НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

На правах рукопису

УДК 94/99 (477) "19" - 332.01.021.8:63

Ігнатова Людмила Русланівна

АГРАРНА РЕФОРМА П.А.СТОЛИПІНА ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ В УКРАЇНІ (1906-1914 РР.)

Спеціальність 07.00.01 історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник - кандидат

історичних наук, доцент

Сторчило В.С.

Київ – 2002

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Історіографічний огляд проблеми та джерельна база дослідження.12

Розділ 2. Загострення ситуації в аграрному секторі економіки України на початку ХХ століття та пошуки вирішення аграрного питання…….……….29

2.1. Причини кризового становища сільського господарства України у складі Російської імперії……………………………………….……………………….29

2.2. Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних партій…………………………………………………43

2.3. Періодичні видання про способи аграрного реформування в І та ІІ Державних Думах………………………………………………………………..55

Розділ 3. Сутність аграрної реформи П.А.Столипіна та особливості її запровадження в Україні……………………………………………….……….64

3.1. Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хуторського та надільного землегосподарювання………………………………………………64

3.2. Фінансові проблеми на шляху впровадження реформи……………..…...92

3.3. Проблеми та результати переселенської політики царизму для України …………………………………………………………………………………..129

3.4. Реакція українського селянства на процес аграрного реформування….156

Висновки………………………………………………………..………………165

Список використаних джерел і літератури………………………..…………177

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження процесу аграрного реформування на початку ХХ століття є актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Однією з головних особливостей України, починаючи з другої половини минулого століття, стали аграрні перетворення: селянська реформа початку 60-х років ХІХ століття; столипінська реформа 1906-1914 років. Цей ряд подій сам по собі свідчить про злободенний стан аграрного питання для України.

Все вищезазначене змушує подивитися на процес аграрного реформування останніх півтора століть і в цілому, і розглядаючи кожну спробу реформування сільського господарства окремо.

Україна вступила в ХХ століття як складова частина Російської імперії з усіма притаманними цій країні проблемами – з напівкріпацьким режимом на селі і, отже, зі зростаючою необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний вибух.

Зміст цих реформ полягав у проведенні широких демократичних перетворень, але головне – в ліквідації поміщицького землеволодіння, в зміні суті землеволодіння, передачі всієї землі тим, хто її обробляє своєю працею. Таке спрямування селянства на весну 1906 року перетворилося у свідому програму. Цьому сприяло і масове складання наказів депутатам, які були обрані в Державну Думу.

Столипінська аграрна реформа дійсно стала однією з найважливіших подій в історії Російської імперії в цілому і в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню капіталізму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель від "слабких" на користь "сильних", щоб вирішити завдання первісного нагромадження на селі капіталу.

Проводячи історичну аналогію середньовічного минулого України з сьогоденням, ми бачимо, що в сучасних умовах на новому, більш цивілізованому рівні знов постали проблеми аграрного реформування села. Як і в минулому, нині зростає роль сільського господарства в економічному житті країни, кризове становище аграрного сектора економіки вимагає невідкладних заходів щодо його вирішення. Сільськогосподарські проблеми стали предметом уваги не тільки науковців, громадськості, але й державних органів влади. Це, насамперед, стосується прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України.

Однак зростаючий інтерес до низки проблем, пов'язаних з введенням приватної власності на землю, деякі спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність історичного досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об'єктивно відтворювали роль та значення аграрного реформування в історії України. Теоретичні та історичні обґрунтування проблем сільського господарства України відстали від практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення національної історії України в контексті аграрної політики як складової суспільно-цивілізаційного розвитку.

Необхідність наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках негативного погляду при висвітленні підсумків аграрного реформування П.А.Столипіна, неправильної оцінки економічних та історичних особливостей аграрного устрою українського села. Таке тлумачення історії обмежує самі наукові дослідження, подає неповну та однобічну картину історичної реальності, негативно впливає на формування історичної свідомості. Тому у наукових дослідженнях, як і в економічній діяльності, має панувати об'єктивне осмислення аграрної політики, та, зокрема, процесу впровадження приватної власності на землю, ролі селянина в господарському та суспільному житті України, її історії, зокрема у висвітленні подій і явищ економічного життя українського села на початку ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими та державними програмами. Наукове дослідження ролі аграрного реформування в економічному житті України початку ХХ століття здійснено у відповідності з Указом Президента України Л.Кучми "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 року № 1529/99. У цьому документі наголошується на необхідності негайного реформування протягом грудня 1999 – квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю; підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств. 25 жовтня 2001 року Верховною Радою України було прийнято Земельний кодекс України як перший етап реформування аграрного сектору. Хід голосування депутатами Верховної Ради засвідчив, що в українському суспільстві сьогодні відсутня єдність в питанні власності на землю. Ліві сили будь за що намагаються зберегти державну власність на землю і залишити селянина наймитом, а не власником землі. Для розв'язання цих протиріч необхідним стає всебічне вивчення історичних реалій сільськогосподарського життя України та обґрунтування її аграрних особливостей. Проведення столипінської реформи в Україні дає можливість виявити особливу історичну ментальність українського селянина.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є наукове обґрунтування економічної необхідності реформування сільського господарства України на початку ХХ століття, особливостей проведення аграрної реформи П.Столипіна та доцільності запровадження приватного сектору в Україні.

Для досягнення поставленої мети у дисертації визначені наступні задачі:

- аналіз економічних та політичних передумов аграрного реформування в Російській імперії в цілому і Україні, зокрема, та висвітлення особливості аграрного розвитку України в системі економіки та сільського господарства Російської імперії;

- визначити напрями, форми та методи реформування сільського господарства України як складової частини Російської імперії та їх капіталістичну спрямованість;

- розкрити динаміку процесів руйнації общинного землеволодіння, впровадження приватної власності на землю та поширення хутірського та відрубного господарства;

- висвітлити протирічність урядової політики в справі фінансування реформаторських заходів та процесу переселення українських селян за Урал та до Туркестану;

- визначити основні тенденції революційної напруги (до і в ході її проведення) та формування чітких позицій щодо аграрного питання в програмах політичних партій та блоків.

Об’єктом дисертаційного дослідження є проведення аграрної реформи П.А.Столипіна на початку ХХ ст. в Україні.

Предметом дисертаційного дослідження є виявлення характерних рис аграрної реформи в Україні на фоні проведення останньої в Російській імперії, а також її економічні і соціально-політичні наслідки для українського селянства.

Хронологічні рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914 р., коли в зв'язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи поступово скорочуються.

Територіальні рамки визначаються 9 губерніями України – Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською та Чернігівською.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження є наукові принципи пізнання та вивчення суспільних процесів і явищ. Це, насамперед, принцип історизму, який вимагає кожне явище (у нашому випадку аграрне реформування сільського господарства України на початку ХХ століття) розглядати як процес становлення та розвитку з урахуванням конкретно-історичної ситуації, у взаємозв'язку з іншими процесами (політичними, соціальними, економічними). Такий підхід дає змогу прослідкувати безпосередній зв'язок минулого і сьогодення, зокрема, необхідність аграрного реформування на початку ХХ ст. та зміни в суспільному житті внаслідок реформи П.Столипіна.

Науковий принцип системності потребує розглядати проведення аграрної реформи як певну систему з власними закономірностями та методами, які притаманні сільському господарству України, визначити її особливості та соціальний склад. З іншого боку, це дає можливість дослідити весь спектр та динаміку взаємозв'язків між різними соціальними інститутами (селянство, дворянство, робітники, капіталісти та інтелігенція) та суспільно-політичними процесами, які відбувалися на початку ХХ ст. в Україні.

Основними методами наукового пошуку виступають: хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний та кількісний методи.

Ці та інші наукові принципи пізнання допомагають комплексному вивченню причин, характеру та наслідків аграрного реформування сільського господарства досліджуваного періоду в Україні.

Основу джерельної бази дослідження складають документи і матеріали рукописного і друкованого походження. Серед рукописних комплексів в ході написання дисертації використані архівні фонди Центрального Державного Історичного Архіву (ЦДІА) України.

Важливим джерелом для написання дослідження стали матеріали періодичної преси України. В процесі роботи над дослідженням автором використано вісімнадцять найменувань періодичних видань, які зберігаються у Газетному Фонді Національної Бібліотеки України ім.Вернадського.

Використання рукописних комплексів та матеріалів періодичної преси дає можливість з'ясувати наступні питання:

1) порівняти офіційну та періодичну літературу в оцінці та розумінні необхідності проведення аграрної реформи, різниці у її реалізації та очікуваних наслідків;

2) можливість простежити хід обговорення та дебати з аграрного питання в І та ІІ Державних Думах, складання пакету законодавчих актів та виділення першочергових завдань з питань реформування сільського господарства;

3) розбіжності в оцінці результатів проведення реформи офіційними джерелами та періодичною пресою;

4) визначення необхідного та реального фінансування проведення реформи П.А.Столипіна в Україні.

Для аналізу стану аграрного господарства були використані програми політичних партій як загальноросійських, так і українських, в яких у відповідності з різним соціальним спрямуванням у земельній політиці, ставилося питання вирішення аграрних проблем.

Допомогою при підготовці дисертації стали матеріали наукових читань та конференцій з проблем аграрної історії України та Росії, праці відомих вчених-дослідників з проблем аграрної історії.

Наукова новизна одержаних результатів насамперед полягає в комплексному дослідженні всіх ланок аграрного реформування в окремій частині Російської імперії – Україні. Розглянуто процес руйнування общинного землеволодіння в українських губерніях та формування приватного сектору. Зокрема, вперше здійснено аналіз висвітлення проблем українського селянства у періодичній пресі, оцінки поглядів сучасників на проблему приватної селянської власності на землю, їх рекомендації щодо способів вирішення проблем селянського малоземелля та безземелля. Вперше в дослідженні порівнюється офіційна оцінка реформи з періодичною пресою. Встановлена різниця між офіційними повідомленнями та реальною оцінкою в періодичній пресі за наступними напрямками:

а) фінансова підтримка реформи;

б) кількісна оцінка переходів на хутори і відруби та виділення землі в приватну власність;

в) різниця в ціновій політиці на землю, як об'єкту купівлі-продажу та інші.

Доповнено джерельну базу дослідження за рахунок введення у науковий обіг друкованих збірників і матеріалів та невикористаних раніше фондів періодичної преси України.

На захист виносяться наступні положення:

1. Економічні та політичні передумови та актуальність аграрного реформування в Україні як складової Російської імперії, особливості та територіальна диспропорційність общинного та індивідуального землекористування на українських землях напередодні проведення реформи.

2. Протирічність процесу приватизації землі за часів реформи, схематично-шаблонне відношення урядової влади щодо реалізації реформи без урахування особливостей побутового, географічного та історичного характеру українського регіону та розбіжності в розмірах земельних наділів на одне домогосподарство за даними офіційних документів та періодичної преси.

3. Особливе місце аграрному реформуванню відводилося в програмах політичних партій як загальноросійських, так і українських. Всі політичні партії національного спрямування ставили на порядок денний аграрне питання поряд з вирішенням національних проблем. Проте існували різні позиції щодо розуміння соціальної справедливості по відношенню до селянства, які коливалися від збереження поміщицького землеволодіння та поліпшення становища селянства за рахунок посиленої обробки землі до її повної націоналізації.

4. Непродуктивність орендного виду землекористування та зростання приватновласницьких земель в Україні під час проведення реформи, збільшення іпотечної оренди Селянським Банком та перехід до грошових розрахунків за оренду.

5. Основна підтримка урядової політики щодо збереження поміщицької земле власності була орієнтована на діяльність Селянського Банку, внаслідок чого зростала ціна на землю поміщиків та знижувалася ціна за надільні селянські землі вдвічі за ринкову, недосконалість кредитної політики в справі влаштування хутірського та відрубного господарств мали негативні наслідки для підсумків реформи в Україні.

6. Політика уряду, яка була направлена на переселення селян за Урал та до Туркестану, мала позитивне значення лише для колонізації цієї частини імперії. Для України переселенська політика уряду мала негативне значення, оскільки, не вирішуючи питання малоземелля та безземелля українського селянства, змушувала останнє власними силами та коштами освоювати цілинні землі Російської імперії.

7. Різниця в реакції українського селянства на проведення столипінської аграрної реформи, негативне ставлення у селян викликали насильницькі методи її здійснення, поміщицька спрямованість Селянського Поземельного Банку, непродуманість переселенських заходів, відмінність у запланованому та реальному фінансуванні. Підтримка реформи в переважній більшості була з боку заможних селян та повноцінних фермерів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал дисертації, узагальнення, висновки та рекомендації наукового дослідження можуть бути використані при проведенні реформування аграрного сектора економіки, діяльності селянських політичних партій, громадських організацій та об'єднань, в економічних дослідженнях науковців.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження оприлюднені автором у виступах на міжнародних та український науково-практичних конференціях: "Історія українського народу" (Київ, 1994), "Історія батьківщини і сучасність" (Київ, 1996), "Український народ - великий державотворець" (Київ, 1997), "Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень" (Київ, 1997), "Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму" (Київ, 1999). Матеріали дослідження були використані у підготовці висновків та рекомендацій названих конференцій.

Публікації. Матеріали дисертаційної роботи опубліковані в наукових збірниках та журналах:

1. Переселенський рух в роки столипінської реформи в Україні.//Сторінки історії. - К., 1994. - № 6.

2. Сільськогосподарська оренда землі в Україні на початку ХХ століття.//Сторінки історії. - К., 1997. - № 9.

3. Селянський банк в роки столипінської реформи у висвітленні періодичної преси України.//Сторінки історії. - К., 1999. - № 12.

4. Ринкові відносини в Україні в період столипінської реформи на початку ХХ ст.//Історія України. - 2000. - № 34.

5. Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних партій початку ХХ ст.// Історія. Вісник. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2001. - Випуск 56.

6. Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державних Думах.// Наукові записки. Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. Педагогічні та історичні науки. - К., 2001. - Випуск XXXVIII

7. Роль українського селянства у формуванні ринкових відносин у роки столипінської аграрної реформи на початку ХХ ст.// Історія. Вісник. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2001. - Випуск 58.

Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

Проблема аграрного реформування початку ХХ століття знайшла відповідне місце серед наукових досліджень суспільно-політичного напрямку. Аграрне реформування країни розглядалося як цілісний комплекс соціально-політичної боротьби царського уряду проти революційних виступів селян у 1905 році. Україні, яка в економіці Російської імперії займала важливе місце, надавалося особливе значення у проведенні аграрної реформи. Однак, наслідки аграрного реформування в Україні в багатьох випадках були відмінними від загальних по всій імперії. Повного та цілісного дослідження проблеми столипінської аграрної реформи в Україні у вітчизняній та зарубіжній історіографії фактично не здійснювалося. Але інтерес та зацікавленість у науковій розробці проблеми існував завжди. Кризовий стан сільського господарства та шляхи його вирішення були предметом вивчення спеціалістів в різні часи. Історіографію проблеми можна умовно поділити на дореволюційну, радянську, періоду перебудови, сучасну та дослідження української діаспори. В кожному з цих періодів проблема аграрного реформування розглядалася як в цілому, так і за окремими галузями.

Селянське питання та його роль в суспільному житті Російської імперії викликало увагу дослідників ще до початку столипінської аграрної реформи. Це пояснювалося перш за все тим, що селяни брали активну участь в революційних подіях 1905 року. Незадоволення розподілом в країні землі, сусідство великих поміщицьких латифундій, селянське малоземелля та безземелля змушували селян активно протестувати проти існуючого в країні розподілу землі. В цей період аграрне питання привертало увагу переважно економістів-аграрників та політичних діячів, які намагалися відшукати шляхи вирішення складної для країни проблеми. До питання перерозподілу землі звертався А.С.Белевський у своїй праці "Земельный вопрос и национализация земли". Велика увага приділялася Н.Бржевським у дослідженні общинного побуту селян та його господарського стану наприкінці ХІХ століття. Особливого значення ролі общинного землеволодіння в житті селянства та її подальшій долі надавали також А.Карелін та К.Качоровський [19, 22, 78, 86].

Дослідники П.Маслов, А.Корнилов та В.Чернов приділяли особливу увагу не тільки становищу сільського господарства на початку ХХ століття, але й ролі в ньому селянського невдоволення існуючим аграрним устроєм. Аграрне питання в Росії було достатньо гострим як для селян, так і для уряду, адже саме селяни продовжували революційну боротьбу і після того, як робітничі страйки пішли на спад [121, 101, 200].

Запровадження в Російській імперії П.А.Столипіним аграрних перетворень посилило зацікавленість багатьох тогочасних дослідників. До обговорення економічних наслідків нового законодавства додаються ще й проблеми соціального становища селянства. Так, І.Чернишев в своєму дослідженні оцінює відношення селян до общини напередодні указу 9 листопада 1906 року [201].

Проблемі аграрного устрою в Росії приділяли дослідники С.Н.Южаков та А.В.Пешехонов. В збірнику, присвяченому аграрній проблемі в зв'язку з селянським рухом, А.В.Пешехонов розглядає суть аграрної проблеми в імперії та роль, яку відігравало селянство в економічному житті країни. Про проблеми, які будуть виникати після закріплення землі у приватну власність селянами, розмірковує Г.А.Крестовніков [205, 142, 143, 102].

Переселенню селян за Урал на початку ХХ століття також надавалася увага як з боку уряду, так і з боку дослідників-економістів того часу. Результати переселення селян до Сибіру знайшли відображення у праці В.Дашевича. В цьому ж напрямку працював і відомий економіст початку століття А.Кауфман. Ще наприкінці ХІХ століття була опублікована його робота про причини та майбутнє переселенської справи, а в 1905 році вийшла ще одна його праця, в якій досліджуються результати переселення та колонізації Сибіру. Після початку столипінської реформи А.Кауфман знову звертається до переселення та його залежності від общинного землеволодіння [43, 83-85].

Отже, на початку ХХ століття сучасниками вивчалися різні причини складної аграрної ситуації в країні та різні сторони запровадженої П.А.Столипіним реформи - становище общини, її подальша доля після запровадження указу 1906 року, переселення селян до Сибіру і т.ін. Однак цілісного дослідження всіх сторін аграрного реформування до 1917 року так і не з'явилося.

Наступна хвиля цікавості до аграрного законодавства виникла в Радянському Союзі після закінчення громадянської війни. Молода держава повинна була відновлювати зруйноване господарство. Сільське господарство в новій економічній політиці теж відігравало значну роль. Складне становище селян після громадянської війни змушувало спеціалістів-дослідників шукати шляхи виходу з кризи в минулому. З цією метою вивчався досвід столипінської реформи. Однак зміна політики радянської влади наприкінці 20-х років змінила і відношення дослідників до аграрної реформи П.А.Столипіна. В зв'язку з цим було зроблено висновок, що ця реформа зазнала краху на всій території Російської імперії. З'являються дослідження, які присвячені перш за все революційному руху селян. А.Гайсинович, В.Іванушкін та В.Руднєв в своїх працях розглядають економічні передумови та наслідки селянського руху в революції 1905 року. Політичному життю країни в період між революціями 1905 та 1917 років присвячені дослідження П.Стебницького, П.Маслова та І.Дроздова [33, 63, 169, 190, 122, 46].

Аграрній політиці П.А.Столипіна, її причинам та наслідкам присвячена робота радянського дослідника Н.Карпова. До проблеми аграрного реформування знову звертається А.А.Кауфман. В 1918 році дослідник опублікував роботу, яка була присвячена особливостям аграрного устрою Росії, оцінці та наслідкам аграрної реформи П.А.Столипіна [81, 82].

Дещо посилилася увага вчених до історії України в роки здійснення політики українізації. Саме в цей період з'являється ґрунтовне дослідження О.Погребинського, яке присвячене проведенню столипінської аграрної реформи в Україні. Його погляди на роль економіки України кінця ХІХ – початку ХХ століття ґрунтувалися не на великодержавних шовіністичних засадах, а на особливостях історичного розвитку окремих місцевостей Російської імперії. Автор не ідеалізує столипінську реформу, однак віддає належну увагу особливостям економічного розвитку України, який "ніяк не укладається в загальноросійські рамки". Автор вважав, що розроблення найновішої економічної історії України в зв'язку з цим не тільки можливе, але й методологічно конче потрібне.

Саме О.Погребинський першим в історії аграрного реформування початку ХХ століття звернув увагу на значення в сільському господарстві такого значного прошарку як середняки. Розглядаючи процес розшарування селянства, автор зазначав, що проблема середньо забезпеченої маси селянства губить своє значення. Він підкреслював, що середняки вже напередодні війни являли собою велику економічну і соціальну силу, для того щоб не ставити під загрозу подальше існування всієї системи прусського аграрного капіталізму, але й не настільки забагатілу верству, щоб підпирати собою соціально основи столипінської політики [148].

Характерною рисою досліджень цього періоду було те, що, з одного боку, за часів непу та розвитку індивідуального селянського господарства столипінська реформа розглядалася економістами неупереджено, а з іншого - політика радянської влади вимагала утвердження єдиного правильного курсу (курсу партії більшовиків), як такого, що здатний задовольнити всі вимоги селян. Саме з огляду на останнє з'являються дослідницькі роботи, в яких зазначається, що вся політика аграрної реформи П.А.Столипіна зазнала краху.

Багато уваги приділялося столипінській реформі починаючи з 40-х років ХХ століття, а в 60-80-ті роки інтерес до цієї проблеми посилюється. З'являється багато досліджень з питань аграрної реформи у межах всієї Російської імперії. В цей період вчені-історики вводять до наукового обігу багато нових джерел – документів з фондів МВС Російської імперії, Ради міністрів, губернаторів та інш. Однак продовжується тенденція щодо висвітлення реформи в негативних тонах.

Наддніпрянська Україна, починаючи з другої половини ХІХ століття, в економічному розвитку була невід'ємною частиною Російської імперії. Тому всі урядові реформи Олександра ІІ мали для України таке ж важливе значення як і для всієї імперії. Відміна кріпацтва у 1861 році була значним кроком царського уряду на шляху переходу до індивідуалізації землеволодіння та землекористування. Але вона не призвела до прогресу приватної власності на землю. У 80-90-х роках ХІХ століття уряд намагався насадити общинну структуру на селі, яка повинна була замінити особисту владу поміщика на селі та забезпечити йому можливість експлуатувати селян, а уряду - гарантувати сплату селянами податків та виконання ними повинностей. Думку про штучну підтримку урядом общинного землеволодіння підтримували радянські вчені І.Д.Ковальченко та Л.В.Мілов. В своїй праці "Всероссийский аграрный рынок XVIII – начала ХХ века. Опыт количественного анализа" вони зазначали, що становий характер землеволодіння в Російській імперії був однією із форм земельної власності [97, с.250, 253].

Найбільша кількість праць у галузі дослідження аграрного устрою Російської імперії на початку ХХ століття в цілому та столипінській реформі зокрема, належить видатному радянському досліднику С.М.Дубровському. В багатьох своїх роботах він оцінює розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві та причини їх гальмування, боротьбу селянських мас проти поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля [47-50].

Капіталістичний розвиток сільського господарства наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття з кожним роком все глибше проникав у сільське господарство, руйнував його натуральний устрій та перетворював на товарне виробництво. Цьому питанню приділялося багато уваги в дослідженнях радянських істориків та економістів. В першу чергу оцінювалися політичні аспекти станового землеволодіння. С.М.Дубровський, оцінюючи становище селян після реформи 1861 року, зазначав, що поміщицьке землеволодіння та різноманітні форми напівкріпацької кабальної експлуатації селянства були характерними для прусського шляху розвитку капіталізму, в якому зберігалась залежність селян від поміщиків та царського самодержавства [47, с.8].

Найбільш ґрунтовною у висвітленні столипінської реформи являється його праця "Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в начале ХХ века". В ній автор послідовно і всебічно висвітлює всі основні етапи земельної реформи початку століття. Основні розділи дослідження присвячені значенню та сутності аграрного реформування, історії законодавчих актів царського уряду, руйнуванню общини та насадженню хуторів і відрубів, діяльності Селянського Поземельного Банку та переселенню за Урал.

Оцінюючи доцільність проведення нового аграрного устрою, С.М.Дубровський зазначає, що столипінська реформа була одним з епізодів у розпочатому вже давно процесі зміни феодально-кріпосницьких відносин капіталістичними [49, с.13]. Ця праця С.М.Дубровського дає докладні відомості про столипінську реформу в Російській імперії, її значення для країни в цілому. Але особливостям українського сільського господарства, які були відмінні від Європейської Росії, автор не приділяє уваги.

Окремо розглядали столипінську аграрну реформу багато дослідників радянських часів. П.Н.Єфремов, А.В.Шапкарін, П.Н.Першин детально висвітлювали в своїх працях проблеми поміщицьких господарств початку ХХ століття, руйнування общини капіталістичними формами землекористування, оренду землі, діяльність Селянського Поземельного Банку, переселення до Сибіру та інші аспекти реформи. Однак, і у цих працях Україна не розглядається як особливий економічний регіон зі своїм специфічним історичним та економічним розвитком [57, 140, 141].

Дослідження С.М.Сидельникова присвячені не тільки аграрній політиці самодержавства взагалі, але й столипінській реформі зокрема. В цих роботах розглядається та всебічно висвітлюється питання земельної общини, операції з орендою землі, керівництво реформою, роль в ній земських установ. Докладно поданий матеріал про матеріальну та агрономічну допомогу селянам, недоліки уряду у цій справі. Окремо виділена діяльність Селянського Поземельного Банку, його операції з землею, позики та посередницькі операції, іпотеки як складова частина діяльності банку. Розділ про переселенську політику царизму висвітлює мету, умови, заходи переселення, недоліки в організації цього процесу.

С.М.Сидельников підтримує думку про залишки кріпацтва в землеволодінні та їх негативний вплив на капіталістичний розвиток сільського господарства. В своїй праці "Аграрная политика самодержавия в период империализма" він зазначає, що в результаті першої поміщицької чистки кріпацтва в землеробстві сільське господарство в Росії на початку ХХ століття знаходилося на досить низькому рівні, причому поміщицьке господарство за ступенем свого розвитку підходило до селянського [179, с.37].

На думку С.М.Сидельникова, низький рівень сільського господарства був головним гальмом для розвитку виробничих сил Росії. І хоча промисловість на початку ХХ століття досягла значного розвитку, однак Росія набагато відставала від передових капіталістичних країн.

Багато дослідників приділяли особливу увагу окремим питанням сільського господарства кінця ХІХ - початку ХХ століття. Специфічній галузі землекористування – оренді землі присвячена робота А.М.Анфімова "Земельная аренда в Росии в начале ХХ века". Автор висвітлює всі аспекти операцій з землею та діяльність банків, яка була пов'язана з ними [9-12].

Багато уваги в літературі приділяється дослідженню фінансового устрою Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Сільськогосподарський кредит мав в аграрному устрої Росії феодальні пережитки, основою яких були привілейоване дворянське землеволодіння та засилля в ньому дворянських латифундій [124, с.3].

Система економічного та фінансового законодавства була у тісному зв'язку з соціально-економічним розвитком капіталістичної Росії, зазначає А.П.Погребинський [145-147]. Велика роль в цих дослідженнях приділяється діяльності банків – Державному Дворянському Земельному Банку (ДДЗБ), який був заснований в 1885 році та Селянському Поземельному Банку (СПБ), заснованому 1882 року. Метою останнього було сприяння селянам у придбанні у власність земель, які пропонувалися банком. ДДЗБ був створений для підтримки землеволодіння "потомственных дворян". Таким чином, діяльність двох банків була спрямована на протилежні цілі, хоча насправді СПБ був посередником при продажі дворянських земель [146, с.3].

Значну увагу радянські дослідники приділяли також і соціально-правовому становищу селян в період після скасування кріпацтва. В.Г.Тюкавкін зазначає, що наприкінці ХІХ століття правове становище селян відрізнялося від інших соціальних станів. Цю думку підтримує і П.Д.Індиченко, який зазначає, що аграрне питання того часу складало економічно-правову та національну особливість Російської імперії [187, с.250-259; 65, с.57].

Нагальним проблемам селянського землеволодіння та заходам щодо їх вирішення присвячені статті у збірнику "Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики России. Дооктябрьский период". Зокрема, стаття В.С.Дякіна "Столыпин и дворянство (Провал местной реформы)" присвячена аргументації необхідності реформ в аграрному секторі, діяльність в цій галузі П.А.Столипіна, його зацікавленість у здійсненні основних напрямків селянської реформи [158, с.231-274; 51].

У збірнику досліджень, які присвячені діяльності самодержавства, окремий розділ відводиться столипінській земельній реформі, як найважливішій частині усього політичного курсу царизму, зокрема аграрному законодавству, закріпленню землі у приватну власність селянами, вихід з общини і т.ін. [107].

Питанню розміщення сільського господарства Росії присвячене дослідження Є.С.Карнаухової. В своїй праці автор, зокрема, розглядає особливості сільськогосподарського капіталізму Росії, а також висвітлює два шляхи розвитку сільського господарства – прусський та американський [79].

Дослідження, в якому детально розглядається соціально-політична суть столипінської реформи, належить Є.Г.Василевському. В цій роботі автор простежує процес розвитку сільського господарства в Росії ще з часу скасування кріпацтва. Впровадження в поміщицьких господарствах капіталістичної системи господарювання, середньовічний характер надільного землеволодіння, община як гальмо на шляху розвитку сільського господарства і в зв'язку з цим необхідність реформ на початку ХХ століття - все це докладно висвітлено автором. Тут велика увага приділяється також соціально-політичним аспектам впровадження реформи, боротьбі різних політичних течій в зв'язку з новим аграрним законодавством, а також основним тенденціям реформи та її підсумкам [24].

Велику увагу приділяли дослідники окремій галузі столипінської реформи – переселенню селян до Сибіру. Одне з таких досліджень належить Л.Ф.Склярову. В роботі докладно висвітлюється політика царського уряду з переселенського питання наприкінці ХІХ століття, та зміни у його підході до переселення на початку ХХ століття і особливо в період після революції 1905 року. Окрім колонізаторського курсу, уряд мав на меті переселенням розрядити революційну напругу в європейській частині Росії. Багато уваги приділяється автором не тільки самому процесу переселення, але й причинам, розміру, урядовій пропаганді переселення, організації переселенців на місцях і т.ін.[184].

Безпосередньо вивченню історії переселення селян України на Схід Російської імперії присвячені кандидатська дисертація Н.А Якименка "Переселенческое движение из Украины в годы столыпинской аграрной реформы" (1977 р.) та його докторська дисертація "Переселение крестьян Украины на окраины России в период империализма" (1989 р.). Це перші дисертаційні дослідження, які окремо розглядають роль українського селянства в колонізації Сходу Російської імперії, роз'яснюють причини та наслідки того величезного переселенського руху з України і його роль у столипінській аграрній реформі [208, 209].

Слід зазначити, що всі радянські вчені, які розглядали передумови нового аграрного законодавства початку ХХ століття, не розглядали українське сільське господарство окремо від Російської імперії. Однак, навіть общинне землеволодіння напередодні столипінської реформи в Україні мало свою специфіку. Не по всій території України воно мало однакове розповсюдження. Як зазначається в Історії селянства Української РСР, в губерніях Правобережжя майже на 95% панувало подвірне землеволодіння, а в Подільській губернії общинні землі складали лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння. На півдні України, особливо в Катеринославській губернії (на 99,5%) панувало общинне землеволодіння, переважало воно над подвірним і по всьому Лівобережжю [71, с.493].

Особливо відрізнялося землеволодіння селян на Півдні України. Г.Н.Губенко в своєму дослідженні "Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве юга Украины (конец XIX – начало ХХ века)" зазначає, що в середньому для всіх селян в цьому регіоні України на двір припадало 9,7 десятин землі. Взагалі по Україні це був достатньо великий розмір для селянського землеволодіння. На Півдні України, підкреслює автор, де розвиток капіталізму йшов швидше, ніж в інших районах Росії, процес створення буржуазної приватної власності на землю також йшов дуже швидко. Це стосується і застосування машин у степових губерніях, де цей процес проходив у 5 разів швидше, ніж по всій Росії. З цим було пов'язано і збільшення виробництва зерна. З 1845 по 1903 роки воно зросло в Таврійській губернії майже в 10 разів [42, с.34, 40].

Велику увагу в радянський період приділяли дослідники соціальній структурі реформування сільського господарства в Україні. Зокрема, дослідження М.А.Рубача присвячено соціально-економічній структурі аграрних відносин в Україні, він також висвітлює проблеми землеволодіння в Україні після 1861 року та процес поступової зміни орендних відносин і операцій з землею в період аграрної реформи початку ХХ століття [166, 167].

Проблемам аграрних відносин та їх ролі в аграрній революції в Україні присвячено дослідження Темчука П.П. "Економічні основи аграрної революції на Україні" [192].

Окремим сільськогосподарським питанням в Україні початку ХХ століття присвячені дослідження групи українських істориків. Наприклад, Гайдай Л.І. в своїй статті розглядає капіталізацію сільського господарства Правобережної України [32]. Діяльності Селянського Поземельного Банку в роки проведення столипінської аграрної реформи в Україні присвячена кандидатська дисертація Опрі А.В. (1982 рік) [131].

Питанню ролі селянського руху в Україні до початку першої російської революції і в період проведення аграрної реформи П.А.Столипіна приділяли увагу багато українських істориків. Це, зокрема, праці Буцика А.К., Горякіна В.С., Лещенко М.Н., Лося Ф.Є., Михайлюка А.Г. та Реви І.М. В своїх працях всі автори зазначали, що селяни активно протестували проти царського курсу, який був направлений на збереження великого поміщицького землеволодіння [23, 38, 11, 113-115, 127, 163].

Багато уваги приділяв правлінню на посту міністра внутрішніх справ П.А.Столипіна відомий радянський вчений А.Я.Аврех. Періоду реформування в Росії на початку ХХ століття присвячена одна з його робіт - "Столыпин и судьбы реформ в России". В цьому дослідженні автор аналізує всі реформи П.А.Столипіна і аграрну зокрема, її основні досягнення та невдачі [1-3].

Ці праці ґрунтовно і з різних сторін досліджують період аграрного реформування в Російській імперії на початку ХХ століття. Авторами цих досліджень введено в науковий обіг багато недосліджених джерел та документів, зокрема, фонди МВС, Ради Міністрів, губернаторів, листів селян до Державних Дум, скарг на незадовільне впровадження реформи на місцях. Але в цілому реформа висвітлювалася негативно, не зважаючи на окремі регіони, їх специфіку аграрного впорядкування.

З другої половини 80-х років увагу істориків привертають так звані "білі плями". Продовжує зростати інтерес як до самої фігури П.А.Столипіна, так і до його політичної та економічної діяльності. Окрім досліджень про діяльність П.А.Столипіна як міністра внутрішніх справ та прем'єр-міністра з'являються публікації і про його реформаторську діяльність. В збірниках та журналах публікуються статті, які з нових позицій окреслюють аграрну реформу. В цей період багато дослідників змінюють свої погляди на приватну власність. Цей чинник починає займати в суспільному житті особливе місце. До таких досліджень відносяться роботи Зирянова П.Н., Кабитова П.С., Кореліна А.П., Кучумової Л.І. та Румянцева М. Ці дослідники розглядають сільське господарство та селянство наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття з нових точок зору. Зі зміною поглядів на приватну власність, особливо на землю, змінюються і точки зору істориків на результати аграрної реформи П.А.Столипіна [61, 74, 100, 109, 170].

Історія столипінської реформи продовжує цікавити дослідників і в наші дні. Вчені починають досліджувати різноманітні ланки економіки минулого, в тому числі і аграрну. Цікавість до проблеми виникає і у російських дослідників. Праця російського вченого Л.М.Лукашевича "Украина: историко-экономическое обозрение" присвячена загальним питанням економічного розвитку України, але багато уваги приділено і наслідкам проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в Україні. В дослідженні наведені нові погляди на історію розвитку сільського господарства на початку ХХ століття та наслідки для України в процесі аграрного реформування [116].

На сьогоднішній день багато українських дослідників приділяють увагу безпосередньому вивченню проведення аграрної реформи в Україні. Переосмислення значення введення приватної власності на землю дозволяє історикам по-новому оцінити столипінську реформу. Однак на цьому етапі таких робіт не багато. Перше дисертаційне дослідження в Україні було зроблено Майстренко В.С. "Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії" (1997 рік). В ньому розглядаються всі ланки проведення столипінської реформи в Харківській губернії, зосереджено науково обгрунтований аналіз причин, подій та наслідків аграрної реформи уряду початку ХХ століття [117-119].

Наступна спроба була зроблена Бочаровим В.В.Ним було досліджено Катеринославську та Харківську губернії в роки реформи [215]. Власюк І.М. досліджує вплив аграрних перетворень на соціально-економічний розвиток Правобережної України [216]. Отже, на сучасному етапі становище аграрного сектору економіки продовжує цікавити не тільки економістів, але й істориків.

Питанню аграрного реформування приділялася увага дослідників української діаспори. І хоча вони розглядали загальне становище сільського господарства в різні етапи життя українського суспільства, не обходили увагою і столипінську аграрну реформу. О.Мицюк і М.Сціборський в своїх роботах вивчали історичний досвід проведення аграрних перетворень від періоду реформи 1861 р. і до нововведень радянської влади в 20-30-х рр. [218, 219]. Н.Полонська-Василенко та О.Субтельний також в своїх дослідженнях з історії України зверталися до проблем українського села початку ХХ ст. Однак, їх роботи мають загальний характер і не містять детального аналізу реформ [152, 220].

Підсумовуючи історіографічний огляд проблеми, можна зробити висновок про те, що в науковій літературі тема аграрного реформування початку ХХ століття в Україні ще не набула характеру окремого та цілісного вивчення. Україні, як окремому економічному регіону зі своїми національними та історичними особливостями, в аграрній реформі П.А.Столипіна приділялося недостатньо уваги. Тільки окремі галузі сільського господарства України знайшли відображення в радянській історіографії. На сучасному етапі історичної науки практично відсутні узагальнюючі праці, які відтворили б у повному обсязі процес розвитку аграрних відносин в українському селі з його специфікою селянського землеволодіння та особливостями аграрного перенаселення багатьох губерній.

Основу джерельної бази дослідження складають такі матеріали: по-перше, документи офіційних органів влади (друковані та архівні); по-друге, матеріали періодичної преси; по-третє, програми політичних партій. Серед друкованих документів офіційних органів влади можна виділити наступні: а) журнали засідань Губернських земських зібрань (Катеринославського та Київського), б) огляди по Київській губернії за 1909-1912 роки, де подаються загальні відомості в цілому про стан губернії, і зокрема, в сільському господарстві [53-54, 91-95, 88-90].

Окрему групу джерельного матеріалу складають документи Центрального Державного Історичного Архіву України (ЦДІА) в місті Києві [ф.442, ф.12, ф.349, ф.1439]. В фондах архіву зберігаються відомості про кількість та розміри селянських домогосподарств, площу та середній розмір наділу серед общинників та селян, які виділилися з общини в результаті дії указу від 9 листопада 1906 року в цілому по губерніях Росії та по окремих українських губерніях. Умовно їх можна виділити на такі підгрупи: 1) відомості про кількість та площу домогосподарств в общині та поза нею, про виділення на хутори та відруби [ф.442, ф.12, ф.349]; 2) скарги селян на насильницьке виділення з общини та на перехід на хутірську та відрубну систему [ф.442, ф.12, ф.1439]; 3) рапорти землевпорядкувальних комісій про процес розподілу общинних земель та формування хутірського та відрубного господарства [ф.442, ф.12]; 4) відомості про банківські земельні фонди під час проведення аграрної реформи [ф.442]; 5) відомості про адміністративну перевірку землевпорядкувальних робіт та інспекції хутірських та відрубних ділянок [ф.442].

Важливим джерелом для написання дисертаційного дослідження стали друковані збірники документів і матеріалів програм загальноросійських і українських політичних партій, що видавалися в Україні та Росії останнім часом. Це "Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших політичних партій", "Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.)", "Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття", "Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали", "Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали", "История политических партий России", "Программы политических партий и организаций России конца ХІХ - ХХ века", "Программные документы политических партий России дооктябрьского периода" та "Программные документы националь-ных политических партий и организаций России (конец XIX века - 1917 г.)" [15, 70, 151, 156, 159, 171, 196, 197, 212]. Аналіз програм політичних партій дав можливість порівняти оцінку становища та пошуків шляхів виходу з кризи в сільському господарстві з боку офіційної влади та політичних структур.

В процесі роботи над дослідженням автором були використані періодичні видання за період від 1906 по 1914 роки. Це видання майже всіх українських губерній: Київської - "Газета", "Громадська думка", "Засів", "Киевлянин", "Маяк", "Рада", "Свобода и право", "Слово" [31, 39, 60, 87, 125, 161, 175, 186]; Катеринославської - "Добра порада" [44]; Полтавської - "Колокол", "Полтавская земская газета" [98, 153]; Херсонської - "Одесские новости" [129]; Подільської - "Подолия" та "Світова зірниця" [149, 174]; Волинської - "Почаевские известия" [154]; Чернігівської - "Черниговское слово" [199]; Харківської - "Южнорусская сельськохозяйственная газета" та "Южный край" [206, 207].

В розділах "Судова хроніка" друкувалися звіти про судові справи над селянами в зв'язку з революційними подіями. Багато приділялося уваги в періодичній пресі проблемам становища сільського господарства та шляхам їх вирішення ("Киевлянин", "Полтавская земская газета", "Громадська думка", "Рада", "Слово", "Добра порада", "Колокол", "Світова зірниця", "Свобода и право").

З початком аграрної реформи газети публікують дані про процес виходу селян з общини, причому не тільки по окремих губерніях України, а навіть і по повітах. Публікувалися також дані про ціни на землю в Селянському Банку та у приватних землевласників, процес продажу Селянським Банком земель селянам, а також переселення українського селянства до Сибіру та Середньої Азії ("Газета", "Засів", "Киевлянин", "Маяк", "Одесские новости", "Подолия", "Почаевские известия", "Рада", "Світова зірниця", "Слово", "Черниговское слово", "Южно-русская сельскохозяйственная газета", Южній край").

Для більш повного сприйняття аграрної реформи сучасниками для дослідження бралися газети різних суспільно-політичних напрямків. Це урядові видання "Газета" - Київського губернського земства та "Полтавская земская газета". Видання партії народної свободи (кадетів) представлена газетою "Свобода и право" (Київ), соціал-демократичної партії України - газетою "Слово" (за редакцією С.Петлюри), Української демократично-радикальної партії - "Громадська думка" та "Рада". Для порівняння думок про шляхи вирішення аграрного питання та доцільності реформування в Україні використовувалися також і видання монархічних партій - Союза руського народу "Почаевские известия" (Волинська губернія) та чорносотенської "Киевлянин".

Порівнюючи дані, які були представлені періодичними виданнями, з офіційними відомостями (архівні джерела) можна скласти більш детальну картину проведення аграрної реформи П.А.Столипіна. До того ж завдяки газетних публікацій, особливо дописам власних кореспондентів, можна чіткіше побачити процес сприйняття реформи самими селянами. Адже в архівних документах зберігаються лише офіційні справи про скарги селян та реакція влади на них. А до газетних публікацій потрапляли як негативна так і позитивна реакції на процес проведення аграрної реформи, на діяльність землевпорядкувальних комісій, ціни Селянського Поземельного Банку, умови переселення селян за Урал.

Період, з якого проводилося дослідження, обмежується початком реформи в 1906 році та 1914 роком, початком першої світової війни, оскільки з цього часу зі шпальт газет військові події витісняють аграрну реформу. Ще один недолік газетних публікацій - це відсутність багатьох номерів газет. А після початку, в червні 1907 року, столипінської реакції багато українських періодичних видань взагалі зникло.

Враховуючи вищезазначене, дисертант зосередив увагу на дослідженні процесу аграрної реформи П.А.Столипіна в Україні використовуючи архівні матеріали та газетні матеріали української преси.

Розділ 2. ЗАГОСТРЕННЯ СИТУАЦІЇ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ТА ПОШУКИ ВИРІШЕННЯ АГРАРНОГО ПИТАННЯ

2.1. Причини кризового становища сільського господарства України у складі Російської імперії

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в Російській імперії феодальний спосіб виробництва повністю витісняє капіталістична форма. При зміні форми господарювання на перший план вийшов промисловий сектор. Але провідною галуззю господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхідні умови розвитку та визначало питому вагу всіх інших галузей господарства. Після реформи 1861 року в сільському господарстві активно вкорінюється система капіталістичних відносин. На зміну барщинній системі поміщицьких господарств прийшла нова система - з наймом робітників, які застосовували інвентар власника. Зростало застосування машин у поміщицькому господарстві, проходив процес концентрації виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, відбувалося зростання та загострення протиріч між підприємцями та робітниками.

На жаль, відміна кріпацтва у 1861 р. не вирішила тих земельних питань, які набули гостроти вже в середині Х1Х століття. Основою цієї аграрної політики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого поміщицького землеволодіння. Як зазначає дослідник М.А.Рубач, при проведенні реформи поміщики відрізали у селян України близько третини найкращої землі.: до 1862 р. у дворянства 9 губерній України опинилося біля 19 млн. десятин землі. У 1877 році у 1937 тисяч селянських дворів було тільки 18,7 млн. десятин надільної землі, а 19 млн. десятин дворянської землі були головною соціально-економічною базою всевладдя дворян-поміщиків [166, с.8.]. До того ж, в результаті реформи десятки тисяч дворових, сиріт, городників та селян ряду інших груп кріпацького населення були або зовсім обезземелені, або наділені тільки садибами чи мізерними ділянками польової землі. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало наділи до 1 десятини на ревізьську душу.

Задовольняючи поміщиків, які були зацікавлені в одержанні викупних платежів одноразово, уряд організував викупну операцію, за якою селянам при одержанні повного наділу виділялась позика в розмірі 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими відсотками селяни повинні були сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позик [71, с.356-361].

Новий економічний устрій послідовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодіння у вигляді дворянських латифундій, надільного землеволодіння селян різних верств, казенних, удільних, церковних та монастирських земель. Але залишалась у пореформеній Російській імперії станова обмеженість землеволодіння та використання землі для кріпацьких засобів експлуатації селян. Однак, світова аграрна криза 1875-1895 років сприяла тому, що, наприклад, у Східній Україні поміщики почали продавати землю на ринку. В зв'язку з цим ціни на землю починають зростати – від 29 крб. в 60-х роках ХІХ століття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ століття [116, с.131].

Звільнивши селян від кріпацтва, тодішній уряд нічого не зробив, щоб зрівняти їх у правах з іншими верствами населення. Навпаки, було створено всі умови для того, щоб якнайменше землі потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни і надалі знаходились в економічній залежності від поміщиків та вимушені були йти в кабалу до них. Особливо помітно це було на Правобережній Україні, де 90% землі належало російським поміщикам (до повстання 1863 року ці землі належали польським поміщикам) [116, с.132].

Все це призвело до того, що на початку ХХ століття в Україні гостро постало питання малоземелля селянства. За матеріалами тогочасної періодичної преси, у багатьох губерніях України це питання було найактуальнішим. Київська губернія, наприклад, займала одне з останніх місць у Російській имперії за розмірами селянського землеволодіння на душу населення і за підрахунками на 1 чоловіка не приходилося навіть 1 десятини землі [87, 1908. - 29 мая]. У Полтавській губернії, за висновками аграрної комісії Полтавської громади сільських господарів, більше півмільйона сільського населення не мало не тільки орної, а навіть і присадибної землі [153, 1906. - 2 июня]. Середній селянський наділ по всіх повітах Харківської губернії складав не більше як 4 з лишком десятини [161, 1907. - 1 березня].

Але якщо придивитися уважніше, не у всіх районах України це питання стояло так гостро. На Правобережній Україні рівень аграрного перенаселення був значно вищим, ніж на Лівобережжі. Істотні відмінності у забезпеченості землею існували не тільки між великими регіонами України, а й у окремих губерніях між повітами: жителі м.Великий-Крупель Переяславського повіту Полтавської губернії, переважно козаки, володіли площами від 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше, заможні селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кількість безземельних селян не перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с.Ляменці Золотоношського повіту Полтавської губернії на сім'ю, яка частіше за все складалася з 10-12 душ, приходилося 6 чи 7 десятин [153, 1906. - 20 августа].

Всі ці протиріччя поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку ціну зберегти свою земельну власність. Незважаючи на те, що дворянські землі у той чи інший спосіб переходили у власність козаків, заможних селян, купців та міщан, на з'їздах великих землевласників підкреслювалося, що “частная собственность неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять велику потребу в землі, так і на початку ХХ ст. дворянство не змінило своїх поглядів на це питання. І тільки з початком революційних подій в Російській імперії, існуюча загроза поміщицькому землеволодінню змінила це ставлення.

Аграрна політика поміщиків на початку ХХ століття ґрунтувалася на збереженні та підтримці сільської общини з невідчужуваністю надільної землі. Охороняючи общину, поміщики розраховували на темноту та несвідомість селян, - зазначає радянський дослідник П.Н.Єфремов [57, с.20]. Община відігравала роль середньовічної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сільському господарстві, повинна була, на думку кріпосників, замінити собою владу поміщика, можливість експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сільська спільнота у цілому відповідала за справну сплату податків. Общинне володіння позбавляло можливості купівлі та продажу землі, перешкоджало переходу її від бідніших верств до заможних селян.

У відношенні володіння надільною землею усі селянські спільноти поділялися на дві великі категорії: спільноти з общинним землеволодінням та спільноти з подвірним володінням землею. Общинне землеволодіння панувало на Півдні України, особливо в Катеринославській губернії (99,5%), воно переважало над подвірним по всьому Лівобережжю. В губерніях Правобережжя панувало подвірне землеволодіння (96,3%). У Подільській губернії общинні землі становили лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння [71, с.493].

Як бачимо, старі общинні порядки, політика підтримки сільської общини з боку царизму та кріпосників були спробою затримати розвиток капіталістичних відносин.

Всі ці причини, а також станові обмеження, які лежали на надільних землях (обмеження купівлі-продажу, застави землі), обставини товарного виробництва, у якій господарювали селяни, вимоги розподілу землі та вільної її мобілізації створили революційну ситуацію. Селянські страйки, які почалися ще у 1905 р., продовжували зростати. Газети щодня друкували повідомлення про зіткнення між селянами та поміщиками, про відмови селян виходити до поміщиків на роботу, про суди над селянами за погроми маєтків і т. інше. Вимоги селян під час страйків були різними. Це і підвищення плати за роботу на поміщицьких землях, і зниження орендних цін на землю, і вимоги віддати поміщицьку землю. Майже щоденно українські газети друкували повідомлення про революційні події, що охопили майже всі губернії України. Часто поміщики використовували війська для “утихомирювання” селян [87, 1906. - 1 мая; 98, 1906 - 19 апреля; 39, 1906 - 2, 7, 9, 11, 13, 19, 21, 23, 26 липня; 186, 1907. - 19 мая; 153, 1906. - 2 июня; 161, 1907. - 4, 27 липня]. Офіційні джерела дещо стриманіше висвітлювали революційну ситуацію. Так, у Звіті та огляді по Київській губернії за 1905 рік губернатором зазначалося, що аграрні виступи мали місце, але завдяки енергійним діям поліції, вони не переростали у "відкриті грабежі та розгроми поміщицьких маєтків" [198. - ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - л.3].

Уряд і поміщики всіляко намагалися придушити революційний настрій селянства. Побоюючись об'єднання окремих селянських виступів, уряд вдавався до рішучих заходів, навіть до судових справ за участь у аграрних страйках. У пресі в розділах "Судова хроніка" постійно друкувалися звіти про судові справи над селянами. Ці офіційні звіти показують, як уряд боровся за збереження “свого спокою”. Наприклад, з 42 звинувачених селян с.Бігача Чернігівського повіту за погром у маєтку поміщика Мортона, тільки 8 виправдано, а останніх засуджено до ув'язнення. Найдовший термін - 4 роки. Справа про 9 селян с.Голикова Чигиринського повіту - 4 з них були визнані винними і присуджені до тюремного ув'язнення [87, 1906. - 2 мая; 161, 1906. - 15 вересня]. Як бачимо, царський уряд був налаштований будь-якими засобами припинити руйнування великого поміщицького землеволодіння.

Оскільки селянське малоземелля призводило до поширення найманої праці, поміщики використовували це в своїх інтересах. Плата за найману працю була дуже низька. Часто селяни наймалися до панів за оплату своєї праці харчами. Під час революційних заворушень однією з селянських вимог було підвищення плати за роботу в панських маєтках. В різних місцевостях вимоги про оплату були різними. Так, у Конотопському повіті в с.Тинице селяни зажадали за свою працю на бурякових плантаціях не по 70 копійок, а по карбованцю в день. Оплати по карбованцю за копу або за третій сніп вимагали селяни с.Вербки на Поділлі. Дещо більшої оплати домагалися селяни с.Тростянця Канівського повіту - третій сніп або 5 карбованців за робочий день [87, 1906. - 8 июня, 3 июля; 39, 1906. - 4 липня]. Взагалі у пресі дуже багато дописів про вимоги селян до панства про підвищення заробітної плати, особливо під час жнив [87, 1906. - 11 мая; 39, 1906. - 8 липня; 186, 1907. - 26 мая]. Селяни відмовлялися йти на роботу, поки поміщики не задовольнять їх вимоги про підвищення денної заробітної плати. Однак, найчастіше вимоги селян не задовольнялися, а поміщики вдавалися до наймання нових сільськогосподарських робітників за таку ж, або меншу заробітну плату, оскільки аграрне перенаселення українських земель давало таку змогу.

Зустрічаються навіть вимоги селян про збільшення харчів. Селяни відмовлялися працювати на плантаціях князя Орбеліані (с.Часниківка Лохвицького повіту), поки не поліпшиться якість харчів [161, 1907. - 1 липня; 186, 1907. - 7 июля]. Все це свідчить про те жалюгідне становище селянства, в якому воно опинилося на початку ХХ століття. Малоземелля та безземелля селян змушувало їх на активні дії для покращення умов свого існування.

Користуючись гострою потребою більшості селян у землі, поміщики здавали частину своїх земель в оренду на виключно несприятливих для орендарів умовах. За даними науковця С.М.Сидельникова, на протязі 35 пореформених років орендна плата збільшилася у середньому втричі, а у малоземельних районах - у 5 і більше разів [179, с.33]. Залишки кріпацтва в сільському господарстві України мали значне місце на початку ХХ століття. Як зазначає М.А.Рубач, біля 3,5 млн. десятин дворянської землі здавалося в оренду селянам. Значна частина поміщицької землі аж до 1917 р. оброблялася селянським інвентарем [166, с.13]. На Полтавщині 66% приватної землі здавалося в оренду [148, с.13].

На початку ХХ століття в Російській імперії існувало два типи оренди, які суттєво відрізнялися за характером виробничих відносин, і виникали при користуванні орендною землею:

1) голодна (продовольча) оренда найбідніших мас селянства та

2) підприємницька оренда землі заможними селянами.

При другому типі оренди заможні селяни знімали землю на декілька років з грошовою сплатою, при цьому плата за землю коштувала їм дешевше при довгостроковій оренді та оренді великими ділянками.

Перший тип оренди носив кріпосницький характер, бо малоземельне чи безземельне селянство, не маючи достатньо коштів для оренди землі великими ділянками та на тривалий строк, змушене було орендувати поміщицькі землі, щоб не вмерти з голоду на своїх клаптях землі, щоб уникнути штрафів за потраву власницьких земель, якщо такі були в безпосередній близькості від селянських вигонів, щоб мати можливість користуватися ближніми поміщицькими землями. Ось один з дописів власного кореспондента у газету “Рада”: “Переяславський повіт. Поміщики в нашому повіті, які мають чимало землі і які раніш обробляли її самі, тепер стараються роздати її “мужикам”. Але як роздати? Читач може й справді подумати, що наші пани роздають свою землю на корисних для хлібороба умовах. Зовсім ні, землю вони роздають, аби скоріше здати в оренду на те, щоб мати наперед гроші...” [161, 1906. - 26 вересня].

З газетних повідомлень можна дізнатися як зростала орендна плата на українських землях по різних губерніях: агрономічний відділ Київського губернського земського управління повідомляв, що орендні ціни на землю у 1906 р. скрізь були вищі, ніж за два попередніх роки. Особливо піднялися ціни в Черкаському, Чигиринському, Канівському повітах (мало не на 4 крб.), а в решті повітів - більше, як на 2 крб. Орендні ціни на землю в Харківській губернії, за повідомленням статистичного відділу Харківської губернської управи, за час від 1903 до 1907 рр. збільшилися майже на 75%. Так, наприклад, у 1903 р. пересічна орендна ціна на орну землю була 9 крб. 24 коп. за десятину; у 1904 р. під озимину земля вже коштувала по 13 крб.; у 1905 р. - по 14 крб.; а у 1906 р. - доходила до 16 крб. 40 коп. У 1909 р., повідомляє газета “Рада”, орендні ціни на землю встановилися на 3-4 крб. вище, ніж у попередні роки [39, 1906. - 5 серпня; 161, 1907. - 20 жовтня; 1909. - 11 травня].

По окремих випадках оренди землі також можна зробити висновки, як здирницьки підходили до цього питання поміщики. Селяни с.Красногорівки відправили до Катеринославського губернатора клопотання, щоб поміщик Нестеренко найняв їм свою землю за "людську" ціну. В с.Новоалександрівці Павлоградського повіту селяни вимагали від баронеси Корф, в якої вони орендували землю, брати з них не по 10 крб. за десятину, а по 5. Така ж сама історія в Павлоградському повіті. Селяни вимагали від купця Руссова брати з них не по 18 крб. за дес., а дешевше. У с.Ситківці Липовецького повіту на Київщині оренда землі коштувала селянам 18-20 крб. за десятину [39, 1906. - 9, 15 серпня; 6 жовтня; 161, 1908. - 19 березня].

В деяких губерніях умови оренди землі були ще важчими. У Валківському повіті Харківської губернії, наприклад, поміщики віддавали землю селянам лише на відробітки. За 1 десятину оренди селянин мусив: виорати 2 десятини економічного хліба, скосити 1 десятину сінокосу та скласти 3 копиці сіна. В переводі на гроші, ця робота коштувала 20 крб. [161, 1907. - 10 березня].

Але зустрічаються у газетах повідомлення й іншого змісту. З Полтави повідомляли, що князь Кочубей здав селянам 3000 десятин землі в оренду по 6 крб. на рік. В повіті середня ціна орендної плати дорівнювала 12 крб. Селяни сс.Петрівки та Смолянівки найняли у панів Сульпина та Клещеєва землю по 5 крб. Раніше за цю землю вони платили по 14 крб. [154, 1908. - 28 апреля; 161, 1906. - 26 вересня]. Такі одиничні повідомлення свідчать про те, що великі землевласники, побоюючись революційно настроєних селян, вважали за доцільне знизити орендну ціну на землі, ніж лишитися її зовсім. І все-таки, це були лише поодинокі випадки. Більша частина поміщиків, навіть налякана революційними виступами селян, вважала за доцільне застосовувати військову силу, або продавати землю за підвищеними цінами через банки.

Зустрічаються в газетах повідомлення і про зовсім інші види оренди. Їх не дуже багато, але вони теж мали велике значення, оскільки свідчили про використання селянського малоземелля Селянським Банком. Так, у с.Козерогах Чернігівського повіту сіножать наймали арендатори, і вже від себе наймали її селянам. Ціна на землю - по 18 крб. за десятину. Поміщик Купянського повіту Харківської губернії продав свій маєток Селянському Банку, а Банк пропонував селянам орендувати землю по 9 крб. за десятину [39, - 1906. - 9, 28 липня]. Це було свідченням того, що користувалися малоземеллям та безземеллям селянства не тільки поміщики, а й державні структури - Селянський Банк, і заможні селяни, які мали гроші для довгострокової оренди поміщицької землі.

Джерела показують, що селяни орендували не тільки поміщицькі землі. Газета “Киевлянин” наводить дані відносно оренди удільних земель у Південно-Західному краї. У Київській губернії удільні землі здавалися в оренду в середньому по 8 крб. 21 коп. за десятину. В Подільській губернії - в середньому по 5 крб. 34 коп. за десятину. У Волинській губернії - по 3 крб. 45 коп. за десятину [87, 1906. - 14 июля]. Таким чином, у Південно-Західному краї майже половина земель, яка належала удільному відомству, здавалася селянам за цінами набагато нижчими, ніж приватновласницькі землі. Окрім того, за повідомленням газети "Киевлянин", у Київській та Волинській губерніях земля, яка здавалася повітовим селянам, сплачувалася по більш низьким цінам, ніж земля, яка здавалася приватними орендарями.

Пояснюється це тим, що після революційних подій 1905 р. уряд був дуже стурбований подальшею долею поміщиків-землевласників. Щоб якось пригасити хвилі селянських повстань, доводилося вишукувати будь-які шляхи для того, аби хоч частково подолати ту земельну тісноту, яка існувала у таких аграрно перенаселених губерніях як Київська, Волинська та багато інших.

Про злиденність та важкі умови праці селянства можна дізнатися також і з наступних газетних повідомлень. В одному з номерів “Полтавской земской газеты” був надрукований витяг з договору між наймачем та працівником однієї з економій графа Потоцького. “Я крестьянка села N с собственного согласия нанялась в N-скую экономию графа Потоцкого на сельскохозяйственную работу, какую бы мне не поручили, всего на 144 рабочих дня, на своих кормах, с платою за все время 34 руб. (т.е. по 23,5 коп. в день!), из каковой суммы в виде задатка я получила 10 руб., а остальные деньги должна получать по частям, сколько заслужу...“ [153, 1906. - 6 августа]. Далі газета наводить обов'язки, які повинні виконуватися робітниками. Характерним є те, що автори замітки лише коротко розповіли про відносини керуючого маєтками з селянами, охарактеризувавши їх двома словами “крепостное право”. Сам же договір, на думку авторів, коментарів не потребував.

Отже, з наведених даних можна зробити декілька висновків. По-перше, реформа 1861 року не тільки не покращила становище селян, а, навпаки, загострила його. На початку ХХ століття потреба селян в землі стала нагальною, оскільки за роки після реформи 1861 року сільське населення зросло більше ніж у 2 рази, а загальна кількість селянських надільних земель залишалася майже незмінною. Існуюча система землеволодіння (наявність великих поміщицьких латифундій) не давала можливості селянам скільки-небудь покращити свої земельні справи.

По-друге, малоземелля, що було результатом особливого розподілу землі при кріпосницькому господарстві, в умовах розвитку капіталістичних відносин ставало суттєвим гальмом для селянських господарств. Скарги на малоземелля були головними при багатьох селянських виступах проти поміщиків під час революційних подій 1905 року.

Оренда земель, яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ століття, також не могла розв'язати проблеми малоземелля. Великі орендні ціни на землю не задовольняли селян. До того ж, не всі поміщики вважали за доцільне здавати свої землі в оренду селянам. На півдні України була, наприклад, розповсюджена здача великої кількості землі на довгостроковий термін буряково-цукровим концернам.

Напівкріпацьке поміщицьке землеволодіння гальмувало розвиток сільського господарства, створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сільського господарства також його низьке технічне забезпечення.

З розвитком революції 1905 р. перед царським урядом постало питання про земельні реформи. Невирішеність цього питання призводила до того, що селяни в ході революції могли відібрати поміщицькі землі.

На сторінках періодичної преси відбувалися дискусії про причини кризового стану та можливі шляхи його вирішення. Деякі з їх учасників вважали, що малоземелля не є перешкодою до вирішення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статті “Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачів з цифровими даними, які характеризують стан селянського господарства в черноземній смузі взагалі і по окремих губерніях. Ці дані були взяті з книги П.Н.Соковніна “Культурный уровень крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе” [87, 1906. - 3 мая]. Автор цієї книги методом порівняння даних про збір зерна, валового доходу, цін на врожай та ін. в губерніях черноземної та нечерноземної смуг намагався довести, що пропозиція "демократизації" землеробства мала руйнівне значення.

Висновку про те, що благоустрій селянського населення в Росії не знаходиться ні в якій залежності від їх земельного забезпечення, приходить і С.С. Бехтєєв, автор книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила газета “Киевлянин” [87, 1906. - 12, 13, 27 июня]. Він категорично не згодний з тим, що питання малоземелля - це хвороба селянства, і вважав за необхідне вирішити, наскільки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходів для змін його на краще.

На захист великого та середнього землеволодіння в Російській імперії виступав франзуцький вчений Леруа-Больє. Він вважав, що нічим не можна замінити великого та середнього сільського власника, який би мав освіту, до деякого ступеню широку, і який би мав середній обіговий капітал та деякі запасні засоби. На його думку, цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цілому [87, 1906. - 11 июня].

Цілком незгодний з додатковим наділенням землею селян невідомий автор ще однієї статті у газеті “Киевлянин”. На його думку, вся справа не в малоземеллі, а у неправильному користуванні землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодінні, він намагався довести, що все залежить від правильного використання землі [87, 1906. - 6 июля].

Справою покращення сільськогосподарської техніки був стурбований невідомий автор статті у газеті “Южный край”. Він вважав, що покращення сільськогосподарської техніки - це основний козир аграрної програми та аграріїв, а також і промисловців. На його думку, сільськогосподарська машина допоможе селянину перейти до інтенсивного господарства і він перестане мріяти про “примусове відчуження” [207, 1909. - 24 марта].

Погоджуючись з тим, що не останню роль у підвищенні сільськогосподарського виробництва відіграє застосування техніки, все ж нагадаємо, що застосування техніки, як показує досвід, рентабельне тільки на великих земельних ділянках. Якщо взяти до уваги, що у більшості губерній все ж таки переважало селянське малоземелля та безземелля, то використання техніки навряд чи якось підвищило б продуктивність праці. При скрутному грошовому становищі навіть більш заможні селяни не мали коштів для придбання сільськогосподарської техніки, яка коштувала досить дорого. Поміщики ж надавали перевагу використанню на своїх угіддях дешевої селянської праці, ніж придбанню техніки.

Що ж до покращення рівня сільськогосподарської праці, то можна зазначити, що при малоземеллі, враховуючи щорічний приріст сільського населення, важко було б проводити які-небудь дослідження в галузі багатопілля. Отже, уряду і поміщикам конче потрібно було йти на поступки селянам у збільшенні їх надільною землею, бо цього вимагали як суб'єктивні, так і об'єктивні причини розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Були підірвані старі общинні порядки селянського землеволодіння, а нові відносини вели до розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобігти неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальні та часткові переділи, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З розвитком капіталізму завмирає і практика переділів. Новий устрій не міг змиритися зі зрівняльністю сільського землекористування. Старі общинні порядки ввійшли у гостре протиріччя з новими господарськими умовами. Злам існуючих порядків ставав безумовною економічною необхідністю. Політика підтримки селянської общини з боку царизму та кріпосників-поміщиків була спробою затримати розвиток нових економічних відносин на селі. Поміщикам потрібен був "наймит з наділом" – напівжебрак, малоземельний селянин, змушений орендувати поміщицьку землю за відробітки, при яких вартість оренди набагато перевищувала б звичайну орендну вартість. Розвиток промисловості теж вимагав рішучих перетворень у сільському господарстві.

Отже, кризове становище в сільському господарстві України, як і всієї Російської імперії на початку ХХ століття привернуло до себе увагу не тільки урядових кіл. Пошуками шляхів вирішення складної ситуації з землеволодінням займалися як спеціалісти-дослідники, так і громадські засоби інформації. Останні в своїх публікаціях не тільки висвітлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторі.

2.2. Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних партій

Загострення аграрної проблеми та пов'язані з нею кризові явища, які відбувалися на початку ХХ століття в Україні та в цілому в Російській імперії, потребували нагального вирішення. Обговорення питання відбувалося не лише на державному рівні, але і в цілому в суспільстві. Активізація громадсько-політичного життя в кінці ХІХ - на початку ХХ століття сприяла формуванню в різних верствах суспільства чітких позицій щодо аграрного питання. Всі політичні партії як загальноросійські, так і українські, обов'язково ставили на порядок денний питання реформування аграрного сектору.

У відповідності з різним соціальним спрямуванням у земельній політиці, кожна партія мала свій варіант вирішення аграрного питання. Спектр їх пропозицій коливався від збереження існуючого господарського порядку до повної націоналізації землі та розподілу земельного фонду.

Особливістю господарського устрою України було її аграрне спрямування. Незважаючи на швидкий розвиток промислового капіталізму в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, в Україні переважало сільськогосподарське виробництво. Тому вирішення аграрного питання потребувало особливих підходів. Підтвердженням цьому стало те, що всі політичні партії національного спрямування на порядок денний ставили питання аграрного сектора поряд з національною проблемою. Рушійною силою розглядалося саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Існуючі на той час загальноросійські партії розглядали аграрне питання в Україні як складову частину аграрного сектора всієї Російської імперії, не виділяючи особливостей сільськогосподарського стану українських земель. В подальшому це стало головним протиріччям між українськими та загальноросійськими партіями.

Необхідно зазначити, що всі загальноросійські та українські політичні партії революційного характеру в своїх програмах наголошували на встановленні соціальної справедливості щодо селянства та у зрівнянні їх у громадянських правах з іншими верствами населення. Монархічні політичні партії вважали першочерговим підвищення сільськогосподарської культури селянства та раціональне ведення переселенської справи і про ніякі соціальні справедливості мова не йшлася, навпаки, вони були проти захоплення чужої власності та примусового відчуження своїх володінь.

Розглянемо більш детально погляди та позиції різних політичних партій безпосередньо за їх програмними документами.

Монархічні партії, які виникли восени 1905 року за часів революції, і які захищали існуючий царський уряд, дивилися на процес реформ в сільському господарстві з тих же позицій, що і урядові кола.

Союз руського народу та Руська монархічна партія наполягали на обов'язковому збереженні поміщицького землеволодіння і вбачали у недоторканості майна найважливішу запоруку розвитку та розквіту держави. Для ліквідації важкого становища селянства, вважали монархісти, існують більш радикальні заходи - навіть порівняно невеликий земельний наділ може давати більше прибутку, якщо його обробляти посиленим та покращеним чином. Раціональне розселення дуже заселених районів та переселення, також можуть дати позитивний результат в боротьбі з малоземеллям, вважали монархісти [156, с.105-117].

Окрему позицію займала партія "Союз 17 октября" (октябристи), яка виникла після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 року. Окрім постійних державних турбот про підвищення продуктивності землеробства, заходами для підйому селянського благоустрою повинні бути: регулювання дрібної земельної оренди, перетворення діяльності Селянського Поземельного Банку, допомога розселенню та переселенню, визнання державних та удільних земель фондом для задоволення земельної потреби селян, розподілення черезсмужних селянських та поміщицьких земель. І якщо цих заходів буде недостатньо, то допускається у випадках державної важливості відчуження частини приватновласницьких земель за справедливою винагородою, встановленою законодавчою владою [156, с.92-99]. Головним провідником у вирішенні селянського питання октябристи вважали Державну Думу, де реально можливо було, на їх точку зору, законодавчо вирішити проблеми аграрного сектора. Підтвердженням цього стала їх активна участь у виборах та у діяльності І та ІІ Державних Дум.

Свої пропозиції щодо вирішення аграрної проблеми мали загальноросійські ліберальні партії, такі як конституційні демократи, радикальна партія, демократичний союз конституціоналістів.

Партія конституційних демократів (кадети) в своїй програмі, яка була прийнята на установчому з'їзді партії 12-18 жовтня 1905 року, в окремому розділі, присвяченому аграрному законодавству, наполягала на збільшенні площі землекористування населення, яке обробляє її власною працею. Це пропонувалося зробити за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження за рахунок держави в необхідних розмірах приватновласницьких земель з винагородою власникам за справедливою (не ринковою) ціною.

Відчужені землі повинні були перейти до земельного фонду, з якого в свою чергу вони передавалися б населенню, яке має в них потребу і у відповідності з особливостями землеволодіння та землекористування в різних областях Росії. Крім того, кадети наголошували на державній допомозі для переселення, розселення та влаштування господарського побуту селян; упорядкуванні законом орендних відносин [159, с.164-179; 156, с.75-83].

На створенні земельного фонду тими ж шляхами, що й кадети, наголошувала і Радикальна партія. Особливим було лише розуміння максимальної кількості приватного землеволодіння. Із земельного фонду землі повинні були віддаватися тільки в орендне користування тим, хто власне обробляє землю [156, с.83-86].

Демократичний союз конституціоналістів (Партія демократичних реформ) вбачала захист інтересів селянського населення в збільшенні площі земель селянського землекористування у зв'язку з підвищенням загального освітнього рівня селянства, за рахунок всіх удільних, державних, кабінетських та монастирських земель, а також шляхом додаткових наділів за рахунок приватновласницьких земель, з винагородою власникам за справедливою оцінкою. Пропонувалося також примусово викупляти за рахунок держави землі, які не мали господарського значення для власника і які були засобом закабалення селян.

Партія демократичних реформ вимагала також скасування будь-якої залежності особи від земельної общини та надання кожному бажаючому повного права власності на викуплену землю. Повинна була також діяти широка агрономічна пропаганда, державна допомога для вільного переселення селян та влаштування їх господарств, скасування викупних платежів, упорядкування орендних відносин і регулювання орендних цін [156, с.86-92].

Найбільш еволюційні зміни в сільськогосподарській сфері мали загальноросійські революційно-демократичні та соціалістичні партії. Вони стояли на позиціях соціалізації землі та відновлення справедливості щодо селян. Необхідно зазначити, що кожна партія революційно-демократичного спрямування мала свої методи для досягнення поставленої мети.

Так, в програмі Російської соціал-демократичної робітничої партії, яка була прийнята на ІІ з'їзді в 1903 році і авторами якої були Г.В.Плєханов, В.І.Ленін, П.Б.Аксельрод, А.Н.Потресов, А.С.Мартинов, зазначалося, що з метою ліквідації залишків кріпацтва і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія вимагатиме перш за все:

1. Відміни викупних та оброчних платежів, будь-яких повинностей, які лежать на селянах;

2. Відміни всіх законів, які обмежують селян в порядкуванні їх землею;

3. Повернення селянам грошових сум, які були взяті з них у вигляді викупних платежів; конфіскації з цією метою монастирського та церковного майна, а також маєтків, які належать царській родині; оподаткування земель дворян; повернення сум, які були отримані цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних та благодійних потреб сільських громад;

4. Створення селянських комітетів:

а) для повернення тих земель, які були відрізані у селян при скасуванні кріпацтва;

б) для повернення у власність селян на Кавказі тих земель, якими вони користуються як тимчасово повинні;

в) для ліквідації залишків кріпацтва на Уралі, Алтаї, в Західному краї та ін. областях держави.

5. Надання судам права знижувати високі орендні виплати та оголошувати недійсними ті угоди, які мають кабальний характер [156, с.49-58].

Але вже на ІІІ з'їзді РСДРП, який відбувся 12-27 квітня 1905 року в Лондоні, була прийнята резолюція "Про відношення до селянського руху". З'їзд прийняв до уваги всі теоретичні та практичні настанови В.І.Леніна: революція, яка відбувалась в Росії, носить буржуазний характер; але не буржуазія, а пролетаріат найбільше зацікавлений в її повному успіху, для якого необхідний союз робітничого класу з селянством; пролетаріат повинен висловитися за конфіскацію поміщицьких, церковних, монастирських, удільних земель та за термінову організацію селянських комітетів [70, с.269]. І лише на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП (10-25 квітня 1906 року, м.Стокгольм) була переглянута аграрна програма партії. В.І.Ленін висунув ідею націоналізації всієї землі. Однак, користуючись правами більшості, меншовики відстояли свій проект. В ньому зазначалося, що в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі РСДРП вимагає:

1. Скасування всіх станових утисків особистості та власності селян;

2. Скасування всіх платежів та повинностей, які пов'язані зі становою відокремленістю селян та скасування боргів, зобов'язань, які мали кабальний характер;

3. Конфіскація церковних, монастирських, удільних та кабінетських земель та передача їх, а також і казенних земель, великим органам місцевого самоуправління, які об'єднують міські та сільські округи, до того ж землі, які необхідні для переселенського фонду, а також ліса та води, які мають загальнодержавне значення, передаються у володіння демократичної держави;

4. Конфіскація приватновласницьких земель, окрім дрібного землеволодіння, та передача їх в розпорядження вибраних на демократичних основах великих органів місцевого самоуправління [159, с.55-64].

На відміну від РСДРП, Російська соціал-революційна партія (есери) в своїй програмі зазначала, що у питанні перебудови земельних відносин спирається на громадські та трудові переконання, традиції та форми життя російського селянства, тобто - на розповсюджене переконання, що земля - нічия і що право на користування нею дає лише праця. Виходячи з цього положення, есери наголошували, що будуть стояти за соціалізацію землі, тобто за вилучення її з товарного обігу та приватної власності окремих осіб чи груп в загальнонародне надбання. Вилучена земля повинна була, на думку есерів, перейти до центральних та місцевих органів народного самоврядування, які будуть займатися расселенням, переселенням, завідувати резервним земельним фондом. Користування землею повинно бути зрівняльно трудовим, тобто забезпечувати споживчу норму на основі власної праці, одноосібної чи товариської, земля залучається до загальнонародного надбання без викупу [156. с.58-66].

В 1905 році виник Всеросійський селянський союз. На своєму з'їзді, який проходив 6-10 листопада 1905 року, делегати постановили по земельному питанню:

1. Припинити бідування народу, які випливають з недостатку землі, може тільки перехід всієї землі в загальну власність всього народу з тим, що користуватися нею будуть тільки ті, хто буде обробляти її власними силами без найманої праці.

2. Встановити землеустрій повинні Установчі збори, які будуть створені для складання основних законів держави.

3. Установчі збори повинні обов'язково вирішити земельне питання на благо народу згідно з його вимогами [156, с.66-75].

Отже, проаналізувавши програмні положення загальноросійських політичних партій в галузі вирішення аграрного питання можна зробити декілька висновків. По-перше, монархічні партії, підтримуючи існуючий в імперії державний устрій, не допускали навіть думки про будь-яке відчуження поміщицької та дворянської землі, навіть за винагороду. По-друге, ліберальні партії схилялися до того, що селянське малоземелля можливо покращити, якщо збільшити їх площі землекористування за рахунок удільних, державних, казенних, кабінетських та монастирських земель. Деякі партії навіть погоджувалися з потребою відчуження частини приватновласницьких земель за справедливу державну винагороду. Майже всі вони наголошували на впорядкуванні орендних відносин, законних шляхів у судовому порядку для зниження непомірно високих орендних цін.

На більш радикальних позиціях у відношенні до впорядкування земельного питання стояли соціалістичні та революційно-демократичні партії. Есери наголошували на тому, що земля повинна належати тим, хто обробляє її власною працею, тобто селянам. Вони вимагали націоналізації всієї землі з метою подальшої передачі її через центральні та місцеві органи в користування тим, хто безпосередньо буде на ній працювати. На таких же засадах стояв і Всеросійський селянський союз.

У вирішенні аграрного питання поряд з загальноросійськими політичними партіями не стояли осторонь і українські політичні партії. Розуміючи і враховуючи інтереси українського селянства, вони висували свої проекти реформування аграрного сектору на українських землях. В порівнянні з загальноросійськими партіями, вони стояли на більш радикальних позиціях щодо аграрної проблеми і вимагали передати землю у національну власність українського народу.

Так, створена в 1900 році Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим Революційна українська партія (РУП), ще не маючи програми, одразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, у якому бачила основу української нації.

Трохи згодом, у нарисі Програми РУП, яка була запропонована Київським комітетом для другого партійного з'їзду в 1903 році, стосовно перетворень в аграрному секторі, пропонувалося:

1. Скасування викупної плати, всіх повинностей та податків, які виплачуються виключно селянством.

2. Скасування законів, які ставлять окремого громадянина в повну залежність від громади щодо землі, переселення, виходу з громади, висилки та кари.

3. Повернення грошей, які сплачені селянством, як викупні податки; для цього конфіскувати монастирські та удільні землі, накласти окремий податок на землі великих земельних власників, які користуються цими викупами. Повернення цих грошей в фонд допомоги сільським громадам.

4. Повернення землі, яка була недорізана селянам при скасуванні кріпацтва через експропріацію чи викуп коштом великого землеволодіння.

5. Права судів зменшувати великі орендні плати та визнавати не дійсними договори, що містять кару за недотримання умови [196, с.114-121].

В 1902 році з РУП через різницю в поглядах на національне питання виділилася група на чолі з Миколою Міхновським, яка заснувала Народну українську партію (НУП). Ця партія на відміну від РУП в селянському питанні ставила на перше місце націоналізацію землі. Стосовно цього в програмі НУП зазначалося, що націоналізація землі в Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі - ідеал партії та її кінцеве завдання, бо тільки таким шляхом назавжди можна розв'язати аграрне питання в Україні [171, с.20-53].

В 1904 році з РУП вийшло ще одне угрупування на чолі з М.Меленевським-Баском та О.Скоропис-Йолтуховським. Це угрупування проголосило себе Українською соціал-демократичною спілкою (Спілка). В 1905 році Спілка на правах автономної секції влилася до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії, оскільки з усіх основних питань стратегії і тактики поділяла погляди меншовиків. Представники Спілки брали участь в роботі меншовицької конференції в м.Женева (квітень 1905 року), а також в роботі IV та V з'їздів РСДРП [212, с.12-14].

Того ж 1904 року в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП), яку очолили Олександр Лотоцький та Євген Чикаленко та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві ці партії стояли на ліберальних позиціях і не мали принципових програмних розходжень, тому 1905 року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Стосовно аграрного питання, УДРП в своїй програмі зазначала:

1. Всі землі державні (казенні), удільні, монастирські та церковні повинні перейти в краєвий земельний фонд під порядкування самоврядних громад чи округів і цей фонд використовуватиметься для потреб хліборобів.

2. До цього ж фонду, краєвим коштом, повинно бути викуплено примусово землі приватних власників і в першу чергу ті землі, які не експлуатуються власною працею.

Для допомоги безземельним та малоземельним селянам і взагалі для поліпшення хліборобства УДРП вимагала таких законів:

1. Край допомагає всіляким товариствам у господарюванні на землі.

2. Безземельні або малоземельні селяни першими починають користуватися землями з краєвого земельного фонду.

3. Законом повинно бути встановлено орендове право, яке буде забезпечувати орендареві-хліборобу результати його поліпшення та ненадмірну орендну плату; посередницькі бюро мають регулювати цю плату на користь хліборобів та розглядати суперечки між господарями та орендарями.

4. Створюється господарсько-хліборобська освіта як і взагалі професійна освіта [171, с.62-67].

У грудні 1905 року на ІІ з'їзді відбулася реорганізація залишків РУП, яку очолили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш і яка стала називатися Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). За основу її програми був взятий проект програми РУП. Провідники УСДРП заявляли, що їхня партія за своїми програмними вимогами найближче стоїть до більшовицької фракції РСДРП. Але на практиці українські соціал-демократи здебільшого не знаходили спільної мови з більшовиками. На IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП було відхилено пропозицію про негайне обговорення умов об'єднання цих двох партій [212, с.14-34]. Стосовно аграрного питання УСДРП вимагала:

1. Передачі всіх маєтків казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і великих приватновласницьких краєвому самовпорядкуванню.

2. Знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах.

3. Відміни законів, які обмежують права селян вільно розпоряджатися своєю землею; права розподілу громадської землі; права виділу.

4. Негайного і повного знищення всіх викупних, оброчних та інших виплат.

5. Примусового державного перемежування земель коштом великих землевласників.

6. Заведення судів, які б мали право зменшувати надмірну орендну плату і знищувати всі умови, які мають характер поневолення [171, с.68-74].

Партія українських соціалістів-революціонерів (українських есерів) своїми найближчими цілями в аграрному перетворенні не відрізнялася від російських есерів і вимагала примусового відчуження монастирських, удільних, кабінетських і поміщицьких земель та націоналізації землі [171, с.78-80].

Українська селянська партія (УСП) виникла на ґрунті широкого революційного руху селянства в роки першої російської революції. Присутні на з'їзді Всеросійського селянського союзу делегати від України утворили комітет, який мав започаткувати Українську селянську спілку. 23 лютого 1906 року в часопису "Запоріжжя" була надрукована стаття - декларація "Наші завдання", в якій проголошувалися мета, завдання і практична частина програми УСП.

В аграрній галузі УСП вимагала земельної реформи, яка повинна була проводитись таким чином: всі землі (царські, удільні, монастирські, казенні) переходять у власність українського народу; землі великих приватних власників за виключенням норми одної земельної ділянки, призначеної для дрібних власників, переходять у національну власність українського народу; землі дрібних приватних власників залишаються і надалі в їх володінні; засіб переведення націоналізації землі, розмір нормальної ділянки (максимум) мають встановити виборні від усього українського народу [171, с.75-77].

Отже, порівнюючи програмні документи російських та українських політичних партій в галузі аграрного реформування, можна зробити наступні висновки.

По-перше, як загальноросійські, так і українські політичні партії в своїх програмах на постоювали на встановлення справедливості стосовно селянства. Мова йшла про скасування викупних платежів, повинностей та податків, які накладалися на селянство після скасування кріпацтва в 1861 році, зрівнянні селянства в громадянських правах з іншими верствами населення.

По-друге, більшість соціалістичних, революційно-демократичних та ліберальних партій вимагали поліпшення селянського малоземелля за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження деякої частини земель великих землевласників. Кадети, Партія демократичних реформ, октябристи, УДРП навіть пропонували компенсацію за рахунок держави великим землевласникам за відчуження їх земель. Тільки партія есерів (українських та загальноросійських) в своїх програмах проголошувала націоналізацію землі, яка повинна була перейти в загальнонародне користування без викупу. Цю ідею есерів підтримували Всеросійський селянський союз, Українська селянська партія та Народна українська партія.

По-третє, майже всі загальноросійські та українські партії наголошували на впорядкуванні законів, які стосуються оренди землі селянами, на праві судів зменшувати великі орендні ціни на землю, що на початку ХХ століття стали дуже високими.

Загальноросійські монархічні партії вважали приватну власність недоторканою і, отже, пропонували покращення селянського малоземелля широкою організацією сільськогосподарського кредиту, впровадження серед селян аграрної освіти, поліпшення розселення в густозаселених губерніях та покращення переселенської справи на Сході.

2.3. Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державній думах

Кризові явища в аграрному секторі економіки Російської імперії і, зокрема, України та революційні події 1905 р. змусили уряд замислитися над самою актуальною проблемою в імперії того часу - проблемою реформування в сільському господарстві. Великі поміщицькі латифундії із залишками напівфеодальних відносин в господарюванні не могли задовольнити нагальних потреб капіталістичного розвитку сільського господарства. У селянському господарстві теж з'явилися досить вагомі причини, які вимагали негайного реформування - окрім малоземелля, в умовах капіталістичного розвитку селянська община стала гальмом на цьому шляху. Капіталізм вимагав нової організації землеробства на землі, владно диктував необхідність зламу існуючого землеволодіння. На 1905 рік в Україні кількість безземельних селян і селян, наділи яких були до 3 десятин, складали 20,1%; з наділами від 3 до 9 десятин існувало 58,6% від загальної кількості селянських дворів: з наділами від 9 десятин і більше – 20,6% [116, с.139].

Ситуація, яка склалася в сільському господарстві змусила поміщиків прийняти ряд заходів, які б сприяли його розвитку. Падіння доходності маєтків примушувало їх потурбуватися про вигідну передачу частини своїх земель в руки селян.

Вже у 1902 р. створені після селянських виступів поміщицькі "місцеві комітети" висловлювалися за насадження подвірного та хутірського землеволодіння на зміну общинному. Окремі поступки від політики збереження напівкріпосницьких відносин на селі царизм був вимушений зробити ще до революційних подій 1905 року. 12 березня 1903 року був виданий закон про відміну кругової поруки. Законом 6 червня 1904 року було розширено право селянського переселення з Європейської Росії. У період підйому революції був виданий маніфест 3 листопада 1905 року, за яким зменшувались наполовину, а з 1 січня 1907 року зовсім скасовувались викупні платежі за землю.

Наростання економічної кризи в Російській імперії та постійне незадоволення суспільством проведених урядом заходів щодо сільського господарства вимагали швидких заходів вирішення аграрної проблеми на державному рівні. Для цього в 1905 році царський уряд пішов на поступки і було проголошено про вибори до Державної Думи. Одним з напрямів діяльності Державної Думи було складення пакету законодавчих актів з питань реформування сільського господарства.

Ще за часів роботи Першої Державної думи різними політичними фракціями були висунуті аграрні програми. Вони викликали багато суперечок. У квітні 1906 р. графом Вітте, тодішнім Головою Ради міністрів, була представлена записка з селянського питання для розгляду її в Думі. Також у травні 1906 р. князь Трубецькой звернувся до Державної Ради з пропозицією про вироблення програми реформ з усіх важливих питаннь - аграрному, робітничому, народної просвіти, податковому. В Німеччині, Австралії, Італії, Англії, в яких постійно існує "аграрне питання", воно викликає еміграцію населення за океан. В Росії ж, на думку автора статті в газеті "Киевлянин", при незначному населенні та великих запасах землі на Сході це по суті "дитяче питання" у порівнянні з тим становищем, в якому знаходяться західноєвропейські країни [87, 1906. - 14 мая].

Кадетська партія в записці, поданій до І Деражавної Думи, основами майбутньої реформи вважала: покращення площі землеволодіння селян за рахунок державних, удільних, казенних, монастирських земель, а також шляхом примусового відчуження приватновласницьких земель з винагородою власникам. Але ця програма партії народної свободи, на думку чорносотенної газети "Киевлянин", мала на меті привернути до себе частину селянства. І цей проект не йшов назустріч селянським побажанням і не сприяв підйому сільського господарства як основи благоустрою сільського населення [87, 1906. - 19 мая].

З аграрного питання у Державній Думі майже щоденно виникали дебати. Вносили свої програми не тільки кадети, трудовики та інші партії, але й окремі депутати [87, 1906. - 21, 23, 25, 26, 27, 30 мая, 1, 6, 9 июня]. Так, на засіданні Думи 30 травня 1906 р. селянин Київської губернії, депутат Грабовецький зазначав, що у кого землі немає, тому треба дати, у кого землі дуже багато, у того треба взяти карбованців по 50 за десятину, селяни із задоволенням заплатять. Але він вважав, що все це терба зробити якомога швидше [87, 1906. - 1 июня]. Зміст виступу цього депутата висловлює основну думку майже всього селянства - відібрати землю у великих землевласників і віддати її малоземельним селянам. Деякі селяни навіть погоджувалися з тим, що за додаткову землю їм доведеться платити колишнім власникам. Але вони вимагали, що б ця викупна ціна землі була “у розумних межах”.

Постійні дебати з земельного питання в Думі викликали хвилю зацікавленості селян. Газети публікували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякі уривки з цих наказів. Селяни с.Субовичі Суражського повіту Чернігівщини зазначали, що народ бідує без землі і волі, і що вся земля мусить бути громадською і користуватися нею повинен тільки той, хто сам на ній працює. Вони наголошували на тому, що будуть домагатися, щоб ці вимоги було задоволено. Такі ж вимоги до депутатів про землю надходили і від інших селян: сіл Великі Осмеки (116 підписів), Шпиченець (120 підписів), Калпунівки Черкаського повіту (330 підписів), Лосинівці Ніжинського повіту (600 чоловік) та багато інших [39, 1906. - 7, 8, 9 липня].

Необхідність наділення селян землею примусила уряд піти на рішучі кроки. Ще 4 березня 1906 р. був виданий указ про заснування Комітету з землевпорядкувальних справ при Головному управлінні землевпорядкування та землеробства губернських і повітових землевпорядкувальних комісій. На ці комісії покладалися завдання:

1. допомога Селянському банку у продажу поміщицьких земель селянам;

2. здача в оренду та продаж селянам казенних земель;

3. сприяння переселенню селян;

4. ліквідація існуючого землеволодіння (тобто общини) та багато ін.

Велике значення мав також проект положення про покращення та розширення селянського землеволодіння. Основні тези цього проекту згодом були оформлені в укази про переселення, діяльність Селянського банку, руйнування общини. Всі проекти та укази обов'язково висвітлювалися у пресі. Окрім того, публікувалися також і відгуки на ці заходи уряду.

Передача урядом малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення земельного стану, хоча це не вирішувало проблеми. В газетах з'явилися дані про кількість казенної землі. Головна управа хліборобства нарахувала кількість такої землі в Україні: в Київській губернії - 3665 десятин, Подільській - 2241 десятин, Чернігівській - 5486 десятин, Харківській - 75230 десятин, Херсонській - 191845 десятин, Полтавській - 2976 десятин, Таврійській - 204745 десятин, Волинській - 11200 десятин, Катеринославській - 90494 десятин [174, 1906. - 2 листопада].

Як бачимо, у найбільш малоземельних губерніях України - Київській, Полтавській, Подільській, Чернігівській - і земельний фонд казенних земель також був невеликий. Ці дії уряду аж ніяк не вирішували питання земельного голоду у найбільш заселених губерніях України.

Така ж думка висловлювалася в іноземній пресі. Газета “Рада” опублікувала уривок з французької газети “Temps”, в якій зазначалося, що російські газети довели, що для того, щоб довести селянську земельну власність до того стану, в якому вона була 1861 року, треба біля 45 млн. десятин. Тим часом кабінетської і казенної землі всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марність урядових заходів, на думку “Temps”, посилювалась ще й тим, що призначені до продажу землі знаходилися в місцевостях, де люди найменше страждали від безземелля [161, 1906. - 30 вересня].

З критикою державних програм виступила київська газета "Рада". В статті М.Гехтера "Земельне питання і уряд" наводилися заходи, якими уряд намагався поліпшити земельний стан селян:

1) продати 11 млн. десятин землі, яка знаходиться у розпорядженні Селянського Банку;

2) поширити державний кредит - земельний, меліоративний та переселенський;

3) знищити черезсмужність селянських наділів та полегшити виділення на відруби;

4) покращити діяльність землевпорядкуваних комісій. Однак, автор статті зазначав, що при селянському малоземеллі таких заходів уряду недостатньо. На підтвердження цього наводилися дані про кількість надільної селянської землі на 1900 рік у 8 українських губерніях. За цими даними тільки в Катеринославській та Херсонській губерніях на 1 душу чоловічої статі в середньому припадало трохи більше 2 десятин землі; в Харківській, Полтавській та Волинській - від 1,5 до 2 десятин. А в Чернігівській, Київській та Подільській губерніях середній селянський наділ на 1900 рік складав лише 1,2 десятини землі. При такому розподілі землі, ті заходи, які пропонував уряд, не могли бути дієвими.

На захист малоземельних селян виступали в Думі багато депутатів від різних партій. Від імені трудової громади депутат Сайко розповів про поділ землі в Полтавській губернії: від 500 десятин до 1000 - в руках 345 власників, загалом 235285 десятин. Від 1000 і більше десятин - у 226 власників (у всіх 562622 десятини). Поруч з цим в губернії 107096 сімей, що не мали ніякої землі. Тих, що мали менше 1 десятини - 32082; тих, що мали від 1 до 2 десятин - 60682 сім'ї [161, 1907. - 3 квітня].

Українська фракція трудової громади у своїй програмі цілком підтримувала погляди про скасування великого приватного землеволодіння. В своїй програмі громадівці підкреслювали, що земельне законодавство повинно йти до того, щоб завести такі порядки, при яких вся земля, з усим, що є в ній і водами, належала б всьому народові, причому земля, потрібна для сільських господарств, могла б оддаватися на користування тільки тим, хто буде сам її порати [161, 1907. - 3 квітня].

Більшість фракції Української Парламентської Громади в І Думі підтримувала земельний законопроект кадетів. Група депутатів - І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, підтримуючи цей проект, вносила поправку, щоб землі, які підлягали відчуженю у своїх попередніх власників, переходили не в загальнодержавний, а в крайовий фонд. Інша група депутатів - Г.Зубченко, Д.Назаренко, Й.Оранський виступали за підтримку проекту трудовиків.

В ІІ Думі Українська Парламентська Громада підтримувала аграрний проект трудовиків і пропонувала передавати землі в крайовий земельний фонд і вирішити питання - платити чи не платити викуп за землю, яка підлягала відчуженню. Такий підхід громадівців до вирішення земельного питання налякав трудовиків, що призвело до розриву Громади з ними [45, с.19-20].

Взагалі в ІІ Державній думі Громада гостріше ставила земельне питання, аніж у І Думі. Про це свідчить і Програма Української Трудової Громади в Другій Державній Думі. В ній зазначалося, що в першу чергу Громада ставить питання здобуття народові землі, якою користувалися б тільки ті, що прикладають до неї свою працю. Для цього Громада вважала за потрібне провести законодавчим способом через Державну Думу примусове відчуження в краєвий фонд казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і всіх тих панських земель, які перевищують трудову норму, щоб віддати їх на зрівняльне вживання трудового народу [196, с.160-162].

Аграрний устрій в країні змушував уряд придивитися до ситуації в сільському господарстві. Після початку революції 1905 року стало на порядок денний тільки одне питання: треба дати хліборобам змогу працювати, дати їм землю. Але для цього землею повинні були поступитися і великі землевласники. Окрім казенних та удільних земель до державного фонду повинні були перейти і землі великих приватних землевласників. Автор статті "Голос земельного власника" О.Юркевич вважав, що справа нового аграрного устрою – це справа не тільки уряду. Державна Дума повинна була в першу чергу займатися саме цим питанням: величезні маєтки, латифундії повинні зникнути, депутати в Думі повинні встановити для кожної області, для кожної країни максимум та мінімум дозволеної земельної власності. Все, що перевищує максимум та мінімум, повинно перейти до державного фонду [161, 1907. - 21 січня]. Такий досить дивний погляд поміщика на стан справ у хліборобстві досконало висвітлював проблему сільського господарства. Автор пропонував саме тепер вирішити це питання, щоб через декілька десятків років країна знов не опинилася в такому ж важкому аграрному становищі.

Однак, царський уряд, йдучи на поступки селянам, не мав наміру зовсім скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Навпаки, всі реформи, проведені урядом, були направлені на підтримку великих землевласників. Не зачіпаючи землеволодіння кріпосників, уряд вдався до руйнування общини, підтримки заможного селянства, влаштування хуторів та відрубів, переселення до Сибіру. За цими основними напрямками нової аграрної політики царизму були створені укази (а згодом і закони) - 9 листопада 1906 р., 14 червня 1910 р., 29 травня 1911 р. та інші. Для введення аграрної реформи П.А.Столипін скористався ст.87 Основних законів Російської імперії. Питання про введення нового аграрного законодавства було вирішено без використання демократичної процедури – укази були прийняті в період між розпуском Першої Думи та скликанням Другої.

Здійснення аграрної реформи супроводжувалося цілим комплексом допоміжних заходів, які включали інформаційну та фінансову підтримку.

Про роль цих указів та законів у житті українських селян розглянуто детальніше в розділі 3, який присвячений сутності аграрної реформи П.А.Столипіна.

Отже, враховуючи нагальну необхідність реформування сільського господарства, уряд розпочав ряд заходів щодо зруйнування общинного землеволодіння, переселяння на хутори та відруби, а також переселення селян до Сибіру та на схід імперії. Оскільки при здійсненні цих заходів не враховувалися ні особливості окремих сільськогосподарських районів, ні можливості та бажання селянства, а тільки інтереси великих землевласників, то й остаточний результат її був зовсім іншим, ніж планувалося урядом спочатку.

На початку ХХ століття розвиток капіталізму в Російській імперії сягнув так далеко вперед, що знищення середньовічного землеволодіння і всіх залишків кріпацтва на селі стало історичною необхідністю. Існувало лише два шляхи вирішення цієї проблеми – революційним, або реформаторським. Останній зводився до руйнування селянської общини, збереження головного джерела кріпосницької кабали – поміщицьких латифундій. П.А.Столипін, проводячи аграрну реформу, мав на меті боротьбу з революційним рухом, який загрожував поміщицькому землеволодінню. В своїй промові на засіданні Державної Думи 10 травня 1907 року він зазначав, що визнання націоналізації землі приведе до такого соціального перевороту, до такої зміни всіх соціальних, правових та громадянських відносин, яких ще не бачила історія [139, с.100].

Сам П.А.Столипін, який був великим землевласником, не допускав думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Допускалося тільки часткове його обмеження: після революційних подій 1905 року великі землевласники почали продавати землю Селянському банку. 10 жовтня 1906 року, коли новий аграрний проект розглядався у Раді Міністрів, всі члени уряду погодилися, що община не заслуговує на подальшу підтримку її законом. А 9 листопада 1906 року проект "Особого журнала" Ради Міністрів був підписаний царем. Так почалася столипінська аграрна реформа, яка зіграла велику роль в економічному перетворенні сільського господарства України.

Отже, огляд основних зрушень у економічному розвитку Російської імперії (зокрема України) за пореформений період показує, що реформа 1861 року не вирішила основного завдання "чистки" середньовіччя та буржуазних перетворень країни. Кріпацьке поміщицьке землеволодіння не було повністю ліквідовано. Барщина була тільки підірвана. Скликання і робота Державної Думи ставили за мету вирішити аграрне питання, проте з різних причин та протиріч між членами самої Думи воно так і не було вирішено. Збереглася маса пережитків кріпосницької епохи: ведення відробіткового господарства, дворянські привілеї на виборах в Державну Раду, місцеве управління, диференціація у сплаті податків і т.ін. Це неминуче повинно було привести до нової кризи в економічному устрої країни.

Розділ 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

3.1. Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хутірського та надільного земле господарювання

Під впливом нового суспільного устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес – концентрація землі в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого – цілковите розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів в оренду). Надільне землеволодіння і община стали гальмом на шляху нових економічних процесів у господарстві., які вимагали організації землеробства на землі, котра була б вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від часів кріпацтва (землі колишні власницькі, казенні, удільні, землі колоністів, козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського.

У своїй промові на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив наступні докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России" [139, с.83].

Земельна громада – община була організацією селянства при натуральному господарстві в умавах екстенсивного, переважно трипільного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та відповідній якості на кожний двір.

При кріпацтві земельні переділи через общину відігравали двояку роль. З одного боку, вони збільшували кількість робочої сили, а з іншого – зменшували наділ на кожну робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам посилювати експлуатацію селян, і не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села прибутковий продукт.

Уряд, підтримуючи великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких латифундій проходив незалежно від намірів уряду. Ще після реформи 1861 року в Україні спостерігався процес зменшення площі панського землеволодіння. Це свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів пристосуватися до нових економічних умов, незважаючи навіть на урядову підтримку. Столипінська реформа, наміром якої було впровадження міцного прошарку заможних селян, підсилювала позиції аграрного капіталізму пруського типу.

Дані про кількість поміщицького землеволодіння після реформи 1861 року наведені в табл. 3.1.1 [148, с.12].

Таблиця 3.1.1

Площа поміщицького землеволодіння в Україні з 1862 по 1909 роки

Роки

Тис.десятин

Роки

Тис.десятин

Роки

Тис.десятин

1862

18287

1902

12270

1906

11465

1872

17152

1903

12013

1907

11050

1882

15820

1904

11812

1908

10767

1892

14066

1905

11687

1909

10519

Як видно з наведених даних, в кінці ХІХ століття поміщики поступово втрачають свої землі. Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився – з 1902 по 1907 роки він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи – вже 8,2%.

П.А.Столипін вбачав єдиний вихід з революційної кризи – впровадження міцного, незалежного від суспільства селянина. "Социальная смута вскормила и вспоила нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П.А.Столипін необхідність впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промові на засіданні Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував він, - потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом" [139, с.135-139].

Окрім основної мети – соціально-політичної – створити на селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відокремивши їх від основної маси селянства, вони повинні були стати перепоною на шляху зростання революції на селі; існувала ще й соціально-економічна – зруйнувати общину, насадити приватні господарства у вигляді відрубів та хуторів, а надлишок робочої сили спрямувати в місто, де її поглине промисловість; та економічна – забезпечити підйом сільського господарства та подальшу індустріалізацію країни, з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав.

Перший крок в цьому напрямку був зроблений в 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалось за рахунок селян, які платили поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб зміцнити свою владу та владу поміщиків, знов намагався вирішити аграрне питання за рахунок селянства.

Розпад общини у другій половині ХІХ століття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусім у поступовому скороченні, а потім припиненні земельних переділів. На початку ХХ століття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої він підтримував консерватизм та патріархальність села; виникла нагальна потреба у реформуванні аграрного устрою і саме на це була спрямована столипінська реформа – зруйнувати селянську общину, не зачіпаючи поміщицького землеволодіння.

Указ від 9 листопада 1906 року мав для більшості губерній України формальний характер, він оформлював юридично остаточне знищення общини. Кількість селян, які закріпили в українських губерніях землю у приватну власність до загальної кількості селян має такий вигляд (у відсотках): Волинська губернія – 95,7%, Катеринославська – 87,1%, Херсонська – 87%, Полтавська – 79,1%, Подільська – 78,9%, Київська – 70,6%, Харківська – 59%, Чернігівська – 52% [148, c.32].

Таким чином, столипінська реформа узаконювала існуюче в Україні індивідуальне селянське господарство, які існувало напередодні реформи. Ще більше значення мав указ 9 листопада 1906 року в тих районах, де зберігалася община з переділами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сільського господарства, бо мала обов'язковий для всіх членів общини характер господарювання. Особливо шкідливі були часті переділи, за яких використання землі носило виснажуючий характер.

Не варто вважати, що столипінська аграрна реформа розпочалася тільки після виходу указу від 9 листопада 1906 року. Царський уряд змушений був піти на деякі поступки селянам у покращенні їхнього становища ще раніше. Одним з перших законів у цій справі можна вважати закон від 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения". Для полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий закон "О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного банка". І тільки 9 листопада 1906 року вийшов в світ указ "О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения". Указ від 15 листопада 1906 року "О выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель" був доповненням до указу від 9 листопада. Указ від 9 листопада 1906 року після затвердження Державною думою та царем став законом від 14 червня 1910 року. З цим законом було тісно пов'язане видання правил про землеустрій 4 березня 1906 року (які пізніше стали законом 29 травня 1911 року).

Суть указу від 9 листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володів надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати укріплення за собою в приватну власність частини землі, яка йому належить [49, с.124]. Згідно указу, кожен домогосподар міг закріпити за собою у приватну власність ділянки общинної землі, які були до цього в його постійному користуванні.. Ті, хто закріплював "надлишки", повинні були сплатити общині їх ціну, яка була зазначена під час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закріпив за собою землю у приватну власність, мав право в будь-який час вимагати виділення йому общиною відповідної ділянки, зведеної до одного місця (тобто хутори та відруби). Для переходу всієї общини до ділянкового (хуторського чи відрубного) господарства, необхідно було ухвалення більшістю (двома теритинами) селян, які мало право голоса. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну політику царського уряду.

Отже, можна сказати, що закон від 9 листопада 1906 року був одним з найважливіших у всій системі столипінського аграрного законодавства. Відповідно, дуже багато уваги приділялося цьому закону у пресі. В липні 1906 року "Киевлянин" опублікував урядове повідомлення про земельний устрій, тобто проект майбутнього закону [87, 1906. - 2 июля]. Газета "Світова зірниця" подала передрукований з газети "Рада" матеріал з коментарями та роз'ясненнями для селян суті нового "тимчасового" закону (тобто указу від 9 листопада) [174, 1906. - 23 листопада]. Та ж "Світова зірниця" ще в жовтні 1906 року опублікувала статтю про постанову Ради Міністрів про "громадське володіння землею", його значення для Поділля та інших губерній України та Росії. [174, 1906. - 5 жовтня].

Ряд статей про новий "закон", його значення для селян, основні пункти його положень, роз'яснення про селянську общину і її місце в українському селі публікувала газета "Рада". "…Цей закон має загально-державне значення, але для місцевостей, заселених нашим українським людом, він має найменше ваги, бо в нашім краї володіння землею переважно й тепер поосібне, … хоч поруч із тим деякі села мають ще таку надільну землю, що володіє нею ціла громада" [161, 1906. - 5 листопада; 20 грудня; 1907. - 25, 27, 28 січня; 1908. - 19 листопада].

Роз'яснення щодо нового законодавства не обійшли своєю увагою і багато інших українських видань: "Як думає правительство допомогти селянам?", роз'яснення Волинського губернського по селянським справам присутствія, "О значении закона 9 ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии" [186, 1908. - 2 листопада; 154, 1907. - 30 червня].

Треба також зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подіях не скінчилася. Надалі газети повідомляли про хід подій в селі: вихід з общини, закріплення землі в приватну власність, виділення на хутори і відруби. Частіше за все газети публікували офіційні дані, але увага приділялася і дописам власних кореспондентів про хід подій. Це дає можливість порівняти офіційні дані з поглядами "очевидців" на хід аграрної реформи. Публікації в газетах цікаві ще й тим, що в них публікувалася не тільки статистика, але й коментарі і робилося це на сторінках газет частіше, ніж в офіційних повідомленнях.

В табл. 3.1.2 наведені дані про вихід з общини в 1907-1908 роках (за телеграфними повідомленнями губернаторів) [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - лл.4, 7, 10], а в табл. 3.1.3 - дані по Катеринославській губернії, наведені в газеті "Рада" [161, 1908. - 4, 30 січня; 6 червня; 13 листопада].

Таблиця 3.1.2

Порівняльна відомість про вихід з общини на 1 листопада 1907 року та 1 листопада 1908 року

Губернії

Кількість заяв про вихід з общини

Кількість домогосподарів, які укріпили за собою наділи

Кількість десятин, укріплених у приватну власність

Середня кількість десятин на кожного

1907

1908

1907

1908

1907

1908

Катеринославська

13957

64319

1126

44081

дані

не

пові-

домлю-

валися

314969

7,15

Київська

10567

13970

277

20085

93614

4,66

Полтавська

2842

4025

1043

5460

39360

7,21

Таврійська

10712

41246

2244

22253

290425

13,05

Харківська

6507

44993

391

21035

133839

6,36

Херсонська

22515

63496

11336

33988

241209

7,1

Чернігівська

1931

4844

126

2742

18655

6,8

Таблиця 3.1.3

Дані про вихід з общини в Катеринославській губернії з 1 листопада 1907 року по 1 жовтня 1908 року

1 листопада 1907 року

1 січня

1908 року

1 травня

1908 року

1 жовтня 1908 року

Виділилося з общини, дес.

42213

60340

10335

181647

З приговору общини

-

1287

1104

-

Дані по Полтавській губернії – на 1 травня 1908 року: вийшло з общини 1961 господарів з кількістю землі 10931 десятин. Херсонська губернія: виділилося – 31752 з площею 157096 десятин, 7,6% з загальної кількості.. Чернігівська губернія (дані на 1 серпня, 1 вересня 1908 року): всього виділилося 2245 домогосподарств з 14513 десятин; 2380 домогосподарств з 15063 десятин [161, 1908. - 1 липня; 1 серпня; 199, 1908. - 17 серпня; 9 жовтня].

Загальні дані про вихід з общини по губерніях України станом на 1 липня 1908 року наведені в табл. 3.1.4 [161, 1908. - 13 серпня].

Таблиця 3.1.4

Загальні дані про вихід селян з общини по губерніях України станом на 1 липня 1908 року

Губернії

Виділилося господарств

Катеринославська

44344

Київська

13067

Полтавська

2533

Таврійська

30672

Харківська

39369

Херсонська

38777

Чернігівська

3811

Всього

172573

Як бачимо, офіційні дані не співпадають з повідомленнями преси, але цьому є пояснення – не завжди була можливість отримати офіційні дані, часто ці офіційні документи не співпадали з дійсністю. Доречно додати, що, частіше за все, в газетах публікувалися відомості по волостях, повітах губернії, по місяцях року, як от: "Вихід з общини селян приймає в Катеринославському повіті великі розміри. З 1 січня по наступний час (травень 1908 р.) у повітовий з'їзд надійшло до 2000 справ по ходатайству селян про укріплення землі у власність; а 29 квітня таких справ надійшло біля 200. 26 квітня задоволено з'їздом 300 ходатайств" [154, 1908. - 13 мая].

Оптимістично дивилися на справу виділення з общини офіційні органи влади. Так, у звіті Київського губернатора за 1907 рік зазначається, що, хоча указ від 9 листопада 1906 року і торкнувся лише незначної частини населення губернії (Уманського повіту, де зосереджено майже всі громади з общинним землекористування), все ж застосування його дало значні результати [198, ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - лл.7-12].

Руйнування общинного землеволодіння було одним з прогресивних моментів аграрної реформи. Але при цьому навіть у найбільш розвинутих районах повністю община не була знищена.

Розпад общини у роки столипінської реформи, проведення урядових заходів по виділу з общини, землевпорядкуванні, розвитку хуторів та відрубів і т.ін. у значній мірі визначалося станом общини по різним районам, розшаруванням села, а також ступенем розвитку селянської боротьби проти столипінських заходів.

У процесі землевпорядкування було досягнуто деяких результатів у справі ліквідації черезсмужжя надільних земель, яке дісталось селянам у спадщину від реформи 1861 року. Було зведено нанівець кількість господарств з 6 і більше ділянками землі. Однак черезсмужжя все ж лишалося. Навіть на 1916 рік кількість землевпорядкованих дворів становила на Правобережній Україні лише 7,4% до всієї кількості дворів, зареєстрованих переписом цього року, на Лівобережжі – 17%, у Степовій Україні – 13,2% [71, с.495].

На першому етапі проведення столипінської реформи вважалося, що виділу землі у хутірську чи відрубну ділянку повинно передувати закріплення її у приватну власність. Але вихід з общини найбільш багатоземельних селян чи навіть просто закріплення у власність чересмужних ділянок при общинному землекористуванні порушували інтереси тих селян, які залишалися у общині. Указ від 9 листопада передбачав, що "вимоги про закріплення у приватну власність частини суспільної землі" повинно бути задовільнено общиною на протязі місяця після її подання, в іншому разі усі необхідні для цього заходи приймаються на місці земським начальником, тобто насильно, проти волі общини.

Треба зазначити, що за часів столипінської реформи приватне селянське землеволодіння значно зросло у порівнянні з дореформеним періодом. Зростання кількості приватного селянського землеволодіння в Україні в період від скасування кріпацтва і за часів проведення столипінської аграрної реформи наведено у табл. 3.1.5 [148, c.16].

Таблиця 3.1.5

Зростання площі приватного селянського землеволодіння в Україні в період з 1863 по 1910 роки

Роки

Кількість в тис. десятин

Роки

Кількість в тис.десятин

1863-1872

427,3

1905

132,8

1873-1882

551,7

1906

139,5

18883-1892

1480,9

1907

173,8

1893-1902

1559,2

1908

239,8

1903

180

1909

363,9

1904

208,3

1910

391,8

Як видно з наведених даних, починаючи з 1906 року площа приватного селянського землеволодіння в Україні постійно зростає – від 139,5 тис. десятин в 1906 році до 391,8 тис. десятин в 1910 році, тобто майже в три рази.

Отже, не зважаючи на протести селян, виділення з общини все ж відбувалося, хоч і дуже повільними темпами. Як зазначає радянський історик С.М.Дубровський, існувало декілька причин, які примушували селян закріплювати за собою землю, і вони були дуже різні. У відповідях кореспондентів на анкету Вільно-економічної громади зазначаються 3 основних мотиви: 1) побоювання загубити надлишки землі, які налічувалися при найближчому переділі; 2) намагання продати землю та 3) бажання вести самостійне господарство [49, с.213].

Для розвитку сільського господарства мало значення не тільки залучення землі у товарний обіг шляхом закріплення її у приватну власність, але й ліквідації тих недоліків землевпорядкування, які складалися у попередній період і зокрема, були пов'язані з общиною. Тому зворотнім боком процесу руйнування общини, хоча й не завжди і не всюди, було проведення землеустрою та насадження ділянкового землекористування, тобто хуторів та відрубів. Селяни, які вийшли з общини, повинні були переселятися з села на виділену ділянку землі - хутір, чи, зберігаючи садибу в селі, перенести своє господарство на відведену індивідуальну ділянку - відруб. Останнім, разом зі знищенням общини, уряд надавав виключно важливого значення при проведенні усієї реформи.

Відомо, які великі незручності для землеробства взагалі створювало общинне землекористування. Ці незручності створилися в результаті стихійного процесу землеустрою, коли селяни при допомозі дуже нескладних "інструментів", як проста сажень та мотузка, проводили замір ділянок та розподіляли їх дрібними полосками з метою досягнення найбільшої рівномірності кількості та якості землі, яка відводилась кожному господарству. В результаті утворились черезсмужжя, мілкосмужжя, дальноземелля і тому подібні недоліки землеустрою. Нарешті, випас худоби на пару та вигонах вимагав збереження трипілля з примусовою сівозміною і т.інш.

Доки господарство було натуральним та напівнатуральним, а також екстенсивним, доки не приходилося землю старанно обробляти, вивозити на поля багато добрив і т. інш., доки весь врожай з дальнього поля уміщувався на невеликій кількості возів, недоліки землеустрою, який склався, не давали себе так гостро відчувати. До того ж можливість випасу худоби на пару та вигонах компенсували ці недоліки. В умовах слабкорозвинутої найманої праці селянство у своїй масі працювало силами своєї сім'ї, "власними м'язами", які якщо не вважались "божими", то у всякому випадку не враховувались у калькуляцію так, як враховується витрата на наймання робочої сили.

Якщо наблизити садибу до землі чи землю до садиби примушувала необхідність економити на витратах транспорту та на робочій силі, то зведення землі у можливо меншу кількість ділянок примушувало і до застосування більш досконалих сільськогосподарських знарядь та машин. Часто зазначалося, що прагненню до знищення мілкосмужжя сприяло застосування більш досконалого плуга. Відомо, що на вузькій полосі з ним "ніде повертатися". Все це відноситься і до застосування сіялок, потім жаток і т.інш. [49, с.233-234].

Намагаючись створити найбільш сприятливі умови для розвитку заможних господарств, уряд приділяв ланці землевпорядкування виключну увагу. Хутори та відруби посилено насаджувалися як на надільних землях, так і на банківських та казенних. Біля с.Бірзули Ананівського повіту на Херсонщині було продано удільну землю селянам з умовою, щоб вони на протязі 3 років обов'язково поселилися там хуторами [161, 1909. - 28 апреля].

Хутірське селянське господарство вимагало певного мінімуму землі, без якого хутірська система не могла бути продуктивнішою за подвірну, чи, навіть, громадську. Мінімальна кількість площі хутірського господарства міцно була пов'язана з продуктивністю грунту та загальним рівнем сільськогосподарської культури. Так, для Правобережної Україні розмір хутірської ділянки мусив бути не менший ніж 7-8 десятин [148, c.29]. Але для переходу на хутори потрібно було також достатньо грошей. Разом з поліпшенням системи землекористування необхідно було придбання сільськогосподарської техніки. А це можливе було лише для заможних селян. Основна маса селян не могла цього собі дозволити. Крім того, при переході на хутори важливу статтю витрат складало збудування хати та інших будівель на нових місцях. На Волині перенесення будівлі приблизно оцінювалось в 200 крб.

Отже, розвиток сільського господарства, прагнення до найбільшої доходності своїх господарств, примушували селян переходити на відрубні та хутірські ділянки, створювати можливо кращу конфігурацію своєї землі, що й досягалося новим землеустроєм. Однак помилково вважати, що тільки заможні селяни були в цьому зацікавлені. Середнє селянство також при відповідних можливостях намагалося з допомогою землеустрою підвищити продуктивність своєї праці. Як раз цю економічну необхідність у землеустрої і враховував уряд, коли він поруч із знищенням общини прагнув домогтися виділення землі на хутори та відруби, ліквідації мілкосмужжя, черезсмужжя, дальноземелля і т.ін. Безперечно, з точки зору сільського господарства, хутори являли собою велику перевагу. Зведенням в одне землі місце вони відкривали перед господарем можливість покращення свого господарства. Однак при тодішньому рівні техніки, хутори були можливі далеко не всюди. Їх розвиток залежав передусім від наявності коштів, від водопостачання, зручної шляхової мережі. Відрубні ділянки та хутори полегшували ліквідацію трипілля та перехід селян при відповідних економічних умовах. Якщо ж не було цих умов, то всі намагання уряду позаекономічним шляхом примусити селян перейти на ділянки звичайно закінчувався невдачею.

Офіційна влада дуже багато приділяла уваги пропаганді нового господарського устрою. Головне управління землеустрою та землеробства з метою розповсюдження серед селян переваг хутірського господарства влаштовувало показові поїздки для селян різних губерній на Волинь. Справа в тім, що на Волині і Білорусі давно і дуже широко було розповсюджено хутірське господарство. Головною умовою цих поїздок було ознайомлення з розселенням на хутори у тих місцевостях, які більш-менш схожі за кліматичними та ґрунтовими умовами з мешканням селян. Організовувалися також, за згодою земств та окремих землевласників, в кожній волості показові ділянки хутірського господарства [154, 1908. - 9 июня; 161, 1908. - 6 июля; 174, 1906. - 16 листопада].

Слід зазначити, що відношення до виділення на хутори серед селян було не завжди негативним. Справа в тім, що у Волинській губернії ще у другій половині ХІХ століття багато земель було колонізовано німецькими переселенцями, які в основу свого господарства поклали хутірське господарство. Їх приклад наслідувало багато місцевих селян. Так, в Житомирському повіті селяни с.Зубринки ще у 1886 році надіслали прохання про розподіл їх землі на хутори, зазначає І.Лиховський, автор статті "Селянське хутірське господарство" в газеті "Світова зірниця". У 1904 році цей приклад наслідували вже 12 волостей – 712 сіл [174, 1906. - 20 квітня]. І все ж таки німецька колонізація земель завдавала значної шкоди місцевому землеволодінню. У звіті губернатора про стан Волинської губернії за 1908 рік зазначалося, що право іноземних поселенців "…приобретать и арендовать землю, создают для коренного крестьянского населения сильную конкуренцию в покупке земли" [198, ф.442. - оп.639. - од.зб.629. - л.3-4].

Правом закріплення наділів у приватну власність поспішали скористатися ті групи селян, які з різних причин були зацікавлені у виході з общини. Сюди відносилась частина сільської бідноти, яка ще раніше розірвала господарський, але не юридичний зв'язок з землею, а саме: робітники, ремісники та інші. Вони закріплювали наділи, щоб продати їх та остаточно розв'язатися зі своїм господарством. Значна ж частина тих, хто вийшов з общини, складали переселенці. Поспішали закріпити наділи у власність і ті селяни, у яких в користуванні знаходилося більше землі, ніж належало їм за нормою. Це були в основному заможні домогосподарі, які прагнули до збагачення за рахунок земель общини. Одним з мотивів виділення з общини був намір продати землю – зведена до одного місця земля коштувала дорожче. В цілому земельні наділи тих хто виділився з общини, були більше середніх і, звісно, заможні селяни складали серед них більшу частину [107, с.361].

В результаті проведення землеустрою за 10 років було розверстано на хутори та відруби тільки 10% загальної кількості селянських господарств. Об'єктивна значимість цих 10% хуторян та відрубників була дуже невелика. До того ж у роки столипінської реформи вже виявилася тенденція до руйнування багатьох із створених хуторів та відрубів внаслідок сімейного розподілу. Уряд навіть зайнявся розробкою заходів по обмеженню роздрібнювання хутірських та відрубних селянських господарств в основному на принципі обмеження, а то й заборони сімейних розділів з введенням фактичного однонаслідування.

Для досягнення наміченої урядом мети було недостатньо тільки руйнування общини. Перетворення черезсмужних наділів у приватну власність, що означали великий переворот у житті села та відкривало шлях до мобілізації земель в руках заможних селян, само по собі ще не створювало значного прошарку "міцних" земельних власників, оскільки не ліквідовувало самого черезсмужжя – важливої агротехнічної причини відсталості землеробства та повільності процесу виділення з селянства капіталістичної верхівки. Тому уряд ставив своїм завданням всіляке заохочення переходу до хутірського чи на крайній випадок відрубного господарства, і указ від 9 листопада надавав тим, хто виходив з общини, право вимагати виділення їм землі "по можливості до одного місця".

Виділення на хутори та відруби всіляко пропагувалося урядом. Асигнувалися спеціальні суми як від земств, так і від казни на влаштування хутірських та відрубних господарств, на видачу одночасної допомоги тим селянам, які виявили своє бажання виходити на хутори та влаштовувати там собі хати; виділялися премії за нові селянські зразкові хутірські господарства; надавалась агрономічна допомога, головним чином тим, хто вийшов на хутори та відруби; організовувались ходакування для ознайомлення зі зразковими хутірськими господарствами; асигнувалися значні кошти на утримання повітових агрономів, влаштування ділянок і т.ін.[149, 1910. - 5 листопада].

Земельні комітети поширювали серед селян думки про вигоду хазяйнування на хуторах та відрубах. Ці ж комітети допомогали у розпродажу земельного фонду Селянського банку, здебільшого на умовах утворення на цих землях хуторів та відрубів. Київська газета "Рада" в статті Ф.М. "Про хутори" для висвітлення картини ламки селянського хліборобського господарства, подала деякі цифри з "Огляду діяльності повітових землевпорядкувальних комісій": у 1907 році до земельних комісій звернулося 169 тисяч дворів з проханням дати інший лад щодо користування надільною землею. З них 90 тисяч хазяїв просили розмежування землі між селянами і окремими частками сіл; 2600 хазяїв звернулися з проханням, щоб їм було дозволено перейти на виселки; 5900 хазяїв – щоб їм було виділено з общинної землі їхні частки у одному місці і 70227 хазяїв – щоб вести господарство хутірське і на одрубах [161, 1908. - 25, 27, 28 травня].

Хутірське господарство найбільше розповсюдження отримало в Волинській, Вітебській, Ковельській, трохи менше в Могилевській, Смоленській та Гродненській губерніях. Це пояснювалося тим, що хутори були розповсюджені в лісових районах, де було мало землі, яка придатна для рілля, через це там утворювалося страшенне черезсмужжя. Звісно, що дуже важко обробляти землю, коли вона складається з 20, а то й 30 шматків, не дивно й те, що селянам, які там проживали, зручніше працювати на своїх наділах, коли вони зібрані до купи. У вищезазначених районах було нараховано 712 селищ з хуторами на 193191 десятинах надільної землі. (в середньому 270 десятин на село). Найбільше їх було у Житомирському повіті: 66 селян на 89166 десятинах землі. (в середньому 1350 десятин) [161, 1908. - 25, 27, 28 травня]. Волинська губернія зі своїми особливостями землеволодіння на 1908 рік стояла на першому місці за кількістю дворів, розселених на хутори - 3935. Після неї йшла Чернігівська – 216. На останньому місці в цьому списку стояла Володимирська – 19 [199, 1908. - 4 июля].

Якщо проаналізувати цифри кількості господарств, виділених на хутори, то можна побачити, що хутірське господарство заводили селяни, які мали для цього багато землі. У Могилевській губернії, наприклад, в одному з сіл Биховського повіту в середньому на хутір припадало 7,4 десятини, в двох селах Сенненського повіту – по 9,6 десятини, а в Чериновському повіті – 12,4 десятини на двір [154, 1907. - 4 августа].

В табл. 3.1.6 наведено дані за телеграфними повідомленнями губернаторів на 1 листопада 1908 року про виділення закріпленої землі у приватну власність і відведення її до одного місця (тобто на хутори та відруби) в середньому на 1 домогосподарство [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.6].

Таблиця 3.1.6

Відомості про відведення до одного місця землі, укріпленої у приватну власність на 1 листопада 1908 року і середня кількість наділів на 1 господарство

Губернії

Кількість домогосподарств

Кількість десятин

Середня кількість десятин на 1 домогосподарство

Катеринославська

621

6524

10,5

Київська

9428

45669

5,8

Полтавська

5944

58515

9,8

Таврійська

673

8143

12

Харківська

1899

12894

6,8

Херсонська

522

4680

9,0

Як бачимо, середній наділ хутора не нижче 5,8 десятин. Саме на такій площі можливо було завести хутірське господарство. Порівнюючи цифри про виділення селян з общини і вихід на хутори та відруби, можна зробити висновок про те, що хутірська форма господарства була корисною для землевпорядкування лише за певного мінімуму землі. З табл. 3.1.6 видно, що цей мінімум для України в середньому становив не нижче 5 десятин на господарство. Це підтверджують і офіційні відомості. Так, у звіті губернатора про стан Подільської губернії за 1909 рік зазначається, що "крестьянские хозяйства вполне жизнеспособны в Подольской губернии не менее чем на 5 десятинах и более или менее обеспечивают существование крестьянской семьи лишь на 3-4 десятинах" [198, ф.442. - оп.641. - од.зб.704. - л.11]. Тут же зазначалося, що в губернії таких господарств було лише 16%, всі інші господарства мали менше 3 десятин. Отже, виділення на хутірське господарство можливим було лише за умови придбання землі за допомогою Селянського банку.

Для підтвердження цього прикладу можна взяти дані Київського губернатора про вихід з общини і перехід на хутори на 1 січня 1909 року по Київській губернії [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.373. - л.2]. Ці дані наведені в табл. 3.1.7.

Таблиця 3.1.7

Кількість селянських господарств, які виділили землю у приватну власність і перейшли на хутірське господарство в Київській губернії на 1 січня 1909 р.

Загальна кількість

Перейшло до подвірного землекористування

Перейшло на відруби

Кількість господарств з общинним землеволодінням

56

41

22

Кількість домогосподарств

23454

17204

8444

Окремих домогосподарств

-

2988

840

Загальна кількість землі, дес.

-

94073

42094

З цієї таблиці видно, що тільки половина господарств, які виділилися з общини, перейшла до хутірського господарства. Однак, якщо брати окремих домогосподарів, то ця цифра становитиме трохи більше третини. Отже, не всі селяни, які вийшли з общини, поспішали переходити на хутори. Що ж стосується окремих домогосподарів, то вони після закріплення землі у приватну власність, складали ще менший відсоток серед тих, хто виділявся на хутори. Підрахувавши середню кількість землі на хутірське господарство, отримаємо 4,5 десятини. Середня ж кількість земельного наділу тих, хто закріпив землю у приватну власність, складає 4,7 десятини на господарство. Зрозуміло, що не всі селяни могли зважитися за таких умов створювати хутірське господарство на наділі, який складав менше 5 десятин на господарство.

Порівняльні дані по окремих губерніях України про кількість виходу селян з общини та виділення на хутори та відруби за телеграфними повідомленнями губернаторів наведені в табл. 3.1.8 [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.2].

Таблиця 3.1.8

Дані про вихід з общини на 15 жовтня 1908 р. та відведення землі до одного місця на 1 жовтня 1908 р. і середня кількість наділів на 1 домогосподаря.

Губернії

Кількість домогос-подарств за якими укріплені наділи

Площа (деся-тин)

Середня кількість землі на одного домогос-подаря

Кількість виділе-них до одного місця

Площа (деся-тин)

Середня кількість землі на одного домогос-подаря

Катерино-славська

40458

286639

7

330

4494

13,6

Київська

20075

93583

4,7

1261

6438

5,1

Полтавська

5460

39360

7,2

2548

24424

9,6

Таврійська

21012

273593

13

653

7916

12,1

Харківська

25246

149591

5,9

875

4977

5,6

Херсонська

33587

238992

7,1

522

4680

8,9

Чернігівська

2582

17901

6,9

-

-

-

Проаналізувавши ці дані, можна дійти висновку про те, що найбільша кількість селян виділялася з общини в тих районах, де не так гостро стояло питання малоземелля селян. Якщо на Правобережжі рівень аграрного перенаселення був вищий, то селяни скористалися законом від 9 листопада 1906 року для покращення свого землеволодіння. На Лівобережжі і у Південних районах України рівень аграрного перенаселення був нижчим, однак селяни теж поспішали скористатися цим законом, оскільки середня кількість наділу в цих губерніях більша від малоземельних районів – у Таврійській губернії вона становить 13 десятин на домогосподаря. Середня кількість земельного наділу у тих районах, які найбільше потерпали від малоземелля та безземелля, також найменша: Київська губернія – 4,7 десятин, Харківська – 5,9 десятин, Чернігівська – 6,9 десятин.

Але якщо брати до уваги кількість селян, які відводили землю до одного місця, тобто на хутори чи відруби, то тут постає зовсім інша картина. У порівнянні з кількістю закріплених у приватну власність наділів, кількість виділених на хутори і відруби дуже різниться. Якщо у Катеринославській губернії найбільша кількість закріплення землі у приватну власність, то кількість виділених найменша, але середня кількість наділу також найбільша – 13,6 десятин на господарство. В малоземельних губерніях, таких як Київська та Харківська, у порівнянні з виділенням у приватну власність, виділення на хутори складало відповідно 6,2 та 3,5%. Кількість хутірської ділянки в цих губерніях в середньому була трохи більша 5 десятин. Отже, можна зазначити, що селяни які закріплювали свої ділянки у приватну власність не завжди робили це для виділення на хутори. Більша кількість селян поспішала вийти з общини для того, щоб продати свої наділи і переселитися на Схід. Для малоземельних селян це був єдиний вихід. Трохи менше селян після закріплення землі у приватну власність вдавалися до послуг Селянського банку, оскільки не мали достатньо коштів для придбання землі. Однак, придбання землі через банк було доступним не всім селянам, навіть тоді, коли надавалися для цього позички.

Однією із причин виходу на хутори та відруби було сусідство з колоністами – чехами та латишами. Вихід однієї частини села на хутори іноді примушував все село наслідувати цей приклад. Але існували і такі села, в яких общини не існувало, де здавна велося подвірне володіння землею. Там виселення на хутори йшло доволі швидко і без особливих перешкод. Що ж стосується розмірів хутірських наділів, то вони коливалися від 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двір припадало від 6 до 12 десятин. Найбільше хутірські господарства заводили середняки.

Дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по губерніях України, представлені у табл. 3.1.9 [148, с.22].

Таблиця 3.1.9

Кількість господарств, які виділилися на хутори та відруби в губерніях України в період з 1907 по 1911 роки

Губернії

Кількість господарств

Загальна кількість землі,

десятин

Волинська

20028

147403

Катеринославська

49793

553655

Київська

27241

148723

Подільська

8841

27790

Полтавська

29874

148281

Харківська

30687

224842

Херсонська

34176

239535

Чернігівська

4828

38152

Проаналізувавши ці дані, можна побачити, що найбільший середній хутірський наділ був у Катеринославській губернії – 11,1 десятини. У Волинській, Харківській, Херсонській та Чернігівській він коливався від 7 до 8 десятин. В малоземельних Київській та Полтавській губерніях середній хутірський наділ складався з 5-5,5 десятин. Найменшим він був в Подільській губернії – 3,2 десятини.

Особливо розвинутим виділення на хутори та відруби було в Лівобережній та Степовій Україні. По Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях кількість виділених земель складає 57,1% від загальної кількості, тим часом як на Правобережній Україні ця земля складає лише 20,2%.

В трьох правобережних губерніях (Київській, Подільській та Волинській) вилучена на хутори та відруби селянська земля складала лише 4,6% від загальної кількості, а в Катеринославській, Харківській та Полтавській - 9,7% [148, с.23].

Таким чином, величезна кількість селян вилучала свою землю в особисту власність, але лише незначний відсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та відруби. Це можна пояснити тим, що хутірська форма господарювання мала чинність лише за певного мінімуму землі. Але не в усіх губерніях було достатньо такої кількості землі (дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по українських губерніях наведені вище, в табл. 3.1.9).

Цікаві відомості друкує "Рада" щодо питання хутірських господарств у буряково-цукрових районах південно-західної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районів зовсім не сприяють хутірському господарству. Але найбільше на перешкоді йому в цих районах стає малоземелля. На двір приходиться 2-3 десятини землі. Окрім того, на Правобережній Україні багато безземельних селян: Київська губернія – не менше 14,7%, Поділля – 7,5%, Волинь – 6,5%. Звісно, що на 2-3 десятинах землі хутірське господарство не заведеш.

Вельми недостатньою була й агрономічна допомога селянам. Більша частина засобів, які були асигновані на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланів, ділянок. За таких умов тільки незначна кількість заможних хуторян та відрубників, які й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бідних селян, які виходили з общини (особливо на хуторах) внаслідок нестатку, ще більше розорювалася, нерідко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалі сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштів. Приведемо для прикладу розпис видатків по Волинській губернії на 1910 рік. З 1100000 крб. для допомоги селянам, які переселяються на хутори, виділено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. – витрати на землемірні роботи, 217 тис. крб. – на меліорацію селянських земель, 120 тис. крб. – організація агрономічної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальні комісії [161, 1909. - 9 июня]. З цієї калькуляції видно, що більше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справі влаштування хуторів. Взагалі суми, які виділялися урядом на позики при переході на хутірське господарство, були дуже малими. Так, селянам с.Білич Володимирського повіту було виділено для видачі позики на перенос будівель та господарське покращення земель на 76 чоловік 6060 крб. – тобто в середньому 80 крб. на чоловіка [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.14].

Треба зазначити, що весь тягар по землеустрою серед селян ліг на плечі землевпорядкувальних комісій. Вони повинні були допомагати селянам купувати землю через Селянський Банк, керувати переселенцями, займатися скасуванням черезсмужжя і устрою хуторів тощо. Останньому належало в діяльності комісій перше місце. Так, у плані робіт землевпорядкувальної комісії на Волині всі роботи були разподілені на 4 черги. Перша – розбивка надільних земель на хутірські та відрубні ділянки. На другому місці були поставлені роботи по ліквідації земель Селянського банку. Третє місце – ліквідація казенного земельного фонду. Четверте – робота по розверстанню черезсмужної землі. [154, 1908. - 1 апреля]. Як бачимо, найбільшу увагу землевпорядкувальні комісії приділяли розверстанню надільної землі на хутори та відруби. Але оскільки в більшості губерній України все таки існувало селянське малоземелля, цим комісіям доводилося дуже часто звертатися до земель, придбаних Селянським Банком. Саме ці землі займали найбільшу частину у плані хуторизаці.ї. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія в 1909 році утворила на 11000 десятин казеної землі біля 600 хутірських господарств (в середньому на хутір 18 десятин). Харківська землевпорядкувальна комісія розділила куплені у поміщиків маєтки на хутірські делянки від 4 до 9 десятин. Подільська комісія розділила придбаний маєток на 2000 ділянок по 6,5 десятин [161, 1909. - 27 августа; 1907. - 11 серпня; 18 актября].

Основною проблемою землевпорядкувальних комісій були кошти. Для пропаганди виходу селян на хутори урядом виділялося дуже мало коштів. А землевопрядкувальним комісіям потрібно було ще й організовувати школи, купувати хліборобське знаряддя для надання його в позику селянам і т.інш. Тому всі витрати комісії перекладали на плечі селян. Так, Уманська землевпорядкувальна комісія для цього підвищила ціну на земельний маєток, який продавав банк, з 646600 крб. до 682200 крб. [161, 1907. - 6 октября]. Звісно, що селяни, які сподівалися після відкриття ІІ Державної думи у 1907 році, отримати землю "без грошей", не дуже поспішали купувати її за підвищеними цінами.

Взагалі питання грошового забезпечення хутірського розселення селян вимагало від уряду значних коштів. Селяни, які виділилися на хутори, надсилали багато прохань на виділення їм з казни грошей на поселення на нових місцях. До того ж потрібно було утримувати самі землевпорядкувальні комісії, агрономів, гідротехніків та інших. Так, на Волині у 1908 році на позики селянам для влаштування на хуторах було виділено 39000 крб. і 25000 крб. безпозикових. На утримання землевпорядкувальних комісій по цій губернії – 140000 крб. Для запрошення 12 агрономів потрібно було виділення ще 30000 крб. на рік [161, 1909. - 6 мая]. Якщо проаналізувати ці цифри, то можна побачити, що у порівнянні з витратами на утримання комісій, сума допомоги селянам була майже в 2 рази меншою.

Хутори і відруби відводились селянам не тільки на надільній землі. Було створено спеціальний фонд поміщицьких і казенних земель, які продавалися селянам на виплату за 55,5 років через банк. Саме на цих землях землевпорядкувальні комісії утворювали хутірське і відрубне господарство. За повідомленням газети "Киевлянин", в Уманському повіті "производится ныне крупный опыт насаждения "хуторского хозяйства" – придбаний земельний маєток (більше 2 тисяч десятин) було розбито на ділянки різної величини і розпродавалися селянам при умові виділення на хутори. На Поділлі у 1907 році на банківських землях було утворено 4584 хутори, у 1908 році – 3670 хуторів; на казенних землях за ці 2 роки – 9926 хуторів [87, 1908. - 28 июня; 161, 1909. - 9 июня].

При значному малоземеллі та безземеллі українських селян, у справах покращення землеволодіння існувало декілька варіантів вирішення цього питання. Одним з них була купівля селянами землі. При дуже високих цінах на землю через Селянський Банк, селяни намагалися купувати землю безпосередньо у поміщиків. Але і тут при посередництві у купівлі земель землевпорядкувальні комісії вимагали утворення на придбаних землях хуторів. Аналіз даних про кількість купленої землі для розселення на хутори дуже важливий. Щоб покращити земельний устрій хуторів, селянам доводилося купувати землю. Так, у Бердичівському повіті кількість придбаної землі селянами коливалася в середньому від 5 до 6 десятин на хутір, безземельні селяни придбали в середньому по 3 десятини для виділення на відруб [31, 1909. - 6 февраля].

Велика кількість селян виходила з общини і закріплювала землю у приватну власність. Але тільки невеликий відсоток селян переходив на хутірську систему. Це пояснюється тим, що така форма господарства ставала корисною лише за певного мінімуму землі.

Закон від 9 листопада 1906 року дав можливість розвиватися капіталізму у сільському господарстві. Він закріпив законодавчо те, що існувало в Україні фактично – індивідуальне селянське господарство. Але непродуманість урядом заходів по наділенню малоземельних і безземельних селян землею, насильницьке руйнування общини, і насильницьке ж виділення на хутори та відруби мало в Україні свої негативні наслідки. Більшість селян, яка не мала матеріального зебезпечення хутірського господарства поступово розорювалась. Малоземельні селяни, які не в змозі були придбати землю через Селянський Банк, змушені були продавати ті землі, які мали, і переселятися за Урал.

Однак, незважаючи на всі негаразди реформи, в Україні все-таки створився окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне селянство становило в Україні на 1911 рік всього 7%. Але залишалась основна постать – середняцьке господарство. Саме воно складало найбільшу групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд після революції 1905 року. О.Погребинський навіть називав ці середняцькі господарства "фермерськими елементами, які розвивалися всупереч реформі".

Взагалі по Російській імперії виділення з общини не отримало серед селян широкої підтримки. В перші роки реформи кількість селян, які закріплювали свої наділи у приватну власність постійно зростала, але на 1910 рік ця кількість стала меншою. Якщо в Полтавській губернії практично вдалося ліквідувати общинне землеволодіння, то в центральних губерніях Росії уряд зіткнувся з тим, що селяни, які отримали у власність невеликий наділ, були не в змозі прогодуватися з нього. Основним фактором невдалого впровадження реформи в більшості губерній Росії було неврахування кліматичних, ландшафтних, демографічних та інших умов. В Україні хуторське та відрубне господарювання мало значний відсоток. За часів з 1907 по 1914 роки в степових губерніях хутірське та відрубне господарство склало 25%, в Харківській губернії – до 20%, Чернігівській – 4,5% господарств [116, с.139].

Основною проблемою царського уряду в створенні хутірського та відрубного господарства була недостатність фінансування. Це підкреслював у своїй промові "О праве крестьян на выход из общины" на засіданні Державної Ради 15 березня 1910 року і сам П.А.Столипін. "Я, господа, не преувеличиваю значения закона 9 ноября. Я знаю, что без сопутствующих, упорно проводимых мероприятий по мелкому кредиту, по агрономической помощи, по просвещению духовному и светскому нас временно ждут и неудачи и разочарования…" [139, с.139]. Грошей, які були виділені на реалізацію реформи, було явно недостатньо. Так, за підрахунками Державного контролю, мінімальна вартість облаштування одного господарства на хуторі складала від 250 до 500 крб. Міністерство землеробства на всю європейську частину Росії виділило позик на загальну суму в 32,9 млн. крб., у той час як у країні, за даними перепису, в 1905 році нараховувалося біля 12 млн. селянських сімей.

Хоча для здійснення реформи було характерним примусове насадження хутірської системи землеволодіння без врахування природних, географічних, соціально-психологічних умов, вже на 1915 рік більше 25% домогосподарств по всій імперії заявили про свій намір вийти з общини.

Для здійснення реформи урядом не було створено належної фінансової та матеріальної бази і вона форсувалася чисто адміністративними заходами. Як відомо, П.А.Столипін вважав, що реформи можуть бути здійснені на протязі 15-20 років. Однак, навіть Прусії для переходу від общинного землеволодіння до хутірської системи знадобилося 100 років.

Отже, руйнування общини за часів столипінської аграрної реформи в Україні проходило достатньо швидкими темпами. Однак, виділення селян на хутори та відруби не виправдало сподівань уряду. На заваді цьому стояло збереження великого поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, недостатня фінансова допомога уряду та багато інших причин.

3.2. Фінансові проблеми на шляху впровадження реформи

Руйнування общини та землеустрій за часів столипінської реформи вирішували тільки деякі питання, які уряд поставив у справі реформування села. Особливу роль відводили в цих питаннях Селянському Поземельному Банку. Але політика банку, направлена на підвищення цін на поміщицькі землі, перекладання на покупців землі витрат, які пов'язані з управлінням та утримання таких маєтків, призводили до гальмування розпродажу поміщицьких земель через Селянський Банк.

Одним з наслідків указу від 9 листопада 1906 року виявилося пожвавлення купівлі-продажу землі. Самим законом було передбачено, що земля стає товаром і багато селян скористалися цим. Землі, які виділялися у приватну власність, поступали на ринок. Бідняки продавали свої наділи і перетворювалися на батраків чи переселялися до Сибіру. Заможні селяни скуповували наділи малоземельних селян і маєтки великих землевласників. Переважно ці операції відбувалися за допомогою Селянського Банку. Але оскільки ціни банку на землю були занадто високими, то значна частина покупців намагалася купувати землю за власні кошти, вдаючись до позик, які виділяв банк. Однак ця сторона землевпорядкування майже не висвітлювалася в літературі. Тогочасна преса часто друкувала дані про ці торгові операції, оскільки саме вони давали реальну картину стану землевпорядкування. Купівля-продаж землі в обхід Селянського Банку дає яскравий портрет покупців землі, адже малоземельні та безземельні селяни часто не мали коштів навіть для утримання власної сім'ї, не кажучи вже про купівлю землі. А звідси можна зробити висновок, що основна частина покупців являла собою заможну частину селян, і тільки у деяких винятках це були середняки.

Операції з землею, які проходили повз Селянський банк, дають реальну картину ціни на землю, яка скуповувалась заможними селянами. Разом з проектом про видачу позик під заставу надільної землі, з'явився проект, який дозволяв селянам продавати свою надільну землю, яка вже називалася власною. Заможні селяни намагалися не вдаватися до допомоги Селянського Банку при купівлі землі у сільської бідноти, адже землі останніх коштували набагато дешевше, ніж при купівлі через банк панських маєтків. Селяни, які продавали свої землі, теж не вдавалися до послуг банку, тому більша частина земель сільської бідноти проходила повз банківську систему.

В табл. 3.2.1 наведені телеграфні звіти губернаторів про продаж землі, закріпленої в приватну власність за указом від 9 листопада 1906 року та кількість покупців цих земель [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - лл.8-9].

Таблиця 3.2.1

Відомості про продаж землі, укріпленої за указом від 9 листопада 1906 року станом на 1 серпня 1908 року.

Губернії

Кількість домогоспода-рів, які прода-ли укріплені ділянки

Кількість проданої землі, десятин

Сума,

крб.

Кількість осіб, які придбали укріплені ділянки

Катеринославська

2516

12941

1492879

1590

Київська

633

933

160050

591

Полтавська

384

1209

186023

301

Таврійська

2962

8668

2151811,4

1291 та 5 товариств

Харківська

797

3139

311397,7

650

Херсонська

2260

8780

889879

1705

Чернігівська

401

1837

156238

538

Проаналізувавши ці дані, було отримано середній результат проданої землі на одного покупця та її ціну, які наведено в табл. 3.2.2.

Таблиця 3.2.2

Відомості про середню кількість землеволодіння на 1 продавця, кількість придбаної землі 1 покупцем та її ціна.

Губернії

Середня кількість землі, проданої 1 домогосподарем, десятин

Середня ціна 1 десятини, крб.

Середня кількість придбаної землі 1 покупцем

Катеринославська

5,1

115

8,1

Київська

1,5

172

1,6

Полтавська

3,1

154

4,0

Таврійська

2,9

248

6,7

Харківська

3,9

99

4,8

Херсонська

3,9

101

5,1

Чернігівська

4,5

85

3,4

Як бачимо, в найбільш малоземельній губернії продавали землю малоземельні селяни (1,5 десятини на домогосподаря). Однак і кількість покупців була занадто великою для цієї губернії, в результаті на 1 покупця вийшло трохи більше ніж на 1 продавця. В усіх інших губерніях кількість покупців закріпленої селянами землі була меншою за кількість продавців. Середня ж ціна десятини тільки у Таврійській губернії наближалася до ціни, яку платив Селянський банк. У всіх інших губерніях середня ціна 1 десятини селянської землі коштувала набагато менше, ніж коштувала панська земля.

Кількість проданої селянами землі, яка була закріплена у приватну власність, наведена в табл. 3.2.3 [148, с.18].

Таблиця 3.2.3

Продаж селянами землі, яка була закріплена в приватну власність з 1907 по 1911 роки

Губернії

Кількість господарств, які продали землю

Кількість проданої землі, десятин

Волинська

2350

6295

Катеринославська

15600

65655

Київська

13993

21964

Подільська

2477

3813

Полтавська

4341

8868

Харківська

17607

55563

Херсонська

22472

71303

Чернігівська

2034

5947

Як видно з наведених даних, найбільша кількість приватної селянської землі була продана в Катеринославській, Херсонській губерніях (Степова Україна), Харківській та Черніговській (Правобережна). Середній селянський наділ землі, який продавали, коливався від 4,2 десятини в Катеринославській губернії до 1,5 десятин в Подільській та Київській губерніях. Але у будь-якому разі продавали приватну землю незаможні селяни, оскільки розмір приватної землі, яка продавалася, не давав змоги влаштувати на ній хутір чи відруб.

Газети зазначають декілька причин, за яких продавалася надільна земля, закріплена у приватну власність. По-перше, продавали землю здебільшого ті, хто фактично нею вже давно не користувався. Указ від 9 листопада 1906 року нагадав їм про їхні права і вони, закріпивши землю, продавали її майже за безцінь. В основному це були міські жителі, у яких залишилися в селі клапті землі. Як правило, такі наділи були невеликі – менше 2 десятин, і скуповувалися вони заможними селянами за дуже низькими цінами. В Сумському повіті Харківської губернії такі наділи (близько 20) скупив місцевий купець за 125 крб. за наділ. На той час середня ціна десятини в цій місцевості складала 300-400 крб. за десятину [161, 1909. - 18 февраля, 5 марта]. Міські робітники, ремісники після виходу у світ указу про закріплення землі у приватну власність, скористалися цим, щоб остаточно розв'язатися зі своїм господарством.

Іншою причиною продажу землі було переселення. До виходу у світ указу від 9 листопада 1906 року, селяни, які переселялися до Сибиру, повинні були залишити свої наділи на користь общини. Однак цей указ змінив юридичний статус переселенців і вони отримали змогу, закріпивши свої наділи у приватну власність, продавати їх. Малоземельні селяни, закріпивши свої мізерні наділи, тут же продавали їх, щоб мати гроші на переселення до Сибіру, зазначається в дописі власного кореспондента газети "Слово". Землі переселенців коштували дуже дешево (біля 90 крб. за десятину). Ці землі також скуповувалися заможними селянами [186, 1909. - 1 марта]. Так, наприклад, у Херсонській губернії ціна на землю у 1908 році складала не менше 150-175 крб. за десятину, а найкращі землі – навіть 200-250 крб. за десятину. Ціни ж на виділені у приватну власність землі становили не більше 50-60 крб. за десятину [154, 1908. - 3 июня].

Ринкові ціни на землю по губерніях України та ціни на надільну селянську землю наведені в табл. 3.2.4 [148, с.19].

Таблиця 3.2.4

Порівняльні ринкові ціни на землю і ціни на надільні землі селян в 1909 році.

Губернії

Ринкова ціна, крб./дес.

Ціна селянської землі, крб./дес.

Відсоток ціни надільної до ринкової

Волинська

125

121

96,8

Катеринославська

202

122

60,4

Київська

224

196

87,4

Подільська

192

165

85,9

Полтавська

217

132

60,3

Харківська

206

88

42,7

Херсонська

200

102

51

Чернігівська

146

79

54,1

Як видно з наведених даних, найбільш наближеною до ринкової ціни, була ціна на селянську землю у Волинській, Київській та Подільській губерніях. В тих же губерніях, які найменше потерпали від селянського малоземелля, селянська земля коштувала майже вдвічі дешевше за ринкову ціну – Катеринославська та Полтавська губернії – 60,4% від ринкової ціни, Херсонська – 51%, Чернігівська – 54,1%.

Якою ж була причина заниженої вартості приватновласницької селянської землі? Найголовнішою причиною можна вважати час. Селянам, які переселялися до Сибіру, потрібно було у найкоротший термін продати землю, щоб завчасно переселитися. Цим і скористалися заможні селяни. По-друге, самі ж покупці свідомо занижували землі односельців, пропонуючи низькі ціни і змушуючи продавців віддавати свої землі від 50 до 150 крб. за десятину. Іноді сільські громади знижували ціни на землю небажанням виділяти до одного місця землі тих, хто їх продавав. А оскільки на черезсмужні ділянки банк давав дуже маленькі позики, заможні покупці знижували ціни, мотивуючи це тим, що платять готівкою [154, 1908. - 11 октября].

Наслідками таких земельних операцій стало те, що ціна на селянську землю впала. В багатьох повітах України така земля скуповувалась по 100 крб. за десятину, що було вдвічі, а то і втричі меншим за її ринкову ціну [161, 1908. - 13 сентября; 1909. - 10 февраля]. У той же час ціни на панські землі продовжували зростати як за допомогою Селянського банку, так і завдяки недостатності земельного фонду взагалі.

Про те, хто і в якій кількості скуповував землю, повідомляє газета "Рада" в статті А-ко "Землеустройство" чи "Землеразстройство"?". Так, за 1908 рік в Олександірвському повіті продавців надільної землі було 548 чоловік, а покупців всього тільки 386. Це вказує на концентрацію надільної землі в одних руках. Один селянин скупив по 6 купчим 25,5 десятини, інший по 9 купчим – 41 десятину, ще один селянин по 13 угодам скупив за 1908 рік 53 десятини. Далі газета наводить дані про тих 386 чоловік, які придбали в 1908 році надільні землі у Олександрівському повіті, які представлені в табл. 3.2.5 [161, 1909. - 10 июля].

Таблиця 3.2.5

Кількість покупців і загальна кількість придбаної ними землі в Олександрівському повіті у 1908 році.

Кількість купленої надільної землі на 1 господаря

Кількість покупців

Кількість купленої землі разом (десятин)

Менше 1 десятини

2

1,3

Від 1 до 2 десятин

26

32,8

Від 2 до 3 десятин

67

145

Від 3 до 4 десятин

38

118,7

Від 4 до 5 десятин

64

281,4

Від 5 до 10 десятин

135

844,8

Від 10 до 15 десятин

32

366,8

Від 15 до 20 десятин

11

180

Від 20 до 30 десятин

9

220,1

Більше 30 десятин

2

94,2

Разом

386

2285,1

Середня ціна цих надільних земель становила в середньому 104,4 крб. за десятину. В той же час панські землі там же продавалися по 224,5 крб. за десятину. Тобто на 120,1 крб. дорожче ніж надільні землі. На жаль газета не дає повідомлень про кількість власної землі цих 386 покупців. Однак, за наведеними даними можна зробити висновки, що основна маса покупців придбала від 5 до 10 десятин, що достатньо для створення повноцінного хутірського господарства.

Зовсім інший характер носили операції з поміщицькою землею. Тут теж заможний селянин намагався купувати землю не через Селянський Банк, а власне у поміщиків, оскільки таким чином земля коштувала дешевше. Однак на відміну від надільних земель, ціни на панську землю зростали. Найбільше це стало помітно після прийняття указу від 9 листопада 1906 року. У порівнянні з передреволюційними роками і 1905 роком, коли поміщики, налякані революційними подіями, намагалися дешевше продати свою землю, з виходом указу від 9 листопада 1906 року вони навіть без допомоги Селянського Банку почали підвищувати ціни на землю, усвідомлюючи земельний голод селян. Так, поміщики Єлісаветського повіту Костирько та Хатунцов продали селянам землю в середньому по 250 крб. за десятину, поміщик Херсонського повіту Аркас – по 240 крб. за десятину, в Павлоградському повіті граф Воронцов-Дашков продав по 4 десятини тим селянам, які були в нього кріпаками, і ціну визначив по 200 крб. за десятину, у Черкаському повіті селяни купили у поміщика землю по 213 крб. за десятину, а на Поділлі поміщики визначали ціну від 200 до 260 крб. за десятину [161, 1906. - 23 вересня; 5, 18, 20 жовтня; 17, 19 листопада].

Зміни цін на землю по губерніях України в період до початку аграрної реформи та в 1909 році, наведені в табл. 3.2.6 [148, с.16].

Таблиця 3.2.6

Зростання цін на землю по губерніях України

Губернії

1905 рік

крб./дес.

1909 рік

крб./дес.

Зміна ціни у відсотках

Херсонська

197

200

+1,5

Катеринославська

161

202

+25,4

Волинська

99

125

+26,2

Подільська

219

197

-10

Київська

161

227

+39,1

Чернігівська

114

146

+28

Харківська

168

206

+22,6

Полтавська

182

217

+19,2

Як бачимо, ціни на землю у всіх губерніях України мали тенденцію до зростання. В деяких губерніях ціна на землю підвищувалась аж до 40% (у Київській губернії). Трохи менше зросла ціна в інших губерніях – від 20 до 25-26%. Єдиний виняток становила Подільська губернія, в якій малоземелля було ненадто гострим, а переселення з цієї губернії значно зросло після початку аграрної реформи.

Ще одна з причин, за якою поміщицькі землі купувалися селянами не через банк – свідоме завищення цін на панську землю самим банком. Під час революційних подій 1905 року, коли селяни сподівалися отримати землю безкоштовно, вони відмовлялися її купувати. Селянський банк користувався цим. І в 1906 році, наприклад, банком було куплено у поміщика Конотопського повіту В.К.Тарновського 800 десятин землі за 303 крб. за десятину. Цю ж землю поміщик напередодні погоджувався продати селянам приблизно за 200 крб. за десятину [161, 1908. - 5 марта]. Отже, деяким чином селяни самі були однією з причин, яка давала змогу Селянському банку свідомо підвищувати ціни на землю. Однак, якщо зважити на ціну поміщицької землі, то стає зрозумілим, що дуже мало селян могли собі дозволити купувати землю безпосередньо у поміщиків, не вдаючись до банківського кредиту. Навіть заможні селяни неохоче користувалися послугами Селянського банку [57, с.17].

Таким чином, закон про закріплення землі у приватну власність хоч і надавав селянам право купувати поміщицькі землі, однак не вирішував основної проблеми селянського малоземелля, оскільки не торкався основної причини цього малоземелля – великих поміщицьких латифундій. Дуже часто поміщики, які продавали свою землю за тих чи інших причин без посередництва банку, самі встановлювали ціни на землю. Особливо це спостерігалося у тих губерніях, в яких найбільш гостро стояло питання селянського малоземелля. Так, у Павлоградському повіті поміщиця Шаврова пропонувала селянам свою землю за 225 крб., селяни ж давали тільки по 200 крб. за десятину [161, 1906. - 7 жовтня]. Селяни всіляко намагалися купувати землю не через Селянський банк, оскільки таким чином земля коштувала хоч і не набагато, але все одно дешевше. Це зазначали навіть офіційні органи. Наприклад, у тому ж Павлоградському повіті на земському зібранні ухвалили постанову про те, що ціна на землю, на якій зійдуться селяни з продавцями-поміщиками, була б обов'язковою і для Селянського банку [44, 1906. - 24 февраля]. Якщо взяти до уваги дату цієї постанови (лютий 1906 року), то можна зробити висновок про те, наскільки дорожчою була ціна на землю через банк ще у той час, коли поміщики намагалися скоріше продати свою землю у зв'язку з революційними подіями 1905 року.

Керівництво Селянського банку було дуже занепокоєне операціями з землею, які проходили повз банк. Селянський банк навіть організував видачу позик при закупівлі селянами земель безпосередньо від приватних власників. Цей захід приймався з тою метою, щоб хоча б посередньо примусити селян купувати землю через банк, який буде полегшувати умови придбання землі [154, 1908. - 16 мая]. Оскільки селянам часто доводилося брати позики через Селянський Банк для купівлі землі у поміщиків, то Банк зосередив у своїх руках посередницькі угоди на купівлю селянами землі безпосередньо у поміщиків. Так, за період з 1906 по 1909 роки селяни купили у великих землевласників за допомогою Селянського Банку: в Катеринославській губернії – 69433 десятини, Київській – 34768 десятин, Подільській – 33376 десятин, Полтавській – 40001 десятину, Харківській – 69958 десятин, Херсонській – 45221 десятину, Чернігівській – 45439 десятин [148, с.24]. Отже, за три роки столипінської реформи селяни купили власне у поміщиків за допомогою Селянського Банку майже стільки ж землі, скільки вони купили безпосередньо у самого Селянського Банку.

З усього вищезазначеного можна зробити висновки, про ті урядові заходи, якими поміщики і влада намагалися вирішити найактуальніше питання – селянське малоземелля. Не торкаючись зараз головного впроваджувача нової аграрної політики – діяльності Селянського Поземельного банку – можна зазначити, що вся політика уряду була направлена не на вирішення питання малоземелля селян, а навпаки, на захист великого поміщицького землеволодіння. Все було зроблено для того, щоб навіть середньо забезпечені селяни не мали змоги скуповувати панські маєтки за більш-менш прийнятну ціну. Навпаки, уряд вдався до таких заходів, які були спрямовані на підвищення цін на панські землі. Взагалі всі заходи уряду були спрямовані перш за все на те, щоб поміщицька земля найменше потрапляла до рук незаможних селян. Ставка робилася "на заможного" селянина. А оскільки готівкові гроші були тільки у останніх, то звідси випливає, що найбільша кількість покупців складалася саме із заможних селян і тільки у крайніх випадках з селянських товариств.

На початку ХХ століття зросла та ускладнилася діяльність двох великих установ державного іпотечного кредиту: Дворянського та Селянського Поземельного банків, за посередництвом яких царський уряд підтримував напівкріпацьке землеволодіння.

Система сільськогосподарського кредиту, яка склалася після реформ 60-х років ХІХ століття, мала свої особливості, обумовлені збереженням у аграрному ладі чисельних кріпосницьких пережитків, основою яких були превілейоване дворянське землеволодіння та засилля у ньому дворянських латифундій. Обидва банки, Селянський Поземельний та Державний Дворянський Земельний, виникли на початку 80-х років ХІХ століття. Якщо діяльність Дворянського банку з самого початку була спрямована на підтримку помісного землеволодіння, то діяльність Селянського банку за своєю назвою покликана була розвивати селянське господарство, але насправді його діяльність була дуже далекою від цього розвитку. З самого початку існування Селянського банку, тобто з 7 квітня 1883 року, банк не зробив нічого без того, щоб “на перше місце не ставити інтереси поміщиків”, зазначає С.Д., автор статті "Селянський чи поміщицький банк?" в газеті "Рада" [161, 1907. - 24 липня]. Про це свідчить вся діяльність банку як напередодні так і за часів столипінської реформи. Як відомо, діяльність цього банку проводилася в трьох напрямках:

1) купівля поміщицьких земель;

2) продаж цих земель селянам;

3) видача селянам грошових позик, коли вони купують землю не за допомогою банку.

Далі на конкретних прикладах ми побачимо, чи насправді банком виконувалися всі три напрямки діяльності і яким чином банк допомагав селянам у вирішенні питання малоземелля та безземелля.

Повертаючись до перших років діяльності Селянського банку, можна зазначити, що до кінця ХІХ століття операції із землею були незначними. Кредит, який видавався банком покупцям землі, був вкрай невигідним для останніх. За позики стягувався великий відсоток – від 7,5 до 8,5 % на рік [146, с.93]. Вже в цей період діяльності Селянський банк використовував “земельний голод” селянства, намагався підтримувати той рівень цін на землю, який був вигідним для поміщиків. І щоб полегшити продаж землі поміщиками, уряд з 1897 року дозволив Селянському банку придбати поміщицьку землю за рахунок власних капіталів, для подальшого її продажу селянам.

За повідомленням газети “Світова зірниця”, за період від листопада 1895 до листопада 1905 року Селянський банк купив за власні кошти 935513 десятин землі за 65448782 крб. (середня ціна десятини – 70 крб.) [174, 1906. - 3 серпня]. Взагалі банк, використовуючи гостру потребу селян у землі, завжди піднімав ціни на землю. І до революції 1905 року ціна на землю була дуже завищена банком. Так, 1896 року середня ціна банку за землю була 50 крб. за десятину, 1900 року – 80 крб. за десятину, 1903 року - 109 крб. за десятину, а у 1904 – 112 крб. за десятину. По окремих губерніях ціна на землю була далеко більша [161, 1906. - 8 жовтня].

Після революції 1905 року Селянський банк став важливим важілем столипінської аграрної політики. Але ще до підписання указу від 9 листопада 1906 року про виділення з общини селян, уряд у своїй діяльності вдався до законів, які б полегшували діяльність Селянського банку у земельних справах дворян. Так, у травні 1906 року царським указом було дозволено Селянському банку приймати на себе борги по землях, які закладені у Державному Дворянському та акціонерних земельних банках. 12 серпня 1906 року був виданий указ про передачу Селянському банку для продажу селянам казенних, удільних, церковних, монастирських земель [87, 1906. - 14 мая; 174, 1906. - 24 серпня]. Після революційних подій та виступів селян значно збільшилася кількість поміщиків, які вирішили розпродати свої маєтки. В зв'язку з цим, царський уряд змушений був видати новий указ від 15 листопада 1906 року, який мав на меті прискорити розпродаж поміщицьких земель банком, а також сприяти розвитку хутірського господарства. Цим законом розширювалися позикові операції Селянського банку, якому надавалося право видавати позики не тільки під заставу купленої селянами, але й надільної землі. Такого роду позики видавалися не тільки для придбання при посередництві банку поміщицької землі, але й на витрати, які були пов'язані з переходом від общинного землекористування до відрубного чи хутірського господарства. Таким чином, Селянський банк повинен був сприяти руйнуванню общини, насадженню хутірського та відрубного господарства.

Уряд надавав великого значення діяльності Селянського Поземельного Банку в роки аграрної реформи. Сам П.А.Столипін наголошував на центральній ролі Банку у справах докорінного реформування селянського землеустрою. "Способ устранения острого малоземелья главное управление видит в льготной, соответствующей ценности покупаемого и платежным способностям приобретателя, продаже земель землевладельцев. Для этой цели в распоряжении правительства имеется, согласно указам 12 и 27 августа 1906 года, 9 млн. десятин и купленные с 3 ноября 1905 года Крестьянским Банком свыше 2 млн. десятин. Но для успеха дела увеличение крестьянского землепользования надлежит связать с улучшением форм землепользования, для чего необходимы меры поощрения и главным образом кредит. Главное управление намерено идти в этом деле путем широкого развития и организации кредита земельного, мелиоративного, переселенческого" [139, с.88].

Після впровадження цих указів діяльність Селянського Поземельного Банку досить пожвавилася. Зі звітів банку відносно купівель поміщицької землі видно, що самі поміщики, налякані революційними подіями, почали продавати свої землі через Селянський Банк. Але кількість землі, яку пропонували поміщики для продажу, складала лише незначну частину, яка потрібна була для задоволення мільйонів малоземельних та безземельних селян. Як зазначав П.А. в газеті "Рада" у статті "До справоздания Селянського банку за 1906 рік", головною метою існування банку була підтримка дворян-поміщиків. Надзвичайно висока оцінка приватних земель, які були куплені банком у 1906 році, коли поміщики під впливом аграрних виступів селян панічно почали продавати свої землі, повинна була б бути нижчою, аніж у попередні роки. У діяльності банку можна побачити, що середня ціна десятини землі в цьому ж році перевищувала на 38 крб. середню ціну попереднього десятиріччя і на 8 крб. – середню ціну 1905 року. В окремих випадках різниця в цінах між попередніми роками і 1906 роком доходила до дивовижних розмірів. Так, маєток Попандопуло в 1904 році було оцінено по 125 крб за десятину, а в 1906 році – по 225 крб. за десятину, маєток Римського-Корсакова відповідно по 119 і 210 крб. за десятину, таку саму метаморфозу проведено було і з маєтком Орловського на Поділлі – 181 і 234 крб. за десятину відповідно [161, 1909. - 10 января].

Основна маса земельного фонду Селянського банку створювалася з маєтків, які були йому продані поміщиками головним чином у роки та одразу після революції 1905-1907 рр. Виступаючи у якості захисника інтересів великих землевласників, банк не тільки не скористався випадком для покупки земель за більш дешевими цінами, але й сам свідомо підвищував ціни за маєтки. На підтвердження такої політики банку у пресі приводилося багато прикладів. Так, в 1904 році, коли покупців на землю було багато, банк платив у середньому по 108 крб., а в окремих випадках від 119 до 181 крб. за десятину. А вже в 1906 році, коли аграрні виступи змусили поміщиків продавати свої землі, а селяни сподівалися, що Державна Дума віддасть землю безкоштовно, банк піднімав ціни у середньому на 3 крб., а в окремих випадках від 53 до 72 крб. за десятину [161, 1907. - 24 липня]. На основі звіту про діяльність Селянського банку в газеті "Киевлянин" робиться висновок, що з листопада 1905 року по травень 1907 року банком було куплено найбільшу кількість землі в тих губерніях, в яких у 1906 році виявилася земельна потреба, а також і тих, де аграрні руйнування виявилися у найбільшій мірі [87, 1907. - 10 марта]. Навмисне підвищення цін на поміщицькі землі особливо помітно, якщо порівняти їх з банківськими цінами на землі інших продавців. Так, купецтву банк платив за 1 десятину в середньому 118 крб, міщанам – 113 крб., селянам – 64 крб. [179, с.210].

Розглядаючи діяльність Селянського банку у справах придбання земель за власний кошт для подальшого її продажу селянам, можна побачити, що банк відігравав роль провідника нової аграрної політики, забезпечуючи вигідний продаж поміщицької землі. Штучно підвищуючи ціни на поміщицьку землю, банк накопичував земельні запаси у розрахунку збути їх із зиском після спаду революції. Але провести цю політику Селянський банк зміг тільки частково. Розпродати скуплені землі він так і не встиг до самого кінця свого існування. В Україні в розпорядження Селянського банку за період з 1 січня 1906 року по 1 травня 1910 року знаходилося 663479 десятин землі, з яких 505212 десятин було куплено у поміщиків. За період з 1907 року по 1 червня 1910 року банк продав селянам тільки 460550 десятин землі [71, с.495].

Підвищення ціни на землю Селянським Поземельним Банком при купівлі-продажу представлено в табл. 3.2.7 [148, с.24].

Таблиця 3.2.7

Закупівельні ціни на землю та продажна банківська ціна по губерніях України

Губернії

Купівельна ціна банку, крб./дес.

Продажна ціна Банку, крб./дес.

На який відсоток продажна ціна перевищувала купівельну

Катеринославська

153

158

3,2

Київська

169

221

30,7

Полтавська

205

221

7,8

Подільська

214

241

12,6

Харківська

166

202

21,6

Херсонська

179

189

5,5

Чернігівська

157

189

20,3

Як бачимо, в найбільш малоземельних губерніях Селянський Банк підвищував ціну на землю. В Київській, Харківській та Чернігівській губерніях продажна ціна землі банком була на 20-30% вищою, ніж її купував сам Селянський Банк.

Для того, щоб краще уявити картину діяльності Селянського банку відносно купівлі приватновласницьких земель та перепродажу їх селянам і того зиску, який мав уряд від такої діяльності банку, наведемо деякі дані, надруковані в газетах по українських відділеннях Селянського банку. Так, Полтавським відділенням Селянського банку в 1906 році купувалися маєтки за цінами від 200 до 230 крб. за десятину; Херсонським відділенням – від 200 до 240 крб. за десятину; Таврійським відділенням – приблизно 170 крб. за десятину; у 1907 році в Україні банком були придбані маєтки в середньому за 110 крб. за десятину [161, 1906. - 15 жовтня, 26 листопада; 1908. - 31 июля; 174, 1906 - 28 вересня; 39, 1906. - 1 серпня; 154, 1908. - 19 января, 2 апреля]. Ціни на землю на території України коливаливалися в залежності від рівня попиту серед селян. Але не зважаючи на це, Селянський банк і після революції 1905-1907 років, продовжував завищувати ціни на землю, яку купував у великих землевласників. Середня ціна землі, придбаної Селянським банком за власні кошти в Україні на основі даних газети "Рада", представлена у табл. 3.2.8 [161, 1909. - 12 февраля].

Таблиця 3.2.8

Кількість придбаної Селянським банком землі за власні кошти та її середня ціна по окремих губерніях України в період з 15 грудня 1908 року до 1 січня 1909 року.

Губернії

Кількість маєтків

Кількість десятин

Сплачено

Середня ціна 1 десятини

Волинська

7

835

104050

125

Катеринославська

1

620

102600

165

Подільська

4

1180

246850

209

Полтавська

1

351

60500

172

Таврійська

1

206

31500

153

Всього

14

3192

545500

171

Простий розрахунок показує, що найменша ціна на землю платилася банком в тих губерніях, де потреба селян в землі була не дуже гострою, і навпаки, в таких губерніях як Подільська та Полтавська, які найбільше потерпали від селянського малоземелля, відповідно і ціна на землю в середньому перевищувала ціни інших губерній. Навіть у межах однієї губернії ціна на банківські землі, куплені селянами, коливалася у великих розмірах. За даними рапорта члена Київської повітової землевпорядкувальної комісії у Київській губернії, ціна банківських земель у повітах коливалася. Так, у Димерському повіті від 75 до 210 крб. за десятину; у Баришевському – 130-440 крб. за десятину, Білогородському – 130-450 крб. за десятину і т.д. [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.190. - лл.41-43].

Поряд з тим, Селянський банк продавав придбані ним панські землі за цінами, набагато вищими, ніж купував. До того ж середня ціна однієї десятини постійно підвищувалася. Кількість купленої селянами банківської землі і середня ціна на неї на протязі з 15 листопада 1908 року по 1 січня 1909 року представлена в табл. 3.2.9 [161, 1909, - 17 января, 12, 28 февраля].

Таблиця 3.2.9

Кількість землі та її ціна, придбані селянами з фонду Селянського банку в період з 15 листопада 1908 року до 1 січня 1909 року.

Губернії

Кількість покупців

Кількість десятин купленої землі

Ціна купленої землі

Середня ціна 1 десятини

Київська

1765

7342

1907845

260

Подільська

2772

14282

3802632

266

Полтавська

145

212

44577

210

Чернігівська

272

670

157199

235

Всього

4954

22506

5912253

263

З наведеної таблиці можна побачити, що за півтора місяці, з 15 листопада 1908 року по 1 січня 1909 року кількість покупців в основних малоземельних губерніях України, таких як Київська, Полтавська, Чернігівська, була дуже значною. За цей час вона складала (без даних по Подільський губернії, наведених в газеті за 11 місяців 1908 року) – 2182 покупців, які придбали 8224 десятини. Середня ціна 1 десятини складала 263 крб. На одного покупця приходилося в середньому 3,8 десятини. Для селянина, який часто не мав грошей навіть для того, щоб прогодувати сім'ю, заплатити за клаптик землі менший ніж 4 десятини майже одну тисячу карбованців, не було можливості. Отже, можна вважати, що землю у Селянського банку купували заможні селяни. До того ж ціна на банківські землі постійно зростала. За вищевказані півтора місяці у Чернігівській губернії середня ціна десятини зросла з 182 крб. до 337 крб. Однак і кількість покупців за цей же час зменшилася. За 182 крб. купили землю 249 чоловік, а вже за 337 крб. – тільки 7. Це ще раз підтверджує, що покупцями банківських земель були заможні селяни.

Те, що землю купували виключно заможні селяни, а не безземельні, але і навіть не малоземельні, свідчать і дані про клієнтуру Селянського банку. Так, наприклад, ні в одній банківській публікації не було даних, що його клієнти в Україні мали менше, ніж по 0,8 десятини на одну душу чоловічої статі, або по 2,8 десятини на двір (рахуючи по 3 душі чоловічої статі в селянській сім'ї). Ця мінімальна норма найчастіше зустрічається серед клієнтів Київської, Полтавської, Подільської губерній, де земельна нужда відчувається надто гостро. Однак в інших українських губерніях банківські клієнти мали здебільшого по 1-3 десятини на душу чоловічої статі, або по 3-8,7 десятин на селянський двір [161, 1908. - 19 сентября].

Розподіл покупців банківських земель за категоріями власного землеволодіння наведено в табл. 3.2.10 [148, с.27].

Таблиця 3.2.10

Розподіл покупців банківських земель в Україні за категоріями землеволодіння в 1911 році.

Райони

Загальна кількість купленої землі

Відсоток купленої землі

Безземе-льні

До 6 десятин

Від 6 до 15 дес.

Більше 15 десятин

Правобережний

49325

20,8

60,6

16,4

2,2

Лівобережний

23410

27,4

70,1

2,4

0,1

Степовий

87384

45,5

43,4

9,6

1,5

Найбільше купували землю селяни, які мали до 6 десятин власної землі, ті, хто мав від 6 до 15 десятин (тобто середняки) складали набагато менший відсоток. Заможні селяни складали незначний відсоток покупців банківських земель, оскільки саме вони мали змогу купувати землю власне у поміщиків, не вдаючись до банківських послуг.

Селяни намагалися купувати не ті землі, які скуповував банк у поміщиків, насамперед тому, що, по-перше, у поміщиків було скуплено багато землі, яка була непридатна для землеробства, по-друге, через невідповідність банківських цін реальній ціні землі. Вдаючись до позик Селянського банку, вони намагалися купувати землі у приватних власників. Для порівняння кількості покупців та ціни десятини візьмемо дані за той же період, за який наводилися дані при розгляді кількості покупців та ціни десятини землі, придбаної у Селянського банку, тобто з 15 листопада 1908 року по 1 січня 1909 року [161, 1909. - 17 января, 12, 28 февраля], які наведені у табл. 3.2.11.

Таблиця 3.2.11

Кількість землі та її ціна, придбані селянами у приватних власників за допомогою Селянського банку в період з 15 листопада до 1 грудня 1908 року.

Губернії

Кількість покупців

Кількість десятин купленої землі

Ціна купленої землі, крб.

Середня ціна 1 десятини, крб.

Волинська

603

1689

309199

183

Катеринославська

356

3534

747210

211

Київська

354

788

78906

100

Подільська

1017

1642

411474

251

Полтавська

772

3319

853653

257

Харківська

778

4397

986117

224

Херсонська

487

3653

840761

230

Чернігівська

1100

3685

643401

175

Всього

5467

22707

4870721

215

Отже, як бачимо, кількість покупок землі у приватних власників більша ніж, з фондів Селянського банку. До того ж і середня ціна однієї десятини також менша, ніж при купівлі з фондів банку. Все це свідчить про ту роль Селянського банку, яку на неї покладав царський уряд. А саме: підтримання достатньо високих цін на панську землю, намагання перешкоджати переходу приватновласницьких земель до рук селянства. Однак банк не міг протистояти руйнуванню великого поміщицького землеволодіння. Поміщики після революційних подій 1905-1907 років, побоюючись нових виступів селян, намагалися якимось чином зберегти своє становище і тому йшли назустріч селянинові у його прагненні отримати землю. І все-таки розпродаж поміщицьких земель на мав такого широкого масштабу, щоб якось поліпшити земельний голод в багатьох українських губерніях. Ті, хто пропонував землю, поступали розважливо, адже земельні ціни були достатньо високими. Однак, кількість землі, яка була куплена у приватних власників за допомогою Селянського банку, не завжди залишалася в руках у селянства, оскільки банк суворо слідкував за погашенням боргів за куплену землю. До того ж, сподівання селян отримати допомогу банку на купівлю землі часто були марними.

Закон 5 липня 1912 року, який замінив указ 15 листопада 1906 року про видачу Селянським банком позик під заставу надільних земель дозволив видавати позики у розмірі 60-90% оцінки закладеної землі. Як зазначає історик С.М.Сидельников, цей закон дозволив видачу позик під надільні землі не тільки спадковим власникам для сплати за наділи, які залишають пересельці, але й селянам, які придбали цю землю. З 23 серпня 1914 року у зв'язку з початком першої світової війни позики, які видавалися Селянським банком по усіх видах покупок, були знижені на 10% [179, с.208].

Для прикладу візьмемо дані Селянського банку про кількість купленої селянами землі і отримання ними позик від банку за період з 1 вересня по 15 жовтня 1908 року, наведені газетою "Рада", які представлені в табл. 3.2.12 [161, 1908. - 15, 29 октября, 26 ноября].

Таблиця 3.2.12

Кількість придбаної селянами землі у приватних власників за допомогою Селянського банку і отримання ними позик на придбання землі.

Губернії

Кількість покупців

Кількість десятин купленої землі

Ціна придбаної землі, крб.

Середня ціна 1 десятини

Позика банку, крб.

Волинська

557

1846

330390

179

217900

Катеринославська

546

5050

968099

192

730900

Київська

593

1552

426099

275

289650

Подільська

204

470

115422

246

74300

Полтавська

485

2085

541451

260

389500

Таврійська

36

780

177560

228

112100

Харківська

630

2683

525302

196

374300

Херсонська

615

5212

1101226

211

716950

Чернігівська

441

1285

244034

190

167819

Всього

4107

20963

4429583

220

3073419

Таким чином, за цифрами цієї таблиці можна зробити висновки, що селяни України за півтора місяці з 1 вересня по 15 жовтня 1908 року придбали в середньому на одного покупця 5 десятин землі. Середня ціна десятини склала 220 крб., а банк надав позики в середньому по 147 крб. на десятину. Отже, на придбану землю в 5 десятин селяни змушені були платити 365 карбованців. Навіть при допомозі банку, сплатити таку суму малоземельному або безземельному селянинові було дуже важко. Однак селяни, не втрачаючи надії на покращення свого становища, вдавалися до позик банку. Більшість покупців банку складали в основному заможні селяни. Але чималу кількість покупців землі складали і малоземельні селяни.

Злиденній селянській масі, яка більш за всіх страждала від безземелля та малоземелля, покупка землі через Селянський банк була практично не під силу внаслідок високих цін та високого відсотку сплати за позику. Ось деякі дані про позики Селянського банку покупникам землі. З листопада 1905 року по вересень 1906 року Селянський банк допоміг купити селянам у приватних власників 517800 десятин землі, за яку селяни заплатили 68 млн. крб. Банк позичив на цю покупку 52,5 млн. крб. Отже селянам довелося сплатити 15,5 млн.крб., тобто по 30 крб. за десятину [174, 1906. - 7 вересня]. З січня по квітень 1908 року в Україні селяни купили у поміщиків за допомогою Селянського банку 65099 десятин землі. За цю землю селяни сплатили по 206 крб 33 коп. за десятину, під заставу цієї землі банк дав по 162 крб. 17 коп. за десятину, а 44 крб. 16 коп., більш ніж 1/5 частину, селяни доплачували поміщикам. По окремих губерніях ця земля була розподілена так: Волинська – 1840 дес.; Катеринославська – 13145 дес.; Київська – 5321 дес.; Подільська – 6790 дес.; Полтавська – 4422 дес.; Харківська – 6220 дес.; Херсонська – 2425 дес.; Чернігівська – 6708 дес. За цей самий час селяни України купили з фондів Селянського банку тільки 1448 десятин землі [186, 1908. - 29 июня]. Звичайно, що ціна цієї землі була не однакова по окремих губерніях і коливалася в Чернігівській від 58 крб. за десятину до малоземельної Київської по 372 крб. за десятину.

Керуючись наміченими урядом заходами у створенні селянського землеволодіння, банк проводив старанний відбір серед покупців. Якщо у 1906-1908 роках більша частина банківських земель була придбана товариствами та громадами, то у 1909 році стає переважним продаж у одноосібну власність. Як відомо, основний склад общини після указу від 9 листопада складали малоземельні селяни. Вони мали змогу купити землю тільки у складі общини. Це підтверджую дані, які наведені в табл. 3.2.13 [161, 1907. - 30 октября].

Таблиця 3.2.13

Середня забезпеченість землею покупців та придбання ними землі з допомогою Селянського банку за період з 15 вересня по 1 жовтня 1907 року.

Губернії

Кількість угод

Кількість господарств

Душ чоловічої статі

Мають землі на 1 душу чол. статі

Купують землі, дес.

Загальна ціна, крб.

Ціна 1 дес., крб.

Дозволена позика, крб.

Волинська

2

75

200

0,4

119

32500

273

20200

Катеринославська

1

16

61

1,7

109

21800

20

19600

Київська

2

196

528

0,9

765

216834

283

170450

Подільська

1

28

65

1,2

28

6875

245

3000

Полтавська

5

37

112

0,8

214

58020

271

43250

Таврійська

1

32

122

2,6

272

61200

225

43900

Харківська

6

799

2591

1,3

889

287688

324

225609

Чернігівська

20

176

538

1,7

504

90282

177

66600

Як бачимо, найменша забезпеченість землею сільських общин була в тих губерніях, які завжди страждали від селянського малоземелля – Київська, Волинська, Полтавська та інші. До того ж і ціна на землю в цих губерніях в середньому найвища. Що стосується позик банку, то вони складали в деяких губерніях навіть менше половини ціни придбаної землі – в Подільській губернії селяни змушені були доплатити до позики в 3000 крб. ще 3875 крб. власних грошей. Нікопольська сільська громада (Катеринославської губернії) придбала за допомогою банку у поміщиці Синельникової 3 тис. десятин землі. по 225 крб. за десятину. Селянський банк дав позику по 180 крб. за десятину. 45 крб. за десятину селяни повинні були заплатити поміщиці з власних коштів.

Селянський Банк взагалі намагався мати справу з одноосібними покупцями, а не з сільськими громадами. Відсоток збільшення кількості окремих господарств до загальної кількості покупців банківської землі наведений в табл. 3.2.14 [148, с.26].

Таблиця 3.2.14

Збільшення кількості окремих покупців до загальної кількості покупців банківських земель по губерніях України (у процентному відношенні)

Губернії

1908 рік

1909 рік

1910 рік

1911 рік

Катеринославська

29,7

38,8

66,4

50,7

Київська

27,6

23,1

69,5

90

Полтавська

57,6

80,2

90,5

83,5

Подільська

4,5

64,5

81,4

98,7

Харківська

18,9

68,7

73,1

93,5

Херсонська

5,9

61

87

89,3

Чернігівська

29,1

53,5

69,9

83,2

Як видно з наведених даних, існувала постійна тенденція до зростання кількості приватних покупців банківських земель в кожній губернії України.

Землевпорядкувальна політика банку ставила у надто важке становище масу селян, які залишилися в общині. Звичайно, поміщицькі землі, які переходили до банку, раніше орендувалися селянами невеликими ділянками, по 1-2 десятині, і хоча й на кабальних умовах, але ними користувалися більш чи менш значні групи селян, а вигони та пасовиська орендувалися цілими сільськими товариствами. Після покупки банком, ці землі переходили до невеликої групи покупців. Основна маса селян часто втрачала такі угіддя, без яких майже неможливо було вести господарство (вигони, луки і т.ін.). Політика банку у підвищенні цін відобразилася і на орендній ціні землі. Так, у Волинській губернії орендна ціна за десятину землі підвищилася з 4-6 крб. до 12-15 крб. під буряки, 8-10 крб. – під хліб і 7-8 крб, коли земля бралася з толокою, в Катеринославській губернії під один засів не менше 15 крб., а в деяких місцевостях навіть до 40 крб. [161, 1908. - 20 июня, 10 сентября].

Про свідоме підвищення Селянським банком орендних цін на землю можна судити з таких прикладів. В Таврійській губернії, наприклад, Селянський банк купив великий маєток і віддав його в оренду одній людині за 50000 крб. Цей чоловік передав землю в оренду селянам по 15 крб. за десятину. Для Таврійської губернії така орендна ціна була надзвичайно високою. В Павлоградському повіті середня ціна на орендну землю 1908 року на 1 засів складала 15 крб. за десятину. А в деяких місцевостях повіту ціни доходили до 40 крб. за десятину [161, 1908. - 21 сентября].

Отже, зростаючий попит селян на землю та безперервне підвищення цін на неї обумовили значне зростання орендної плати. Орендні ціни підвищилися в середньому втричі, а в малоземельних районах навіть в 5 і більше разів [179, с.33]. За таких умов для більшості селян оренда приватновласницьких чи банківських земель була недоступною. Часто вона не повертала коштів, які витрачалися на неї.

До насадження одноосібних форм селянського господарства була направлена політика банку у видачі позик. До 1907 року товариства та сільські общини отримували на покупку банківських земель позик більше, ніж окремі домогосподарі. Останнім було видано 41,8% позик. 25 жовтня 1907 року цар затвердив рішення Ради Міністрів, за яким Селянський банк отримав право видавати позики окремим покупцям банківських чи приватних земель у розмірі 95% оцінки придбаної землі і вище, якщо покупець переселявся на придбану ним землю. В результаті у 1907 році позики одноосібникам складали у середньому 91,8%; у 1909-1915 роках розмір їх коливався від 97,5% до 99,1%. Таким же було положення при посередницьких угодах банку та при видачі позик під заставу надільних земель. На підставі правил 27 червня 1908 року позика, яка видавалася банком селянам при покупці поміщицьких земель за допомогою банку, могла складати 95%, якщо купувався відруб, та 100% при згоді покупців перейти до хутірського господарства [179, с.207-208].

Сільським товариствам та общинам, які складалися не більше ніж з 10 дворів, позики могли видаватися у розмірі 85% оцінки землі, яка купувалася, якщо придбаються недостатні господарські угіддя, чи поміщицькі землі, які вклинюються у надільні землі та ті, які знаходяться черезсмужно з селянськими. Площа землі, яка купується, не повинна була перевищувати ¼ частини землеволодіння покупця. У всіх інших випадках сільські общини та великі товариства, які купували землю у поміщиків, отримували позику у розмірі 80% банківської оцінки та 90% у випадку згоди покупця переселитися на придбану землю. У такому розмірі позика видавалася, якщо землевпорядкувальні комісії вважали за необхідне купівлю селянами того чи іншого маєтку з метою землевпорядкування. У випадку згоди селян оселитися на купленій землі, з дозволу міністра фінансів та головноуправляючого землевпорядкуванням та землеробством, позика могла бути збільшена до 95% оцінки землі, яка купується.

Більшість поміщицької землі у багатьох місцевостях здавалася в оренду. Так, у Полтавській губернії цей фонд складав 66% приватновласницької землі. На прикладі Харківської губернії можна побачити зростання цін на орендну землю, які наведені в табл. 3.2.15 [148, с.14].

Таблиця 3.2.15

Зростання орендних цін в Харківській губернії в роки столипінської аграрної реформи

Роки

Ціна за довгострокової оренди (за десятину)

Ціна за однорічну оренду

(за десятину)

1907

11 крб.23 коп.

12 крб.49 коп.

1909

12 крб.48 коп.

18 крб.46 коп.

1911

13 крб.10 коп.

19 крб.77 коп.

Як видно з наведених даних, орендна ціна зростала кожного року. Особливо це позначилося на однорічній оренді – за 2 роки з 1907 по 1909 роки орендна ціна зросла майже на 6 крб. за десятину. За довгострокової оренди різниця між цінами за 1 десятину була не такою значною – майже 1 крб.

Навіть при тій допомозі банку селянам, яка існувала у вигляді позик на купівлю земель, недостатність фінансування нової аграрної реформи розуміли і в уряді. Для нормального проведення реформи було недостатньо тих коштів, які виділялися Селянському банку. Як зазначалося у пресі, найбільша позика, яку могли отримати селяни – 90 крб. на кожні 100 крб. оцінки вартості землі. Різницю селянин повинен був доплачувати з власних коштів. Якщо брати до уваги середню ціну землі, то вона складала за офіційними даними Селянського банку в 1906 році в середньому більше 100 крб. по всій Російській імперії. Насправді ця ціна становила в середньому від 150 до 200 крб. (і це теж не в повній мірі відповідало дійсності). Отже, зрозумілим стає те, що для проведення реформи необхідно було хоча б на перший час збільшити кошти Селянського банку хоча б на 150-200 млн. крб. [154, 1908. - 14 августа; 175, 1906. - 11 февраля]. Ще у березні 1906 року Рада Міністрів розглянула проект Головного управління землевпорядкування та землеробства про створення кредиту для комісій земельного впорядкування і для допомоги селянам при землевпорядкуванні. За цим проектом 240 з 300 повітових комісій повинні були робити тільки допомогу Селянському Банку. На ці комісії планувалося виділити 1300000 крб., а на допомогу селянам при землевпорядкуванні – 1500000 крб. [174, 1906. - 23 березня]. Природньо, що така допомога селянам не могла полегшити їхнє становище у справі придбання приватновласницьких земель. Маючи потребу в землі, окремі середняки, а іноді й бідняки, купували землю у банка, сподіваючись, що довга (на 55 років) розстрочка дасть їм можливість виплатити борг. Однак, лихварські умови банку були непосильні навіть для селянина-середняка. Дуже часто бідняки на протязі декількох років ціною великих витрат та жертв справно виплачували банку свій борг, але при першій же господарській невдачі (неврожай, пожежа, падіж худоби і т.ін.) потрапляли в число "несправних" позичальників, і за несплату, а у великій більшості випадків, навіть за затримку з виплатою внесків у банк, у них відбиралися та продавалися з торгів земля та інше майно.

Не всі позичальники Селянського банку змогли утримати в своїх руках куплені землі. Намагаючись підтримати, укріпити поміщицьке землеволодіння, банк розорював селян, підривав економічний стан їх господарства. Особливо у важкому стані знаходилися бідняки та середняки. Не маючи засобів для сплати в термін платежів за позиками, більшість їх розорювалася. У 1906 році недоїмки за платежами банку складали 18,3 млн. крб. (75% річного складу), в 1910 році вони скоротилися до 9,1 млн. крб. (21% річного складу). Зменшення заборгованості за платежами банку пояснюється не покращенням економічного стану покупців, а посиленням репресивних заходів у відношенні несправних позичальників [179, с.212-213]. Циркуляром 11 червня 1907 року П.Столипін зажадав від губернаторів дати вказівки селянським установам та поліційній владі, щоб вони надавали всіляку допомогу відділенням Селянського банку по стягненню недоїмок з його позичальників. У той же час П.Столипін вимагав, щоб самі губернатори приймали відповідні заходи для забезпечення справжнього виконання селянами своїх обов'язків перед банком. Вимагаючи від місцевої адміністрації і надалі застосовувати найсуворіші заходи у цьому відношенні, він у циркулярі губернаторам 4 липня 1909 року зазначав, що, за повідомленням міністра фінансів, допомога місцевої адміністрації сприяла правильній організації надходження платежів Селянського Банку, в чому були досягнуті задовільні результати, не дивлячись на відсутність у 1908 році у більшості губерній "особо благоприятных условий урожая". Були внесені усі платежі за позиками та по оренді, значно зменшилися і недоїмки за попередні роки [179, с.212-213].

Постійні публікації у пресі про продаж за невнесення платежів за куплену селянами землю підтверджує цю картину. Так, у 1907 році Катеринославським відділенням Селянського банку було призначено на продаж 66 селянських володінь в розмірі 32162 десятини. Борг склав 2487755 крб. Київське відділення в тому ж році призначило на продаж 10 земельних ділянок в 1600 десятин. Полтавським відділення Селянського Банку у 1908 році за невчасну сплату боргу було призначено на продаж землю 50 селянських товариств. У 1910 році призначено було на продаж 400 ділянок селянської землі в 2000 десятин, а Харківське відділення в цей же рік призначило до продажу 12000 десятин землі. Сума боргів за цю землю склала 900000 крб. У 1913 році Катеринославське відділення Селянського банку за невиплату позик продало 3000 десятин селянської землі [161, 1907. - 12 січня, 11 серпня; 1908. - 25 декабря; 1910. - 19 декабря, 20 января; 125, 1913. - 2 мая].

Проблема продажу землі Селянським банком за несвоєчасну сплату позик викликала у пресі багато коментарів. Так, у газеті "Слово" власний кореспондент Я.Сенецький дав аналіз становища покупців банківських земель Полтавської губернії. На 1908 рік відділення Селянського Банку по цій губернії призначило на продаж 8603 десятини селянської землі. Склад боржників – 5 сільських громад, 70 селянських товариств, 94 окремі господарі. Під заставу цієї землі банк дав 1093263 крб. (тобто по 127 крб. за десятину). За цю землю селяни не виплатили ще попереднім власникам 35791 крб. (тобто ще по 4 крб за десятину) [186, 1908. - 13 января]. За аналізом кореспондента видно, що в тих повітах губернії, де земельний голод відчувався найгостріше, де кількість безземельних селян була найбільшою, там більше всього було призначено на продаж землі. На основі цих даних можна зробити висновок, що за таких умов роботи банку селяни не здобудуть землі, а якщо і змогли б купити, то рано чи пізно її все одно відберуть за борги. До якого ступеню банківські керівники не церемонилися з несправними платниками-селянами, видно з таких даних – за період з 1906 по 1910 роки банк відібрав у несправних платників-селян біля півмільйона десятин купленої ними землі [146, с.94].

Ще на початку 1906 року на екстреному земському зібранні Катеринославського повіту обговорювалася проблема купівлі землі малоземельними селянами. Були внесені пропозиції: зменшення відсотка на позику до 3%, побільшення строку повернення позики на 150 років. Селянин Кузьменко пропонував подати прохання про наділення землею бідніших і безземельних, а потім вже продавати землю і заможним [44, 1906. - 17 березня]. Але всі ці пропозиції не збігалися з офіційною політикою уряду про насадження "міцних" хазяїв та збереження великого поміщицького землеволодіння.

Позики видавалися не тільки на перенос будівель та на меліорацію, але й на обладнання та покращення господарства. Зокрема, селянам, які перейшли на хутори та відруби, видавались позики на придбання сільськогосподарського реманенту та насіння, на вогнетривке будівництво, на розвиток кустарної промисловості і т.інш. Усіх позик належало видавати у розмірі до 150 крб. [49, с.267]. Безкоштовні допомоги видавалися лише у випадку "показового чи суспільно-корисного значення вироблених господарських покращень", фактично сума позик була дуже невелика при тих дійсних витратах, які селянин повинен був зробити при переході до нових форм землекористування. До того ж отримати цю позику було дуже важко. Наприклад, тільки після скарги на ім'я Волинського губернатора і після перевірки чиновником особливих доручень по селянським справам, трьом селянам с.Білич Володимир-Волинського повіту було виділено безкоштовні позики у розмірі по 150 крб. кожному на осушення земельних ділянок. 76-ти селянам були виділені кошти для видачі позик на перенос будівель та господарське покращення у розмірі 6090 крб. (тобто в середньому по 80 крб. на господарство) [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - лл.4, 14].

Взагалі всі офіційні дані свідчать про те, що позики на хутірське господарство складали від 50 до 150 крб. на двір. В основному ці позики видавалися тільки тим домогосподарям, які придбали землю через, чи з допомогою Селянського банку і погоджувалися на переселення на хутори. Часто ця позика складала мінімальну суму – 50 крб. [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.190. - лл.1, 40, 58, 82, 83, 91].

Руйнування общини та землевпорядкування вирішували тільки частину заходів, які були намічені урядом у справі реформування села. Особлива роль в цьому відводилася Селянському Банку. Всебічно охороняючи інтереси поміщиків, він у той же час сприяв організації хутірського та відрубного господарства.

Фінансові міркування банку та поставлені перед ним політичні цілі вимагали нагальних заходів по продажу куплених земель. Для виконання цього завдання Селянський банк не зупинявся перед будь-якими заходами. Так, маєтки часто розкреслювалися на ділянки на плані, а це вело до того, що при розбивці на місцях намічені хутори та відруби виявлялися не придатними для землеробства тому, що план не відповідав дійсністі.

Розпродаж банківських земель проводився без урахування потреб місцевого селянства. Особлива інструкція, яка була видана 19 лютого 1908 року, вимагала, щоб банківські землі продавалися головним чином хуторами та відрубами тим селянам, які здатні були "створити міцні, стійкі господарства". Продаж невеликим товариствам дозволявся лише там, де розбивка земель на окремі ділянки за місцевими умовами була неможлива.

Не дивлячись на всі намагання, уряду не вдалося при допомозі Селянського банку створити скільки-небудь значну кількість заможних селян-власників, особливо володарів хутірських ділянок. Землеустрій на банківських землях в основному звівся до створення відрубних господарств. Так у Києві в першій половині 1907 року відбулося засідання відділу ради Селянського Поземельного Банку спільно з губернаторським по селянських справах присутствієм у справі ліквідації належних банку маєтків в Київській губернії. Зокрема щодо способу передачі землі селянам на цьому засіданні зазначалося, що передача ніяким чином не повинна мати характеру "дарового наділення землею", а отже було ухвалено обов'язково вимагати від покупців хоч би невелику приплату до позички, що видає банк. Якщо ж землю купуватимуть хутірськими та відрубними ділянками, то право придбання найкращих та найбільш зручних ділянок повинні були мати особи, які найбільше доплачуватимуть. На той випадок, якщо покупці неспроможні будуть заплатити навіть незначну частину, визнано бажаним віддавати землю в оренду. Тоді ж комісія зробила декілька постанов про ліквідацію земель, які були придбані банком за власні кошти. По Ставишанському маєтку Радомиського повіту (4198 десятин) – розмежувати на хутірські та відрубні ділянки. Ще один маєток у тому ж повіті (806 десятин) було доручено ліквідувати київському відділенню Селянського банку. Бобрицький маєток Канівського повіту (712 десятин) не визнано обов'язковим розселяти хуторами, оскільки сусіднє село вклинювалося аж у середину маєтку. Було прийнято 5 постанов про ліквідацію землі у різних повітах губернії (загальна кількість землі 17220 десятин), по яких землевпорядкувальною комісією не було складено планів ліквідації. До того ж, більшість членів землевпорядкувальної комісії виявила тенденцію встановити "справедливу" ціну на десятину землі не дешевше 340 крб. [161, 1907. - 22 липня].

Подільське відділення Селянського банку призначило на ліквідацію банківські землі в Ольгопольському, Летичеському та Гайсинському повітах. Земля була розбита на хутори та відруби і продана селянам. Полтавське відділення Селянського Банку призначило величезний маєток на 4500 десятин на продаж відрубними ділянками [161, 1908. - 4 октября, 10 декабря].

Проблема ліквідації земельного фонду, який був придбаний Селянським Поземельним Банком, завжди стояла на порядку денному. На нарадах губернських та повітових відділень банку порушувалися питання про ліквідацію земель, "як і кому спродовувати землю", тобто малася на увазі матеріальна забезпеченість покупців. Ліквідація цих земель йшла дуже повільно та звертала на себе увагу, оскільки в цій проблемі відображалася вся тогочасна політика самого банку [161, 1907. - 5 серпня, 16 ноября; 87, 1908. - 31 мая]. Лист з Полтавщини засвідчує, що землю, куплену Селянським банком, розбили на хутори від 5 до 8 десятин і повітові землевпорядкувальні комісії планували виселити на ці землі близько 600 сімей. Однак, селяни не дуже поспішали їх купувати [186, 1908. - 5 октября].

Офіційна влада ставила на порядок денний питання про ліквідацію земель, які були придбані коштами Селянського банку. Але при ліквідації цих маєтків, окрім загальних технічних ускладнень, існували ще наслідки природного характеру – недорід хлібів, послаблений економічний стан селян та їх спроможність у сплаті. Все це гальмувало розпродаж банківських земель [198, ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - лл.13-20].

Рапорти членів відділень Селянського Поземельного банку про хід ліквідаційних робіт по маєтках, які належать банку, свідчать про те, що більшість банківських земель розподілялася на хутори. Площа цих ділянок складала від 5 до 8 десятин. Деяка незначна частина земель передавалася земствам для їхніх потреб, невелика кількість продавалася сільським товариствам. Землі, які Селянський банк не продав селянам, здавали в оренду [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.190. - лл.40, 58, 82, 83, 91]. Однак, треба відзначити, що на більшості землі, яка належала Селянському банку, утворювалися хутори та відруби. Так, за період від 1907 року до 1 липня 1910 року саме в Україні Селянським Поземельним банком було продано 460550 десятин землі, з них хуторами та відрубами – 394248 десятин, або 85,6%. Більшого спрямування це набуло в лівобережних та степових губерніях. В Катериновлаській, Харківській та Полтавській губерніях вона складала 57,1%, а на Правобережжі лише 20,2% [148, с.22]. І хоча ці цифри показують, що невелика частина селян переходила на нові форми господарювання, однак саме в Україні у порівнянні з усією Російською імперією, хуторизація посіла чільне місце. І тільки політика Селянського банку у справі стягування платежів за куплену землю та продаж землі боржників постійно скорочували кількість хутірських та відрубних господарств.

Найбільший відсоток хутірського та відрубного господарства, яке було створено на землях Селянського банку, припадав на Україну. В 1911 році на банківських землях по всій Росії було утворено 7546 хуторів та 12978 відрубів. З них лише на 6 українських губерній (Лівобержжя та Правобережжя) припадало 2571 хутір, що складало 33% до загальної кількості, та 6252 відруби, або 48% [148, с.27].

Підводячи підсумки діяльності Селянського Поземельного банку в Україні, можна зазначити, що політика банку була спрямована на збереження великого поміщицького землеволодіння. Разом з тим П.Столипін намагався створити серед селян заможних власників землі. Звісно, що більша частина селян не потрапила до складу "заможних". Але ця більшість вирішувала спроможність уряду покращити становище селянства.

Основним завданням Селянського Банку в інтересах поміщиків було свідоме підвищення ціни на приватновласницьку землю. Однак, землю селян банк оцінював набагато нижче. Неспроможність селян купувати поміщицьку землю змушувала їх переселятися до Сибіру. Ті селяни, які вдавалися до позик банку на покупку земель, часто не могли утримувати цю землю у власності, оскільки уряд суворо вимагав справної виплати позик. Таким чином більшість селян, які сподівалися за допомогою Селянського Банку покращити свої земельні наділи, опинялися ще в більш скрутному становищі, адже будь-які примхи природи ставили селянське господарство під загрозу неврожаю чи недороду і селянин не мав змоги своєчасно виплачувати позики.

Намагання Селянського банку утворювати на куплених ним землях хутори та відруби, теж не мало особливого успіху. Якщо селяни і погоджувалися на переселення, то позики, які видавалися банком на влаштування господарства, були досить незначними. До того ж, як зазначалося фахівцями, для нормального ведення господарства потрібні були нові технології. Селяни часто обробляли землю старими знаряддями праці, оскільки урядом не передбачалася допомога на технічне облаштування хуторів. До того ж слід зазначити, що найменша площа хутірського господарства (приблизно 5 десятин) також не сприяла впровадженню технологічних новинок.

Треба ще зазначити одну характерну рису в діяльності Селянського банку – при купівлі землі у поміщиків, банк не враховував інтересів селянства. За однією з інструкцій уряду вимагалося, щоб банківські землі продавалися головним чином хуторами та відрубами, незважаючи на особливості ландшафту, природних умов. До того ж в найбільш населених губерніях землі все-одно було замало для створення продуктивного хутірського чи відрубного господарства, а це, в свою чергу, змушувало селян до переселення на східні землі Російської імперії.

Діяльність Селянського Банку носила двобічний характер. З одного боку, Селянський банк намагався захистити великих землевласників, свідомо завищуючи ціни на їхні землі. А з іншого, він сам опинився в дуже скрутному становищі. Багато поміщиків в період революції 1905-1907 років поспішали продати свої землі. Між тим селяни, які в період роботи І та ІІ Державних дум розраховували на ліквідацію поміщицького землеволодіння, не дуже охоче скуповували банківські землі.

Про те, як розподілялися покупки банківських хуторів та відрубів серед різноманітних прошарків селянства, не має достатньо даних. Однак, вважається, що більшість покупців належала до середнього селянства. Вдавалися до купівлі банківських земель і незаможні селяни, сподіваючись таким чином покращити своє становище. Але сувора політика банку до несправних платників позик призводила до продажу всього селянського господарства. Таким чином, уряд сам сприяв тому, що більшість селян розорювалась та поповнювала ряди революційно настроєних мас.

Неспроможність царського уряду вирішити проблеми фінансування реформи призвели до того, що Селянський Банк став не допомогою при впровадженні хутірської та відрубної системи господарювання, а навпаки, викликав ще більше незадоволення селян земельною політикою уряду.

3.3. Переселенська політика уряду у роки столипінської аграрної реформи

Після відміни кріпацтва 1861 року і до кінця 80-х років ХІХ століття переселення селян було заборонено. Однак воно проходило свавільно. Це змусило царський уряд законом 13 липня 1889 року дозволити переселення. Але цей дозвіл був обмежений рядом умов. Переселення за цим законом, дозволялося тільки з попереднього дозволу міністерства внутрішніх справ за узгодженням з міністерством державного майна, яке завідувало казенними землями.

Однак вже на початку ХХ століття уряд змушений був змінити свою політику у переселенській справі. Після селянських хвилювань 1902 року був виданий новий переселенський закон (6 червня 1904 року), яким оголошувалося "вільне" переселення на окраїни. Але більшість селян, які бажали переселитися, не могли скористатися цим законом. Справа в тому, що існувала заборона селянам продавати свою надільну землю. Якщо селянин мав намір переселитися, то його земля мала бути безкоштовно передана общині. Зрозуміло, що більшість селян не мала необхідних коштів для переселення.

З початком революції 1905 року змінюється і ставлення поміщиків до переселенської політики. Створена в 1906 році Рада об'єднаного дворянства вимагала від уряду розробити указ про вільний вихід з общини та закріплення общинної землі в приватну власність, щоб мати змогу масово переселяти малоземельних та безземельних селян [209, с.2]. Але суттєві зміни в переселенську політику були внесені лише на початку 1906 року з виданням інструкції від 10 березня "О порядке применения закона 6 июня 1904 года". З цього моменту переселення стає не тільки повністю вільним, але і всіляко заохочуваним заходом (пільговий проїзд залізницею, кредитна допомога Селянського Поземельного банку і т.інш.) [24, с.60]. Указ 9 листопада 1906 року дав змогу селянам при переселенні продавати закріплену в приватну власність землю. Отже вищезазначений указ сприяв підвищенню переселенського руху, особливо з малоземельних губерній України. До того ж велику роль відігравала урядова пропаганда переселення та обіцянки допомоги переселенцям грошовим кредитом.

Переселення вважалося заходом, який був здатний знищити земельну селянську нужду. Військові події на Далекому Сході на деякий час припинили переселенський рух. Але починаючи з 1906 року урядом приймається ряд заходів з метою переселення селян: так, наприклад, для зазначення вільних для переселення земельних просторів та для полегшення умов переселення, переселенським управлінням було надруковано цілий ряд дешевих видань з довідниковими відомостями, з докладними картами та інш. Видання були розіслані по губерніям. Відновлено також було чинність пільгового переселенського тарифу, який був відмінений на час війни. Були прийняті заходи для забезпечення відновлення переселенського руху за Урал та передбачено спрощення видачі ходакам дозволів на пільгову залізничну перевозку [154, 1908. - 30 мая; 87, 1906. - 29 мая]. З селян, які переселялися, знімалися недоїмки. Вони на 5 років звільнялися від казенних та земських податків, на три роки відстрочувалося відбування військової повинності [71, с.496].

Тим, хто не мав для переселення необхідних коштів, обіцялась урядова допомога у вигляді позик на домобудівництво, пільговий проїзд залізницею, звільнення на новому місці від платежів різних податей та служби в царській армії. Для ознайомлення з місцевими умовами та зарахування за собою переселенських ділянок було організовано ходакування у супроводі земських чиновників.

Царський уряд розумів, що казенні, удільні та продаж незначної частини приватновласницьких земель не покращать становище малоземельних та безземельних селян, тому покладав великі надії на переселення, вважаючи його найкращим заходом проти земельної тісноти Європейської частини імперії. П.Столипін був палким прихильником переселення селян, вважаючи це за найкращий метод вирішення земельного питання. Вважаючи націоналізацію поміщицької землі недостатнім заходом, він в своїй промові на засіданні Державної Думи 10 травня 1907 року приводив на користь переселення такі мотиви: "… если бы не только частновладельческую, но даже всю землю без малейшего исключения, даже землю, находящуюся в настоящее время под городами, отдать в распоряжение крестьян, владеющих ныне надельною землею, то в то время, как в Вологодской губернии пришлось бы всего вместе с имеющейся ныне по 147 десятин на двор, в Олонецкой по 185 десятин, в Архангельской даже по 1309 десятин, в 14 губерниях недостало бы и по 15, а в Полтавской пришлось бы лишь по 9, в Подольской всего по 8 десятин" [139, с.100-101]. Це пояснювалося досить нерівномірним розподілом по губерніях приватновласницьких та казенних земель. Четверта частина приватновласницьких земель знаходилась в 12 губерніях, які мали наділи більше 15 десятин на двір і лише сьома частина приватних земель припадала на 10 губерній, в яких земельні наділи були найменшими, тобто по 7 десятин на двір. Все це свідчить про те, що так чи інакше, але розподілити землю між селянами в межах їх мешкання, не вдаючись до переселення, уряду не вдалося б. У будь-якому випадку переселення ставало нагальним заходом у землевпорядкуванні.

Однак, поміщики вбачали у переселенні тільки контрреволюційні заходи. Тому достатньої підтримки з боку уряду переселення селян не отримало. Це відзначилося не тільки на його організації, але й на матеріальному забезпеченні переселення, яке не відповідало дійсним потребам тих селян, які переселялися. Так, на 1907 рік уряд планував виділити 20 млн. крб. на переселенську справу. Однак само "Переселенське управління" у своїй "Объяснительной записке к сметным приложениям" на 1907 рік зазначало, що тільки більш-менш заможні переселенці на нових місцях ставали господарями, а в останні роки тільки 70% переселенців середнього достатку, після того як подивились на землю, зрікаються переселення. Не менше 30%, проживши декілька років, вертаються назад злиднями. Ще до початку столипінської реформи кількість переселенців, які поверталися на свої землі, постійно зростала. За 10 років від 1885 до 1895 років вернулося 2302 сім'ї, тобто 3,6%. А починаючи з 1895 року кількість тих, хто повертався з кожним роком збільшувалася. Ці дані наведені в табл. 3.3.1 [161, 1906. - 28 листопада].

Таблиця 3.3.1

Кількість сімей, які вернулися з переселення з 1895 по 1902 роки

Роки

Кількість сімей, які повернулися з переселення

1895

1378

1896

3971

1897

3934

1898

2989

1899

3311

1900

6750

1901

5541

1902

4051

Як бачимо, число переселенців, які поверталися додому, постійно зростало. В тій же записці автори пояснюють основні причини зворотнього переселення:

1) для переселенців не було запасних ділянок;

2) через нестачу води та погані дороги;

3) не вистачало розмежовщиків земельних ділянок;

4) через злиденну грошову допомогу переселенцям.

Тільки 8% переселенців не потребували допомоги. Автори записки зазначали: щоб переселенець міг влаштувати господарство, йому потрібну не менше 250 крб., а то й всі 500 крб. А урядова допомога складала щонайбільше 50 крб., і тільки тим, хто опинився в крайніх злиднях.

Такий вигляд мало переселення напередодні столипінської реформи. Впровадження нового аграрного законодавства - скасування общини, вільного виходу з неї, права закладати та продавати надільну землю – все це разом з урядовою пропагандою змусило велику кількість селян повернути на шлях переселення. Але уряд, дозволивши селянам вільно переселятися на неосвоєні землі Сибіру та Середньої Азії, навіть не потурбувався створити скільки-небудь зручні умови для переселенців. Розширюючи умови для переселення селян на неосвоєні землі, уряд мав на меті зменшення малоземелля у центрі держави і так максимально послабити боротьбу селян з великим поміщицьким землеволодінням. Тому земські начальники та землевпорядкувальні комісії заохочували виділення на хутори та відруби, ставлячи переселення в тісний зв'язок з урядовою політикою землевпорядкування у сподіванні переселити найбіднішу частину селян. Особлива увага приділялася переселенню у Степовий край, Сибір, на Далекий Схід. Заселення цих багатих, але економічно нерозвинених районів могло б мати досить вагоме значення для всієї імперії, але воно не було слушно та доцільно організоване.

Газета "Рада" подала офіційний опис однієї з місцевостей, виділеної для переселення селян. "Тарський повіт Тобольської губернії має вільних душових наділів 12 тисяч. Сі участки лежать од давніших посілків в середньому на протязі 80 верст (місцями 150). Шляхів мало. До багатьох участків проїзду немає. Скрізь глухі лісові нетри і по самих участках росте ліс, безлісних місць трохи; ниви й сінокоси доведеться розробляти з під лісу. Грунт супісчаний, як де то взявся багном; при задобрюванні забезпечує середній врожай" [161, 1907. - 26 липня]. До того ж, зазначала газета, прокладка шляхів до тих ділянок по тайзі обходилася по 300 крб. верста. Розкорчовування десятини з-під дерев проходило б не менше як за 100 робочих днів, а якщо брати до уваги сибірську погоду, то протягом цілого року. Отже переселенцю для розчищення ділянки в 15 десятин знадобилося б 7 років. Для того, щоб протриматись на новому місці близько 7 років, селянам потрібно було мати достатньо коштів.

Основна селянська маса, яка переселялася на нові землі, являла собою малоземельних селян та середняків, які мали що продати, щоб отримати кошти для переселення. Розглянемо економічне становище переселенців на прикладі Полтавської губернії. Полтавська губернська землевпорядкувальна комісія зібрала відомості про економічне становище тих сімей, які у 1908 році посилали ходаків до Сибіру. Співставляючи ці дані з матеріалами Челябінської статистики про економічне становище переселенців з Чернігівської губернії П.А. (автор статті в газеті "Рада") дає докладну відповідь на питання "Хто йде на переселення?" [161, 1909. - 1 февраля]. Для Полтавської губернії економічне становище переселенців наведено в табл. 3.3.2. Загальна кількість сімей, які посилали ходаків становила 3849.

Таблиця 3.3.2

Економічне становище сімей Полтавської губернії, які в 1908 році посилали ходаків до Сибіру.

Кількість сімей

Відсоток від загальної кількості

Мали грошей на переселення, крб.

110

2,85

-

287

7,45

100

593

15,4

200

550

14,28

300

434

11,27

400

370

9,61

500

1505

39,14

більше 500

Рахуючи, що для переселення однієї сім'ї необхідно було щонайменше 300 крб., можна побачити, що тільки 2309 сімей (60%) мало достатньо грошей для переселення і примітивного влаштування на нових місцях. Решта 40% сімей в тій чи іншій мірі не були забезпечені необхідними для переселення коштами.

Дані Челябінської статистики за 1907 рік про матеріальний стан переселенців з Чернігівської губернії наведені в табл. 3.3.3. Загальна кількість переселенців становила 7259 сімей.

Таблиця 3.3.3

Дані про матеріальний стан переселенців з Чернігівської губернії за 1907 рік

Кількість сімей

Відсоток від загальної кількості

Мали землі до переселення, десятин

1751

24,1

безземельні

894

12,3

1

2005

27,6

по 2-3

1728

23,8

від 3 до 6

689

9,5

від 6 до 10

192

2,6

більше 10

Якщо скласти кількість безземельних, малоземельних (по 1-3 десятині) з одного боку, та кількість сімей, які були забезпечені землею (від 3-6 десятин) до заможних господарів (6-10 і більше десятин), з іншого, то побачимо, що 64% чернігівських переселенців належали до категорії безземельних та малоземельних селян і тільки 36% переселенців можна вважати більш-менш забезпеченими землею. Маючи на увазі, що земля при переселенні була єдиним ресурсом селянської сім'ї, побачимо, що тільки 1/3 чернігівських переселенців рушала в дорогу забезпеченими матеріально, решта 2/3 здебільшого розраховувала на допомогу уряду.

Такі ж дані ми маємо про земельне забезпечення переселенців з Волинської губернії за 11 років – з 1897 по 1907 роки. За цими даними з Волині на переселення вийшло безземельних – 29%, малоземельних (2 десятини) – 25,7%, малозаможних (6 десятин) – 35,9%, заможних (7-9 десятин) – 9,5%. Отже більше половини – 52,7% складали бідняки.

За даними О.Погребинського про наявність землі у переселенців на батьківщині складено табл. 3.3.4 [148, с.46].

Таблиця 3.3.4

Землеволодіння селян України, які переселялися до Сибіру

Губернії

% господарств

до 3 дес.

від 3 до 10 дес.

10 і більше

не відомо

Волинська

72,4

20,5

1,3

5,8

Київська

86,5

11,9

1,3

0,3

Полтавська

72,4

17,4

3

7,2

Харківська

62

33,2

4,3

0,5

Херсонська

59,8

28,4

4,3

7,5

Чернігівська

52,9

34,9

4,3

7,8

Як бачимо з офіційної статистики, кількість селян, які переселялися, на батьківщині вважалися малоземельними чи безземельними. Незначний відсоток складали ті селяни, які мали середній земельний наділ від 3 до 10 десятин. Найбільше заможні селяни (більше 10 десятин) переселялися з таких губерній, як Харківська, Херсонська та Чернігівська (4,3%), але навіть у цих губерніях відсоток заможних переселенців був набагато меншим ніж не забезпечених землею.

Крім земельного одним з важливих факторів економічного стану переселенців був ступінь їх забезпеченості в наступні роки після переселення. Якщо брати до уваги непідготовленість урядом місцевостей для переселення селян, то насправді кількість грошового забезпечення повинна бути набагато більшою, ніж зазначалося офіційно. Це розумів і сам уряд. Для організації господарства на новому місці переселенцям потрібно було, в залежності від умов та місцевості, від 300 крб. Більшість новоселів таких коштів не мали. Якщо переселенцям щастило знайти землю, придатну для хліборобства, то не завжди вона була забезпечена допоміжними заходами – вода, дороги і т.ін. Так, для проведення води на ділянки переселенців у Семиріччі потрібно було 20000 крб. Самим переселенцям такі витрати були не під силу [161, 1907. - 16 вересня].

Важке становище найбідніших переселенців змусило царський уряд дещо підвищити господарську допомогу новоселам. На основі правил 1908 року про переселення, позики на домогосподарство були підвищені на Далекому Сході до 200 крб., в інших районах - до 165 крб. [179, с.261]. Але в таких розмірах грошова допомога майже не видавалася. Як зазначав історик С.М.Сидельников, в 1908 році така допомога складала в середньому 73 крб. на сім'ю. За період з 1906 по 1910 роки новоселам було видано на домогосподарство в середньому 125 крб. на сім'ю. Ці гроші не покривали дійсних витрат, які були пов'язані з улаштуванням господарства.

Більшість переселенців потребувала коштів не тільки на улаштування господарства, але і на придбання на пільгових умовах сільськогосподарських знарядь, насіння, транспорту та інших товарів, необхідних для господарства. Виїжджаючи на переселення, селяни змушені були продавати не тільки закріплену землю, але й майже все своє майно, бо умови перевезення переселенців не дозволяли брати з собою будь-які великі речі, навіть якщо це були знаряддя праці. А продаючи вдома своє майно за безцінь, селяни вже не мали достатньо коштів для придбання нових знарядь праці. На підтвердження цієї думки приведемо лист одного з переселенців Харківської губернії. "…од продажі хати, грунтця тощо я виручив 350 крб. По чугунці їхати було дешево; та як прибув у Омське, то треба було пароходом їхати по річці, то тут вже біда. Мене з великим майном не взяли, хоч чекав я черги тижнів три, і довелося мені 700 верст їхати кіньми. А прибувши на місце я придбав сяку-таку хатину та пару коней і зосталося в мене грошей тільки 80 крб. Заробітків тут нема…" [161, 1907. - 29 липня]. Але постачання сільськогосподарського реманенту з урядових переселенських складів проводилося далеко не на пільгових умовах. До ціни машин додавалися вартість провозу, видатки на утримання адміністративного та торговельного апарату. Справу було поставлено цілком на комерційні рейки.

Оскільки переселення не розглядалося урядом тільки з точки зору колонізаційної політики, а поміщики навіть вбачали в ньому тільки контрреволюційну мету, тому необхідних заходів для організованого, планомірного проведення переселення вжито не було, тим більше, що в уряді не притримувалися однієї точки зору на цю справу. Це і відзначилося на його організації, і на позиках, які відпускалися, і які не відповідали дійсним потребам переселенців.

Однією з причин падіння ціни на селянську землю було масове переселення селян. Саме земля переселенців за часів реформи дуже подешевшала. Переселенці, продаючи свої ділянки, викликали зниження цін на землю. В Уманському повіті ціни на селянську надільну землю у 1908 році були від 120 до 200 крб. за десятину, а подекуди і 100 крб. У Мелітопольському повіті скуповували селянську землю по 140 крб. за десятину, в Павлоградському – по 60-130 крб. [161, 1908. 21 сентября; 1909. - 12 мая]. Однією з причин такого здешевіння селянської землі можна вважати терміни, які були встановлені урядом для переселення. Переселенці повинні були у встановлений термін виїхати спеціальним поїздом на нове місце мешкання. Тому отримавши дозвіл на переселення, селянин повинен був у короткий термін продати своє майно, щоб встигнути до початку весняно-польових робіт на новому місці.

Про те, як дешево коштувала земля переселенців свідчить такий факт. Багатьом селянам, які бажали переселитися, у землевпорядкувальній комісії Канівського повіту на прохання про допомогу у заставі своїх земель, пояснювали, що вони не можуть розраховувати отримати більше 60 крб. за десятину і то не грошима, а свідоцтвами Селянського Банку, курс яких складав 73 крб. за 100 крб. Отже, при заставі своєї надільної землі переселець міг розраховувати отримати не більше 43 крб. 80 коп. за десятину, продажна ціна якої часто була не нижче 300 крб. [87, 1907. - 12 февраля; 161, 1907. - 13 липня].

Продавши свою землю і отримавши дозвіл на переселення, селянин пускався в дорогу. Уряд передбачав організацію на 29 великих залізничних станціях від Києва до Владивостока безкоштовного лікування. Обіцялося також видавати тим переселенцям, які їхали з дозволу уряду, безкоштовне харчування. "Законні" переселенці повинні були їхати по пільговому тарифу. Разом з ними передбачалося перевозити їхнє майно [209, с.5]. Однак не було виконано жодної постанови, які обіцяли добрі умови переїзду.

Уряд виявився неспроможним вирішити транспортну проблему. Користуючись труднощами посадки на поїзд, залізнична адміністрація зловживала своїм службовим становищем. Відношення до переселенців на залізниці було вкрай негативним. Про байдуже ставлення залізничної адміністрації свідчить випадок, описаний в газеті "Рада". З Полтави 26 травня до Тургай-Уральського краю відправлено було поїзд з ходаками. До Харкова (132 версти) поїзд йшов 29 годин, а далі на Балашов поїзд вирушив тільки 28 травня. Особливо ворожий настрій переселенці помітили поміж агентами станції "Люботин" та південно-східної залізниці [161, 1908. - 6 апреля].

Не на користь переселенцям працювали і лікарсько-санітарні пункти на станціях, які були заведені для допомоги переселенцям. Як зазначає автор статті, адміністрація залізниць "просто доходить до віртуозності в вигадуванні всяких причіпок і страждань для дорученого їм "живого грузу" [161, 1909. - 3, 4 апреля].

Вплив агітації земських начальників та непогодженість строків переселення часто призводили до того, що проміжні залізничні станції були переповнені переселенцями і відправити їх далі не можна було із-за погодніх умов. Так, Головне переселенське управління повідомило полтавського губернатора, що незвичайно ранній та численний наплив переселенців у Сибір спричинив переповнення станцій. "Переселенці ночують під голим небом, а це страшенно впливає на розвиток хвороб, особливо серед дітей". Пояснювалося це тим, що у Сибіру ще не скінчилася зима: ріки були вкриті льодом [161, 1909. - 3 травня].

Окрім незадовільного ставлення до переселенців, залізницям було дуже важко перевозити таку кількість людей, яка мала наміри переселитися. Так, наприклад, П.Столипін 13 грудня 1907 року надіслав Київському губернатору телеграму з приводу переселення з Київської губернії. В телеграмі зазначалося, що за підрахунками переселенського управління за ходаками Київської губернії закріплено в Сибіру 12070 паїв землі, приблизно на 24140 чоловік. Переправити таку кількість людей на нові місця залізницею було дуже важко. Щоб запобігти цьому, П.Столипін просив губернатора наказати мировим посередникам всієї губернії підрахувати охочих переселитися селян, зважаючи тільки на свідоцтва про закріплення душових земельних паїв в Сибіру [161, 1907. 19 декабря].

Однак навіть значна частина "законних" переселенців з різних причин так і не отримала землі. Основною причиною було те, що земельні ділянки виявлялися зайнятими, чи переселенські чиновники не встигали їх нарізати. До того ж в більшості випадків переселенські ділянки були непридатні для заселення: не було доріг, в посушливих місцях не було зрошування, відсутні були колодязі і т.ін.

Офіційні дані свідчать про те, що землі для переселенців було не так вже й багато. Так, Головне управління землеробства офіційно сповістило про кількість земель в Алтайському краї. З 40 млн десятин усієї землі на 1907 рік 19 млн. десятин користувались місцеві жителі, "в лісний наділ" призначено було 1760000 десятин, з решти землі – 17,5 млн. десятин – 8 млн. залишалися у володінні кабінета, 2000000 десятин було призначено на потреби гірничих заводів. Для переселення залишалося вільних тільки 7,5 млн. десятин [161, 1907. - 7 лютого].

Такі ж дані маємо по Сибіру. Спеціальний тижневик "О числе свободных душевых земельных долей на переселенческих участках" за вересень 1907 року повідомляє, що на цей час на весь Сибір налічувалося вільних душових пайок: тайгових та лісових 8220 та лісово-степових і степових 23640. Планувалося нарізати ще відповідно 1000 та 47415 пайок. За губерніями вони розподілялися так: Тобольська губернія, Туринський повіт – 999 душових пайок (тайга, важкі ділянки), від останньої станції 165 верст; Томська губенія: Каїнський повіт – 950 пайок (далекі, заболочені, тайгові ділянки), Томський повіт – 2433 пайки (тайга, сильно важкі ділянки), Барнаульський повіт – 4277 пайок (степові ділянки), від останньої станції 180 верст. В Єнисейській губернії Канського повіту – 17719 пайок (лісо-степові ділянки). Іркутська губернія: Нижньоуденський повіт 850524 пайки (лісові ділянки), 17575 з них в тайзі на ділянках, майже недоступних для заселення, Балаганський повіт – 889 пайок (лісові ділянки) та в Іркутському повіті 99 пайок (лісо-степові ділянки). Тургайська область Актюбинський повіт – 660 пайок (степові ділянки). Уральська область – 219 пайок (степові ділянки). Акмолинська область – 1377 пайок. Семипалатинска область Павлоградський повіт – 500100 пайок (степові). Амурска область – 11782 пайки (степові з лісом, степові). Приморська область – 1507 пайок (ділянки більш придатні для городництва та пасовищ, ніж для хліборобства, місцевість горяна, більшість ділянок степ з лісом, часто заболочені) [161, 1907. - 13 октября].

Зрозуміло, що за таких умов переселенцям дуже важко було починати працювати – ділянки не були пристосовані для хліборобства, будівель для житла не було, не було худоби, сільськогосподарського знаряддя і т.ін. Значна частина сімей не мала коштів для харчування. Не тільки в губерніях Сибіру, але і в районах Середньої Азії, становище складалося досить важке. Частина переселенців змушена була чи не відразу повертатися на батьківщину.

Кількість вільної для переселенців землі була не досить великою у порівнянні з тим потоком селян, які бажали отримати землю на неосвоєних просторах Сибіру. Так, вже на початок 1907 року в Томській губернії вже не було придатної для землеробства землі. А Полтавська губернська управа навіть була змушена організувати наукову експедицію в Південно-Усурійський край для дослідження кількості та якості вільних та придатних для хліборобства земель у зв'язку з еміграційним рухом з Полтавської губернії [186, 1907. - 11 мая; 161, 1907. - 5 мая].

Переселенське управління зовсім не брало до уваги географічний роозподіл землі, вважаючи за придатні для сільського господарства землі північно-східного Сибіру, які фактично не колонізувалися. Навіть землі Сахаліну старанно враховувалися [148, с.47].

Заселення східних земель проходило нерівномірно. Насамперед заселялися місцевості з найсприятливішим кліматом й ґрунтовими умовами, а далекосхідні краї, безумовно, ніякого значення для переселення не мали. Через це розрахунки Переселенського управління, згідно з якими в Сибіру та Туркестані було 6 млн. десятин вільних, з них 4 млн. десятин землі придатної для землеробства, треба вважати значно перебільшеними.

Вихід селян з общини та закріплення ними надільних земель у приватну власність мав на меті покращення земельного устрою українського селянства. Зневірившись у можливості будь-яким чином отримати землю, селяни вважали за можливе покращити своє економічне положення переселенням на відведені урядом ділянки в Сибіру, Далекому Сході та Середній Азії. До закону про вихід з общини та закріплення землі у приватну власність додалася ще й урядова пропаганда. В густозаселених губерніях України урядові організації розвернули широку агітацію про заможне життя тих, хто переселився. Широкого розмаху набувало переселення ще в 1906 році і на протязі подальших років постійно зростало. Так, у квітні 1906 року з вокзалу в м.Вороніж виїхало "более 20 товарных вагонов, битком набитых переселенцами". Найбільшу кількість серед них складали селяни Полтавськой губернії, трохи менше – Чернігівської та Київської [98, 1906. - 26 апреля]. З початком 1907 року хвиля переселенців починає зростати. В травні 1907 року на першому місті по переселенню стояла Подільська губернія. Таке ж становище очікувалося і в Київській губернії. Менше переселялися селяни з Волинської губернії [87, 1907. - 28 мая]. За опублікованими даними, переселення в Амурську та Приморську області в 1907 році перевищило більше ніж у 8 разів рух у 1906 році та збільшило населення області на 1/3 [154, 1908. - 2 апреля]. Але часто неспланована, безсистемна організація переселення вела до того, що землевпорядкувальне відомство виявлялося нездатним забезпечити таку велику масу переселенців відповідними ділянками землі, при підготовці якого саме відомство більше користувалося міркуваннями кількості, а не якості.

В 1908 році переселенська хвиля з України продовжувала зростати та набула надзвичайної висоти. За відомостями головного переселенського управління, за перші 10 місяців 1908 року з України (9 губерній) переселилося 289591 душ. Порівнюючи це число з числами попередніх двох років, можна побачити, збільшення на 70-86% [161, 1910. - 1 января].

Наприкінці 1909 року Київська вища адміністрація видала "Труды совещания крестьянских деятелей Юго-Западного края 1-8 апреля 1909 года". Серед звітів була також доповідь члена Київського губернського присутствія по справах селян про переселення з Київської губернії. За розмірами переселення, - зазначалося в доповіді, Київщині належало перше місце серед губерній, які постачали найбільший контингент переселенців. Особливо розвинувся в ній переселенський рух на протязі останніх трьох років, і були певні ознаки того, що він щороку буде збільшуватися. В той час як від 1897 до 1906 року з губернії вирушило 39594 переселенці, то в 1907 їх було 25339 чоловік, а в 1908 році – 36813 чоловік [161, 1910. - 25 февраля], тобто за два останніх роки переселенців збільшилося майже в 2 рази, ніж за останні 10 років.

За 1896-1914 роки з України переселилося 1,6 млн. селян, переважна більшість переселенців – 1,1 млн. чоловік – тільки за роки столипінської реформи. У перші роки реформи переселенська хвиля швидко зростала, дійшовши 1909 року майже до 300 тис. чоловік. За 1907-1912 роки Україна дала 46,7% переселенців з усієї Європейської частини Росії [71, с.496]. На перших місцях серед губерній, які випускали переселенців, стояли такі малоземельні губернії, як Полтавська, яка випустила за час з 1899 по 1914 рік більше 350 тисяч переселенців, Чернігівська за той же час – 260 тисяч. До них приєдналися за часів столипінської реформи такі малоземельні губернії як Київська (185 тис.), Подольська (80 тис.). Але поряд з тим, значна маса переселенців була вихідцями з таких рідко-населених та багатоземельних губерній степового півдня, як Катеринославська (200 тис.), Херсонська (155 тис.) і навіть Таврійська (120 тис.) [82, с.69].

Весь цей наплив переселенців на неосвоєні землі змусив уряд відповідно відреагувати на це. Циркуляром 19 лютого 1907 року уряд відмінив проголошений в 1906 році принцип вільного переселення, припинивши видачу селянам ходацьких свідоцтв в Уральську та Тургайську області. Земським начальникам було запропоновано поясняти селянам, що масове переселення приведе багатьох до розорення. У квітні уряд рекомендував ходакам відкласти поїздки у ті райони, які ще заселялися до літніх чи навіть до осінніх місяців з огляду на відсутність переселенських ділянок [179, с.220]. Уряд для призупинення ходачества в Сибір вдався до тимчасового призупинення надання ходакам пільгового проїзду [154, 1908. - 1 апреля].

Взагалі переселення з України має свої особливості. Дослідник О.Погребинський наводив дані Краєвої земської переселенської організації, які свідчили про кількість переселення з України до Сибіру [148, с.43]. Ці дані наведені в табл. 3.3.5.

Таблиця 3.3.5

Кількість переселенців з України до Сибіру з 1906 по 1912 роки (тис. чоловік)

Губернії

1906

рік

1907

рік

1908

рік

1909

рік

1910

рік

1911

рік

1912

рік

Всьо-го

Полтавська

9278

30115

52016

52801

31985

14541

7723

198459

Чернігівська

9589

45940

47680

28697

14595

7417

3740

157622

Київська

7608

34458

44116

33139

17704

7201

3931

148157

Харківська

8323

16489

32386

29203

23695

10614

6828

127538

Херсонська

5187

3654

14972

23384

20001

11602

6998

85739

Волинська

589

8727

10982

8938

7973

4081

2497

23287

Всього

40574

138874

202152

176152

115953

55456

31681

760802

До цього треба додати ще Катеринославську губернію, з якої переселилося за весь цей час 131428 чоловік та Поділля – 59121 чоловік.

Розглядаючи ці дані про переселення з шести українських губерній, можна побачити, що з 1906 по 1909 роки кількість переселенців постійно зростала. Починаючи з 1910 року кількість переселенців починає зменшуватися. І темпи зменшення були дуже інтенсивні – з 115953 чоловік у 1910 році до 31681 у 1912 році. Цьому сприяло не тільки зменшення кількості придатної у Сибіру для землеробства землі, але й заходи уряду по обмеженню кількості переселенців.

Велике занепокоєння уряду викликали самовільні переселенці, які їхали без дозволу місцевої адміністрації. Так, в 1907 році з Полтавської губернії виїхало на переселення 35409 чоловік, з них 5684 чоловік, чи 1/6 частина виїхали без встановленого дозволу [161, 1908. - 7 июня]. З Київської губернії за час від 1 жовтня до 1 грудня 1908 року переселилося свавільно 13 сімей з 59 чоловік [161, 1910. - 1 января]. Переселення в Сибір з Полтавської губернії, як свідчив переселенський агент станції Полтава, не припинилося навіть зимою. З 1 серпня 1908 року по 1 січня 1909 року через Полтаву проїхало 3047 переселенців з документами і 439 самовольців, серед них з Полтавської губернії 1123 переселенці і 174 самовільних [161, 1909. - 24 января]. Такій кількості самовільних переселенців сприяла бюрократична тяганина в оформленні переселенських документів.

Підвищення кількості переселенців після початку столипінської реформи пояснювалося такими причинами. Головною причиною переселення можна вважати селянське безземелля [186, 1908. - 27 января; 161, 1908. - 4 апреля]. Оціночно-статистичний відділ губернської земської управи оголосив про свої дослідження над переселенським рухом з Харківської губернії. Більшість переселенців були безземельними та малоземельними селянами. Але переселялися і з інших причин: в південних повітах був гірший грунт, гірше родив хліб, хоча наділи в цих повітах були великими [161, 1911. - 26 января]. В Чернігівській губернії, наприклад, у порівнянні з Київською губернією (відповідно 65 чоловік на кв.версту і більше 100 чоловік на кв.версту) існувала порівняно невелика густота населення. Однак Чернігівська губернія давала щорічно великий відсоток переселенців і в цьому відношенні не поступалася Київській. Причини посиленого переселення з Чернігівської губернії можна шукати у важких економічних умовах життя більшості селян – не кажучи вже про повну відсутність у багатьох селян землі, треба зазначити також слабкий розвиток промисловості та малоземелля, яке в більшості повітів (північних та центральних - пісчаний грунт) не давав можливості – при низькому рівні сільськогосподарської культури – зводити кінці з кінцями [31, 1912. - 8 июня]. Ще однією з причин бурхливого розвитку переселенського руху в Україні в 1908-1909 роках був неврожай в українських губерніях. Урядова допомога губерніям, потерпілим від неврожаю, в цілому дорівнювалась 7132 тис. крб. і була недостатньою для врятування становища [148, с.47].

Проаналізувавши причини переселення, можна побачити, що основна частина селян переселялася в ті частини Східної Росії, які більше підходили за природними умовами до місця їх мешкання. Так, з центральних повітів Київської губернії – лісостепових – селяни переселялися здебільшого в степові та лісостепові місця. Найбільше селян Київської губернії переселялося в Південно-Усурійському краї в Приморську та Амурську області, в Сибіру – в Томську та Тобольську губернії в лісостепові місця. Що стосується степових районів, то найбільше селян оселилося в Акмолинській та Тургайській областях [186, 1908. - 27 января].

З яких губерній України переселялися селяни та місця їх розселення за даними губернаторів можна побачити в табл. 3.3.6 [206, 1908. - 25 января].

Таблиця 3.3.6

Розселення селян України на окраїни імперії у 1908 році

Губернії

Кількість домогосподарів

На Далекий Схід

В Томську губернію

Азіатську Росію

Подольська

544

81

198

265

Херсонська

465

9

205

252

Харківська

574

147

286

111

Катеринославська

429

9

58

372

Отже, селяни України намагалися найбільше оселитися в Азіатській частині Росії. На другомі місті стоїть Томська губернія. На Далекий Схід переселилося найбільше селян з малоземельної Харківської губернії. Катеринославська та Херсонська губернії на Далекий Схід дали найменше переселенців, натомість селяни з цих губерній селилися в Азіатській Росії.

Цікаві відомості про кількість переселенців з України та місця їх розселення у Сибіру у 1908 році подає газета "Почаевские известия" [154, 1908. - 25 октября]. Ці дані наведені в табл. 3.3.7 та 3.3.8.

Таблиця 3.3.7

Кількість переселенців з України до губерній Сибіру у 1908 році

Місце переселення

Кількість сімей

Загальна кількість переселенців

Томська губернія

29450

188752

Акмолинська область

12701

75983

Єнисейська губернія

5471

37938

Тобольська губернія

2745

17706

Приморська область

2581

17549

Тургайська область

2507

14399

Іркутська губернія

1895

11925

Семипалатинська область

1673

10141

Амурська область

968

6013

Всього

59991

380406

Таблиця 3.3.8

Кількість переселенців з українських губерній в 1908 році по губерніях

Губернії

Кількість сімей

Загальна кількість переселенців

Чернігівська

5319

34350

Київська

4523

28212

Полтавська

4553

28085

Харківська

3505

21868

Катеринославська

1771

11638

Херсонська

1498

8472

Таврійська

1217

8388

Волинська

1299

7984

Подільська

1058

5707

Всього

24743

154704

Як бачимо, найбільша кількість переселенців оселилася в Томській губернії, трохи менше в Акмолинській області. Найменша кількість переселенців оселилася в Амурській області. З усієї України найбільшу кількість переселенців дали малоземельні губернії – Чернігівська, Київська, Полтавська, Харківська. Подільська та Волинська хоч і були за кількістю переселення на останньому місці, але на протязі наступних років вони дали значну частину переселенців. Приблизно таку ж кількість як Волинська і Подільська, дали три південні губернії України – Таврійська Херсонська та Катеринославська.

Переселенці з України в більшості їхали до губерній Сибіру, але були й інші райони заселення. Так, хоч і незначна, частина селян з Київської губернії в 1913 році оселилася в Європейських губерніях Росії: Оренбурзькій – 5016 душ, Уфімській – 3058 душ, Самарській – 3056, Пермській – 211 душ та Симбірській – 105 душ [95, с.281].

Географічні дані за відсотками розселення українських селян у різних місцевостях Російської імперії наведені в табл. 3.3.9 [148, с.47].

Таблиця 3.3.9

Географічне розселення переселенців з України по різних місцевостях

Губернії та краї

Відсоток переселенців

Губернії та краї

Відсоток переселенців

Томська

33

Семипалатинська

3,3

Акмолинська

21,9

Оренбурзька

2,3

Приморська

9,9

Семиріченська

2

Тургайська

8,8

Іркутська

1,4

Амірська

4,2

Уральська

1,2

Єнисейська

3,9

Сир-Дар'їнська

0,9

Тобольська

3,6

Інші

біля 1

Як зазначалося вище, економічне становище переселенців було значно нижче мінімального прожиткового, який був потрібен для влаштування господарства. Це було однією з основних причин зворотнього переселенського руху з Сибіру. Заведення господарства на новому місці було можливе лише за наявності певних капіталів. Погане підсоння й грунт на нових місцях вимагали підсиленого угноєння, вживання сільськогосподарських машин, поліпшених систем рільництва тощо.

Офіційні обслідування констатували, що переселенці скаржилися на неврожаї, холод, брак води, віддаленість від залізниць. Не дивно, що далеко не всі землі, які становили переселенський фонд, заселялися. Важкі умови життя, неврожаї, відсутність грошової допомоги – всі ці фактори примушували селян повертатися до рідних країв. Ще в 1906 році переселенці з Оренбурзької губернії прохали Катеринославського губернатора наділити їх землею, бо в 1904 році виселилися з Чернігівщини, але землю вони отримали таку, "що на їй ні хліб, ні городина не росте, а гроші казна бере з їх, як за добру землю" [39, 1906. - 9 серпня].

Якщо і отримували переселенці на нових місцях землю, то вона була не найкращої якості, не завжди непридатна для землеробства. Ось що писали своїм односельцям переселенці з Полтавської губернії: "Браття, кайтесь на нас та не ходіть у цей проклятий Сибір, де жить тільки Каїнові та Юді, а нам лучче вмерти на нашій рідній Україні, ніж тут пропадати, як ми гинем. Нема ніякої помочі ні звідкіль, а обіцянка допомогти нам осталась обіцянкою… То ото сидіть на старих смітнищах, то лучче буде, чим тут. Землі й багато та чорт їй рад" [161, 1906. - 3 жовтня]. Звісно, що після такої сповіді односельців, селяни мусили б утриматись від переселення. Але часто селяни сподівалися на краще. До того ж природні примхи змушували селян ризикувати. Недород, необхідність купувати хліб, щоб прохарчуватися зиму та неможливість заробити гроші на батьківщині змушували селян незважати на попередження односельців [161, 1907. - 27 октября].

Не одержавши землі і не влаштувавшись на новому місці, багато сімей поверталися назад. З Київської губернії в 1907 році на переселення виїхало з дозволу начальства та самовільно разом 27260 чоловік. З цього числа за цей же час повернулося до дому 1220 чоловік, що складало майже 5% від загальної кількості переселенців з губернії [161, 1907. - 15 мая; 1908. - 20 февраля].

Для детальнішого розуміння кількості переселенців, які поверталися на нові місця, візьмемо дані по Волинській губернії про кількість переселенців, та селян, які повернулися, за період з 1897 по 1909 роки, тим більше, що починаючи з 1907 року, кількість переселенців з Волині значно зросла і складала 2/3 від загального числа за 13 років [161, 1910. - 3 апреля]. Ці дані наведені в табл. 3.3.10.

Таблиця 3.3.10

Кількість переселенців з Волинської губернії та селян, які повернулися додому в період з 1897 по 1909 роки

Роки

Всього виїхало, чоловік

Повернулося, чоловік

1897

947

390

1898

1368

143

1899

2053

356

1900

2712

351

1901

2394

432

1902

1027

231

1903

1122

206

1904

90

38

1905

471

53

1906

917

29

1907

10938

550

1908

12604

795

1909

11242

671

Всього

45885

4254

Як бачимо, за 13 років у порівнянні з виїздом, повернулося назад не дуже багато переселенців – всього 11,1%. Але це пояснюється тим, що не всі бажаючі мали кошти на проізд (50-60 крб. на сім'ю). Часто переселенці намагалися їх заробити, але це вдавалося далеко не всім. Ті, хто зумів повернутися на батьківщину, продовжували бідувати, оскільки в них не залишилося ні хати, ні землі.

Загальна кількість переселенців з Сибіру, які повернулися на батьківщину з 1906 по 1912 роки, наведена в табл. 3.3.11 [148, с.45].

Таблиця 3.3.11

Зворотний рух українських переселенців з Сибіру в 1906-1912 роках в загальній кількості і у відсотку до загальної кількості переселенців.

Губернії

1906 рік

1907 рік

1908 рік

1909 рік

К-ть

%

К-ть

%

К-ть

%

К-ть

%

Полтавська

715

7,7

978

3,2

1735

3,3

3299

6,2

Херсонська

1112

21,6

529

14,5

1278

8,5

2596

11,1

Харківська

400

4,8

1091

6,6

1855

5,7

3048

10,4

Київська

413

5,4

1394

4

1806

4,1

2529

7,6

Чернігівська

328

2,6

703

3,9

924

4,1

3174

9,3

Волинська

32

5,4

550

6,7

795

7,2

677

7,6

Всього по 6 губерніях

3006

7,5

5245

6,5

8393

3,9

15323

8,6

Губернії

1910 рік

1911 рік

1912 рік

Всього за 7 років

К-ть

%

К-ть

%

К-ть

%

К-ть

%

Полтавська

4076

12,7

6760

46,5

2092

27,1

19655

9,9

Херсонська

3212

16,2

6548

56,4

2144

30,6

17455

20,4

Харківська

3647

15,4

3585

33,8

2277

83,3

15903

12,5

Київська

3718

21

3888

54

1962

49,9

15710

10,6

Чернігівська

404

19,3

1840

40,9

831

32,3

11841

8,8

Волинська

1461

18,3

1139

27,9

663

26,6

5317

12,3

Всього по 6 губерніях

20185

17,3

23760

41,9

9972

29

85881

11,1

Як бачимо з таблиці, до 1909 року зворотний переселенський рух не мав особливого розмаху, але починаючи з 1910 року (і особливо в 1911 році) він починає зростати, особливо у порівнянні з попередніми роками. Однак, за 7 років переселення відсоток селян, які поверталися, в губерніях Полтавській та Чернігівській, був досить незначний, хоча ці губернії давали найбільшу кількість переселенців до Сибіру.

Збільшення кількості селян, які поверталися на батьківщину, посилило занепокоєння уряду та поміщиків. Щоб зменшити кількість зворотніх переселенців, Головне управління землеустрою та землеробства циркуляром 30 грудня 1909 року заборонило видавати безповоротну допомогу та безкоштовні білети тим ходакам, які вирушали за Урал та в зворотний бік, незаможним ходакам та переселенцям. Безкоштовний проїзд міг дозволятися тільки за клопотанням губернаторів і тільки сім'ям, які їхали на Далекий Схід, учасникам війни з Японією і тим селянам, виселення яких було пов'язане з переходом їх однообщинників на батьківщині до хутірського та відрубного господарства. Було дозволено вільне ходакування у Східний Сибір та на Далекий Схід. Цим уряд розраховував направити туди самовільних переселенців та попередити можливість повернення у центр країни тисяч сімей, які були невлаштовані в інших районах [179, с.229]. Не дивлячись на значне зменшення кількості переселенців та деяке покращення їх перевезення, умови, в яких знаходилися селяни, залишались незадовільними.

Об'єктивно переселення селян на окраїни мало в деякій мірі прогресивний характер для економіки Російської імперії. Переселення викликало значний розвиток виробничих сил у слабо розвинутих районах, які заселялися, підвищувало трудові ресурси цих окраїн. Переселенці в міру своїх сил та засобів освоювали цілинні землі, збільшували площу землі, яка оброблялася. Застосовувались також нові сільськогосподарські знаряддя, що сприяло підвищенню в цих районах агротехнічного рівня сільського господарства.

Однак наміри царського уряду переслідували тільки одну мету – переселити на окраїни найбільш небезпечну для поміщицького землеволодіння частину селян і тим самим розрядити революційну атмосферу в країні. Про економічні інтереси переселенців уряд не турбувався. Він створював такі умови на місцях виходу, за яких переселенці продавали за заниженими цінами свої земельні наділи, худобу, інвентар та інше майно багатим однообщинникам. Багато селян таким чином несли великий матеріальний збиток вже з самого початку переселення. Важких втрат зазнавали переселенці в дорозі. Уряд не організовував планомірної та своєчасної перевозки їх у ті райони, в які вони заселялися.

Без врахування господарських інтересів переселенців створювався колонізаційний земельний фонд Сибіру. З огляду на нестачу заходів та спеціалістів, дослідження відставали від землевпорядкувальних робіт. Місцева адміністрація не мала в своєму розпорядженні даних про стан та кількість вільних державних земель. Створення переселенських ділянок було спішним і непланомірним. До них включались непридатні для господарського використання землі, від яких багато переселенців відмовлялися при першому ознайомленні чи після декількох років безплідної праці.

Переселення як засіб освоєння Сибіру та Туркестану в широких розмірах, з утворенням на нових місцях розвинутих селянських господарств могло дати позитивний успіх лише за умов вкладення великих матеріальних коштів. Однак, уряд не приділяв особливої уваги цій стороні переселенської справи. Для нормального господарства на Далекому Сході та в Сибіру потрібні були розгалужені системи залізничних та грунтових шляхів у заселених місцевостях, видача державних позик (не менше 500 крб.) на кожне господарство, розгалужена система забезпечення сільськогосподарською технікою, пільгові умови кредитування переселенців і т.ін.

П.Столипін влітку 1910 року разом з Головноуправляючим землевпорядкуванням та землеробством здійснив поїздку до Західного Сибіру та в Поволжя. Головною метою було ознайомлення з хутірськими господарствами. На підставі цього обстеження прем'єром були зроблені деякі висновки: відведення наділів переселенцям в Сибір повинно бути не в користування, а у приватну власність; грошові позики переселенцям на домогосподарство потрібно впорядкувати не за матеріальною забезпеченістю, а за умовами заселення даного району; необхідно створити та розвивати агрономічну допомогу пересельцям і т.інш.

Отже, переселення українських селян до Сибіру та Туркестану в роки столипінської реформи мало велике значення для заселення цих регіонів. Однак знищити земельну нужду селян, як цього сподівався уряд, такими заходами не вдалося. Недостатність фінансування приводила до того, що тільки заможні переселенці мали змогу відновити своє господарство на цілинних землях. Заселення Степового краю, Сибіру та Далекого Сходу не було слушно та доцільно організоване. З самого початку не було виконано жодної умови, яка б полугшувала переїзд селян на нові місця: безкоштовного лікування, харчування, перевезення майна переселенців. Також уряд виявився неспроможним вирішити транспортну проблему. Неузгодженість строків переселення призводила до того, що проміжні станції були переповнені селянами.

Неправильне врахування кількості та якості земель в Сибіру, Далекому Сході та Середній Азії призводили до того, що кількість бажаючих переселитися на ці землі перевищувала кількість земельних наділів, які були придатні для землеробства. В результаті цього більша частина українських переселенців змушена була повертатися в рідні місця.

3.4. Реакція українського селянства на процес аграрного реформування

Кризові явища в сільському господарстві на початку ХХ століття і селянські виступи напередодні і в роки першої російської революції вимагали негайного вирішення аграрного питання. Тому одним з головних завдань столипінської реформи було зменшення революційної напруги в суспільстві. Проте, як свідчать результати проведення реформи, вона не тільки не зняла напругу в суспільстві, а навпаки, збільшила кількість незадоволених аграрною політикою уряду. Активізуючи процес становлення капіталістичних відносин в сільському господарстві, реформа була покликана провести розчистку селянських земель від "слабких" на користь "сильних" та шляхом радикальних заходів зруйнувати общину і почати накопичення капіталу на селі. Двоякість аграрної політики П.А.Столипіна полягала в поєднанні більш прогресивної системи капіталістичних відносин в сільському господарстві зі збереженням старих поміщицьких землеволодінь. Така урядова позиція викликала незадоволення всіх груп українського селянства. Щодо реформування селянської общини і виходу на відруби та хутори, то відношення тут було двояким. Були як прихильники, так і вороги цього процесу. В офіційній історіографії радянського періоду переважала думка про негативне ставлення селянства до аграрної реформи П.А.Столипіна. Зокрема зазначалося, що селяни активно протестували проти виділення на хутори та намагалися повернути землю заможних селян до общини. Причиною цьому було пограбування селянських земель куркулями [57, с.42]. Таку ж точку зору займали і представники інших політичних течій в суспільній думці Росії та України. Так, кадетські вчені та політики негативно сприймали як соціальні цілі реформи, так і методи її проведення. Існувала думка, що селянством реформа сприймалася як насилля. Свідченням цьому було багато селянських скарг, звернень в пресу та прямі протести та заколоти.

Проте, в порівнянні з результатами проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в Росії, ситуація в Україні була дещо інша. Відмінність полягала в тому, що на території України ще до проведення аграрної реформи вже почався процес руйнування общинного землеволодіння. Тому частина українського селянства, переважно заможна, позитивно сприймала аграрне реформування 1906-1914 років.

Найбільше незадоволення селянами викликали:

1) примусовий характер руйнування общини адміністративним керівництвом;

2) примусове виділення на хутори та відруби, коли надавалися найбільш непридатні для сільського господарства землі;

3) діяльність Селянського Поземельного Банку з високими відсотками, недостатньою сумою позик, високими цінами на землю;

4) непродуманість і недостатність фінансування урядом переселенської політики.

Зупинимося на цих причинах більш детально.

Як вже зазначалося, в суспільстві взагалі відношення до общини і нового законодавства було двояким. З одного боку, переваги приватного землеволодіння полягали у вільному продажу землі, можливості її закладати. Ще однією перевагою було те, що хутірське і відрубне господарства давало можливість краще працювати на землі, яка не розділена на багато шматків. З іншого боку, як би не переділялася земля, все одно більше її не ставало. І ще для господарства потрібні були гроші, агрономічна допомога і т.ін.[154, 1908. - 28 апреля, 2 августа].

Для малоземельних селян вихід з общини означав цілковите розорення. Він позбавляв їх можливості користуватися общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями, без яких вони не могли довго протриматись на відведеній латці землі, яка складала, як правило, 1-2 десятини. Тому біднота в масі своїй чинила опір руйнуванню общини.

Газетні повідомлення друкували дані не тільки про вихід селян з общини, але й про те, як реагувала община на її руйнування. Виділення з общини проходило за рішеннями селян, і за наказами мирових посередників. Так, 14 травня на екстренному засіданні Харківського повітового з'їзду було затверджено 23 приговори селянських громад і 5 постанов земського начальника про вихід з общини. В Павлоградському повіті (Катеринославська губернія) вийшло з общини 4489 селян з 28106 десятинами надільної землі, причому за приговорами сільських сходів виділилося 1406 селян, а за постановою земського начальства – 3083 [161, 1908. - 18 травня; 5 липня].

Чому ж община противилася виходу з неї своїх членів? Про це можна дізнатися з дописів власних кореспондентів та газетних повідомлень. Не завжди в общині було достатньо придатної землі для виділення. Частіше за все общинні землі складалися з різноманітних ділянок – орної землі, сінокосу, болота, а землі, придатної для землекористування в общині після виділення її членів, залишалося мало. Так, в дописі власного кореспондента газети "Рада" зазначалося, що в с.Піски (Лубенського повіту на Полтавщині) вигону, (тобто землі "непеределяемой"), який залишається в общині й надалі, налічувалося 215 десятин, але більшість цієї землі зовсім непридатна була для землекористування: пісок, солончаки, болото та інш. [161, 1907. - 29 серпня].

Часто община не давала згоди на вихід селян, якщо більшість її були малоземельні селяни. Наприклад, в с.Пасіцелі Ананьєвського повіту Херсонської губернії малоземельні селяни, наділи яких складали 1-2 десятини, на сільському сході не дали згоди на виділення 100 господарів, які мали по 8-10 десятин землі [161, 1907. - 13 вересня]. В с.Писарівка Вінницького повіту селяни пояснювали своє небажання виділятися на хутори тим, що в багатьої сім'ях, які складаються з 6-7 чоловік, лише 1 десятина, на якій хутір не заведеш [161, 1907. - 3 липня].

Пояснення такої протидії малоземельних селян виділенню на хутори дає Гр.К. в статті "Новий закон про "землеустройство" в газеті "Засів". Автор зазначає, що для "убогих малоземельних" господарів ніякої користі з хутірського господарства не має, оскільки вони лишаються громадської толоки [60, 1911. - 23 сентября].

Уряд всілякими засобами намагався прискорити процес руйнування общини. Землевпорядкувальні комісії приділяли багато уваги примусовому землеустрою. Однак, частіше за все селяни протистояли цим нападкам. Вони писали скарги губернаторам, не давали згоди на виділення з общини, для чого земства повинні були розглядати справи про переділ землі, а це займало дуже багато часу. Часто після виділення з громади за постановами земств, одноосібники відчували з боку общини та односельців негативне до себе ставлення. Справи навіть доходили до того, що виділені з громади писали прохання на переселення до Сибіру [161, 1907. - 13 вересня; 1908. - 1 квітня; 1909. - 14, 19 августа].

Виступи селян проти тих, хто вийшов з общини, доводять, що в общинах тісно перепліталися 2 протилежні течії: одна антиобщинна, інша – за збереження общини. В більшості своїй друга течія була більш масовою. Справа не тільки в тім, що община стояла на шляху розвитку капіталізму, її ліквідація мала прогресивне значення, а ще й у тім, що вона представляла собою дуже складний інститут, як зазначає дослідник В.Г.Тюкавкін [187, с.256]. Відомо, що ліквідація общини мала прогресивне значення. Однак не можна розглядати її тільки як земельно-переробний апарат. Селяни продовжували боротися проти поміщицького землеволодіння і проти хуторян та відрубників, заможних селян.

Часто офіційні чиновники так поспішали виконувати свою "справу", що не зважали на якість землі і неможливість працювати на ній. Так, селяни с.Білич Володимирівського повіту скаржилися на місцеву землевпорядкувальну комісію, яка виділила на хутори заболочену землю. Після розгляду скарги було рекомендовано виділити селянам позику для виробництва ними гідротехнічних робіт та приведення цих земель у належний для землеробства стан [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.4].

Незважаючи на негативне ставлення серед односельців до хуторян, українські селяни виявляли бажання розселитися на хутори чи відруби. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія Катеринославської губернії ліквідувала 11000 десятин казенної землі, утворивши на ній близько 600 господарств. Однак, селян, які бажали переселитися на ці хутори, було більше 3000 чоловік [161, 1909. - 27 августа].

Бажання селян виходити на хутори чи відруби коливалося в залежності від політичної ситуації. Наприклад, за дописом власного кореспондента газети "Рада" в Подільській губернії, після розмежування викупленого маєтку на хутірські ділянки селяни с.Нестоіти погодилися перейти на хутірське господарство. Але восени, перед початком роботи Державної Думи, відмовилися купувати ці ділянки, мотивуючи це тим, що "збереться Дума, то вона і без грошей землю дасть" [161, 1907. - 18 октября].

Часто до офіційних органів влади потрапляли скарги від селян на незадовільні дії членів землевпорядкувальних комісій за неправильне розмежування та за насильницьке примушення до виходу на хуторське господарство [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.297. - лл.1-6; од.зб.612. - л.1-195; од.зб173. - л.1-14].

Малоземельні селяни не давали дозволу односельцям на вихід з общини, тому часто селяни зверталися до урядових органів про допомогу. Так, в с.Губника Гайсинського повіту Подільської губернії частина селян звернулася до губернського присутсвія з проханням допомогти розподілити надільні землі на відруби, оскільки частина селян не дає дозволу на виділення своїх членів [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.183. - л.1-233].

Інші ж скарги селян були зовсім протилежними. В с.Мініни Радомисльського повіту Київської губернії селяни подали скаргу на дії повітової землевопорядкувальної комісії, яка дозволила виділитися на відруб сім'ї Горбачей, у якої у власності налічувалося 15 десятин зайвої землі [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.194. - л.1-11].

Скарги селян на незаконні дії землевпорядкувальних комісій друкувалися і в пресі. Так, газета "Рада" надрукувала листа селян з Уманського повіту, в якому зазначалося, що землевпорядкувальна комісія на чолі з мировим посередником примушує їх виходити на відрубні ділянки [161, 1908. - 23 сентября].

Отже, найбільше невдоволення при запровадженні хутірського та відрубного землеволодіння викликали у селян примусові дії влади, а також заможних селян, які при виділенні з общини забирали з собою належні їм надлишки землі. Часто ці надлишки перевищували норми селянського землеволодіння.

Незадовлення при проведенні аграрної реформи у селян викликали також дії Селянського Поземельного Банку. Допомога банку при купівлі селянами землі у поміщиків була досить незначною. До того ж підвищення Селянським Банком ціни на поміщицьку землю також ставало на заваді селянам. В с.Війтовцях Переяслівського повіту банк, купивши землю, почав продавати її селянам, однак умови продажу здалися селянам важкими. Після цього Селянський Банк вирішив здавати цю землю в оренду по 9 крб. за десятину. Недовіра селян до банку виявилася в тому, що вони відмовилися від оренди цієї землі, хоча звичайна орендна ціна в цій місцевості сягала 15-20 крб. за десятину [161, 1907. - 21 січня; 18 липня].

Велику роль в проведенні столипінської аграрної реформи відігравало переселення селян до Сибіру. В Україні переселення носило масовий характер, однак умови, в яких переселенці їхали на нові місця були незадовільними. Як зазначає газета "Колокол", залізниці не встигали перевозити всіх бажаючих виїхати до Сибіру, навіть у товарних вагонах [98, 1906. - 26 апреля]. Влада надавала переселенцям право на безкоштовний проїзд до Сибіру з сім'єю у вагонах IV класу. Як зазначав власний кореспондент газети "Рада", - вагони IV класу - це звичайні товарні вагони з написом "40 человек, 8 лошадей". Однак, навіть такі умови переїзду не зупиняли селян в бажанні "шукати щастя в Сибіру" [161, 1907. - 6 ноября].

Незважаючи на незадовільні умови переїзду до Сибіру, хвиля переселенців з України щороку зростала. Найчастіше переселялися малоземельні селяни. Вони вважали це єдиною можливістю покращити свої земельні справи. Однак, зневірювалися в своїх сподіваннях майже одразу після прибуття на місце. Окрім незадовільних умов проїзду, урядом майже нічого не було зроблено для влаштування переселенців на місцях. Так, селянин с.Преображенського Куп'янського повіту Харківської губернії в своєму листі односельцям зазначав, що після прибуття на місце та купівлі хати і пари коней, грошей в нього залишилося тільки 80 крб., а заробітків не було [161, 1907. - 29 липня]. Після таких листів від односельців, деякі селяни відмовлялися від намагання переселитися, але часто незадовільні умови проживання на Батьківщині змушували їх не зважати на всі негаразди.

Невдоволені були селяни не тільки умовами переселення, а й якістю землі, яку надавав уряд у Сибіру. Хоча землі переселенцям надавали в достатній кількості, однак не завжди вона була належної якості. Як зазначав в дописі кореспондент газети "Рада", переселенці с.Демки Золотоношського повіту Полтавської губернії отримали великі ділянки землі, але якість її була поганою - "не в ореш, не впашеш, посієш хліб, а вродить бур'ян" [161, 1907. - 27 октября].

Все це змушувало селян, які переселилися до Сибіру, через деякй час повертатися. Звістки про недостаню кількість та якість землі, незадовільні умови переселення, недостатність урядової допомоги призвели до того, що переселенська хвиля почала потроху спадати. Багато ходаків, які поверталися з Сибіру, зазначали, що хоча кількість землі є в достатній кількості, однак якість її не підходить для нормального землеробства [186, 1907. - 23 июня; 87, 1907. - 7 мая].

Гіркий досвід переселенців змушував селян відмовитися від бажання переселення за Урал. Так, зазначає газета "Рада", в 1910 році переселення в Азіатську Росію зменшилося. Переселенська справа, як до запровадження столипінської реформи, так і під час неї продовжувала займати особливе місце. Хутірська та відрубна система не виправдала надії селян у справі покращення землеволодіння, а отже тільки переселення могло допомогти вирішити цю справу [161, 1911. - 22, 31 марта].

Таким чином, підсумовуючи реакцію українського селянства на процес аграрного реформування на початку ХХ століття, можна зробити наступні висновки. По-перше, реакція на процес реформування аграрного сектору серед селян була неоднозначною. Серед прибічників можна виділити наступні групи:

1) ті селяни, які були по сусідству з німецькими та чеськими колоністами;

2) селяни тих територій, де взагалі чи частково не було общинного землеволодіння;

3) найбільш заможні селяни, які мали умови для створення повноцінного фермерського господарства (переважно це селяни, які мали не менше 5 десятин землі);

4) малоземельні переселенці, що ставили за мету створення окремого дрібного господарства.

Руйнування общини в Україні носило позитивний характер і не викликало у селян негативного ставлення. Однак, методи, якими діяла місцева влада, частіше за все викликали негативну реакцію селянства. Селяни були невдоволені примусовим характером руйнування общини. Незадоволення у селян викликало також примусове виділення на хутори та відруби, оскільки часто примушували виділятися селян, у яких була недостатня кількість землі. Так, для Подільської губернії, за визначенням губернатора, нормальна площа хутірської ділянки визначалася 5 десятинами.

Двояке ставлення викликала у селян діяльність Селянського Поземельного Банку. Надзвичайно високі відсотки за куплену землю, недостатня сума позик при купівлі землі, занадто високі ціни на землю не давали змоги селянам скористатися допомогою банківських установ. Навіть заможні селяни намагалися купувати землю поміщиків безпосередньо, тільки іноді вдаючись до банківських позик.

Непродуманість урядом переселенської політики та недостатність фінансування цих заходів викликали у селян негативну реакцію, оскільки не давали можливості селянам впроваджувати своє господарство на неосвоєних землях Сибіру та Середньої Азії. Більшість цілинних земель вимагала додаткових витрат для землеробства, а для багатьох селян-переселенців це було недоступно. І хоча уряд надавав великого значення процесу освоєння зауральських земель, однак ним нічого не було зроблено для запровадження агрономічної та матеріального допомоги переселенцям.

Отже, в більшості своїй негативну реакцію викликала не сама столипінська реформа в цілому, а насильницькі заходи, якими вона запроваджувалася, а також недостатня матеріальна допомога уряду чи відсутність такої.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в Україні на початку ХХ століття, можна зробити наступні висновки.

1. Проведення аграрної реформи на початку ХХ століття було викликано рядом соціально-економічних та політичних факторів. Це:

1) незакінченість соціально-економічних реформ 1861-1866 років (хоча була відмінена кріпацька система, але залишалася відстала форма общинного землеволодіння);

2) слабке проникнення капіталістичного способу життя в сільське господарство;

3) розвиток виробництв лише певної сільськогосподарської продукції (цукрова, сільськогосподарське машинобудування);

4) наростання селянського та революційного руху;

5) світові кризи сільського господарства початку ХХ століття та інше.

Для України цього періоду реформування сільського господарства ставало необхідністю. По-перше, селяни більшості губерній України страждали від малоземелля та безземелля. По-друге, після реформи 1861 року общинне землеволодіння мало неоднакове розповсюдження по території України у зв'язку з особливостями землекористування. По-третє, землеволодіння в Україні було тісно пов'язане з історичними процесами: на Правобережжі після польського повстання 1863 року 90% землі перейшло до російських поміщиків.

Штучне підтримування поміщиками общини не давало змоги капіталізму розвиватися у сільському господарстві. Станові обмеження, які лежали на общинних землях, обстановка товарного виробництва, невдоволення селян забороною мобілізації земельної власності привели в кінці-кінців у 1905 році до революційної ситуації. Однак селяни ставили питання про розподіл землі надто гостро – знищення поміщицького землеволодіння та передача всієї землі селянам. Уряд не мав наміру так глибоко заходити у справі земельного перерозподілу, тому й зупинився на прусському шляху реформування, який характеризувався збереженням великого поміщицького землеволодіння, реформованого до капіталістичних умов. Але цей шлях розвитку був найбільш сприятливим для центральних районів Росії. На відміну від якої, в Україні сільське господарство було найбільш перейняте капіталістичними елементами. Тому такі підходи ставали на заваді більш прогресивному розвитку українського села капіталістичного зразку. Результати фермеризації українського селянства були більш дієвими ніж на території Росії. Це було пов'язано з тим, що розпад общинного землеволодіння почався ще в ХІХ столітті, а столипінська реформа його прискорила. Необхідність реформування українського села за фермерським американським зразком розвитку настільки була актуальною, що ще за часів роботи І та ІІ Державних Дум представники від українського селянства пропонували проекти про перерозподіл приватного землеволодіння. Селяни навіть погоджувалися з компенсаційними виплатами колишнім власникам.

Нове аграрне законодавство мало для України також і практичне значення. Оскільки в більшості районів общинне землеволодіння було формальністю, то указ від 9 листопада 1906 року фактично затвердив юридично легалізацію існуючого землеволодіння.

Столипінська реформа мала на меті впровадження нових форм землекористування при збереженні існуючого поміщицького землеволодіння. Але в Україні процес зменшення поміщицького землеволодіння свідчив про те, що частина землевласників не могла пристосуватися до економічних вимог дня, не зважаючи навіть на урядову підтримку. Процес розпродажу панських земель в Україні продовжувався і після впровадження реформи. Всього тільки за три роки після оголошення столипінської реформи поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося на 8,2%, а питома вага панських посівів перед І Світовою війною складала 18% від загальної площі.

Закон 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения" для України не мав особливого значення, оскільки частка казенних земель в Україні була досить незначною для забезпечення селян землею в достатній кількості.

Вихід селян з общини за указом 9 листопада 1906 року про селянське землеволодіння не завжди проходив однозначно в різних губерніях України. Урядовим працівникам часто доводилося втручатися в процес руйнування общини. Головною причиною заперечення виходу общиною було малоземелля. Це було пов'язано з тим, що общинні землі складалися з різноманітних ділянок – ріллі, сінокосу, болота і т.ін. А землі, придатної для землекористування, було дуже мало, особливо, якщо з общини виходило лише декілька членів.

Проте, в Україні процес виходу з общини проходив дуже активно. Приватне селянське землеволодіння постійно зростало. В період з 1906 по 1910 роки воно зросло майже в 3 рази. Серед причин, які змушували селян закріплювати землю у приватну власність, можна виділити наступні: бажання вести самостійне господарство, побоювання загубити надлишки землі, намагання продати землю.

Новий закон мав на меті не тільки зруйнувати общину, але й ліквідувати недоліки землекористування. Незручності, які створилися в результаті стихійного землеустрою, стояли на заваді поліпшення землеробства. Намагаючись досягти рівного розміщення кількості та якості землі, що відводилася на кожне господарство, селяни поділяли їх на дрібні смуги. В результаті утворилося черезсмужжя, мілкосмужжя, дальноземелля та інші недоліки землеустрою. Общинні вигони та випас худоби на пару вимагали збереження трипілля з примусовою сівозміною. Але за такої системи господарства важко було впроваджувати нові форми аграрного устрою, застосовувати сільськогосподарські знаряддя та машини. З цього боку нове аграрне законодавство мало прогресивний характер, оскільки зведена до одного місця земля давала можливість селянину підвищити продуктивність своєї праці, застосувати новітні досягнення хліборобської техніки та підвищити сільськогосподарську культуру.

2. Якщо процес приватизації землі за часів столипінської аграрної реформи проходив в Україні досить швидкими темпами, то створення хуторів та відрубів на приватновласницьких землях відбувалося дуже повільно з декількох причин. Велика кількість селян, які закріплювали землю у приватну власність, здебільшого мали намір тільки розірвати стосунки з общиною (це пояснюється тим, що хутірська система могла бути корисною лише за певного мінімуму землі, а за умов збереження великого поміщицького землеволодіння лише незначна частина селян могла сподіватися за допомогою покупки землі збільшити розмір свого надільного землеволодіння). Так, за даними губернаторів України про виділення землі у приватну власність і відведення її до одного місця на одне домогосподарство в середньому приходилося від 5,8 десятини в Київській губернії до 12 десятин у Таврійській. Але за повідомленнями періодичної преси середні наділи селян були дещо іншими - 4,–6 десятин в Київській губернії і 13 десятин в Таврійській. Кількість селян, які перейшли до хутірського та відрубного господарства в Україні, складали лише 7% від загальної кількості тих, хто закріпив землю у приватну власність.

Більша частина селян не мала достатньо коштів навіть для того, щоб при переселенні на хутір перенести своє господарство. І хоча уряд надавав деяку допомогу в облаштуванні хуторів, насправді селянам було дуже важко її отримати. В разі отримання таких коштів селянами, урядова допомога була незначною і не давала змоги в перші ж роки існування на хуторі протриматися в разі неврожаю чи поганих природних умов.

Часто урядова допомога при виділенні на хутори та відруби зводилася до видання позик лише у виключних умовах – заболоченість ділянки, будова колодязів і т.ін. Зовсім не враховувалась потреба селян у новому сільськогосподарському реманенті, недостатньою була і агрономічна допомога, оскільки часто бракувало досвічених спеціалістів.

При запровадженні хутірського господарства часто відношення урядовців носило схематично-шаблонне та однобічно-догматичне вирішення питання без достатньої уваги до всіх особливостей побутового, географічного, історичного характеру окремих регіонів імперії.

На заваді нормальному впровадженню хутірського та відрубного господарства ставав також і брак спеціалістів-землемірів, які були б здатні впоратися з великим обсягом робіт.

Виходячи з життєвого досвіду, селяни чинили опір виходу на хутори та відруби: селянське землеробство було залежним від примхів природи. Сам процес впровадження хуторів та відрубів не забезпечував підйому селянської агрокультури. Потрібне було не тільки показове запровадження хутірського господарства, але й широке навчання селян новим методам господарювання, достатня урядова допомога для утримання господарства в разі неврожаю і т.ін. Зміна форм землекористування була завжди результатом розвитку техніки та економіки. Тому штучне насадження нових форм господарства, які не відповідають економічним та аграрним умовам, ніяким чином не могли бути гарантією майбутнього прогресу.

У впровадженні нового аграрного законодавства уряд робив ставку на заможних, але не звертав увагу на середнє селянство, яке, на відміну від "крепких и сильных" та "слабых и пьяных", складало в Україні більшу частину сільського населення.

3. Питання селянського малоземелля не вирішувала і оренда поміщицької землі. Хоча цей вид землекористування і був досить поширеним в Україні, однак в роки столипінської реформи він став непродуктивним. По-перше, панство намагалося здавати свою землю в оренду великими ділянками та на довгий строк. По-друге, зростаюча ціна на землю значно впливала і на орендні ціни. За часів реформи в деяких малоземельних районах орендна ціна десятини підвищилася майже в 5 разів.

Селянам, яким виділяли землю в приватну власність, недоцільно було орендувати землю навіть при умові недостатньої кількості власної землі. До того ж більшість поміщиків вважала за краще продати землю Селянському Банку, ніж мати проблеми зі здачею землі в оренду.

Якщо до реформи П.А.Столипіна поміщики здавали землю в оренду не тільки за гроші, але й за відробітки, то починаючи з 1906 року умови оренди для селян значно погіршуються. До того ж селянським малоземеллям часто користувалися і Селянський Банк, і заможні селяни, які мали гроші для довгострокової оренди, щоб передати її за більшу ціну на 1 рік маленькими ділянками.

Після впровадження аграрної реформи функції по здачі землі в оренду приймає на себе Селянський Банк. Маєтки, які не були розпродані, розподілялися на ділянки і здавалися в оренду селянам. Таким чином, на плечі селян перекладався тягар по утриманню банківських земель.

4. Діяльність Селянського Банку за часів аграрної реформи набула великого значення. Ще у серпні 1906 року царським указом було передано Селянському Банку для продажу селянам казенні, удільні, церковні та монастирські землі. Указом 15 листопада 1906 року розширювалися позикові операції Селянського Банку, якому надавалося право видавати позики під заставу надільної селянської землі.

Селянський Банк виступав як захисник класових інтересів поміщиків, тому саме завдяки діяльності цього банку в Україні значно зросли ціни на землю. В малоземельних губерніях, таких як Київська, Подільська, Харківська та Чернігівська, ціни Банку були вищими на 20% за купівельні. Так, за даними періодичної преси, ціни на землю, яку купував Селянський Банк коливалися від 125 крб. за десятину у Волинській губернії до 209 крб. – у Подільській. Отже в малоземельних губерніях ціни на землю, яку купував у поміщиків Селянський Банк були найбільшими по Україні.

На Селянський Банк було покладено завдання впровадження хутірського та відрубного господарства. В Україні більша частина земель, які продавалися Банком, опинилися в руках відрубників та хуторян. З усієї землі, проданої банком в Україні в період з 1907 по 1910 роки, 85,6% було продано хутірським та відрубним господарствам.

Досить високі ціни власників-поміщиків на землю не давали змоги селянам купувати землю безпосередньо в них. Селянський Банк, надаючи кредит на купівлю землі, зосереджував в своїх руках посередницькі угоди на купівлю землі селянами в поміщиків. Так, за офіційними даними, середня кількість придбаної без участі банку землі становила на 1908 р. в Київській губернії – 1,6 дес. на одного господаря, Чернігівській – 3,4 дес., Полтавській – 4 дес., Харківській – 4,8 дес., Херсонській – 5,1 дес., Таврійській – 6,7 дес., Катеринославській – 8,1 дес.

Селянський Банк всіляко намагався сприяти урядовій політиці у насадженні заможних господарств, тому з твердістю стягав з покупців землі платежі, не зупиняючись навіть перед руйнацією господарств несправних позичальників. Після впровадження нового аграрного законодавства змінюється і соціальний склад покупців. Якщо до революції 1905 року головними покупцями банківських земель були селянські общини і товариства, то починаючи з 1907 року монопольними покупцями стають окремі господарі.

За роки столипінської реформи найбільший відсоток хутірських та відрубних господарств на теритoрії Російської імперії, які утворилися на банківських землях, припадав на Україну. До 1911 ріку в шести українських губерніях (Правобережжя та Лівобережжя) було 33% хуторів та 48% відрубів від загальної кількості по всій імперії.

Позики, які видавалися Селянським Банком на землі для купівлі селянами, були достатньо високими. Але якщо зважити на продажну ціну, яка становила в середньому по Україні 250-350 крб. за десятину, не всі селяни мали змогу доплатити за десятину щонайменше 10% від її вартості. Так, за даними періодичної преси в україні середня ціна десятини землі складала 220 крб. Селянський Банк видавав позику в середньому 147 крб. на десятину. Навіть при допомозі Банку сплачувати суму в 365 крб. за п'ять десятин придбаної ділянки малоземельним чи безземельним селянам було дуже важко.

Невигідною була для селян політика Банку щодо продажу надільної селянської землі. Якщо на поміщицькі землі Банк постійно підвищував ціни, то надільні селянські землі коштували вдвічі дешевше за ринкові.

Загальна політика Селянського Банку, яка була спрямована на підтримку урядової політики стосовно збереження поміщицької землевласності, недостатність фінансування та кредитної політики у справі влаштування хутірського та відрубного господарств мали негативні наслідки для підсумків реформи в Україні. До того ж після початку І Світової війни уряд був змушений скоротити і так недостатнє фінансування реформи.

5. Переселенська політика уряду була спрямована більш за все не на покращення аграрної справи, а скоріше на звільнення європейської частини Росії від "революційних елементів".

Непродуманість організайного боку справи, недостатність фінансування переселенців, завищені дані щодо вільних для переселення земель мали негативні наслідки для переселенської справи. За даними періодичної преси, наприклад, в Чернігівській губернії лише 39% всіх переселенців мали більше 500 крб. для переселення, 300 крб. мали 14%, всі ж інші селяни або взагалі не мали грошей на переселення, або мали менше необхідних за офіційними підрахунками 300 крб.

Для України переселення в цілому носило негативний характер, оскількі більшість переселенців були незаможними, не мали достатньо коштів для влаштування на новому місці і після декількох років марних намагань влаштувати в Сибіру власне господарство, поверталися додому, поповнюючи ряди безземельних селян. Загальна кількість переселенців з Сибіру, які повернулися на батьківщину з 1906 по 1912 рр. складала в Чернігівській губернії 8,8%, Полтавській - 9,9%, Київській - 10,6%, Волинській - 12,3%, Харківській –12,5%, Херсонській – 20,4%

Взагалі, перед переселенцями на місцях нового облаштування господарства ставали ті ж питання, що і вдома. Додатково тут існували брак води, віддаленість від залізниць, непридатність землі для господарства. Багато земель Переселенського Управління так і залишилися незаселеними.

Колонізація Сибіру та Туркестану в тих розмірах, які намагався запровадити уряд, могла розвинутися лише за умов попереднього вкладання великого капіталу у цю справу.

Однак, якщо для України переселення мало негативний наслідок, то в цілому по Російській імперії економічна доцільність заселення східної частини імперії носила позитивний характер. По-перше, за роки столипінської реформи був здійснений великий стрибок в економічному та соціальному розвитку Сибіру. Населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153%. Велику частину колонізаторів складали українські селяни. За роки з 1906 по 1913 в Сибіру були збільшені посівні площі на 80%.

6. Реакція українського селянства на проведення столипінської аграрної реформи була неоднозначною. Серед селян були прибічники реформи, яких можна розділити на наступні групи:

1) селяни, які мешкали поряд з німецькими та чеськими колоністами і намагалися наслідувати їх досвід у формуванні господарства;

2) селяни, на території мешкання яких взагалі чи частково не було общинного землеволодіння;

3) заможні селяни, які мали надлишки землі для утворення повноцінного господарства;

4) малоземельні селяни, які переселялися за Урал.

Однак, в більшості селяни вороже ставилися до проведення реформи, оскільки всі заходи по руйнуванню общини та впровадженню хутірського та відрубного господарства проводилися урядовцями насильницькими методами. Негативне ставлення у селян викликала діяльність Селянського Поземельного Банку (велика ціна на землю, підвищені відсотки за позику, недостатня кількість банківської позики на купівлю землі). Непродуманість урядом переселенських заходів та недостатність фінансування викликали у селян також негативне ставлення до переселенської політики. І хоча селяни України складали значну частину колоністів азіатської Росії, однак невлаштованість господарства на нових місцях змушувала їх протестувати проти незадовільних умов господарювання за Уралом. Тому кількість зворотніх переселенців за часів столипінської аграрної реформи постійно зростала.

7. Загострення аграрної проблеми на початку ХХ століття привертало увагу багатьох політичних організацій, і загальноросійських, і українських. Більшість політичних партій в своїх програмах наголошували на відновленні соціальної справедливості по відношенню до селянства (скасування викупних платежів, повинностей та податків, які були покладені на селянство після скасування кріпацтва в 1861 році), зрівняння селянства в громадянських правах з іншими верствами суспільства.

Революційно-демократичні, соціалістичні та ліберальні українські та загальноросійські партії наголошували на поліпшенні селянського землеволодіння за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських та частини приватновласницьких земель. Кадети, Партія демократичних реформ, УДРП навіть пропонували компенсацію великими землевласникам за рахунок держави вартості їх земель.

Особливого погляду на земельну власність дотримувалися українські та загальноросійські есери. В своїх програмах вони наголошували на націоналізації землі, яка повинна була перейти в загальнонародне користування.

Особливу увагу в програмах політичних партій займала оренда землі. Майже всі політичні партії наголошували на впорядкуванні законів, які б регулювали відносини між орендарями та орендні ціни.

Особливого погляду на приватну власність додержувалися загальноросійські монархічні партії, які вважали, що збереження поміщицького землеволодіння обов'язкове, а поліпшити важке становище селянства можливо за рахунок посиленої та покращеної обробки землі.

Характерною рисою національно спрямованих партій було те, що вони ставили питання вирішення аграрної проблеми поряд з національною. Рушійною силою розглядалося саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Загальноросійські партії розглядали аграрне питання в Україні як складову частину аграрної проблеми всієї Російської імперії і не виділяли особливостей сільськогосподарського стану українських земель.

Оцінюючи в цілому підсумки столипінської аграрної реформи в Україні, можна з упевненістю стверджувати, що накопичений досвід аграрного реформування сільського господарства України потребує подальшого детального вивчення, осмислення і може бути використаний в сучасних умовах розвитку української економіки, зокрема сільського господарства. З огляду на це пропонуються наступні рекомендації:

1. Вважати за доцільне поєднання зусиль істориків, економістів, сільськогосподарських працівників, представників політичних партій, громадських організацій, представників влади та різних рівнів управління з метою продовження цінного досвіду організації та проведення всеукраїнських конференцій з проблем сільського господарства в історичному контексті, в розтині потреб сучасності та майбутніх перспектив.

2. Слід подолати традиційні погляди у висвітленні минулого та сьогодення українського народу. В підручниках, наукових посібниках та збірниках має панувати новий погляд на роль українського селянства в економіці України зазначеного періоду, зокрема в оцінці ограрного реформування в Україні за часів столипінської політики.

3. Потребує подальшого наукового дослідження і висвітлення роль всіх верств українського селянства (особливо середнього прошарку) в розвитку сільського господарства та економіки України та Російської імперії в цілому в період реформування на початку ХХ століття.

4. Назрів час для підготовки та видання фундаментальної наукової праці про роль селянства в економічному житті України в різні часи української історії.

5. Необхідно підготувати і запровадити в коледжах та вузах навчальні посібники і спецкурси на теми:

- Історія аграрного реформування в Україні;

- Роль сільського господарства в економічному житті України;

- Українське селянство в соціально-політичному житті;

- Досвід аграрного реформування для сучасного сільського господарства України;

- Періодична преса у висвітленні проблем аграрного реформування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. - М.: Политиздат, 1991. - 286 с.

2. Аврех А.Я. Столыпин и Третья Дума. - М.: Наука, 1968. - 520 с.

3. Аврех А.Я. Царизм и третьеиюньская система. - М.: Наука, 1966. - 181 с.

4. Аграрная эволюция России и США в XIX - начале ХХ века: Материалы советско-американских симпозиумов. - М.: Наука, 1991. - 359 с.

5. Аграрное движение в России в 1905-1906 гг. Порайонные обзоры: Б.Б.Веселовского, В.С.Голубева, В.Г.Громана и др. - Ч.2. - СПб, 1908. - 543 с.

6. Аграрные отношения и земельная политика царизма в Сибири (конец XIX века – 1917 г.).: [Сборник статей.]/Красноярский гос. пед. ин-т; [Редкол.: М.Б.Шейнфельд (отв. ред.) и др.]. – Красноярск: КГПИ, 1982. – 90 с.

7. Аграрный вопрос в Совете Министров (1906 г.). - М., Л.: Гос. изд-во, 1924. - 200 с.

8. Антонова С.И. Периодическая печать как исторический источник по истории СССР (1895-1917 гг.). Для студ.-заочников ист. фак. гос. ун-тов. Вып 1. – М.: Изд. Московского ун-та, 1966. – 56 с.

9. Анфимов А.М. Земельная аренда в России в начале ХХ века. – М.: Из-во Акад. наук СССР, 1961. – 208 с.

10. Анфимов А.М. К вопросу о характере аграрного строя европейской России в начале ХХ века.// Ист. записки. – 1959. - № 65. – с.119-162.

11. Анфимов А.М. Крестьянское хозяйство Европейской России, 1881-1904. – М.: Наука, 1980. – 239 с.

12. Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство европейской России (конец XIX – начало ХХ вв.). – М.: Наука, 1969. – 394 с.

13. Анфимов А.М. Тень Столыпина над Россией.// История СССР. – 1991. - № 4. – с.112-121.

14. Анфимов А.М. Экономическое положение и классовая борьба крестьян Европейской России (1881-1904 гг.). – М.: Наука, 1984. – 232 с.

15. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших політичних партій./Наук.-інформаційне підприємство "Пошук". [Упоряд. В.С.Журавський.]. - К.: Наук.-інформаційне підприємство "Пошук", 1992. - 92 с.

16. Балабанов М. Царская Россия ХХ в. – Б.в.д. – 239 с.

17. Балацька Л.А. Революція 1905-1907 рр. на Україні: Рекл.покажчик літ./ [Л.А.Балацька, Г.Г.Волошина, А.М.Комський]. – К.: Політвидав України, 1980. – 46 с.

18. Барабой А.З. Аграрний капіталізм у Росії і столипінська земельна реформа.// Укр. Істор. Журнал. - 1980. - № 11. - с.86-96.

19. Белевский А.С. Земельный вопрос и национализация земли. – М.: Изд. Е.В.Кожевниковой и Е.А.Коломийцевой: Тип. Г.Лисснера и Д.Собко, 1906. – 68 с. (Б-ка "Свободная Россия"/Под общ. ред. С.П.Мельгунова и П.М.Шестакова; № 16).

20. Березняк З.Я. Социально-экономическое положение крестьян европейской части России и политика самодержавия в крестьянском вопросе (1900-1904 гг.). Автореф. дисс. на соиск. уч. степени канд. ист. наук. – К., 1952. – 16 с.

21. Бойко В. Земство і народні управи. – Вид. Центр. Ком. Укр. партії соціалістів-федералістів. – К.: Друк. т-ва "Час", 1917. – 15 с.

22. Бржеский Н. Общинный быт и хозяйственная необеспеченность крестьян./Исследов. Н.Бржеского. – Спб.: Кришбаум, 1899. – 87 с.

23. Буцик А.К. Селяни і сільський пролетаріат Київщини в період російської революції. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1957. – 119 с.

24. Василевский Е.Г. Идейная борьба вокруг столыпинской аграрной реформы. - М.: Соцэкгиз, 1960. - 227 с.

25. Васильев Н.П. Правда о кадетах. - Новое доп. и перераб. изд. - СПб.: Мирный труд, 1912. - 95 с.

26. Вернадский В.И. Из размышлений по аграрному вопросу в России.// Вопросы истории, естествознания и техники. - 1989. - № 1. - с.63-66.

27. Воейков Д., Загоскин В. Киевская губерния: Статистические сведения о распределении землевладения, о ценности имений и о крестьянском деле: с 2 хромолитографированными картами. – Спб: В тип. Безобразова и комп., 1867. – 146,3 с.

28. Возрождение к.-д.: [О возрождении орг. конституционных демократов]: Сб. ист. очерков./ [Ред. В.Золотарев]. - М.: РИА "Достоинство", 1991. - 27 с.

29. Волковинський В.М., Левенець Ю.А. П.А.Столипін: з життя та державної діяльності.//Укр. Істор. Журнал. - 1991. - № 2. - с.115-124.

30. Вощинин В.П. Переселение и землеустройство в Азиатской России: Сб. законов и распоряжений. - Пг., 1915. - 509 с.

31. Газета (Киевское губернское земство). 1908 - 1912 гг.

32. Гайдай Л.І. Деякі аспекти капіталістичної еволюції і селянських господарств Правобережної України (1906-1914 рр.).// Укр. Істор. Журнал. - 1982. - № 7. - с.116-123.

33. Гайсинович А. Крестьянское движение 1902 года в Харьковской и Полтавской губерниях. – М.: Изд-во Всесоюзн. об-ва политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 1934. – 54 с.

34. Герасименко Г.А. Борьба крестьян против столыпинской аграрной политики. - Саратов: Изд-во Сратов. ун-та, 1985. - 344 с.

35. Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР (Дожовтневий період). - К.: Вища школа, 1970. - 298 с.

36. Голуб А.І. Перспективи аграрних перетворень на Україні в документах РУП-УСДРП (1900-1907) // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали других наукових читань, присвячених пам'яті Д.П.Пойди. – Дніпропетровськ, 1997. – с.107-112.

37. Горюшкин Л.М. Сибирское крестьянство на рубеже двух веков. Конец XIX – начало ХХ./Отв. ред. д-р ист. наук проф. И.М.Разгон. – Новосибирск: Наука, Сибирское отделение, 1967. – 412 с.

38. Горякина В.С. Крестьянское движение на Украине в 1907-1911 гг.// История СССР. - 1972. - № 1. - с.125-134.

39. Громадська думка (Київ). 1906 р.

40. Грунт А.Я., Фирстова В.Н. Россия в эпоху империализма (1890-1907 гг.). – М.: Изд-во ИМО, 1959. – 174 с.

41. Грунт А.Я., Фирстова В.Н. Россия в эпоху империализма. Вып. 2. (1907-1917 гг.). – М.: Изд-во ИМО, 1960. – 160 с.

42. Губенко Г.Н. Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве Юга Украины (конец ХIХ – начало ХХ вв.)./Конспект лекций./ - К.: Вища школа, изд-во при Киев. ун-те, 1976. – 44 с.

43. Дашевич В. Переселение в Сибирь. - СПб, 1912. - 84 с.

44. Добра порада (Катеринослав). 1906 р.

45. Доморослий В.І. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906-1907 рр.). Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. іст. наук. 07.00.01./Київ. ун-тет ім. Тараса Шевченка. – К., 1994. – 24 с.

46. Дроздов И.Г. Аграрные волнения и карательные экспедиции в Черниговской губернии в годы первой революции, 1905-1906 гг. – М., Л.: Госизд-во, 1925. – 189 с.

47. Дубровский С.М. К вопросу от уровне развития капитализма в России и характере классовой борьбы в деревне в период империализма. – М., 1960. – 54 с.

48. Дубровский С.М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. – М.: Наука, 1975. – 398 с.

49. Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. – М.: Изд-во Акад. наук, 1963. – 599 с.

50. Дубровський В. Селянські рухи на Україні після 1861 р. (Нарис). - [Х.], 1928. - 255 с.

51. Дякин В.С. Самодержавие, буржуазия и дворянство в 1907-1911 гг. Под ред. Р.Ш.Ганелина. - Л.: Наука, Ленинград. отд-ние, 1978. - 246 с.

52. Евреинов Г.А. Крестьянский вопрос в его современной постановке. – Спб: Бенке, 1903. – 83 с.

53. Екатеринославское Губернское Земское Собрание. Журналы заседаний Екатеринославского Губернского Земского Собрания 49-й очередной сессии 1914 г. (с 19-го по 28-е января 1915 года). – Екатеринослав: Тип. Губерн. Земства, 1915. – 535 с.

54. Екатеринославское Губернское Земское Собрание. Журналы заседаний Екатеринославского Губернского Земского Собрания 50-й очередной сессии 1915 г. (с 15-го по 23-е января 1916 года): С приложениями – Екатеринослав: Тип. Губерн. Земства, 1916. – 1220с.

55. Економічні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції (На матеріалах України). [Збірник статей. Ред. колегія: д-р екон. наук проф. Д.Ф.Вірник (відп. ред.) та інші]. – К.: Наукова думка, 1967. [Вип. 3]. – 163 с.

56. Ефименко А. Южная Русь: очерки, исследования, заметки. – СПб, 1905. – Т.1. – 439 с.; Т.2. – 358 с.

57. Ефремов П.Н. Столыпинская аграрная политика. - М.: Госполитиздат, 1941. - 142 с.

58. Жданов А.В. Аграный кризис конца ХIХ века в европейской России. Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук (07.00.02) – Л., 1977. – 20 с.

59. Живописная Россия: Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении./Под общ. ред. П.П.Семенова. – Спб., М.: Вольф, 1881. – Т.5: Малороссия, Подолия и Волынь: Полтавская, Черниговская, Волынская Подольская, Харьковская и Киевская губернии. Ч.1. – 1897. – 8,332 с.; Т.5. Малороссия и Новороссия. Ч.2: Бессарабская, Херсонская, Екатеринославская и Таврическая губернии. – 1898. – 8,298 с.

60. Засів (Київ). 1911-1912 рр.

61. Зырянов П.Н. Крестьянская община европейской России, 1907-1914 гг./Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. – М.: Наука, 1992. – 256 с.

62. Иванова Р.М. Материалы крестьянского поземельного банка как источник для изучения социально-экономических отношений в деревне в конце ХIХ – начале ХХ века (Подворные списки заемщиков Моск., Пенз., Кур., Могилев. отд-ний банка). Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук (07.00.09). – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1973. – 24 с.

63. Іванушкін В. Селянський рух 1905-1906 рр. на Київщині: Економічні передумови, зміст та наслідки/Іст.-парт. Київ. окркому КП(б)У. – К.: Держвидав, 1926. – 99 с.

64. Иллерицкая Е.В. Аграрный вопрос. Провал аграрных программ и политики непролетарских партий в России. - М.: Наука, 1981. - 166 с.

65. Індиченко П.Д. Земельне законодавство поміщицько-буржуазної Росії (1861-1917 рр.). - К., 1959. - 100 с.

66. Историко-бытовые экспедиции. 1949-1950. Материалы к вопросу расслоения крестьянства и формирования пролетариата в России конца XIX – начала ХХ века. Под ред. акад. А.М.Панкратовой. – М.: Госкультпросветиздат, 1953. – 240 с.

67. Историко-бытовые экспедиции. 1951-1953. Материалы по истории пролетариата и крестьянства России конца XIX – начала ХХ века. [Сборник статей]. Под общ. ред. акад. А.М.Панкратовой. – М.: Госкультпросветиздат, 1955. – 222 с.

68. Історія міст і сіл Української РСР. В 26 томах. / За ред. Тронько П.Т. - К., 1968-1970.

69. Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. / Голов. редкол. І.І.Лукінов та ін. - К.: Наукова думка, 1983. - Т.1. Економіка досоціалістичних формацій./Редкол.: Т.І.Дерев'янкін (відп. ред.) та ін. - 463с.

70. История политических партий России: [Учеб. для студентов вузов, обучающ. по спец. "История"]./ [Думова Н.Г., Ерофеев Н.Д., Тютюкин С.В. и др.]; Под ред. А.И.Зевелева. - М.: Высшая школа, 1994. - 446 с.

71. Історія селянства Української РСР: У 2 т./ Редкол. В.А.Дедиченко та ін. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.1: Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної Революції. - 551 с.

72. История Украинской ССР: в 10-ти т./ АН УССР, Ин-т истории; Гл.редкол.: Ю.Ю.Кондуфор (гл. ред.) и др. – К.: Наукова думка, 1983. – Т.5. Украина в период империализма (Начало ХХ века)/Редкол.: В.Г.Сарбей (отв.ред.) и др. – 1983. – 558 с.

73. Історія Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. /Голов. редкол.: Ю.Ю.Кондуфор (голов. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.4. Україна в період імперіалізму (1900-1917)./[В.Г.Сарбей, Р.Г.Симоненко, Л.В.Матвєєва та ін.]. Редкол.: Ф.Є.Лось (відп. ред.) та ін. – 1978. – 531 с.

74. Кабытов П.С. Русское крестьянство в начале ХХ века./ Науч. ред. Г.А.Герасименко. – Куйбышев: Изд-во Саратов. ун-та. Куйбышев. филиал, 1990. – 149 с.

75. Как жили и боролись за свое освобождение рабочие и крестьяне в царской России. - М.: Молодая гвардия, 1950. - 34 с.

76. Как может быть решен земельный вопрос. – СПб: Земля и воля, 1906. – 64 с.

77. Как смотрят социалисты-революционеры и социал-демократы на крестьянство и земельный вопрос. – СПб, 1906. – 32 с.

78. Карелин А.А. Общинное владение в России. - СПб., 1893. - 288 с.

79. Карнаухова Е.С. Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860-1914 гг.). - М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1951. - 216 с.

80. Карпачев М.Д. Истоки российской революции: Легенды и реальность. - М.: Мысль, 1991. - 269 с.

81. Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. – Л.:Прибой,1925. – 238с.

82. Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России: Курс нар. ун-та. – М.: Моск. научн. изд-во, 1918. – 268 с.

83. Кауфман А.А. К вопросу о причинах и вероятности будущности русских переселений. – М., 1898. – 49 с.

84. Кауфман А.А. Община. Переселение. Статистика: Сб. статей. - М.: Леман и Плетнев, 1915. - 510 с.

85. Кауфман А.А. Переселение и колонизация. – Спб.: Общественная польза, 1905. – 430 с.

86. Качоровский К.Р. Русская община: Возможно ли, желательно ли ее сохранение и развитие? - 2-е изд. – М.: Рус. т-во печат. и издат. дела, 1906. – 362 с.

87. Киевлянин (Киев). 1906-1914 гг.

88. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1909 год. – К.: Губ. тип., 1910. – 188 с.

89. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1910 год. – К.: Губ. тип., 1911. – 213 с.

90. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1912 год. – К.: Губ. тип., 1912. – 188 с., 16 ведомостей.

91. Киевское Губернское Земское Собрание. Первая чрезвычайная сессия, 18-21 августа 1911 г.: Стенографический отчет. – К.: Тип. Имп. Ун-та Св.Владимира Акц. о-ва печ. и издат. дела Корчак-Новицкого, 1911. – 166 с.

92. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского Земского собрания очередной сессии 1913 г. (12-го – 17-е декабря 1913 г.). – К.: Типо-литогр. насл. Круглянского, 1914. – 165 с.

93. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского Земского собрания очередной сессии 1914 г. (24-го – 31-е января 1915 г.). – К.: Типо-литогр. насл. Круглянского, 1915. – 185 с.

94. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского Земского собрания очередной сессии 1915 г. (30-го января – 4-е февраля 1916 г.). – К.: Тип. Имп. Ун-та Св.Владимира Акц. о-ва печ. и издат. дела Корчак-Новицкого, 1916. – 163 с.

95. Киевское губернское земство. Земский отдел на Киевской Всероссийской Выставке 1913 года – К.: Тип. Имп. Ун-та Св.Владимира Акц. о-ва печ. и издат. дела Корчак-Новицкого, 1913. – 324 с.

96. Ковальченко И.Д. Социально-экономический строй помещичьего хозяйства в Европейской России в эпоху капитализма: Источники и методы изучения./И.Д.Ковальченко, Н.Б.Селунская, Б.М.Литваков. – М.: Наука, 1982. – 263 с.

97. Ковальченко И.Д., Милов Л.В. Всероссийский аграрный рынок XVIII - начала XX вв. Опыт количественного анализа. -М.:Наука,1974. - 413с.

98. Колокол (Полтава). 1906 г.

99. Коник О.О. Діяльність селянських депутатів з України в І і ІІ Державних думах. Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. іст. наук. 07.00.02./Київ. ун-т ім.Т.Шевченка. – К., 1994. – 23 с.

100. Корелин А.П. Сельскохозяйственный кредит в России в конце XIX – начале ХХ в./ Отв. ред. В.И.Бовыкин; АН СССР, Ин-т истории СССР. – М.: Hаука, 1988. – 259 с.

101. Корнилов А.А. Очерки по истории общественного движения и крестьянского дела в России. - СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1905. - 473 с.

102. Крестовников Г.А. Могут ли быть переделы надельной земли крестьян после окончания выкупной операции. – М., 1908. – 23 с.

103. Крестьянское движение в России в 1890-1900 гг. Сборник документов. Под ред. д-ра ист. наук А.В.Шапкарина. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 750.

104. Крестьянское движение в России. Июнь 1907 - июль 1914 гг. Сборник документов. Ред. [и авт. предисл., с.5-36] А.В.Шапкарин. - М.-Л.: Наука, Лениград. отд., 1966. - 677 с.

105. Крестьянское хозяйство в Суражском уезде Черниговской губернии по двум переписям 1882 и 1911 гг./Оценочно-статистическое бюро Черниговского Губернского Земства. – Чернигов: Изд-во Черниговской Губернской Земской Управы: тип. Губернского Земства, 1916. – 4,29, 1,37 с.

106. Крестьянство как свободное сословие. – М.: Тип. т-ва И.Д.Сытина, 1905. – 95 с.

107. Кризис самодержавия в России. 1895-1917. / [Б.В.Ананьич, Р.Ш.Ганелин, Б.Б.Дубенцов и др; Редкол.: В.С.Дякин (отв. ред.) и др.]. - Л.: Наука, Ленинград. отделение, 1984. - 664 с.

108. Крутиков В.В. Источники по социально-экономической истории Украины периода капитализма (1861-1900 гг.): Учеб. пособие. – Днепропетровск: ДГУ, 1980. – 133 с.

109. Кучумова Л.И. Сельская община в России (вторая половина XIX в.). – М.: Знание, 1992. – 63 с.

110. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі на початку ХХ століття. – К.: Політвидав України, 1968. – 204 с.

111. Лещенко М.Н. Селянський рух на Україні в роки першої російської революції. - К.: Держполітвидав УРСР, 1956. - 188 с.

112. Лівицька М. На грані двох епох. - Нью-Йорк: Комітет,1972. – 355с.

113. Лось Ф.Є. Революція 1905-1907 років на Україні. – К.: Вид-во Акад. Наук УРСР, 1955. – 404 с.

114. Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції.// Нариси з історії України. - К.: Вид-во АН УРСР, 1994. - Вип.11. - 140 с.

115. Лось Ф.Є, Михайлюк О.Г. Класова боротьба в українському селі 1907-1914. – К.: Наукова думка, 1976. – 283 с.

116. Лукашевич Л.М. Украина: Историко-экономическое обозрение./ Санкт-Петербургская Государственная инженерно-экономическая академия. – Спб, 1995. – 204 с.

117. Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. іст. наук. 07.00.01./Харків. держ. ун-тет. – Харків, 1997. – 17 с.

118. Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Дис… канд. іст. наук: 07.00.01./Харків. держ. ун-тет. – Харків, 1997. – 195 л.

119. Майстренко В.С. Участь Селянського Поземельного Банку у здійсненні столипінської аграрної реформи на Харківщині в 1906-1915 роках.// Междунар. конфер. молодых историков. М-лы междунар. конфер. молодых историков. – Харьков, 1994. – с.201-206.

120. Мартов Ю. Записки социал-демократа. - М.: Красная Новь, 1924. - 414 с.

121. Маслов П. Аграрный вопрос в России. – Спб.: Общественная польза, 1908. – Т.2.: Кризис крестьянского хозяйства и крестьянское движение. – 1908. –135 с.

122. Маслов П. Крестьянское движение в России в эпоху первой революции./Аграрный вопрос в России. Т.II. Кн.2. – 2-е изд. - М.: Изд. т-ва "Мир", 1924. – 232 с.

123. Матвеева Л.В. Социально-экономические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции: (На материалах Украины)./АН УССР, Ин-т истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 181 с.

124. Материалы по истории аграрных отношений в России в конце XIX – начале ХХ вв.: Статистика долгосрочного кредита в России. [Таблицы]/АН СССР, Ин-т истории СССР. [Сост. и авт. очерка Н.А.Проскурянова]. – М.: Ин-т истории, 1980. – 80 с.

125. Маяк (Киев). 1912-1914 гг.

126. Мелещенко С.А. Ведущие русские общественно-политические журналы конца ХІХ – начала ХХ вв. – источник по истории переселения крестьян на Дальний Восток (На материалах буржуазных и мелкобуржуазных изданий). Автореф. дисс. на соиск. уч. степени канд. ист. наук. (07.00.02) – Владивосток, 1975. – 22 с.

127. Михайлюк А.Г. Революционная борьба крестьян Левобережной Украины между двумя революциями (июнь 1907 – фераль 1917). Автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра ист. наук (571). – Львов, 1968. – 31 с.

128. Непролетарские партии России в трех революциях: Сб. статей./ АН СССР, Науч. совет "История Великой Октябрьской социалистической революции"; Отв. ред. К.В.Гусев. - М.: Hаука, 1989. - 245 с.

129. Одесские новости (Одесса). 1906-1914 гг.

130. О земле. – К.: Изд-во Т-ва "Революционное знамя", 1917. – 16 с.

131. Опря А.В. Роль Крестьянского поземельного банка в проведении столыпинской аграрной реформы на Украине (1906-1916 гг.). Автореф. дис. на соиск. уч. степени канд.ист.наук. 07.00.02. – Днепропетровск, 1982. – 24 с.

132. Освобождение крестьян: Сб. статей. – Спб.: Изд. "Жизнь для всех": Типо-литография "Энергия", 1911. – 330 с.

133. Особенности аграрного строя России в период империализма. Материалы сессии научн. совета по проблеме "Исторические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции". Май 1960 г. [Редколлегия: д-р ист.наук проф. С.М.Дубровский (отв.ред.) и др.] – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1962. – 352 с.

134. Островский А.В. О характере Указа 9 ноября 1906 г.//Вопросы истории. - 1983. - № 11. - с.169-172.

135. Отмена крепостного права на Украине. Сборник докладов и материалов. [Ред. кол.: Барабой А.З. и др.]. – К.: Изд. Акад. наук УССР, 1961. – 428 с.

136. Очерки по крестьянскому вопросу. Собрание статей под ред. проф. Московского ун-та А.А.Мануилова. Вып. II-й. – М.: Изд. Д.С.Горшкова, 1905. – 348 с.

137. Паина Э.С. Крестьянское движение в России в ХIХ - начале ХХ вв. Обзор публикаций гос. архивов СССР. - М., 1963. - 82 с.

138. Партії і соціальні групи в першій російській революції./ [Відп. за вип. М.Ю.Козицький]; Київ. ун-т ім.Т.Шевченка. - К.: Либідь, 1992. - 111 с.

139. П.А.Столыпин – жизнь и смерть за царя. Речи в Государственном Совете и Думе; Убийство Столыпина; Следствие по делу убийцы./[Сост. З.М.Чавчавадзе.] – М.: Чертановская тип., 1991. – 176 с.

140. Першин П.Н. Аграрная революция в России. Историко-экономическое исследование. Кн. 1-2. – М.: Наука, 1966. – Кн. 1. От реформы к революции. – 490 с.

141. Першин П.М. Нариси аграрної революції в Росії. – К., 1959. – 420с.

142. Пешехонов А.В. Земельные нужды деревни и основные задачи аграрной реформы. 2-е изд. – СПб.: Изд. ред. журн. "Русское богатство", 1906. – 156 с.

143. Пешехонов А.В. Сущность аграрной проблемы: (Отд. оттиск из кн. "Аграрная проблема в связи с крестьянским движением". – Спб.: Русское богатство: Тип. Н.Н.Клобукова, 1906. – 32 с.

144. Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали наук. читань, присвячених пам'яті Д.П.Пойди. – Дніпропетровськ: МП "Промінь", 1995. – 102 с.

145. Погребинский А.П. Государственно-монополистический капитализм в России. Очерк истории. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 266 с.

146. Погребинский А.П. Государственные финансы царский России в эпоху империализма. - М.: Финансы, 1968. - 167 с.

147. Погребинский А.П. Очерки истории финансов дореволюционной России (XIX – ХХ вв.). – М.: Госфиниздат, 1954. – 268 с.

148. Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. – Б.м.: Пролетар, 1931. – 127,1 с.

149. Подолия (Каменец-Подольский, Подольская губерния). 1909-1910 гг.

150. Пойда Д.П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период (1866-1900 гг.). - Днепропетровск, 1960. - 488 с.

151. Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.)./ [Відп. за вип. М.Ю.Козицький]; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. - К.: Либідь, 1992. - 118 с.

152. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - Т.2: Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 606 с.

153. Полтавская земская газета (Полтава). 1906 г.

154. Почаевские известия (г.Почаев, Волынская губерния). 1907-1908 гг.

155. Приложение к постановлению Екатеринославского Губернского Земского Собрания 47-й очередной 1912 г. сессии (с 7-го по 20-е декабря 1912 года). – Екатеринослав: Тип. Губерн. Земства, 1913. – 2504 с.

156. Программы политических партий и организаций России конца XIX - ХХ века./ Ред.-сост. введ. и крат. истор. справок Г.А.Матвеев, В.Х.Тумаринсон. - Ростов-н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1992. - 237 с.

157. Проблемы аграрной истории: [Докл. симпоз.]. В 2-х ч. Редкол.: В.Л.Янин (отв.ред.) и др.]. – Минск: Наука и техника, 1978. – 25 с. – Ч.2. XIX – 30-е годы ХХ века. – 182 с.

158. Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики России. Дооктябрьский период. [Сборник статей. Ред. коллегия: Н.Е.Носов (отв. ред.) и др.]. - Л.: Наука, Ленинград. отделение, 1972. - 365 с.

159. Программные документы политических партий России дооктябрьского периода: Учеб. пособие./ Сост. В.И.Злобин и др.; Под ред. Л.С.Леоновой; МГУ им. М.В.Ломоносова. - М.: МГУ, 1991. - 237 с.

160. Пушкарев С.Г. Обзор русской истории. - М.: Наука, 1991. - 375 с.

161. Рада (Київ). 1906-1914 рр.

162. Распопов Р.Г. Аграрне питання в програмі Української народної партії.// Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали других наукових читань, присвячених пам'яті Д.П.Пойди. – Дніпропетровськ, 1997. – с.104-107.

163. Рева І.М. Селянський рух на Лівобережній Україні 1905-1907 рр. - К.: Радянська школа, 1964. - 162 с.

164. Реформы или революция? Россия 1861-1917: Материалы международного коллоквиума историков./ Рос. АН, Отд-ние истории. Ин-т рос. истории: [Редкол.: …В.С.Дякин (отв. ред.) и др.]. - СПб.: Hаука, 1992. - 394 с.

165. Рубакин Н.А. Россия в цифрах. Страна. Народ. Сословия. Классы. Опыт стат. характеристики сословно-классового состава населения русского государства. /На основании офиц. и научных исследований/. – СПб: Изд-во "Вестника знания", 1912. – 216 с.

166. Рубач М.А. Очерки по истории революционных преобразований аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. - К.: Изд-во Акад. наук УССР, 1957. - 457 с.

167. Рубач М.А. Социальная структура аграрных отношений и классового расслоения крестьянства в украинской деревне к 1917 г. Материалы к майской сессии 1960 г. – М., 1960. – 27 с. /Ин-т истории АН СССР. Научный совет по проблеме "Исторические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции"/.

168. Рудин А. Что говорят русские социал-демократы "деревенской бедноте". - М.: Колокол, 1905. - 79 с.

169. Руднев В. Крестьянское движение в начале ХХ века. – М.: Изд-во Всесоюзного о-ва политкаторжан и сс-поселенцев, книжная фабрика Центр. изд-ва народов СССР, 1929. – 110 с.

170. Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги.// Вопросы экономики. - 1990. - № 10. - с.63-74.

171. Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття (Упорядник, автор передмови і приміток О.Федьков). - Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. - 82 с.

172. Сарбей В.Г. Історія України в дожовтневій більшовицькій пресі./АН УРСР, Ін-т історії. – К.: Наукова думка, 1986. – 182 с.

173. Светлов С. Очерки по рабочему и крестьянскому вопросу. – СПб.: "Наш путь", 1907. – 143 с.

174. Світова зірниця (Могилев-Подольський, Подольська губернія). 1906-1909 рр.

175. Свобода и право (Киев). 1906 г.

176. Свод аграрных программ: Отчуждение земли, поземельное устройство, община, переселение и расселение, аренда, крестьянский банк, поземельный налог, усовершенствование хозяйства, государственная помощь, конечные цели, литература. - СПб.: Изд-во Л.Л.Велихова, 1907. - 110 с.

177. Селина Т.И. Договоры и сделки крестьян ХIХ – начала ХХ века как исторический источник для изучения крестьянского хозяйства: Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук. (07.00.09). – М., 1985. – 23 с.

178. Селунская Н.Б. Критика буржуазных концепций аграрного строя России накануне Октября. - М.: Знание, 1980. - 64 с.

179. Сидельников С.М. Аграрная политика самодержавия в период империализма. – М.: Из-во МГУ, 1980. – 288 с.

180. Сидельников С.М. Аграрная реформа Столыпина. Уч. пособие. – М.: Изд. Московского ун-та, 1973. – 335 с.

181. Сизоненко Є.В. Аграрні відносини на півдні України між першою та другою буржуазно-демократичними революціями в Росії (1907-1917 рр.). Учб. посібник для студентів іст. фак. - Одеса, 1962. - 62 с.

182. Симбирский П. Свобода на земле: Друзья и враги русского земледельца. – СПб, 1912. – 324 с.

183. Симонова М.С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой российской революции./ Отв. ред. А.М.Анфимов; АН СССР Ин-т истории СССР. – М.: Наука, 1987. – 254 с.

184. Скляров Л.Ф. Переселение и землеустройство в Сибири в годы столыпинской аграрной реформы. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1962. – 588 с.

185. Слабченко М.Є. Матеріали до економіко-соціальної історії України ХІХ ст. – Харків.: Держвидав України, 1927. – т.2. – 1927. – 287,2 с.

186. Слово (Киев). 1907-1909 гг.

187. Социально-политическое и правовое положение крестьянства в дореволюционной России. [Сб.статей]/ АН СССР, Отд-ние истории, Ин-т истории СССР, Воронеж. гос. ун-т им.Ленинского комсомола. [Редкол.: В.Т.Пашуто (отв. ред.) и др.]. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1983. - 270с.

188. Социально-экономическая история российской деревни конце XIX – начала ХХ вв. Сб. научных трудов./Московский гос. пед. ин-т им. В.И.Ленина; [Редкол.: В.Г.Тюкавкин (отв. ред.) и др.] – М.: МГПИ, 1980. - 151 с.

189. Справочная книжка для ходаков и переселенцев. - СПб., 1914. - 192 с.

190. Стебницький П. (П.Смуток). Поміж двох революцій: Нариси політичного життя за рр. 1907-1918. – К.: Т-во "Час", 1918. – 287,1 с.

191. Столыпин А. П.А.Столыпин, 1862-1911.: Государственный деятель России. – Репринтное воспроизведение изд.1927 г. – М.:Планета,1991. – 102с.

192. Темчук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К.: КГУ, 1973. – 189 с.

193. Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України: У 2 кн. – К.: Сільгоспосвіта, 1995. – Кн. 1. – 423 с.

194. Тюкавкин В.Г. Социально-экономические предпосылки переселения крестьян в Сибирь в начале ХХ в. – Иркутск, 1961. – 27 с.

195. Тюкавкин В.Г., Щагин Э.М. Крестьянство России в период трех революций: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 208 с.

196. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали./ Упоряд. Т.Гунчак, Р.Сольчаник. – Б.м.: Сучасність, 1983. – Т.1. – 510 с.

197. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали./ Упоряд.: В.Ф.Шевченко та ін. - К.: Консалтінг: Фенікс, 1993. - 333 с.

198. Центральний Державний Історичний Архів України (ЦДІА) у місті Києві:

ф.442. оп.636. - од.зб.422. - лл.9, 18, 19;

оп.639. - од.зб.629. - л.1;

оп.641. - од.зб.704. - лл.10, 11;

оп.707. - од.зб.371. - лл.1-82; од.зб.42. - лл.88-107, 74-76; од.зб.373. - лл.1-28;

оп.708. - од.зб.297. лл.1-6; од.зб.616. - лл.1-23; од.зб.638. - лл.1-18; од.зб.618, 620, 624, 628-630. - лл.14-65; од.зб.562. - лл.1-493; од.зб.348. - лл.36-37; од.зб.612. - лл.1-195; од.зб.173. - лл.1-14; од.зб.183. - лл.1-233; од.зб.281. - лл.1-10; од.зб.533. лл.1-12; од.зб.604. - лл.1-12; од.зб.491. - лл.1-15; од.зб.510. - лл.1-9;

оп.709. - од.зб.194. лл.1-11; од.зб.85. - лл.1-53; од.зб.190. - лл.1-414;

оп.710. - од.зб.173. - лл.1-17; од.зб.194. - лл.1-2;

оп.711. - од.зб..6. - л.18;

оп.712. - од.зб..225. - лл.1-373; од.зб.1. - л.108; од.зб.141. - лл.1-9; од.зб.122. - лл.1-61.

оп.859. - од.зб.285. - лл.1-11; од.зб.19. - лл.172-173;

ф.12. оп.1. - од.зб.453. - л.26к; од.зб.457. - л.5к; од.зб.442. - л.108к; од.зб.458. - л.20к; од.зб.447. - л.75к; од.зб.446. - л.27к; од.зб.456. - л.106к; од.зб.334. - л.26к.

ф.349. оп.1. - од.зб.37. - лл.4-5.

ф.1439. оп.1. - од.зб.1489. - лл.112-116, 136.

199. Черниговское слово (Чернигов). 1908-1909, 1913-1914 гг.

200. Чернов В. Пролетариат и трудовое крестьянство. – М., 1906. – 93 с.

201. Чернышев И. Крестьяне об общине накануне 9 ноября 1906 года: К вопросу об общине. – Спб.: Северная печатня, 1911. – 85 с.

202. Что нужно крестьянину? – СПб.: Народная воля, 1906. – 8 с.

203. Экономическая политика царизма в Сибири в XIX – начале ХХ века. [Сб. ст./Редкол.: С.Ф.Хроленок (отв. ред.) и др.]. – Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1984. – 108 с.

204. Эрдэ Д. Меньшевики. - М.: Пролетарий, 1929. 101 с. - (Какие партии были в России./ Под общ. ред. В.Юдовского).

205. Южаков С.Н. Аграрный вопрос в России. – Б.м.: Голос, "Пушкинская скоропечатня", Б.г. – 31 с.

206. Южно-русская сельскохозяйственная газета (Харьков). 1906, 1908-1914 гг.

207. Южный край (Харьков). 1906-1914 гг.

208. Якименко Н.А. Переселение крестьян Украины на окраины России в период капитализма (1861-1917 гг.). Автореф. дис. … доктора ист. наук: 07.00.02. / КГУ им.Т.Г.Шевченко – К., 1989. - 36 с.

209. Якименко Н.А. Переселенческое движение из Украины в годы столыпинской аграрной реформы (1906-1913 гг). Автореф. дис. на соиск. уч. степени канд. ист. наук. (07.00.02) – К., 1977. - 30 с.

210. Коновалов В.С. Аграрный вопрос в России в начале ХХ столетия: Обзор /РАН, Институт научной информации по общественным наукам. - М., 1996. - 158 с. - (Отечественная история).

211. Паина Э.С. Экономическая история России. 1861-1917 гг. Обзор публикаций Гос. архивов СССР (1918-1963). Отв. ред. [и авт. предисл.] Л.Е.Шепелев. - М., 1967. - 90 с.

212. Программные документы национальных политических партий и организаций России (конец XIX века - 1917 г.): Сб. документов./В.М.Фомин (сост.); В.С.Коновалов и др. (ред.); РАН, Институт научной информации по общественным наукам. - М., 1996. - (Отечественная история). - Вып. 1. - 1996. - 196 с.; Вып. 2. - 1996. - 202 с.

213. Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки"//Урядовий кур'єр. - 1999. - 8 грудня.

214. Україномовна преса Росії 1905-1907 рр.: Анот. покажчик періодичних видань /АН УРСР. ЦНБ АН УРСР; Уклад. О.Ї.Сидоренко; Наук. ред. Є.П.Демченко. - К., 1987. - 73 с.

215. Бочаров В.В. Столипінська аграрна реформа в Катеринославській і Харківській губерніях (1906-1916 рр.): Автореф. дис… канд.іст.наук: 07.00.01/Донецький національний університет. – Донецьк, 2001. – 19 с.

216. Власюк І.М. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально-економічний розвиток Правобережної України (1906-1914 рр.): Автореф. дис…канд.іст.наук: 07.00.01/НАН України. Інститут історії України. – К., 2000. – 20 с.

217. Земельний кодекс України.//Урядовий кур'єр. – 2001. – 15 листопада.

218. Мицюк О. Земельні реформи на Україні. – Львів, 1921. – 24 с.

219. Сціборський М. Земельне питання. – Париж: Українська книгарня-накладна, 1939. – 109 с.

220. Субтельний О. Україна: історія./Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.