Київська Русь

Міністерство Освіти України

РЕФЕРАТ

Київська Русь

Виконав: учень 10-А класу

СШ №1

Ублінських Олександр

м. Запоріжжя

2002 р.

План

Пожива.
Будування.
Вбрання.
Які ж були слов'яни, наші далекі предки?
Обряди

А) Подружжя

Б) У будень і свято

В) Ігри, танки, музика

Г) Поховання

Пожива

Пили молоко коров'яче й овече; кобиляче чорне молоко, або кумуз, яку дуже смакувало кочовикам, у нас не прийнялося. З молока робили сир, але про олію звісток не маємо. Споживали також яйця.

Зате далеко менше був поширений рослинний харч. Як уже знаємо, городини було тоді небагато: ріпа, часник, цибуля , може огірки, зі стручкових рослин.

Північ: підсічно-вогньове землеробство
1 рік: дерева вирубуються
2 рік: дерева спалюються, а зола використовується як добриво
3 рік: засівши і збір врожаю,
Потім - нова ділянка, тому що земля виснажується.
Основні знаряддя праці: сокира, мотика, соха, борона-суковатка, заступ, ціпи, кам'яні зернотерки, ручні жернова.
Південь: вид землеробства - переліг. Багато родючих земель. Засівали ділянка протягом 2-3 років, потім вибирали нову ділянку.
Основні знаряддя праці: соха, рало, дерев'яний плуг із залізним лемешем і інші знаряддя для горизонтальної оранки.
Скотарство.
Свині, корови, дрібна рогата худоба. Робоча худоба воли і коні.

Розвите рибальство, полювання, бортництво (збір меду диких бджіл), особливо на півночі.

Землеробство. З хлібних рослин оброблялись просо і гречка. Вирощувалися льон, коноплі. Південні землі (родючі ґрунти, древні скіфські землеробські традиції, зв'язки з державами Північного Причорномор'я) - обганяють північні землі в розвитку.

2. Будування.

Селитися слов'яни любили по берегах рік і озер, на високих місцях, щоб водою не залило під час весняних розливів.

Тисячу років тому не вміли слов'яни будувати гарних будинків. Вони сплітали собі житла з галузей, покривали соломою — аби укритися від дощу так непогоди, — жили й у землянках.
От що писав Ибн-Даста: "Холод у їхній країні буває до того сильний, що кожний з них викопує собі в землі рід льоху, до якого прилаштовує дерев'яний гострий дах, і на дах накладає землі. Узявши кілька дров і каменів, запалюють вогонь і розжарюють камені на вогні до червоного кольору. Коли ж розжаряться камені до вищого ступеня, наливають їхньою водою, отчого поширюється пар, що нагріває житло до того, що знімають вже одяг. У такім житлі залишаються до весни".

Негода і холоднеча змусили вже в стародавності предків наших задуматися про те, як би краще улаштувати собі дах.

Стали вони свої плетені курені обмазувати глиною. Там, де

було вдосталь лісу, навчилися робити стіни з щільно

складених колод і будувати хати.

Печей і димарів зовсім не вміли робити в стародавності, а влаштовували серед жител вогнища, де і розводили вогонь, а дим ішло в отвір у чи даху в стіні. Лави, столи і все домашнє начиння робилися з дерева.

3.Вбрання.

Негода та мороз змусили наших предків, що прийшли з півдня, подумати і про теплий одяг. Де нестаток, отут і допомога: ліси повні були хутровим звіром. Треба тільки приловчитися, а добути хутро можна було. Не погнатися людині за швидким звірком - за чи лисицею зайцем, не здолати йому силача ведмедя.

Поганим була зброя наших предків дванадцять століть тому назад, але були все-таки в них і стріли, і списа з залізними наконечниками. А в далекій давнині, коли не знали ще нічого про залізо, вістря копій і стріл робили з кременів і риб'ячих кіст. Уміли предки наші капканами так пастками ловити звірів.

Зі звіриних шкір робили одяг для студених зим. На ноги звичайно надягали постоли, пізніше навчилися робити і шкіряне взуття. А влітку, коли було тепло, чоловіка, носили тільки сорочки так штани. Якщо приходилося їм у жарку пору боротися, то знімали і сорочку, билися напівголі. Замість сорочки часто накидали на плечі шматок грубої тканини начебто плаща. Жіночий одяг — більш довгі сорочки і такі ж плащі, як у чоловіків.

Так хитра людина, розумніша від звіра, — придумав тугу цибулю так гострі стріли. Швидка стріла наздожене і зайця в поле, і птаха в небі. Сильний лісовий богатир ведмідь, а і з ним може попоратися людина, коли в руках у нього чи рогатина спис так важка сокира, чи сокира, про запас.

Які ж були слов'яни, наші далекі предки?

По описах древніх істориків, вони були бадьорими, сильними, невтомними. Нехтуючи непогоду, властиву північному клімату, вони зносили голод і всякий нестаток. Слов'яни дивували греків своєю невтомністю і швидкістю. Вони мало пеклися про свою зовнішність, вважаючи, що головною красою чоловіків є міцність тіла, сила і легкість у рухах. Греки хвалили слов'ян за стрункість, високий ріст і мужнє приємне обличчя. Це опис слов'ян і антів залишили нам візантійські письменники-історики Прокопій, Кесарійський і Маврикій, що знали їхній ще в VI столітті.

Візантійські автори не згадують ні про одному зі слов'янських полководців, хоча наші предки громили легіони і трощили Римську імперію зі сходу. Слов'яни боролися не стіною, не зімкнутими рядами, а розсіяними юрбами і завжди пішими. Надзвичайна хоробрість слов'ян була відома усім. І не випадково, що в боях за інші країни і народи слов'ян ставили завжди перед основного війська. Древня слов'янська зброя складалася з мечів, дротиків, стріл, просочених отрутою, і великих, важких щитів.

Візантійські твори VI в. залишили свідчення про жорстокість слов'ян, але ця жорстокість була в дусі того часу, тому що до полонених слов'ян більш цивілізовані тоді народи (римляни, греки й ін.) теж відносилися по-варварськи. Але слов'яни, войовничі духом, завжди залишалися добродушними. Вони не знали ні лукавства, ні злості, зберігали древню простоту вдач, невідому грекам того часу. З полоненими слов'яни обходилися дружелюбно, завжди призначали їм термін покарання, відпускали їх на волю за визначений чи викуп жили з ними "у волі і братерстві". Настільки ж одноголосно древні автори свідчать про гостинність слов'ян.

Слов'янські жінки здавна любили виряджатися (наряджатися), прикрашали себе кільцями, сергами, намистами.

Цнотливість не тільки слов'янських дружин, але і чоловіків вважалося нормою життя. Слов'янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не боячись смерті. Так, при облозі Константинополя в 626 р. греки між убитими знайшли багато слов'янських жінок.

Мати, виховуючи дітей, готувала їх бути воїнами і непримиренними ворогами кривдників, тому що слов'яни, подібно іншим язичеським народам, викладалися забувати образу. У випадку убивства не тільки сам злочинець, але і весь його рід безупинно очікував своєї загибелі від дітей убитого, котрі вимагали крові за кров.

Говорячи про галявини, Нестор пише про їхню лагідність, соромливість дружин, освіченості. Про древлян же він говорить уже не так лестно, це і зрозуміло: Нестор сам був вихідцем із племен галявин. Він пише, що древляни мали дикі звичаї, що вони не знали шлюбів, заснованих на взаємній згоді батьків і чоловіків.

Венеды (слов'яни), як оповідає давньоримський історик Тацит, ледь закривали свою наготу. Ще в VI в. слов'яни боролися без каптанів, деякі навіть без сорочок, в одних портах. Шкіри лісових і домашніх звірів зігрівали їх у холодний час. Жінки носили довге плаття, прикраси з бісеру і металу, добутих чи на війні, чи виміняних в іноземних купців.

Слов'яни мали деяке поняття про мистецтво. Вони вирізували на дереві зображення людини, птахів, звірів, розфарбовували їх. Відома любов слов'ян до музики (музичні інструменти - гусли, волинки, гудки, дудки). Народними іграми і веселощами слов'ян були боротьба, кулачний бій, біг наввипередки.

Ще не знаючи грамоти, слов'яни мали деякі зведення про арифметику, хронологію. Домоведення, війна, торгівля привчили їх до багатоскладового числення. Спостерігаючи часи року, вони, подібно римлянам, поділяли його на 12 місяців: просинец (січень) - від синяв неба; сечень (лютий); сухий (березень); березол (квітень) - від березової золи; трав'яний (травень); изок (червень) - від якоїсь древньої назви пташки; червен (липень) - не від чи червоних плодів і ягід?; заграв (серпень) - від чи зорі від блискавиці; рюен, чи ревун (вересень) - від ревіння звірів; листопад (жовтень); груден (листопад) - від куп чи снігу мерзлого бруду; студений (грудень).

Спочатку в слов'ян, як повідомляє Н.М. Карамзин, правління було народним, потім перетворилося в "аристократичне". Першими правителями були військові вожді. Потім влада перейшла до бояр, князям, панам, жупанам, королям (кралям). Візантійські літописи в 74 р. згадують про бояр, вельмож - головних болгарських чиновниках. Слово "князь", мабуть, народилося від слова "кінь", а можливо, і від "каган" (східне слово) чи від німецького "кениг".

Але древні бояри, воєводи, князі, пани, жупани і навіть слов'янські королі залежали від волі одноплемінників. Ці почесні звання - древні слов'янські. Ще в договорі з греками в 911 р. Олег згадує про великих російських бояр, та й саме слово "князь", дане нашими предками Рюрику, здається, не могло бути новим і означало знаменитий, військовий чи цивільний сан.

Мова слов'ян греки в VI в. знаходили дуже грубим. Найдавнішим пам'ятником писемності є Біблія, переведена на слов'янську мову Кирилом і Мефодієм у IX в. Але вже в Біблії мається багато запозичених у греків слів і виражень.

Мова східних слов'ян - предків росіян, українців і білорусів - довгий час ( до XIII в.) був єдиним. Але під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів він видозмінився. Вже в давньоруській мові малися десятки тисяч слів, але до древньої, спільнослов'янської мови восходит не більш двох тисяч. Нові слова або утворилися зі спільнослов'янських, або були переосмисленням старих, або були запозичені.

Предки наші до кінця Х століття були язичниками: щирої віри християнської не знали, а поклонялися обожненим силам природи і душам покійних.

Вони шанували як головне божество бога-громовержця Перуна. Слов'яни представляли його високою, плечистою, чорноволосою і чорноокою людиною з золотою бородою. У правій руці в нього цибуля, у лівої — сагайдак зі стрілами. Він мчиться по небу в колісниці і пускає вогненні стріли.

Почитали також бога вітру ім'ям Стрибог. Божество сонця називали Дажбогом, заступника черід, «скотьего бога», — Велесем. Усі ці боги вважалися дітьми одного божества — бога неба Сварога, і тому їх усіх називали іноді сварожичами. Вірили в інших богів: у лісі, по древньому віруванню наших предків, жив лісовий бог — лісовик, у воді — водяний бог, у руслах рік — русалки. Особливо ж шанували домашнього бога.

Люди в далекій давнині, як діти, зовсім ще не розуміли, що діється в природі: усюди чудилися їм могутні істоти, благі і злі. Благодійною істотою вважали вони сонце, що своїм світлом проганяло нічну пітьму, теплом зігрівало землю, вело, як живу істоту, постійну боротьбу з холодом і тьмою.

Чорні хмари представлялися їм страшними чудовиськами, драконами, величезними птахами — ворогами сонця. Страшно ставало людям, коли темна грозова хмара насувалася на небо. Повзе ця невідома темна істота по небу, усі ближче і ближче підбирається до сонця і раптом вистачає його. Замість ясного сонячного світла імла над землею. Смутно на душі в людей. Раптом — удар грому, гуркіт розкочується по всьому небу, вогненні стріли пронизують хмару. Те йде страшна боротьба: бог-громовержець разить чудовисько-хмару своїми блискавками-стрілами. З хмари ллється дощ: це живаючи вода, що таїло чудовисько; але змусив його Перуне пролити її на землю. Жадібно п'є земля живу воду і входить у ще велику силу. Хмара розбита стрілами бога-громовержця. Сильний вітер жене своїм могутнім подихом залишки її з неба. Снову блакитне небо привітне обіймає землю, знову над нею сіяє червоне сонечко. Радуються люди, приносять вони подяку і небесному воїнові Перунові, і могутньому вітру.

Але не завжди ці боги благодійні для людини. Іноді сонце так палить землю, що вона тріскається від спеки, трави вигорають на полях, хліба — на нивах. Вітер часом задме з такою люттю, що вивертає з землі вікові дерева, руйнує житла людей. Але страшніше усіх — громовержець: лунають над землею його страшні удари, разить він землю жахливими вогненними стрілами. Віковий дуб розлітається дрібною тріскою від цих ударів. Не щадять часом ці стріли і людину. Велика милість богів, але жахливі боги в гніві своєму. У страху падає на землю нещаслива людина, благає грізних богів про пощаду, готовий принести їм жертву, показати повну свою покірність.

Язичеських храмів у предків наших не було, а молилися вони своїм богам у лісовій глухомані, в озер і рік, на піднесених місцях. Робили ідолів, тобто зображення своїх богів у виді людей, звичайно з дерева. Приносили їм у жертву різних тварин, молилися.

Особливих жрецов у східних слов'ян не було, обряди робили старці, старшини пологів.

Було в слов'ян вірування в майбутнє загробне життя. Небіжчиків своїх вони закапували в землю, а іноді спалювали. З покійним заривали в чи могилу клали з ним на багаття пожитки його, начиння, а також зброю і бойового коня, якщо небіжчик був воїн. Предки наші вірили, що померлі знову воскреснуть і тоді їм знадобиться всі те, що оточувало їх у житті. Після поховання на могилах робили бенкети — тризни.

5. Обряди

Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої людини – від дитячих років до старості й смерті.

Діти. При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї з християнськими обрядами. У восьмий день по народженні несли дитину до священика, “да ім’я дітищу нарекуть”. Самі ж хрестини відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Дитині давали часто імення когось значнішого з рідні, найчастіше брали дідове ім’я Князі діставали два імені – одне церковне, друге княже, або мирське. Найбільш поширені зі слов’янських і зіслов’янських імен для чоловіків були такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Мирослав, Олег, Рюрик, Святослав, Ярослав та інші. Жіночі слов’янські імена бували: Верхуслава, Горислава, Гремислава, Святослава та інші. Щоб відрізнити особи з тим самим іменням, зазначали ім’я батька: Іван Жирославович, Іван Вишатич.

Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом.

Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її силою або викрадав потайно, підступом. Сліди цього давнього умикання збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У культурних племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу – через купно.

Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, - певно, так само, як і тепер, - розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали при тому рушники. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня, якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.

Весілля відправляли з музиками, співами й танцями.

У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пору дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до полудня, полудне, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягати спати), кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і то не знаємо докладно, як їх рахували: “перший час”, здається, був по сході сонця, “третій” близько полудня.

У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полудне лягали переспатися: “Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди”, - каже Мономах. Полуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або хоч ударити поклон.

Добрий господар сам доглядав своє господарство. “В домі своїм не лінуйся, - каже Мономах синам, - а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не сміялися до Вас приходять, з дому вашого й обіду вашого”. Про себе князь оповідає: “ Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ні на Боричів, сам робив, що було потрібне, весь лад в домі сам утримав. І над ловчими ловчий порядок я утримав, і над конюхами, і над соколами та яструбами”.

Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети відбувалися з рідних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля, іменини. “Слово про багача й Лазаря” так описує бенкет багача: “При обіді стояло багато посуду золотого і срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші – посуд з гарячою водою, інші – пляшки з вином...”. На одній картині у “Житії Бориса й Гліба” бачимо, як виглядав стіл, заставлений до банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.

Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх кожне більше свято.

На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, записав автор найдавнішого літопису, - про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином, білгородський кисіль, - взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед “вовчим хвостом” – воєводою Вуєстафом. У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславича словами: “Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі”. На бенкетах пили багато й радо.

Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський звичай: “Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні”, - оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися ігрищами : “Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати один одного”, - нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само, як повечерниця – теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це знаємо небагато.

Стара забава – це боротьба за силу двох чоловіків.

Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних погодах: “на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і на вулицях”, - перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана Купала. “Гріх танцювати на русаліях”, - застерігає проповідник.

Танки йшли під музику. “Візьмуть сопілки, бубни і гуслі й ударяйте, Ісакій буде там танцювати”, - кличуть біси, що спокушують ченця.

Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт – сопіль і пищаль; свиріль – інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі – інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.

При дворі київського князя Святослава (1073 – 1076) був різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як Увійшов у кімнату, де сидів князь, “побачив багатьох, що грали перед ним; одні гуслями голоси подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, - і так усі грали і веселилися, як є обичай перед князем”.

Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний спів, що стояв під візантійським та болгарським впливам.

Похорони. Здавна у слов’ян були два роди похоронів: або палили небіжчика на вогнищі, або ховали в землі. Давній обряд палення затримався довше тільки у малокультурних околицях. Частіше ховали померлих у землі. У християнських часах давні звичаї перемішалися з новими. Почувши смерть, той, хто вмирав, робив заповіт і роздавав майно родині, а не раз – церквам, монастирям і бідним. Так, галіцький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросив на свій двір бояр і духовенство та “всіх убогих, і сильних, і слабих, гостив три дні й наказав роздати всякі дорогоцінності – і упродовж трьох днів не змогли всього роздати”.

Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Не раз навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали й прятали, тобто прибирали; княже тіло загортали у килим або іншу дорогу тканину – “оксамит із круживом”. При мерці світили свічки. При тілі князя ставили спис, а може, й іншу зброю; слуги ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм – на санях, навіть серед літа; тому слова “на санях сидіти” означали бути близько до смерті. При великих похоронах ішло духовенство, ченці в ризах із свічками, з піснями.