Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

Курсова робота

на тему:

Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу

Київ – 2009

Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.

Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі етнічної групи. При цьому не заперечується факт існування «українського» етнографічного масиву у складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що початок формування українського народу як етнічної спільності, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями припадає на другу пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідуючими факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного - економічного та культурного життя. За словами П. Толочка на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».

Такий підхід пояснюється спрощеністю у розумінні етногенетичних процесів, ігноруванням відносної автономності етносу як соціальної системи. Сучасні українські історики, які є прихильниками автохтонної теорії походження українського народу (окремішності українців), М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, що відносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільним монолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певні масиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів – на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьох східнослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Не можна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалися пояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділом території їх розселення між різними державами.

Значні мовні та господарсько-культурні особливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічний масив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказує назва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашої ери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшли протоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на Середній Наддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На 60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частину сіверян. Протягом Х - початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські і деякі неслов’янські племена.

Предметом гострих дискусій вчених залишається державна структура Київської Русі, яка визначала її етнічний склад та етнополітику. Значна частина її дослідників (М. Грушевський, В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідної конфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі і неслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького, Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливим політичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменських слов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.

Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є той факт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родинний сюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весь преіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повного і остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруську народність не сталося.

Особливості етнічної структури Київської русі визначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багато неслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовж північно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва, курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь, мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу Києва Волжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимира після розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південного степу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їх своїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всі неслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури або асімілювалися.

Інтегровані в державну структуру не слов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, що відбувалися у самому слов’янському середовищі.

Є підстави розглядати консолідаційні процеси часів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни», «чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» як всю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життя та у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином, територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.

Під спільною давньоруською мовою, що була значною мірою штучною, чужою для простого народу, можна розуміти лише писемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й була спільною для всієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою. У народному мовленні у різних місцевостях виникли різноманітні діалекти, які поділили згодом східнослов’янську мовну територію на великі діалектні зони. Спільні риси для східнослов’янських мов – не є підтвердженням тези про існування давньоруської мови.

Єдність давньоруської культури в Київській Русі була умовною. Фактично існували дві культури – одна з них – офіційна, наднаціональна, створювана державницькими структурами. Ця культура не могла привести до формування єдиного етносу. Та справжня народна культура виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. В кожному регіоні люди мали свої культурні традиції.

Разом з тим не можна заперечувати того, що давньоруська держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у суспільстві. Єдність господароського розвитку, законодавства, економічні, політичні та культурні зв’язки між окремими князівствами поступово приводили до стирання етнографічних відмінностей, формуванню спільності нового типу. По-перше, це виявилося у залученні київськими князями населення усіх земель Русі розв’язання загальнодержавних проблем закрема організації боротьби із зовнішньо – політичною загрозою. По-друге, - у створенні й запровадженні центральною владою єдиної для всього населення релігії. Церква сприяла поширенню для всього населення давньоруської держави християнських морально-етичних норм та літературної мови,зміцнювала авторитет великокнязівської влади, виправдовувала її поширення на іншого-етнічні землі, що було важливим фактором об’єднання поліетнічного населення країни в єдину спільність.

Таким чином, становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечним процесом. Це багатогранне явище, яке включає в себе взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які обумовили основні закономірності й особливості етнокультирних процесів у державі. Тенденції утворення і збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси не набули свого повного завершення.

З утворенням давньоруської держави пов’язана і її назва – Русь. Щодо походження етноніма Русь (самоназви етнічної спільності) вже протягом 200 років проводиться жвава дискусія. Були спроби пояснити цю назву як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (норманська теорія) то серед іраномовних народів. Ряд вчених вважають цей етнонім споконвічно місцевим, Рось, Роська, Росавка, Роставка, Роставиця. Ісорики Р. Іванченко, археологи П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков стверджують, що в VІ-ІХ ст. на правих притоках Дніпра жило східнослов’янське племя росів. Відбуваються спроби довести прямий зв’язок між виникненням назв Русь та Україна.

Давній літопис, інші джерела стосовно раннього періоду Київської Русі локалізують Русь в її вузькому значенні в районі Середнього Подніпров’я, на землі розселення полян, сіверян, древлян – які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, що входили до складу Давньоруської держави. З ІХ ст. топонімічне і етнонімічне вузьке поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ (руський) і як державу – Київську Русь. Відбувається поступовий перехід від етноніма до політоніма. У ІХ ст. назва Русь як країна і народ згадується арабськими, візантійськими письменниками і вона була широко відома за межами держави. У ранньому середньовіччі назви русь, руський вживалися як самовизначення українців і, як вважають лінгвісти є чисто українським. Поняття «росіяни» або «російці» характерні для пізніх і більш північних груп східнослов’янських племен. Термін руський є в назві російського та білоруського народів.

Характерною особливістю етнічної історії України є міжетнічна толерантність Київської Русі. Цьому сприяла багатоетнічність складу її населення. Ще на ранніх етапах формування українського етносу відбувалося вбирання іншоетнічних субстратів, не тільки у запозиченні елементів матеріальної і духовної культури, а і поповненні (асиміляції) слов’янсько-українського населення іншими етносами. До створення Київської Русі в ІІ-ІХ ст. це були готи, гуни, авари, болгари, угри-мад’яри. В складі Руської держави об’єднувалися угорські, фінські, балтійські, татарські племена, які були компонентами суперетнічної цілісності. Так, союз з торками був традицією Києва і волинських князів, а союз з половцями – князів Чернігівських. В 1111 р. західний половецький союз був розгромлений Володимиром Мономахом і ввійшов до складу Руської землі, зберігши свою автономію. Слід згадати про роль варязького елемента. Династія Рюриковичів варязького походження протягом кількох поколінь повністю ослов’янилася і, не вплинула на слов’янську етніку.

Міжетнічній толерантності сприяли зв’язки Київської Русі з іншими державами. Показовими в цьому плані були «торжища» на Київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як східнослов’янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких, польських, чеських, сирійських тощо.

Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичні періоди різко коливались, як і форми розселення. Євреї оселялися у грецьких колоніях, у Хизарському каганаті, до складу якого в ІХ – Х ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря. Після його занепаду вони мешкали у Х – ХІІІ ст. в Київі, Чернігові, Володимеро-Волинському, Перемишлі, займалися торгівлею та лихварством. Євреї були особливою етнічною відокремленістю від українського населення. Цей фактор, а також конкурентна борьба між слов’янськими та єврейськими купцями стали причиною різних обмежень цього етносу у правих періодичного вигнання з українських міст. З часом вони отримували дозвіл на повернення, що пояснюється їхнім значним впливом на розвиток економіки Київської Русі. Після татаро-монгольської навали євреї масово селилися на територію Галицько-Волинського князівства, продовжували жити на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Масова еміграція євреєв відбулася після заключення люблінської унії 1569 р.

Початок розселення греків на території сучасної України пов’язан із заснуванням грецьких колоній у Північному Причорноморії з VІІ ст. до н.е. Подальша історія формування грецької діаспори обумовлена тісними економічними, культурними та релігійними контактами Київської Русі з Византією, яка стала спадкоємницею античної Греції. Перші митропологи, майстри, що будували та оздоблювали церковні собори були греками. Вони селилися компактними групами, засновуючи громади у Києві, Ніжені, де займалися торгівлею та частково ремеслом.

На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Вирадовха Х – VХІІ ст.у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму утворюються вірменські колонії. Найбільшими вони були у Львові, Кам’янці–Подільському , Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Броди. Важливим стимулом для переселення вірменів на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування церкву. Вірмени відігравали певну роль у піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські кущі брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова, займалися благодійницькою діяльністю.

Караїми – невилика релігійно-етнічна група – потомки тюркських племен, входили до складу Хазарського каганату, після його занепаду розсилилася у степах Приазов’я та Криму у ХІІ – ХІІІ ст. З 1362 р. після походу великого литовського князя Вітовта на крим вони були оселені в Троках (поблизу Вільнюса, Луцьку, Галичі, пізніше вони розсилилися по інших містах Литви, Волині, Поділля. Ще один невеликий етнос, розселений переважно в криму – кримчаки. Разом з країнами кримчаки найменш численні етноси сучасної України.

Румуни почали оселятися серед українців ще з ХІІІ ст. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття. Угорці з давніх часів проживали на території Закарпаття. Перші поселення чехів з’явилися на українських землях з’явились ще в ХІІІ ст. на півночі Галицького князівства. Згодом у ХІV – ХV ст. вони перемістилися до Львова і кордонів з Молдавою. Таким чином, наявність в Київської Русі значної кількості етносів свідчить про її політичний характер. Давні історичні традиції мирного співіснування різних народів на території України є основною для формування етнополітики сучасної української незалежної держави.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.

У той час джерела згадують про іноземних поселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін. Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств складали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх на українські землі – на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідок репресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власних господарів.

Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.

Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колись незалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.

Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялась в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння у Києві сина Володимира (1362-1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440-1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичмли в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток в литовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народною мовою відповідних територій. Таким чином об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такому підході помітним є намагання ототожнювати «іноземний гніт» з соціальним гнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав поліетнічний склад всієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власної держави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало позитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва.

Етнополітиці Великого князівства Литовського було притаманне толерантне ставлення до інших етнічних груп. Сере дних – євреї складали близько 10%, поляки – 8% грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, візначали ряд особистих та майнових привилєїв, окреслені тенденції були домінуючими майже двох століть.

Проте становище українських і білоруських народів у складі Великого князівства змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Тому питання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р. яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої пол. XVст. було покінчено з поділом всієї держави, в тому числі України на удільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна головним чином від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій пол. XVст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації.

Після укладення Люблінської унії 1569 р. українські землі складали значну частину польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українці становили майже 2 млн., тобто 28%. Поляки складали складали близько половини її населення. До етнічних груп країни також належали також литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени. Відносини між ними визначалися передусім становою системою згідно Литовських статутів. Станова залежність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Характерною особливістю етнополітики Речі Посполитої було надання пріоритету польському населенню. До 1569р. українська знать Великого князівства Литовського не користувалася такими значними правами, як польська. Унія урівняла у правах українських магнатів з поліськими, але ж вони змушені були переймати польські звичаї, закони, мову. Польські закони заохочували навіть зміну віросповідання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Завдяки такій політиці було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Оскільки влада, багацтво та привілеї в Речі Посполитій асоціювались з поляками, то серед українців зростало незадоволення.

Основні засади етнополітики Речі Посполитої викликали і заключення релігійної Берестейської унії 1569р. Православні єпископи, Гедеон Балабан із Львова, Кирило Терлецький із Луцька, Дионисій Збируйський із Холма та інші сподівалися, що ставши частиною католицької церкви, православні дістануть повну рівноправність у державі. Йшлося про припинення дискримінації українських міщан, а також ігнорування інтересів православної знаті при розподілі службових посад. Самі єпископи бажали отримати рівний з католицькими ієрархами статус і стати членами Сенату. За умов гарантії збереження традиційної православної літургії та обрядів, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. Укладення унії призвело до розколу українського суспільства. Більшість православних віруючих сприймало Берестейську унію як подальше ущімлення національних прав – наступ на православну віру та культуру, тому не підтримувала її у ті часи. На Україні розпочалася безкомпромісні реалізійні конфлікти, що точився на всій території аж до Лівобережжя. Особливій опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська епархії перейшли на грекокатолицизм лише в 1700 р., Луцька – в 1702 р. Проте вона не виправдала надії польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення українців, а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Дискусія про запровадження унії на Україні, її значення в історичній науці триває й досі.

І все ж те, що більшість українських земель опинилися в складі однієї держави – Речі Посполитої – для етнічного розвитку українців мало певне позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв’язків між ними, внутрішній міграції, поширенню визвольних ідей. Водночас цей фактор створював широку загальнонаціональну базу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Народні збройні виступи збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви – козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.

У ХV-ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності, православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший український магнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язано заснування Запорізької Січі. В числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних та національних прав населення українських і білоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного панування протяогом ХІV – першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовжився процес формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

Правобережна Україна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тут відбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, а й російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуває еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українського селянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви. Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.

До кінця ХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структури російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурному відношенні. Тим самим був підготовлений грунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель. До того ж з ліквідацією Польщі як держави не була розв’язана проблема українсько-польського протистояння. “Польський фактор” ще довго залишався визначальним в долі українців Правобережжя. Адже польська шляхта не втратила своїх привілеїв, прав на українського селянина, володарювала безмежно і безконтрольно, надійно захищена царською адміністрацією, армією, поліцією. Тільки повстання 1830-1831 рр. «невдячних поляків» дещо змінило відношення царської влади до українського селянства – як опори в боротьбі з опозиційністю шляхти.

На початку ХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для неї в етнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу “поділяй і владарюй” у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети: збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на грунті гасла Миколи І «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їх мову – як місцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідком яких стала певна лібералізація суспільного життя, умови для національно-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такої діяльності була відносною.

Першим серйозним ударом по українському рухові став таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляру полягала в забороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою. Вирішального удару йому завдав викликаний боязню українського сепаратизму Емський указ Олександра ІІ (1876 р.), що категорично забороняв не тільки публікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою на сцені і т. ін.

Пояснення таким діям монарха, який вважався досить ліберальним і навіть мав намір «дарувати» народові імперії конституцію, можна, зокрема, знайти у заповіті Олександра ІІ, написаного у вересні 1876 р. Імператор заповідав своєму синові оберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло загрожувати цій єдності, особливо проти окремішнього національно-культурного розвитку різних народностей, який розглядався шкідливим і недопустимим.

Як опору в проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян. Міграція росіян в Україну стала помітно зростати ще з другої половини ХУІІ ст., а після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації гетьманщини російська експансія набула характеру добре спланованої довготривалої політики, що продовжувалась протягом двох століть. В результаті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. росіяни становили понад 8% населення України. Більшість з них проживала у містах Півдня та Слобожанщини. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам.

На Правобережжі після приєднання до Росії, як вже зазначалося, продовжували бути переважаючими польські політичні і культурні впливи (до польського повстання 1830 р.). Після цього в рамках урядової політики, спрямованої на послаблення цих впливів, почався масовий наплив росіян – переважно освічених службовців, військових, працівників освіти. Та, як і раніше, Правобережжя, де проживали українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших націй, було зоною підвищеної міжетнічної напруги.

На державну етнополітику на Правобережжі суттєво вплинуло польське повстання 1863 р., після якого політика царизму набула більш реакційного характеру. За участь у повстанні чи за співчуття до його ідей місцеві чиновники за наказом Санкт-Петербургу почали конфісковувати у польської шляхти маєтки. Ця кампанія проводилася з метою «зменшення польського впливу» у регіоні. З цією ж метою закривалися польські заклади освіти та культури, театри, монастирі, запроваджувалася в життя ціла низка обмежень політичних і економічних прав польського населення.

З метою відновлення занедбаного господарства краю царський уряд визнав доцільним залучати сюди переселенців, які б мали достатні кошти. Одночасно у цьому регіоні заборонялося продавати, дарувати, здавати в оренду маєтки полякам і євреям. Таким чином, ці землі досить часто здавалися в оренду німецьким колоністам. Як росіяни, так і німці звільнялися від сплати податків при купівлі нерухомості в західних і південно-західних губерніях імперії. Банки надавали їм пільгові позики на придбання польських маєтків. Ці та ряд інших політико-правових та економічних причин сприяли зростанню числа німецького та російського населення краю.

В результаті на початок 1880-х рр. на Правобережжі мешкало майже 100 тис. німецьких колоністів, і це був найвищий показник серед усіх регіонів імперії. При цьому лише кожний четвертий з них прийняв російське підданство. Спеціальна урядова комісія з дослідження масштабів іноземної колонізації дійшла висновку, що така концентрація іноземних колоністів, які навіть не є російськими підданими, має негативні наслідки не лише в політичному, а й у військово-стратегічному значенні. Практично з цього часу починається активна протидія іноземній колонізації Правобережної України, що стимулює еміграцію німецьких колоністів з території краю. Таким чином, періоди заохочення припливу іноземців змінювався періодами стримування.

Отже, політика царського уряду щодо іноземних поселенців не була однозначною, а мала здебільшого диференційований, кон’юнктурний характер. Та загалом центральна влада і місцева адміністрація вбачали своє завдання в тому, щоб шляхом збільшення кількості колоністів в Україні послабити український рух, зробити їх своїми союзниками в боротьбі проти польського впливу.

Друге місце за чисельністю після корінних жителів – українців, на Правобережжі займали євреї. Правовий статус євреїв в Російській імперії мав помітні особливості, а саме – адміністративне встановлення території їх розселення, що само по собі було одним з виявів політики антисемітизму. Починаючи з Катерини ІІ, російські імператори видали низку законодавчих актів, котрими визначалися місцевості, за межами яких євреї не мали права поселятися. Поступово була окреслена своєрідна «смуга єврейської осілості», існування якої законодавчо утверджувалося Положеннями про євреїв 1804 та 1835 рр. Згодом в цій політиці намітилися певні послаблення, продиктовані економічними інтересами держави. Починаючи з 1859 р. для окремих категорій єврейського населення робилися винятки і їм надавалося право постійного проживання поза «смугою осілості». Спочатку таке право отримали купці І гільдії, згодом воно поширилося на євреїв з вищою освітою, ремісників. Загалом же «смуга єврейської осілості» проіснувала в Україні аж до повалення самодержавства.

Аналогічно до долі українства, яке опинилося у складі Російської імперії, складалася доля інших неросійських народів, що проживали на українських землях. Після приєднання у 1783 р. до імперії Криму імперська етнополітика на цих землях призвела до суттєвих змін їх етнонаціонального складу. Становище кримських татар, як державоутворюючої нації Кримського ханства, змінилося, оскільки на них було поширено статус «інородців». Царизм здійснював широку програму боротьби з ісламом, руйнування мечетей, закриття національних шкіл, нищення пам’яток культури, зміни етнічного складу Криму за рахунок збільшення там російської присутності та заохочення переселення туди німців та інших народів.

На початку ХХ ст. національна політика самодержавства щодо неросійських народів, які проживали на теренах підросійської України, була успадкована від політики попередніх десятиліть і грунтувалась на концепції обмежувального, заборонювального законодавства, супроводжувалась реакцією, насиллям і репресіями. Як тільки виникали труднощі у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем, наростало невдоволення діями царизму, підносився національно-визвольний рух, царизм намагався перенести вину за це на “інородців”, звинувачуючи їх у сепаратизмі, автономізмі, вдавався до шовіністичних гасел на зразок «бий жидів – рятуй Росію». Національне питання залишилося гострим і нерозв’язаним і після революції 1905 – 1907 рр., коли Державна Дума не зуміла схвалити закони про громадянські права «інородців», а царська влада все ще ігнорувала вимоги неросійських народів. Тим не менш революційні події 1905 р. призвели до часткової лібералізації суспільно-політичного життя, що являла собою реакцію царизму на національно-визвольний рух. Одним з його виявів стало утворення Української думської громади у І та ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. В 1905 р. був прийнятий закон, який частково послабив антипольську політику, зокрема, дозволив викладання польською мовою в навчальних закладах. Скасовувались подібні обмеження і щодо інших національних мов.

Однак після поразки революції відбувається наступ реакції. Царський уряд, намагаючись взяти реванш за вимушені поступки, на які довелося піти в період революційного піднесення, вдається до посилення великодержавницьких, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. На українців було навішено ярлик «інородців», а за розпорядженням П. Столипіна в 1910 р. були закриті українські просвітницькі організації, припинена україномовна видавнича діяльність, заборонена українська преса – тобто були втрачені всі здобутки років революції. Один з циркулярів міністерства внутрішніх справ оголошував боротьбу з «українським сепаратизмом» важливим державним завданням. Побудована на насиллі, національна політика здійснювалася таким чином, аби перешкодити порозумінню і солідарності українців з іншими поневоленими народами, не допустити створення єдиного антисамодержавного фронту.

Отже, аналіз національної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновок щодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив, зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.

Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і з точки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Для українських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовну семінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. У Львівському університеті було створено декілька українських (русинських) кафедр.

Щоправда, польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою української прихильності до Росії, і вже з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинили існування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови в українських школах. Українська інтелігенція в цей час була занадто малочисельною, до того ж більша її частина орієнтувалася на поляків як на більш культурну націю. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини у складі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.

До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.

В умовах революції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючи впевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичині кайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української (русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважало українське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українська мова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладання більшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру її розвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університеті кафедр української мови і літератури.

Заснування українських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдяки сприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний час підтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польський революційно-ліберальний рух. Адже ГРР висувала лише вимоги підтвердження прав української церкви нарівні з іншими обрядами, поширення української мови в адміністративному житті та освіті Галичини тощо. Ідеї національного визволення на той час ще не оформилися у певну політичну програму. Національно-політичний світогляд та практичні кроки обмежувалися вимогою поділу Галичини на дві окремі національні частини – українську та польську, а згодом – створення окремого українського Коронного краю, куди б увійшла українська Галичина, Буковина з Лемківщиною та Закарпаття.

Такі досить обмежені вимоги виглядали дисонансом у порівнянні з прагненнями інших слов’янських народів імперії, перш за все з більш політично зрілим польським рухом, який жадав надання полякам національної автономії в межах всієї Галичини, а згодом і відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Ігноруючи український національний рух, польські політичні сили фактично поглиблювали історичне протистояння двох народів, штовхаючи український загал під захист урядового табору, з яким він довгий час був вимушений пов’язувати хоча б мінімальні гарантії для національного поступу. Тим не менш українці домагалися, і небезуспішно, щоб їх визнавали не як частину польського населення, а як автохтонний русинський народ на території Східної Галичини.

Революційні події 1848 р. знаменували собою переломний момент в історії західних українців. Якщо спочатку в Галичині, найбільшому ареалі української меншини, Відень вміло маніпулював регіональною «українською картою» у боротьбі проти польського сепаратистського руху (інші землі – Буковина та Закарпаття, виходячи з незначної кількості місцевого українства та їх мізерної ролі в суспільно-політичному житті держави взагалі не бралися до уваги), то починаючи з середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики, до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або й знищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвим впливом на перебіг подій призвели до швидкого розколу цього руху на ворогуючі між собою уламки – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці, які ідентифікували себе як частину українського народу, більшість якого живе в Наддніпрянській Україні, ні москвофіли, які визнавали себе частиною 50-млн. великоруського народу, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь час при нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямування обох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу, центральний уряд ставився до них в цілому упереджено. Через це офіційний Відень намагався, хоча і без особливого успіху, живити ідеї т.зв. «рутенства» – вдячного Габсбургам 3-мільйонного «галицько-руського» народу, окремішнього як від росіян, так і від малоросів.

На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1 депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Як результат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).

Отже, центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронному краї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний) контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. Політика шляхти тепер відверто зводилась до захисту свого привілейованого становища як в Коронному краї, так і в державі в цілому. В 1862 р. польська мова в Галичині стала крайовою урядовою мовою замість німецької. Завдяки вдалим діям польської політики у 1866 р. був торпедований черговий проект центрального уряду щодо поділу Галичини на польську та українську окремі адміністративні частини. Недемократичність виборчих статутів до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також такі фактори, як брак політичного досвіду української еліти, її консерватизм, дозволили польському загалу в наступні роки все більше витісняти українців з владних структур. Катастрофічно зменшувалася українська присутність в органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі. Отже, перспективи розвитку українського національного руху відтепер у великій мірі ставали можливими лише в умовах відмови поляків від частини набутих монопольних прав, що лише посилювало польсько-український конфлікт.

Польські політичні сили намагалися поширити свій вплив і на представників інших етнічних меншин. Ряд провідників польського руху висловлювався за «полонізацію» євреїв, що, однак, знайшло осуд з боку не лише українських, а й ряду польських політичних партій, які дедалі чіткіше висували ідею національного відродження і здобуття національних прав, боролися за міжетнічне порозуміння.

В 1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не менш українська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, і Буковині – німецький, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.

І все ж в Буковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуація складалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної переваги будь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентної політичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складу Буковинського сейму. Посилюється боротьба українців з румунами за національну окремішність, з одного боку, і з германізацією – з другого. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. центральний уряд, наляканий активізацією румунського соборницького руху, який розпочався після створення Румунської держави, став підтримувати українську громаду на противагу румунському боярству, а також з метою обмеження москвофільського руху.

На Закарпатті цісарська влада всіляко підтримувала угорське населення, створювала йому привілеї у господарському і культурному житті, захищала інтереси австрійців та німців. Після створення дуалістичної монархії українці Закарпаття, поряд з іншими невеликими національними меншинами, були кинуті на поталу угорській олігархії. Суцільний процес мадяризації поглинув скромні здобутки українського національного руху 50-х рр., і досить швидко «українське питання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.

Разом з тим необхідно пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, при всій своїй подібності з Російською імперією, мало ряд істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень справити суттєвий тиск на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Україні домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228), ряду посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Ряд змін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Але початок Першої світової війни перервав цей процес.

Видатні постаті:

М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко - українські історики – прихильники теорії моноетнічної Київської русі.

М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко – українські історики, які стверджують, що Київська Русь була поліетнічною державою гедемін, Вітовт, ольгерд, Свидригайло – представники династіїлитовських князів Дмитро байда – Вишневецький – засновник Запорізької Січі.

Костянтин острозький – український магнат, засновник церковнослов’янської писемності.

Іван гонта та Максим Залізняк – керівники «коліївщини».

Хронологія:

ІХ – 40 рр. ХІІІ ст. – існування київської русі, правління дінастії Рюриковичів.

1340 – 1366 – польська окупація галичини.

1362 – 1569 рр. входження українських земель до складу Великого Литовського князівства. Правління династії Гедиміновичив.

1375 – заключення кревської унії, першої спроби об’єднання Литви та Польщі.

1569 – Любленська унія. Утворення уніатської греко-католицької церкви на українських землях.

1648 – 1657 рр – національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького як наслідокентологіки Речи Посполитої.

1702, 1762, 1763 рр. – Маніфест царського уряду щодо запрошення до росії іноземних колоністів.

1768 – «коліївщина» - національне повстання проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.

1772, 1793, 1795 рр. – поділи території Речі Посполитої. Приєднання Правобережної України до складу Російської держави.

1793 р. – приєднання Криму до Росії.

1863 р. – Валуєвський циркуляр. Заборона публікації українською мовою.

1876 р – Єлиський указ. Заборона публікувати та й ввозити українськоі книжки.

1804, 1835 – Положення проєвропеїв, запровадження «слуги єврейської осілості» в Російської імперії.

1907 – 1910 рр. - «столипінська» ресекція, посилення російського великодержавного мовінизму.

1848 – 1849 рр. – революція в Австроросійській імперії, кардинальні зміни ентиполітики.