Африка

Африка — це другий за розміром материк Землі площею 29,2 млн км (з островами 30,3 млн км2), на якому розташовано більше ніж 50 держав із населенням близько 900 млн осіб. На заході материк омивається Атлантичним океаном, на сході — Індійським, на півночі — Середземним морем, на північному сході — Червоним. Береги слабко порізані, на заході розташована найбільша затока — Гвінейська. Африка — один із найдавніших материків Землі, багато вчених уважають, що її східна, частина була прабатьківщиною людини. Саме тут під час археологічних розкопок були виявлені численні знахідки, що свідчать про перебування перших людей, які жили більше ніж два мільйони років тому.

Ще в середині минулого століття на політичній карті Африки переважали колонії європейських держав: Франції, Великої Британії, Бельгії, Португалії, Іспанії, Італії. Після Другої світової війни на «чорному» континенті почався підйом національно-визвольної боротьби. Першими досягли незалежності ряд країн Північної Африки, серед яких Туніс, Марокко й Судан (Єгипет формально здобув самостійність у 1922 р.). Через кілька років, у 1960 р., суверенними державами стають 14 колишніх колоній і підопічних територій Франції, а також Нігерія, Бельгійське Конго й Сомалі. Цей рік увійшов в історію як «Рік Африки». Надалі процес деколонізації охопив увесь континент, остання колонія — Намібія — здобула незалежність у 1990 р.

Існують різні підходи до розподілу Африки на регіони, із найбільш ' загальним ви познайомилися, вивчаючи курс «Економічна і соціальна географія світу». Він передбачає виділення Північної Африки, де серед населення переважають араби, рівень економічного розвитку вищий, і Тропічної та Південної Африки, де проживають представники негроїдної раси, а також характерний нижчий рівень економічного розвитку (крім Південної Африки). Значна частина фахівців, зокрема експерти ООН, виділяють п'ять регіонів: Північну, Західну, Центральну, Східну й Південну Африку. При цьому існують розбіжності І в тому, де мають проходити межі між цими регіонами, хоча з центром кожного з них погоджується більшість учених.

З економічної точки зору Африка залишається найбільш відсталим континентом. Із 25 країн із найнижчим ВВП на душу населення 20 розташовані в Африці. У всіх цих країн дуже низький рівень роз-1 витку економіки поєднується зі швидким ростом населення. Своєрідний «пояс бідності» простягнувся через весь континент між 20° пн. ш, і 10° пд. ш., у тому числі природна зона Сахель, що характеризуєте^ ся прогресуючим опустелюванням і періодичними посухами. До нього належать Ґвінея-Бісау, Сьєрра-Леоне, Малі, Буркіна-Фасо, Бенін,

Республіка Конґо, Нігерія, Нігер, Демократична Республіка Конґо, Танзанія, Бурунді, Кенія, Ефіопія, Еритрея, Сомалі. Відсталість характерна й для Південно-Східної Африки, включаючи острови біля узбережжя материка. Тут розташовані Замбія, Малаві, Мозамбік, Ко-морські острови й Мадагаскар.

Африка (у перекладі з латин. — «той, хто не знає холоду») — найспекотливіший материк. Його кліматичні умови визначаються широтним розташуванням в екваторіальному, субекваторіальних, тропічних і субтропічних поясах. Середньомісячні температури в літній період на більшості територій близько +25...+30 °С, а взимку в окремих районах вона може зменшуватися до +10...+20 °С. Понад третини території отримує менше ніж 200 мм опадів на рік — такі показники характерні для тропічних широт. Найбільша кількість опадів випадає в екваторіальній зоні — у середньому 1500—2000 мм на рік, а на узбережжі Гвінейської затоки — до 4000 мм і більше. Саме в екваторіальному й субекваторіальному поясах протікають або беруть початок найбільші річки «чорного» континенту.

Розподіл річкової мережі на материку залежить від рельєфу та кліматичних умов. У зв'язку з піднесеністю материка у східній частині більшість рік (Ніл, Конґо, Ніґер, Сенегал, Гамбія, Оранжева) стікає до

Атлантичного океану та його морів. Приблизно третина Африки — це область внутрішнього стоку, в основному тимчасових водотоків. Річки Африки порожисті, тому навіть найбільші з них не на всій протяжності судноплавні. Вони мають величезний гідроенергетичний потенціал.

Три найбільших озера Африки — Вікторію, Танганьїку й Ньясу — називають Великими Африканськими озерами. Озеро Вікторія — одне з найбільших на Землі та найбільше в Африці. Воно настільки велике, що протягом багатьох років європейці вважали його морем.

В екваторіальних районах Африки розташовані масиви вологих вічнозелених лісів, а в тропічних широтах розташована найбільша пустеля земної кулі — Сахара. Пустелі й напівпустелі займають більше ніж половину території континенту, у той час як ліси вкрицають менше ніж десяту частину регіону, і їхня площа зменшується.

Африканські надра багаті на мінеральні ресурси. Великі родовища нафти й природного газу є в Північній і Західній Африці (Лівія, Ал жир, Ґабон, Ніґерія), залізної руди — у Західній, Центральній і Пів нічній Африці (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Гвінея, Мавританія, Ніґерія), фосфоритів — у Північній Африці (Марокко, Туніс). Надра матери ка багаті на руди кольорових металів, зокрема мідні (ДРК, Замбія), олов'яні (ДРК, Бурунді, Руанда, Ніґерія), боксити (Гвінея, Камерун, Гана). На півдні континенту розташовані великі родовища алмазів, золота, платини, урану.)

Африка відрізняється великою різноманітністю етнічного складу населення — тут налічується більше ніж 200 народностей, тому в регіоні переважають багатонаціональні держави. Найчисленніші народи (групи народів) — араби, банту, конґо, йоруба, фульбе, сомалі, ібо, нілоти, шона, бушмени. Середня густота населення Африки — 28 осіб/км2 Найбільше заселена західна частина материка, а найменше — Північ на Африка. На континенті спостерігаються найвищі показники природного приросту населення — 2,2 % на рік. Попереду всіх іде Ніґер, де цей показник сягає 3,6 %. Очікується, що в найближчі 50 років населення цієї африканської країни збільшиться в 4,45 разу. Серед інших лідерів із прогнозованого приросту населення — Уґанда, ДРК Ефіопія, Танзанія.

Африка — єдиний регіон, де середня тривалість життя нижча за середній показник в усьому світі, причому розрив досить великий: 49 років у середньому для африканця проти 65 років для всього людства. На останньому місці за очікуваною тривалістю життя перебувають Замбія й Зімбабве — 32 і 33 роки відповідно. Ці країни розташовані в «епіцентрі» поширення СНІДу. Сюди також належать й інші країни Африки, насамперед це стосується південної частини конти- центу (Південна Африка, Свазіленд, Лесото, Ботсвана). Африка поступається іншим континентам за часткою міського населення, у містах проживає тільки 38,7 % африканців.

Для галузевої структури господарства африканських країн характерне переважання "сільського господарства, харчової, легкої та гірничодобувної промисловості. У місцевостях із лісовими ресурсами розмиваються лісова й деревообробна галузі (початкові стадії переробки). В останні роки трохи підвищується значення металургії, нафтопереробної та хімічної галузей, машинобудування та електроенергетики. Однак у цілому, за винятком Південної Африки й окремих країн Північної Африки, обробна промисловість розвинена слабко.

У територіальній структурі господарства окремих країн більш високим рівнем розвитку зазвичай виділяються столиці та їхні передмістя, а також райони видобутку й переробки мінеральних ресурсів, рідше — порти. Інші райони — це області з переважанням натурального й напівнатурального сільського господарства.

Провідна галузь сільського господарства — рослинництво, багато країн спеціалізуються на одній-двох культурах. Наприклад, Кот-д'Івуар і Гана — на какао-бобах і каві, Сенегал — на арахісі, Туніс — на маслинах, Єгипет — на апельсинах і бавовні, Танзанія — на сизалі, Кенія — на сизалі й чаї. Найбільшого поширення на континенті набули плантації кавового й шоколадного дерев, фінікової та кокосової пальм, бананів, цитрусових, деяких каучуконосів, сорґо. Із продовольчих культур найбільше значення мають касава (різновид маніоки), кукурудза, ямс.

Тваринництво відіграє важливу роль тільки в тих районах, де через посушливий клімат обмежені можливості рослинництва. В основному розводять зебу, овець і верблюдів. Більшість країн не можуть забезпечити своє населення необхідними продуктами харчування та змушені імпортувати їх, деякі отримують іноземну допомогу.

Конґо — цариця джунглів

Територія та географічне положення. Демократична Республіка Конґо (ДРК) — унітарна держава, що складається з десяти областей і столичного округу. Країна розташована в Центральній Африці й межує з ЦАР (1), Суданом (2), Угандою (3), Руандою (4), Бурунді (5), Танзанією (6), Замбією (7), Анголою (8) і Конґо (9). У районі гирла річки Конґо країна має вихід до Атлантичного океану. За площею ДРК посідає 12-е місце у світі й третє в Африці.

Природа. Більшу частину території країни займає западин Конґо. На південному сході та сході країни піднімаються гірські хребти. Серед них виділяється масив Рувензорі, розташований накордоні з Уґандою. Тут, поблизу екватора, розміщена найвища точка країни — шпиль Маргарита (5109 м). Трохи південніше, між озерами Едуард і Ківу, розташована група вулканів Вірунґа, серед яких є і діючі.

Клімат країни екваторіальний, на півдні й крайній півночі — субекваторіальний. Середня температура лютого (найспекотливішого місяця): +24...+28 °С, липня («найхолоднішого»): +22...+25 °С. У гірських районах клімат прохолодніший. Опадів випадає від 1000 до 2500 мм на рік, однак найбільше вологи країна одержує в сезон дощів — із жовтня по березень.

Уся територія ДРК розташована в басейні річки Конґо. Ця річка, яка за довжиною поступається лише Нілу, посідає перше місце в Африці за площею басейну й водоносністю. У середньому за рік Конґо виносить в океан 1450 км3 води, це приблизно у 25 разів більше за величину річного стоку Нілу! її особливість — дугоподібна форма русла: від джерела до гирла по прямій близько 1700 км, однак, перш ніж досягти океану, річка здійснює шлях завдовжки м 4000 км.

У середній течії річка протікає по рівнині й у багатьох місцях розділяється на рукава та протоки, утворюючи численні острови. Ширина Конго тут коливається від 4 до 6 км, а в деяких озероподібних розширеннях досягає 15 км. Береги річки та частина її водозбірного басейну нкриті густими екваторіальними лісами.

Загалом ліси займають більше ніж половину території ДРК. Рослини створюють таку непрохідну стіну з дерев і чагарників, перепитих ліанами, що крізь неї не можуть пробитися навіть сонячні промені. Тут багато пальм, бамбуків, цінних порід дерев, наприклад тик, чорне, червоне, ебенове дерево. Нерідкими є і дерева заввишки в десятки метрів. У лісах і рідколіссях зустрічаються леви, леопарди, шимпанзе, слони, водиться безліч птахів і змій. Серед комах поширені небезпечні для людей і худоби муха цеце й малярійні комарі.

У країні багато боліт, також зустрічаються й озера, найбільші їдких простяглися ланцюжком уздовж східного кордону, у зоні розламів земної кори. Серед них одне з найбільших озер континенту — Танґаньїка, розташоване на висоті 773 м, у тектонічній западині. Максимальна глибина озера — 1470 м, це другий показник серед і Взер після Байкалу. У ньому водиться багато риби, воно судноплавне. Танґаньїка розташована не тільки в ДРК, але й у Танзанії, Замбії та Бурунді.

Конґо має найпотужніший природно-ресурсний потенціал серед країн Тропічної Африки. Надра ДРК — справжнє джерело, тут розвідані поклади золота, кобальту, срібла, олова, вольфраму, цинку, кадмію, алмазів. На південному сході країни розташований знаменитий Африканський мідний пояс.

Історичний розвиток. Задовго до проникнення сюди європейців па території сучасного Конґо склалися перші державні утворення. Це були королівства Конґо, Куба, Лубу й Лунда. Наприкінці XV ст. самостійний розвиток народів країни був порушений європейцями. Тут залишилися португальці, що почали активно займатися работоргівлею, однак їхні спроби проникнути всередину країни не мали успіху. Цьому заважали непрохідні ліси, пороги та водоспади річки Конґо, опір місцевого населення й хвороби, зокрема малярія.

Наприкінці XIX ст. на цю територію звернули увагу бельгійці. У 1885 р. король Бельгії Леопольд П" домігся передачі в його володіння «Незалежної держави Конґо» під приводом залучення африканців до досягнень цивілізації та підйому рівня їхнього економічного розвитку. У результаті почалося освоєння території, що у 80 разів перевищувала площу Бельгії. Спочатку бельгійців цікавили тільки каучук і слонова кістка, але з 1908 р., коли Конґо стало бельгійською колонією, експлуатація надр країни та її жителів посилилася.

196ІЗ р. увійшов в історію як «Рік Африки». На карті світу з'явилося 17 нових африканських держав. ЗО червня 1960 р. здобуло незалежність також Бельгійське Конґо, й африканці назвали свою країну Республікою Конґо. Перший національний уряд очолював Патріс Лумумба (1925—1961). Він був засновником і керівником партії «Національний рух Конґо», що вимагала беззастережного надання незалежності країні. Однак у вересні 1960 р., у результаті змови, Патріс Лумумба був відсторонений від влади, а в 1961 р. вбитий.

У серпні 1964 р. країна дістала назву Демократичної Республіки І Конґо. У 1971 р. президент Мобуту перейменував її на Республіку Заїр. У 1997 р. в результаті багатомісячної війни президент Мобуту був повалений. До влади прийшов Лоран-Дезіре Кабіла, що вів партизанську війну проти правлячого режиму. Країна знову стала називатися Демократичною Республікою Конґо.

Однак усі ці дії не принесли довгоочікуваного миру. Конґо знову опинилося залученим у міжусобну боротьбу, до того ж уЛо-рана-Дезіре Кабіли загострилися відносини з колишніми союзниками — урядами Руанди та Уґанди. На боці Кабіли опинилися президенти Анґоли та Зімбабве — Душ Сантуш і Роберт Муґабе. У результаті до громадянської війни були залучені війська багатьох африканських держав. Країна зазнала колосальних утрат — були вбиті, померли від голоду й хвороб до 3,5 млн осіб. У 2001р. був убитий і сам Лоран-Дезіре Кабіла, після чого президентом Демократичної Республіки Конґо став його 31-річний син Жозеф Кабіла. Однак лідери опозиції продовжують вести боротьбу проти центрального уряду.

Конґо й зараз зазнає глибокої політичної та економічної кризи і, не-; зважаючи на наявні незліченні природні багатства, залишається однією з найбідніших держав світу.

Населення. У країні проживають більше ніж 200 народностей та етнічних груп негроїдної раси. Більшість належать до народів групи банту (лубу, конґо, занде, монго). У прикордонних з Угандою та Суданом районах проживають пілотські народи. На рівни-1 нах їхнє традиційне заняття — землеробство, а в горах — відгінне скотарство.

У затишних куточках екваторіальних лісів проживають близько 300 тис. пігмеїв-тва. Назва цього народу грецького походження, що означає «розміром із кулак», адже їхній зріст не перевищує півтора метра.

Середньорічний приріст тут досить,великий — майже 3 %, однак середня тривалість життя — лише 40 років. .

Великою народжуваністю й короткою тривалістю життя пояснюються особливості вікового складу країни — майже половина жителів віком до 15 років! На цю особливість указує й середній вік конголезці - 15,8 року.

Більше ніж половина населення — християни (католики — 40%, Протестанти — 14 %), цьому сприяло перебування тут європейців. Частина жителів сповідує іслам, частина — традиційні вірування (анімізм, маїїя).

Міське населення країни складає 31.%, причому третина городян проживає у столиці — Кіншасі (5 млн осіб). Місто розташоване на ліве їм у березі річки Конґо, трохи вище водоспадів Лівінґстона. Воно Пук) засноване в 1881р. і до 1966 р. називалося Леопольдвіль — за Ім'ям бельгійського короля.

Культура. Здавна народи, що населяли Конго, уміли виплавляти та обробляти метали, на які так багаті ці краї. До традиційних занять, що збереглися до нашого часу, належать ручне землеробство, рибальство й полювання. Із ремесел поширені ткацьке, гончарне, різьблення по дереву й плетиво. Звичайне житло місцевих жителів — плетена із лозин і жердин хатина з дахом, що споруджений із пальмових гілок.

Багато пігмеїв зберігають кочовий спосіб життя та архаїчну куль-1 туру. Полюють вони з луками, іноді використовуючи маленький спис; і сітки, сплетені з міцної трави. Тривалий час вони не знали способів розведення вогню.

Господарство. Кіншаса — найбільший промисловий центр країни, де розвиваються харчова, текстильна, деревообробна, хімічна про-мисловість, є металургійний комбінат, машинобудівні підприємства І (мото- й велозаводи, суднобудівні верфі).

Незважаючи на велике значення добувної промисловості, основою І економіки ДРК залишається сільське господарство. Ця галузь дає І більше ніж половину національного багатства країни, причому переважає рослинництво.

У більшості дрібних господарств зберігається традиційна система землеробства, майже не використовуються добрива й техніка. Головні продовольчі культури — маніок, кукурудза, рис, банани, бобові, батат, арахіс. Плантаційні господарства спеціалізуються на вирощу-1 ванні й виробництві олійної пальми, каучуку, цукрової тростини, чаю, кави й какао. Конголезьке тваринництво малопродуктивне, до того ж,і райони його розвитку обмежені через муху цеце. Тут розводять велику рогату худобу," кіз, свиней, овець, свійську птицю.

Велике значення має лісове господарство й рибальство. Деревина цінних порід іде на експорт, інша використовується як паливо і як кріплення на шахтах. Рибальство розвинене на річках та озерах країни.

Основним джерелом експортних надходжень є мідь, кобальт, алмази, олов'яна руда й цинк. Про масштаби видобутку алмазів, міді й кобальту свідчить той факт, що в 1998 р. їхній експорт дав 1,6 млрд доларів.: Справжнім «Клондайком» країни є провінція Шаба (до 1972 р. — Катанґа), розташована в иівденно-східній частині країни. Це найважливіший гірничодобувний район не тільки ДРК, але й усієї Африки.І Тут добуваються руди кольорових і чорних металів, на базі яких створені великі гірничо-збагачувальні й металургійні комплекси. У місті Лубумбаші виготовляють мідь, у Лікасі — мідь, кобальт і кобальтові1 сплави, у Колвезі — цинк, кадмій і германій, у Луїлу — мідь і кобальт. Тут же працюють кілька ГЕС, без яких виробництво кольорових металів було б неможливим. Північніше Шаби розробляються родовища золота, танталу, вольфраму.

У басейні річки Касаї (на кордоні з Анголою) перебувають розробки алмазів. За розвіданими запасами цього коштовного каменю Конґо посідає одне з провідних місць у світі, однак вони зазнають розкрадіть. Щорічний розмір контрабанди алмазів із ДРК оцінюється н 800 млн доларів.

Крім гірничодобувної галузі й металургії, у країні є підприємства а виробництва нафтопродуктів, тканин, взуття, цукру, олії, швейних виробів, окремих видів продукції машинобудування та хімічної промисловості.

Транспорт у ДРК розвинений слабко. Найбільше значення має внутрішній водний транспорт. Загальна довжина судноплавних шляхів районам із притоками близько 20 тис. км — це половина земного кола. Головний річковий порт — Кіншаса. Загальна протяжність автомобільних доріг — 145 тис. км,'але з них тільки 2,5 тис. км із твердим покриттям. Залізниці використовуються для вивезення корисних копалин і металів.