Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А. Я. Гуревича і Ж. Ле Гоффа

Зміст

Вступ

Розділ І. Еволюція теоретичних основ Школи "Анналів". Особливості історії описання Ле Гоффа Ж. та А. Я. Гуревича

Розділ ІІ. Історіографічний огляд джерел та літератури

Розділ ІІI. Просторово-часові уявлення у Середньовіччі

Розділ ІV. "Християнський Світ". Уявлення та забобони

Розділ V. Матеріальна сфера. Право, суспільство, індивід

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Школа "Анналів"– одне із найяскравіших явищ у історичній науці ХХ – початку ХХІ ст. Протягом свого існування ця Школа згуртувала істориків з різними поглядами та тематикою дослідження, але все ж було те спільне, що їх об’єднувало, і дає нам можливість виділити певні покоління в її існуванні. Але Жака Ле Гоффа і Арона Яковича Гуревича об’єднує не тільки приналежність до певного покоління, а і досліджуваний ними період, об’єкти, методологія та сфера досліджень. Ж. Ле Гофф одним із перших і Франції, а А. Я. Гуревич – перший, у СРСР, звернулись до дослідження ментальностей, предметом яких були способи набагато поширенішого – буденне мислення, ідеї і способи поведінки та ін., використовуючи у своїх дослідженнях залишки усної традиції. Їх можна віднести до тих істориків, які виступають за розширення історичних джерел. Для них великий інтерес викликають літературні пам’ятники і предмети, що формально належать до об’єктів історії мистецтва. Але твір мистецтва сприймається істориком не як естетична цінність, а саме як предмет, як історичний документ.

Важливо ще й те, що А. Я. Гуревич велику увагу приділяв, крім Західної Європи, Скандинавії, що дає нам можливість створити загальний і цілісний образ середньовічної людини на різних локально-регіональних представництвах.

Праці цих учених отримали всесвітнє визнання, перекладені багатьма мовами і є зразком для істориків-медієвістів, але, на жаль, творчий доробок Ж. Ле Гоффа і А. Я. Гуревича ще не було достатньо досліджено та проаналізовано на предмет осмислення його в курсі історії Середніх віків у вищій школі. Тому, на нашу думку, досить актуальним є проаналізувати їх роботи та створити загальну картину бачення ними людей минулого.

Об’єктом дослідження є людина Середньовіччя крізь призму праць і оцінок Ж. Ле Гоффа і А. Я. Гуревича.

Предметом дослідження є уявлення середньовічних людей про час та простір, їх світогляд, вплив на них релігії навколишнього середовища та народної традиції, що знайшли прояв у матеріальній стороні їх життя менталітеті, побуті, повсякденному житті.

Хронологічні межі роботи охоплюють добу Середньовіччя, період з V по ХV ст. Вибір нижньої межі роботи зумовлено занепадом Риму та початком розселення варварських племен у Західній Європі. Верхня межа досліджена зумовлена початком поширенням елементів ренесансу і встановленням феодалізму та буржуазних відносин в Європі, саме в цьому відтинку часу ми уже не можемо говорити про цілісний образ Середньовічної людини.

Крім хронологічних меж робота має ще й історіографічні рамки. Вони визначаються появою становленням, розвитком Школи "Анналів" у франції та її адептів в СРСР. Основна увага присвячується творчому доробку Ж. Ле. Гоффа та А. Я. Гуревича.

Методологічна основа дослідження. Під час дослідження даної теми нами було дотримано принципів об’єктивності та історизму, згідно з якими вивчення та узагальнення історичних подій та історіографічних фактів можливе виключно на основі науково-критичного аналізу джерел. Дані принципи особливо актуальні для нашої теми також з огляду на те, що аналізувались роботи двох вчених. В основу дослідження нами було покладено проблемний метод, який дозволив виокремити певні сфери людської життєдіяльності, якісно відмінні одне від одного, а також викласти матеріал роботи в логічно завершений і послідовній формі.

Автор користувався також методами аналізу, синтезу, системним, узагальненням, де наскрізним був порівняльний метод.

Метою даної роботи є з’ясування загального образу людини Середньовіччя на основі компаративного аналізу праць Ж. Ле Гоффа та А. Я. Гуревича.

Для досягнення мети автор поставив перед собою наступні завдання:

1. проаналізувати основні тенденції розвитку Школи "Анналів" та особливості історіософії Жака Ле Гоффа і А. Я. Гуревича;

2. дати історіографічну характеристику їх працям;

3. охарактеризувати розуміння середньовічними людьми просторово часових категорій;

4. простежити становлення християнства в Середньовічній Європі, визначити його вплив на свідомість людей;

5. визначити основні особливості матеріального життя суспільства та індивіда;

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається з 4 розділів, має вступ, висновки, список використаних джерел та літератури, що містить 57 пунктів та додатки. Основний текст роботи розміщено на 77 сторінках, загальний обсяг роботи 87 сторінок.

Розділ І. Еволюція теоретичних основ Школи "Анналів". Особливості історії описання Ле Гоффа Ж. та А. Я. Гуревича

Школа "Анналів" – явище феноменальне і для багатьох досі незрозуміле. Навколо неї і досі тривають дискусії істориків і філософів, відстоюючи зовсім протилежні погляди. Що ж призвело до такої різноманітності поглядів щодо позицій цієї Школи та її існування взагалі? Для того щоб відповісти на це питання, потрібно проаналізувати усі особливості Школи та її відмінності від загальноприйнятих установок.

Безумовно, поява істориків-анналістів ознаменувала новий етап у світовій історіографії, для якого характерна велика кількість інновацій, що змінили погляди на історію як процес і на історію як науку. Появу Школи "Анналів" порівнюють із "коперніканським переворотом", що свідчить перш за все про її значення. Хоча М. А. Барг говорить: "…система орієнтацій світобачення і ціннісних установок в кожному середовищі обумовлює наявним чином тип, характер, коло і спосіб історичного пояснення, на які здатен сам історик як носій тих же установок." Але не потрібно вважати, що тільки середовище, що є проявом епохи, виступає творцем людини, адже окремі люди також можуть творити саму епоху, а особливо ті, хто протиставляє своє розуміння світу, розумінню загальному. Це і є той самий "коперніканський переворот". Таких людей часто не сприймають, але через певний час їх визнають геніями.

Ідеї представників Школи "Анналів", що виникла у кінця 20-х рр. ХХ ст. і яку сьогодні називають "Новою історичною наукою", стали популярними не лише в Франції, а й за кордоном. Тому що її засновники подивились на минуле по-іншому та змогли трансформувати методологію науки відповідно до нової оптики і тогочасних умов. ""Нова історія" включає в себе все, що не є "традиційним", або що відходить від XIX ст.; інакше кажучи, все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у ХХ столітті."

Деякі дослідники наголошують на відсутності у анналістів загальної концепції історичного розвитку та єдиної методології, говорячи навіть про об’єднання під однією назвою протилежних історіографічних поглядів. Але все ж таки існує певна спільна основа, каркас, що скріплює всіх цих істориків і що вирізняє їх серед інших історичних шкіл і напрямків. Завданням даного розділу є визначення основних особливостей історіософського підходу до історичного процесу, та методології дослідження Школи "Анналів" від зародження до сучасності. Представники кожного покоління істориків цього кола внесли зміни у концептуальний підхід до історії та методології, тому для визначення загальних рис, на нашу думку, важливим буде простежити еволюцію цієї Школи, і звернути особливу увагу на особливості історіописання Жака Ле Гоффа та Арона Гуревича.

Ми не будемо детально зупинятись на причинах виникнення та історії Школи "Анналів", а тільки назвемо найбільш значущі етапи та події. Одним із потужних поштовхів до переосмислення ролі і місця історії в житті людей стала Перша світова війна. Як пише Н. Яковенко, криза значущості проявилась у так званому "поході проти історії" – публічних інвективах проти істориків, які не змогли передбачити трагедії нищівної війни, а отже їхня наука не є науковою. Виникло питання про науковість історії, дехто навіть став відносити її до літератури. І зрозуміло, що історикам потрібно було щось змінити для відновлення своїх позицій і свого місця серед інших наук. М. Блок і Л. Февр почали переосмислення історії, як науки суто про минуле, до науки здатної розширити зв’язки певних явищ. Зсув історіописання від героїв до масових явищ і "простих людей" стався також під впливом зміни соціокультурного обличчя Європи, ідеться про появу масової культури. Ось як пояснює виникнення "Нової історичної науки"

А. Я. Гуревич: "…відбулася зустріч низки гуманітаріїв різних спеціальностей, які усвідомили принципову важливість інтенсивної інтелектуальної взаємодії вчених, необхідної для подолання закостенілих навичок позитивізму і пошуків виходу з глухих кутів, створених роздробленістю наук про людину."

Як результат цього у 1929 році був створений журнал "Аннали", що об’єднав істориків в "школу", і який і по сьогодні групує різних її адептів. Школа "Анналів" пройшла кілька етапів розвитку. Ю. М. Афанасьєв виділяє періоди: 1) 1929-1946 – із заснування журналу до смерті Л. Февра; 2) 1946-1969 – період домінування поглядів Ф. Броделя; 3) З 1969 – період так званих оновлених "Анналів." Зважаючи на час написання праці, ця періодизація на сучасний момент не є зовсім повною, нині виділяють ще один, четвертий період з початку 90-х рр.

Л. Февр та М. Блок, редактори журналу, закликали ліквідувати розрив, що склався між успіхами точних наук і відставанням історії, і звертали увагу на необхідність розширити історичну проблематику за рахунок звернення до історії господарства, економіки, техніки, знарядь праці тощо. Вивчення економіки й аграрної історії Середньовіччя (М. Блока вважають засновником аграрної історії Європи у західноєвропейській історіографії) принесло першим представникам Школи "Анналів" визнання серед марксистів Франції і істориків Радянського Союзу, а М. Блока називали "прогресивним буржуазним істориком." Це пов’язано ще й з тим, що в тому і в іншому випадку дослідженню підлягав "базис" – біологічний чи економічний, що не змінювало суті справи. Правда, пріоритет в "Анналістів" все-таки віддавався біології та демографії, які детермінували економіку. Дослідженню підлягали звичаї, стать, смерть, злочинність, фольклор, фізична антропологія тощо. Як бачимо, предмет дослідження досить широкий, що дає нам можливість говорити про глобальність історичного процесу. Здавалось би не можна осягнути неосяжне, але анналісти не зважаючи на це вирішують певні завдання, проливаючи світло на більш широке коло проблем, і починають досліджувати їх. Одні питання тягнуть за собою інші, які в свою чергу також стають об’єктами дослідження, що ще раз доводить обширність тематики Школи "Анналів".

Щодо "глобальної історії", то Школа "Анналів" формувалась перш за все на основі цієї концепції, від якої почали відходити тільки представники третього покоління. Найбільшого розвитку вона набула у працях Ф. Броделя, про які він говорив: "…моє дослідження тією мірою, якою це було можливо в моїх силах, охоплює цілий світ, воно має "всесвітній масштаб." Ю. М. Афанасьєв говорить, що не дивлячись на усі зусилля істориків, вони так і не змогли вирішити проблему цілісного охоплення суспільства. І це справді так. Але чи це ставили собі за мету історики-анналісти? Людина – ось основний об’єкт історика. Як писав М. Блок "Історія – це наука про минуле. На мій погляд, це неправильно. Бо, по-перше, сама думка, що минуле як таке здатне бути об’єктом науки, абсурдна. Як можна, без попереднього відсіювання, зробити предметом раціонального пізнання феномени, які мають між собою лише те спільне, що вони не сучасні нам." Тобто історики анналісти не хотіли сказати "все про все", хоч слова глобальна і тотальна підштовхують нас саме на таке тлумачення. Вони лише намагались глобально вивчити якийсь об’єкт чи опрацювати певну проблему, тобто охопити усі сторони життя, навіть ті, які, здавалось би, відіграли незначну роль.

Ранні представники Школи "Анналів", що також досить важливо, віддавали безперечний пріоритет теорії обумовленості і визначеності соціальної поведінки чинниками ментальності індивідів, бо колективна ментальність уподібнювалась економічним структурам, роблячи індивіда невільним у своїй власній свідомості та поведінці. Наступне покоління істориків Школи "Анналів" більшу увагу приділяє проблемі зрушень масової свідомості, залишаючи межу між ментальною заданістю і реальною поведінкою людини, що дозволяє індивіду видозмінювати традицію і вносити новий антропологічний зміст в історичний процес.

Але неодмінним в усіх поколіннях істориків Школи "Анналів" у дослідженні історичного процесу є вивчення людини. У своїй праці М. Блок зазначав що: "Предметом історії є людина. Скажімо точніше – люди ... Історик схожий на казкового людожера. Де пахне людиною, там, він знає, його чекає пожива. "Наука про людей", – сказали ми. Це ще дуже розпливчасто. Треба додати: "про людей в часі"". Їх історія не є наукою про предмети чи явища, а є наукою про людину. Але матеріальні залишки людської життєдіяльності мають велике значення, тому що пізнання людини є кінцевою метою, а явища духовні і матеріальні є наслідком її діяльності. Тому "Історія – наука про людину, і вона використовує факти, але факти людського життя." Розгляд того чи іншого явища, та його оцінка багато в чому залежать від того, в якій системі зв’язків це питання розглядається. Історик повинен, вивчаючи певні явища, психологічні чи матеріальні прояви життя людини, задаватись питанням, для чого, чому, як і з якою метою діяли люди, це дасть можливість не просто засвідчити явища, їх існування, а зрозуміти їх значення у житті людей, що саме призвело до цього. Це шлях до розуміння основ.

Ще однією особливою рисою анналістів стало застереження проти анахронізації джерел, тобто проектування на минуле способів мислення та світосприйняття самого історика – людини ХХ ст. Історик повинен проникнутись минулим, подивитись на нього очима тогочасної людини. А. Гуревич формулює це так: "В центрі уваги істориків знаходиться "картина світу" – те розуміння дійсності, яке домінує в свідомості людей і охоплює їх уявлення не тільки про природне оточення і про соціальну сферу, а і про свідомість". Одне із основних завдань історика – зрозуміти людину того часу, який він досліджує.

Також був змінений і підхід до постановки проблеми в історії. На думку анналістів, історик не повинен хапатись за документи і прив’язувати їх до теорії. Він повинен мати проблему, яку потрібно вирішити, гіпотезу, яку потрібно довести. Правильно вибрану і поставлену проблему, вони вважали більш плідною для розвитку історії, ніж прагнення до написання монографії.

На думку Л. В. Таран, головною парадигмою для істориків-анналістів була постановка певної проблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів і наук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв.

Новий підхід з’явився і до використання джерел. Анналісти почали вести свої "бої за історію" перш за все з позитивістами, тому був розроблений принципово новий підхід до джерельної бази та її використання у процесі дослідження минулого. Вони не просто описували факти, а відновлювали з їх допомогою минуле, тому, як зазначав Л. Февр, ставитись до них потрібно обережно: "Ця формула (вивчення історії за допомогою текстів), якщо вдуматись, являє небезпеку, вона протистояла спільному напрямку різних, але діючих за одно гуманітарних дисциплін. Але не усі сфери людського життя можна дослідити за допомогою документів та історичних фактів". Тому він наголошує на присутності у історика ще й інтуїції, як однієї із визначальних його рис.

Засновники журналу закликали своїх колег звільнитись від стереотипів та упереджень й сприйняти історію такою, як вона є: "Я не належу ні до якої партії. Чому? Тому що в історії я не бачу нічого, окрім історії". Це повторювали і його наступники. "Я люблю Францію… Люблю, не розрізняючи її величі і недоліків, того, що мені подобається, і того, з чим я погоджуюсь з болем у серці", – говорив Ф. Бродель.

М. Блок і Л. Февр своєю боротьбою з позитивізмом розчистили шлях наступним поколінням істориків-анналістів. Нові покоління анналістів, дещо відмінні у своїй методології та сферах досліджень, але концептуально дотримуються тих канонів що розробили М. Блок і Л. Февр, внісши, додавши, і щось своє.

У післявоєнний період значно розширилась географія досліджень істориків-анналістів. І дійсно, у своїй праці Ф.Бродель вийшов далеко за межі Європи, це було спричинено тим, що вузькі географічні рамки не дозволяли виявити і прослідкувати такі явища, як наприклад, міграція, рівні економічного розвитку, розвиток техніки, поширення продуктів харчування та ін. Але на цьому поняття "глобальної історії" почало зникати, і поступово перевага стала надаватись локальним проблемам. Школа починає розвиватись у двох напрямках: по-перше, це інновації та розширення галузі досліджень, що висунули на перший план історичну антропологію, яка змінила собою економічну історію; по-друге, це переймання нового з-зовні, в основному в плані методології.

Однією із найважливіших ланок у ланцюгу методологічних трансформацій стала зміна поглядів на історичні факти, вони почали відігравати роль не статичної частини якоїсь події, а відібраним істориком елементом якогось явища, основною характеристикою якого є приналежність до ряду таких же фактів. Тобто фактом могли б бути, наприклад, статистичні дані, але уже у певній галузі, протягом певного періоду, що давали змогу детально простежити, порівнявши усі зміни, і дати детальну характеристику цьому процесу. Як наслідок, виникає так звана "серійна історія", що вивчала зміни, протягом певного, часу клімату, рослин, житла, одягу та ін. і це перетворилось в окремі галузі досліджень.

Третім покоління анналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так само надавалась окремим аспектам життя людини. Це історія кохання, ставлення до смерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почала надаватись фольклору та свідомості людей.

Щодо вищезгаданої історичної антропології, що стала основним методологічним підходом до історії, то головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто "всієї сукупності соціальних відносин". "Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками".

Внаслідок великій увазі, приділеній етносам, значна увага почала надаватись ментальності, і, як ми уже зазначали, психології. Це призвело до розширення кола наук про людину, які б дали змогу "поширити погляд історії не тільки на видиму частину "айсберга", а і на приховану від прямого спостереження його основну масу". Це значно розширило коло досліджуваних проблем та збільшило навантаження на дослідницьку роботу історика: "Бути істориком менталітету надзвичайно важко, не тільки тому, що такого роду дослідження вимагає вдумливості і винахідливості, а й через необхідність орієнтуватися в багатьох сусідніх науках."

І дійсно, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній зі своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. Він хоча називає її "трупом, який потрібно добити", але віддає їй належне, визнаючи необхідність як історії "великих людей".

Ще Л. Февр і М. Блок на зміну розповідному історіописанню, яке слідувало історичним текстам і зосереджувалося на відновленні перебігу політичних подій, висунули принцип історія – проблема. У Ж. Ле Гоффа основа різноманітних наукових інтересів полягає саме в дослідженні проблеми: яка була людина в далеку епоху історії, у чому таємниця її своєрідності, які відмінності між нами і нашими предками?

У своїй першій книзі "Інтелектуали у Середні віки" Ж. Ле Гофф дає нарис історії тих людей середньовічної епохи, які присвятили себе розумовій діяльності – учених: ченців і кліриків, а потім і мирян, богословів і філософів, професорів університетів.Проте надалі він зосереджує свою увагу не стільки на освіченій еліті (хоча не перестає вивчати її творчість, бо через неї, власне, історик тільки й здатний вивчати Середньовіччя, епоху, коли більшість залишалася неписьменною), скільки на "людині повсякдення".Ця "пересічна людина", яка не знала латині і мешкала у стихії усної культури, сприймалась як "інша" і в ту епоху: вчені ставились до неї зверхньо і з підозрою, бо її звичаї і вірування (забобони), поведінка і зовнішній вигляд не відповідали стандартам еліти.Увагу історика спрямовано на розкриття того, що було спільного в Цезаря і останнього солдата в його легіонах, у святого Людовіка і селянина, який працював у його володіннях, у Колумба і матроса на його каравелах.

У центрі уваги Ж. Ле Гоффа – масова свідомість, колективні уявлення, образ світу, що домінував у всьому суспільстві.Подібно до багатьох інших представників "Нової історичної науки", Ж. Ле Гофф – історик ментальностей, не чітко сформульованих і не цілком усвідомлюваних (або зовсім не усвідомлюваних) манер мислити, часом позбавлених логіки розумових образів, які притаманні даній епосі або певній соціальній групі.

Системи цінностей далеко не завжди і не повністю формулюються моралістами або проповідниками – вони можуть впливати на людську поведінку, не будучи зведені в стрункий і продуманий моральний кодекс.Але ці установки свідомості мають тим більше примусовий характер, що не усвідомлюються.

До недавнього часу історики не звертали уваги на ментальності, уявляючи, ніби духовне життя вичерпується філософськими, релігійними, політичними, естетичними доктринами і що зміст ідей мислителів і теоретиків нібито можна поширити на все суспільство.Тим часом істина полягає в тому, що ці ідеї і вчення залишаються надбанням інтелектуальної еліти, але в тій мірі, в якій вони впроваджуються в розум маси, вони неминуче переробляються, трансформуються, і часто до невпізнання.У цьому сенсі можна говорити про "соціальну історію ідей": вони падають на певний ментальний грунт і сприймаються відповідно до змісту ментальності тих чи інших верств суспільства.Більш того, у генезі самих доктрин активну участь беруть ментальні установки соціального середовища їх творців.Таким чином, ідеї впливають на ментальні установки, які в свою чергу потім впливають на ті самі ідеї, трансформуючи їх.

Ідеї являють собою лише видиму частину "айсберга" духовного життя суспільства.Образ світу, заданий мовою, традицією, вихованням, релігійними уявленнями, усією суспільною практикою людей, являє сталі знання, які змінюється повільно і поступово, непомітно для тих, хто ним володіє.Дослідження ментальностей – велике завоювання"Нової історичної науки", що відкрила новий вимір історії, шляху до осягнення свідомості "мовчазної більшості" суспільства, тих людей, які утворюють його основу,

Ж. Ле Гофф показав, що існують історичні джерела, з яких при всьому "опорі матеріалу" все ж можна отримати цінну інформацію про "просту людину" середніх віків, про її світобачення та емоції – потрібно лише правильно поставити проблему і розробити адекватну дослідницьку методику.Проблема блокування вченого культурою і письмовою традицією, монополізованою освіченими людьми, культурних традицій народу і усної, фольклорної творчості, як і проблема взаємодії обох традицій в загальному контексті середньовічної культури – одна з центральних тем досліджень Ле Гоффа.

Ще однією характерною рисою Ж. Ле Гоффа, що стало новим саме у його дослідженнях – відносини середньовічних людей до часу. Це полягає насамперед у тому, що він розглядає сприйняття часу не просто як одну з багатьох категорій ментальності, але як предмет соціального аналізу.Новий підхід Ж. Ле Гоффа до обговорення часу як компонента "моделі світу" середньовічних людей, пов’язаний з виробленою ним і рядом інших представників Школи "Анналів" новою методологією соціального дослідження.Соціальна історія традиційно розуміється як історія суспільств, класів, станів і соціальних груп, громадських, виробничих відносин і конфліктів, збагачується, включаючи в себе людську суб’єктивність.Соціальна історія в працях Ж. Ле Гоффа, здійснює експансію в галузь суспільної психології, історії почуттів, фантазій і навіть сновидінь, іншими словами, долається соціологічна абстрактність. Той напрямок історичного дослідження, який розвиває Ж. Ле Гофф, він іменує "історичною антропологією" або "антропологічно орієнтованою історією".

У сфері уваги Ж. Ле Гоффа поряд з часом знаходяться самі різні прояви ментальностей епохи – сприйняття чудес, система цінностей, оцінка трудової діяльності та різних її видів, ставлення освічених до селянства і його праці, контраст вченої культури та культури фольклорної таїх взаємодія, уявлення про смерть і потойбічний світ, розуміння соціальної структури і монархічної влади і багато іншого. Дійсно, він невпинно шукає нові проблеми і нові ракурси вивчення старих проблем.

Він незмінно вірний принципам соціально-антропологічного підходу, вивчає конкретні прояви ментальності в період Раннього і Високого Середньовіччя, не обмежуючись констатацією протистояння двох культур, звертає особливу увагу на процеси взаємодії наукового та фольклорної культурних традицій. Ж.Ле Гофф прагне розкрити механізми цієї взаємодії обох культурних традицій.

Культура традиційно розглядається у відриві від соціального життя.Навпаки, пафос антропологічного підходу до культури полягає в тому, щоб побудувати цілісну соціально-культурну модель, яка пояснювала б цю тотальність. Тому коло проблем що становили інтерес для А. Я. Гуревича є досить широким. Ці теми поза сумнівом, хвилювали людей тієї епохи, але наполегливість, з якою сучасний медієвіст задає середньовічним джерелам саме ці питання, пояснюється перш за все їх теперішню актуальність.У працях А. Я. Гуревича розглядається низка проблем, породжених сучасністю: Ставлення до часу і простору, оцінка права і соціальної дійсності, яка його породила і яку разом з тим воно оформляло і визначало; відношення до власності, багатства і бідності; проблема людської особистості.

Досить велику увагу привернули ті соціальні і культурні цінності, які – зрозуміло, в перетвореному вигляді, стали частиною

спадщини, залишеної цивілізацією середньовічного Заходу.В даний час актуальність обговорення зазначених проблем ще більше зросла: оцінка права, праці, власності і особливо людської особистості, індивідуальності вводить нас в саме серце проблем, які досить сильно хвилюють наше суспільство.Ті категорії, які були обрані для характеристики середньовіччя, за своєю суттю фундаментальні і загальні, про них можна вивчати культуру всієї епохи.Але існують такі сторони історичної дійсності, які в більшій мірі виражають її суто особливості і утворюють у своїй сукупності її неповторний вигляд.У своїх монографіях А. Я. Гуревич також висунув на перший план проблемиставлення до святості й дива, стосунки у сім’ї, – все це риси, в яких знайшла своє вираження унікальність культури та релігійності середньовічного світу.

Також велику увагу А. Я. Гуревич приділив читанню текстів проповідей німецького францисканця Бертольда Регенсбурзького. Вивчення проповідей Бертольда занурило історика в колізії духовного життя Німеччини 50-х-70-х рр..XIII ст.,Його повчання охоплюють всі грані світогляду та поведінки віруючих, виділяючи те, що здавалося найголовнішим для цього цього духовного пастиря.Бертольд вживає систему понять і символів, доступних свідомості його слухачів.

На думку А. Я. Гуревича, інтуїція історика, живиться, в першу чергу, знанням джерел і саме з них, і шляхом наполегливого і копіткого аналізу текстів, черпає свої знання.Тлумачення і гіпотези, на які наважується історик, постійно верифіковані.Інтуїція історика знаходить опору в знанні того, що досягнуто його колегами, що працюють з тим же або із суміжним матеріалом, що дає йому можливість зіставити власні спостереження з більш широким колом інтерпретацій, пропонованих наукою.

З наближенням 70-річного ювілею журналу "Аннали" серед істориків анналістів розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четверте покоління (А.Буро, Р.Шарт’є та ін.), яке в 1990-ті рр. висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі "глобальної історії" Ф.Броделя.

Підсумовуючи вище сказане, хотілось би відмітити одну характерну особливість істориків-анналістів, яка, на нашу думку пояснює постійну еволюцію "школи", – це прагнення до нового, нового практично в усьому як в історіософських поглядах, так і в методології, водночас час не цураючись тих теоретичних основ, що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А. Я. Гуревич, це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності, мабуть, і полягає її сенс. Із виникнення школи "Анналів" розпочалась велика дискусія, по-перше, із представниками інших течій та шкіл, а по-друге всередині самої школи. Як наслідок цього, за більш ніж 80 річну історію відбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів як на концепцію історії, так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Таким чином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориків та особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності мали послідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах, розроблених засновниками школи.

Розділ ІІ. Історіографічний огляд джерел та літератури

Основою для написання даної роботи є аналіз праць двох істориків-мідієвістів – Жака Ле Гоффа та Арона Яковича Гуревича. Оскільки виключно їх праці є історіографічним джерелом дослідження, то ми не виділяємо їх окремо за якимось критерієм, адже усі вони є однаково важливим та цінним матеріалом, незалежно від того, чи стали вони всесвітньо відомими, чи є невеликими нарисами з певної проблеми. Тому у даному розділі подано коротку характеристику тематично-змістового характеру використаних робіт, та об’єктів їх дослідження.

Велику кількість праць Жака Ле Гоффа було перекладено російською мовою, на жаль українською з’явилась тільки одна, тому користуватись ми будемо в основному російськомовними перекладами його робіт.

Всесвітнє визнання Ж. Ле Гоффу принесла "Цивілізація середньовічного Заходу" – безумовно, ревоюційна праця, що докорінно змінила погляд на Середньовіччя. Вперше вона побачила світ в середині 60-х років, і до сьогодні не втратила свого значення і популярності, про що говорить велика кількість перекладів різними мовами та кількість перевидань. У цій праці Ж, Ле Гофф вперше поглянув на минуле не "ззовні", а "зсередини". З допомогою великої і різноманітної кількості джерел автор створив цілісний образ людей Середньовічного світу. Книга побудована за хронологічним принципом що дає можливість простежити зміни досліджуваних ним категорій: ставлення людей до часу, релігії, праці, права та інших об’ктів, що спричиняють вплив на ментальності. Автор не тільки наводить динаміку змін певних категорій, а й намагається зрозуміти їх причини та з’ясувати наслідки.

Ж. Ле Гофф вважає, що ставлення до праці і часу – це основні структурні і функціональні аспекти суспільства і їх вивчення – найкращий спосіб пізнання історії суспільства. Тому цій проблематиці він присвятив велику кількість статей, які були опубліковані одним збірником. У цих статтях, написаних у різний період, автор простежив еволюцію в розумінні праці від біблійної праці-кари в Ранньому Середньовіччі до праці-виправдання, яка в результаті приводить до спасіння. Щодо часу то Ж. Ле Гофф перш за все простежив, хто і як змінював його і володів його новими формами в Західному Середньовічному суспільстві. Поява баштових годинників, потім кишенькових, поділ доби на 24 години, все це почало все більше поєднувати час і працю, яка ним регламентувалась. Ці та інші зміни відбувались протягом всього Середньовіччя, і саме простеження еволюції певних категорій протягом певного часу є основним у статтях зібраних у цьому збірнику.

Над книгою про Людовіка ІХ Святого Ж. Ле Гофф працював 15 років. Ця праця є свого роду новацією, адже він не створював класичної біографічної роботи про життя однієї людини, а також відмовився від створення образу епохи в рамках біографічного дослідження. Ця праця є викликом традиційним принципам зображення загального через дослідження індивідуальної біографії. Автор доводить, що така людина, як Людовік надає можливість для "глобалізації" історичного дослідження навіть в рамках біографії. Герой стикається з різноманітними сторонами соціального життя і його діяльність виражає найважливіші соціальні і культурні особливості того часу. У даній праці Ж. Ле Гофф зміг не тільки розширити рамки біографічного дослідження, а і по-новому підійшов до завдань історико-біографічних досліджень.

На велику увагу також заслуговує збірка "Середньовічна уява", до якої увійшли нариси з проблем чудесного, у розумінні людей, уявлення про Чистилище, ставлення до простору і часу, до тілесного і духовного та ін. Але найбільша кількість нарисів у цьому збірнику присвячена образно-уявному відображенню дійсності, проблемі символів, сновидінням. Теми деяких нарисів у збірнику згодом стали темами великих праць історика, але основна маса є просто невеликими дослідженнями та роздумами автора над різноманітними проблемами.

Однією із досліджуваних ним тем стала історія інтелектуалів, яких він досить різко вирізняє від науковців та учених. Інтелектуали, незалежно від того чим займались, завжди привертали увагу суспільства тому їх історію можна досить чітко простежити, але їх не можна об’єднати у спільну групу. Саме різноманіття інтелектуалів і ідей намагався простежити у своїй праці Ж. Ле Гофф.

Чи не вперше в історичній науці Жак Ле Гофф звернувся до дослідження тіла. Ставлення людини до тіла змінювалось протягом усієї історії, і воно не було однаковим у різних суспільствах, також різною була його роль в соціумі. Саме розуміння представниками різних станів Середньовічних людей тілесного є об’єктом дослідження, і це є частиною того глобального образу людини який прагнув створити історик.

Як бачимо майже усі згадані роботи Ж. Ле Гоффа вирізняються своєю революційністю та новизною тематики, не є винятком і дослідження феномена Чистилища. Ця тематика є досить нелегкою, адже простежити розвиток якого небудь вірування досить важко, особливо його витоки: водночас, Чистилище є досить важливим елементом католицизму, тому випускати його з поля зору є великою помилкою. Еволюція Чистилища змінювала просторові і часові уявлення людей, що формувало образ мислення тогочасного суспільства.

Усі без винятку роботи Ж. Ле Гоффа охоплюють тривалі часові рамки, в межах яких змінюються ті чи інші категорії. Однією із досліджуваних ним категорій стали людські цінності, що формувались у середньовічних людей на основі християнської релігії, хоча вона не була винятковим фактором. У роботі про еволюцію цінностей автор протиставляє релігійні цінності "земним" та аналізує міру впливу їх на людину, значення та роль у формуванні світогляду.

Якщо говорити про тематику робіт Ж. Ле Гоффа, то основна маса їх присвячена проблемам часу і простору, ідеям, уявленням, образам, сновидінням, тобто тому, чому не надавали великого значення інші історики, зосереджуючись на матеріальних речах чи матеріальних проявах людської ментальності. Ле Гоффа можна назвати одним із найбільших новаторів у плані проблематики та об’єктів дослідження.

Не менш резонансний характер, не тільки у радянській та російській, а й у світові історіографії, мають праці Арона Яковича Гуревича. "Якби потрібно було знайти спільну назву для цілої серії усіх моїх монографій, написаних в різні роки, то, мабуть, жодна не підійшла б краще ніж "До нового розуміння Середньовіччя"", такими словами А. Я. Гуревич розпочинає передмову до однієї зі своїх праць, і ці слова як найкраще характеризують усю діяльність автора у галузі дослідження середньовічної історії та культури. Його роботи стали дійсно новаторством у радянській історіографії.

На відміну від Ж. Ле Гоффа А. Я. Гуревич більшу увагу приділяв матеріальній стороні історії, що було пов’язано з ідеологічними рамками, у які були поставлені тогочасні радянські історики. Але А. Я. Гуревич починав свою діяльність у період "відлиги" і був прихильником шістидесятників це вплинуло на його світогляд, і за це йому довилось поплатитись власною кар’єрою.

У той час медієвісти були обмежені у виборі тем, і з того, про що можна було писати, А. Я. Гуревич вибрав об’єктом дослідження історію англійського селянства VII – початку XI ст., яка стала темою його дисертації.

Першою великою монографією А. Я. Гуревича є "Проблеми генези феодалізму в Західній Європі", що була написана в середині 60-х років і вперше вийшла друком 1970 р. Цій роботі передував ряд статей на подібну тематику, але саме вона стала першою великою працею, в якій автор розглядав історію з нових позицій – позицій Школи "Анналів".

А. Я. Гуревич є також одним із найкращих у російській історіографії дослідників середньовічної історії скандинавських країн, ця тематика характерна для його ранніх робіт.

Радянські історики 30-60 рр. ХХ ст. зосереджували свою увагу переважно на соціально-економічній і частково на політичній історії. Що до духовної сфери, то вона немов би поглиналась культурою Ренесансу, склався стереотип про "темне" Середньовіччя, добу постійних воєн і релігійної нетерпимості. Тому спроба А. Я. Гуревича більш детально дослідити особливості середньовічної культури не могли не суперечити пануючій традиції. Втім його спроба увінчалась успіхом і книга "Категорії середньовічної культури" стала досягненням не тільки радянської, а і світової історіографії. У ній автор дослід питання часу і простору, права, звичаї, відмінності у психології людей різних станів, ставлення до праці. Ця робота стала основою його подальшої діяльності, ідеї, закладені в ній, автор розвивав у наступних працях. "Низові" пласти середньовічної культури і релігійності послугували предметом аналізу у наступній його монографії "Проблеми середньовічної народної культури". Цей же рівень народної свідомості було розглянуто, у контексті всієї середньовічної епохи в наступній монографії "Середньовічний світ: культура мовчазної більшості". Як ми уже згадували у попередньому підрозділі, А. Я. Гуревич велику увагу надавав проповідям особливо проповідям Бертольда Регенсбурзького, яким присвячена велика кількість статей та окремий розділ монографії.

У згаданих книгах, і у окремо присвячених певним темам статях А. Я. Гуревича, були, зокрема, обговорені такі істотні аспекти релігійності середніх віків, як сприйняття віруючими святих і творених ними чудес; уявлення про смерть, розуміння Страшного; "хронотоп" – специфічне поєднання простору і часу у сприйнятті індивіда; середньовічний гротеск, що змішував страх зі сміхом, не менш парадоксальна взаємодія образів вічності і часу, земного і потойбічного світів, що знайшло вираження в exempla; змінюється протягом середньовіччя розуміння відовства, яке до кінця цієї епохи вилилося у велику полювання на відьом – величезної громадської значимості соціально-психологічний і релігійний феномен, і інші сторони світобачення та поведінки середньовічних людей.

Велику увагу А. Я. Гуревич приділяв не тільки масовій свідомості і феодальним відносинам, а і досліджував стосунки у малих колективах, становище індивідів у суспільстві та повсякденне життя окремих людей.

Пізніше, говорячи про перші свої роботи, А. Я. Гуревич не заперечує того, що в них написано і як це виражено, його погляди протягом життя хоча і зазнали трансформації, але все ж таки вони змінювались у руслі "анналістської" історіософії. Проблематика досліджень А. Я. Гуревича є досить широкою охоплюючи як матеріальну, так і духовну сфери людського життя. Сферою його досліджень є вікінги, давні германці, життя яких він дослідив чи не найкраще у радянській історіографії, і, звичайно – західноєвропейське населення. Саме широка тематика його робіт дозволила створити своєрідне розуміння середньовічної європейської культури та цілісний образ тогочасної людини.

Розділ IІІ. Просторово-часові уявлення у Середньовіччі

Час і простір – визначальні параметри існування світу і є одними із основних форми людського досвіду. Ми часом не усвідомлюємо, що простір і час не лише існують об’єктивно, але і суб’єктивно переживаються і усвідомлюються людьми, причому у різних цивілізаціях і суспільствах, на різних стадіях суспільного розвитку, в різних прошарках одного і того ж суспільства і навіть окремими індивідами ці категорії сприймаються і застосовуються неоднаково. Тому, для того щоб зрозуміти людину Середньовіччя, її психологію, потрібно зважати на зовнішнє середовище, на її уявлення про Всесвіт, на що впливала велика кількість чинників.

Найбільше значення на формування людини середньовіччя мало оточуюче середовище, Християнська релігія та залишки язичницьких вірувань і забобонів. Тогочасна Європа являла собою величезний покрив лісів і ланд з розкиданими по ньому обробленими родючими прогалинами – такий зовнішній вигляд християнського світу. Ле Гофф порівнює його з негативним відбитком мусульманського Сходу – світу оазисів посеред пустель. Там, на Сході, ліс – рідкість, тут його удосталь; дерева там – ознака цивілізації, тут – варварства. Релігія, народжена на Сході під покровом пальм, розцвіла на Заході, завдавши шкоди притулку язичницьких духів – деревам, які безжально вирубувалися ченцями, святими і місіонерами. Будь-який прогрес на середньовічному Заході був розчищенням, боротьбою і перемогою над чагарниками кущами.

Для селян і взагалі дрібного працюючого населення ліс був джерелом доходів. Туди виганяли пастися стада, там набирали восени жир свині – головне багатство бідного селянина, який після "відгодівлі на жолудях" забивав свою свиню, і це давало йому на зиму якщо не щедру їжу, то засіб для існування. Там рубали ліс, такий необхідний для економіки, яка протягом тривалого часу відчувала потребу в камені, залізі і кам’яному вугіллі. Удома, знаряддя праці, вогнища, печі, ковальські горни існували і діяли тільки завдяки дереву і деревному вугіллю. У лісі збирали дикорослі плоди, які були основним доповненням в примітивному раціоні сільського жителя, а під час голоду давали йому шанс вижити. Там же заготовляли дубову кору для дублення шкір, золу – для вибілювання або забарвлення тканин, але особливо – смолянисті речовини для факелів і свічок, а також мед диких бджіл, такий бажаний для світу, який довгий час був позбавлений цукру. Але всі люди, що жили за рахунок лісу, подались туди, перш за все, для того щоб маргіналізуватись, щоб поводитись там, як люди природи, поза світом культури в усіх розуміннях цього слова.

Розчищення лісів під ріллю і осушення боліт під пасовища були справою майбутнього, населені пункти часто-густо були розкидані серед лісів рідкісними оазисами, далеко один від іншого. Переважали невеликі села з обмеженим числом дворів або відособлені хутори. Більші селища зрідка зустрічалися в найбільш сприятливих місцевостях: в долинах річок, на берегах морів, у родючих районах Південної Європи.

Але з лісу виходила і загроза – він був осередком вигаданих або справжніх небезпек, тривожним горизонтом середньовічного світу. Ліс обступав цей світ, ізолював його і душив. З його страшного "мороку" несподівано з’являлися голодні вовки, розбійники, лицарі-грабіжники. З цих ненажерливих вовків уява середньовічної людини, спираючись на фольклорні образи незапам’ятних часів, легко робила чудовиськ.

Проте, якщо для більшості людей середньовічного Заходу горизонт обмежувався часом усе їх життя смужкою лісу, то зовсім не слід було б уявляти собі середньовічне суспільство як світ нерухомих домосідів, прив’язаних до свого оточеного лісом клаптика землі. Навпаки, дивує надзвичайна мобільність середньовічних людей.

Зв’язки між населеними пунктами були обмежені і зводилися до нерегулярних і досить поверхневих контактів. Натуральне господарство характеризувалось тенденцією до самозадоволення основних потреб. До того ж, шляхи сполучення практично були майже відсутні або знаходилися в абсолютно незадовільному стані. Старі римські дороги в тих районах, де вони були, поступово стали непридатними, нові шляхи розчищалися рідко, і підтримка їх була пов’язана з великими труднощами. Турботи державної влади про засоби сполучення не виходили за межі урядових потреб, дуже обмежених. Проте і ці потреби задовольнити було нелегко. Надаючи судові і податкові імунітети церковним установам та служивим людям і даючи їм широку владу над селянами, англо-сакські королі, наприклад, залишали за собою право вимагати від населення участі в спорудженні укріплень і ремонті доріг. Прокладення доріг і зведення мостів вважалися Богоугодною справою. Подорож в період раннього середньовіччя була небезпечною і тривалою справою. Небезпечною – бо розбійники були майже невід’ємною ознакою великої дороги, тривалою – бо засоби пересування були не у кращому стані, ніж шляхи. За добу можна було подолати найбільше декілька десятків кілометрів, часом дороги були настільки занедбаними, що подорожні рухалися ще повільніше.

Про те, з якою швидкістю передавалися відомості про важливі події свідчать такі факти: звістка про смерть Фрідріха Барбаросси в Малій Азії досягла Німеччини через чотири місяця; англійці дізналися про те, що їх король Річард Левине Серце потрапив у полон в Австрії, через чотири тижні.

Переміщувались в основному рицарі, хрестоносці та інші члени суспільства які жили не за рахунок землі і фактично не мали батьківщини. Селянин, поля якого були більш менш оборотною концесією з боку сеньйора і часто перерозподілялися сільською громадою, згідно з правилами сівозміни і ротації полів, був прив’язаний до своєї землі тільки волею сеньйора, від якого він охоче вислизав спочатку втечею, а пізніше шляхом правової емансипації. Індивідуальна або колективна селянська еміграція була одним з великих феноменів середньовічної демографії і суспільства.

Жоден матеріальний інтерес не утримає більшість з них удома, але самий дух християнської релігії виштовхує на дороги. Людина – лише вічний мандрівник на цій землі вигнання – таке вчення церкви, яка навряд чи потребувала того, щоб повторювати слова Христа: "Залиште усе і йдіть за мною".

Жалюгідна дійсність паломництва – доходила до трагічних випадків з хрестоносцями, померлими в дорозі з голоду або винищеними сарацинами. Швидшим був шлях по морю. При попутному вітрі корабель міг пройти до 300 км на добу. Але небезпеки тут були ще більшими, ніж на землі. Досягнута волею випадку швидкість просування могла бути зведена нанівець безнадійними штилями, зустрічними вітрами і течіями.

Кораблебудування було слабо розвинене в тогочасній Європі, судна були мало пристосовані до плавання у відкритому морі і трималися переважно шляхів, що йшли вздовж узбережжя. Виняток становили вікінги – сміливі мореплавці, кораблі яких побували у всіх морях Європи, від Чорного і Середземного до Північного і Білого, і навіть перетинали Північну Атлантику. Але залишилося невідомим, скільки швидкохідних суден загинуло в штормах і якою дорогою ціною були сплачені їх морські експедиції в Біле море або до берегів Гренландії і Америки. Та і нормани по можливості намагались не віддалятися далеко від берегів або островів: засоби орієнтування у відкритому морі були дуже примітивні.

Розмах усіх цих рухів, міграцій, подорожей був насправді вкрай невеликий, особливо у християнському світі. Географічний горизонт був одночасно і духовним горизонтом християнського світу. Вражає неточність учених в космографії: зазвичай допускали, що Земля є диском, нерухома і знаходиться в центрі всесвіту; потім уявили, услід за Аристотелем, систему концентричних сфер, а починаючи з XIII ст. – складнішу і ближчу до дійсності систему руху планет за Птоломеєм. Але ще більш вражаючою є фантазія середньовічної географії за межами Європи і Середземноморського басейну. Особливо примітною була та теологічна концепція, яка надихала до XIII ст. християнську географію і картографію. Як правило, розташування Землі визначалося віруванням, що її "пупом" є Єрусалим і що схід, який найчастіше поміщали на картах вгорі, на місці Північного полюса, має своєю вищою точкою гору Такт-і-Сюлейман в Азербайджані, де знаходиться земний рай і звідки витікають Тигр, Євфрат, Фісон (зазвичай ототожнюваний з Гангом) і Геон, тобто Ніл. Нечіткі відомості, які могли мати християни про ці річки, викликали певні труднощі. Їх легко повертали в інший бік. Пояснювали, що відомі витоки Тигра і Євфрата не є їх дійсними витоками, які розташовані на схилах райської гори Едем, а води цих річок надовго втрачаються в пісках пустелі, перш ніж знову вийти на поверхню.

У реальному житті панував християнський світогляд. Християнство було вагомою частиною історичної еволюції. Саме стосовно нього середньовічний християнин визначав усю решту і людства, і свого місця по відношенню до інших. І передусім, на думку Ле Гоффа, стосовно візантійця. З 1054 р. візантієць вважався єретиком. Проте, якщо звинувачення в розколі, відступництві і було найважливішим, західні люди не доходили до того, щоб його визначити – в усякому разі, назвати. Навіть для тих людей Заходу, які не споглядали її чудес, Візантія була в середні віки джерелом майже усіх багатств, бо звідти йшли найцінніші товари її власного або чужоземного виробництва. Звідти йшли розкішні тканини – шовк, секрет якого вона дізналась у Китаю в VI ст., звідти йшла повноцінна до кінця XI ст. золота монета, яку на заході називали попросту "безантом", цей "долар Середньовіччя". Скільки спокус пробуджували такі багатства!

Якщо ворожість середньовічних християн до візантійців, з якими вони знаходилися в постійних контактах, не обходилася без докорів сумління, то по відношенню до мусульман тут, мабуть, не було проблеми. Магомет був одним з гірших страховищ середньовічного християнства. Він невідступно переслідував уяву християн в апокаліптичному баченні. Він не згадувався інакше як у зв’язку з Антихристом.

В той же час історія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань і відтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманами Палестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувався апокаліпсичний образ ісламу.

Усе змінилося в XI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християн до прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестові походи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які, здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт, тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельні обміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів в мусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальні обміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом в інший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнським ученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обіг мусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу, в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.

Більш того, у Святій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман, швидко встановилися стосунки мирного співіснування.

Щодо навколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором, предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системі космічних уявлень людей середньовіччя. "В дворі землероба містилась модель Всесвіту".

Той світ поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ, що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучасний погляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків він виступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуються його фізичної природи, існувало ще і інше знання – знання його символічного сенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, і кожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити за його зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символів був невичерпний.

Здавалося б, християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідею хрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу. Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати до себе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначався справжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критерієм цінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов’язком, коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнському середовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цей строкатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало поза своїми межами, існували усередині нього, будучи об’єктом виключення із загального правила.

Поряд із забобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі, закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бік неба. Всесвіт став системою концентричних сфер – така була загальна концепція; думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення про небесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земного суспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискало смертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажу земних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів і престолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтях диявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі, і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лише уявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те, що обоє вони складають єдине ціле – щось заплутане, що заманює людей в тенета надприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собі покровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написане його ім’я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювала земне життя від небесного.

Цьому змішанню простору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучала небо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час – лише момент вічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигоду вважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку – крадіжкою. Людина не володіла часом бо час – власність бога.

Цей божественний час безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і учених греко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсь час, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюваний циклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагато сприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким, що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води, і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічній ментальності.

Час для кліриків Середньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певний напрям. Проте він йшов по низхідній лінії, являючи собою картину занепаду. У безперервність християнської історії втручалися різні чинники періодизації. Однією з найбільш дієвих схем був розподіл часу по днях тижня. Макрокосм, всесвіт проходить, як і мікрокосм, людина, через шість віків на кшталт шести днів тижня: від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Такі ж і шість віків людини : дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і кволість.

Лінійний час був поділений надвоє в головному пункті: втіленні Господа. У VI ст. були закладені основи християнської хронології, яка вела відлік часу з негативним і позитивним знаком від Різдва Христового: до і після народження Ісуса Христа. Доля людей уявлялась абсолютно різною залежно від того, по яку сторону від цієї центральної події вони жили. До Христа у язичників не було жодної надії на порятунок. Будуть врятовані одні лише праведники, які чекали в лоні Авраама, коли Христос зійде, щоб звільнити їх. Окрім численних старозавітних праведників, порятунок був приготований також декільком популярним персонажам античності, яких священний переказ викинув обхідним шляхом з пекла.

Справді, середньовічні християнські мислителі намагалися щосили зупинити історію, завершити її. Феодальне суспільство з його двома панівними класами, рицарством і духовенством, розглядалося як кінець історії.

Перед лицем цих двох тенденцій – песимістичної концепції занепаду історії і позачасового оптимізму, що цікавився тільки вічними істинами, – пробивалися боязкі спроби оцінити сьогодення і майбутнє. Тут головною тенденцією була та, яка, приймаючи схему віків світу і діагноз про старість, що наступила, підкреслювала переваги старечого віку. .

Ле Гофф підтримує формулу М. Блока, яка, здавалося б, резюмувала ставлення середньовічних людей до часу: повна байдужість. А. Я. Гуревич погоджується з цим, але з деякими уточненнями: байдужість не до часу, а до його змін та розвитку.

У країнах Скандинавії ставлення до хронології та точних дат було таким же, як і у західноєвропейських, за винятком невеликих відмінностей, основною з яких був рахунок поколінь. Визначивши приналежність особи до того чи іншого покоління або встановивши їх послідовність, отримували цілком задовільне уявлення про зв’язок речей, перебіг подій і обгрунтованість правових домагань. Поняття покоління відтворювало відчуття живої спадкоємності органічних людських груп, в які індивід включався як реальний носій зв’язків, що сполучають сьогодення з минулим і передавали їх в майбутнє. За допомогою перерахування предків з’ясовували не загальну хронологію народу, племені, держави, а спадкоємні зв’язки в межах роду, сім’ї, далеко не завжди встановлюючи їх співвідношення з течією часу за межами кола спорідненості. Значення цієї форми ставлення до часу, яку можна було б назвати родовим або сімейним часом, визначалося переважно інтравертним характером сімейно-родових груп, що вели відособлений спосіб життя і лише поверхнево пов’язаних між собою. На кожному хуторі, в селищі, общині час проходив, підкоряючись ритму зміни поколінь і тих нечисленних і нерізноманітних подій, які накладали відбиток на життя групи.

Навіть Скандинавські Саги, які мали велику кількість посилань на час, не мали чіткої хронології і ці дати важко ідентифікувати. Датування не мало сенсу. Минуле розумілось як пласт часу.

Але в своїй основі людина Середньовіччя все-таки була байдужою до тривалості часу. Ця байдужість виражалася у скупих на дати хроністів (вони взагалі були байдужі до точних цифр), у невизначених виразах на зразок "в цей час", "тим часом", "незабаром після цього". Масовій свідомості, в першу чергу, було властиве змішення часів, вона плутала минуле, сьогодення і майбутнє. Це змішання проявлялося особливо виразно в стійкості почуття колективної відповідальності – характерній рисі примітивізму. Усі люди, що нині живуть, відповідають за провину Адама і Єви, усі сучасні євреї відповідальні за страсті Христові, а всі мусульмани – за магометову єресь. Як було вже відмічено, хрестоносці кінця XI ст. вважали, що вони прямують за море, щоб покарати не нащадків катів Христа, а самих катів. Так само і анахронізм костюмів, що довго зберігався, в образотворчому мистецтві і театрі свідчить не лише про змішання епох, але головним чином про почуття і віру середньовічних людей в те, що усе істотне для людства є сучасним. Щороку впродовж тисячоліть літургія змушувала християн наново переживати стислу в ній з надзвичайною силою священну історію. Тут ми маємо справу з магічною ментальністю, яка перетворює минуле на сьогодення, тому що канвою історії служить вічність.

Проте, вже саме втілення Господа створювало необхідність датувань. Життя Христа розділило історію на дві частини, на цій події грунтувалася християнська релігія; звідси – і схильність, більше того, надзвичайна чутливість до хронології.

У різних країнах рік починався по-різному, найпоширеніший хронологічний "стиль" на середньовічному Заході починав рік з Великодня. Дуже мало був поширений стиль, якому, як відомо, належало майбутнє: з 1 січня, Обрізання Господнє. З різних моментів починалася і доба: із заходу, півночі або полудня. Доба ділилася на години неоднакової тривалості; це був старий римський годинник, що в певній мірі християнізувався.

У повсякденному житті середньовічні люди користувалися хронологічними орієнтирами, запозиченими у різних соціочасових систем. Вимір часу залежав від економічних і соціальних структур. Насправді, ніщо не виражає краще структуру середньовічного суспільства, як метрологічні феномени і конфлікти, що виникали навколо них. Часові і просторові мірки були знаряддям панування у соціумі. Той, хто розпоряджався ними, досить сильно посилював свою владу над суспільством. Множинність часів в середні віки можна уподібнити соціальним битвам цієї епохи. Подібно до того, як у селі і місті йшла боротьба навколо мір місткості, які визначали раціони харчування і рівень життя (за і проти сеньйора або міської влади), так і міра часу була ставкою в боротьбі, яку вели за неї панівні класи: духовенство і аристократія. Як і писемність, міра часу залишалася протягом більшої частини Середньовіччя надбанням могутніх верхів. Народна маса не володіла власним часом і була нездатна навіть визначити його. Вона підкорялася часу, який визначали дзвони, труби і рицарські роги.

Середньовічний час був перш за все часом аграрним. У світі, де найголовнішою була земля, з якої жило, багато чи бідно, майже усе суспільство, першим хронологічним орієнтиром був аграрний, що поєднувався з природними ритмами і довго залишався часовою міркою.

Сільський час – це час великої тривалості. Час сільськогосподарських робіт, селянський час, був часом очікування і терпіння, постійності, відновлення, якщо не нерухомості, то принаймні опору змінам. Він не був насичений подіями і не потребував дат – або, вірніше, його дати підкорялися природному ритму. Бо сільський час був природним часом з його діленням на день, ніч і пори року.

У тому світі, де штучне світло було рідкістю (техніка освітлення навіть стосовно денного часу почала розвиватися лише в XIII ст. з появою віконного скла), ніч була багата на загрози і небезпеки. Духовенство користувалося восковими свічками, сеньйори – факелами, простолюддя обходилося сальними свічками. Через це особливо великою була небезпека пожежі.

Проти загроз, що йшли від людей, закривали на ніч ворота, в церквах, замках і містах виставляли варту. Середньовічне законодавство карало з винятковою силою правопорушення і злочини, які здійснювалися вночі. Це було серйозною обтяжуючою обставиною.

Найкраще виражає аграрний характер часу, що в середні віки повторювалася всюди: в рельєфах церковних тимпанів, на фресках і мініатюрах, в літературі, і особливо в поезії – тема дванадцяти місяців. Зображували місяці у вигляді сцен сільського повсякдення – від вирубування лісу і випасу свиней до забою свиней і гулянок із цього приводу біля вогнища. При цьому важливо те, що разом з селянським часом проявлялись і інші форми соціального часу: час сеньйоріальний і час церковний.

Сеньйоріальний час був передусім військовим. Він складав особливий період року, коли поновлювалися військові дії і коли васали зобов’язані були нести службу сеньйорам. Це був час військових зборів.

Сеньйоріальний час був також і часом збору селянських податків. Віхами річного часу були великі свята, і деякі з них акумулювали почуття часу селянської маси: це свята, до яких приурочувалися натуральні оброки і грошові платежі. Дати внесків варіювалися в різних районах і сеньйоріях, але в хронології внесків виділявся загальний період – кінець літа, коли після збору урожаю стягувалася основна частина податей. Найбільш важливою датою був день св. Михайла (29 вересня), іноді ж внески відстрочувалися до дня св. Мартіна зимового (11 листопада).

Втім середньовічний час передусім був релігійним і церковним. Це було пов’язано із міцним становищем церкви у суспільстві, яка була тісно пов’язана із панівним класом і часто виражала його інтереси, претендуючи, разом з тим на те, щоб виражати інтереси усього суспільства. Водночас основна одиниця часу – рік, в першу чергу, існував як рік літургійний. І особливо важливою рисою середньовічної ментальності було те, що цей літургійний рік сприймався, як послідовність подій з драми втілення, з історії Христа, що розгорталася від Різдвяного посту до Трійці, а крім того, він був наповнений подіями і святами з іншого історичного циклу – життя святих. Дні пам’яті великих святих уклинювалися в христологічний календар, і разом з Різдвом, Великоднем, Вознесінням і Трійцею однією з найважливіших дат релігійного року був день Усіх святих. Ще більш посилювало значення цих свят в очах середньовічних людей, остаточно надаючи їм роль тимчасових віх те, що вони давали і точки відліку економічного життя, визначаючи дати селянських платежів або вихідні дні для ремісників і найманих робітників.

Церква також визначала склад їжі, яку можна було вживати в ті або інші відрізки часу, і суворо карала за порушення посту; вона втручалася навіть в сексуальне життя, наказуючи, коли статевий акт допустимий а коли він гріховний. З допомогою заупокійних молитов і мес церква могла скорочувати терміни замогильних мук душ, отже, здійснювала контроль не лише над часом живих, але і над часом мертвих. В результаті такого всеосяжного контролю над часом досягалось повне підпорядкування людини пануючій громадській і ідеологічній системі. Час індивіда не був його індивідуальним часом, належало не йому, а вищій силі, що стоїть над ним.

Церковним же час був ще і тому, що тільки духовенство уміло вимірювати його. Церква одна потребувала цього в цілях літургійних і одна здатна була це робити, хоча і з невеликою точністю. Церковний відлік часу, і особливо розрахунки днів Великодня, дав перший поштовх прогресу у вимірі часу. Духовенство було володарем часу. Це добре характеризує випадок із судовим поєдинком, що був призначений на дев’яту ранку, на який прийшла тільки одна людина, і, щоб зафіксувати поразку протилежної сторони довелось шукати священника який, хоч трохи розбирався у часі. Дзвін, що закликає священиків і ченців до служби, був єдиним засобом відліку денного часу. Лише з його допомогою можна було приблизно визначити час дня, орієнтований на годинник церковних служб, завдяки чому регламентувалося життя всіх людей.

Час аграрний, час сеньйоріальний, час церковний. Характерним для них було, врешті, те, що усі вони тісно залежали від природного часу. Найбільш очевидний цей зв’язок в аграрному часі, але якщо придивитися, то він не менший і в двох інших його видах.

Розділ ІV. "Християнський Світ". Уявлення та забобони

Із утвердженням християнства Середньовічний світ ніби струшував з себе лахміття і всюди одягався в нову білу сукню церков. У той час майже всі єпископальні, монастирські церкви, присвячені різним святим, навіть маленькі сільські каплиці були перебудовані віруючими і стали ще кращими.

Найбільш блискучий "зовнішній" прояв християнства відбувся близько 1000 року. Широке будівництво, безумовно, зіграло важливу роль у прогресі середньовічного Заходу в період між X і XIV ст., перш за все, за рахунок стимулювання економіки. Зростання виробництва будівельних матеріалів (камінь, деревина, залізо), поява більш досконалих технологій і виготовлення знарядь праці для цього виробництва, транспортування і підйом каменю і значних мас, праця найманої робочої сили, фінансування робіт – все це зробило будівництво центром першої і майже єдиною середньовічної індустрії.

Але цей будівельний бум не був первинним явищем. Він відбувся у відповідь на певні потреби, серед яких головною була необхідність розмістити більш численне населення. Звичайно, не завжди є прямий зв’язок між розміром церкви і числом парафіян. Міркування престижу і побожність в такій же мірі спонукали до великих розмірів.

До збільшення чисельності населення, на думку Ж. Ле Гоффа, призвела так звана аграрна революція X-XIII ст., зрушення кількості населення скромно проявилися в каролінзьку епоху, потім поступово наростали до тисячного року, після якого відбулося значне прискорення росту. Ця революція змушувала шукати нові способи господарювання, та розширення посівних площ. Найчастіше нові поля були лише продовженням старих і являли собою поступово розширювані в навколишніх цілинних землях і пасовищах прогалини. Новаторства примушували людей відступати спалювати чагарники, але вони рідко наступали на ліси, як через недосконалість знарядь праці (головним засобом середньовічних розчисток було тесло, а не сокира), так і тому, що сеньйори бажали зберегти місця полювання, а сільські громади не хотіли надмірно скорочувати лісові ресурси.

Паралельно з цією внутрішньою експансією християнський світ вдався і до зовнішньої. Навіть здається, що спочатку перевага віддавалася другому, оскільки військові засоби отримання доходів здавалися більш легкими, ніж мирні.

Так зародився подвійний завойовницький рух, результатом якого стало розширення кордонів християнського світу в Європі і далекі хрестові походи в мусульманські країни. Поширення християнства по Європі з великою силою відновилося у VIII ст. і продовжувалося в IX і X ст., перейшло майже повністю до рук німців, що населяли околиці християнських земель, які межували з язичницькими на півночі та сході.

З середини XI ст. іспанська Реконкіста взяла на себе досі невідому місію релігійної війни і проклала шлях у військовому і духовному відношенні, хрестовим походам. Пізніше французька колонізація Південної Франції і королівства обох Сицилій, як і німецька колонізація Пруссії, офіційно також подавалась як хрестові походи.

Хоча в походах брали участь люди з різних соціальних шарів, вони були натхнені схожими пристрасними релігійними почуттями. Паралельно лицарській армії виникла армія бідноти. У Перший хрестовий похід армія бідноти, як найбільш натхнена, рушила першою, перебивши на шляху багато євреїв, вона поступово розпалася і припинила існування під ударами голоду, хвороб і турків, так і не досягнувши мети – Святої землі. Але ще тривалий час по тому хрестоносний дух підтримувався в нижчих шарах суспільства, де проникливість і чарівність його міфів були особливо сильними. І похід дітей, юних селян, на початку XIII ст. став утіленням цієї зворушливої прихильності йому.

Поразки, що слідували одна за одною, швидке виродження містики хрестових походів у політику, навіть у політику скандальну, довго не могли заспокоїти це потужне збурення Заходу. Поклик заморських земель протягом XII в. і пізніше розбурхував уяву і почуття людей, яким не вдалося знайти у себе, на Заході, сенсу їх колективного та індивідуального призначення.

У той час, коли Єрусалим володів уявою західних людей, інші міста, більш реальні і більш відкриті земному майбутньому, розвивалися на самому Заході. Міста були породжені не тільки торгівлею, але також і підйомом сільського господарства на Заході, яке стало краще забезпечувати міські центри припасами і людьми.

Але міста грали також і роль торгових вузлів, яка в історичній літературі, була за ними справедливо визнана, хоча її значення було трохи перебільшене.

Переміщення центру ваги культури, завдяки чому першість від монастирів відійшла до міст, ясно виявилося в двох галузях – в освіті та архітектурі.

Новий образ мистецтва – готичний – з’явився в місті, а будівництво міських соборів стало його найвищим досягненням. Іконографія цих соборів висловлювала дух міської культури.

Вклад церкви в цей піднесення християнського світу був одним з головних. Не можна, правда, сказати, що вона безпосередньо грала істотну роль в економічному розвитку, як це, сильно перебільшували раніше. Попри це церква була вельми діяльною в економічній сфері. На початковій стадії піднесення вона вкладала кошти, якими вона одна лише і володіла. Починаючи з тисячного року, коли економічний підйом, особливо розвиток будівництва, зажадав фінансування, яке не могло бути забезпечено звичайним перебігом господарського життя, церква витягла накопичені нею скарби і пустила їх в обіг. Звичайно, це робилося під виглядом дива, але чудотворні покриви не повинні приховувати від нас економічних реалій. Коли єпископ чи абат бажав розширити, перебудувати собор чи монастир, він відразу ж знаходив чудесний скарб, який дозволяв йому якщо не повністю здійснити задумане, то щонайменше приступити до будівництва.

Церква протягом всього цього періоду протегувала купцям і допомагала викорінення упередження проти них, з-за якого пустопорожній клас сеньйорів зневажав їх. Церква здійснила реабілітацію діяльності, що забезпечило економічний підйом, і з праці, як кари, згідно якої, у книзі Буття, людина повинна заробляти хліб насущний у поті чола, зробила засіб порятунку.

Однак, незважаючи на успішну адаптацію, церква вже не могла ним керувати Світом, як в Раннє Середньовіччя. З кінця XII ст. нові ордери цистерціанців і премонстрантів почали втрачати свій вплив. Навіть до жебрацьких орденів ставлення вже було не одностайним: оскільки праця ставала базовою цінністю нового суспільства, допустити, що можна жити жебрацтвом, було непросто. Університетські викладачі, письменники, які були, безсумнівно, виразниками більш широкого громадської думки, сильно дорікали їхніх братів жебрацтвом.

Її ідеологічна монополія зіштовхнулася з небезпечною загрозою. Починаючи з перших проявів піднесення Заходу близько тисячного року, лідерство церкви вже стало оскаржуватися, і перш за все єресями.

Також відбулись зміни і у суспільному житті, західна література почала описувати християнське суспільство за новою схемою, яка відразу ж отримала визнання. "Триликий люд" складав суспільство: священики, воїни, селяни. Три категорії були різні, але доповнювали ода одну: кожна потребувала іншу. Їх гармонійна єдність і була "тілом" суспільства.

Але частіше суспільство мислилося в протистоянні двох груп: в певній перспективі ними могли бути клірики і миряни, якщо ж мова йшла лише про світське суспільство, то – сильні і слабкі, більші і менші, багаті і бідні, з юридичної точки зору говорилося про вільних і невільних.

Порушувались права церкви на одноосібність економічної влади. Таким порушником став клас купців, чия поява ознаменувало перехід від закритої (церква) до відкритої економіки – клас могутній економічно що виявляв незадоволення підпорядкуванням священикам та воїнам. Виразно видно, як традиційне середньовічне суспільство намагалось знайти один з консервативних варіантів рішення: так, наприклад, в англійській проповіді XIV ст. можна прочитати, що Бог створив кліриків, дворян і селян, а диявол - бюргерів і лихварів, а німецька поема XII ст. стверджувала, що четвертий клас, клас лихварів ("Wuocher"), править трьома іншими.

Церкві доводилося пристосовуватися, найбільш "живі" уми в теології проголосили, що всяке ремесло, всяке "становище" може бути виправдане, якщо воно поєднується з ідеєю Спасіння.

Конфлікт розгортався також між священним владикою і государем. Кожна зі сторін намагалася вирішити його на свою користь. Сполучаючи обидві влади у своїй особі, папа ставав імператором, король ставав священиком. Кожен намагався реалізувати по-своєму єдність духовної і світської влади.

Середньовічне право дуже довго не визнавало класового розпаду суспільства. Закони єдності виявилися вельми довговічними. З римського права до канонічного прийшла максима, якою керувалася вся середньовічна юридична практика: "Що стосується всіх, має бути схвалене всіма". І порушення одностайності розглядалося як скандал. Теологи і декретисти XIII ст. з сумом констатували, що "природа людська схильна до розбіжностей", вбачаючи в цій зіпсованості результат первородного гріха. Схильності середньовічного розуму були такі, що постійно викликали до життя всілякі громади та групи, звані тоді "університетами". Під цим терміном розумілася тоді будь-яка корпорація або колегія, а не тільки університети в нашому розумінні. Ідея групи невідступно переслідувала середньовічну думка, яка намагалася визначити найменше число складових її осіб. Головним завданням було не залишати індивіда на самоті. Від одинака слід було чекати лише злодіянь. Відокремлення вважалося великим гріхом.

Намагаючись наблизитися до людей Середньовіччя в їх індивідуальності, ми незмінно переконуємося, що індивід, що належав, як і в будь-якому іншому суспільстві, відразу до декількох громад і груп, не стільки утверджувався, скільки повністю розчинявся в цих спільнотах

Гординя вважалася "матір’ю всіх пороків" лише тому, що вона являла собою "роздутий індивідуалізм". Порятунок може бути досягнуто лише в групі і через групу, а самолюбство є гріх і погибель.

Із розширенням влади королів більшу роль почало відігравати світське судочинство. Серед функцій, відібраних феодалами у публічної влади, судова залишалася найважчою для всіх залежних від сеньйора людей. Без сумніву, васал викликався до суду частіше, щоб сидіти на ньому поруч із суддею або навіть замість нього, ніж щоб бути обвинуваченим, але і він підпорядковувався вердиктам суду за свої правопорушення, якщо сеньйор володів правом тільки "нижчою юстиції", або за свої злочини, якщо сеньйору належала й "вища юстиція". В’язниця, шибениця, ганебний стовп – ці похмурі продовження сеньйоріального трибуналу швидше символізували придушення, ніж правосуддя. Прогрес королівської юстиції, крім поліпшення роботи правосуддя, допомагав емансипації людини, чиї права краще були захищені в такій широкій спільності, як королівство, ніж у такій вузькій і тому більш скромній і переважаючій, як сеньйор. Але прогрес цей був вельми неквапливим. Людовік Святий, государ з числа найбільш стурбованих усуненням несправедливості і зміцненням авторитету королівської влади, ставився до сеньоріальної юстиції з незмінною повагою. Гільйом де Сен-Пату наводить з цього приводу показовий анекдот. На кладовищі церкви в Вітрі король в оточенні натовпу слухав проповідь домініканця брата Ламбера. Неподалік у таверні так галасувало "збіговисько людей", що заглушало мову проповідника. "Блаженний король запитав, під чиєю юрисдикцією знаходиться ця місцевість. Йому відповіли, що під королівської. Тоді він наказав сержантам втихомирити людей, заглушують слово Боже, що і було виконано". Біограф государя зауважує: "Вважають, що блаженний король запитав, під чиєю юрисдикцією ця місцевість, з побоювання зазіхнути на права, що йому не належали".

Подібно до того, як спритний васал міг використовувати для своєї вигоди множинність і часом суперечливість своїх ленних зобов’язань, так і винахідливий підданий сеньйора міг уміло виплутатися зі складного становища. Але народна маса все частіше відчувала додатковий гніт.

Сільські громади часто з успіхом чинили опір сеньйоріальним вимогам. Їх об’єднувала економічна база. Вони управляли, розподіляли і захищали випаси і громадські лісові угіддя, які мали життєво важливе значення для більшості селянських сімей, забезпечуючи їх дровами і підніжним кормом для свиней і кіз. І все ж у сільській громаді не було рівності. Кілька домашніх господарів – найчастіше ними були багаті селяни, але іноді просто нащадки найбільш шанованих родів – панували в громаді, вирішуючи її справи для своєї вигоди. Вони часто утворювали гільдію або братство, оскільки сільська громада, як правило, не була спадкоємицею первісної сусідської громади, але була більш пізнім соціальним формуванням, сучасним рухом, який увінчався розквітом X-XII ст. та створенням нових інститутів.

У місті корпорації і братства, які забезпечували економічний, фізичний і духовний захист своїх членів, також не були тими егалітарними інститутами, якими їх часто уявляють. Вище корпорацій перебувала групка багатіїв, що доповнювали свою економічну могутність політичною владою, яка реалізується ними через підставних осіб або безпосередньо.

Але якщо сільські і міські громади більш гнітили, ніж звільняли індивіда, то треба відзначити, що вони були засновані на певних принципах, що змушували тремтіти весь феодальний світ. У цьому міському русі, з продовженням у селах, революційний сенс мало те, що клятва, що зв’язує членів первісної міської комуни, на відміну від васального договору, що з’єднував вищого з нижчим, була клятвою рівних. Феодальній вертикальній ієрархії було протиставлено горизонтальне суспільство. Клятва встановлювала між бюргерами відносини вірності.

Навіть якщо міста і не були тим викликом феодалізму, тим антифеодальним винятком, якими їх часто описують, все одно вони являли явище незвичайне і для людини, що жила в епоху виникнення міст, виступали як якась нова реальність, в тому скандальному значенні, яке надавало поняттю новизни Середньовіччя.

Середньовічне місто не справляло враження монстра страхітливих розмірів. На початку XIV ст. дуже небагато міст досягли стотисячного числа жителів: Венеція та Мілан. Населення Парижа, самого великого міста, на північ від Альп, без сумніву, не перевищувало 80 тисяч, а приписувані йому 250 тисяч жителів треба визнати явним перебільшенням. Брюге, Гент, Тулуза, Лондон, Гамбург, Любек, як і інші міста першого рангу, налічували від 20 до 40 тисяч городян.

Часто і справедливо звертали увагу на те, як село проникало в середньовічне місто: городяни вели напівселянське життя, усередині міських стін ховалися виноградники, сади, навіть луки і поля, бродила худоба, височіли купи сміття.

І все ж для Середньовіччя контраст міста і села був яскравіший, ніж для інших суспільств та цивілізацій. Міська стіна служила найбільш укріпленим кордоном з усіх, відомих в ту епоху. Стіни, башти та ворота розділяли два світи. Міста заявляли про свою оригінальність, про своєрідність, пихато розміщуючи на своїх печатках зображення стін, що зберігали їх спокій. Трон слави – Єрусалим, або престол зла – Вавилон, місто завжди залишалось для Середньовіччя символом екстраординарності. Бути городянином або бути селянином – тут проходив один з найбільших розломів середньовічного суспільства.

Але якою була роль і яке було майбутнє цих міських острівців Заходу? Їх процвітання могло живитись лише землею. Навіть міста, більше інших збагатилися за рахунок торгівлі, засновували свою могутність на сільській окрузі.

Між містами та їх сільською округою встановилися складні стосунки. На перший погляд міський, вплив був сприятливим для населення сіл. Селянин-переселенець знаходив там свободу: або, поселившись в місті, він автоматично ставав вільним. Звідси знаменита німецька правова норма: "Міське повітря робить вільним". Вона мала уточнення: "Міське повітря робить вільним через рік і один день", тобто після того, як людина пробуде цей відрізок часу в місті.

Але в результаті виявилося, що міста, які зуміли в середні століття стати державами – Венеціанська республіка, Велике герцогство Тосканське, вільні ганзейські міста – рухалися проти течії історії, їх існування мало-помалу ставало все більш анахронічним. Італія і Німеччина, країни, де міста тривалий час складали економічний, політичний і культурний каркас, відстали від інших країн, домігшись об’єднання лише в XIX ст. Міське середньовічне суспільство не мало перед собою історичного майбутнього.

Мрії церкви про гармонійне суспільство наражались на жорстоку реальність протиріч і боротьби класів. Утримувана кліриками, принаймні, до XIII ст. майже повна монополія на написання літературних творів приховувала інтенсивність класової боротьби в середні століття і могла створити враження, що тільки лише окремі сеньйори і селяни час від часу намагалися порушити соціальний порядок, нападаючи на служителів церкви або на її майно. Все ж таки церковні письменники повідомили достатньо, щоб можна було переконатися в постійності існуючих антагонізмів, що прориваються часом у раптових спалахах насильства, підставою яких була соціальна напруженість на селі.

Якщо в містах з XI по XIII ст. повстання очолювалися бюргерами, які домагалися політичної влади, щоб забезпечити собі свободу професійної діяльності, основи їх багатства, і щоб домогтися престижу, рівного їх економічній могутності, то в селі повстання селян мали на меті не тільки поліпшення становища завдяки фіксації, зменшенню або повного скасування їх повинностей, але часто були простим виразом боротьби за виживання. Більшість селян являли собою масу, що постійно перебувала на межі недоїдання, голоду, епідемій. Саме в цьому черпав свою виняткову силу відчаю рух, який пізніше назвали Жакерія. Якщо і городянами рухав гнів, бажання нових станів помститися церковним та світським сеньйорам за те приниження, в якому їх тримали, то ці почуття були ще сильніше на селі через надмірне презирство, яке сеньйори відчували до мужланів.

Все ж звичною формою боротьби селян з сеньйорами була глуха партизанська війна: крадіжка з панських полів, браконьєрство в лісах сеньйора, підпали його врожаїв. Це був пасивний опір у вигляді саботажу на панщині, відмови платити натуральні оброки, грошові збори. І іноді – втеча.

Ворожість селян до технічного прогресу була величезною. Вона пояснювалася не страхом безробіття, що лежало в основі бунту проти машин на зорі промислового перевороту, а тим, що середньовічна механізація супроводжувалася сеньйоріальною монополією на машини, що робила їх використання обов’язковим і вельми обтяжливим. Численні були селянські бунти проти сеньйоріальних "баналітетних" млинів. Часто сеньйори, особливо абати, розпоряджалися зруйнувати ручні млини селян, щоб зобов’язати їх нести зерно на сеньйоріальні млини і платити млиновий збір.

Серед прихованих форм боротьби класів особливе місце займали незліченні конфлікти навколо мір і ваг. Право встановлювати і зберігати еталони, що фіксують кількість праці та розмір натуральних платежів, було найважливішим засобом економічного панування. Підтримувані одними й оспорювані іншими, ці заходи зберігалися в замку, в абатстві, в бюргерському міському будинку і були об’єктом постійної боротьби. До цієї форми класової боротьби нашу увагу привертають численні документи, що розповідають про покарання селян і ремісників за використання фальшивих мір (це злочин прирівнювали до перенесення межових знаків своїх володінь). Точно так само як множинність юрисдикцій сприяла сеньйоріальній сваволі, численність і різноманітність залежних від волі сеньйора мір і ваг були інструментами сеньйоріального гноблення. Коли англійські королі в XIV ст. намагалися ввести королівський еталон для основних мір, вони не поширювали свої укази на ренти і на орендну плату, чий вимір було залишено на розсуд сеньйорів.

Зіткнення класів, настільки глибоке в селі, незабаром виявилося і в містах, але вже не як боротьба переможних городян проти сеньйорів, а як боротьба дрібного люду проти багатих бюргерів. З кінця XII до XIV ст. нова лінія соціального розлому проходить у містах, протиставляючи бідних – багатим, слабких – сильним, чернь – бюргерству, "худий люд" (popolo minuto) – "жирному люду" (popolo grosso).

Формування патриціату як панівної міської категорії населення, що складається з декількох сімей, що об’єднали в своїх руках володіння міської нерухомістю, багатство, панування в економічному житті міста, а через привласнення міських посад – і контроль над його політичним життям, протиставило верхи численній пригніченій масі. Багаті в місті були протипоставлені бідним. У франкомовних містах традиційно говорилося про "ремесла, засновані на ручній праці або на торгівлі", праця і торгівля були розділені. Незабаром люди ручної праці піднялися проти тих, кого вони не вважали корисними. З кінця XIII в. множиться число страйків і бунтів проти "багатих городян", а кризове XIV ст. викликало до життя люті повстання міського плебсу.

Як відомо, боротьба класів дублювалася на Заході запеклим внутрішньокласовим суперництвом. Конфлікти між феодалами, як продовження боротьби кланів, приватні війни наповнюють собою середньовічну історію та літературу. Рідкісним, але помітним явищем було прагнення окремих представників вищих класів стати на бік повсталих низів. Такими людьми керував ідеалізм або, як у випадку з бідними кліриками, усвідомлення своєї близькості більше до бідних, ніж до решти духовенства.

Крім цих одиничних випадків, ми можемо задатися питанням: наскільки порушені були класовою боротьбою дві сили, що за визначенням стояли над нею і намагалися її стримати, а саме церква і королівська влада? Церква в силу християнських ідеалів покликана була підтримувати рівновагу між бідними і багатими, селянами і сеньйорами і навіть стати підтримкою слабким біднякам, встановити соціальну гармонію, благословенні нею у відомій тричасній схемі суспільного устрою.

Роль церкви була помітною в плані благодійності, в боротьбі з голодом. Суперництво з класом військових спонукало її іноді діяти на користь городян або селян, проти спільної загрози. Вона надихала рух до установлення миру, такого вигідного всім жертвам феодального насильства. Але всі її численні заяви про неупереджене суддівство у суперечці "сильних" і "слабких" погано приховували її схильність ставати на бік гнобителів. Будучи включеною в свою епоху, утворюючи соціально привілейовану групу, нею ж перетворену до спільноти, в касту милістю Божою, церква природним ходом речей змушена була схилятися на бік тих, до числа яких насправді належала.

Позиція королівської влади багато в чому нагадувала позицію церкви, недарма обидві ці сили надавали один одному підтримку у спільній боротьбі, гаслами якої були охорона загального блага від тиранії і захист "слабких" від "сильних".

Королівська влада максимально використовувала всі засоби, які дали їй: право вимагати "тісний" Омаж від всіх сеньйорів, відмова приносити Омаж за землі, якими вона володіла на правах ф’єфа (відмова, яка підкреслює, що король не тільки стоїть на чолі, але й незмірно вищий всієї феодальної ієрархії), забезпечення права патронату над численними церковними установами.. Нижчі верстви, особливо селяни, часто пов’язували свої надії з особистістю государя, розраховуючи, що він звільнить їх від сеньйоріальной тиранії. Але король відчував часом свою самотність перед лицем усіх соціальних класів, усвідомлюючи, що від них може йти загроза. Перебуваючи поза феодальним суспільством, він боявся бути знищеним.

Слід звернути увагу і на значення відносин, які склались в певних центрах соціального життя, що зв’язують різні класи та стилі життя.

Першою у цьому ряду слід назвати церкву як центр парафіяльного життя. Під дією церковної пропаганди там формувалися менталітет і манера думки парафіян, однак церква була не тільки осередком духовного життя громади, але і місцем спілкування. Там проходили збори, туди дзвони скликали жителів у разі небезпеки, наприклад при пожежі, там вели бесіди, проводили ігри, здійснювали операції. І незважаючи на всі зусилля духовенства і соборів, спрямовані на те, щоб перетворити церкву тільки на дім Бога, вона залишалася соціальним центром з багатоплановими функціями, цілком порівняним з мусульманською мечеттю.

Подібно до того як парафіяльне суспільство було мікросвітом, організованим церквою, так і суспільство замку було соціальної осередком, сформованої сеньйорами. Воно об’єднувало молодих синів васалів, посланих туди, щоб служити сеньйору, вчитися військовому мистецтву (а за нагоди – бути заручниками), з сеньйоріальної челяді, а також з тими, хто задовольняв панські потреби в розвагах і служив для підтримки певного феодального престижу, з тими , хто представляв собою світ розваг. Положення всіх цих менестрелів, труверів, трубадурів було двозначним. Зобов’язані оспівувати достоїнства тих, хто їх найняв, перебуваючи в залежності від грошей і милостей своїх господарів, вони частіше за все прагнули у свою чергу стати сеньйорами, причому іноді їм вдавалося здійснити цю мрію.

Захопившись своїм новим ідеалом праці, Середньовіччя виганяло тих, хто добровільно або вимушено перебував у неробстві. Воно виштовхувало на велику дорогу убогих, хворих, безробітних, що збиваються у натовп бродяг. По відношенню до цих нещасних, які ототожнюються з Христом, воно відчуває ті ж почуття, що і до Христа: потяг і страх. Показово, що Франциск Асізький, дійсно бажав жити, як Христос, не тільки змішався з натовпом цих знедолених людей, але хотів стати лише одним з них – жебраком, чужинцем, скоморохом – "блазень Господа", як він сам себе називав. Хіба міг він не викликати тим самим скандалу?

Християни протягом усього Середньовіччя вели діалог з євреями, перериваючи його переслідуваннями і погромами. Єврей-лихвар був необхідний суспільству як кредитор – ненависний, але корисний і незамінний. Євреї і християни особливо часто сперечалися з приводу Біблії.

Євреїв протегували деякі принци, абати, папи і особливо німецькі імператори. Але з кінця XI ст. на Заході посилювався антисемітизм. Його часто пов’язують із хрестовими походами. Цілком імовірно, що дух хрестоносного руху міг додати до антисемітизму додаткову пристрасність.

З II хрестовим походом у 1146 р. вперше з’являється звинувачення в ритуальному вбивстві, тобто у вбивстві християнського немовляти для вживання його крові, з’являються і звинувачення в нарузі над гостями, що в очах церкви було ще більш страшним злочином, яка розглядається як вбивство Бога. Всюди під час "чорної смерті" 1348 р. били євреїв, звинувачуючи їх в отруєнні колодязів. Але основна причина ізоляції євреїв крилася в економічній еволюції, яка сформувала як феодальний світ, так і міське суспільство. Євреїв неможливо було включити в систему васальних зв’язків, зробити членами комуни. Їм не можна було приносити васальну клятву, від них не можна було вимагати присяги на вірність комуні. Мало-помалу вони були відлучені від володінь землею або від пожалувань, від ремесла і торгівлі. Їм залишалися лише маргінальні або незаконні види лихварства і торгівлі.

І все ж схвалення і повсюдне створення гетто відбулося лише в епоху Контрреформації, Тридентського собору. Саме під час великого спаду XVII ст., в період королівського абсолютизму настає те "велике закриття", що можна описати на прикладі ставлення до божевільних. Середньовіччя дивилося на них досить двояко. Їх могли вважати натхненними оракулами, і який-небудь дурень при сеньйорі, а пізніше королівський блазень ставав радником. У сільському світі дурник був фетишем всієї громади. Робилися спроби виділити різні категорії божевільних: "шалені", "буйні", що потребують догляду, або, точніше, ув’язнення в спеціальних госпіталях, першим з яких ще в XIII в. став лондонський "Віфлеєм", або "бедлам"; меланхоліки, чиї недуги також мали фізичне походження – розлиття жовчі, але які потребували скоріше священика, ніж лікаря, і, нарешті, одержимі, яких лише екзорцист міг звільнити від їх страшної недуги.

Багатьох з таких одержимих можна було сплутати з чаклунами. Але наше Середньовіччя не було ще тієї великою епохою полювання на відьом, яким стануть XIV-XVIII ст. Чаклуни поки з великими труднощами знаходили собі місце між єретиками і одержимими. Часто вважають, що вони були уцілілою жменькою далеких нащадків язичницьких волхвів, тих "провісників", яких переслідували пенітенціарії Раннього Середньовіччя, у ході християнізації села.

Але починаючи з XIII ст., державний інтерес, що спирався на відродження римського права, відкриває полювання на відьом. Першими в числі переслідувачів стали папи, що бачили в чаклунах, як і у всіх інших, єретиків, державних злочинців, винних у порушенні християнського порядку.

Найбільш завзятим їх гонителем, які прагнули звинуватити в чаклунстві всіх своїх супротивників, був Філіп Красивий. Його царювання ознаменувався низкою процесів, де нове розуміння державного інтересу проявилося в найбільш потворних формах: попередній висновок обвинувачених, вибивання зізнань будь-якими засобами, пред’явлення комплексного звинувачення відразу у всіх злочинах – у заколоті проти государя, в святотатстві, чаклунстві, розпусті, і зокрема в содомії.

Історія содомії в середні віки ще не написана. Це відноситься і до практики, і до її теоретичного осмислення. У XI-XII ст. поети на античний манер оспівували любов юнаків, і монастирські тексти дозволяють час від часу помічати, що цей чоловічий світ кліриків не залишав без уваги сократичне кохання. Але ставлення до содомії, успадковане від іудейських сексуальних табу, перебувало в повному протиріччі з греко-римської етикою. Содомія вважалася одним з найбільш засуджених злочинів, ставши під впливом курйозного переосмислення Аристотеля "гріхом проти природи", вінцем ієрархії пороків. Але високопоставлені гомосексуалісти могли відчувати себе спокійно (як, наприклад, королі Англії Вільгельм Рудий і Едуард II). Ймовірно, що слабкому поширенню гомосексуалізму сприяли не тільки суворість канонічного права, але й відсутність у сімейних структурах умов, що сприяють формуванню едіпового комплексу. Хоча, можливо, таке враження було створено церковною цензурою, що відсікає всякі натяки на таку поведінку.

Содомія була одним з основних пунктів обвинувачення тамплієрів, жертв знаменитого процесу, порушеного Філіпом Красивим і його радниками. Протоколи процесу тамплієрів показують, що король Франції та його оточення на початку XIV ст. підготували судову репресивну систему, яка нічим не поступається нашій добі з її гучним процесами.

У цю ж епоху відбувається посилення змісту прокажених. Над прокаженими все ще висіло безліч "заборон", і вони також легко перетворювалися на козлів відбувайлів під час лих. У період великого голоду 1315-1318 рр.. євреї і прокажені переслідувалися по всій Франції, підозрювані в отруєнні колодязів та джерел. Філіп V, гідний син Філіпа IV, був ініціатором безлічі процесів проти прокажених, в ході яких у них під тортурами виривалися визнання, що приводили їх на вогнище.

Але, як і у випадку з високородними гомосексуалістами, знатні прокажені знаходилися поза небезпекою, вони могли продовжувати виконувати свої функції і жити серед здорових людей. Прокаженими були король Єрусалимський Балдуїн IV, Рауль, граф Вермандуа, і Річард II.

У число знедолених входили і хворі, особливо убогі, каліки. У світі, де потворність вважалося зовнішнім знаком гріховності, ті, хто був вражений хворобою, був проклятий Богом, отже, і людьми. Церква могла тимчасово приймати їх (термін перебування в госпіталях був обмеженим) і спорадично годувати деяких з них у дні свят. Всім іншим залишалося тільки жебрати і бродяжити. Слова "бідний", "хворий", "бродячий" були синонімами в середні століття. Госпіталі часто розміщувалися біля мостів, на перевалах – у місцях, де обов’язково проходили ці блукачі.

Але головним знедоленим середньовічного суспільства був чужинець. Будучи суспільством примітивним, суспільством замкнутим, середньовічний християнський світ відмовляв стороннім, що не належали до відомих громадам осіб, цим носіям невідомості і неспокою. Людовік Святий у своїх "встановлення", в розділі "Про чужинних людях", прагнув визначити їх положення: "чужинець – людина, не визнана в тутешніх краях".

Узагальнюючи вище сказане можна зробити висновок, що середньовічна людина була дуже близька до природи, і важко провести чітку лінію між людиною і природним середовищем. Уявлення про світ, що панували в середні віки, були багато в чому ілюзорні. Але, ілюзорність ця нітрохи не заважала їх дієвості: ілюзії епохи входять в суспільну практику, рухають людьми. Церква, як бачимо, формувала спосіб життя і мислення людей, але вона була не єдиним фактором.

Про Середньовіччя судять часто-густо у зіставленні з класичною Античністю та з Ренесансом, застосовуючи до його культури критерії, запозичені з цих епох. Але Середньовічна людина була особливою, вона була індивідуальністю і зберігала свою культуру свої традиції, незважаючи на всі протидії тому з боку церкви..

Розділ V. Матеріальна сфера. Право, суспільство, індивід

У Середньовіччі майже вся праця людей зводилась до забезпечення їх їжею та одягом. Усі селянські господарства виробляли продукцію тільки для власного споживання, до того ж християнство не заохочувало до прогресу у господарській сфері, що відбилось як на знаряддях праці так і на технічному оснащенні.

Середньовічний Захід – це бідно оснащений світ. Можна сказати "технічно відсталий". Але навряд чи допустимо говорити в даному разі про відсталість і тим більше про нерозвиненість. Поширення знарядь праці, механізмів, технічних пристосувань, відомих з античності, залишалися в більшій чи меншій мірі рідкісними винятками, випадковими знахідками, а не загальними нововведеннями – такий позитивний аспект еволюції на середньовічному Заході.

З числа власне "середньовічних винаходів" два самих вражаючих і революційних відносяться насправді до античності. Так, водяний млин був відомий в Іллірії з II ст. до н. е., а в Малій Азії з I ст. до н. е.. Середньовічний плуг також майже безсумнівно походить від колісного плуга, описаного ще в I ст. Плінієм Старшим. Він поширювався і повільно вдосконалювався в Раннє Середньовіччя. Але ще для IX ст.. Так само серед дрібних знарядь праці, рубанок наприклад, винахід який часто приписують середнім вікам, був відомий з I ст.

Але якою б не була значимість розповсюдження цих технологічних досягнень, те, що характеризує, незважаючи ні на що, технічний універсум середньовічного Заходу в більшій мірі, ніж недолік винахідницького генія, так це його рудиментарний характер. Сукупність технічних недоліків, труднощів, вузьких місць – ось що, перш за все, тримало середньовічний Захід у примітивному стані. Цілком очевидно, що в широкому плані відповідальність за цю бідність і технічний застій потрібно покласти на соціальні структури і ментальні установки.

Одна лише панівна меншість світських і церковних сеньйорів зазнавала і могла задовольняти потреби в предметах розкоші, які перш за все імпортувалися з Візантії або мусульманського світу (дорогоцінні тканини, прянощі). Частина сеньйоріальних потреб задовольнялася за рахунок продуктів, що не вимагали ремісничої чи промислової переробки (полювання давало дичину для харчування й хутра для одягу). Потрібно було лише невелика кількість виробів від деяких категорій фахівців (майстрів золотих справ, ковалів). Основна маса населення хоча і не поставляла сеньйорам настільки дешеву і придатну для експлуатації робочу силу, як античні раби, але все ж була досить численна і досить підпорядкована економічно, щоб, використовуючи найпростіші знаряддя праці, задовольнити панівні класи та забезпечити власне мізерне існування. Це, однак, не означає, що панування світської та духовної аристократії мало одні лише негативні, гальмівні, наслідки для розвитку техніки. У деяких сферах потреби і смаки пануючого класу стимулювали відомий прогрес. Так, обов’язок для осіб духовного звання, і особливо для ченців, мати якомога менше зв’язків із зовнішнім світом, включаючи зв’язки економічні; бажання позбутися матеріальних турбот, щоб присвятити себе власне духовним заняттям (богослужіння, молитви), так само, як і обітницю благодійності, яка зобов’язував їх піклуватися про економічні потреби не тільки своєї численної групи, а й про прийшлих бідняків і жебраків шляхом роздачі продовольства – все це спонукало їх розвивати в якійсь мірі технічне оснащення. Чи йде мова про перші водяні або вітряні млини, про удосконалення сільськогосподарської техніки – ми часто бачимо в авангарді чернечі ордени. Не випадково то тут, то там в Раннє Середньовіччя винахід водяного млина приписували святому, який поставив її в даному районі.

Еволюція озброєння і військового мистецтва, що мали найважливіше значення для військової аристократії, сприяла прогресу металургії і балістики.

Церква, як ми бачили, була зацікавлена в удосконаленні виміру часу для потреб церковного календаря, а також у будівництві храмів – перших великих будівель Середньовіччя; вона підхльостувала технічний прогрес не тільки в будівельній справі, але й у виготовленні інструментів, засобів транспорту, у прикладних мистецтвах – наприклад вітражі.

Не існує, поза всякими сумнівами, іншої сфери середньовічного життя, ніж технічна, в якій з такою антипрогресивною силою діяла б інша риса ментальності: відраза до "нововведень". Тут ще в більшій мірі, ніж в інших сферах, нововведення представлялося жахливим гріхом. Воно наражає на небезпеку економічну, соціальну і духовну рівновагу. Нововведення, звернені на користь сеньйора, наштовхувалися на шалений або пасивний опір мас.

Протягом тривалого часу на середньовічному Заході не було написано жодного трактату з техніки; ці речі здавалися негідними пера, або ж вони розкривали б якийсь секрет, який не слід було передавати.

Слабкість технічного оснащення в середні віки виявилася насамперед у самих його основах. Це переважання ручних знарядь над механізмами, мала ефективність обладнання, убогий стан сільськогосподарського інвентарю та агротехніки, результатом чого були дуже низькі врожаї, бідність енергетичного забезпечення, слабкий розвиток транспортних засобів, а також техніки фінансових і комерційних операцій.

Механізація практично не зробила ніякого якісного прогресу в середні віки. Майже всі механізми, що тоді використовувались, були описані вченими елліністичної епохи, головним чином олександрійськими, які нерідко намічали і їх наукову теорію. Середньовічний Захід, зокрема, не ввів нічого нового в системи трансмісій і перетворення руху.

Коли деякі удосконалення і з’являлися, як, наприклад, у верстатах з обертальним рухом, то вони або виникали пізніше – така система обертання за допомогою кривошипа, застосовувана в прядках, що з’явилися близько 1280 в рамках кризи виробництва дорогих тканин, або ж їх застосування було обмежене роботою з неміцними матеріалами, що пояснює, чому ми маємо в своєму розпорядженні дуже небагато предметів, виготовленими в середні віки.

Застосування підйомних механізмів було стимульоване швидким розвитком будівництва – особливо церков і замків. Проте більш звичним був, поза сумнівом, підйом будівельних матеріалів по похилій площині. Підйомні машини, які анітрохи не відрізнялися (у всякому разі, за принципом) від античних – прості лебідки з зворотним блоком, крани типу "Білчине колесо" – залишалися курйозами або рідкостями, і використовувати їх могли одні лише князі, міста і деякі церковні громади . Такий був маловідомий механізм, званий "ваза", яким користувалися в Марселі для спуску на воду кораблів.

До появи вогнепальної зброї в артилерійському справі також продовжувала діяти елліністична традиція, вдосконалена римлянами. Предками середньовічних метальних знарядь були скоріше "скорпіон" або "онагр", описані в IV ст. Амміаном Марцелліною, ніж катапульта або баліста. Одне з цих знарядь, "требюше", метало снаряд поверх високих стін, тоді як інше, "мангонно", посилало свої ядра нижче, але далі; крім того, його можна було краще наводити. Але у всіх випадках залишався в силі принцип пращі.

Середньовіччя – це світ дерева. Деревина була універсальним матеріалом. Часто посередньої якості, її бруси в будь-якому випадку були невеликі за розміром і де-не-де оброблені. Великі цільні бруси, які служили для спорудження будівель, корабельних щогл, несучих конструкцій, важко піддавалися рубці і обробці; це були дорогі матеріали, якщо не предмети розкоші. Ліс був такою цінністю, а високий стовбур – річчю настільки рідкісною, що було потрібно диво, щоб не погубити його недбалої обробкою.

Ліс, поряд з продуктами землі, був в середні віки настільки дорогоцінним матеріалом, що він став символом земних благ. "Золота легенда" називає в числі душ, які йдуть в чистилищі, тих, "хто забирає із собою деревину, сіно та солому, тобто тих, хто прив’язаний до земних благ більше, ніж до Бога".

Хоча знайти високі стовбури було важко, ліс тим не менше залишався в середньовічному Заході самим звичайним продуктом. Дуже рано ліс став одним з головних предметів експорту. У ньому потребував мусульманський світ, де дерева (крім лісів Лівану і Магрибу) були, як відомо, рідкістю. Ліс був найбільш великим "мандрівником" західного Середньовіччя; його перевозили на кораблях і сплавляли всюди, де були водні шляхи.

Іншим предметом експорту на Схід в каролінзьку епоху було залізо – вірніше, франкські мечі, згадками про які рясніють мусульманські джерела Раннього Середньовіччя. Але в даному випадку мова йшла про предмет розкоші, вироби умілих варварських ковалів, які використали в техніці металообробки досвід, що прийшов з степів Центральної Азії, світу металів. Саме ж залізо, на відмінність від дерева, було на середньовічному Заході рідкістю.

При слабкому виробництві заліза в середні віки більша його частина призначалася для озброєння. Те, що залишалося для сошників, серпів, кіс, лопат та інших знарядь, становило лише невелику частину дефіцитної продукції, хоча починаючи з IX ст., вона поступово зростала.

Слід відзначити також, що більша частина залізних знарядь служила для обробки дерева: скребки, сокири, свердла, садові ножі. Не потрібно забувати, нарешті, що серед залізних знарядь переважали інструменти невеликих розмірів і малої ефективності. Головним же знаряддям не тільки столяра або тесляра, але навіть середньовічного дроворуба було тесло – дуже старий, простий інструмент типу кирки, знаряддя великих середньовічних розчисток, які були націлені радше на молоді зарослі і чагарники, ніж на стройовий ліс, перед яким середньовічний інвентар залишався частіше всього безсилим.

У галузі джерел енергії явний прогрес позначався у міру поширення млинів (перш за все водяних) і різних додатків гідроенергії: у сукновальній справі, для обробки конопель, дублення шкір, у пивоварінні, для заточування інструментів. Слід, однак, бути обережним, коли мова заходить про хронологію появи і розповсюдження цих механізмів. Цей процес відбувався аж ніяк не синхронно.

Незважаючи на прогрес у XII і XIII ст. у використанні енергії води і вітру, основним джерелом енергії в середньовічній Європі все ще служила мускульна сила людини і тварин. Тут також з’явилися важливі досягнення. Найбільш вражаючим і найбагатшим за наслідками було, безумовно, те з них, що отримало назву "нова запряжка". Мова йде про сукупність технічних удосконалень, які дозволили до початку другого тисячоліття краще використовувати тяглову силу тварин і збільшити продуктивність їх праці. Ці нововведення дали перш за все можливість застосовувати для перевезень, оранки та інших сільськогосподарських робіт більш швидку, ніж віл, тварину – коня.

Антична запряжка, при якій тяга припадала на горло, стискала груди тварини, ускладнювала його дихання і швидко стомлювала. Принцип нової запряжки полягав у тому, що за допомогою хомута тяглова сила була перекладена на плечі, хомут поєднувався з підковами, які полегшували рух тварини і захищали її ноги, а упряжка цугом дозволяла перевозити важкі вантажі, що мало основне значення для будівництва великих релігійних і цивільних будівель .

Перше безперечне зображення хомута – вирішального елементу нової упряжі – знаходиться в одному з рукописів муніципальної бібліотеки Тріра, що датується приблизно 800 р., проте нова упряжка поширилася тільки в XI-XII ст.

Економіка середньовічного Заходу мала на меті забезпечити людям засоби існування. Далі цього вона не йшла. Якщо здається, що вона переступає межу задоволення мінімальних потреби, то це тому, що "існування" є, звичайно ж, поняття соціально-економічне, а не суто матеріальне. Воно варіюється в залежності від соціальних шарів. Для маси достатньо коштів існування в прямому сенсі слова, тобто того, з чого жити фізично: перш за все їжі, потім одягу і житла. Середньовічна економіка носить головним чином аграрний характер; отже, вона заснована на землі, яка надає все необхідне. Це вимога забезпечити засоби існування є до такої міри основою середньовічної економіки, що в Раннє Середньовіччя, коли вона тільки складалася, робилися спроби посадити кожну селянську родину, соціально-економічну одиницю, на однакову ділянку землі, яка має забезпечити нормальне життя.

Для вищих верств поняття "існування" передбачало задоволення набагато більших потреб; воно повинно було дозволити їм зберегти свій статус, не опускатися нижче певного рангу. Засоби існування забезпечував їм в меншій мірі імпорт з-за кордону, а з іншої сторони – праця народної маси.

Ця праця не мала на меті ні економічний прогрес, ні індивідуальний, ні колективний. Вона припускала, крім релігійних і моральних прагнень (уникнути ледарства, що прямісінько веде до диявола; спокутувати, працюючи в поті чола, первородний гріх; упокорити плоть), як економічну ціль забезпечити як своє власне існування, так і підтримати тих, що нездатні самі подбати про себе.

Економічна мета середньовічного Заходу – створювати необхідне. Це виправдовувало діяльність і тягло за собою навіть відступ від деяких релігійних правил. У разі необхідності, була дозволена зазвичай заборонена робота в неділю, дозволялося працювати священикам, яким були заборонені багато ремесел. А деякі фахівці з канонічного права виправдовували необхідністю навіть злодійства. Але прагнути роздобути собі більше – це гріх гордині, один з найтяжчих різновидів гріха. Економічний ідеал, встановлений в каролінгську епоху Теодульфом, залишався значущим для всього середньовіччя. На його думку, слід було нагадати "тим, хто займається негоціями і торгівлею, що вони не повинні бажати земних вигод більше, ніж життя вічного. Справді, Бог дав кожному його ремесло, щоб він мав, з чого жити, і кожен повинен витягувати зі свого ремесла не тільки все необхідне для тіла, але також й для опори душі, що ще більш необхідно".

Безумовно, людині властиво відчуття голоду. Воно, як сказано в "Світильнику", є спокутою за первородний гріх: "Голод – одна з кар за первородний гріх. Людина була створена, щоб жити, не працюючи, коли б вона це побажала. Але після гріхопадіння вона могла спокутувати свій гріх лише працею ... Бог, отже, покарав її почуттям голоду, щоб вона працювала під примусом цієї необхідності і знову звернулася таким шляхом до речей вічних ".

Ця похмура літанія тривала навіть у XIII ст., Коли великий голод став, здається, приходити рідше. 1221-1222 рр..: "У Польщі три роки поспіль лили проливні дощі і відбувалися повені, результатом чого став дворічний голод, і багато хто помер". 1223: "Були сильні заморозки, які погубили посіви, від чого стався великий голод в усій Франції". У тому ж році: "Дуже жорстокий голод в Лівонії – настільки, що люди поїдали один одного і викрадали з шибениць трупи злодіїв, щоб пожерти їх". 1263: "Дуже сильний голод в Моравії і Австрії; багато хто помер, їли коріння і кору дерев". 1277: "В Австрії, Іллірії і Каринтії був такий сильний голод, що люди їли кішок, собак, коней і трупи". 1280: "Великий брак всіх продуктів: хліба, м’яса, риби, сиру, яєць. Справа дійшла до того, що в Празі за гріш насилу можна було купити два курячих яйця – тоді як раніше стільки коштувало півсотні. У той рік не можна було сіяти озимі, крім як у далеких від Праги краях, та й там сіяли дуже мало, і сильний голод вдарив по біднякам, і багато їх від цього померло".

З розвитком господарства почала розвиватись і торгівля, але в сільських місцевостях грошові відносини ще не зовсім утвердились, а мінова торгівля грала дуже слабку роль у середньовічних обмінах. Основою сільського життя було натуральне господарство. Під натуральним господарством на середньовічному Заході слід розуміти господарство, де всі обміни були зведені до крайнього мінімуму. Натуральне господарство, є майже синонімом замкнутого господарства. Сеньйор і селянин задовольняли свої економічні потреби в рамках вотчини, а селянин головним чином у рамках свого двору: він харчувався за рахунок присадибного саду-городу і тієї частини врожаю зі свого тримання, яка йому залишалася після сплати сеньйоріальних поборів і церковної десятини; одяг виготовляли в дома жінки, був у сім’ї і основний інвентар – ручний млин, гончарний круг, верстак.

Якщо в текстах вказуються грошові оброки, це ще не означає, що вони дійсно були сплачені дзвінкою монетою. Грошове числення не було жорстко пов’язано з грошовим платежем. Гроші були лише ставленням, "вони служили мірою вартості", були оцінкою податку. Тим більше не слід приймати "за чисту монету" згадки про монету в середньовічних текстах: в християнській середньовічній літературі зберігалися язичницькі вирази. Просто-напросто, оскільки церква не билася проти грошових числень з тим же завзяттям, як з виразами, що нагадували про язичництво, вони краще збереглися.

Ясно, нарешті, що гроші на середньовічному Заході ніколи не зникали з ужитку. Не тільки церква і сеньйори мали у своєму розпорядженні весь час певну суму для престижних витрат, але і сам селянин не міг повністю обійтися без грошових покупок: він повинен був, наприклад, купувати сіль, яку йому рідко вдавалося обміняти на інший продукт. Можливо, що селяни, та й взагалі бідняки, добували кілька потрібних їм монет швидше милостинею, ніж продажем своїх продуктів. Під час голоду, коли особливо жорстоко відчувалася відсутність у бідняків дзвінкої монети, розподіл продовольства супроводжувалося роздачею грошей.

Справді, Карл Великий продав, здається, частину своїх найбільш дорогоцінних рукописів, щоб допомогти біднякам. Але ця форма тезаврації, яка відступає тільки перед злиднями, свідчить про слабкість і негнучкість грошового обігу.

Слід зауважити, що сфера грошового господарства була набагато більшою, ніж це здається на перший погляд, якщо взяти до уваги два вельми поширені на середньовічному Заході явища: використання скарбів, предметів розкоші і ювелірних виробів як грошових резервів і існування інших грошей, крім металевих.

Явне так само й існування неметалевих грошей (бик або корова, шматок тканини і особливо перець) є безсумнівною ознакою архаїзму, проявом економіки, яка важко переходить від натуральної до грошової стадії. Втім, і природа металевої монети сама тривалий час залишалася архаїчною. Насправді, монета оцінювалася за вартістю не як знак, а як товар; вона коштувала не стільки, яка була її теоретична вартість, написана на лицьовій або зворотній стороні (на останній взагалі нічого не пишуть), але стільки, яка була реальна вартість вміщеного в ній дорогоцінного металу. Щоб дізнатися про це, її зважували. Лише в самому кінці XIII в. французькі легісти насилу почали розрізняти її дійсну вартість (вага в золоті) і номінальну, тобто її трансформацію в грошовий знак, інструмент обміну.

У Раннє Середньовіччя збільшилося число монетних дворів. Багато населених пунктів, зниклі нині (особливо в вестготській Іспанії), які, поза сумнівом, були лише містечками, мали майстерню, де чеканили монету.

Купець на початку XIV ст. – це завжди головним чином продавець особливих, рідкісних, розкішних і екзотичних товарів, зростаючий попит на які з боку вищих суспільних категорій спричиняв збільшення чисельності і значення комерсантів. Вони були якимось доповненням, привносили ту малу частину необхідного надлишку, яку не могла виробити місцева економіка. І в тій мірі, в якій вони були "побічним елементом" і не зазіхали на основи економічної та соціальної структури, тямущі клірики їх вибачали і виправдовували.

По правді кажучи, купці були маргіналами. Основним предметом їх операцій служили дорогі, але малооб’ємні товари: прянощі, розкішні тканини, шовк. Це найбільш вірно по відношенню до першопрохідців торгівлі – італійців. Їх головна вправність полягала, мабуть, всього-на-всього в тому, що, знаючи стабільні ціни на Сході, вони могли заздалегідь розрахувати свій прибуток.

Сама природа величезних купецьких прибутків від торгівлі предметами розкоші показує, що ці операції здійснювалися на "узбіччі" основної економіки. Про це ж говорить і структура торгових компаній: більшість купецьких асоціацій, крім міцних спільнот сімейного типу, створювалося лише для однієї угоди, ділової поїздки або на термін від 3 до 5 років. Не було ні справжньої безперервності в їхніх підприємствах, ні довгострокових інвестицій – якщо, звичайно, не брати в розрахунок звичай що довго зберігався, розтрачувати значну, а іноді й основну частину своїх статків у посмертних даруваннях.

Чого ж домагалися купці і особливо міські патриції? Це або землеволодіння, яке не тільки захищало їх від голоду, але і залучало до більш високої категорії земельного власника, а за сприятливого випадку, придбавши маєток, вони могли навіть піднятися до рангу сеньйора. Або це були дохідні землі та нерухомість усередині міських стін або позики сеньйорам і князям, а іноді і зовсім скромним дебіторам. Але передусім це були вічні ренти.

Згадаймо окреслену вище економічну і соціальну еволюцію. Вищі шари, сеньйори, внаслідок розвитку феодальної ренти все більше перетворювалися на "земельних рантьє", і все менше займалися безпосереднім веденням господарства. Гроші, які вони при цьому могли витягти, не вкладалися в тій же мірі в економічний прогрес.

Як би там не було, незаперечні успіхи розвитку грошового господарства мали важливі соціальні наслідки. Поширення найманої праці починало помітно змінювати статус різних класів – перш за все в місті, але також все більше і на селі. Збільшувалася відстань між класами, а точніше, між соціальними категоріями всередині класу. Це видно на прикладі сільських класів: сеньйорів і селян. Але це ще більш справедливо відносно міських класів. Вищий шар відривався від середнього і дрібного люду ремісників і робітників.

Але якщо дуже часто основою їх відмінностей були гроші, то відтепер соціальна ієрархія ще в більшій мірі визначалася іншою, нової цінністю – працею. Дійсно, міські класи завойовували собі місце завдяки важливості їх економічної функції. Сеньоріальному ідеалу, заснованому на експлуатації селянської праці, вони протиставили систему цінностей, в основі якої лежала своя власна праця, яка зробила їх могутніми. У міському середовищі новий вододіл ізолював категорію "людей ручної праці", ремісників і поки що нечисленних найманих робітників. Був момент, коли інтелектуали з університетських кіл намагалися визначити себе як працівників розумової праці, зайнятих з іншими ремісниками на "будівельному майданчику" міста. Вони поспішили пов’язати поняття еліти з поняттям власноручної праці.

Показово, що протягом тривалого часу за індивідом взагалі не визнавалося право на існування в його одиничній неповторності. Ні в літературі, ні в мистецтві не зображувався людина в її приватні властивості. Кожен зводився до певного фізичного типу відповідно до своєї соціальної категорії і свого рангу.

Благородні мали біле або руде волосся, а також золоте, кольору льону, часто кучеряве; блакитні "правдиві" очі – важко не угледіти в цьому вторгнення північних воїнів в канони середньовічної краси. І якщо великий діяч випадково не вкладався в загальноприйняті умовності фізичної характеристики, то його особа все одно повністю залишалася похованою під купою загальних ознак. Біографи наділяли королів повним набором поглядів та якостей, необхідних особам їх рангу.

Індивід у середні віки, в першу чергу, належав родині. Великій родині, патріархальній або племінній. Під керівництвом свого глави вона тиснула на індивіда, нав’язувала йому і власність, і відповідальність, і колективні дії.

Важко зрозуміти, яке в точності місце займали жінка і дитина в сім’ї як первинній спільноті. Без сумніву, жінка була на підлеглому становищі. Вона не була шанована в цьому чоловічому, військовому суспільстві, чиє існування постійно було під загрозою і де, отже, плодючість розглядалася скоріше як прокляття, ніж як благо. Християнство зробило дуже мало для поліпшення її матеріального і морального статусу. Адже на ній лежала основна провина за первородний гріх. З усіх видів диявольської спокуси саме жінка була найгіршим втіленням зла.

Роль жінок у середньовічних єретичних або параєретичних рухах була знаком незадоволеності відведеним їм місцем. Втім, констатація презирства по відношенню до жінки потребує уточнень. Хоча жінка і не вважалася настільки ж корисною в середньовічному суспільстві, як чоловік, але тим не менше вона відігравала важливу роль в економічному житті і крім своєї функції дітонародження. У класі селян в роботі вона була майже тотожною, якщо не рівною чоловікові. Заняття жінок вищого класу були хоча і більш "благородними", але не менш важливими. Вони стояли на чолі гінекеїв, де виготовляли предмети розкоші, дорогі тканини, вишивки, що забезпечувало більшу частину потреб в одязі сеньйора і його людей.

Хоча народження дівчаток в середні віки і не викликало особливої радості, все ж таки немає підстав підозрювати цю епоху в дітовбивстві, як у інших суспільствах де була незначна суспільна роль жінки. Пенітенціарії, що перераховували довгий список жорстоких і варварських звичаїв, як правило, мовчать з цього приводу.

З іншого боку, жінки з вищих прошарків суспільства завжди користувалися певною повагою.

Часто стверджувалося, що хрестові походи залишали жінок Заходу на самоті, що призвело до зростання їх влади і прав. Поезія трубадурів, здавалося, відображала це підвищення ролі покинутих дружин. Втім, при читанні трубадурів, м’яко кажучи, не виникає враження, що світ куртуазної поезії був світом самотніх жінок. Юридичні акти показують, що, в усякому разі, в питаннях управління спільним майном подружжя становище жінок погіршувалося з XII по XIII ст.

З дітьми було дещо інакше. Та й чи були діти на середньовічному Заході? Якщо вдивитися в твори мистецтва, то їх там не виявиться. Пізніше ангели часто будуть зображатися у вигляді дітей і навіть у вигляді грайливих хлопчиків – путті, напівнгелочків, напіверосів. Але в середні віки ангели обох статей зображувалися тільки дорослими. І коли скульптура Діви Марії вже набула рис м’якої жіночності, явно запозичених у конкретної моделі і дорогої для художника, який вирішив їх обезсмертити, то немовля Ісуса залишалось страхітливим, це не цікавило ні художника, ні замовників, ні публіку. І лише наприкінці Середньовіччя поширюється іконографічна тема, що відображала новий інтерес до дитини. В умовах найвищої дитячої смертності інтерес цей був втілений в почутті тривоги: тема "Побиття немовлят" відбилася в розповсюдженні свята Невинновбитих. Під їх патронатом перебували притулки для підкинутих дітей, але вони з’явилися не раніше XV ст. Прагматичне Середньовіччя ледь помічало дитину, не маючи часу ні розчулюватися, ні захоплюватися нею. Та й дитина часто не мала дідуся – настільки звичного для традиційних суспільств вихователя. Занадто мала була тривалість життя в середні віки. Ледве вийшовши з-під опіки жінок, люди не ставилися серйозно до дитячої сутності, дитина опинялася викинутою у виснажливу сільську працю або в навчання ратної справи. Дитина потрапляє в поле зору лише з виникненням сім’ї, яка характеризується спільним проживанням тісної групи прямих нащадків і предків, яка з’явилася і набула поширення з розвитком міста і класу бюргерства. Дитина була породженням міста і бюргерства, що придушило і скувало самостійність жінки. Вона була поневолена домашнім вогнищем, тоді як діти, емансиповані, заполонили будинки, школу, вулицю.

Жінки знаходилися в центрі ще одного конфлікту, зовні не настільки драматичного. Вони були об’єктом суперництва чоловіків різних соціальних класів. Ці люб’язні ігри статей були відчутним виразом боротьби класів. Презирство жінок до чоловіків певної соціальної категорії відчувалося останніми як самий болючий удар з усіх отриманих ними.

У повсякденному житті народна маса мала великі центри спілкування. На селі цю роль грали млини. Селяни звозили туди зерно, повинні були чекати в черзі. Можна припустити, що там обговорювалися сільськогосподарські нововведення, саме звідти вони починали своє розповсюдження, там же, на млинах, визрівали селянські повстання. Значення млинів як вогнища селянського спілкування доводять нам два факти. Статути чернечих орденів XII ст. наказували ченцям збирати там пожертви. Повії настільки часто відвідували околиці млинів, що св. Бернар, завжди готовий ставити інтереси моралі вище інтересів економічних, спонукав ченців зруйнувати ці осередки пороку.

У місті і на селі важливим соціальним центром була таверна. Сеньйори всіляко заохочували її відвідування, оскільки найчастіше мова йшла про таверну "баналітетну", що належала сеньйору, де розливали його вино і пиво, з якого він же утримував акцизний збір. Навпаки, парафіяльного священика ображав цей центр пороку, де процвітали пияцтво та азартні ігри, в ньому вбачали суперника приходу з його проповідями і церковними службами. Таверна збирала не тільки людей одного села або кварталу (квартали, до речі, були ще однією коміркою міської солідарності, що грала важливу роль у пізньому Середньовіччі, як і вулиця, на якій групувалися вихідці з однієї місцевості або представники одного ремесла); таверна в особі господаря грала роль кредитної каси, вона приймала також і чужинців, оскільки була і готелем. Там поширювалися новини, чутки та легенди. Бесіди формували там менталітет, а оскільки випивка розпалювало уми, таверни сприяли тому, що середньовічне суспільство знаходило свою збуджену тональність. Це п’янке почуття вселяло в Середньовіччі бродіння, небезпечне спалахами насильства.

Як бачимо, були причини говорити про Середньовіччя як про темні, варварські часи, що сповнені гріха. Середньовічну культуру здебільшого вписують в одні рамки, виділяють для усієї доби єдині канони, але Середньовіччя, навіть під контролем церкви не було статичним, у ньому вирувало життя. Почали пробуджуватись, головним чином серед бюргерства, нові потреби в різних виробах, що підштовхнуло до пошуку нових способів їх виготовлення і, можливо, до виходу на серійне виробництво (в інтелектуальній сфері це дозволила зробити друкарня), яке відповідало, за виготовлення продукції ще вельми гідної якості, зростанню рівня життя нових верств населення і більш широкому поширенню добробуту та гарного смаку. Середньовіччя підготувало грунт для суспільств епохи Відродження та Нового часу, більш відкритих і для багатьох більш щасливіших, ніж задушливе феодальне суспільство.

Висновки

Проаналізувавши картину середньовічного світу, відтворену нам Ж. Ле Гоффом та А. Я. Гуревичем відповідно до поставленої мети та завдань ми можемо зробити узагальнений висновок.

Вчені основою світогляду людини вважають уявлення про час та простір. Час – не просто один з аспектів ментальності, він був знаряддям соціального контролю. Цей контроль передусім належав церкві. Частини дня відзначалися дзвонами; церква встановлювала дні праці і дні свят, в які працювати було заборонено; вона диктувала, в які дні потрібно було дотримуватись посту і коли не можна було вести статеве життя. Отже, за допомогою своєї монополії на час духовенство контролювало виробничу і сімейне життя віруючих.

Тим часом, у середньовічному європейському суспільстві зріла нова сила, яка зазіхнула на церковну монополію на час – це підприємці, купці. Піднесення міст, розвиток торгівлі і ремесла супроводжувалися глибокою переорієнтацією інтересів і поглядів міського населення, яке інакше, на відміну від сільського населення, сприймало природу та її цикли. Купець і ремісничий майстер не можуть не дорожити часом, розумне використання якого дає їм дохід та можливість більш ефективно розпоряджатися робочою силою. На рубежі XIII і XIV ст. на баштах соборів і міських ратуш у великих містах Заходу встановлюються механічні годинники. Відтепер хід часу відбивають не церковні дзвони, а механізми, що символізують самостійність міста і його населення. "Час купця" протиставлений "часу церкви".

Церква у Середньовіччі намагалась поширити свою владу на всі сфери життя. Разом із внутрішньою експансією християнства відбувалась і зовнішня, яка стимулювала рух населення по всьому світі. Ще однією особливістю релігійного життя була гнучкість догм, правил і поглядів що змінювались протягом часу в залежності від умов.

Втім духовна церковна влада не була тотальною. У ранньому Середньовіччі велику роль у житті відігравали залишки язичницьких вірувань, що переросли у звичаї, забобони, пізніше мрії церкви про гармонійне суспільство наражалися на жорстоку реальність протиріч і боротьби класів. Особливо це проявилось із зростанням ролі міст. Але все ж церква могла дозволити собі підняти населення на захист християнства. Людина – природна істота і їй властиво боротись за виживання тому у Середні віки, особливо у період голоду, а це було часте явище, церква, даючи людям надію, мала досить сильну владу над ними.

Ставлення до праці в середні віки було різним. Панівний клас, природно, був далекий від виробничої діяльності і, оскільки вона цілком покладалася на плечі непривілейованих, нижчих верств населення, дивився на неї зневажливо. З точки зору дворянства, благородними заняттями вважалися війна, лицарські подвиги і забави. Неробство, добування ж матеріальних благ, брудні та важкі турботи про хліб насущний були справою грубої черні.

Праця мала не тільки економічний зміст – вона могла бути джерелом морального задоволення. Майстер, що виготовляє ремісничий шедевр, стверджуючи своє право на членство в цеху, разом з тим стверджував і свою особисту гідність, суспільне становище, приналежність до корпорації. Саме в якості члена групи він міг визначитися у ролі правового індивіда: і потати як людська особистість.

Так у середньовіччі переосмислювалось значення праці в житті. З прокляття, що тяжіє над родом людським, праця перетворювала на покликання. Усвідомлення гідності трудової діяльності було складовою частиною загального процесу зростання людського самосвідомості. Однак це підвищення громадської оцінки праці до кінця середніх віків залишалося все ж таки не більш як тенденцією. Отримати повну реабілітацію у феодальних умовах праця не могла.

Соціальна структура феодального суспільства в Західній Європі характеризувалася двома взаємно суперечливими, але функціонально між собою пов’язаними принципами організації: відносинами панування і підпорядкування та відносинами корпоративними. І господарі, й підлеглі, залежали від них, люди, входили в корпоративні групи, які захищали їхні права та гарантували збереження ними певного суспільного та юридичного статусу. Заперечуючи вільний розвиток людської особистості, корпорація одночасно створювала умови для її існування в певних рамках, в тих межах, які не суперечили інтересам і цілям колективу.

Середньовічне право відобразило цю подвійність: відкидаючи нововведення як негожі і навіть злочинні, воно захищало статус людини, яким вона користувалася як член соціальної групи. Корпорація була школою виховання почуття власної гідності об’єднуваних нею індивідів. Спираючись на підтримку своїх побратимів по групі і відчуваючи себе рівною їм, людина навчалася поважати саму себе і собі подібних. Не лише страх і шанування перед вище стоячими, а товариське почуття і взаємна повага емоційно пов’язували людей в групи.

Загалом світогляд людини Середньовіччя був породжений християнською, релігією що лягла на грунт язичницьких вірувань. Людина повністю залежала від навколишнього середовища, відчуваючи єдність із ним. І все ж, вона була людиною з усіма її недоліками та бажаннями, які намагалась реалізувати по мірі можливостей і у відповідності до тогочасних уявлень.

Список використаних джерел та літератури

Публікації джерел:

1. Гуревич А. Я. "Exempla" — литературный жанр и стиль мышления // Монтаж: Литература, искусство, театр, кино. М., 1988. – С. 196-125.

2. Гуревич А. Я. Английское крестьянство в X — начале XI в. // Там же. 1957. Вып. 9. – С. 69-131.

3. Гуревич А. Я. Большая семья в Северо-Западной Норвегии в раннее средневековье // Средние века. М, 1956. Вып. 8. – С. 50-96..

4. Гуревич А. Я. Вопросы культуры в изучении исторической поэтики // Историческая поэтика. М., 1986. – С. 229-246.

5. Гуревич А. Я. Время как проблема истории культуры // Вопр. Философии. – 1969. – № 3. – С. 74-97.

6. Гуревич А. Я. Из истории имущественного расслоения общинников в процессе феодального развития Англии // Средние века. М, 1955. Вып. 7. – С. 27-47.

7. Гуревич А. Я. Из истории народной культуры и ереси: "Лжепророки" и церковь // Средние века. М., 1975. Вып. 38. – С. 36– 55.

8. Гуревич А. Я. Индивид и общество в варварских государствах // Проблемы истории докапиталистических обществ. М., 1968. – С. 246-267.

9. Гуревич А. Я. История и сага. О произвидении Снори Стурлусона "Хеймскрингла" – М., 1972. – 198 с.

10. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984. – 350 с.

11. Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. М., 1989. – 366 с.

12. Гуревич А. Я. Мировая культура и современность // Иностр. лит. – 1976. – № 1. – С. 56-73.

13. Гуревич А. Я . Многозначная повседневность средневекового человека // Там само. – С. 64-88.

14. Гуревич А. Я. Норвежские бонды в XI–XII вв. // Средние века. М., 1963. Вып. 24. – С. 64– 87.

15. Гуревич А. Я. О соотношении народной и ученой традиции в средневековой культуре // Французский ежегодник, 1984. – М., 1985. – С. 178-213.

16. Гуревич А. Я. Основные этапы социально-экономической истории норвежского крестьянства в XIII–XVII вв. // Средние века. М., 1959. Вып. 16.– С. 56-82.

17. Гуревич А. Я. Повседневная жизнь в средние века // Искусство кино. 1990. № 6. – С. 12– 25.

18. Гуревич А. Я. Популярное богословие и народная религиозность средних веков // Из истории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976. – С. 65-91.

19. Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во Франции и в Англии. – М.: Школа "Языки русской культуры", 1998. – С. 667-678.

20. Гуревич А. Я. Походы викингов. – М., 1966. – 183 с.

21. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М., 1981. – 350.

22. Гуревич А. Я. Пространственно-временной "континуум" "Песни о Нибелунгах" // Традиция в истории культуры. М., 1978. – С. 112-127.

23. Гуревич А. Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. – М., 1970. – 224 с.

24. Гуревич А. Я. Роль королевских пожалований в процессе феодального подчинения английского крестьянства // Средние века. М., 1953. Вып. 4 – С. 49-73.

25. Гуревич А. Я. Свободное крестьянство и феодальное государство в Норвегии в X–XII вв. // Средние века. М., 1960. Вып. 19. – С. 45-79.

26. Гуревич А. Я. Семья, секс, женщина, ребенок в проповеди ХШ в.: (Франция и Германия) // Историческая демография докапиталистических обществ Западной Европы. М., 1988. – С. 156-183.

27. Гуревич А. Я. Смерть как проблема исторической антропологии (предисловие). // Филипп Арьес. Человек перед лицом смерти. М., 1992. – С. 5-32.

28. Гуревич А. Я. "Социология" и "антропология" в проповеди Бертольда Регенсбургского // Литература и искусство в системе культуры. М., 1988. – С – 112-136.

29. Гуревич А. Я. Средневековая литература и ее современное восприятие //Из истории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976. – С – 276-314.

30. Гуревич А. Я. Средневековый мир: Культура безмолвствующего большинства. М., 1990. – 395 с.

31. Гуревич А.Я. Избранные труды В 2 т. Т. 1 Древние германцы. Викинги – М., 1999.– 518 с.

32. Гуревич А. Я. "Что есть время?" // Вопр. лит. – 1968. – № 11 – С. 151-174.

33. Ле Гофф Ж. Другое средневековье. Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000. – 328 с.

34. Ле Гофф Ж. Интеллектуалы в Средние века . – СПб., 2003. – 160 с.

35. Ле Гофф Ж. Людовик ІХ Святой. – М., 2001. – 800 с.

36. Ле Гофф Ж. Рождение чистилища – Екатеринбург: – М., 2009. – 544 с.

37. Ле Гофф Ж. С небес на землю(Перемены в системе ценностных ориентаций на христианском Западе XII-XIII вв.) // Одиссей. Человек в истории. – М., 1991. – С. 25-44.

38. Ле Гофф Ж. Середньовічна уява. – Львів, 2007. – 350 с.

39. Ле Гофф Ж. Трюон Н. История тела в средние века. – М. 2008. – 183 с.

40. Ле ГоффЖ. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992. – 376с.

Монографії:

41. Афанасьев Ю. Н. Ведущее направление французской историографии. // Современная зарубежная немарксистская историография. Критический анализ. – М., 1985. – С. 214-253.

42. Афанасьев Ю. Н. Историзм против эклектики: Французская историческая Школа "Анналов"в современной буржуазной историографии. – М.: Мысль, 1980. – 237 с.

43. Барг М. А. Эпохи и идеи: становление историзма. – М.: Мысль, 1987. – С. 348с.

44. Блок М. Апология истории и ремесло историка. – М.: Наука, 1973. – 178 с..

45. Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. – М., 1957. – 353 с.

46. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-XVIII ст. Т. 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе. – К. 1995. – 438 с.

47. Бродель Ф. Что такое Франция? Кн. первая: Пространство и история. М., 1994. – 475 с.

48. Гуревич А. Я. Исторический синтез и Школа "Анналов". – М., 1993. – 319 с.

49. Олабарри И. "Новая" новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Выпуск 2. – Харьков: Константа, 2004. – С. 178.

50. Таран Л. В. Историческая мысль Франции и России 70-е годы ХІХ – 40-е годы ХХ вв. – К., 1994. – 302 с.

51. Февр Л. Бои за историю. – М., 1991. – 632 с.

52. Философия истории: Учебное пособие / Под ред. Проф. А. С. Панарина. – М.: Гардарики, 1999. – С. 427.

53. Яковенко Н.Вступ до історії/Н.Яковенко. – К.: Критика, 2007. – 376 с.

Журнали:

54. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3 – С. 24-39.

Додатки

Термінологічний словник

Антропологія культури – наука про матеріальну і духовну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А.к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін і функцій культури. А.к. тлумачить культуру якнайширше – як сукупність знаків, символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворів людської діяльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан.

Інвектива – різкий викривальний виступ, образлива промова, лайка, випад, спрямовані проти кого-небудь.

Інтелектуальна історія – історична дисципліна, предмет якої включає в себе як історію досягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, також культурне середовище, що задає їй свої умови, і біографії самих творців, і їх міжособистісні зв’язки, й історію сприйняття і поширення нових знань.

Історична антропологія – галузь історичної науки, а в більш вузькому значенні – теоретико-методологічний підхід в історичній науці, для якої головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто "всієї сукупності соціальних відносин".

Інша соціальна історія – новітнє породження соціальної історії, яку нерідко протиставляють новій соціальній історії, ставить перед вченими завдання пізнання людини в природному дуалізмі її соціальності (тобто як результат культурної історії і, одночасно, як персоніфікацію суспільних відносин конкретної епохи і конкретного соціуму) та в руслі історичних форм її суспільної та культурної інтеграції.

"Історія в скалках" – термін, пропонований Ф. Доссом у 80-х рр., який як негативне явище характеризує надзвичайну розпорошеність предметів історичного дослідження, що була визначальною для школи "Анналів" в ці роки. Цей же процес, але з позитивним відтінком, позначає термін "історичний вибух".

Історія ментальностей – історична дисципліна, яка зосереджує свою увагу на усвідомлених та неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для певної епохи уявлення людей, за якими вони відчувають і діють. Історія ментальностей ставить своїм завданням дослідити обсяг соціальних знань того чи іншого історичного колективу, простежити зміни когнітивних способів і уявлень, які виражають відповідне історичне буття на міжсуб`єктивному рівні.

Історія повсякденності – історична дисципліна, предметом якої є сфера людської буденності в її історико-культурних, політико-подієвих, етнічних і конфесійних контекстах.

Історія політики – історична дисципліна, що на сучасному етапі характеризується зміщенням наукових інтересів від вивчення політичних подій, особистостей чи окремих конфліктів до дослідження політичних структур, способу їх функціонування й еволюцію саме в соціальному аспекті.

Культурна історія – новий історичний напрямок, предметом вивчення якого є певні об’єкти, кожен з яких поєднує в собі елементи, що окреслюють його індивідуальні форми і формують його матеріальні функції. Всі історичні явища мають певний культурний зміст. Найважливіше завдання історика – осмислення різниць в культурній само ідентифікації соціальних груп та індивідів.

Ментальність (від лат. mens - пов'язаний з духом, духовністю) — образ мислення, агальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

Мікроісторія – історичний напрямок, що відрізняється від інших характером використовуваних джерел, методикою та самим предметом аналізу, зокрема залучаються пам’ятки, здатні повідомляти максимум даних про порівняно малий сюжет чи об’єкт, про окремий випадок чи казус, певні групи чи персонажі, дії, що викликають увагу оточуючих. Мікроісторія виникла в Італії у 70-х рр. ХХ ст. дякуючи працям К. Гінзбурга, Дж. Леві, Е. Гренді та К. Поні.

Нарративна історія – спосіб історіописання, за якого перевага надається розповідному жанру, описові певних подій.

Нова історична наука – термін, запропонований на початку ХХ ст. А. Берром для позначення тієї французької історіографії, яка намагалася відійти від позитивістської методології. Пізніше цим терміном почали означувати сукупність всіх модерністських історіографічних напрямків.

Одаль – вільне землеволодіння у скандинавів.

Омаж (фр. hommage, від фр. Homme – людина; лат. Commendatio – передання (себе)) – у Західній Європі періоду середніх віків, акт укладення угоди, а іноді і сама угода, яка супроводжувалась відповідним символічним церемоніалом. Відносини, що виходили із принесення омажу не обов'язково були васально-сеньйоріальними, але омаж практично завжди приносився лише особисто вільною особою. Після принесення омажу особа, що його принесла ставала "людиною" свого сеньйора, звідки і походить французька назва цього акту.

Содомія – термін,що використовувавя для назви ряду видів сексуальної поведінки. В середньовіччі зустрічався в церковному та кримінальному праві ряду європейських держав. Відноситься до біблійного розповіді про загибель

Содому і Гомори. 1. Вживається як назва анального гомосексуального статевого акту між чоловіками; 2. Як назва сексуального акту між людиною і твариною (скотолозтво, зоофілія).

Час довгої тривалості – термін, запроваджений Ф. Броделем для визначення одного з трьох часових потоків, в яких протікає історія. Час довгої тривалості – це час географічний, який характеризується стабільністю, надзвичайно повільними темпами змін та слугує за основу матеріального та культурного укладу цивілізації.

Ф’єф – у Франції за феодалізму те саме, що й феод, лен.