Вступ

Микола Костомаров - український і російський історик, етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1876 р.), один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства, автор історичних досліджень «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разіна», «Північноросійське народоправство», «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів» та інших робіт.

Вклад М.І. Костомарова в історичну науку був величезний. Яскраву оцінку творчості М.І. Костомарова зробив визначний історик та політичний діяч XX ст. М.С. Грушевський, називаючи його трибуном, агітатором та полемістом. Історичний критицизм вченого "з особливою приємністю звертався на скидання з місць старих канонізованих фетишів: псевдонаукових догм, загально визнаних національних легенд, офіційно освячених героїв. З не меншим завзяттям... він розбивав ідеологічні підстави старорежимної царської Росії — розвінчану офіційною тріадою "православия, самодержавия и народносте" Миколаївську Росію..." [див.: 1, с.111 ].

«О.О. Кізеветтер виділяє в творчості М.І.Костомарова декілька напрямків. В більшості історичних досліджень увага зосереджена на вивченні побуту народних мас та спрямована проти перебільшення історичної ролі окремих діячів, зокрема І.Сусаніна та Д.Донського". Найбільш значні дослідження історика присвячені подіям та епохам, в яких на першому плані стояли масові народні рухи — "Богдан Хмельницкий", "Рунна", "Мазепа", "Гетманство Виговского", "Гетманство Юрия Хмельницкого", "Смутное время Московского государ-ства", "Бунт Стеньки Разина" та ін. Ці праці та їхня ідейна спрямованість викликали гарячу полеміку з М.П. Погодіним, І.Є. Забеліним та С.М.Соловйовим. [див.: 5, с.6]

Блискучу оцінку творчості М.І. Костомарова дав його сучасник, відомий дореволюційний історик В.О. Ключевський: "Русская история была для него музеем, наполненным коллекцией редких или обыкновенных предметов. Он равнодушно проходил мимо последних и останавливался перед первыми, долго и внимательно любовался ими. Чрез несколько времени читающая публика получала прекрасную монографию в одном или двух томах и прочитывала ее с наслаждением, отнимавшим всякую охоту спрашивагь, как и из каких материалов построена ота привлекательная повесть. Так накопился ряд исторических образов, оторванньїх от исторического прошедшего и связавшихся неразрывно с их автором. Мы говорим: это костомаровский Иван Грозный, костомаровский Богдан Хмельницкий, костомаровский Стенька Разин..." [див.: 4, с.177-178].

Актуальність дослідження. Добрі слова про вченого-подвижника історії сказали його визначні сучасники М.Г. Чернишевський, Д.Л. Мордовцев, О.М. Пипін, В.І. Семевський. Роботи історика високо цінили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О.М. Горький та ін. Досліджували його спадщину й в пізніші часи (В.О. Замлинський, П.М. Попов, М. Лук, Ю. Пінчук, К.Б. Лемещенко). Саме тому необхідно дослідити наукові праці вченого з точки зору сучасної історіографії, щоб виключити можливі помилки та по-новому оцінити, застосувати усі досягнення.

Мета дослідження – аналіз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей історіософської концепції вченого.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

Проаналізувати основні події, етапи життєвого шляху М.Костомарова.

Встановити особливості погляду М. Костомарова на роль народу в історії.

Дослідити науково-громадську діяльність М.Костомарова.

Проаналізувати дослідження М.Костомарова, присвячені українському козацтву.

Розділ 1. Життєвий шлях М. Костомарова

Костомаров Микола Іванович [літ. псевд. Ієремія Гапка;4(16).5.1817-7(19).4.1885] - видатний український історик, етнограф та письменник. Народився у Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл.). У 1832 Костомаров позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькій гімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту. В грудні 1837 склав іспити на звання кандидата, після чого вступив на військову службу юнкером до Кінбурнського драгунського полку. [див.: 2, с.357 ]. Залишивши полк, знову прямує до Харкова, щоб доповнити свою історичну освіту. Почався новий період життєвого шляху молодого Костомарова. Юнак слухає лекції, вивчає історичні твори, осмислював прочитане. Весну 1838 р. він провів у Москві, відвідуючи лекції в університеті і працюючи в бібліотеках. Вже в цей час історія стала для нього «улюбленим до пристрасті предметом». Велику роль в його становленні зіграло спілкування з такими відомими літераторами і ученими, як філолог-славіст І. Срезневський, український поет і професор російської історії Харьковського університету П. Гулак-Артемовский, письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, поет і фольклорист О. Метлинський. Під враженням від повістей Гоголя Костомаров й сам починає писати літературні твори. Вже в 1838 р. він видав під псевдонімом Ієремія Галка свій перший літературний твір — драму «Савва Чалий», написану українською мовою. Наступного року вийшла збірка віршів «Українські балади», трохи пізніше — «Гілка». [див.: 18, с.221]. В 1840 Костомаров розпочав підготовку до складання іспитів на ступінь магістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писати дисертацію. Першу дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії» подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її було вилучено й знищено. У 1844 успішно захистив другу дисертацію: «Об историческом значений русской народной поэзии». [див.: 2, с.357].

«Весною 1843 р., подавши в Харківський університет на захист дисертацію, Микола Іванович розпочинає роботу над історією Визвольної війни 1648 —1657 рр. і вивченням життя і діяльності її головних героїв. Ця тема стане найважливішою в його житті» [5, с.13].

Протягом 1844-47 К. вчителював у Віденській та 1-й Київській гімназіях, а згодом був ад'юнктом кафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. У Києві Микола Іванович зближувався з представниками української інтелігенції М. Гулаком, О. Марковичем, В. Белозерським, П. Кулішом, Т. Шевченка. Незабаром в їх колі зародилася і розвинулася ідея створення суспільства, метою якого була б реалізація ідей слов'янської єдності на принципах рівноправ'я народів, ліквідації кріпосного права, релігійній і соціальній свободі. Такою організацією і стало Кирило-мефодієвське товариство. Костомаров розробив його основні програмні, викладені як в «Статуті і правилах», так і в «Книзі буття українського народу», відозвах «Брати українці», «Братья великоросіяни і поляки» [див.: 18, с.222]. У 1847 Костомарова заарештовано і відправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернському статистичному комітеті. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859-62 був екстраординарним професором ун-ту [див.: 2, с.357]. Про його майстерність лектора, про глибоку науковість лекцій і багатство їх фактичного матеріалу буквально з перших же днів серед студентів ходили легенди. Майже кожна лекція ученого закінчувалася овацією. Його слухачами були не лише студенти, але і колеги, друзі-історики, письменники, митці. Багато з них, у тому числі Т. Шевченка, М. Чернишевський, М. Добролюбов, І. Тургенев, В. Белозерський, П. Куліш, М.Ге, В. Стасов, О. Пипін, збиралися по вівторках у Костомарова вдома, обговорюючи питання історії і сучасності. Разом з деякими колишніми членами Кирілло-мефодієвського товариства Микола Іванович заснував журнал «Основа», на сторінках якого публікувалися матеріали, присвячені історії і культурі України. Деякі свої роботи надрукував в «Основі» і сам учений («Дві російські народності», «Межі народної південноросійської історії» і ін.).

У 1860-85 - член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» і редактор збірника «Акти Южной и Западной России». З 1861 по 1865 р. Костомаров написав і видав більше 200 робіт, серед яких такі крупні дослідження, як «Північноросійське народоправство», «Лівонськая війна», «Смутний час Московської держави», «Останні роки Речі Посполитої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Російської історії в життєписах її найголовніших діячів», а також багаточисельні повісті, розповіді, нариси, дослідження в області фольклору. Велику роботу вів учений і як член Археографічної комісії. Їм були розшукані і оброблені численні історичні документи, що увійшли до багатотомного видання «Акти, що відносяться до історії Південної і Західної Росії». М. І. Костомаров був також редактором трьох випусків «Пам'ятників старовинної російської літератури». Він підготував до видання і відредагував твори Т. Шевченко (1866 р.), брав участь в публікації «Російської історичної бібліотеки», журналу «Вісник Европи», в багатьох історичних з'їздах [див.: 18, с.224].

Оцінюючи науковий доробок Костомарова Рада Київського ун-ту в 1864 присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської Академії Наук, 1869-почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 - членом Південно-Слов'янської Академії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі. [див.:2, с.357].

Розділ 2. Наукова діяльність М.І. Костомарова

2.1 Науковий доробок М. Костомарова

Науковий доробок Костомарова величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.

Костомаров - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З, 1874-76). Він - засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці Костомарова: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. Костомаров - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подїї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та ін. [див.:2, с.358].

2.2 Історіософська концепція М.Костомарова

«Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації» [16, с.14].

«Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу» — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно «з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі [див.: 18, с.220-221].

«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження»[див.: 1, С.ІІІ ].

Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій» [див.: 1, С.ІV ].

2.3 «Дві руські народності»

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя[див.: 16, с.14-15].

2.4 М.І. Костомаров про козацтво

Дослідженням козацтва як соціально-політичного явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обгрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні. [див.: 9, с.95].

У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основі багатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорію соціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнішні фактори - напад татар на Україну і гноблення народу Литвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали в середовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділ козацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту"[див.: 13, с.47 ].

М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язку з її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею" [див.: 12, с. 49]

Дослідження сучасних вчених підтвердили висновки М. Костомарова з основних економічних питань. Розвиток торгового промислу набув важливого значення у добу формування козаччини. Військова здобич, яку, наприклад, за часів кошового отамана І. Сірка збирали у Криму і Туреччині, поступово втрачає роль для розвитку та збагачення козацтва. Надалі Запорізька Січ все більше перетворюється не на фортецю, а на тор торгове місто, своєрідну "вільну економічну зону" [див.: 9, с.96-97].

На відміну від поглядів деяких сучасників на козацтво, як на явище споконвічне, М. Костомаров показав його як суспільно-політичне явище, пов'язане з неминучим антагонізмом у феодальному суспільстві взагалі.

Аналізуючи склад козацтва, М. Костомаров відзначив, що вже при польських королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види козаків: одних набирали старости з королівських містечок і волостей, а інші збиралися у вільні загони і самі собі обирали керівників. Виникнення козацтва М. Костомаров відносить до кінця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київським міщанам, у якій вперше письмово визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво і Січ виникли не з волі панства. М. Костомаров дотримується думки, що Запорізька Січ виникла через кілька років після того, як Д. Вишневецький побудував військові споруди на острові Хортиця, і що Січ стала "ядром вільного козацтва", яке утворювалося із втікачів - селян та міщан, тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку постійне розміщення "вільного козацтва" було на острові Томаківка. Першу вказівку в письмових актах про заснування Січі вчений відносив до 1568 р. Його висновки: "напевно, утворення Січі вчинилося не раптом, а поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати на батьківщині", або ще точніше - з "сільських холопів", що не хотіли скорятися своїм панам" [див.: 12, с.113].

Він виділяв козаків городових і запорізьких, а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню" [див.: 5, с. 786.]

Заслуговують на увагу обґрунтовані погляди М. Костомарова на козацтво, як на продукт антагонізму феодального суспільства, як на соціальний стан, в якому воскресли старі стихії "вічової вольниці староруського світу", котрий завершував свою боротьбу із самодержавством. М. Костомаров вніс значний вклад у постановку, розробку та висвітлення історичних, політичних і філософських питань виникнення козацтва і організації Запорізької Січі. Певною мірою він очистив первісну історію козацтва від фантастичних вимислів літописців, описав кошацькі і селянські повстання, що передували визвольній війні 1648-1654 рр., ввів у науковий обіг цікаві подробиці з польських і турецьких джерел про козацькі битви за незалежність, включно до їх морських перемог.

Таким чином, за М. Костомаровим, в основі виникнення козацтва на Україні лежали явища, що мали місце в історії інших слов'янських народів, головним чином соціально-економічні мотиви та протиріччя в суспільстві.

У широкому діапазоні творчих пошуків визначного вченого головне місце займає пильний інтерес до боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення. Саме опозиційність до самодержавства, інтерес до історії масових народних рухів і становить основну цінність історичної та наукової спадщини М. Костомарова [див.:9, 101].

2.5 «Книга буття українського народу»

«Закон Божий (Книга буття українського народу)» — унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російського історика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.

«Любов до України, до її історії в «Законі Божому», як і в інших програмних документах братства, стала центром усього ідейного навантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Віруюча людина, за схемою твору,— то серцевина історичного процесу. Віра Христова веде її до свободи. Тільки свобода забезпечує рівність, а отже, й щастя країн, народів, кожної людини зокрема. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, М. Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміння духовності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодого історика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоден народ, але найближче підійшла до цього мила йому Україна» [7, с.7].

Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, «....повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство від давна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

Кілька разів у «Законі Божому» наголошується біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

М. Костомаров був істориком народних рухів, вивчав і розумів народну душу. Минувшина України ^; відкривалась йому, як забута історія його народу. Як і всі інші народи й держави, пише він, «не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство... і були козака між собою всі рівні...». Козацький приклад у визвольних змаганнях за часів Хмельниччини — ось та героїчна, повчальна сторінка історії, яку так боялися відкривати українському народові його поневолювачі. Костомаров і його однодумці внесли до «Закону Божого» цілу розповідь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладене на цю тему. Від параграфа 76 й до кінця (всього 109 параграфів) трактат розкриває роль козацтва і його вільного духу в історії України. Стрижневим є параграф 86, в якому говориться, що «козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго». Справді, недовго мали ми свою державність. Все тут мовлено достеменно, без пієтету, без месіанства.

Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи — нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» — розділили Україну між собою[див.: 7, с.7-8].

2.6 Костомаров про місцеве самоврядування

В наукових дослідженнях і публіцистичних статтях представника українського лібералізму М.І. Костомарова чітко визначенні ідеї про необхідність поєднати політичну централізацію з децентралізацією місцевого управління. Відносна самостійність на місцях сприяє обмеженню панівної бюрократії, запровадженню всестанового представництва у місцевому керівництві, проведенню деяких реформ, спрямованих на відміну тілесних покарань, введенню гласності судової системи, послабленню цензури. У подальшому ці ідеї були систематизовані й трансформувалися в політичну програму земського лібералізму [див.: 17, с.88].

Вчений М.І. Костомаров провів дослідження правового питання про перші представницькі органи в структурі державної влади на Русі, що обмежували б абсолютистське й чиновницьке свавілля влади.

В праці «Старовині земські собори» він провів дослідження роботи представницьких органів в умовах правління руських царів та їх значення для зародження і становлення народного самоуправління в структурі державної влади того часу. В XVI ст., як писав М.І. Костомаров «основними ознаками московського панування на Русі було поглинання основних позитивних рис земського обласного життя народу, знищення канонів вічевого ладу, що перешкоджало особистій свободі і сприяло поневоленню народних мас владою великого князя та його намісників». Але з часом, продовжує він, у країні «почали робитися кроки до повернення областям якщо не повної свободи, то певної участі жителів у місцевому управлінні» [див.: 8, с.7]

На думку М.І. Костомарова, виникнення земських соборів та зборів виборних людей усієї Московської держави за наказом верховної влади в середині XVI ст. сприяло здійсненню деяких прогресивних змін у державі. А саме, після першого збору в Московії було складено новий судебник, нові уставні грамоти, в яких указувалося, що по всіх містах держави громадяни самі повинні вибирати старост і деяких інших керівників. Також суд і місцеве управління, згідно з цими документами, передавалися "від царських представників до народу в особі вибраних ним посадових осіб. Слід зазначити, що ніяких законоположень про скликання виборних для земського собору, ні умов, за якими він проводився, не було передбачено. Вчений вважав, що основною метою скликання соборів була потреба верховної влади говорити з народом, об'являти йому свою волю й дізнатися про погляд народу на яку-небудь подію. Надалі земські собори скликалися в Московській державі аж до початку правління царя Петра Великого[див.: 8, с.10].

«З позицій костомарівської ідеології лібералізму, земства відкривали можливість різним верствам населення України частково реалізувати свої права, домагатися правових та економічних свобод, повніше розв'язувати місцеві господарські, соціальні й культурні завдання. Переважна частина земських діячів формувалася з представників ліберальної інтелігенції та дворянства. Вони були небайдужими до прогресивного розвитку
шкільництва, медицини, будівництва шляхів, місцевого господарського й культурного життя»[10, с.47]

Як стверджував М.І. Костомаров, місцеве самоврядування має завжди специфічну правову форму в кожній державі й залежить від устрою, історичних, національних та інших особливостей. За однаковості ознак місцевого самоврядування в різних країнах по-різному вирішуються питання: чи представляють конкретні органи місцевого самоврядування основний глибинний рівень державної влади або чи є відокремленими від держави, але взаємодіючими з нею, специфічними додатковими організаціями управління справами суспільства.

Із започаткуванням місцевого самоврядування держава робила перші спроби залучення громадян до прийняття адміністративних рішень, і це наочно підтверджувало дієвість прав і свобод у суспільстві[див.:10, с.48-49]

Висновки

Вклад М.І. Костомарова в історичну науку був величезний.

Хоч досі немає наукової біографії вченого та неупередженої і всебічної оцінки його історичних праць, можемо зробити деякі висновки. Його наукова заслуга полягає в тому, що він яскравою постановкою різних проблем збуджував роботу дослідницької думки незалежно від того, чи вона спрямовувалась на подальший розвиток висловлених ним положень чи на їх критику і спростування [див.: 5, с.5].

Він створив цілу портретну галерею історичних діячів, докладно досліджував багато найважливіших проблем як української, так і російської історії, вперше розглядаючи народ як її головну рушійну силу. «Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і почуттів народу» — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж усього свого життя.

Головним своїм завданням історик вважав розкриття "народної історії" на противагу історії державницькій. Свою точку зору з цього питання Микола Іванович відстоював принципово і безкомпромісно.

Розробивши вперше багато питань із історії козаччини, М.І. Костомаров виступив проти ультрадержавницьких поглядів С.М.Соловйова, продовжених потім П.О.Кулішем на козаччину як елемент руйнівний, протигромадський і протидержавний, що не хотів працювати, а бажав жити за чужий рахунок. Микола Іванович доводить, що українська козаччина — це український народ, і її не можна відірвати від народу. Вчений-патріот своїми дослідженнями вперше підняв завісу над багатьма історичними фактами і явищами історії України, висвітлив героїчну боротьбу українського народу проти релігійного, національного і соціально-економічного гніту шляхетської Польщі. Вчений громадянин відстоював право на існування української мови і літератури, за виховання дітей, видання науково-популярних книг і переклад Євангелії рідною мовою.

М.І.Костомаров вперше в вітчизняній історіографії обґрунтував і став широко використовувати в своїх працях такі важливі історичні джерела як пісні, перекази, легенди. Саме вони стають темою його другої магістерської дисертації "Об историческом значений русской народной поззии". Працюючи в багатьох вітчизняних і зарубіжних архівах та книгосховищах, вчений виявив і ввів до наукового обігу величезну кількість документів. Чи не першим із вітчизняних істориків Микола Іванович висловив сумнів в достовірності літописів, піддав їх критичному розгляду, вказуючи на їх легендарність, суб'єктивізм та упередженість при висвітлені деяких подій. М.І.Костомаров проголосив російське самодержавство продуктом монголо-татарського поневолення, яке засвоїли московські князі і стали його насаджувати на східнослов'янський грунт. Історик доводив, що централістичне самодержавство було огидне і чуже народному життю[див.: 5, с.6].

Проблематика праць М. Костомарова має загальнолюдський сенс, конкретизуючи у науковому аналізі діяльність народів та окремих осіб. На думку вченого, результати діяльності попередніх поколінь є основою матеріального і духовного життя народу. Тому він вважав, що світ історії не може розглядатися залежно від людської волі. В цьому розумінні розвиток суспільства є природно-історичним процесом. Однак цей процес не є автоматичним. Наразі матеріальні й духовні потреби суспільства трансформуються в інтересах його носіїв (націй, народностей, соціальних груп, окремих осіб) і реалізуються в боротьбі та єдності їх зацікавлень [див.:15, с.14].

Як один з провідних теоретиків народництва в Україні М. Костомаров відіграв визначальну роль у формуванні народницького напряму в українській історіографії, сповна використовуючи здобутки національного романтизму та фольклорно-етнографічних досліджень народного життя, а також ідеї вітчизняного месіанізму, панславізму, федералізму та егалітаризму. Він надавав пріоритет народу, народним масам як вирішальному чиннику історичного процесу та приділяв увагу переважно висвітленню громадських рухів, повстань, інших явищ народної історії, хоча часто подавав останні в ідеалізованому та романтизованому вигляді. Для його народницької концепції характерне негативне ставлення до ролі централістично-бюрократичної абсолютистської держави в історичному процесі. Проте обстоювати українські інтереси М. Костомаров змушений був саме в політичному кліматі абсолютистської Росії, будучи переконаним прихильником еволюційного шляху поступу людського суспільства.

М. Костомаров зробив помітний внесок і в дослідження загальнометодологічних проблем історичного процесу, проаналізувавши в науковому і суспільно-політичному плані зміст таких понять, як слов'янське питання, слов'янофільство, українофільство та багато інших.

Список використаної літератури

1. Грушевский М.С. З публіцистичних писань Костомарова// Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – К.: Держвидав України, 1928. – 315 с.

2. Довідник з історії України (А-Я) : посіб. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. - К. : Ґенеза, 2001. - 545 с.

3. Золота книга української еліти: Інф.-іміджевий альманах у 6-ти томах. – К., 2001:ТОВ «Компанія «Євроімідж»», ЦНТ «Гопак». – Т.2. – с.72-73.

4. Ключевский В.О. Н.И.Костомаров// Неопубликованные произведения. – М.: Наука, 1983. - 416с.

5. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історична монографія. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 843с.

6. Костомаров М.І. Дві руські народності: Лист до ректора// Українська мова і література в школі, 2001. - №6. – с.58-63.

7. Костомаров М.І. «Закон Божий» (Книга буття українського народу) – К.: Либідь, 1991. – 40с.

8. Костомаров Н.И. Земские соборы: Исторические монографии и исследования. — М.: Чарли, 1995. — 640с.

9. Лемещенко К.Б. М.І.Костомаров про козацтво як соціально-політичну силу суспільства України ХVІ-ХVІІ ст.//Бюлетень Міністерства юстиції України. – К., 2006. – №1. – с.95-101.

10. Лемещенко К.Б. М.І.Костомаров про місцеве самоврядування як форму управління в українській державі// Часопис Київського ун-ту права. – К., 2007. - №2. – с.45-49.

11. Лук М. Феномен ментальності народу в історіософських концепціях українських романтиків (М.Костомаров і П.Куліш)// Освіта і управління. – К., 2006. - №3-4. – с.180-186.

12. Пинчук Ю.А.Исторические взгляды Н. И. Костомарова : (Критич. очерк) / Ю. А. Пинчук; АН УССР, Ин-т истории. - К. : Наук. думка, 1984. - 190 с.

13. Пинчук Ю.А. Костомаров Н.И. 1817-1885гг. – К.,1992. – 231с.

14. Пінчук Ю. М.Костомаров: людина, вчений, громадський діяч//Історичний журнал. – К.,2007. - №1. – с.3-16.

15. Пінчук Ю.А. Микола Костомаров як історик козацтва// Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Зап., 1999. – Вип.VІІІ. – с.264-265.

16. Сініціна А.В. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров): Автореферат дис. Канд.. філософ. Наук. – Львів, 2001. – 20с.

17. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917гг.) - К., 1987. - 496с.

18. Харченко Т.Н., Очкурова О.Ю., Рудычева И.А. 100 знаменитых людей Украины. – Харьков: Фолио, 2004. – 511с.