Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кафедра всесвітньої історії

Парфенчук Наталя Володимирівна

ІТАЛІЙСЬКА КУЛЬТУРА

(кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст)

Курсова робота

Науковий керівник-

к. і. н., доц. Кривуля О.А.

Луганськ 2007

ЗМІСТ

ЗМІСТ 2

ВСТУП 3

РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ 6

РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ 9

2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст. 9

2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії 18

РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО 27

3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії 27

3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм 31

ВИСНОВКИ 43

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 47

ВСТУП

Актуальність теми. На сучасному етапі становлення української державності країна перебуває у складному становищі. Затяжна економічна й політична криза ускладнює процес входження України до європейського співтовариства. Довгий час перебування країни під владою інших держав відбилося на особливостях культурного та етнічного розвитку регіонів. Політична еліта сучасної України використовує це у своїх інтересах, що поглиблює регіональні відмінності і загрожує майбутньому існуванню України, як соборної незалежної держави. Тому на захист соборності і незалежності повинні стати культурні діячі та митці сучасності. Виходячи з цього, стає актуальним дослідження розвитку культури Італії періоду Рісорджименто – періоду національно-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Коли наука, література, мистецтво всіма можливими засобами сприяли спочатку духовному, а потім і політичному об’єднанню країни. Цю історичну місію було покладено на просвітництво – загальноєвропейський ідейний рух. З іншого боку, бурхливий розвиток італійської культури кінця ХVІІІ – другої половини ХІХ ст. був наслідком економічних перетворень, що мали своє втілення у розвитку капіталістичних відносин й сприяли появі нових художніх течій – неокласицизму, романтизму, реалізму тощо.

Об’єктом дослідження виступає культура Італії, як історично обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створювані ними матеріальних і духовних цінностей.

Предметом є духовна культура Італії епохи Рісорджименто.

Хронологічні рамки дослідження - це епоха рісорджименто, що охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію італійських держав Апеннінського півострову.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення доступної літератури прослідити специфічні особливості та відмінності італійської культура епохи Рісорджіменто. Довести. що культурні традиції Італії відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.

Для реалізації зазначеної мети поставлені такі завдання:

виявити наявність та доступність літератури та джерел з теми дослідження;

проаналізувати політичне та економічне становище Італії досліджуваного періоду;

виділити цілі й завдання національно-визвольного руху - Рісорджименто та загальноєвропейського ідейного руху - просвітництва;

показати вплив загальноєвропейських культурних традицій на розвиток італійської культури;

довести, що незважаючи на значний вплив загальноєвропейських культурних традицій, італійська культура мала свої специфічні відмінності і особливості, що полягало у специфічних політичних і економічних умовах;

охарактеризувати розвиток духовної культури епохи рісорджименто та зміну трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів з проблеми зазнали подальшого розвитку: 1) аналіз соціально-економічного становища та його вплив на розвиток духовної культури; 2) систематизація розвитку художніх напрямків; 3) сучасне бачення ролі культурних процесів у політичному та економічному розвитку країни.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Список використаних джерел та літератури складається з 18 найменувань на 1 сторінці. Робота має …. додатків на …. сторінках. Загальний обсяг становить – 47 сторінок, з них основного тексту 44 сторінки.

РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Перш за все слід зазначити, що сучасної літератури по досліджуваній темі недостатньо. Дослідження історії возз'єднання Італії вимагає раніше всього осмислення кардинальних проблем, що розкривають суть історичного процесу.

Одна з перших праць по досліджуваній темі - це "Історія революції 1848г. Італійська Революція" Гарнье Пажі. Написана, можна сказати, "за гарячими слідами". В роботі освітлений розвиток революційних подій у ясній і точній послідовності, указуючи на особливості історичного розвитку, які привели до підйому суспільного руху, що носив національний характер. Сучасникові складно дати об'єктивну оцінку подіям, оскільки перш за все автор додає подіям свій погляд.

Написана через підлогу сторіччя "Історія Італії в новий час" Е.В. Тарле має вже інший характер опису подій і дає вже точнішу оцінку подіям, дивлячись на них через призму часу.

Першу спробу дати марксистську оцінку революції 1848 року зробив В. Невлер в своїй монографії "До історії возз'єднання Італії". На конкретному фактичному матеріалі автор з'ясовує значення національно-визвольного руху в революції і показує, як основоположники наукового соціалізму керували італійським рухом в II половинах XIX століття.

Одна з основних робіт радянських істориків - Історія Італії в 3х т під редакцією академіка С.Д. Сказкина, чия праця широкого тематичного діапазону освітлює проблематику і новій історії Італії, і розвиток її культури в епоху Рісорджименто.

У дослідженні В.І. Рутенбурга "Витоки Рісорджименто. Італія в XVII-XVII століттях" простежується складний багатоплановий процес розвитку країни в цей період, еволюція мови і культури. Велике значення автор надає діалектичному зв'язку соціально-економічних перетворень з еволюцією державних і політичних структур. Важливу роль він додає еволюції культури - складанню єдиної італійської мови, створенню національної літератури і розвитку італійських філософських концепцій, для яких, як указує автор, величезне значення в плані "прокладення ідеологічних шляхів до Рісорджіменто" мала для Італії загальноєвропейська філософія просвіти, французьких енциклопедистів і мислителів Великої французької буржуазної революції.

Збірка "Проблеми італійської історії" включає статті і публікації по актуальних темах новітньої і нової історії Італії. Значне місце займає історія суспільної думки в Італії в XVI-XIX століттях. Автори привертають широкий круг нових документів і матеріалів російських і італійських архівів.

Підводячи підсумок аналізу праць радянських учених про Рісорджіменто, необхідно відзначити нерівномірність у вивченні різних аспектів цього найважливішого періоду історії Італії. Краще всього, як ми бачимо, виявилися розробленими питання, пов'язані з національно-визвольним рухом, особливо в кульмінаційні революційні його фази. Достатньо широко і глибоко досліджена демократична течія і діяльність його вождів Мадзіні і Гарібальді. Менше уваги приділялася помірно-ліберальному напряму. Майже невивченими залишилися позиція правлячих кругів різних італійських держав і роль католицизму в цю епоху. Нарешті, особливо гостро відчувається недолік фундаментальних праць по соціально-економічній і культурній проблематиці.

Так, не можна не враховувати появу сучасних робіт після світової культури і тенденцій розвитку суспільної думки в цілому. Але для докладного вивчення і аналізу проблеми цього буде мало. Навчальні посібники, розраховані на широкий круг читачів, дають нам загальну характеристику культури Європи того періоду, виділяють основні течії в літературі і прикладному мистецтві, проблеми розвитку і розповсюдження суспільної думки, зародження нових ідеологій. Звичайно, немає підстави заперечувати можливість відомої схожості явищ і наявність аналогічних завдань в національному історичному процесі різних країн. Але нашим основним завданням є виділення особливостей розвитку саме італійської культури.

"Історія сучасної Італії" Джорджіо Канделоро в 5-ти т. є фундаментальна праця італійського історика, що містить широку архівну базу. В ній висвітлюються головні події історії Італії, приділяючи увагу найважливішим тенденціям розвитку держави того часу. Аналізуючи особливості кожної з держав Апеннінського півострова, автор дає чітке розшарування ідей у суспільстві, виникнення та об’єднання ідеї за незалежність єдиної італійської держави, розвиток характерної лише для неї культури та єдиної італійської мови.

Таким чином ми бачимо, що у вітчизняній літературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуально розробляти і сьогодні.

РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ

2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.

У 1713 р. після підписання Утрехтського миру між Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір, укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину, приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордони майже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]

У другій половині XVIII століття Італія потроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те, що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починає відроджуватися.

Саме в цей час росте попит на сільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шанс для сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи, оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядові реформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімум сприятливих умов для економічного розвитку.

Промисловість південної Італії усе ще зберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітився в північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло, відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевих виробів, паперу, скла тощо.

Льняні, бавовняні й вовняні тканини вироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування. До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятків централізованих мануфактур.

За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільших успіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильно відставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]

Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. У Ломбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважною формою, особливо в текстильній промисловості, стала "розсіяна мануфактура". Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.

Основу робочої сили в селах становили жінки й підлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.

На п’ємонтських шовкопрядильнях працювали по 70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався на схрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничим центром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Там під одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійські государі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великих мануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П’ємонтське королівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]

Однак далеко не всі італійські міста й держави процвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початку століття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782 році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягом XVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]

Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства, що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилося всього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.

Але розвиток великої промисловості, незважаючи на якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася, внутрішніх мит і урядовою регламентацією.

Тому, наприклад, у Папській державі ще наприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунок добродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.

У Неаполітанському королівстві, якщо не вважати того, що тут з'явилося кілька державних текстильних мануфактур, по великому рахунку нічого не змінилося. У Тоскані у вигідну сторону виділявся, мабуть, тільки порт Ливорно, де росла заповзятлива й енергійна буржуазія. Острівцем заповзятливості була й Флоренція з її порцеляновою мануфактурою, що процвітала з кожним днем. [15, 88-89]

В італійських країнах як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.

Зміни в селі були більше помітні. Капітал що встигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючи на те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмості дворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходили вихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.

Прагнення до агротехнічних нововведень стає усе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарів півночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнуть впровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичних фермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.

Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в 90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудження Ломбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]

За свідченням італійського історика Р. Вілларі, у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увага стали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.

У той же час разом з підйомом сільського господарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організацію сільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватних землеволодінь.

Долина По, лідер в аграрному секторі, більше інших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великий капіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільники перетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]

Саме тут навіть у період найбільш глибокого економічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших же областях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, що перебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних і селянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.

Феодальні латифундії, феодальна юрисдикція панували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна. Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть на окремі "острівці невдачі" на півночі Італії, розходження між північчю й півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.

Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то у зв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й інших сільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італії криза в цьому секторі господарства поступово відступала.

Однак, у містах панувало безробіття, тому що ріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерами могли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками або йшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.

Ціни росли, заробітна плата залишалася на колишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантів у Францію й Швейцарію. [11, 94-95]

У той же час більша частина феодальної верхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичний спосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставала на капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північних районів Італії.

Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризується відносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишалася політично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічним розвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. [17, 54]

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ.

Для феодальної верхівки італійських держав стало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країну чекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні

Найвідсталішою частиною Італії була Папська область. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася у різкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурним занепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарні передумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]

На іншому кінці полюсу знаходились П’ємонт і Венеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельні республіки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний в середні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вони теж переживали занепад.

Торговельний флот Генуезської республіки не діяв і уряд змушений був здавати його в оренду іноземцям.

Куди більший простір для підприємницької діяльності, відкривався в Мілані, Неаполі й Туріні, куди поступово переселялися генуезські купці. Згідно Пожаревацькому договору 1718 року Венеція поступилася туркам майже всі свої володіння на Балканському півострові. Її колишня слава "цариці морів" безповоротно закотилася, іспанські, австрійські, французькі війська безкарно топтали землі Венеції в наступні десятиліття.

Флоренція, відома, як промисловий і культурний центр середньої Італії, також перебувала в глибокому занепаді. Велике герцогство Тосканське було одним із самих великих держав на Апеннінах, і хоча Флоренція залишалася столицею цього великого державного формування, це її не врятувало. [5, 34-36]

В 1735 році, відповідно до договору Франції й Австрії, Тоскана була передана у володіння герцогові Францу Лотарингському, чоловіку Марії Терезії, кандидатові на трон Священної Римської імперії.

Правління у Тоскані обмежувалося функцією вибивання грошей і пересилання їх у столицю Австрії. Австрійська солдатня, що сприймала герцогство Тосканське як одну з Австрійських провінцій, зуміла вкрай розорити цю ніколи квітучу область.

Політичне положення Ломбардії (колишнє герцогство Міланське) із середини сімнадцятого століття також являло собою сумну картину. Війни першої половини сімнадцятого сторіччя розорили її. Парма й П’яченца були віддані як особливе герцогство однієї з галузей будинку іспанських Бурбонів, частина земель на заході Ломбардії відійшла до П'ємонту. Керування Ломбардії здійснювалося австрійськими губернаторами. [1, 72]

Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Необхідність реформ дозріла. Найбільш актуальною в той час для Італії була фінансова проблема й перші реформи були спрямовані в першу чергу на її вирішення.

Політична криза змусила перші реформи в Ломбардії провести Марію Терезію і її сина Йосипа ІІ, які встали перед необхідністю зміцнити своє панування й централізувати владу.

Першої й найбільш важливої була податкова реформа. На основі нового обмірювання було оцінено все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності її власників. Це дозволило рівномірно розподілити податки й ліквідувати всякі вилучення.

Держава також викупила внутрішні митні, дорожні й мостові мита й інші непрямі податки, що колись належали приватним особам. Урядом був закритий ряд монастирів і релігійних орденів. Інквізиція, церковна цензура були скасовані, а духовні особи підлягали духовному суду, що завдало серйозного удару по церковних привілеях. Були скасовані багато обмежень внутрішньої й зовнішньої торгівлі.

Прагнучи централізувати керування державою, уряд провів цілий ряд адміністративних реформ. Реформи привели не тільки до збільшення грошових надходжень у скарбницю, але також сприяли пожвавленню торгівлі, вільної купівлі й продажу земельних володінь і, разом з тим, їхньому переходу в руки нових буржуазних власників. Реформи відкривали широкі можливості для капіталістичного розвитку.

Ґрунт для майбутніх перетворень був підготовлений. Одним із самих послідовних реформаторів став тосканський великий герцог Петро Леопольд, що правив у Тосканії з 1765 але 1790 рік.

Він прекрасно розумів необхідність фінансових, адміністративних і інших реформ заради зміцнення своєї влади й панування дворян. Була введена вільна торгівля хлібом і іншими сільськогосподарськими продуктами. Ліквідована цехова система, скасуванні внутрішні мита. Петро Леопольд сприяв вільному продажу й покупці нерухомого майна. [8, 114-115]

Тосканському правителеві вдалося домогтися більше рівномірного розподілу податків і частково знищити податкові привілеї.

Однак характерно те, що податкові реформи так і не були Доведені до кінця. Відсутність підтримки з боку дворян і нерішучість самого великого герцога стали причиною провалу проекту конституції. Невирішені були, також, і земельне питання.

Петро Леопольд сприяв створенню кодексу карного права, на підставі якого відмінялися катування й страта. Він вів боротьбу із церковними привілеями, однак же корінна реформа самої церкви натрапила на лютий опір духівництва, у результаті чого великий герцог Тоскани вважав за краще не втручатися в справи церковників.

Порівняльний аналіз тосканських і ломбардських реформ дає змогу зробити висновок, що реформи Петра Леопольда були куди більше половинчастої й непослідовними, чим реформи, проведені в Ломбардії Марією Терезією і Йосипом ІІ.

У цьому відбилася більша відсталість Тоскани. Реформи лише до деякої міри сприяли пожвавленню економічного життя, але не мали ніяких істотних наслідків.

Що ж стосується Неаполітанського королівства, те тут податкові реформи не пішли далі внесення деякого порядку в області, у якій при іспанському пануванні панував повний хаос.

Тут були поступово скорочені привілеї церкви в судовій, адміністративній, податковій і політичній областях. Однак фінансова криза королівства не тільки не був переборений, але навіть поглибився до кінця століття. [2, 69-72]

Не дали результату й спроби реформи судочинства. Суд як і раніше був у руках баронів могутнім знаряддям розправи.

Були проекти законів, спрямованих на ліквідацію общинних земель, однак вони залишилися тільки на папері й реформи, проведені в Неаполітанському королівстві, не зачепили феодальний лад, навіть у такому слабкому ступені, у який це мало місце в Ломбардії й Тосканії.

Але далеко не у всіх державах Італії були такі енергійні керівники. У Папській області не проводилося взагалі ніяких реформ, якщо не вважати нерішучу спробу скасування внутрішніх митних, мостових і дорожніх мит.

У Венеції безсистемні й рідкі заходи направлялися головним чином на освоєння цілини й сприяли продажу общинних земель і вибиванню грошей. Лише в самому кінці вісімнадцятого сторіччя, в 1794 році, тут скасували внутрішні мита. [11, 56]

Всі реформи, проведені в П'ємонті, були спрямовані тільки на зміцнення абсолютизму. Тільки у 90-х роках, під явним впливом Французької революції, тут стали обкладати й дворянство деякими податями й продавати церковні землі. У Пармському герцогстві після енергійного правління Дю Тилло, були згодом скасовані всі реформи й навіть відновлена інквізиція.

Все це однозначно показує, що в Італії ще не встиг сформуватися клас буржуазії, що міг би успішно боротися за проведення реформ.

Більше того, в остаточному підсумку політика "просвіченого абсолютизму" мала на меті паралізувати опозицію буржуазії й, заспокоївши подачками народні маси, підновити й зміцнити феодальну монархію.

До початку 90-х років вісімнадцятого сторіччя захоплення реформами в Італії закінчилося. [6, 128]

Однак більшість із незадоволених становила все-таки буржуазія, найбідніше селянство й міські низи. Все більше стали мати величезний успіх заборонені урядом роботи просвітителів.

Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Італія залишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер.

Італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазних реформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосується перш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючи на їх нерішучисть і непослідовність були проведені буржуазні реформи, що сприяли пожвавленню економічного життя.

Але, у Папській області, П’ємонті, Пармо, Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи по зміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначні реформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті.

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ. В Італії починаються суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, які ставили за мету вирішення цих нагальних завдань – рух рісорджименто і просвітницький рух.

2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу - доби Раціоналізму, на соціальні,, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у XVIII ст. Його використовували Ф.М. Вольтер, Й. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта "Що таке Просвітництво" (1784 р). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом - вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. [3, 58]

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.

Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер - найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму - відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. [18, 86-89]

Натомість П. Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки - проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 рр), природодослідники П.С. Лаплас (1749-1827 рр.), П.Л. Мопертюї (1698-1759 рр.), Ж.Л. Бюффон (1707-1788 рр.), А.Л. Лавуазьє (1743-1794 рр.), К.Л. Бертолле (1748-1822 рр.), Н. Леблан (1742 - 1806 рр.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 рр.) і К. Лінней (1744-1829 рр.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.Б. Ламарк (1744-1829 рр.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.

Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями пріоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Італійські просвітителі перебували під більшим впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, які ставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236]

У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст. була видана в перекладі на італійську мову "Енциклопедія" Дідро. Підпільно поширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійські просвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів.

У їхніх поглядах дійсно було багато загального. Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазії вірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв.

Але навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]

Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа".

Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом".

Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.

Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.

Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув’язнення Джаноне помер [5, 189].

Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали.

Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.

Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ".

"Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми".

Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.

Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги.

У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175]

З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи".

"Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.

Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97]

Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунок невикористаних пустищ.

Франческо Джанні - міністр великого герцога Тоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати її своєю власністю.

Проголосивши своїм гаслом - "Вільна людина на вільній землі", - просвітителі вимагали скорочення сеньориальных повинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителів уважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу оренду частини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: "Коли людина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приносити врожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці не дістануться йому хоча б частково".

Основною мішенню нападок просвітителів були феодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудови феодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив, на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі.

Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.

Критикуючи феодальне суспільство, Карічоло з гіркотою говорив про сицилійського селянина: "Рабство настільки деградує душу, що вона більше не почуває ваги ланцюгів".

У підприємницькій діяльності вони бачили "фактор цивілізації й прогресу". Мануфактури, на думку Галіані, були знаряддям звільнення людства від феодального рабства й марновірств.

Таким чином, просвітництво - це загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.

Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини.

У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи та бурхливого розвитку промисловості. Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.

РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО

3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії

Рісорджименто - це національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Епоха рісорджименто охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима. [12, 455]

Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Загальне захоплення історією було характерним для XIX ст., як і захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків.

В 1768 - 1772 роках була опублікована "Революція Італії" п’ємонтця Карло Деніна. Це була одна з перших загальних історій італійського народу. Досить помітна публікація багатотомної "Історії італійської культури", що почав бергамець Джиролано Дірабоскі. [13, 66]

В 60-і роки в Мілані сформувався кружок філософів, літературних критиків і економістів за назвою "Суспільство кулака". Його очолили брати Пьєтро й Олександрі Веррі.

Однією із самих яскравих особистостей "Суспільства кулака" був Беккаріа (1738 - 1794 р), що видав в 1764 році трактат "Про злочини й покарання". Ця праця була переведена на багато іноземних мов і прославила ім'я Беккаріа далеко за межами Італії. Про трактат високо озивався сам Вольтер. [16, 90-91]

Беккаріа доводив, що в злочинах по більшій мірі винувато саме суспільство, що штовхає бідняка на злодійство й далі на вбивство. Він, також, критикував методи судочинства й сваволя чиновників, вимагав скасування катувань і страти. Вважав, що всі люди повинні бути вільні й рівні перед законом.

В цей час нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля.

У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. [7, 115]

Для розв'язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали "ланцюжки", яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв'язках природи.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології - еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. [9, 12]

Незважаючи на переможний поступ науки і пов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.

В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. [18, 206]

Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства нових вірних.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832 рр). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. [3, 164]

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення. Філософія межувала з ідеологією і політикою. Основний перебіг суспільної думки поступово перетворювався на політичні теорії. В роботах видатних філософів - Вінченцо Джоберті, Чезаре Бальбо, Массимо Д'Адзельо, Джузеппе Мадзіні мова йшла про найближче майбутнє Італії і її народу. [9, 56]

Віськонті, Пелліко, Романьозі були переконані в тому, що духовне відродження Італії можливо тільки за умови її політичного відродження. Звідси вони зробили висновок про необхідність безпосереднього зв'язку культурної, цивільної і політичної діяльності.

У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси - розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді - світове значення, як, скажімо, роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні. Створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. [13, 300]

Головною задачею літератури і мистецтва італійські митці вбачали у виховання національної свідомості. Письменники, поети, художники тощо, визначили нову літературу перш за все як "літературу дійсності", настійно підкреслюючи необхідність правдивого віддзеркалення життя в творах літератури і мистецтва. []

Таким чином, світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питання політичного об’єднання країни та селянське питання.

Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.

Італійські митці ставили завдання правдивого віддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії.

3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму XVIII ст. його називали неокласицизмом.

Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. [1, 248]

Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.

Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 - 30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. [7, 49]

Програма італійського романтизму, особливо в період його формування, була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. На неї зробили вплив і національні просвітницькі традиції, і думки французьких енциклопедистів. Всі ці тенденції особливо ясно простежуються в журналі "Кончильяторе" (1818-1819) - центральному органі міланських романтиків, що зіграв велику прогресивну роль в суспільному житті Італії на початку століття. На сторінках "Кончильяторе" - в статтях талановитого літературного критика Ермеса Віськонті, поета Джованні Берше, філософа Д.Д. Романьозі і драматурга, редактора журналу Сильвіо Пелліко - були вперше сформульовані найважливіші естетичні ідеї епохи Рісорджименто.

В роки реакції, що наступила після Віденського конгресу (1815), "Кончильяторе" сприяв духовному відродженню Італії.

Ентузіасти "Кончильяторе" прагнули включити Італію в загальноєвропейський культурний рух, подолати її замкнутість і відсталість. Захопившись європейським романтичним рухом, вони не відривалися від рідного грунту, при вирішенні будь-яких проблем завжди мали на увазі головну мету своєї політичної і літературної діяльності - долю батьківщини, яку вони мріяли змінити. [4, 56]

Алессандро Мандзоні, який формально не входив до складу редакції журналу, але був однодумцем ентузіастів "Кончильяторе". Висунута ними думка про нерозривний зв'язок літературної справи з цивільним (letterario-civile) стала однією з провідних ідей століття. "Кончильяторе" належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного.

Італійські романтики звернулися до вивчення національної історії, щоб зрозуміти історичні причини занепаду Італії, причини "применшення італійської нації", нагадати народу, що боровся за незалежність і єдність батьківщини, про його славне минуле, надихнути його прикладами героїчної боротьби предків. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності. В самому розумінні історизму вони впадали то в одну крайність - закликаючи до голої тенденційності в трактуванні історичних подій і оцінці їх з позицій і потреб сьогоднішнього дня, то в другу - крайність об'єктивізму, вважаючи, що мета письменника в точному і достовірному відтворенні історії без виразу якого-небудь свого відношення до того, що відбувається. Італійські романтики (як і їх однодумці в інших країнах) надавали велику увагу проблемам національної самобутності літератури і мистецтва. Виражаючи загальний погляд прихильників "Кончильяторе" на національне мистецтво, Пелліко в статті "Театр Марі Жозефа Шенье" писав, що національним є лише той твір, який пройнятий любов'ю до батьківщини і служить її благу. Вперше в Італії цю точку зору висунув і відстоював в численних критичних статтях Д. Берше. Він підкреслював, що література повинна звертатися до всієї нації, а не до замкнутих кухлів "вибраних" і відбирати з історії те, що може бути близько, зрозуміло і повчально для більшості сучасників-італійців. Берше, Віськонті і особливо Мандзоні вказували на те, що мета письменника - у віддзеркаленні і осмисленні долі свого народу, умінні вірно уловити насправді і висунути в літературі найважливіші проблеми народного життя. [17, 144]

1830-е роки знаменують початок другого періоду в розвитку італійського романтизму. В області естетики заслуговують уваги в цей час роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні і що знаходився під його впливом відомого драматурга Д. Никколіні.

Література була лише однією з багатьох сторін політичної діяльності Мадзіні, стороною яскравої, цікавої, але другорядної. Мадзіні хотів бачити літературу і мистецтво заснованою на "вищому колективному принципі загальної правди", яка повинна бути викладена письменником через його ідеал. Цю "загальну правду" Мадзіні розглядав в трьох аспектах: як правду історичну (факти, реальність), моральну (ідейне значення) і абсолютну (відвернута філософська ідея), яка веде до Бога. Правду моральну, а тим більше правду абсолютну він ставив вище за реальну правду фактів. "Істинно європейський письменник, - затверджував Мадзіні, - повинен бути філософом з лірою поета в руках". Центральними чинами його творів повинні стати ідеальні герої, які могли б служити для сучасників прикладом мужності і вірності революційному ідеалу. [8, 93]

Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху

В роки революційного бродіння, викликаного в Італії Великою Французькою революцією 1789 р., еру італійського мистецтва Рісорджименто відкрили представлення "трагедій свободи" Вітторіо Альфьері (1749-1803) Трагедії Альфьері були створені ще в 70-80-х роках XVIII. Але справжній суспільний резонанс вони дістали на рубежі XVIII-XIX ст. Їх мужній пафос, вогонь політичної пристрасті, схвильована проповідь свободи запалювали серця італійських патріотів-республіканців 90-х років.

22 вересня 1796 р. на честь святкування п'ятиліття Французької республіки в Мілані була поставлена одна з кращих трагедій Альфьері - "Виргиния". Глядачі, наелектризовані політичним напруженням спектаклю, в перервах між актами давали вихід відчуттям, танцюючи в партері "Карманьйолу".

Трагедії Альфьері сталі прапором італійських республік, що народжувалися, впливали на створення національного характеру італійців, збудивши в них, по виразу Стендаля, "жадаю стати нацією". Вони відповідали відчуттю турботи за долі батьківщини кожного нового покоління італійських патріотів, що черпали в створеннях поета сили для самовідданої боротьби.

"Совістю Італії" називали сучасники поета Уго Фоськоло (1778-1827). В його творчості полум'яний патріотизм і героїчний пафос, виражений у дусі революційного класицизму, у ряді творів вдягаються в нові поетичні форми, прокладаючи дорогу романтичній літературі. [2, 74]

Своя перша поетична збірка "Оди" (1795) він присвячує Альфьері. В тому ж році 17-річний Фоськоло за вільнодумство піддається допиту інквізиторів і потрапляє у в'язницю. Вийшовши на свободу, молодий поет в 1796 р. в числі інших італійських патріотів захоплено зустрічає французьку республіканську армію на чолі з Бонапартом.4 січня 1797 р. у венеціанському театрі Сан-Анджело з величезним успіхом йде його перша республіканська трагедія "Тієст", повторена потім 30 разів підряд. [11, 80]

Яскравим документом епохи з'явився роман Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса" (1802). Роман пройнятий всіма печалями і радощами великої визвольної боротьби; він виражає відчай героя-патріота, що побачив в наполеонівському режимі крах надій на звільнення Італії, і готовність віддати життя за свою пригноблювану батьківщину. [11, 83]

Мрію про вільну Італію поет виразив в чудовій поемі "Гробниці" (1807), що оспівувала героїв минулого. Ця поема Фоськоло надихала італійських патріотів декількох поколінь на боротьбу за звільнення батьківщини. В 1811 р. Фоськоло поставив в Мілані трагедію "Аякс", викриваючу деспотизм Наполеона, і цензура заборонила її.

Відмовившися принести присягу австрійцям після Віденського конгресу 1815 р., Фоськоло вимушений покинути Італію.

Серед молоді, що захоплювалася романом Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса", був і геніальний музикант Никколо Паганіні (1782-1840). В його бунтівному мистецтві втілився дух боротьби італійського народу, сміливий протест проти придушення і приниження людської особи.

В рядах революціонерів-карбонаріїв виявилися багато видатних італійських письменників і поетів. Серед них - С. Пелліко, Д. Берше, П. Джанноне, поет-імпровізатор Р. Россетті. Всі вони взяли діяльну участь в карбонарській революції 1820 - 1821 рр.

Сильвіо Пелліко (1789-1854) був автором першої романтичної трагедії Рісорджіменто - "Франческа та Рімнні". Боротьбі за свободу батьківщини присвятив себе і поет-романтик Габріеле Россетті (1783-1854), співак неаполітанської революции1820 р. В ході повстання карбонаріїв Неаполя він склав вірш "Неаполітанська конституція 1820 року". Рятуючись від переслідувань, Россетті в 1821 р. виїхав до Англії. [6, 79]

Найбільшим італійським письменником XIX в. був видатний теоретик італійського романтизму Алессандро Мандзоні (1785 - 1873). Заслуги Мандзоні перед італійською літературою такі великі, що його ім'я по праву коштує в одному ряді з іменами письменників, що становлять гордість італійської нації, такими, як Данте, Петрарка, Тассо, Боккаччо, Альфьері і Гольдоні.

Творчість Мандзоні залишила глибокий слід і в італійській поезії, і в драматургії, і, крім того, проклавши шляхи сучасному реалістичному роману, зробило великий вплив на розвиток італійської прози.

Мандзоні був не тільки одним з найвидатніших італійських поетів XIX сторіччя, але і драматургом і автором всесвітньо відомого історичного романа "Обручені".

Інший характер носила творчість сучасника А. Мандзоні - чудового італійського поета Джакомо Леопарді (1798-1837). Улюблені теми лірики Леопарді: самотність людини в світі, неможливість щастя, жорстока влада природи над людиною.

"Пісні" (1816-1836) принесли Леопарді славу одного з найбільших світових ліриків; крім того, його перу належать "Щоденник" (1817-1832), який є як би щоденною сповіддю поета, і "Моральні твори" (1820-1825), невеликі трактати, в більшості своїй написані у формі діалогів-суперечок. [6, 90]

З карбонарським рухом був зв'язаний і основоположник італійського романтизму в живописі Франчесько Гайец (1791 - 1882).

В 1818 р. в Мілані Гайец зблизився з Пелліко і Мандзоні і незабаром став главою італійських художників-романтиків, що виступили проти офіційного академічного класицизму. Національно-визвольні ідеї знайшли віддзеркалення в його історичних полотнах: - "Втікачі з Парги", "Граф Карманьола", "Прощання Ромео і Джульєти" тощо.

Патріотизм залишається синонімом романтичного напряму в італійському мистецтві і на другому етапі руху Рісорджименто. Романтизм цього періоду придбаває все більш демократичні риси. Найпильніший інтерес у письменників, поетів, музикантів і художників викликає історична тема, в творах розкривається роль народу як основного носія героїчного початку. []

В літературі цього часу основними жанрами стають історичний роман, що продовжує традиції Мандзоні, і історична драма.

Літературу 30-х років представляють два письменники-республіканців, що взяли діяльну участь в русі Рісорджименто, - Франчесько Доменико Гуєррацци (1804-1873) і Джан-Баттіста Никколіні (1782-1861), творчість яких складалася під впливом Мадзіні.

В 30-40-е роки в італійській літературі з'являється романтична сатира, яку представляють два поети - Джузеппе Беллі (1791-1863) і Джузеппе Джусті (1809-1850).

Для кращих творів відомого живописця-романтика Д. Морелли (створених в основному на історичні і літературні сюжети) характерна життєвість і емоційна виразність образів, майстерність і свобода композиції, барвиста палітра (картини "Іконоборці", "Граф Лара з пажем", "Тассо і Елеонора"). [9, 315]

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині ХІХ ст. він поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років ХІХ ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму - виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.

Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. Вони затверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. [3, 69]

Група молодих флорентійських художників (Синьоріні, Фатторі, Лега), що боролися за реалістичне, правдиве мистецтво, що відображає життя народу, представляє так званий напрям "маккьяйоли" (назване так за колорит, заснований на контрастах світлих і темних плям).

Главою напряму "маккьяйоли" був Синьоріні, вимагаючий від мистецтва співзвуччя сучасності. Серед його кращих творів - реалістичні полотна, військові епізоди, портрети, картини побутового жанру, пейзажі.

В творчості іншого члена групи "маккьяйоли" - Фатторі - значне місце займають реалістичні батальні полотна ("Після битви при Мадженте" та ін), що зробили художника визнаним главою італійських баталістів; жанрові картини, що відтворюють у вільній ескізній манері вуличні сценки ("Римські візники" тощо), гостро характерні портрети, майстерно виконані офорти. Лега, друг Мадзіні, писав реалістичні полотна, присвячені італійському життю тієї епохи. Вони виконані художником в узагальненій, широкій живописній манері. Одна з кращих робіт Лега - картина "Барсальери, ведучі австрійських полонених", навіяна революційними подіями, в яких безпосередньо брав участь сам художник. [7,156]

Головною задачею театру було виховання громадянської самосвідомості і патріотизму. Його голос був зрозумілішим і ближче безграмотному у величезній більшості італійському населенню, ніж голос друку і літератури. Не дивлячись на гоніння цензури, з сцени лунали заклики до свободи і єдності Італії, до боротьби з іноземним пригнобленням, до подвигу в ім'я батьківщини. Спектаклі часто перетворювалися на революційні маніфестації.

Запитам широкого глядача в епоху Рісорджименто якнайбільше відповідав жанр трагедії, оскільки він особливо підходив для виразу політичних ідей і цивільних відчуттів. Власне, трагедія і визначала обличчя італійського театру XIX в.

Але серед акторів напряму неокласицизму було немало талантів, які, не порушуючи традиційних форм, створювали образи великої емоційної сили: Пелегріно Бланес, Антоніо Моррокезі, Джузеппе Демаріні і ін. Багато акторів уловлювали зміну в смаках глядачів, тягу їх до сильних емоцій, до романтизму. Вони прагнули пристосуватися до нових вимог, але ця задача була їм часто не під силу.

Потреби національно-визвольного руху, а також внутрішнє бродіння в театрі поступово, з середини готували грунт для реформи в області театру, яка була почата в 40-х роках XIX в. чудовим актором і політичним діячем Густаво Моденой (1803-1861). [9, 87]

Модена поставив задачу корінним чином перетворити італійський театр і зробити його зброєю в боротьбі за свободу і незалежність Італії; створити новий національний сценічний стиль, який відповідав би образу думок і відчуттів його сучасника. По суті справи це була та ж задача, яку прагнули дозволити італійські романтики в літературі.

Першим в італійському театрі Модена відкинув співучу декламацію, дотепер прийняту в трагедії, і вивів на сцену людину без якої-небудь театральної умовності. Досягти сценічної правди, з погляду Модени, актор може шляхом перевтілення в образ, створений драматургом, і за умови безпосереднього переживання ролі у момент її створіння. Модена, на противагу пошукам театральних ефектів, поклав початок в італійському акторському мистецтві об'єктивному вивченню психології персонажа і його існування, що представляється як реальне. Він заклав основи нового національного стилю виконання трагедії і сприяв становленню реалізму в італійському акторському мистецтві XIX в.

Видатними представниками школи, створеної Моденой, були італійські трагіки, що заслужили всесвітнє визнання, - Аделаїда Рісторі, Ернесто Росси і Томмазо Сальвіні. Вслід за Моденой вони бачили в театрі суспільну трибуну для виховання в сучасниках найвищого гуманізму, цивільних і патріотичних відчуттів. Кожний з них завжди пам'ятав про високе призначення актора і в мистецтві був перш за все патріотом і громадянином. []

В пору творчої юності в трагедіях Альфьері, Пелліко, Никколіні, Джакометті і інших італійських драматургів актори висували на перший план ті, що звучали у той час гостро сучасно тираноборські волелюбні і патріотичні ідеї. Грі акторів був властивий суспільний пафос, підвищена емоційність, прагнення наблизити трагедію до сучасності.

Таки чином, з епохою рісорджименто пов’язані послідовні зміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі був романтизм, який рішуче витіснив класицизм.

Програма італійського романтизму була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. Центральним органом міланських романтиків був журнал "Кончильяторе", йому належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності.

1830-е роки знаменують початок другого періоду в розвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху

Реалізм, як напрям виник ще у кінці ХVІІІ, та лише з другої половини ХІХ ст. поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків.

Отже, розвиток культури Італії епохи рісорджименто знаходився під значним впливом загальноєвропейських культурних процесів. Але специфічні особливості італійської історії відбилися і на відмінностях культурних традицій. Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто - величезне, героїко-епічне полотно, яскрава, своєрідна картина довголітньої політичної маніфестації.

ВИСНОВКИ

Огляд історіографії показує: по-перше, що у вітчизняній історичній літературі бракує наявного фактичного матеріалу з теми; по-друге, в архівах та інших джерелознавчих документах наявна база для вивчення проблеми "Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)".

Проаналізоване політичне та економічне становище в Італії, наприкінці ХVІІІ ст. вона залишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер.

Італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазних реформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосується перш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючи на їх нерішучість і непослідовність були проведені буржуазні реформи, що сприяли пожвавленню економічного життя.

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ. В Італії починаються розвиватися суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, що ставили за мету вирішення цих нагальних завдань – рух рісорджименто - національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії, та просвітницький рух - загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.

Просвітництво причиною занепаду Італії вважало політичну роздробленість, невирішені земельного питання - Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною, та засилля церковних догм у культурному хитті.

Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.

З епохою рісорджименто пов’язані послідовні зміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

1830-е роки починається другий період в розвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху

Отже, розвиток культури Італії епохи Рісорджименто знаходився під значним впливом загальноєвропейських культурних процесів. Але специфічні особливості італійської історії відбилися і на відмінностях культурних традицій. Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто - величезне, героїко-епічне полотно, яскрава, своєрідна картина довголітньої політичної маніфестації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.В. Невлер. К истории воссоединения Италии. М.: Госсоцэкониздат, 1936

2.Гарнье Паже. История революции 1848г. Итальянская Революция. –Санкт-Петербург, Издательство О.И. Бакста, 1862

3.Зарецкая Д.М., Смирнова В.В. Мировая художественная культура. Учебное пособие для вузов. - М.: Издательский центр, 1998, - 332с., ил.

4.История зарубежного искуссва. Изд.3е, доп. -Ред.М.Т. Кузьминовой, Н.Л. Мальцевой, М.: "Изобразительное искусство", 1983

5.История Италии в 3х т. Т1/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука, 1970. -576с.

6.История Италии в 3х т. Т2/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука. -1971. -605с.

7.История мировой культуры: Наследие Запада: Курс лекций/ Под ред. С.Д. Серебряного. М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1998,-429с.

8.Италия в трудах советских историков/ АН СССР. -М., 1989, 225 с.

9.Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти/В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Рожко. -К.: Літера ЛТД, 2005. -464с.

10.Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т 2. /Пер.В.С. Бондарчука., Ред. Н.В. Рудницкая. -Издательство иностранной литературы. М, 1961. -567с.

11.Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т4. /Пер. Н.К. Георгиевской, Ю.А. Фридмана., Ред. Н.В. Рудницкая, М.: Прогресс", 1966, - 614с.

12.Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т5/Пер. Н.К. Георгиевской, Ю.А. Фридмана, Ред. Н.В. Рудницкая, М.: "Прогресс", 1971,-512с.

13.Лекції з історії світової та вітчизняної культури; Навч. Посібник. Вид2-ге, перероб. І доп. За ред. Проф.А. Яртися та проф.В. Мельника. -Львів: світ, 2005. -568с.

14.Проблемы итальянской истории/Отв. Ред. Н.П. Комолова., М.: Наука. -1987, 272с.

15.Рутенбург В.И. Истоки Рісорджименто: Италия в XVII-XVIII ВВ. -л.: Наука, Ленинградское отделение, 1980. -303 с., ил.

16.Советская историческая энциклопедия. Т6. -М.: "Советская энциклопедия", 1965. -1022с.

17.Тарле Е.В. История Италии в новое время. -Изд. Акц. Общ. "Брокгаз Ефрон". - С. -П. -, 1901

18.Чернокозов А.И. История мировой культуры (кратк. Курс). Ростов-на-Дону, "Феникс", 1997. -480с.

Листать вверх Листать вниз

Получить код

Скачать материал (0.07 Мб)

Нравится материал? Поддержи автора!

Ещё документы из категории история:

Политико правовая мысль Древнего Китая

Перестройка и распад СССР в период 1985-1991 гг.

Лавров, Иван Иванович оперный певец

Хорватская республика Герцег-Босна

Этногенез и этнические процессы на территории Казахстана

СССР, США и Бомба

История лука