План

Вступ

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У даній роботі я спробую висвітлити зростання національної свідомості українського народу, боротьбу за державні права, створення першої демократичної держави на території України — Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УРСР.

1. Жовтневі події у Києві

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд" Вітаючи його від імені Центральної Ради, М.С.Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави — Української Народної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд — Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб утворити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була стислою:

"Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності".

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У зверненні до громадян України Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять українських губерній. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перевороту в Петрограді. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпорядженні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету.

У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду робітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петрограді, вони прагнули встановити радянську владу. Центральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла штабові округу, але відстоювала власне право на владу.

Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджали одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що більшовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії, — зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і визнав ідею федерації, більшовикам в Україні було наказано увійти в Центральну Раду, хоча вони й далі вважали її противником. Тому більшовицькі лідери у Києві проявляли певну розгубленість у стратегічних питаннях. Свідченням цього було одноденне перебування представників їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету по охороні революції.

З трьох політичних сил більшовики виявилися найбільш ініціативними і рішучими в діях. 27 жовтня вони скликали розширений пленум Рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому утворили революційний комітет — орган керівництва збройним повстанням. Тим часом штаб КВО стягував до міста вірні йому війська з фронту. Наступного дня він блокував Маріїнський палац, де перебував ревком, і заарештував його майже в повному складі. Повстанців було позбавлено керівництва, але ненадовго. 29 жовтня більшовики обрали новий ревком. Почалися бої, переважно на Печерську та в районі заводу "Арсенал". На вулицях міста з'явилися окопи й барикади. Київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання.

Бої тривали три дні. Ввечері 31 жовтня стало зрозуміло, що повстання перемагає. Комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи всю ніч виробляла умови припинення вогню. Генералітет змушений був звільнити заарештованих членів першого ревкому, вивести з міста війська Й розформувати офіцерські дружини. Місто переводилося на мирний стан. Його охорона доручалася Центральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях І зберігали високу боєздатність.

Як тільки вщухла стрілянина, Центральна Рада зібралася, щоб прийняти ряд постанов, з якими не можна було гаятися. Перш за все, йшлося про встановлення контролю над тиловими гарнізонами, особливо в Київському Військовому окрузі. Вірні поваленому урядові генерали втекли у невідомому напрямку, і тимчасовим начальником КВО було призначено члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка. Більшістю голосів (проти голосували українські соціал-демократи і меншовики) Рада прийняла рішення про передачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів. Це був перший крок до реалізації есерівських (а з недавнього часу — і більшовицьких) вимог щодо соціалізації землі. Малій Раді доручалося затвердити закон про вибори до Українських Установчих Зборів і провести самі вибори. Нарешті, на доповнення заяви вже ліквідованого комітету по охороні революції про кордони України Рада прийняла таку офіційну постанову: "...поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на одмежовану (Тимчасовим урядом) територію України, де більшість населення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини". Поважаючи право населення Бессарабської губернії на самовизначення, Рада не заявила претензій на її українські частини. В цей час у Кишиневі готувалося скликання бессарабського парламенту (Сфатул Церій), у якому молдавани дістали 70 % місць, а національні меншини, поміж них і українці-30%.

2. III Універсал Центральної Ради

Після перемоги повстання у Києві склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювали збройні сили Центральної Ради і більшовиків. Таке становище довго тривати не могло. І знову ініціативу визначати дальший хід подій взяла на себе більшовицька партія.

4 листопада було скликано нове засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, представників від контрольованих переважно більшовиками військових частин, які розміщувалися у місті, профспілок та фабзавкомів. На них Г. Л. Пятаков висунув доволі гнучку й підступну тактику усунення Центральної Ради з політичного життя за допомогою контрольованого більшовиками виборчого процесу всередині Рад. Після відповідного інструктування запрошених більшовиків і співчуваючих їм збори відповіли в своїх резолюціях на ряд питань, пов'язаних з організацією влади. На питання про те, кому повинна належати влада в Росії, збори більшістю у 433 голоси проти 119 відповіли: Радам. Питання про те, хто має бути владою в Україні, розв'язувалося одноголосно: Центральна Рада. Цим більшовики нібито підтверджували свої нові декларації в національному питанні. Однак їхня реальна політика не збігалася з деклараціями. Виявилося, що вони бажали мати справу не зі справжньою Центральною Радою, яка тривалий час розвивалася й оновлювалася в ході національно-визвольного руху, а з маріонетковою установою під тією самою назвою. Голосами 389 учасників зборів було вирішено здійснити "реконструкцію" Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада провадила підготовку до Установчих Зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовицька партія прагнула скористатися тимчасовою популярністю в масах, щоб "перетворити" Центральну Раду за російським зразком у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Центральна Рада бажала віддати завойовану владу демократично обраним депутатам Українських Установчих Зборів, а її опоненти — встановити диктатуру однієї партії під виглядом диктатури пролетаріату.

Керівництво Центральної Ради бачило небезпеку, яка створилася для України з боку більшовицької партії після жовтневого перевороту в Петрограді. Потрібні були рішучі дії по закріпленню за українським народом державних прав. Чекати чергової сесії Центральної Ради або скликати надзвичайну сесію не залишалося часу. Пізно ввечері 6 листопада зібралася Мала Рада.

Відкриваючи це історичне засідання, М. С. Грушевський заявив, що після зникнення центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна, яка загрожує перекинутись і в Україну. Щоб врятуватися від анархії і війни, треба негайно, не чекаючи перетворення Росії на федеративну республіку, проголошувати утворення Української національної держави. "Обставини, — зазначив голова Ради, — примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас... Українські фракції цілий тиждень обмірковували це питання і прийшли до висновку про невідкладність цього акту".

Після цього Грушевський від імені керівництва Центральної Ради і Генерального секретаріату подав на затвердження Малій Раді текст III Універсалу. В ньому проголошувалося:

"Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному секретаріатові України. Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії".

III Універсал оголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні. Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасувалося. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався восьмигодинний робочий день. Центральна Рада зобов'язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів. Вказувалося, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканність особи і помешкання, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а їх скликання — на 9 січня 1918 р.

Читання Універсалу неодноразово переривалося овацією. Потім присутні встали і заспівали гімн "Ще не вмерла Україна", шевченківський "Заповіт". Поіменним голосуванням за затвердження Універсалу висловилося 42 члени Малої Ради при п'ятьох, що утрималися. Коли Універсал було прийнято, вже розпочався новий день, 7 (22) листопада. А через два дні на Софіївській площі відбулося його урочисте проголошення. Коли минула ейфорія, викликана справді історичним здобутком — проголошенням Української Народної Республіки, виявилися слабкі сторони законотворчої діяльності Центральної Ради. За визнанням В. К. Винниченка, третій конституційний акт Ради не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Справді, у першому універсалі утверджувалася національна ідея, яка об'єднувала всіх українців, а в третьому — накреслювалися соціально-економічні заходи, по-різному зустрінуті в різних колах. Наприклад, під час обговорення універсалу в Київській міській думі Центральну Раду звинуватили у капітуляції перед більшовизмом. Навпаки, більшовицька преса зазначала, що Рада з деяким запізненням і з певними урізками прийняла лише частину декретів, проголошених радянською владою.

Найбільше дискусій викликало земельне законодавство. Генеральне секретарство земельних справ розіслало спеціальну відозву до населення. В ній роз'яснювалося, що нетрудове господарство є таким, у якому власник змушений через його розміри постійно наймати робітників. Вказувалося, що у землевласників, які мають менше 50 десятин, земля відібрана не буде. Таке роз'яснення розлютило безземельних і малоземельних селян, охоплених бажанням поділити всі землі "по справедливості", тобто порівну. Класова ненависть, викликана тяжким становищем люмпенізованих прошарків населення, підсилювалася більшовицькими гаслами, які в Росії вже стали державними законами. Центральна Рада не могла цього не враховувати, балансуючи між різними верствами суспільства в обстановці зростаючого господарського занепаду і паралічу державної влади.

Відмова від самостійності УНР і визначення її статусу як складової частини Російської Федерації істотних дискусій не викликали. Грушевський не помилявся, вказуючи на те, що ідея федерації глибоко вкоренилася в українському суспільстві. Самостійників серед українців справді було небагато. Але автори III Універсалу припустилися фундаментальної помилки, коли понадіялися на те, що створювана УНР виявиться здатною протистояти центру, імперська природа якого не змінилася з поваленням царя та з усуненням Керенського. Тим більше вони помилялися, коли розраховували на те, що у них вистачить сили взяти на себе ключову роль у перебудові гинучої імперії на нових, демократичних і федералістичних засадах. У дусі революційного романтизму резолюції з'їзду народів Росії вони закликали в універсалі: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Такі заклики перебували у кричущій невідповідності з суворою дійсністю. Тільки демократичний струмінь Лютневої революції міг дати життя федеративному союзу вільних народів, але він після невдалого корніловського і вдалого ленінського переворотів майже зник. Об'єктивно складалося так, що відмовою від самостійності Грушевський, Винниченко та інші лідери національно-визвольного руху прив'язували Україну до старого імперського центру у новій, більшовицькій оболонці. Наприкінці листопада Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому і крайових урядів Дону, Кавказу, Сибіру, Молдавії, Криму і Башкири з пропозицією негайно розпочати переговори з ним у справі утворення єдиного федерального уряду Росії. На думку секретаріату, тільки такий уряд мав право взяти на себе повноваження поставити перед усіма воюючими державами вимогу про укладення миру. Проте цей донкіхотський проект серйозно не розглядався. Раднарком вважав себе центральним, а не обласним урядом. Він уже готувався до знищення всіх периферійних державних утворень, зокрема й УНР.

3. Утворення радянської "УНР"

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11 — 12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровчій телеграмі Раднаркому вказувалося:

"Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки, — Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку..."

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ради робітничих і селянських депутатів), а цілком незвичну, в однині: "робітнича і селянська Рада". Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшовиками органу влади до звичної для мас — Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб "переобрати" Центральну Раду на представницькому з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської "УНР" і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879 — 1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї приїхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон. Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очолила Південно-Західний окружний, а в липні — обласний комітет більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підпорядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, перетворювало його на "кишеньковий" для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного працівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На "паритетних" засадах своїм повноважним представником при Раднаркомі український уряд призначив Затонського. Останній одержував право вирішального голосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді питань, що стосуються України.

4. Проголошення незалежності УНР

На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони — українські і робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним із перших Народний секретаріат видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Відтак він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Військові операції провадилися переважно по лініях залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти противника. Ініціатива в них належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалася. Коли війська Антонова-Овсієнка, який керував воєнною кампанією, наближалися до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізувалися і не зрідка, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройне повстання. Якщо робітничий клас здебільшого підтримував радянську владу, сподіваючись на встановлення порядку органами, які він сам обирав, то українське село залишилося нейтральним і вичікувало, хто візьме гору. Розчаровані соціально-економічною політикою Центральної Ради, пролетаризовані селянські маси відмовляли їй у беззастережній підтримці. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все більше схилялися до максималістських більшовицьких гасел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркованою політикою, і встановити радянську владу. Незважаючи на протест Грушевського, змовники були заарештовані в самому будинку Центральної Ради під час засідання есерівської фракції. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм "кишеньковий" уряд. Формально відокремлення од режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила "Закон про національно-персональну автономію". У ньому проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

Висновок

На початку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у "нейтральній зоні" з партизанів, які покинули територію України після придушення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил становила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, "незалежному" центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава. Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніпрі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви надзвичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти І Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од "більшовицької" соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

Використана література

1. Афанасьєва В. Г., Смирнова Г. Л. "Урок дає історія". М.: Політіздат, 1989 р.

2. Грушевський М. "Начерки історії українського народу". — К., 1991 р.

3. Дорошенко Д. І. "Нарис історії України". — Львів, 1991 р.

4. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. "Історія України". - К.: Освіта, 1995 р.

5. Курс лекцій: "Історія України": У 2 т. — К.: Либідь, 1992 р.

6. Полонська-Василенко Н. "Історія України". Мюнхен, 1972 р.

7. Субтельний О. "Історія України", Київ, 1993 р.