Відносини Китаю з Центральною та Південною Африкою: значення, позиції та роль ЄС в міжнародних відносинах

Глибокі зміни, які сталися у світі в кінці 20 - початку 21 століття, призвели до створення нової рівноваги сил у міжнародних відносинах. В останні роки на міжнародному рівні з'явилися нові фактори, в той час як інші посилилися чи змінили свій характер, які в цілому передбачають неминуче перетворення міжнародного характеру. На практиці це дозволяє збільшити кількість різних зв'язків, взаємовідносин і впливів у різних сферах суспільства.

Відносини між Китаєм й центральною та південною Африкою, мають такі значення, що перевищують межі континентів Африки та Азії. Тому, дамо відповідь на таке питання: які наслідки мають ці відносини для решти країн, для економічного та політичного положення ЄС у світі, а особливо в контексті політики ЄС стосовно країн, що розвиваються.

Економічні зміни зовнішньої політики Китаю після закінчення холодної війни. Зміни, які мали місце в міжнародних відносинах кінця 20 століття, стали, за думкою китайських політичних учених та дипломатів, частиною історичного процесу переходу від двополярної до багатополярної структури міжнародних відносин. Китай схвалює порядок, оснований на мультиреалізмі. Багатополярна структура, в якій особливості головної влади врівноважені між кількома гравцями, дозволяє Китаю діяти принаймні як рівноправному партнерові відносно всіх гравців міжнародних відносин. Ця структура також створює чудову відправну точку в контексті глобалізації сучасних міжнародних відносин.

Згідно з китайськими аналітиками-прогнозистами, поляризація економічних структур і розвиток вільної ринкової економіки, так само як і економічних відносин, призвели до ситуації, де економіка стала одним з головних факторів у зовнішній політиці. Досягнення політичних цілей через економічну дію стає все більш поширеним явищем. Отже, Китай концентрувався на виробництві максимального економічного зростання та посиленні наукового прогресу, як головного засобу для розвитку своєї міцності.

Головні стратегічні цілі китайської політики забезпечують сприятливі міжнародні умови для швидкого економічного зростання; побудови образу відповідального та стриманого партнера; збереження підтримки Півдня для китайського бачення нового міжнародного економічного та політичного порядку. Як зазначили І. Буліка та Д. Ровінські, економізація китайської дипломатії помітна майже в усіх галузях. Така стратегія спирається на просування торгівлі, багатосторонні форми співпраці та економічної цілісності. Це також вимагає зменшення проблем у двосторонніх відносинах. Це явище характерне для цілої галузі та відображене у зовнішній політиці азіатських держав.

Сфера зовнішніх економічних відносин відіграє ключову роль у китайських амбіційних концепціях великого стрибка та досягнення високопоставленого статусу в світовій економіці. Внаслідок підтримання доступу до іноземних ринків, капіталу, сировини, технологій це стало однією з найважливіших задач зовнішньої політики, Це пояснює китайську дипломатичну діяльність в галузі міжнародних дипломатичних відносин і збільшення торгових проблем у двосторонніх та багатосторонніх відносинах.

Вступ Китаю до СОТ у 2004 році став великою подією. Щоб виконати правила СОТ, Китай зобов'язаний виправити існуюче законодавство та впровадити нове стосовно зовнішньої торгівлі та економічної співпраці. Вважається, що процес регулювання триватиме до 2012 року; та це буде можливим тоді, коли китайська юридична система виконає вимоги критеріїв ринкової економіки.

Відмінними рисами трансформації економіки Китаю є процес її відкриття та зміни мети, інструментів і географічних преференцій у внутрішній та зовнішній міжнародній політиці.

Між 2000 і 2007 рр. середній рівень розвитку Китаю варіювався від 8 до 9%. У 2000 році обсяг зовнішньоторгових операцій Китаю склав 474,3 млрд. дол. США та зріс на 31,5% у порівнянні з попереднім роком. Обсяг експорту та імпорту дорівнював 249.1 млрд. и 225,1 млрд. дол. США відповідно, що дало Китаю 24 млрд. профіциту та збільшило валютні резерви на 165,6 млрд. дол. у 2000 р.

Як результат динамічного зросту в галузі зовнішньої торгівлі на початку 21 століття Китай зайняв 4 місце в світі за рівнем розвитку. Аналіз обсягів торгівлі вказує на деякі особливості, які дозволяють визначити, що економіка Китаю розвивається відповідно до відкритої моделі. Це модель, згідно з якою аналіз обсягів торгівлі відповідно до видів продуктів відображає відносно імпорту - потреби економіки, пов'язані з розвитком, тоді я:к відносно експорту - можливість задовольняти мінливі потребі* інших економік з більш низькими витратами та більш ефективно в порівнянні з іншими країнами-єкспортерами.

«Шовковий шлях» до Африки та його європейське сприйняття. З 1990-х китайські відносини з Півднем характеризувалися ощадливістю та прагматизмом (на противагу попереднім десятиліттям, коли політика Китаю по відношенню до Півдня була з розряду ідеологічного месіанізму). Китай стверджував, що мінлива дійсність 21 століття становить суттєву проблему для Півдня². Ось чому у світлі виникнення багатополюсної структури міжнародних відносин з'явилася потреба в кооперації між державами Півдня щодо ключових міжнародних питань.

Китай, скориставшись слабкістю реформ, проведених ЄС і IV ВФ на початку 90-х в Африці, Карибському та Тихоокеанському регіонах, і через відсутність чітких і конкретних рішень для регіонів з Брюсселю провів серію експансивних дій у відносинах з центральною та південною Африкою. Встановлення більш тісних зв'язків почалося у 21 столітті. У 2000 році був організований Китайсько-африканський коопераційний форум за участі бізнесменів і підприємців (другий форум відбувся в Аддис-Абебі у 2003 р., третій - в Пекіні у 2006 р.). Китайські підприємства підписали торгові договори з 11 країнами загальною сумою 1,9 млрд. дол. США. Крім того, Міністерство закордонних справ Китаю проголосило 2.006 рік «роком Китаю в Африці», що надало можливість здійснювати візити на високому рівні (у січні Міністр згкордонних справ Китаю відвідав Африку, за ним вирушив президент Ху Цзиньтао у квітні та прем'єр-міністр у червні). В січні 2006 року Пекін опублікував офіційний документ «Китайсько-африканська політика». Документ пояснив необхідність встановлення довгострокової політики між китайською і африканською державами, яка буде протистояти викликам 21 століття. У листопаді 2006 року відповідно до графіку, який вказаний в офіційному документі, був проведений перший китайсько-африканський саміт (за участі 48 африканських держав, які визнають Китайську Народну Республіку; не дивлячись на те, шо представники п'яти держав, які встановили дипломатичні відносини з Тайванем, також були запрошені). Рішення саміту були відносно встановлення «нового типу партнерства між регіонами», було наголошено, що наступні саміти проводитимуться кожні З роки, та був підписаний План дій на 2007-2009 рр. У спільній декларації сторони домовилися про розвиток політичного діалогу та зміцнення економічних зв'язків між регіонами. Китайський президент проголосив, . що його країна надасть преференційні кредити протягом наступних трьох років вартістю 5 млрд. дол. США, подвоїть допоміжні ресурси та скасує африканську частину боргу. Варто зазначити, що Пекін активно співпрацює з Латинською Америкою.

Китай завжди брав участь у справах Африки через участь в операціях ООН з підтримання миру: МОІЧІІС у демократичній республіці Конго та ГЖМІЬ в Ліберії (загалом 1500 китайських загонів). Було визначено, що приблизно 150 тисяч китайців мешкають в Африці (у порівнянні з 240 тисячами французів), тоді як на африканському ринку 800 китайських компаній є діючими".

Африканська нація співпрацює з Китаєм, досягає результату політичних та економічних інтересів обох країн. Вона має користь, яка при найближчій або подальшій співпраці зміцнить позиції країн у міжнародних відносинах. Це такі переваги, як: величезний престиж на міжнародній арені, зменшення їх залежності від політики Півночі, торгівля й економічна співпраця, не обговорені раніше (тобто включаючи права людини)⁴.

З точки зору Пекінської перспективи співпраця з Африканськими державами - це результат геостратегічних, політичних, економічних факторів".

Швидкий економічний ріст, зростаюче населення та індустріалізація сприяла підвищенню попиту в Китаї на енергетичні джерела, сировину, їжу та технології. Економіка Китаю не здатна забезпечити достатній рівень пропозиції, тому тільки альтернативні джерела забезпечать вихід у світову економіку. Китай звик бути експортером нафти, але підвищений попит зробив країну імпортером. Такий стан справ мав величезне значення для Пекінського розуміння національної безпеки, для якої найважливіша мета у теперішньому - це забезпечення регулярної пропозиції енергії для розвитку економіки країни .

Для Китаю співпраця з центральною та південною Африкою в сфері енергії дуже важлива (деякі дослідження, що виділяють значимість африканської сировини для Пекіну, використовують термін «Китайський новий шовковий шлях». Після терористичного акту 11 вересня 2001 року, коли нестабільність на Середньому Сході суттєво зросла, Китай урізноманітнив постачальників нафти (починаючи з 1990 року Китай імпортував 56% мастила з Середнього Сходу, зараз ця цифра складає 40%.) .

30% китайської нафти імпортується з Африки , частково з Нігерії, Алжиру, Ліберії, Анголи, Судану, Екваторіальної Гвінеї, Демократичної Республіки Конго, Габону, Чаду, Ефіопії, Кенії таКот-Д'Івуару. Китай - один з головних інвесторів у нафтовій індустрії, пов'язаний інфраструктурними проектами із Суданом, і половина Суданської нафти на експорт продана Китаю (за до Г. Луфтом, у 2006 р. нафта Судану покривала 7% китайського попиту). І? 2005 і 2006 рр. (тенденція, яка продовжуватиметься і в майбутньому) Судан найбільший одержувач китайських іноземних інвестицій (ІЗ серед 15 найбільших працюючих у Судані іноземних компаній китайські).. В Нігерії Китай отримав ліцензію на видобуток 4 родовищ в обмін на дозвіл на будівництво гідроелектричного заводу. Загалом Китай планує інвестувати 10 млрд. дол. у різні сектори Нігерійської промисловості. Ангола, яка продає більше нафти Китаю, ніж Саудівська Аравія (450 тисяч барелей на день), отримала пропозицію 2 млрд. дол. кредитування з пільговими умовами, довготривалого економічного патенту, який включає дорогу та дорожнє будівництво⁹. Крім того, Китай купує чорний-метал-, і мідь у Південній Африці та Замбії, ліс -в.Габоні, Камеруні та Демократичній Республіці Конго, хром та вугілля - в Зімбабве. В 2006 р. Китай інвестував 170 млн, $ в індустрію Замбії. На додаток Пекінські плани побудувати 3 мідних заводи в Катанзі коштували $27,5 млн.. Відповідно до червневого 2006 р. ці 3 країни нараховують 15 % всього китайського імпорту лісу. Підраховано, що наступні кілька років Китай інвестуватиме близько 1 млрд. доларів в Зімбабве. До 2005 р. загальна вартість контрактів китайських будівельних компаній в Африці досягла рівня в 34 млрд. дол. Інвестиції Китаю та торгівля з центральною та південною Африкою не зводили сировину до нуля. Пекін так само зацікавлений у співпраці в сфері транспорту, інфраструктури та будівництва .

Ці проекти часто взаємопов'язані (гак звана стратегія інвестиційної коаліції), поєднуючи видобування нафти з будівництвом доріг, портів і залізничних шляхів. Цей факт сам по собі робить китайські інвестиції в Африку надзвичайно привабливими". Енергетична політика Китаю по відношенню до Африки динамічна та, як помітили експерти, «вдосконалена».

Друга мета «нафтової дипломатії» Китаю - окремо від організації захисту та продовження забезпечення бензином і сировиною - це більш довгостроковий розвиток, і, за словами І. Тейлора, ця мета полягає в досягненні позицій глобального гравця на міжнародному ринку нафти. Це дозволить Пекіну впливати на міжнародні відносини та керувати цінами на енергетичне паливо .

Ч. Фенджинг і 1. Тейлор звертають увагу на те, що: «Пекін відкрив можливості в Африці набагато швидше, ніж інші міжнародні діячі, - і зараз ці інші зчинили тривогу, висловлюючи занепокоєння та страх стосовно масштабів китайських інвестицій»¹⁴. Таким чином, треба зазначити, що і Європа, і США виявили значну байдужість до участі Китаю в Африці.

Країни-учасники ЄС вірять, що в найкоротші строки китайські інвестиції позитивно вплинуть на економіку Африки, і це підтверджує економічний ріст континенту до рівня 5,2%, головним чином завдяки продажу нафти, природного газу й іншої сировини.¹

Тим не менш, Європейський Союз висловив своє відношення щодо довгострокового ефекту діяльності Китаю в Африці. Політика невтручання та нестача інтересу до того, як Африканський уряд витрачає зароблені за контрактом з Китаєм гроші, може стати загрозою для економічного та соціального положення африканських країн. Економічне зростання не забезпечує того, що відповідні рішення щодо розвитку були б зроблені. Це не сприяє розвитку внутрішнього ринку, який є одною з ключових проблем Африки. Найважливіше, ЄС вірить, що політика Пекіну не пов'яже Африку з глобальною економікою. Це політика, яка перешкоджає зусиллям скоротити бюрократизм і державне втручання в економіку, реформує законодавство та посилює вплив неефективної структури африканської еліти. Ці негативні спрямування, які є руйнівними для Африки (також внаслідок міжнародних економічних відносин), перелічені в доповіді Дойче банку «Споживчий голод Китаю: Наслідки для Африки та Латинської Америки» від 13 червня 2006 року. Висновки доповіді показують, що сьогоднішня діяльність в Африці може сприяти поглибленню нерівності та підвищенню залежності від економік розвинутих країн. Це також може призвести до подальшої диверсифікації континенту. На думку європейських дипломатів, політика Китаю розглядає наслідки, але не причину тривалого соціально-економічного спаду (регресії) в Африці.

Особливості ЄС також пов'язані з природою китайських підприємств . Д. Ятс вказує, що вони негативно впливають на боротьбу проти корупції в Африканських країнах¹⁷ (хоча ця відповідальність також належить й іншим міжнародним корпораціям). До того ж, більшість китайських підприємств повністю контролюються Пекінським урядом, таким чином вони не можуть дотримуватися принципів вільного ринку і в деяких випадках можуть навіть служити інструментами для виконання інструкцій пекінського уряду. Такий стан справ очевидний в положеннях китайських підприємців, які здійснюють свою роботу в Африці. Денг Гуопінг, виконавчий директор корпорації СЬїпа Коаа¹ апсі ВгісІ£е в Ефіопії, стверджує: «Ми - урядова компанія, і, якщо уряд захоче, щоб ми будували, ми будемо будувати». Менеджер окремого комплексу у Фрітауні заявив більш різко: «Я не розумію, чому моя компанія втягнута в процес, який не виробляє прибутку». Мета підприємств Китаю має бути розглянута в довгостроковій перспективі (забезпечуючи захист енергетичній безпеці Китаю) в той час, коли західні компанії сфокусовані на прибутку. Б. Джилл і Дж. Рейлі підкреслюють роль Пекіну в просуванні китайських підприємств в Африці. Масштаб просування є підтвердженням того факту, що Пекін заснував 10 інформаційних центрів і центри сприяння в Екваторіальній Африці. На додаток у листопаді 2004 р. Пекін організував Китайсько-Африканську бізнес-раду, яка співпрацює з Програмою розвитку ООН, що направлена на підтримку приватного сектору в Екваторіальній Африці¹⁸.

З іншого боку, Б. Джилл і Дж. Рейлі вважають, що структура китайських підприємств, їх взаємозв'язок і зв'язок з урядовою адміністрацією та агенціями можуть привести до конфлікту інтересів між «Китайськими учасниками», що задіяні в Африці.

Автори підкреслюють, що «китайська модель діяльності підприємств у Африці значно відрізняється від загальноприйнятої». Ці приклади не можуть бути узагальнені, однак вони напевно вказують на можливості для європейських підприємств і компаній в Африці.

Політичний фактор використовується Пекіном для зміцнення своїх позицій серед держав півдня. Президент в своїх промовах у парламентах Аргентини та Бразилії висловив солідарність із країнами, що розвиваються, та пообіцяв підтримку в «створенні багатонаціонального світу, в якому країни Латинської Америки, Африки та Азії будуть мати положення та відігравати ту роль, на яку вони заслуговують».

Одна з головних причин Китайської участі в Африці - питання про Тайвань. Частиною китайської політичної боротьби на міжнародній арені є створення негативної точки зору щодо державності Тайваню, досягнення його політичної та дипломатичної ізоляції, й Африка грає значну роль у цьому відношенні.

Більш того, китайський лозунг «світового перемир'я» - це спроба трансформувати в африканську реальність китайську модель соціального, політичного та економічного розвитку. Б. Джилл і Дж. Рейлі помічають, що Пекін хоче бути інтегрованою частиною змін, яких зазнає Африка. Це є предметом заклопотаності ЄС, тому що китайське поняття «політичної та економічної свободи» доволі далеко від європейських стандартів завдань демократії, політики та економіки. В цьому контексті А. Раузе вказує, що деякі африканські спостерігачі вражені китайським економічним успіхом у той час, коли Пікет описує африканські еліти як «зачаровані китайською цивілізацією». Деякі африканські лідери позитивно налаштовані на співробітництво з Пекіном. Іноді це виражалося метафорично, але дуже переконливо Робертом Нугате: «Ми дивимось на схід, де завжди сходить сонце». Нігерійський президент О. Обасанью йде далі цього, заявляючи, що він вважає, ніби «Одного разу Китай очолить світ».

Деякі дослідники міжнародних відносин підкреслюють роль історичного та ідеалістичного факторів у створенні тісного співробітництва між Китаєм і Африкою. Тейлор пише про «загального ворога» - західно-центральні закони та правила. В контексті кооперації між Китаєм і Півднем слід врахувати збіг думок й інтересів у міжнародних відносинах по таких аспектах, як економічний зріст і соціальний прогрес, зв'язок між світом і розвитком, захист навколишнього середовища в країнах, що розвиваються. Під час Китайсько-Африканського форуму в 2000 р. міністр Ші Гуаишинг заявив, що «Пекін і Африка не тільки мають схожі або ідентичні погляди по багатьох питаннях, але також в їх спільних інтересах полягає інтенсифікація міжрегіонального співробітництва». До того ж, ці спільні інтереси зміцнюютьсяісторичною ,_: подібністю ,-г , акцентуванням негативної ролі колоніалізму у формуванні, міжнародних . відносин. . Цей тип поведінки також є прикладом, як пише І. Тейлор, «спроби втягнути Африку в глобальну політику, але тільки в таких рамках, коли Китай відіграє роль лідера»..

У цьому контексті М. Добрагинський попереджає Європу, що «багатомільярдні суспільства південної Азії, Африки та Латинської Америки можуть, вочевидь, відкинути не цивілізовані гідності, але принижуючі переваги кращого світу». Це корениться у логіці всього історичного процесу. У літературі існують такі фрази, як «повстання виключеної» та «повстання бідних». Б. Агелко відмічає, однак, що Європа не обмежує себе тільки думкою щодо ситуації відповідно до своєї власної системи цінностей, що відкриває істотні диспропорції; як важливий елемент в аналізі та в пошуку рішень враховується сприйняття ситуації біднішими країнами. Цей діагноз здається занадто оптимістичним, особливо з урахуванням відносин ЄС - Африка.

У своїх діях Пекін підкреслює рівність усіх об'єктів міжнародних відносин, у політичному вимірі це відображено шляхом надання однакового рангу та обміну візитами лідерів Африки, США та ЄС. До того ж, Китай активно підтримує Афри<у в таких галузях, як охорона здоров'я, наука та розробка нових технологій. Друге положення, що заслуговує уваги, - це посилення співробітництва між регіонами в галузях культури (його мета полягає в тому, щоб розширити взаєморозуміння між суспільствами, міжкультурний діалог та обмін ідеями). Усі ці дії, що пов'язані з дипломатичним протоколом, охороною здоров'я та освітою, мають розглядатися як символічні за своєю природою. Символи можуть виступати як свого роду валюта. Як показано Пьєром Бурдьє, символічний капітал, також як і матеріальний (гудвіл, престиж, вплив, сила, довіра), може бути вкладений і витрачений. Циркуляційний цикл символічного капіталу показує, що матеріальний капітал вкладений, щоб отримати символічний капітал, який у кінцевому рахунку стає матеріальним. Таким чином, символічний і матеріальний капітал стають взаємозв'язаними. Поняття П. Бурдьє щодо акумулювання символічного капіталу може бути застосовано до аналізу китайської іноземної політики по відношенню до Африки в тому сенсі, що на користь союзників необхідні вкладення і в матеріальний, і в символічний капітал, наприклад у формі медичної ті, освітньої допомоги. Така стратегія сприяє укріпленню значення Китаю, престижу та образу в Африці та всьому світі. Саме в зв'язку з цим ЄС потребує співробітництва у таких галузях, як наука, передача технологій і розвиток інформаційного суспільства в Африканських країнах. Виявляється, що через просування цих передових форм кооперації Європа має можливість збільшити мережу зв'язків (залежностей), які дозволяють зберегти їх позиції в Африці.