Архівні матеріали ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури у 20-30-ті роки ХХ ст

Михайло Кузьменко,

кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних

і суспільних дисциплін, декан факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту

Архівні матеріали ЦДАГО України та

ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури

у 20-30-ті роки ХХ ст.

Автором статті вивчено основні документи ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблеми діяльності інституту червоної професури в період 20 - 30-х років ХХ ст. Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Надано рекомендації щодо використання результатів дослідження.

Проблема діяльності інституту червоної професури залишається недостатньо висвітленою в українській історіографії. Значна кількість документів з цієї проблеми зосереджена в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України. Метою автора цієї статті є спроба систематизації вивчених джерел за проблемним принципом.

Об'єктом формування нового соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції були студенти, аспіранти, професори. Вони утворювали єдине діалектичне ціле, кожна частина якого була під особливим наглядом державної політичної цензури. Система короткотермінових курсів підготовки фахівців і керівників освітніх закладів не виправдала себе, але засвідчила революційне бажання держави дати "червоних" професорів "на-гора". Для їх підготовки необхідно було щонайменше 10 років, тому Наркомос УСРР схилявся до організації системи базової освіти. Семирічна школа, особливо профшкола, готувала майбутніх професійних працівників, але все-таки забезпечувала той необхідний мінімум знань, котрий правив її випускникам за професійну та загальноосвітню орієнтацію. Майбутні студенти технікумів або Інститутів народної освіти (ІНО) мусили мати попередній рівень знань бодай за семирічку, хоча соціальний контингент радянського студентства 1920-х рр. поповнювали колишні гімназисти, учні реальних училищ і навіть випускники учительських семінарій та інститутів.

Соціальним джерелом поповнення "червоної професури" були студенти ІНО й аспіранти, а також "рекрути", тобто частина дипломованих спеціалістів дореволюційного ґатунку, яка сприйняла "душею й розумом" радянську систему освіти. В основному це були вихідці з родин педагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали "червоними", оскільки пристосувалися до нових умов, очоливши певні науково-педагогічні підрозділи в ІНО. За освітнім статусом і педагогічним стажем їх вважали "старорежимними", а в роки масового терору - "буржуазно-націоналістичною" інтелігенцією. Наприклад, аспірант Інституту літератури ім.Шевченка Л.С. Підгайний (1899 р.) учителював протягом 1918 - 1924 рр., маючи за плечима вищу початкову школу, а після закінчення 1928 року Київського ІНО продовжив науково-дослідну справу в академічній установі [1]. Викладачем Київського ІНО на факультеті соціального виховання 1920/21 року був В.Т.Седляр, котрий навчався (1915 - 1919 рр.) у Київській художній школі, з лютого 1919 р. був учнем професора М.Л.Бойчука, працюючи згодом педагогом Межигірського технікуму [2]. До категорії радянізованих можна віднести і представників колишніх українських політичних партій (М.І.Шрага, М.Ф.Чечеля, П.І.Христюка, В.О.Голубовича, Н.А.Петренка, М.Г.Левицького, В.П.Мазуренка, М.Ф.Філіповича), які обіймали керівні посади в державних установах, стояли на чолі наукових підрозділів, їх розподілом і "висуванням" займався ЦК КП(б)У під контролем ДПУ [3]. На початку 1920 р. боротьбисти становили більше половини складу центральних та місцевих відділів системи Наркомосу, використовуючи його апарат для "зміцнення своєї партії шляхом організації інтелігентських мас"[4]. Після ліквідації їхньої партії більшовикам вдалося опанувати культурно-освітній фронт в Україні, розвівши лідерів українських політичних партій по державних кабінетах, кафедрах, факультетах, профспілках.

На початку 30-х рр. в Україні працювали 3986 науковців і 11796 науково-педагогічних працівників, а через ВАК пройшла 581 персональна справа. Звання професора присуджувалось, якщо претендент мав 4-5 "самостійних праць", брав безпосередню участь у науково-дослідній роботі та суспільно-політичному житті [5]. Доцентами обирали викладачів, які не мали жодної праці, крім дрібних статей у підручниках "колективного характеру". Наприклад, у вищих навчальних закладах Дніпропетровська й Сталіно у 1931 році діяли 170 професорів і студентів "радянського зразка". За соціальним походженням вони становили: Дніпропетровськ: робітників - 14,7 %, селян - 3 %, службовців - 82,3 %; Сталіно: робітників - 9 %, селян - 15 %, службовців - 76 % [6]. Безпартійні становили дві третини. Відсоток службовців серед професорів відповідав основному контингенту студентів саме педагогічних "вишів", де питома вага дітей освітян і службовців переважала. А незначний відсоток професорсько-викладацького складу в партії відображав критичне ставлення до нього керівництва та його відношення до "непролетарської" групи [7]. На початку 1933 р. "кваліфікувалася" на професора 31 особа, у тому числі 3 партійці та 28 позапартійних, а присудили звання 8, хоча у списку бажаючих було чимало кандидатів. На посаді професорів працювало 83 особи, а звання одержали 15 викладачів [8]. Однак темпи їх "висування" не встигали за масштабами репресій. Ворогом народу міг стати будь-хто, висловившись необережно на лекції. Так, у Київському енергетичному інституті налічувалося 23 професори, з них партійних було 7, відтак решта опинилася в полі зору політорганів [9]. З посади усували за "визначення електрона як нематеріальної субстанції". Технічна інтеліґ енція початкового етапу масового терору фактично втратила свою елітну частину, а вона вирізнялася достатньо високою професійною підготовкою та конкретними знаннями прикладного спрямування. Катастрофічна ситуація з технічними кадрами змусила уряд вдатися до "експорту" зарубіжних спеціалістів. Зокрема у серпні 1931 р. в Українському науково-дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування працювали 13 техніків та інженерів з Австрії, а в Державному інституті з проектування коксохімічних заводів "Діпрококс" - іноземні інженери-хіміки, будівельники, консультанти, проектанти із США (2), Польщі (1), з Німеччини (12) [10]. Наприклад, в Українському науково-дослідному фізико-технічному інституті працювали інженери-хіміки, фізики, науковці, професори з Німеччини, Голландії, Австрії [11]. У 1933 році в Україні налічувалось 504 іноземних спеціалісти та 549 висококваліфікованих працівників [12]. Власних "буржуазних спеців" знищили, а іноземних запрошували.

Історики пояснюють запровадження політичного терору кровожерністю тоталітарного режиму й фактором зміцнення особистої диктатури Сталіна. Така точка зору цілком слушна, хоча не зовсім вичерпна. Політичний терор став методом більшовицької модернізації суспільства, відтак усунення неблагонадійної та войовнича ідеологізація решти інтеліґ енції забезпечували її соціальну однорідність і політичну монолітність. Радянізація працівників вищої школи завершилася гуманітарною катастрофою. Упродовж 1933 р. за політичними мотивами звільнили 18 директорів педінститутів і 210 викладачів, серед яких органи ДПУ розпізнали "націоналістів, колишніх петлюрівців, білих офіцерів з антирадянським минулим, дворушників і навіть шпигунів та агентів закордонних контрреволюційних організацій" [13]. Замість звільнених і засуджених професорів на їхні посади призначили "кращих випускників-аспірантів науково-дослідних установ і держуніверситетів", у тому числі з інших "братніх республік" [14]. У такий спосіб спромоглися знайти 185 викладачів, з них 92 асистенти, 31 в.о. доцента, 52 доценти та 10 професорів, зазначаючи при цьому, що "недохват" висококваліфікованих кадрів "гостро відчувається" [15]. Чистки професорсько-викладацького складу призвели до того, що керівниками кафедр призначали аспірантів і асистентів. "Як може, наприклад, забезпечити готування кваліфікованих наукових кадрів н.-д. інститут мовознавства, - дивувалися професори В. Дюшен і Є. Кельман, - коли на всіх адміністративних посадах там аспіранти?" [16]. А реанімація університетів 1933 року тим паче вимагала належного забезпечення кафедр і факультетів кваліфікованими спеціалістами. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про викладання громадянської історії в школах СРСР", опублікована в пресі 17 травня 1934 р., зобов'язала Наркомос підготувати дипломованих фахівців з історії, тому з 1 вересня 1934 р. відновили функціонування історичні факультети з терміном навчання 5 років [17]. Одночасно з науково-дослідних установ системи Наркомосу УСРР і діючих університетів "було вичищено" 268 осіб, з них буржуазних націоналістів 170 [18]. Протягом 1931-1933 рр. в Україні "за контрреволюційні злочини" було притягнуто до "відповідальності" 16771 особу, з них 6164 виключено з партії [19]. "Український науково-дослідний інститут педагогіки також був засмічений націоналістичними петлюрівськими елементами, - наголошувалося у звіті про роботу ЦКК КП(б)У від XI до XII з'їзду КП(б)У, - 30% наукових працівників були контрреволюційними шпигунами та шкідниками" [20]. Після руйнівної хвилі масового терору проти професорів і викладачів наукових та педагогічно-освітніх закладів Наркомос України запрошував їх з інших республік. Чимало професорів було усунуто з посад і "знижено у званні". Восени 1934 р. на посаду професора подали заяву 107 претендентів, а одержали лише 6, відхилили 40 справ [21]. Подано на доцентів 210 заяв, а надали відповідну кваліфікацію 20, не атестували 75 осіб, тому що вони не відповідали навіть елементарним вимогам [22]. Фактично професорсько-викладацький склад дореволюційного й радянського зразка був ліквідований на середину 30-х рр., а погром педології як науки, започаткований постановою ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. "Про педологічні викривлення в системі наркомосів" [23], довершив політичний терор проти науково-педагогічної інтеліґ енції. Гострої критики зазнали відомі вчені - П.П. Блонський, М.Я. Басов, А.Б. Залкінд, Л.С. Виготський, О.С. Залужний [24], які здобули освіту й визнання до 1917 р., хоча активно працювали за радянської влади, формуючи наукові напрямки й учнів, які припинили творчу діяльність влітку 1936 р.

Наприкінці листопада 1935 р. у списках "учасників контрреволюційної троцькістсько-зінов'євської опозиції" з'явилися викладачі педінститутів, ХДУ, Університету ім. Артема, ХІНГ, Інституту червоної професури, учені декількох академічних інститутів - усього 30 осіб, які набули статусу професорів і науковців уже за радянської влади [25]. Одночасно з репресіями відбувалося "висування" у професори, що, власне, вирізняло більшовицьку модернізацію освіти. У січні 1936 р. присуджували науковий ступінь доктора наук і тим, хто захистив, і тим, хто не захищав дисертації. 4 серпня 1936 р. без захисту дисертацій одержали науковий ступінь доктора біологічних наук 10 осіб, хімічних - 2, математичних - 6, технічних - 4; кандидата наук: хімічних - 13, фізичних - 2, математичних - 2, технічних - 7, біологічних - 39, геологічних - 6 [26]. Серед них були відомі вчені С.А. Тимофєєв, М.Д. Стражеско, І.В. Студзинський, Л.Е. Фінкельнштейн, Г.І. Хармандар'ян, С.С. Штейн.

Кузнею "червоної професури" був Інститут червоної професури (ІЧП), організаційна структура якого забезпечувала підготовку кадрів у галузі гуманітарних наук. У "Положенні про ІЧП" зазначалося, що це "вищий навчальний партійний заклад, який має готувати висококваліфіковані, більшовицькі українські кадри викладачів, наукових та практичних працівників для соціалістичного господарства і різних ділянок культурного будівництва в галузі політекономії, історії, історії ВКП(б) і КП(б)У, філософії, радянського будівництва й права та літератури" [27]. Він мав 7 відділів (історичний, економічний, філософський, радянського будівництва і права, літературний) та заочний і підготовчий. Так, історичний відділ опирався в науково-педагогічній роботі на кафедри (історії України, всесвітньої історії, історії Росії та народів СРСР, історії ВКП(б) і КП(б)У). У березні 1934 р. у ньому було 416 слухачів, з них робітників - 67,4%, селян - 18%, службовців - 18,1%, у тому числі українців - 54%, євреїв - 23,8%, росіян - 13,7%, інших -4,7% [28]. Директором у липні 1934 р. був З.А. Ашраф'ян, котрий входив до ЦК КП(б)У [29], згодом інститут очолював Л.А. Гіттель, а заступниками ректора стали О.І. Петров, Є.П. Чеботарьов [30]. На підготовчому відділенні в листопаді 1933 р. перебувало 182 слухачі, у липні 1934 р. - 116 (усі комуністи), а викладачів було 43, з них професорів - 32, доцентів - 7, асистентів - 4 [31]. Наприклад, серед викладачів літератури з вищою освітою працювало 18, з них лише один здобув її до 1917 р., а решта закінчили радянські "виші" [32]. Склад професорів і доцентів був "класово витриманим". Тут працювали О.І. Білецький, П.С. Афіногенов, В.Є. Берг, Г.П. Падалка, М.М. Пакуль, Є.П. Чеботарьов, О.Т. Діброва. На початку січня 1937 р. багатьох з них було звільнено: О.І. Петрова (заступник директора з наукової частини), П.С. Афіногенова (зав. історичним відділенням), Величка (зав. літературним відділенням), професора О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова (13 березня 1937 р.) та інших професорів і викладачів [33]. 1937 року ІЧП припинив існування, а його слухачами були відомі українські історики М.А. Рубач, П.К. Стоян, М.І. Супруненко [34].

Формування "червоної професури" відбувалось через систему вищої школи, науково-дослідні кафедри, аспірантуру, шляхом адміністративного призначення (принцип так званого "висування"), соціальною основою якої були переважно робітничо-селянська молодь та вихідці з сімей "трудової інтелігенції". Пролетаризація студентства, жорстокі соціально-класові обмеження і квоти для учнів радянських вищих навчальних закладів стимулювали прикладні професійні навички. Склад працівників гуманітарних наук (педагогіки, медицини, наук соціально-економічного циклу) поповнювали вихідці з "трудової інтелігенції", а практичний фах освоювала робітничо-селянська молодь. Політично "червона професура" вважалася привілейованою групою, хоча за культурно-освітнім рівнем суттєво поступалася дореволюційній.

До малодослідженого архівного джерела з даної проблеми належать фонди Інституту червоної професури при ВУЦВК (ф. 1267), тому що у формулярах про використання справ немає запису дослідників, а документи й матеріали, що зберігаються там, просто унікальні (анкети, автобіографії професорів, списки студентів, листування про матеріальне забезпечення, статистичні звіти про підготовку аспірантів, фінансовий стан структурних підрозділів, їхніх керівників і обставини звільнення протягом 1936 - 1937 рр. відомих учених цього елітного навчального закладу (О.В. Масленнікова, О.І. Петрова, О.В. Сазанова, О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова, П.С. Афіногенова).

Діяльність науково-педагогічної інтеліґ енції в умовах радянської модернізації суспільно-політичного і духовного життя в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. обумовила необхідність прискіпливого відбору архівних документів і матеріалів, що мають безпосереднє відношення до проблеми, наприклад, матеріалів щодо функціонування системи політико-ідеологічної цензури в освітньо-наукових закладах і видавництвах. Упродовж 20-х рр. ХХ ст. існувало чимало контрольно-інспекційних комітетів і комісій, але в галузі освіти та науки вони мали професійну специфіку. Діяли науково-педагогічна комісія Головного управління соціального виховання Наркомосу (ф.166, оп.4, спр.339), Державний науково-педагогічний комітет при Наркомосі (ф.166, оп. 4, спр.339, 431), що мали власний штат "фахполітрецензентів" (ф.539, оп.4, спр. 1402), до складу якого входили педагоги та вчені І.П.Соколянський, О.І.Попов, А.І.Гендрихівська, О.С.Залужний, В.О.Арнаутов, М.С.Волобуєв, П.Г.Канцелярський. Інститут цензури існував у кожному державному видавництві, відслідковуючи політичну лінію й водночас дбаючи про кваліфікаційний рівень рекомендованих праць. Так, Державне видавниче об'єднання України (ДВОУ, ф.177) мало спеціальну навчально-педагогічну секцію, члени якої рецензували посібники, підручники, хрестоматії, монографії, що стосувалися проблем педагогічної теорії та практики.

До цінних історичних джерел належать документи й матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), у якому зосереджені переважно фонди оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У, а з 90-х рр. ХХ ст. - архівно-кримінальні справи реабілітованих жертв сталінських репресій (ф.263). Питання національно-культурного розвитку українського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст., особливо його політичної та науково-педагогічної еліти, перебували завжди під особливим наглядом партійних органів. Вони розподіляли й ухвалювали керівний склад наукових і навчальних закладів, про що свідчать різні документи. Наприклад, тут є матеріали про так звану самоліквідацію українських політичних партій (боротьбистів, укапістів), про "висування" їх керівників на різні службові посади в Наркомосі УСРР та інших органах державної влади (ф.1, оп.6), про контроль органів ДПУ за діяльністю української інтелігенції, особливо колишніх активних членів УПСР, УРСДП (ф.1, оп.20, спр.2455), а з іншого боку - про кадровий склад нижньої ланки системи народної освіти (ф.1, оп.20, спр.1424). Проблема співробітництва українських есерів, хоч і реформованих, з радянською владою, у тому числі в освітньо-культурних закладах, належить до малодосліджених, а тому пошук джерел для її висвітлення є актуальним. Протоколи й особливо матеріали засідань політбюро ЦК КП(б)У розкривають ставлення політичного режиму до української інтелігенції, до її окремих лідерів, до системи національних шкіл.

Надзвичайно велика колекція документів зосереджена в описі архівних справ оргбюро ЦК КП(б)У (ф.1, оп.20), які завжди були доступними для дослідників, але не всі відкрито посилалися на його критичні матеріали. Вони досить вичерпно висвітлюють політику українізації духовного життя в Україні. Особливо хотілось би виділити статистику щодо українізації вищої школи, професорсько-викладацького складу, студентів, педагогів різних категорій і шкіл, а також щодо соціального походження "радянської" інтелігенції. Знаходимо матеріали й відносно національного питання, "молдовізації", "євреїзації", "полонізації", тобто щодо функціонування політико-ідеологічних кампаній, про які забувають, досліджуючи політику коренізації (ф.1, оп.20, спр.2455). Наприклад, пропозиція Х. Раковського про трансформацію політики українізації у відверту радянізацію духовного життя суспільства в січні 1922 р. є малопомітною, але дуже важливою для з'ясування тактико-стратегічної суті апаратної українізації загалом (оп.20, спр.1020). Матеріали цього опису архівних справ досить вичерпно висвітлюють період 30-х рр., особливо реорганізацію системи педагогічних інститутів, персонального складу Інституту червоної професури, наукових підрозділів Академії наук. Біографічний довідковий матеріал на окремих представників освітньо-культурних закладів є у фондах ЦКК КП(б)У (ф.22), на кандидатів і членів політбюро - у ЦДАГО України (ф.39).

Становлення соціально-професійного типу "червоної" професури відбувалося за рахунок студентів старших курсів університетів, які продовжили навчання в реорганізованих вищих навчальних закладах радянської держави, а також за рахунок радянського студентства, тобто тих, хто здобув вищу освіту виключно в ІНО та вступив до аспірантури задля наукової або викладацької роботи. Безпартійність переважної більшості "старої" професури не була показником її політичної пасивності, тому що партійні органи орієнтувалися на промисловий пролетаріат, поповнюючи лави партії, а щодо "червоної" професури партійність стала однією з умов її службового просування.

Таким чином, у Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Центральному державному архіві вищих органів влади зосереджено значний масив документів, які характеризують різні аспекти діяльності інституту "червоної професури" у 20 - 30-ті роки ХХ ст. Ці документи уможливлюють комплексне вивчення даної проблеми і складають джерельну базу для розв'язання значної кількості важливих наукових завдань.

ЛІТЕРАТУРА:

1. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 12. - Спр. 5914. - Арк. 9.

2. Там само. - Спр. 6874. - Арк. 2.

3. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2455. - Арк. 200.

4. Там само. - Спр. 194. - Арк. 66.

5. Там само. - Спр. 6222. - Арк. 15.

6. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 6.

7. Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения. - М., 1931. - 481 с.

8. ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6222. - Арк. 16.

9. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 72-73.

10. ЦДАВО України. - Ф. 812. - Оп. 1. - Спр. 164. - Арк. 27.

11. Там само. - Арк. 34.