Іва́н Могильни́цький

Іва́н Могильни́цький (1777, за іншими даними 1778, Улюч (нині Польща) - 1831) - український освітній і церковний діяч, вчений-філолог, крилошанин перемишльської капітули з 1817 р., опікун шкіл Перемишльської єпархії, один з провісників національного відродження в Галичині.

Студіював теологію у Львові. Навчався на богословському факультеті Віденського університету. Висвячений на священика в 1800 р. Був парафіальним священиком у с. Дроздовичі (від 1800 до 1815 р.) і деканом у містечку Нижанковичі (нині Старосамбірський р-н, Львівська обл.). У Дроздовичах 1806 р. за клопотанням Могильницького організовано першу в тій окрузі народну школу. З 1816 р. - ректор новозаснованого дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (Польща). Того ж року заснував першу на західноукраїнських землях культурно-освітню громадську організацію "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних", яка ставила собі за мету видання українських загальноосвітніх та релігійних книжок (організація проіснувала до середини 1817 р.; припинила існування під тиском католицького духівництва). Уклав "Cтатут" товариства - "важливий документ для історії нашого національного розвитку" (І. Франко). З 1817 р. - інспектор шкіл перемишльської єпархії. Входив до гуртка українського духівництва на чолі з М. Левицьким та І. Cнігурським. Підготував і видав низку підручників українською мовою для народних шкіл: "Буквар славено-руського язика" (вид.1816, 1817, 1819, 1826, 1827 рр.), "Катехізис малий" (1817 р.). Створив першу в Галичині граматику української мови - підручник "Граматика язика словено-руського" (1823 р.). У передмові - статті "Відомість о руськім язиці" (видана в 1829 р. у польському перекладі "Rozprawa o języku ruskim") першим серед західноукраїнських мовознавців обґрунтував положення про самостійність і самобутність української мови. Цим спростовував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської мови та аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов’янських мов. Підкреслював зокрема її "урядовий" характер за часів польсько-литовського панування, відмінність від "інших гілок слов’янських мов, особливо від церковнослов’янської, польської та великоросійської", спільні риси у вжитку "в усіх руських землях, відомих колись під ім’ям Малої та Червоної Русі", необхідність розвитку літератури народною мовою тощо. Цією статтею "відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови" (І. Франко). Під час інспекторської діяльності домагався поширення мережі українських народних шкіл.

Зокрема на полі шкільництва поклав він дуже великі заслуги, довівши до того, що на 697 парохій в перемиській єпархії було в 1832 р.385 парохіяльних шкіл 24 тривіяльні й головна школа в Лаврові.

Могильницький розвідував українську мову. Згадана Відомість це перша на галицькім грунті наукова розвідка в 19 віці про українську мову, її минуле й відношення до инших славянських мов. Українську мову уважав Могильницький рівнорядною славянською сестрою, як мова чеська, польська, московська й инші. Може бо якийсь нарід утратити свою політичну самостійність, але народности й мови він не тратить. Зникла держава Володимира Великого, але українська мова заховалася досі. Сьогодні вона зберігається під сільською стріхою, але колись вона була урядовою мовою Великого Князівства Литовського й Польщі. Доля української мови під польським пануванням вязалася нерозлучно з долею українського народу, хоч польська мова багато зо свого багатства завдячує українській мові, а так само й московська.

Розвідка Могильницького доказує, як старанно він слідив за дослідами української історії, зокрема церковної, української мови в минулому й сучасности. До таких наукових творів у чужих мовах, котрі говорили про українське минуле, про українську церкву чи українське право, любив Могильницький давати свої критичні замітки й уваги.3 листування між львівським митрополитом Михайлом Левицьким і перемиським єпископом Іваном Снігурським видко, що Могильницький доставляв Левицькому матеріялів для його писем до урядів. В однім листі писав Левицький по польськи: „Могильницький мав нагоду, читаючи давнішу нашу історію, спостерігати, що коли сталося, отже пишу до нього щоб доніс мені, чи мав нагоду вичитати щось таке, що придалобся до теперішньої матерії". Заразом Левицький пересилав Могильницькому призбираний матеріял до перечитання. Ствердження такої може й взаїмної помочи пояснює неодну спільну думку в меморіялах для урядів і Відомости Могильницького про українську мову.

Епідемія холери в 1831 р. перервала невсипущу діяльність Івана Могильницького в 54 р. життя.