідними. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми.

Економічний лад – це система господарювання в суспільстві. Економічний лад суспільства включає в себе різноманітні види діяльності – підвищення продуктивності праці, проведення реформ, співвідношення попиту та пропозиції, розвиток виробничих відносин тощо.

19. Методологічні аспекти механізму дії і використання економічних законів людьми.

Використання закону вартості дає змогу вирішувати виробляти чи не виробляти якісні товари, чи впроваджувати нову техніку, поводити себе активно чи пасивно, ризикувати чи не ризикувати.

Використання законів попиту та пропозиції регулює суспільне виробництво та розподіл суспільних ресурсів між різними сферами виробництва. Він дає змогу обирати саме ті товари, які користуються попитом та пропонувати їх на ринку.

Закон економії часу є першим економічним законом, що примушує товаровиробника економити ресурси.

Закон грошового обігу допомагає зрозуміти принципи функціонування фінансової та валютної систем суспільства.

Активне використання економічних законів не лише підприємцями та товаровиробниками, а й пересічними громадянами є запорукою стабільного функціонування суспільного господарства та всієї економічної системи суспільства в цілому.

20. Типи і еволюція економічних систем. Формаційний і загально – цивілізаційний підходи до типізації суспільства.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влвсності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коорднинації економічної діяльності тощо. Поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство – економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.

Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна система – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соціально-економічних процесів.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально- економічними потрясіннями, кризовими явищами.

21. Власність як економічна категорія. Структура власності та її історичні типи, види, форми. Власність – сукупність відносин окремих індивидів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей.

Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти власності; 3) відносини власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоювані, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ.

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності.

Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво – не лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння людьми, у відповідності з їх участю у виробництві.

Власність не лише результат та одна з істотних рис виробництва, а і у зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною предпосилкою виробництва.

Виробниче присвоєння – це первинне та початок власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну.

Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті економічні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти наділяються правом власності.

Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони виникають у виробництві та розподілі об’єктів власності в кінцевому випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності. Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм.

По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори виробництва, в тому числі на засоби виробництва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна.

В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну.

На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб.

Особливе місце серед форм власності по її об’єктам займає власність на засоби виробництва.

Об’єкти інтелектуальної власності: вироби мистецтва, науки, літератури, науково-технічні розробки, відкриття, раціоналізаторські пропозиції, а також фірмові знаки.

Індивідуальна власність громадян складає економічну основу їх особистої незалежності, прав и свобод людини.

Структура індивідуальної власності: 1) особиста власність, що носить споживчий характер; 2) індивідуально-трудовая приватна власність.

Колективна власність. Суб’єкти: колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші господарські об’єднання, що мають статус юридичної особи. Вона виникає на основі або шляхом добровільного об’єднання грошових коштів, майна громадян та інших юридичних осіб з метою створення кооперативів, акіионерних товариств.

22. Суб’єкти та об’єкти власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) власності – це присвоювані, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ (це те, з приводу чого люди вступають у відносини власності).

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, підприємства, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності.

23. Відносини власності на засоби виробництва і природні ресурси. Права власності.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Особливість природних ресурсів як засобів виробництва полягає в тому, що вони не є результатом людської праці. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Права власності:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• право на відповідальність увигляді стягнення;

• право на залишковий характер.

24. Власність на засоби виробництва та способи з”єднання факторів виробництва.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва – це однопорядкові, але не тотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі їх поєднання – конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил. У способі відбивається організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Йому відповідають організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил. Поєднання факторів виробництва – це динамічне явище. Проблеми, що виникають при поєднанні такі: 1) забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів; 2) формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва; 3) забезпечення заміни ручної праці на технологічно оснащену; 4) досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва; 5) створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва.

25. Натуральна (традиційна) форма організації виробництва. Суть і риси натурального господарства та його історичні межі.

Виробництво життєвих благ завжди носить суспільний характер. Важливою невід’ємною рисою суспільної природи виробництва є те, що його продуктом є не лише життєві блага, але і також суспільна людина, член суспільства, який постійно взаємодіє з іншими людьми.

Суспільне виробництво виступає як функціонування його виробничих сил. Виробничими силами суспільства є вся сукупність факторів суспільного виробництва, що забезпечуюють створення необхідних людям матеріальних та духовних благ.

Суспільне виробництво має ячейкову структуру. Сировинні, трудові ресурси та споживачі природньо розташовані по території країни. У зв’єзку з такою структурою розрізняють два рівня: 1) виробництво як техніко-технологічний процес, який протікає безпосередньо в первинних виробничих ячейках; 2) виробництво як суспільно-економічний, виробничо-господарський процес даної країни, нації в цілому.

На другому рівні функціонування суспільного виробництва між людьми складаються виробничо-господарські або економічні відносини. На першому рівні люди виступають як безпосередні робітники, як особистий фактор виробництва, що функціонує в конкретних виробничо-технічних процесах. Суспільне виробництво викликається до життя та функціонує для задоволення потреб людей. Суспільні потреби досить багатоманітні. В залежності від рівня розвитку суспільних потреб та широко набору відповідних їм життєвих благ та послуг суспільне виробництво поділяється на: матеріальне та нематеріальне.

Вже стародавні люди жили і працювали не поодинці, а групами, суспільствами. Люди у всій своїй історії живуть більш або менш великими суспільствами, які утворюють таким чином світове суспільство з світогосподарчими економічними, а також науковими, культурними та іншими цивілізаційними зв’язками.

26. Товарна форма організації суспільного виробництва. Причини виникнення товарного виробництва, його суть, ознаки, роль у розвитку суспільства.

Природа не надає людям готових до споживання життєвих благ - їх потрібно виробляти. Виробництво виступає як видозміна та пристосування предметів та сил природи до задоволення людських потреб. Тобто виступає як товарне виробництво. Товарне виробництво – вічна природня умова життя людей.

Організація виробництва - сукупність виробничих структур суспільства, різних галузей народного господарства, а також способів, прийомів, форм їх взємодії, механізму їх виробничо-господарських зв’язків.

Товарне виробництво утворюють різні галузі промисловості, будівництва, с/г. До нього також відносяться транспорт, торгівля, комунальне господарство и побутове обслуговування.

27. Товар та його властивості. Суперечності товару.

Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

У товарного продукта 2 начала: 1) природнє \ з речовин природи\; 2) суспільне у зв’єязку з призначеністю товару для обміну.

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість.

1/ споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людсбкі потреби. Не є товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару.

28. Вартість і ціна: альтернативні теорії.

Вартість – це форма та кількісна міра економічних відносин між людьми з приводу виробництва різних речей для обміну та присвоєння їх через еквівалентно рівний обмін. Це відносини між людьми з приводу речей, це виробничі відносини. У зв’язку з цим вартість виступає як властивість речі як особлива суспільна якість товару. Вартість – форма функціонування суспільного характеру виробництва в умовах суспільного поділу праці та економічне обособлення виробничо-господарських ячеєк відносинами власності.

В умовах розвитку ринкового підприємництва та міжгалузевої конкуренції вся товарна маса у відповідності з законом вартості продається за її вартістю, так що сума цін всіх товарів рівна сумі їх вартості. Але по іншому складаються ціни на окремі види товарів, вони складаються уже на основі витрат підприємства C+U и середнього прибутку. p= C+U+p’. Ринкова ціна в умовах розвитку ринкового господарства складається вже на основі прибавочної вартості, а на основі ціни виробництва, яка являє собою перетворену форму вартості.

Ціна – це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін.

29.Проста і розвинена форми товарного виробництва. Спільні риси та відмінності.

Товарне виробництво розподіляється на:

• Просте (грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва; невелике за своїм обсягом; характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі – продажу робочої сили як товару) – на основі індивідуальної праці, на задоволення особистих потреб виробника;

• підприємницьке (розвинене, розширене) – спільна праця найманих робітників заради прибутку влсника господарства.

Спільне для них – приватна власність на засоби виробництва; ринкові форми зв'язків; конкуренція товаровиробників.

Відмінність - у простому: виробник і власник в одному обличчі, тому що це індивідуальна праця, спрямована на особисті потреби, з використанням простої техніки.

Розширене товарне виробництво - це машинна індустрія, автоматизація виробництва. При цьому розрізняють 2 типи товарного виробництва: зі стабільною і безупинно обновлюваною номенклатурою товарів.

30. Виникнення і розвиток грошових відносин.

Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін Т-Тек.-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль, залізо, серебро, золото. Это уже были локальные , региональные или временные деньги. Гроші за їх глибинною сутністю – це відокремлений від товару образ його вартості. Гроші як вартість – це засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти.

31. Суть грошей. Функції грошей. Альтернативні теорії грошей.

Сутність грошей виявляється в їхніх 5 функціях: вартість товару, виражена в грошах називається ціною. Цю функцію гроші виконують ідеально. При визначенні ціни товару необов'язково мати у своєму розпорядженні грошові знаки. Гроші, як міра вартості, самі повинні бути обмірювані, тобто мати масштаб цін. Масштаб цін- це технічна, умовна, вольова, але об'єктивно необхідна категорія. Ця функція полягає у посередництві грошей у товарному обміні. Цю функцію виконують наявні грошові знаки, виконують її мимолетно, безупинно, переходячи з рук покупців у руки продавців. Грошові знаки в залежності від їхнього співвідношення з товарною масою можуть бути піддані інфляції. Гроші-засіб нагромадження. У цій функції гроші тимчасово припиняють свій рух і вибувають з обороту. Золото при цьому обертається у скарб, що накопичується, грошова сума являє собою тоді номінальне нагромадження. Реальне нагромадження- придбання за ці гроші майна, насамперед - капітальне будівництво. Гроші- засіб платежу. Цю функцію гроші виконують при купівлі товарів у кредит і наступній їхній оплаті і при різних нетоварних операціях. Світові гроші. Спочатку як світові гроші виступали злитки золота по вазі. Потім воно було замінено символічними знаками. Функції світових грошей активно виконує ВКВ.

32. Грошовий обіг та його закони.

Функція грошей як засобу обігу полягає в тому, що її виконують, по-перше, не ідеальні, а реальні гроші; по-друге, повноцінні та неповноцінні гроші. Оскільки реальні гроші як засіб обігу весь час переходять з рук в руки, виступаючи посередником при обміні товарами, то можуть використовуватись і неповноцінні гроші. Після тривалого перебування в обігу монети втрачають частину своєї ваги. Незважаючи на це, вони продовжують бездоганно функціонувати як засіб обігу.

Оскільки гроші – це такий особливий товар, на який можна купити будь-який інший, то вони стають загальним втіленням суспільного багатства, яке товаровиробники прагнуть нагромаджувати.

33. Сталість грошового обігу. Грошові реформи, гроші, ціна та інфляція.

Гроші – це загальновизнаний засіб обміну товарів. Грошима може бути будь-який предмет, який визнається всіма продавцями та покупцями як засіб обміну.

Реальна цінність грошей знаходиться під впливом цін на товари та послуги. Коли повишається загальний рівень цін – наступає інфляція – реальна цінність грошей падає. Інфляція відображає повишення загального рівня цін в економіці. Вона не є характеристикою зміни ціни якогось товару, а передає рух загального рівня цін.

Рух грошей у процесі розширеного суспільного відтворення утворює грошовий обіг. Який безпосередньо включає рух грошей на стадіях розподілу, обміну та опосередковано обслуговує процес виробництва і споживання. За характером руху грошових коштів обіг грошей поділяється на фінанси, кредит та грошовий обіг. Форми організації грошового обігу утворюють грошову систему. Ці форми визначає держава. Зокрема, держава визначає грошову одиницю, масштаб цін. Види грошових знаків, характер забезпечення грошей. Обслуговуючи різноманітні акти купівлі-продажу товарів та інші платежі, ггроші переходять від одного економічного суб”єкта до іншого. В державах функціонують національні банки, які мають монополію на емісію грошей, регулюють економічні процеси через механізми обігу грошей. Стійкість національної валюти є підтвердежнням сталості грошового обігу.

Грошові реформи мають на меті: досягнення певної фінансової стабільності, зниження темпів інфляції, формування резервного стабілізаційного фонду, створення потужностей для кабування монет, друкування грошей. Взагалі, грошові реформи направлені на сьабілізацію грошової одиниці країни та її конвертованість, валідність по відношенню до грошових одиниць інших країн.

34. Еволюція грошей. Сучасна грошова система.

Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних місцевостях була худоба, в інших – хліб (зерно), в третіх – хутро тощо.

В умовах догрошового обігу обмін,як правило, грунтувався на одночасному використанні кількох еквівалентів, які станвили фіксовану систему. З розвитком рабовласництва складовим елементом такої системи стало використання рабів. Другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства – супроводжувався вдосконаленням загального еквівалента. Найнедосконаліший його вид – худоба, хутро, раби – змінюється еквівалентами, яким властиві вагові характеристики, подільність, сполучність, однородність (хліб, маїс, оливкова олія, чай, сіль).

Врешті решт, у процесі історичної кволюції оварного виробництва і товарного обміну відбувається перехід від загального товарообміну до грошової форми обміну і відповідно – від загальної форми вартості до грошової.

Гроші – стають категорією товарного виробництва і товарного обігу. Вони мають товарне походження і виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок. У грошах, як загальному еквіваленті втілений беспосередньо суспільний характер праці. Вони дають змогу вимірювати суспільні витрати і отримані результати.

35. Суть витрат виробництва. Види витрат виробництва.

Витрати виробництва – це те, у що обходиться створення продукту підприємтсву. Витрати виробництва благ – це загально економічна категорія.

Частина вартості товару, що має бути авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці простого товарвиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються з вартістю товару.

У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили.

Витрати виробництва поділяються на зовнішні та вутрішні.

Зовнішні (явні) витрати пов”язані з придбанням фірмою ресурсів (сировини, матеріалів, робочої сили). При цьому витрати дорівнюють вигоді, яку можно отримати, якщо при самих витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (неявні) витрати пов”язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). При цьому витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Розрізняють загальні витрати виробництва, та таку, яві належать до виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції – це її собівартість, або сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто середні витрати. Для підприємства собівартість – це мірило витрат і доходів.

36. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна. Альтернативні підходи.

Частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва, існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у виглЯді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт – понад вартість матеріальних витрат.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

У процесі обміну виробнику треба відшкодувати витрати засобів виробництва та робочої сили. Витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництва продукту набувають форми суспільно необхідних витрат, тобто виступають у формі вартості. Витрати праці простого товаровиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються з вартістю товару.

Для того, щоб прівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Вартість – категорія власне виробництва. Її складовими частинами є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт.

Представники західної економічної науки грунтовно розробили проблему витрат виробництва вихадячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів; б) неможливості їхнього альтернативного використання.

37. Прибуток як економічна категорія. Теорії прибутку.

Звороним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток – це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцію до самозростання.

А.Смін розглядав прибуток, по0перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге, як результат функціонування капіталу.

Д.Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної платні: прибуток зростає, якщо вона знижується.

За К.Марксом, прибуток – це перетворена форма додаткової вартості.

Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів вирбництва Ж.Б.Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядаюь як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як оплату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Критикуючи теорію факторів виробництва, Маркс обгрунтував положення, що нову, збільшену варість створює жива праця. Величина прибутку за Марксом залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можн розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було і ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів.

38. Норма прибутку і фактори, що на неї впливають.

Величина прибутку залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зромтання маси прибутку є розмір капіталу:

Мр = рКа.

Де Мр – маса прибутку, р – норма прибутку, Ка – розмір авансованого капіталу.

Щодо прибутковості, дозодності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал, по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва для виготовлення цієї кількості продукції.

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р – це різниця між ціною і собівартістю, Ка – авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою: Р = Р/Ка х 100.

39. Інституціональні основи ринкової економіки.

Основними характерними рисами ринокової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту та пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощою

Ринкова економіна передбачає чіткі відповіді на такі запитання: що і в якому обсязі вироббляти? Як виробляти товар? Які будуть витрати виробництва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий цикл виробленого товару?

Ринкова економіка грунтується на могутньому фундаменті матуріальних інтересів. Риноква економіка – це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва. Вільне підприємництво – це одна з передумов ринкової економіки.

Необхідним інститутом ринкової економіки є гроші, їх конвертованість. Важливе значення мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення. Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин неможливе.

40. Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Визначення ринку: альтернативні теорії.

Суб’єктами риноквих відносин можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності. Щодо останніх, то світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб'єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як індивідуально-трудова діяльність; державні підприємтва; кооперативи; орендні підприємтсва; фермаерські господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; корпорації, об’єднання, асоціації тощо.

Об’єктами ринкових відносин можуть бути усі види товарного і нетоварного виробництва, все те, що можна купити, продати та обміняти.

Сучасний ринок – це один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють ринокові закономірності, численні регулюючі інститути і масова свідомість.

Ринок як полісистемне, складне утворення має надзвичайно багату структуру: ринки – товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний, трудових ресурсів, інформації, тіньовий тощо.

Про ринок говорять тоді, коли розглядають взаємодію попиту і пропозиції будь-якого товару.

41. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит і пропозиція є невід’ємними категоріями ринкової організації господарювання, що виражають об’єктивні економічні відносини товарного вироюництва. Попит визначає сукупну суспільну чи ринкову потребу в товараї (послугах), яка зумовлена алптоспроможністю і виражена в грошовій формі. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту є гроші.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат товарного виробництва пропозиція представлена відповідним суб’єктом – продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг виробництва.

На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Співвідношення попиту і пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів. Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій рівновазі.

42. Ринкова ціна: механізм формування та функції.

Ціна встановлюється як загальне для попиту і пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Останнє важливо підкреслити, адже будь-яка ціна товару на ринку фактично фіксує співрозмірність актів купівлі-продажу.

Значення ціни в усіх точках незбалансованого співвідношення попиту і пропозиції на ринку є рухливими величинами. Ціна товару зумовлюється характером і величиною нерівності між попитом і пропозицією. Так, для всіх значень співвідношення попиту і пропозиції, що лежать нижче точки рівноваги, напрям руху ціни визначається перевищенням плаоспроможного попиту над пропозицією. У цьому випадку обмежена пропозиція товару на ринку і незадоволена дійсна потреба в ньому створюють конкуренцію. Найдієвішим аргументом у конкуренції покупців є більш висока ціна, пропонована за товар. За цих обставин ціна має підвищуватися, стимулюючи розширення пропозиції товару на ринку. Чим більше було абсолютне значення дефіциту товару на ринку, тим швидше зростатиме ціна.

Протилежна тенденція руху є характерною для ринкової кон’юктури, що визначається надлишковою пропозицією товарів. Пануючим фактором зміни ціни товару є перенасичення ринку товарами певного виду, які не знаходять збуту. Цінова конкуренція продавців товару веде до зниження ціни і розширення за рахунок цього платоспроможного попиту.

Отже, ціна пропозиції та ціна попиту, що формуються під дією законів попиту та пропозиції, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середню величину ціни – ринкову ціну товару. Важливим є також фактор розвитку інфляції, яка спричиняє зростання цін на всі товари.

43. Функції ринку. Умови формування і розвитку ринку.

Вормування ринку визначається широким арсеналом перевірених часом і господарською практикою законодавчих і моральних норм, багатоплановою і компетентною політикою держави щодо розвитку економіки та соціальної інфраструктури.

В економічно розвинутих системах оснвними фукціями ринку є: відтворення матеріальних передумов для дії об’єктивних економічних законів загального характеру; забезпечення еквівалентності економічних відносин, пріоритету економічних інтересів господарюючих суб’єктів; блокування господарської і регіональної автаркії, інтернціоналізація суспільного виробництва, розвиток інтеграційних процесів у міждержавних відносинах; утворення економічних передумов для демократизації господарського життя; утвердження ефективного господарювання; вимір людської праці, визнання першочергового значення професійності та компетентності; стимулювання структурних змін в економіці, диверсифікація виробництва; встановлення об’єктивно необхдної рівноваги, пропорційності в економіці; розвиток конкурентних засад.

Можна також додати функцію забезпечення відповідності виробничих відносин харктеру й рівню розвитку продуктивних сил; стабілізацію грошвого обігу, підтримання авторитету національних гршових одиниць тощо.

44. Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція, окрім економічного, має соціальний вимір, оскільки забезпечує творчу свободу кожного. Економічною основою конкуренції є різність між вартістю товару та витратами на його виготовлення. На ринку мають дотримуватись такі умови: має бути однорідний товар; продавець та покупець не повинні мати будь які персональні преференції; ринок повинен бути повністю прозорим. На цьому ринку досконала конкуренція виступає більше як ідеальний стан ринкового господарства. Але у практиці домінує обмежена конкуренція. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринку: чим менше залишаєтьмя продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Існує нецінова конкуренція – в умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника. Економічно вигіднішим є застосування нецінової конкуренції. Також можна виділити конкуренцію дрібного та середнього підприємництва з великими фірмами.

Сучасна конкуренція державно регульована. Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування та припинення діяльності підприємтсв і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через аудиторську систему.

Функції конкуренції:

• регулююча;

• аллокаційна або функція розміщення (концентрування ресурсів там, де вони дають максимальну віддічу);

• інноваційна та адапційна (орієнтація на збільшення продуктивності праці);

• розподільна ( розподіл соціального продукту по критерію дефіцитності того чи іншого виробничого фактору);

• контролююча .

45. Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство і практика.

Сучасна конкуренція державно регульована. Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування та припинення діяльності підприємтсв і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через аудиторську систему.

Антимонопольне законодавство визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими обмежувати тут конкуренцію. У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. До їх компетенції входять: визначення монопольного становища на ринку; здійснення контролю за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монопольних утворень; прийняття рішення і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану.

46. Конкуренція і моделі ринків.

Маємо три основних варіанти риноквих форм чи моделей: поліполію, олігополію та монополію.

Поліполія – ринкова форма, при якій багато продавців протистоять великій кількості покупців – досконала конкуренція. Прикладів поліполії в сучасному світі існує дуже мало (валютна біржа), отже досконала конкуренція – це лише ідеальний стан.

Олігополія – далеко не всі продавці можуть запропонувати певний товар за діючою ціною – недосконала конкуренція (обмежена).

Монополія – відсутність вільної, досконалої конкуренції на ринку, де вона панує, і загрози приватним цілям її з боку контрагентів, які внаслідок своєї чисельності не можуть протидіяти згуртовано і узгоджено.

Білатеральна монополія – наявність на ринку лише двох контрагентів: один продавець та один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших економічних суб”єктів.

Обмежена монополія – на галузевому ринку пристуні один продавець та кілька покупців. Хоч покупців і не багато, але вони конкурують один з одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом.

47. Принципи класифікації ринків. Ринок предметів споживання.

Існують різнаманітні ринки: ринок товарів, капіталу, фінансово-кредитний ринок, валютний ринок, ринок трудових ресурсів, ринок інформації тощо. Кожний з перелічених елементів здатний функціонувати в так званому автономному режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов’язані між собою в становленні і розвитку. Вже з самих назв цих ринків можна вивести основний принцив класифікації ринків – те, що є головним предметом купівлі-продажу на ринку, і дає йому основну назву.

Ринок предметів споживання – один з найважливіших компонентів товарного ринку. Невід’ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його стабільності й життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретним проявом останнього є рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку споживчими товарами та послугами.

Питання нормалізації споживчого ринку сьогодні для багатьох регіонів світу, в тому числі й нашої держави, є надзвичайно актуальним. Проблема збалансованості попиту і пропозиції, споживчого ринку в цілому породжується диспропорціями відповідних підрозділів суспільного виробництва. Ринок предметів споживання повинен мати загальною кількістю приблизно 70% від усіх інших ринків країни.

48. Ринок засобів виробництва. Загальні проблеми формування цін на ресурси.

Торгівля засобами виробництва - це грандіозний ринок, на якому взаємодіють між собою безпосередні виробники продукції. Усі підприємства органічно зв'язані один з одним як постачальники і споживачі машин, устаткування, сировини, паливних ресурсів. Товари виробничого призначення купуються і продаються звичайно оптом, великими партіями. Оптова торгівля виступає посередником між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами продукції.
Характерна риса ринкової економіки полягає в тому, що кожен покупець і продавець знаходять у цьому безбережному просторі свого партнера, продукція і ціни якого його влаштовують. Це торгівля по прямих договірних зв'язках. За цією схемою ринок засобів виробництва розвивався споконвіку й об'єктивно вів до прогресу у виробництві.

49. Ринок праці та розподіл трудових ресурсів.

Ринок праці – посередник між роботодавцями та найманими працівниками. Це форма узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення в нормальних умовах відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі державної політики, чинного законодавства та саморегулювання. Складовими ринку праці є:

• працездатне населення, тобто ті, хто за віком і станом здоров’я здатні працювати у різних сферах суспільного виробництва;

• зайняте населення, тобто та його частина, яка постійно виконує роботу на підприємствах, в організаціях, закладах за заробітну плату. До цієї групи населення не належать особи, які виконують роботу за допомогою власних засобів праці.

Ринок праці включає також ту частину населення, яка тимчасово не працює, але не відкидає надію на це.

Історично склалися два “чистих” варіанти ринку робочої сили і зайнятості. Перший – ринок робочої сили з обмеженим попитом; другий – з обмеженими ресурсами.

50. Проблеми формування ринків праці, землі та капіталів в Україні.

У ході розвитку системи ринків в Україні формуються усі їхні різновиди за сегментами ринку, і вони набувають певної структурованості. Ринокве господарство неможливе поза функціонуванням капіталу. Виключивши його із сфери виробничих відносин, Україна за командно-адміністративної системи пригнобила своє виробництво, його рушійні сили. Без ринку капіталу неможливо перебороти численні дисбаланси, небажання реінвестувати отриманий прибуток. Створення ринку капіталу в Україні потребує стимулювати передусім не позиковий, а підприємницький іноземний капітал – прямі та портфельні інвестиції. Зараз відбувається лише формування цього ринку, але Україна робить і свої успіхи в цьому напрямку.

Формування ринку землі також має свої проблеми, адже за радянських часів майже всі земельні багатства нашої країни належали державі. Але зараз проходить приватизація земель, землі здаються в оренду та на довгострокове користування.

Ринок праці в Україні формується досить повільно. В нашій країні попит на робочу силу досить низький. Велика кількість кваліфікованих робітників зараз не мають роботи. Велику проблему складає демографічна криза, адже відбувається старіння нації, зменшується чисельність працездатного населення, зайнятість дуже низька.

51. Поняття та основні риси інфраструктури ринку.

Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є риноква інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії тощо.

Аукціони – форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують певні види товарів, які, як правило, користуються підвищеним попитом. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість пропонованих товарів.

Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торгівельних зв’язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Вони надають цільові інформаційні послуги.

Торгові доми – це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників та оптовиків своєї країни та перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном та перепродують місцевим оптовим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.

Ярмарки – надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві. Це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці.

Маркетинг – це динамічна система ринкової орієнтації. Він є відповідною філософією виробництва, в основу якої покладено принципи та закони товарного виробництва. Складовими маркетингу є: виробництво продукції на основі знання потреб споживачів, ринкової ситуації та реальних можливостей відповідного виробництва; найбільш повне задоволення потреб покупця з використанням методів цінової та нецінової конкуренції; ефективна реалізація продукції та послуг на конкретних ринках на основі всебічного врахування попиту і пропозиції та виробничо-збутових можливостей постачальників тощо.

Біржа – це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування риноквих цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції.

Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Це посередник між продавцями та покупцями цінних паперів на біржі.

Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.

Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси.

Холдингова компанія – акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. Виконує, як правило, лише фінансові операції.

Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезппечення.

52. Позичковий капітал. Процент та його економічна природа, межі коливання.

Капітал в грошовій формі, взятий у позику, отримує специфічну форму позичкового капіталу. Однак, щоб грошовий капітал накопити або взяти у позику, необхідно, щоб він був вільним, незайнятим у виробничій або комерційній діяльності. Вільний капітал утворюється в будь-якій фірмі, на будь-якому підприємтсві з обігу основного капіталу – у вигляді амортизаційних накопичень. Тимчасового вільний капітал в грошовій формі утворюється в процесі руху оборотного капіталу, у вигляді грошових коштів, призначених для виплати заробітної плати або закупівлі сировини. А також він утворюється від накопичення частини прибутку. Отже, в кожній фірмі утворюється тимчасово вільний капітал, який може бути наданий у позику.

Фінансоаий ринок (ринок позичкових капіталів) – це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позикуючими за допомогою посередників на основі попиту та пропозиції на капітал.

Позичковий капітал – це особливий товар. Його особливості: він продається та покупається по особливій ціні, якої є позичковий процент; він має подвійний характер; віддається не завжди, а лише на певний строк.

Позичковий процент – це не звичайна ціна товару, а особлива ціна. Процент не відображає вартості (величини) позичкового капіталу, а формується на основі інших факторів, серед яких є:

1. процес руху позичкового капіталу має особливі умови. В руках кредитора цей капітал завжди залишається капіталом – власністю, і він надає лише право на його користування.

2. Той, хто позичає, на основі отриманого у позику капіталу організує виробництво та отримує середній прибуток.

3. Позичковий капітал надається лише на певний визначений строк.

Коливання – висота проценту залежить від співвідношення попиту та пропозиції на фінансовому ринку на позичковий капітал.

53. Банки, їх роль та функції. Центральні та комерційні банки.

Банки – це кредитно-фінансові установи, що виконуюють різноманітні операції в інтересах юридичних та фізичних осіб за рахунок їх грошових капіталів та накопичень у вигляді вкладів. З розвитком кредитно-фінансових операцій відбувалось укрупнення та розвиток самих банків, їх спеціалізація, утворювалась банківська система. Банківська система тієї чи іншої країни включає центральний банк, сітку комерційних банків та ряд спеціалізованих банків.

Керівну роль в банківській системі відіграє центральний банк. Він ще називається емісійним та резервним банком, оскільки він має право емісії грошей та цінних паперів та зберігання золотовалютного резерву країни. Центральний банк – це державна кредитна установа, наділена правом випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту та валютного курсу, зберігання офіційного золотовалютного резерву.

В кожній країні маються комерційні банки, які можуть бути як приватні, так і

державні. В своїх емісійних, кредитних та валютних операціях вони підкорені центральному банку, але в своїх комерційних операціях та операціях з клієнтами вони самостійні. Комерційні банки – цеведуча ланка кредитної системи. Основне місце в їх операціях займає кредитування промислових та торгових заходів, фізичних та юридичних осіб.

Функції центральног банку: зберігає резервний валютний державний фонд в золоті, банкнотах, цінних паперах; управляє, керує валютними резервами в комерційних банках; здійснює емісію грошей; здійснює емісію цінних паперів; регулює діяльність кредитної системи та кредитування в країні; здійснює торгівлю монетарним золотом тощо.

Функції комерційних банків: зберігати мінімальні валютні резерви в обсязі, встановленому центральним банком; здійснювати кредитні операції; зберігати тимчасово вільний капітал своїх клієнтів; виконувати різні комерційні операції на доручення клієнтів тощо.

54. Суть кредиту та його форми. Банківський прибуток.

Кредитними називають ті відносини, які складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, бюджету та населення.

Кредит характеризує як економічні відносини, які виникають між кредитором та позичальником з приводу отримання позики в грошовій або товарній формі.

Форми кредиту:

• Державний кредит – це особлива форма кредиту, де позичальником та кредитором виступає держава або місцеві органи влади, а сам кредит має вигляд випуску позик, які в основному реалізуються фінансово-кредитними установами. Він звичайно являє собою випуск цінних паперів – облігацій, сертифікатів тощо.

• Банківський кредит – найбільш поширена та основна форма видачі грошових коштів у тимчасове користування юридичним та фізичним особам.

• Внутрішній кредит – видається суб”єктам господарювання та державі в цілому.

• Міжнародний кредит – може отримати одна країна від іншої на встановлених в міжнародній практиці умовах. Буває комерційний, фінансовий, проміжковий тощо.

Якщо рух банківського капіталу – це його ринок, то приибуток банку повинен бути більшим за його витрати. Перевищення доходу над витратами забезпечується різністю ставок по його активним та пасивним операціям. Ставки по активним операціям завжди вище ставок по пасивним операціям. Однак різницю між ставками банк визначає не вільно. Висота банківського відсотку також визначається співвідношенням поиту та пропозиції банківського капіталу на ринку. Чим вище попит на банківський капітал, тим вище ставка по активним операціям і навпаки. Чим вище рівень виробничої та комерційної активності в суспільстві, тим вище кредитна та депозитна ставка банківського відсотку і навпаки.

55. Капітал у сфері торгівлі. Витрати обігу. Торговельний прибуток.

Перетворення звичайних грошових знаків у капітал включає як суто технічні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, власник капіталу повинен вступити у відновини з іншими суб”єктами з приводу відносин купівлі та продажу. По-друге, якщо його капіталу недостатньо, то він змушений буде вертатись до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників. Отже, капітал - це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Капітал завжди приносить доход. В торгівлі капітал допомагає розширити сферу своєї діяльності та отримати більший прибуток. Для того, щоб визначити торговельний прибуток, необхідно порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її закупівлю, а для закупівлі початкової продукції потрібен початковий капітал. Також необхідно враховувати витрати, наприклад, на транспортні послуги, зберігання та доставку. Для отримання прибутку в остаточній ціні необхідно відбивати витрати, які пішли на транспорт, зберігання тощо та врахувати якийсь відсоток , щоб торгівля не була збитково.

56. Роздрібна та оптова торгівля. Товарні біржі.

Товарна біржа – косерційне підприємство, регулярно функціонуючий ринок однорідних товарів з певними характеристиками. Це об’єднання підприємтв торгівлі, збуту, обміну, мета якої – укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо. Свого часу значне місце у світовій торгівлі, особливо зерном, цукром, займала, наприклад, Одеська біржа. Товарні біржі бувають публічні та приватні.

Оптова торгівля відбувається між підприємствами та організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) прдукції та товарів. Оптова ціна в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток і податок на додану вартість. Роздрібна торгівля відбувається на нижчому рівні, і роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки. Це застосовується у відносинах між підприємтсвами торгівлі та населенням, що споживає товари.

57. Роль ринкової інфраструктури в регулювання економічних процесів.

Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, біржі, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, брокерські, страхові, аудиторські фірми тощо. За допомогою цих основних елементів і розвиваються економічні відносини. Кожний елемент інфраструктури ринку має свої специфічні риси та функції та свій напрям роботи, але в той же час вони в тій чи іншій мірі взаємопов”язані та забезпечують повноцінне функціонування ринкового механізму. В будь-якому суспільстві необхідна координація всіх суб”єктів економіки. Всі елементи інфраструктури мають регулюючу функцію на ринку, наприклад, фондові біржі здійснюють перерозподіл капіталу мід галузями, компаніями, сферами виробництва та обслуговування. На товарних біржах відбувається купівля-продаж товарів з різними якісними характеристиками. Треба сказати, що саме через свої функції та завдання всі елементи інфрасруктури ринку і регулюють економічні відносини.

58. Домогосподарства як суб’єкти ринкової економіки.

Їм належить надзвиичайно важлива роль у системі економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне поєднання. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле.

59. Об’єктивні основи формування доходів населення.

Доходи потрібні для того, щоб їх застосоввувати. Грошові надходження людей знаходять наступне застосування: 1) певна їх частина виплачується у вигляді податків до бюджету держави; 2) основна їх частина, як правило, використовується на придбання споживчих товарів та послуг; 3) якась їх частина перетворюється на заощадження, які можуть приймати різні форми.

Основною формою доходів населення заробітна плата – ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату від реальної. Номінальна зарплата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна зарплата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати на свою грошову зарплату.

Існують доходи, які реалізують власність на землю, капітал, майно. Доходи від власності відіграють важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності.

Величина реальних доходів залежить не лише від розмірів грошових доходів, а й від рівня цін на предмети споживання і тарифів на послуги. Необхідно також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, соціальний захист особи тощо. Показники реальних доходів населення найповніше характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Є досить різноманітні джерела доходів: оплата праці, надходження із суспільних фондів споживання, доходи від кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності.

60. Податки і соціальні виплати.

Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так:

• за формою оподаткування – прямі і непрямі;

• за об’єктом оподаткування – на доходи від споживання і на майно;

• залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки – загальнодержавні та місцеві;

• за способом стягнення – розкладні та окладні.

Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі – встановлюють безпосередньо щодо платників, це податки на їхні доходи та майно. Непрямі – це податки на споживання, тобто на товари та послуги. Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд зарплати, майнові податки, в томуу числі податки на власність.

Соціальні внески справляються з метою формування фондів соціального страхування – пенсійного, з безробіття тощо.

Соціальні виплати включають в себе: програму пенсійного забезпечення, програму соціального забезпечення на випадок хвороби, соціальну підтримку інвалідів, підтримання малозабезпечених осіб похилого віку, грошові виплати родинам, де матері зайняті малими дітьми; значну соціальну програму представляють державні заходи в галузі зайнятості тощо.

61. Підприємство як суб”єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, систему звітності, банковський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі:

• комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку);

• некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

• приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом використання робочої сили);

• колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

• державні (майно належить державі);

• змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників).

Особливий інтерес являє класифікація по правовому статусу:

• одноосібні;

• кооперативні;

• арендні;

• господарські товариства.

В залежності від характеру інтергації та ступеню відповідальності:

• повні (всі учасники несуть відповідальність);

• з обмеженою відповідальністю ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів);

• командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники);

• акціонерні (поділ уставного капіталу на акції).

По чисельності робітників:

• малі;

• середні;

• великі.

Також підприємтсва бувають промислові, с/г, будівельні, транспортні, торгові, посередницькі, лізінгові, банковські, туристичні тощо.

62. Капітал підприємства. Масштаби підприємства. Концентрація і централізація капіталу.

Фінансові ресурси господарчого суб”єкта являють собою грошові кошти, які маються в його рзпорядженні. Вони направляються на розвиток виробництва, утримання і розвиток об”єктів невиробничої сфери, споживання, а також можуть залишатись в резерві. Ці фінансові ресурси являють собою капітал в його грошовій формі. Таким чином, капітал – це частина фінансових ресурсів. Капітал – це вартість, яка приносить прибавочну вартість. Лише вкладення капіталу у господарську діяльність приносить прибуток. Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг.

Масштаби підприємства залежать від його уставного капіталу, який являє собою суму вкладів засновників підприємства для забезпечення його життєдіяльності. В якості внесків до уставного капіталу можуть бути зроблені: будівлі, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери. Чим більша їх сума, тим більшим є масштаб підприємства.

Концентрація капіталу відбувається тоді, коли великі сумі зосереджуються в одному місці. А централізація – в одних руках.

63. Кругообіг капіталу, його сталі та функціональні форми.

Загальна форма капіталу має вигляд: Д-Т-Д”, де

Д – грошові кошти, що інвестуються;

Т – товар;

Д” – грошові кошти, отримані інвестором від продажу продукції.

В операції Д-Т-Д” грошові кошти, які вкладаються у виробничо-торговий процес, не затрачуються остаточно, а лише авансуються, а після завершення кругообігу вони повертаються інвестору з додатковим прибутком.

Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг. Чим більше за рік буде зроблено оборотів капіталу, тим більше у інвестора буде річний прибуток.

Функціональні форми: внутрішні інвестиції ( фінансові та реальні) та зовнішні інвестиції (прямі та портфельні), а також капітальні вкладення (періодичні довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів та об”єктів соціальної інфраструктури підприємства).

64. Оборот капіталу підприємства. Основний та оборотний капітал.

Капітал підприємства знаходиться в постійному обігу, адже йому надзвичайно важливо постійно розвиватись та збільшувати свій прибуток. Основний капітал підприємства - сума вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності підприємства. Це кошти, які багаторазово використовуються в господарчому процесі. Грошові кошти, авансовані на придбання основних фондів, називаються основними коштами.

В момент введення в експлуатацію підприємству необхідно більше грошових коштів, які б забезпечили йому придбання матеріальних засобів для обслуговування процесу виробництва та реалізації продукції. Грошові кошти, авансовані на оборотні виробничі фонди та фонди обігу, складають оборотний капітал підприємтсва.

65. Суть підприємництва і умови його інування. Види та функції підприємництва.

Підприємництво – ініціатива людей в господарській діяльності, спосіб організації економічних сил;

• ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції:

• ресурсна – реалізується в мобілізації капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів;

• організаторська;

• творча – пошук нових рішень.

Умови:

• наявність відповідних майнових прав на умови і результати виробництва (підприємець повинен обов”язково бути власником виробничого продукту та доходу, капіталу та землі);

• певне економічне, правове та політичне середовище;

• певна самостійність при виборі виду господарської діяльності, визначення цін, розпорядження отриманими прибутками;

• певні правові гарантії: юридичний захист, державний арбітраж, законодавче забезпечення свободи конкуренції тощо;

• повна економічна відповідальність за результати діяльності;

• етика підприємництва.

66. Валовий дохід, його суть та структура. Підприємницький дохід.

Розрахунковий прибуток обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво. Промисловий прибуток – це доход на функціонуючий капітал, зайнятий у сфері виробництва. Торговий прибуток – відображає фінансовий результат діяльності торгівлі.

Валовий доход – це прибуток, отриманий від реалізації певної продукції з урахуванням витрат на її виробництво.

Підприємницький доход є головною стимулюючою одиницею для підприємницької діяльності. Підприємці організовують свою справу заради отримання прибутку, який також входить до доходу. Підприємницький доход вираховується як показник реалізації продукції та витрат на її виробництво, а також з урахуванням побічних витрат та виплат.

67. Загальні економіко-правові основи розвитку підприємництва в Україні.

У законі України “Про підприємництво” зазначено, що це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залежно від форм власності виділяють: приватне, колективне та державне підприємництво.

Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт та доход. Найважливіше – це мотивація використання прибутку. Обов”язковою умовою є певне економічне середовище і клімат. Іншим словами потрібний ринково-конкурентний режим господарбвання. У законі сформульовані принципи підприємництва: вільний вибір видів діяльності,самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів;

Вільне розпорядження прибутком; самостійне здійснення зовнішньоекономічної дііяльності.

Можлвості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо.

68. значення прибутку в розвитку підприємництва. Роль підприємства та підприємництва в риноковій економіці.

Підприємництво – одна з передумов розвитку ринкової економіки. Воно завжди розвивається в певному історисному та соціальному середовищі. Однак обов”язковою умовою і ознакою підприємництва є свобода економічної самодіяльності людини, її самостійність у виборі варіантів рішень, за якими стоять комерційний успіх, прибуток або ж банкрутство зі всіма його наслідками.

Сутністю підприємництва є самостійне, ініціативне господарювання, а його метою – діловий успіх у вигляді прибутку, особистий дозод. Основними його рисами є постійний ризик, матеріальна відповідальність, організаційно-господарське новаторство, раціоналізм, ефективне використання різноманітни ресурсів.

69. Первісне нагромадження капіталу. Особливості нагромадження капіталу в Україні.

Нагромадження капіталу – це капіталізація частини прибавочної вартості, зворотнє перетворення частини прибавочного продукту в капітал. дЖеролом нагромадження капіталу та розширення виробництва є прибавочна вартість або та чи інша форма прибутку.

В результаті діяльності всіх членів суспільства та постійного нагромадження капіталу формується національне майно країни, що є складовою частиною важливого показника економічної могутності країни, сукупності всіх матеріальних ресурсів, що знаходяться у власності всього суспільства – національного багатства.

В Україні нагромадження капіталу знаходиться ще в зародковій стадії черех нестабільну економічну ситуацію та перехідний стан економіки.

70. Перетворення грошей у капітал. Загальна формуда руху капіталу та її суперечності.

Одним із факторів виробництва є капітал в його різноманітних формах, включаючи форми людського капіталу.

Якщо капіта, це фактор виробництва, то для організації будь-якої справи, будь-якої діяльності перш за все необхідна певна кількість капіталу в грошовій формі. Його можна отримати шляхом заощаджень та зібрання великої кількості грошей, а можна взяти позичковий капітал.

Процес виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей.

71. Капітал і праця. Наймана праця.

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход.

Наймані працівники можуть бути фактором зростання капіталу. Це криється у характері найманої праці як такої. Її виконують за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів виробництва; результати виробництва не належать безпосередньому виробникові. Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, аое це не так, оскільки працб як таку купити не можна. Праця – це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів виробництва – це специфічна риса людської особистості, її здатність до праці. Її й називають робочою силою. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в подвійному характері товару “робоча сила”.

72. Вартість робочої сили: дискусійні аспекти.

Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар – робочу силу – на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому, вартість, створюваня робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.

Місячна вартістьробочої сили, необхідної для виробництва певних елементів, наприклад, становить 60 тис, а чистий доход – 130 тис.

Це означає, що робітник отримав за свою працю не повну вартість продукту, створену ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого. Це додаткова вартість.

73. Заробітна плата: сутність, форми, системи. Теорії зарплати.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму норму праці.

Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення цін утворює структуру заробітної плати.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. Відрядну форму в основному застосовують, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання почасової форми заробітної плати.

Існує тарифна система оплати, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну систему оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток.

74. Номінальна і реальна заробітна плата. Продукт праці та заробітна плата.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць.

Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Наприклад, в кооперативах та колективних підприємствах існує така особливість: їх особисті доходи та заробітна плата виникають в результаті реалізації товарів та послуг, які створені колективною працею і є продуктами праці. Але це не означає, що продукт праці існує лише там. Продукти праці існують всюди і найчастіше від успішної реальзації цього продукту праці залежить заробітна плата людей.

75. Аграрне виробництво – особлива сфера вкладання капіталу та праці.

В сучасних умовах виробництво продовольства та технічних культур грунтується на міжгалузевій виробничій системі. На всіх стадіях виробництва, постачання та збуту аграрної продукції активна роль належить транспортним фірмам, банкам, страховим компаніям тощо. Аграрне виробництво – основа існування всього людства, адже людство потребує продукти харчування та технічні культури щодня та щохвилини. З поглибленням екологічних проблем та забрудненням навколишнього середовища в с/г все більшу роль починає відігравати капітал, направлений не лише на реалізацію с/г продукції та її доставку та зберігання, а й на забезпечення реалізації програм екологічно чистого вирощування продукції.

Вкладання праці в аграрне виробництво – це обов”язковий процес, бо машини та навіть найсучасніше обладнанні неспроможні виростити та обробити всю різноманітність с/г продукції. Аграрне виробництво – чи не найвигідніша ланка суспільного виробництва країни.

76. Відносини власності в с/г.

колгоспно-радгоспні землі передаються державою у колективну власність їх членів. Кожен член колективного с/г отримує сертифікат на право власності на земельну частку із зазначенням розміру її в умовних гектарах, а також у вартісному виаженні.

Частину землі передають у власність селянським господарствам, засновники яких не були членами кооперативів.

Продаж земельних ділянок також здійснюється підприємцям, що займаються несільськогосподарською діяльністю (під будівлі, сферу обслуговування тощо).

77. Земельна рента та її форми: оренда землі, ціна землі.

Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три суб’єкта – землеволодарь, підприємець-орендатор землі та найманий робітник с/г виробництва.

Земельна рента виражає відношення привласнення додаткового продукту власником землі у формі арендної плати за право користування землею.

Форми земельної ренти:

• диференціальна земельна рента – разність між суспільною ціною виробництва с/г продукції на гірших участках землі та індивідуальною ціною її виробництва на кращих та середніх участках;

• диференціальна рента по плодючості;

• диференціальна рента по місцезнаходженню;

• диференціальна рента по ефективності на додаткові вкладення факторів виробництва.

Абсолютна земельна рента – це надлишок вартості с/г продукції над ціною її виробництва.

У формуванні ціни землі головну роль відіграє рента та банківський відсоток. Ціна землі рівна такій сумі грошей, яка будучи покладена в банк, принесе доход рівний ренті. Такий доход є капіталізованою рентою. Отже, ціна землі – це капіталізована рента.

Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне користування землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу.

78. Важливу роль відіграє в розвитку с/г аграрна політика. Тут існують різноманітні форми господарювання – кооперативи, приватні об”єднання, місцеві “монополісти”.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий доход. Цього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях. Господарства, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі.

Існують також фермерські господарства. Форми господарювання:

• групи промислових об”єднань;

• с/г підприємства (корпорації, кооперативи тощо).

79. Типи економічного зростання.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва.

Існує два типи економічного зростання:

1. екстенсивний – на основі кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх параметрів виробництва;

2. інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при удосконалення організаційно-економічних відносин виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання в чистому вигляді не існує.

Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного розвитку називається інтенсифікацією виробництва.

80. НТР та її роль в економічному зростанні.

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя людини. Він заснований на прогресі науки і техніки.

Нові знання матеріалізуються в нових заслбах праці, задоволення одних потреб породжує інші. З”являються нові ідеї та розробки, створюється досконаліша техніка, тезнологія і предмети споживання. Вони зумовлюють і формують необхідні умови для подальших кількісних та якісних зрушень у сфері наукових досліджень, технічних розробок виробництва та споживання. НТП здійснюється у двох формах: еволюційній та революційній.

Еволюційна форма – має місце, коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, удосконалюються на основі вже відомих наукових знань.

Революційна форма – перехід до техніки і тезнології, що побудовані на принципово нових наукових ідеях.

НТР є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях.такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети праці, засоби праці та сама праця людини. Збільшується ефективність та продуктивність праці. З”являється нова різноманітна техніка. НТР зумовлює також зміни і в характері праці. Отже, НТР є одним з проявів еволюції.

81. Державна політика. Держава ніколи не була пасивною по відношенню до економіки. По мірі розвитку суспільного виобництва економічна роль держави зростала. Господарча діяльність держави виражається у формах оподаткування, в розробці та дотриманні принципів обов”язковості, рівномірності, пропорційності та прогресивності податків. Держава може за допомогою економічних важелів – заробітної плати, кредитів, процентів, податків, цін – зглажувати циклічні коливання, забезпечити необхідний рівень зайенятості, здійснювати регулюючі йункції. Існує 4 види державної економічної діяльності: 1) прямий контроль економіки шляхом економічних важелів; 2) суспільне споживання, в якому держава виступає як покупець та споживач через державні закази та закупівлі товарів та послуг для потреб суспільства; 3) державне виробництво, в якому держава виступає як підприємець, як функціонер державного сектора економіки; 4) витрати на соціальне забезпечення – виплати ветеранам війни, людям похилого віку тощо.

Держава повинна займатись закупівлею необхідної продукції для суспільних потреб, розвитком фундаментальних наук, підготовкою кваліфікованої побочої сили, розвитком інфраструктури, кредитуванням корпорацій тощо.

Отже, держава є повноправним суб”єктом економічних відносин.

82. Підприємництво в державному секторі.

Підприємництво в державному секторі розвивається за умови постійного регулювання всіх процесів державою. Умови вільного вибору форм господарювання також контролюються державою

83. Економічні функції держави.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжувалися розвитком численних її функцій, іключаючи економічні. Виникнення економічних функцій держави є результатом розвитку продуктивних сил, об”єктивних його потреб. Виникало багато загальних проблем: забезпечення неподільності території держави як середовища господарської діяльності, зовнішньої та внутрішьної безпеки, розвиток шляхів сполучення, управління тощо.

Економічні функції держави знаходяться у постійній динаміці. Держава завжди виконувала і виконує функції не лише інструменту реалізації інтересів суспільства в цілому. Держава має великі можливості впливу на економіку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну та регресивну роль. Держава є верховним власником. Розмаїття галузевої та відтворювальної структури, різниця темпів економічного зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної продуктивності праці спричинили необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Поступово склалися головні форми такого регулювання. Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності держави у вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері виробництва і центральних фондів перерозподілу національного доходу. По-друге, в усіх країнах розробляють та реалізують економічну політику. По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб”єктів бізнесу. По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності. До особливостей державного регулювання належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно охоплює весь процес суспільного відтворення – від регулювання ринкових відносин до впливу на структуру і темпи росту виробництва, нагромадження та хід циклу, ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв”язки. Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки.

Держава завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і зовнішньоекономічної політики. Вільність різних суб”єктів у проведенні економічної політики заради власних інтересів може привести до досить негативних наслідків для економіки країни, отже необхідність державного регулювання є очевидною.

Здійснюючи цю функцію, держава забезпечує економічні інтереси нації, створює умови для реалізації її права на самовизначення та суверенітет; побудову цивілізованого суспільства.

Економічну роль держави слід досліджувати в двох аспектах – забезпечення нею загальносуспільних інтересів та інтересів панівних верств населення.

84. Роль держави в кругообігу продукту Держава ніколи не була пасивною по відношенню до економіки. По мірі розвитку суспільного виобництва економічна роль держави зростала. Господарча діяльність держави виражається у формах оподаткування, в розробці та дотриманні принципів обов”язковості, рівномірності, пропорційності та прогресивності податків. Держава може за допомогою економічних важелів – заробітної плати, кредитів, процентів, податків, цін – зглажувати циклічні коливання, забезпечити необхідний рівень зайенятості, здійснювати регулюючі йункції. Існує 4 види державної економічної діяльності: 1) прямий контроль економіки шляхом економічних важелів; 2) суспільне споживання, в якому держава виступає як покупець та споживач через державні закази та закупівлі товарів та послуг для потреб суспільства; 3) державне виробництво, в якому держава виступає як підприємець, як функціонер державного сектора економіки; 4) витрати на соціальне забезпечення – виплати ветеранам війни, людям похилого віку тощо.

Держава повинна займатись закупівлею необхідної продукції для суспільних потреб, розвитком фундаментальних наук, підготовкою кваліфікованої побочої сили, розвитком інфраструктури, кредитуванням корпорацій тощо.

Отже, держава є повноправним суб”єктом економічних відносин.

85. суспільний продукт та його форми. Методи обчислення суспільного продукту.

Суспільний продукт – це результат суспільного виробничого процесу, який слугує для задоволення побажань та потреб суспільства. Може бути як матеріального, так і не матеріального виду. Суспільний продукт являє собою масу різних товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях вир-ва за певний проміжок часу (за рік).

За своєю натурально-речовою структурою сусп. продукт поділяється на засоби вир-ва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових елементів, фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення - це частина сусп. продукту, яка йде на відновлення зношених засобів вир-ва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці. Фонд споживання - це частка сусп. продукту, яка йде на задоволення матер. та духовних потреб людей. За своїм складом в умовах простого відтворення він виступає лише як предмети споживання. В умовах розширеного відтворення одна частина нац. доходу йде на особисте споживання, а інша на нагромадження, тобто на збільшення особистих і речових факторів вир-ва, на розвиток технологічного способу вир-ва. У цьому разі за своїм натуральним складом він втілюється як у предметах споживання, так і в засобах вир-ва.

Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт - v, а додатковий - m, то за своєю вартісною будовою сусп. продукт (W) визначається за формулою: W=c+v+m.

86. Валовий внутрішній продукт, його суть та відтворювальна структура.

Важливе місце в системі національних розрахунків займає показник ВВП, який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості їх проміжкового споживання. Суть ВВП розкривають його загальні риси: є найбільш загальним показником кінцевого результату економічеої діяльності в цілому в національній економіці; характеризує єдність взаємопов”язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг; охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць; є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва; має кількісний, часовий вимір.

У процесі виробництва та нагромадження, що здійснюються в межах національної економіки, використовують не лише вітчизняні товари, а й іноземні. Тому вартість ВВП можна визначити як суму витрат на спожиивання, нагромадження та експорт за вирахуванням вартості імпорту.

Структура: витрати домогосподарств і приватних некомерційних організацій, ринкова вартість послуг, умовна плата за житло, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів та послуг тощо.

87. Чистий національний продукт. Національний дохід. Концепції національного доходу.

Національний дохід – знову створена в сфері матеріального виробництва вартість або відповідна їй частина сукупного суспільного або національного продукту в натуральній формі, яка отримується за вирахуванням всіх матеріальних витрат на його виробництво. Національний дохід в натурально-речовому виразі складається з засобів виробництва та предметів споживання. При цьому використовуються різні методи формування дохідної частини державного бюджету.

88. Продуктивність сусп. Праці Суспільне виробництво є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін та споживання. Усі ці стадії взаємопов”язані в єдиному процесі та перебувають у постійному економічному кругообігу.

Для процесу відтворення необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. вСі визначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення доходів та природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних та повітряних просторів тощо. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Отже, як бачимо, відбувається процес відтворення всіх елементів економічної структури країни.

89. Суть і види економічного відтворення: просте та розширене.

Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відьворення певних економічних виробничих відносин між людьми.

Просте відтворення – це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту.

Розширене відтворення – це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту.

90. Кругообіг доходу, ресурсів і продукту у процесі відтворення. Відтворення всіх елементів економічної системи.

Суспільне виробництво є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін та споживання. Усі ці стадії взаємопов”язані в єдиному процесі та перебувають у постійному економічному кругообігу.

Для процесу відтворення необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. вСі визначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення доходів та природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних та повітряних просторів тощо. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Отже, як бачимо, відбувається процес відтворення всіх елементів економічної структури країни.

91 Тіньовий сектор в ек-номц відтворенні. Тіньовий сектор в економіці України займає помітне місце. Адже податкова політика нашої держави настільки ще не розроблена в інтересах суб”єктів економічних відносин, що їм просто невигідно “випливати ззовні”. Взагалі тіньовий сектор на Україні займає приблизно 23% частку всієї економіки та помітно впливає як на розвиток малого, так і на розвиток великого бізнесу, банківської системи (маються на увазі комерційні банки), на розвиток всіх галезуй народного господарства.

Хоча офіційно не визнана наявність тіньового сектору в економіці України, він існує і продрвжує укріплюватись.

92. Національне багатство та його структура.

Національне багатство складається з двої частин: матеріальної та нематеріальної. До першої належать: створені людиною матеріальні фонди, що поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці); основні фонди, що функціонують у соціальній сфері; природні ресурси; до другої – духовні цінності, що знаходяться у розпорядженні суспільства.

Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів НТП – посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів. В структурі невиробничих фондів все більшу частку займає майно наукових організацій, закладів освіти та охорони здоров”я. Постійно прискорюється залучення в господарське використання природних багатств.

Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу.

Нематеріальне багатсво включає: професійні, інтелектуальні та фізичні здібності людей; теоретичні та практичні знання, досвід; освітній, культурний та морально-етичний потенціал суспільства; досягнення науки, техніки та управління; сукупність духовних, культурних, художніх та літературних цінностей.

94. Суть розподілу національного доходу.

Витрати державного бюджету тісно пов”язані з національним доходом.

Найбільшими є витрати бюджету на фінансування народного господарства, яке включає розвиток пріоритетних галузей та структурну перебудову економіки. Також до цього додаються витрати на стабілізацію економіки та розвиток підприємництва у вигляді державних субсідій, субвенцій, бюджетних кредитів. В умовах ринку з”явився специфічний вид витрат – виділення бюджетних коштів на придбання акцій діючих підприємств.

Значні кошти щорічно направляються на фінансування соціально-культурних заходів та науки. Вони дозволяють державі фінансувати та розвивати систему народної освіти, культуру.

Частина коштів виділяється на оборону, основне місце серед витрат на яку займає купівля озброєнь та військової техніки; утримання армії та флоту; фінансування науково-дослідних робіт.

Також фінансуються програми соціального захисту населення, державного регулювання цін, ліквідацію наслідків стихійних та виробничих лих тощо.

95. Диференціація доходів населення. Проблема багатих та бідних. Межа бідності; абсолютна і відносна.

Доходи пов”язані з правом власності. Багато людей власності не мають, меншість – володіють великою кількістю. Також важлива дикримінація на ринку робочої сили – підприємці не бажають брати на роботоу певну категорію людей (національність, раса, релігія) на основі оплати праці, еквівалентній рівню оплати більш “предпочтительних” груп. Нерівність доходів визначається нерівністю послуг, які люди надають одне одному. Не може бути рівності у розподілі доходів, адже люди не мають рівних можливостей в наданні виробничих послуг. Люди істотньо відрізняються по рівню отриманої освіти та професійної підготовки, а отже, по своїм можливостям заробляти.

Бідність не піддається точному визначенню.

Бідність – це рівень життя родини, при якому її доходи не покривають витрати на задоволення основних матеріальних потреб, тобто прожитковий мінімум. Як визначається межа бідності? В США ця межа визначається на основі оцінки доходу, необхідного для підтримання та забезпечення людського існування на мінімально допустимому рівні. При цьому це вираховується на основі мінімальних цін. Потрібно вирахувати мінімум для пропитання людини та примножити його втричі – ось ми і отримуємо межу бідності. Абсолютна межа бідності – це мінімальні кошти, які отримує родина для свого проживання (але їх їй не вистачає). Відносна межа бідності для різних людей може бути різною. Адже, наприклад, одні люди не можуть жити без м”яса, а інші – без фруктів. Відносна межа бідності вимальовується у відносних показниках доходів.

93. Економічні функції держави На практиці можуть застосовуватися моделі розподільних відносин, що зводяться в основному до наступних форм: цінова, нормативна і змішана. Цінова чи затратно-технологічна система розрахунків будується по стадіях технологічного процесу від виробника до переробника. Розрахунки можуть здійснюватися: а) прямим шляхом через ціни (закупівельні, розрахункові й ін.); б) двоетапним способом: спочатку здійснюється авансування в розмірі 50-60%, а потім виробляється заключний розрахунок за допомогою прямого розподілу прибутку. Ціновий спосіб розрахунків. У залежності від характеру виробничих зв'язків і ступеня господарської самостійності підприємств розрахунки за цінами між учасниками АПФ можуть будуватися по декількох схемах. 1. Якщо сільськогосподарські підприємства займаються вирощуванням і відгодівлею тварин і самостійно реалізують худобу на м'ясокомбінат, то розрахунки ведуться за цінами домовленості, що встановлюються на основі ринкових цін, що склалися до моменту висновку договорів. Рада може переглядати ці ціни в міру необхідності (наприклад, у зв'язку з подорожчанням тарифів на паливно-енергетичні ресурси й ін.). При висновку договорів необхідно обмовити умови зміни цін закупівель худоби і свиней на базі поточних витрат. У договорі повинні бути зазначені: елементи витрат, по яких відбувається подорожчання, індекс подорожчання і верхня границя можливого росту цін закупівлі худоби. Застосування мінливих у такий спосіб закупівельних цін дозволить сільськогосподарським підприємствам захистити свої інтереси в прибутку, а м'ясокомбінату мати гарантії від завищення цін на сільськогосподарську сировину, оскільки умови закупівлі худоби в договорі будуть обговорені заздалегідь. 2. Якщо вирощування і відгодівля великої рогатої худоби і свиней спеціалізовані по технологічних стадіях і відбувається в умовах міжгосподарського кооперування, то в цьому випадку розрахунки можуть проходити в такий спосіб: - за розрахунковими цінами, що встановлюються на основі ринкових цін, що склалися до моменту висновку договорів. Рада інтегрованого формування може переглядати ці ціни в міру необхідності; - по базисним (чи орієнтованим) цінах, розрахованим на основі середньої фактичної собівартості вирощування молодняку великої рогатої худоби в господарствах за останні 6 місяців. У цьому випадку в договорах господарств і комплексу передбачаються виплати компенсацій у випадку відхилень цін від фактично сформованих ринкових. Якщо останні вище базисних, то різниця направляється в компенсаційний фонд, якщо нижче - оплачується з засобів компенсації. Допустимо, господарства поставляють молодняк на заключну відгодівлю за ціною 9,2 руб. за кг живої маси, а фактична ціна закупівель на м'ясокомбінаті - 9,5 руб./ кг, тоді різниця між базисною і фактичною ціною, що складає 0,3 руб./кг, направляються в компенсаційний фонд. Якщо базисна ціна установлена вище ціни закупівель, скажемо 9,7 руб./кг, то різниця 0,2 руб./кг відшкодовується за рахунок засобів компенсаційного фонду. Двухэтапный спосіб розрахунків. На першому етапі, у момент передачі продукції для подальшої її переробки здійснюється авансування, на другому - послу одержання кінцевих результатів - заключний розрахунок за допомогою прямого розподілу прибутку. При визначенні конкретних співвідношень варто керуватися загальним правилом: чим вище ступінь господарської самостійності учасників інтеграції, тим вище частка прибули, реалізована підприємствам у момент передачі продукції. Необхідно враховувати і характер інтеграційних зв'язків, об'єктивну можливість виявлення всіх економічних наслідків від каналів реалізації продукції. Система розрахунків здійснюється шляхом розподілу грошового виторгу від реалізації кінцевої продукції по нормативних співвідношеннях, розрахованим за визначеними показниками ( чисобівартості ресурсоемкости). Нормативи розраховуються по ресурсоемкости виробництва м'яса і продукції його переробки. Для цього суммируются в грошовій оцінці усі види виробничих ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві і переробці, і визначається частка кожного учасника.

96.Необхідність перерозподілу національного доходу і доходів населення.

Формою перерозподілу доходів суспільства та виконання державою своїх функцій – являється державний бюджет. Держава через податки і трансферні платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення нерівності доходів. На принципі перерозподілу грунтується більшість соціальних програм. Таким чином, держава фактично признає необхідність контролю за ступенем нерівності в доходах. Необхідна оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, які знаходяться у населення. Якщо держава надмірно вторгається в перерозподіл долі населення в ВНП, це підриває симули до праці, знижує темпи економічного росту. Одночасно, невторгнення держави в цей процес або значне скорочення , також має негативні наслідки – стримує розвиток освіти, науки, приводить до бідності окремих верств населення. Перерозподільні процеси, які здійснюються за допомогою державних фінансів – це явища макрорівня.

97. Роль державного бюджету у перерозподілі національного доходу.

Державний бюджет – це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового забезпечення. Бюджетна система містить бюджет центрального уряду, а також бюджети всіх рівнів місцевої влади. З бюджетом тісно переплютаються позабюджетні фнди – кошти держави, що мають цільове призначення і не включаються до державного бюджету.

Перше місце у бюджетному перерозподілі національного доходу займають соціальні статті: соціальна допомога, освіта, охорона здоров”я.

У видатках на господарські потреби виділяються бюджетні субсидії с/г, які мають також соціальну, політичну та господарську спрямованість.

Видатки на охброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративно-управлінські витрати – визначаються потребами безпеки держави, пріоритетами зовнішньої політики та внутрішньої політики, впливають на попит на споживчі товари.

Кон”юктурним цілям бюджетного перерозподілу національного доходу служать видатки по внутрішьнодержавному боргу, розміри витрат та субсидій приватним і державним підприємствам, с/г, на створення і вдосконалення об”єктів інфраструктури, на закупівлю озброєнь та військове будівництво.

Важливе місце займає зовнішьноекономічний аспект політики бюджетних витрат – видатки на кредитування експорту, страхування експортних кредитів та капіталу тощо.

98. споживання і заощадження. Доходи населення та споживання. Схильність до споживання та заощадження.

В економічній науці всі витрати сімейного бюджету прийнято ділити на три основні групи: 1) особисті споживчі витрати; 2) податки та інші обов”язкові платежі; 3) грошові заощадження та накопичення. Переважає перша група, бо вона пов”язана із задоволенням природний потреб. Податки та інші обов”язкові платежі зменшують суму коштів, які родина може витратити та споживчі цілі.

Зниженню витрат на покупку товарів та послуг сприяє задоволення частини потреб за рахунок натурального самозабезпечення шляхом виробництва продуктів харчування в особистому господарстві. Зменшують витрати також наявність запасів продуктів, одягу, висока забезпеченість предметами тривалого користування за рахунок доходів попередніх періодів.

Хтось вивільнені кошти витрачає на якісь інші потреби, але багато людей та сімей вільні кошти, тобто зекономлені кошти намагаються заощадити на майбутнє (освіту дітей, випадкову хворобу, відпочинок тощо).

99. Прожитковий мінімум і соціальний захист населення.

Прожитковий мінімум – це величина доходу, гарантована державою. Він не може перевищувати верхню межу малозабезпеченості, але і не може опускатись за її нижню межу, тобто бути меншим фізіологічного мінімуму. Конкретними формами гарантій можуть бути офіційно визначені мінімальні значення пенсій, заробітної плати, використання різноманітних грошових доплат та інших шляхів допомоги. Прожитковий мінімум даної країни залежить від ряду факторів: стану економіки країни, особливостей соціальної політики держави тощо.

Соціальний захист – це проблема реалізації принципу соціальної справедливості. Вона не зводиться до перерозподілу, а вимагає профілактичних заходів для попередження негативних явищ ринкової економіки. Держава надає людям певні соціальні гарантії – це зобов'язання держави перед членами суспільства по формуванню їх доходів, умовам отримання певних товарів та послуг, робочих місць.основні способи реалізації соціальних гарантій можна представити таким чином: а) обов’язкове соціальне страхування та здійснення певних трансфертних платежів; б) державне фінансування соціальної сфери (освіти, медицини, культури); в) визнчення стандартів малозабезпеченості та мінімальних рівнів доходів; г) регулювання відносин зайнятості.

100. Заощадження та інвестиції.

Економічне зростання характеризує цілі економічної системи. Головна увага приділяється таким показникам як валовий продукт, національний дохід, зайнятість, суспільний капітал.

Економічне зростання – це регулярне розширення масштабів діяльності державної системи, яке визначається у збільшенні розмірів предметів суспільної праці виробленого товару. Загальні фактори: територія та природні ресурси, народонаселення, накопичення тощо.

Економічний розвиток – збільшення ролі та частини виробництва.

101. Ек-не зростання та ек-ний розвиток Найбільш поширені два шляхи використання вільних коштів – вкладення їх в банк під проценти або покупка цінних паперів. В сучасних умовах можливість отримати прибуток на вкладена гроші значно розширилась, бо вже виникла ціла низка комерційних банків, страхових компаній тощо.

Прийняття будь-якого інвестиційного рішення неможливе без оцінки інформації, яка характеризує суть проблеми найбільш вигідного вкладення грошових коштів.

В умовах інфляції найбільш прийнятними є умови поквартальної виплати відсотків у банку.

103=102. Економічне зростання та економічні цикли.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва. До цього прагнуть всі суб’єкти виробництва, як матеріального, так і нематеріального.

Існує два типи економічного зростання: екстенсивний – на основі кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх параметрів виробництва; та інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при удосконалення організаційно-економічних відносин виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання в чистому вигляді не існує.

Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного розвитку називається інтенсифікацією виробництва.

Природа, як і успільство розвиваються циклічно. Циклічність спостерігається і в функціонуванні та розвитку економіки, виробництва. Економічне життя, виробництво, розвиваються шляхом чередування спадів та підйомів. Часовий лаг між двума черговими спадами – складає цикл економічного розвитку, який складається з фаз кризи, депресії, пожвавлення та підйому.

Походження та причини циклічного розвитку економіки, тривалість та внутрішня структура циклів мають різні тлумачення. Так:

Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості.

Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі.

Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття іноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.

104. Економічні кризи та їх причини.

Економічні кризи та кризові явища супроводжують людство чи не з перших років його існування. Розвиток економіки не може проходити гладко, без будь-яких коливань та відхилень. Отже, економічні кризи необхідні.

В різних суспільствах причини економічних криз можуть бути різними. Наприклад, в країнах з розвинутою економіко. Може спостерігатись перевиробництво товарів, що звичайно веде до економічної кризи. У суспільствах, що розвиваються, та перехідних економіках, навпаки, до економічних криз призводять продовольчі, ресурсні та виробничі проблеми. Важливою причиною появи економічних криз стали різного роду суперечки та конфлікти всередині окремих країн, та між країнами.

В країнах колишьного Радянського Союзу, наприклад, до економічної кризи спричинив розпад цього величезного державного утворення, а з них і господарських зв”язків між республіками, а також перехід від планової, адміністративно-командної системи господарювання до зовсім незвичних їм основ ринкової економіки. Отже, як видно, причин виникнення економічних криз може бути дуже багато, і нагальною потребою є створення ефективних механізмів та програм їх подолання.

105. Продуктивність праці та економічне зростання.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва. До цього прагнуть всі суб’єкти виробництва, як матеріального, так і нематеріального.

Продуктивність праці та екномічне зростання є двома нерозривними та взаємопов”язаними категоріями та поняттями. Адже, всі прагнуть економічного піднесення та зростання, до збільшення обсягів виробництва. А збільшення обсягів виробництва, в свою чергу, вимагає збільшення продуктивності праці, а збільшення продуктивності праці веде до збільшення обсягів виробництва та економічного зростання.

106. Теорії циклів: дискусійні проблеми.

Природа, як і успільство розвиваються циклічно. Циклічність спостерігається і в функціонуванні та розвитку економіки, виробництва. Економічне життя, виробництво, розвиваються шляхом чередування спадів та підйомів. Часовий лаг між двума черговими спадами – складає цикл економічного розвитку, який складається з фаз кризи, депресії, пожвавлення та підйому.

Походження та причини циклічного розвитку економіки, тривалість та внутрішня структура циклів мають різні тлумачення. Так:

Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості.

Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі.

Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття іноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.

107. Повна зайнятість, виробничий потенціал та ефективність виробництва.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайнятість передбачає використання всіх придатних для цього ресурсів та харктеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не лише соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Проте сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів.

Виробничий потенціал передбачає зайнятість всього працездатного населення країни. А ефективність виробництва залежить від рівня освіти та кваліфікації робочої сили на ринку та, насамперед, зайнятих робітників.

108. Зайнятість та відтворення сукупної робої сили.

Умовою реалізації та відтворення сукупної робочої сили є зайнятість. Зайнятість – це діяльність громадян, пов”язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільносу господарстві з метою одержання засобів для існування.

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості сукупного працівника відіграє ринок робочої сили.

Саме завдяки зайнятості розвивається та відтворюється сукупна робоча сила, адже без реальних місць працевлаштування люди не мають стимулу до подальшого розвитку та удосконалення своїх можливостей та здійбностей.

109. Причини неповної зайнятості. Види і форми безробіття.

Особливе місце в системі функціонування сукупного працівника має безробіття. Воно має свої ріхновиди. Приховане безробіття має місце, якшо кількість працівників на виробничих діяльницях перевищує об”єктивно необхідну. Наслідками цього є низька якість продукції, падіння дисципліни праці, зниження реальної заробітної платні. Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних. Безробіття характеризується двома показниками: рівнем та тривалістю.

Розрізняють природне та вимушене безробіття. Природне безробіття є добровільним і фрикційним. Добровільне безробіття виникає внаслідок того, що робітники не хочуть працбвати за пропоновану їм плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою. Фрикційне безробіття пов”язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, зі зміною професій. Для нього характерний стан пошуку або чекання роботи в недалекому майбутньому.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон”юктури і різниться своєю тривалістю. Якщо людина не може знайти роботу більше року, безробіття вважається довгостроковим. Воно перехоить у так зване застійне безробіття, наслідком якого є втрата трудових навичок.

Вимушене безробіття буває сезонне ( виникає внаслідок сезонної праці в деяких галузях), технологічне ( пов”язане з ліквідацією робочого місця внаслідок модернізації) та конверсійне ( пов”язане з скороченням галузей ВПК та перекваліфікуванням).

Конверсійне та технологічне безробіття є проявом структурного безробіття.

Також розрізняють циклічне безробіття, зумовлене економічною кризою, спадом виробництва.

110. Проблеми повної зайнятості в умовах ринкової економіки.

В умовах ринкової економіки зиінюються погляди на так званий принцип загальності праці. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайнятість передбачає використання всіх придатних для цього ресурсів та харктеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не лише соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Проте сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів.

111. Фактори розширеного відтворення робочої сили. Роль держави у відтворенні робочої сили.

Взагалі, розширене відтворення – це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту.

Розширене відтворення робочої сили проявляється у відновлення робочої сили в процесі виробництва та умовах зайнятості. Провідну роль тут відіграє держава, адже саме вона проводить політику регулювання зайнятості, контролює ринок праці та намагаєтьмя зменшити негативні наслідки безробіття, розробляючи відповідні заходи та міри. Держава намагається забезпечувати такі умови, при яких при кожному подальшому циклі розвитку покращувались умови відновлення робочої сили – умови праці, збільшенні продуктивності праці, надання нових робочих місць тощо.

112. Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили в Україні.

Формування ринку робочої сили в Україні відображає загальносвітові тенденції розвитку цього процесу. Ускладнюють ситуацію аномальний сплеск міграційних процесів як наслідок загострення міднаціональних відносин; конверсія, скорочення армії тощо. Загроза безробіття пов”язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, а з сучасною кризою невиробнитцва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі.

Суспільне виробництво України перенасичене робочою силою. Це означає, що з кожним роком процеси вивільнення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей.

113. Госп. механізм. Суть та елементи Держава почала набагато активніше впливати на розвиток національної економіки. У зв”язку з цим змінився господарчий механізм, організаційні форми діяльності та економічні зв”язки між господарюючими суб”єктами. Планові методи господарювання отримують подільший розвиток в рамках окремих фірм у вигляді маркетингової системи управління. В той же час на макрорівні розвиток планових методів пов”язаний з державним регулюванням економіки. Планомірність виступає як засіб активного пристосування до потреб ринку. В результаті і економічні завдання розвитку отримують нове вирішення.

Державні галузеві та загальнонаціональні програми також справляють істотний вплив на обсяг та структуру вироблюваних товарів та послуг, забезпечуюючи їх більшу відповідність суспільним портебам, що змінюються.

Завдання використання ресурсів вирішується в рамках великих компаній на основі стратегічного планування.

В той же час великі фірми турбуються про своїх працівників, намагаючисб активізувати працю персонала, збільшити продуктивність праці, скоротити втрати робочого часу та укріпити конкурентоздатність фірми.

114. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми.

Державне регулювання виконує функцію створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури, яка полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки, сприяють суспільному відтворенню. Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з суб”єктів впливу. Планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному мсштабі. Непрямі методи регулювання – фінансові та кредитні важелі, податки субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи. Основні форми державного регулювання:

• короткострокове або емпіричне державне регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом”якшення наслівдів економічної кризи.

• Довгострокове державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш поширена і розвинена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон”юктурне (спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп кон”юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання – науково обгрунтовані плани економічного та соціального розвитку).

• Директивне планування – владні структури визначають економічні потреби та забезпечують реалізацію планів.

115. Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси.

Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші.

Фінанси асоціюються з тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів:

• розподіл прибутку;

• формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві;

• перерахування податкових платежів до бюджету;

• внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо.

Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів.

Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік.

Цільові та спеціальні фонди – пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків лих тощо.

116. Фіскальна політика. Способи збалансування державного бюджету. Фіскальні методи регулювання виробництва.

Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету.

Фіскальна політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою впливу на інфляцію, безробіття та інші економічні процеси.

Основні важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в бюджеті.

Автоматичний фіскальний механізм – співвідношення доходів споживання та накопичень, він здатен забезпечити відносну стабілізацію на основі циклічних коливань економічного розвитку.

Фіскальна політика не може дати стабілізації економіки співвідношення попиту та пропозиції, стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо без дії автоматичного фіскального механізму.

Фіскальна політика – частина грошової політики держави, бюджетна політика, яка дає можливість регулювати сукупний попит та пропозицію, впливає на грошовий обіг.

По своїй економічній сутності державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм змістом відображає процес формування та використання загальної сукупності фінансових ресурсів держави та її окремих адміністративно- теріторіальних одиниць.

117. Механізм грошово-кредитного регулювання. Вплив грошово-кредитної політики на рівень суспільного виробництва.

В практичній діяльності кредитно-грошова політика може бути спрямована або на стимулювання грошової емісії та кредиту, або на стимулювання і обмеження їх. В умовах падіння виробництва та зайнятості провадиться політика кредитної експансії, спрямована на пожвавлення економічної кон”юктури. В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництву політику кредитної рестрикції.

Методи кредитно-грошової політики поділяють на дві групи: загальні та селективні. Загальні методи – облікова політика, продаж цінних паперів комерційними банками центральному банку, операції центрального банку на відкритому ринку, регулювання норм бов”язкових резервів.

Селективні методи – контроль за окремими видами кредитів, регулювання ризику і ліквідності банківських операцій.

118=120. Економічна система капіталізму вільної конкуренції, суть і основні ознаки.

Особливою рисою цієї економічної системи є: приватна власність на інвестиційні ресурси; риноквий механізм регулювання макроекономічної діяльності, заснований на вільній конкуренції; наявність великої кількості самостійно діючим покупців та продавців кожного продукту та товару.

Важливою тут є особиста свобода всіх учасників економічної діяльності.

Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Було досягнуто нового рівня розвитку “людського фактору”, головної виробничої сили суспільства.

Фундаментальні завдання економічного розвитку вирішувались через ціни та ринок. Коливання цін, їх більш низький або більш високий рівень слугують індикаторами суспільних потреб.

Підприємці прагнуть отримати все більший доход, економно використовувати природні, трудові та інвестиційні ресурси та максимально широко реалізовувати такий курс, як свої творчі та організаційні здібності у вибраній ними сфері діяльності.

119. Фактори підвищення прод праці Продуктивність праці може бути підвищена різноманітними шляхами. Перш за все, за умови поліпшення умов праці. По-друге, необхідне зацікавлення працівників у вигляді матеріальних або нематеріальних благ. По-третє, продуктивність праці підвищується з розвитком технологій та засобів виробництва. По-четверте, адекватна заробітна плата є підставою для працівників підвищувати продуктивність свої праці.

122. Концентрація і централізація виробництва та капіталу. Виникнення монополій та їх форми.

В основу виникнення монополій покладено об”єктивний процес розвитку продуктивних сил. Становлення розвинутої підприємницької економічної системи вимагало адекватної виробничої бази. З розвитком техніки, в свою чергу, прискорювався процес витіснення дрібних підприємств. З часом настав період, коли розвиток концентрації та централізації капіталу і виробництва на основі вільної конкуренції спричинив якісні перетворення у господарській системі. Основна частина суспільного виробництва виЯвился зосередженою на небагатьох великих підприємствах, конкуренція між якими мала рунйнівний характер та загрожувала значними негативними наслідками. Щоб запобігти руйнівним силам конкуренції, великі підприємтсва почади групуватись, утворюючи монополістичні об”єднання. На зміну вільній конкуренції прийшла монополія.

Форми монополій:

• Білатеральна;

• Обмежена;

• Чиста монополія.

123 Фінансово-монополістичний капітал і його суть. капітал – це грошові та матеріальні кошти, які використовуються в суспільносу виробництві з метою отримання прибутку.

З розвиком інтернаціоналізації економічного життя полали формуватись різноманітні монополії, в тому числі і фінансові. Вони почали активно впливати на розвиток економічних відносин в усьому світі. На долю фінансово-монополістичного капіталу приходиться майже 70 відсотків усіх капіталовкладень та всіх фінансових операцій світу.

124 Суть і ознаки змішаної економічної системи. Приватний, акціонерний і державний сектори економіки. Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є основною причиною відсутності у багатьох країн чітко окреслених схем входження до регіональних і світових господарських структур. Національна економіка кожної з країн має істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, потенційних можливостях до саморозвитку й включення у загальносвітові та регіональні господарські процеси. Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби адаптуватись до світових та регіональних економічних структур.

Взагалі всі країни відносяться до змішаної економіки. Вона характеризується різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо. Криза адміністративно-командної економіки спричинила невідкладне завдання створення нового господарчого механізму, що забезпечує ефективність використання усіх природно-господарських ресурсів, зміцнення НТП, відродження господарської ініціативи і заповзятливості. Такий механізм припускає строгу і чітку персоніфікацію виробничо-господарських ресурсів, основна маса об'єктів державної власності повинна бути приватизована. На цій основі повинна бути створена ринкова економіка.

Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має визначену кінцеву мету – ринокву економіку та парламентську демократію.

125. Методи державного регулювання змішаної економіки.

Державне регулювання виконує функцію створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури, яка полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки, сприяють суспільному відтворенню. Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з суб”єктів впливу. Планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному мсштабі. Непрямі методи регулювання – фінансові та кредитні важелі, податки субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи. Основні форми державного регулювання:

• короткострокове або емпіричне державне регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом”якшення наслівдів економічної кризи.

• Довгострокове державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш поширена і розвинена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон”юктурне (спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп кон”юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання – науково обгрунтовані плани економічного та соціального розвитку).

• Директивне планування – владні структури визначають економічні потреби та забезпечують реалізацію планів.

Зайнятість населення має забезпечуватись шляхом проведення активной соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб працівників.

Заходи та методи:

• інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил;

• забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавтсва про зайнятість населення та працю, створення српиятливих умов на виробництві;

• проведення аналітичних та науковних досліджень економічної структури та прогоноування змін у якосі та прозподілі росбочої сили;

• регулювання зровнішьноекономічної діяльності в частині залучення інощкменої робочої силии;

• чприяння створеннюдодаткових робочих місць, а також полвпшенню умов праці в суспільному виробництві.

126=121. Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму.

Держава почала набагато активніше впливати на розвиток національної економіки. У зв”язку з цим змінився господарчий механізм, організаційні форми діяльності та економічні зв”язки між господарюючими суб”єктами. Планові методи господарювання отримують подільший розвиток в рамках окремих фірм у вигляді маркетингової системи управління. В той же час на макрорівні розвиток планових методів пов”язаний з державним регулюванням економіки. Планомірність виступає як засіб активного пристосування до потреб ринку. В результаті і економічні завдання розвитку отримують нове вирішення.

Державні галузеві та загальнонаціональні програми також справляють істотний вплив на обсяг та структуру вироблюваних товарів та послуг, забезпечуюючи їх більшу відповідність суспільним портебам, що змінюються.

Завдання використання ресурсів вирішується в рамках великих компаній на основі стратегічного планування.

В той же час великі фірми турбуються про своїх працівників, намагаючисб активізувати працю персонала, збільшити продуктивність праці, скоротити втрати робочого часу та укріпити конкурентоздатність фірми.

127. Теорія і практика економічної системи соціалізму.

Розподільні відносини пронизують усі компоненти, всі елементи виробничих відносин соціалізму. Основи теорії розподілу по праці закладені в працях основоположників марксизму. Суть принципу розподілу по праці зводиться, згідно К. Марксові, до досить простій по виду формулі: працівник обмінює відому кількість відданого суспільству в одній формі праці на відповідне кількість праці в іншій його формі. Уже з такого розуміння питання безпосередньо випливає, що проблема визначення кількості відданої суспільству праці здобуває принципову важливість. Потрібно також відзначити, що кількість праці, одержуваної працівником в обмін на його власну працю, залежить від двох обставин: по-перше, від кількості його власної праці, і по-друге, від того, скільки часу суспільство затрачає на виробництво продуктів, наданих даному працівнику як еквівалент його праці. Перша обставина зв'язана з інтенсивністю праці самого працівника, друга відбиває продуктивність суспільної праці. Ці два елементи суть основні, що впливають на хід розподілу по праці. Для того, щоб безпосередньо застосувати ці теоретичні положення до аналізу сучасного механізму розподілу при соціалізмі і до розгляду шляхів його удосконалювання, необхідно врахувати ті корективи, що внесені практикою в представлення основоположників марксизму про соціалістичне суспільство. У цьому відношенні є загальновизнаним, що найбільш істотною рисою, що відрізняє сучасну соціалістичну дійсність від марксовой моделі, є збереження товарно-грошових відносин. Наявність опосередкованого грошима обміну припускає, що механізм розподілу по праці здобуває два аспекти свого прояву: підсистему ціноутворення і підсистему заробітної плати. К. Маркс, визначаючи соціалізм, відзначав, що в цьому суспільстві буде присутній елемент нерівності, зв'язаний у першу чергу з індивідуальними особливостями в здібностях працівників, тобто фактично зі ступенем, у якій вони зможуть інтенсифікувати свою працю. Механізм планування, що зміг би забезпечити реальна дія системи розподілу по праці, ні в якому разі не може бути заснований на вартісних методах регулювання.

128. Соціалізм і адміністративно-командна економіка. Державна власність. Характреними рисами такої системи є: суспільна (державна) власність практично на всі економічні ресурси; монополізація та бюрократизація економіки в специфічних формах; централізоване економічне планування як основа господарського механізму.

Соціалізм проголошував суспільну та класову рівність всіх людей. В той же час проголошувалася народна власність на всі ресурси держави – землю, фактори виробництва, результи виробництва та прибуток.

А насправді все належало суспільству, тобто державі. Проголошена суспільна власність народу була на справі державною власністю, а народ не мав майже нічого.

129. Механізм функціонування соціалістичної адміністративно-командної економіки: директивне планування та централізоване управління.

Господарський механізм має ряд особливостей. Він передбачає: безпосереднє управління всіма підприємствами з єдиного центру – вищих ешелонів державної влади; держава повністю контролює виробництво та розподіл продукції, в результаті чого виключааються вільні ринокові відносини між окремими господарствами; державний аппарат керує господарською діяльністю за допомогою переважно адміністративно-розпорядчих методів.

При надмірній централізації виконавчої влади розвивається бюрократизація госп. Механізму та економічних зв”язків.

Структура суспільних потреб визначалась безпесоредньо центральними плановими органами. Централізований розподіл природних ресурсів здійснювався без участі виробників та споживачів. Розподіл створеної продукції між учасниками виробництва жорстко регламентувався центральними органами шляхом тарифної системи та централізовано прийнятих нормативів.

130. Загальна криза і розпад світової системи соціалізму Світова система соціалізму не пережила випробувань часу. Умови адміністративно-командного господарювання у світі риноквих відносин підтвердили свою недієздатність. Після початку демократичних реформ у країнах соціалістичної співдружності, більшість з них обрали шлях на перетворення. Адже, майже повна відсутність приватної власності та неможливість вести своє гсподарювання не могли далі витримуватись. Суспільство прагнуло розвитку. До кризи спричинила також політика відкриття кордонів, бо тепер люди могли бачити що у загниваючому капіталізмі не все так погано. Люди мають право вільно обирати шлях свого господарювання, існують всі умови доя вільного підприємництва на нагромадження капіталу та прибутку. Економічна система соціалізму мгла існувати лише в межах єдиного соціалістичного простору, оплотом якого був СРСР.

131. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе. Об”єктивні чинники перехідного стану.

Криза адміністративно-командної економіки спричинила невідкладне завдання створення нового господарчого механізму, що забезпечує ефективність використання усіх природно-господарських ресурсів, зміцнення НТП, відродження господарської ініціативи і заповзятливості. Такий механізм припускає строгу і чітку персоніфікацію виробничо-господарських ресурсів, основна маса об'єктів державної власності повинна бути приватизована. На цій основі повинна бути створена ринкова економіка.

Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має визначену кінцеву мету – ринокву економіку та парламентську демократію.

132. Державне регулювання щайнятості та його методи.

Зайнятість населення має забезпечуватись шляхом проведення активной соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб працівників.

Заходи та методи:

• інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил;

• забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавтсва про зайнятість населення та працю, створення српиятливих умов на виробництві;

• проведення аналітичних та науковних досліджень економічної структури та прогоноування змін у якосі та прозподілі росбочої сили;

• регулювання зровнішьноекономічної діяльності в частині залучення інощкменої робочої силии;

• чприяння створеннюдодаткових робочих місць, а також полвпшенню умов праці в суспільному виробництві.

133. Становлення різних форм власності в перехідній економіці. Роздержавлення та приватизація власності.

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність підприємств різноманітних форм власності : державних, колективних, змішаних, спільних. Індивідуальних.

Державна форма власності при нерозвиненій демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного привласнення.

Потрібне передбачення переходу від монополії держави на привласнення засобів виробництва, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід ґрунтується на самостійності господарювання підприємств та широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності.

Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення й приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам та громадянам.

134. Змішана економіка і соціально-економічні перетворення у постсоціалістичних країнах. Структура змішаної економіки.

Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав є складне переплетіння процесів взаємодії та розмежування як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної взаємозалежності. Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн є незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств. Усі вони обрали шлях прискореного переходу до ринкової економіки. На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових економічних процесів викликана відсутністю ринкового механізму як системного утворення. Окремі ж елементи цього механізму є чужими для народного господарства, що функціонує поки що у напівринковому режимі. Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є основною причиною відсутності у багатьох країн чітко окреслених схем входження до регіональних і світових господарських структур. Національна економіка кожної з країн має істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, потенційних можливостях до саморозвитку й включення у загальносвітові та регіональні господарські процеси. Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби адаптуватись до світових та регіональних економічних структур.

Взагалі всі країни відносяться до змішаної економіки. Вона характеризується різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо.

135. Особливості ринкової трансформації економіки України.

Для України на сучасному етапі характерний стан перехідної економіки. Трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, із гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами. Структура економіки України на сучасному етапі значною мірою орієнтована на низькі потреби. Суттєво впливає на потреби глибока економічна криза. Головний інтерес суспільства полягає в здійсненні ринкових реформ, що є передумовою подальшого економічного й соціального прогресу суспільства. Функціонування й дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення, що ще не достатньо розвинуто в нашій країні. Але процес іде. Характерними рисами аграрного сектора є такі: взаємопов”язаний АПК як ціле тільки формується, переважну частку АПК створює с/г. економічна реформа передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб”єктів ринкових відносин. Першочерговою є потреба вироблення власної загальнодержавної економічної політики. В Україні здійснюється інтенсивна робота державних і виконавчих органів та наукових закладів щодо визначення сутності, засад і основних напрямів самостійної соціально-економічної політики, спрямованої на ринкові перетворення. Проходить процес здійснення радикальних економічних реформ. Виробляється виважена стратегія здійснення соціально орієнтованої трансформації ринкової економіки, розробляються механізми проведення ринкових реформ, робиться все для економічної стабілізації країни.

136. Світове господарство: його суть та структура.

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов’язаних з НТП, зумовили розмаїття структур – соціально-економічної, регіональної та функціональної. Єдність світового господарства досягається через розв’язання суперечностей його різноманітності.

Важливою суперечністю СГ є суперечність між країнами розвинутої економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Суперечності СГ зачіпають усі його структури. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на субрегіональному та глобальному рівнях. Розв’язання зазначених суперечностей можливе за умови переростання СГ у єдиний організм, у якому розвиватимуться держави усіх соціально-економічних систем.

Організаційно-економічну структуру сучасного СГ визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур. Регіональна підструктура представлена економічними об’єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв’язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об’єднання та регіональні економічні комісії ООН.

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування СГ. Це спеціалізовані економічні об”єднання ООН із загально функціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

137. Міжнародний поділ праці й спеціалізація. Міжнародні економічні відносини.

МПП: 1) суспільний поділ праці – це сукупність різних видів виробничої діяльності; це найбільш загальна форма суспільного виробництва, він переростає в МПП. Який є вищим етапом розвитку; 2) МПП – якісно вищий етап суспільного поділу праці – раціональна форма використання СПП у рамках народного господарства. Це спеціалізація кожної країни на випуску певних виробів із метою задоволення як своїх потреб, так і потреб країн-партнерів. МПП буває: загальний – це поділ праці між країнами світового співтовариства по найбільшим сферам суспільного виробництва; окремий – поділ праці між країнами всередині однієї сфери суспільного виробництва або галузі економіки; одиничний – поділ праці між суб”єктами в рамках однієї обособленої господарської одиниці.

Спеціалізація буває: міжгалузева – спеціалізація країн світового співтовариства на окремих галузях суспільного виробництва; галузева – спеціалізація країн всередині окремої галузі виробництва ( предметна - спеціалізація країни на випуск окремих виробів; по детальна – спеціалізація країни на випуск окремих деталей; агрегатна – спеціалізація країни на випуск вузлів для машин та обладнання; технологічна – спеціалізація країни на окремих операціях технологічного процесу).

На МПП впливають різноманітні фактори: природно-географічні (природнокліматичні умови, природні ресурси, освоєння території, чисельність населення тощо); соціально-економічні (чисельність робочої сили, рівень розвитку науково-технічного потенціалу, масштаб та серійність виробництва тощо); фактори НТП (рівень економічної диверсифікації виробництва, економічна вигідність функціонування підприємств, прискорення темпів морального зносу обладнання тощо).

МЕВ – система господарських зв”язків фізичних та юридичних осіб на інтернаціональному рівні, на рівні держав, групи держав, міжнародних економічних організацій, які орієнтовані на реалізацію їх потреб; це особлива сфера здійснення виробничих зв”язків, які вийшли за територіальні рамки окремих держав; це сукупність суспільно виробничих зв”язків суб”єктів світового господарювання.

138. Інтернаціоналізація господарських відносин та продуктивних сил.

Інтернаціоналізація господарських відносин – це розвиток господарських зв”язків між країнами світового співтовариства; це процес переростання виробничими силами та виробничими відносинами національних кордонів.

Інтернаціоналізація продуктивних сил – це створення міжнародних господарських об”єктів у країнах світового співтовариства.

139. Транснаціональні корпорації та їх роль в економічному розвитку.

Інтернаціоналізація почала охоплювати сферу виробництва, науки й техніки, почали створюватись транснаціональні корпорації (ТНК). З їх, розвитком, вони почали справляти все більший вплив на економічний розвиток як окремих країн, так і світу в цілому. Наприклад, великого значення мають прямі інвестиції ТНК у країни, що розвиваються. З плином часу змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та міжнародного технологічного обміну. ТНК починають спрямовувати свої інвестиції переважно у розвинуті країни.

ТНК – це фірма, яка здійснює основну частину своїх операцій за межами своєї країни.

На діяльність ТНК приходиться приблизно 80% всієї світової економічної, фінансової, валютної, технологічної та іншої діяльності.

140. Міжнародна торгівля та її економічні основи. Протекціонізм і вільна торгівля.

Міжнародна торгівля – обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами або їх, представниками.

Зовнішня торгівля – сукупність експортно-імпортних операцій окремої країни. Це торгівля однієї країни з іншими суб’єктами світового господарства.

Світова торгівля – сукупність зовнішньої торгівлі країн світового співтовариства.

Показники обсягу МТ: 1) експорт – вивезення товару з країни; 2) імпорт – ввезення товару в країну; 3) зовнішньоторговельний обіг – сукупний обсяг експорту-імпорту за певний проміжок часу; 4) фізичний обсяг – оцінка обсягу експорту і імпорту в постійних цінах в рамках одного періоду; 5) генеральна торгівля – вартість зовнішньоторговельного обігу та вартість транзитних товарів; 6) спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг; 7) реекспорт – вивезення раніше ввезеного товару; 8) реімпорт – ввезення раніше вивезеного товару.

МТ розділяють на три види:

1. по критерію об’єкту: торгівля сировиною, паливом, продовольством, полу фабрикатами, готовими виробами; а) виробничого призначення, б) невиробничого призначення; торгівля послугами.

2. По критерію взаємодії суб’єктів: традиційна торгівля, торгівля спеціалізованою продукцією, зустрічна торгівля;

3. По критерію регулювання: звичайна МТ, дискримінаційна МТ, преференціальна МТ.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом збільшення кількості обмежень в торгівлі. Він буває селективний (передбачає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а лише окремих галузей), колективний ( політика інтеграційних угруповань держав по відношенню до третіх країн), скритий (одночасне зниження рівня мита та розширення кількості нетарифних обмежень) та монопольний ( державна політика одноосібного здійснення та регулювання зовнішньоторговельних відносин).

Вільна торгівля – політика, направлена на відкриття ринку для іноземних конкурентів шляхом зниження кількості обмежень у торгівлі. Здійснення вільної торгівлі означає невтручання держав у розвиток торгівельних відносин між суб’єктами світового господарства.

141. Сутність та форми міжнародного руху капіталів, його масштаби, динаміка та географія.

МРК обумовлюють: інтернаціоналізація господарського життя, поява можливості більш вигідного прикладення капіталу за кордоном, відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку, прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни, економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів тощо.

Капітал – це грошові та матеріальні кошти, які використовуються в суспільному виробництві з метою отримання прибутку.

Основною формою МРК є вивезення капіталу. Це одностороннє переміщення вартості в товарній або грошовій формі за кордон з метою отримання прибутку, відсотку або з іншою метою. Вивезення капіталу в товарній формі – це експорт машин, обладнання, полу фабрикатів, технологій тощо. Вивезення капіталу в грошовій формі – це вивезення валюти та валютних цінностей.

Географія МРК може бути різноманітною, навіть світовою. А динаміка його залежить від рівня митних тарифів, пільгових умов та цін у різноманітних країнах.

142. Міжнародні валютно-фінансові відносини.

Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових та організаційних заходів, які регулюють операції з національною та іноземною валютою, золотом тощо.

Міжнародні кредити використовуються у відповідності з уніфікованими міжнародними нормами міжнародних кредитів та правилами міжнародного кредитування.

Міжнародні розрахунки передбачають наявність та регулювання міжнародної валютної ліквідності. Міжнародна валютна ліквідність – це спроможність країни або групи країн забезпечити своєчасну оплату своїх міжнародних зобов’язань.

Валютний ринок – сукупність постійних економічних організаційних відносин по операціям купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних документів в іноземній валюті.

Органами, що регулюють валютно-фінансові відносини є:

1. національні банки, міністерство економіки, міністерство фінансів, органи валютного контролю;

2. міжнародні валютно-фінансові організації (МВФ), регіональні валютно-фінансові організації (ЕВІ).

Ці органи розробляють режим безпечного, безкризового розвитку валютно-фінансових відносин в масштабах світового господарства.

143. Міжнародна валютна система, валютні ринки і валютний курс.

Валютна система – це форма організації та регулювання валютних відносин, закріплених національним законодавством та міжнародними угодами. В основі МВС лежить розвиток міжнародних валютних відносин. МВВ – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з використанням валюти в їх фінансово-господарській діяльності. Існує три рівня валютної системи: національний, світовий, міжнародний. МВС-це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою держав.

Валюта – це грошові знаки іноземних держав та міжнародні розрахункові грошові одиниці.

Валютний ринок – це сукупність постійних економічних організаційних відносин по операціям купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних документів в іноземній валюті. Регулювання валютного ринку залежить від характеру економічної системи країни, міри конвертованості валюти, рівня цін, рівня валютних обмежень.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці даної країни, виражена в одиницях валюти іншої країни. Режими валютних курсів бувають: фіксовані, такі що коливаються, плавающі. Валютний курс встановлюється шляхом котировок.

144. Міжнародна міграція робочої сили.

Це переміщення робочої сили між країнами світового співтовариства. Це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни в країну.

Причинами ММРС є: швидке зростання населення планети; нерівномірний економічний розвиток країн світового співтовариства; розвиток сучасної НТР; соціально-політичний розвиток окремих регіонів світу та держав; економічний стан національного господарства.

Основні поняття, що характеризують ММРС:

Міграція – переміщення робочої сили в рамках світового співтовариства.

Еміграція – виїзд з країни певного контингенту населення.

Імміграція – в’їзд певного контингенту людей в іншу країну.

Рееміграція – процес повернення емігрантів у свою країну.

Основні конкретні принципи, що обумовлюють ММРС: 1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення; 2) стабільний і порівняно високий рівень зарплати в основних імміграційних центрах; 3) порівняно високий рівень умов праці; 4) соціальні можливості більш повної реалізації своїх здібностей у країнах імміграції; 5) природні катаклізми та рівень охорони навколишнього середовища; 6) політичні причини; 7) військові причини; 8) релігійні причини; 9) національні причини; 10) культурні причини.

145. Необхідність і методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Розмаїття галузевої та відтворювальної структури, різниця темпів економічного зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної продуктивності праці спричинили необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Поступово склалися головні форми такого регулювання. Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності держави у вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері виробництва і центральних фондів перерозподілу національного доходу. По-друге, в усіх країнах розробляють та реалізують економічну політику. По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб”єктів бізнесу. По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності. До особливостей державного регулювання належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно охоплює весь процес суспільного відтворення – від регулювання ринкових відносин до впливу на структуру і темпи росту виробництва, нагромадження та хід циклу, ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв”язки. Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки.

Держава завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і зовнішньоекономічної політики. Вільність різних суб”єктів у проведенні економічної політики заради власних інтересів може привести до досить негативних наслідків для економіки країни, отже необхідність державного регулювання є очевидною.

146. Причини виникнення та суть глобальних проблем.

Виникнення глобальних проблем пов”язане як із конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей. одні вчені до глобальних проблем відносять досить вузьке коло питань – перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, виснаження ресурсів. Інші найголовнішою глобальною проблемою вважають економічну відсталість країн, що розвиваються.

Проблеми взаємовідносин людини і суспільства з природою і самих суспільних відносин класифікують як глобальні, якщо: а) вони мають загальносвітовий характер; б) нерозв”язання їх викликає загрозу людству, регрес в умовах життя людей, у розвитку продуктивних сил; в) вони потребують невідкладних і рішучих дій на основі колективних та скоординованих зусиль світового співтовариства. Глобальність – не географічне поняття. Вона означає, що подібні проблеми стосуються інтересів усіх класів і верств населення, усіх країн і народів планети, впливають на всі сфери суспільного життя і відбиваються певною мірою на стані справ у всіх районах планети.