Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра державного права та митної політики

РЕФЕРАТ

З дисципліни „Історія держави та права України”

На тему : „Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу. Визрівання інститутів класового суспільства та шляхи формування держави і права”

Дніпропетровськ

2003

Зміст

Вступ

1. Виникнення людського суспільства

1.1 Праобщина

1.2 Роль мисливства в розвитку праобщини

1.3 Зживання тваринного егоїзму і становлення первісного колективізму

1.4 Виникнення общинно-родового ладу

2. Ранньородова община мисливців, збирачів і рибалок

2.1Суспільні відносини

2.2 Родоплемінна організація і організація влади

3. Суспільні відносини у пізньородовій общині

4. Виникнення приватної власності, класів і держави

4.1 Виникнення приватної власності

4.2 Розвиток грабіжницьких воєн і військова демократія

4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів

4.4 Становлення держави

Висновки

Література

суспільство колективізм приватна власность

Вступ

Історія первісного суспільства — порівняно молода галузь історичної науки, вона виникла лише в другій половині минулого століття. Проте це не означає, що раніше люди не намагалися скласти собі уявлення про початкову добу історії людства. Інтерес до свого минулого виник у людей на найбільш ранніх етапах їхнього розвитку. В усякому разі у найвідсталіших народів, що їх вивчали етнографи, виявлено усні перекази про далеке минуле, вчинки і подвиги їхніх предків, про походження родів і племен (так звані генеалогічні й етногонічні легенди). До далекої давнини належать і спостереження за способом життя сусідів, спроби зрозуміти, звідки вони з'явилися, зазирнути в їхню минувшину.

З появою класового суспільства первісні легенди лягли в основу міфів про «напівзвірине минуле» або «про золотий вік», коли люди жили без праці й не мали ніяких турбот, не знали ворожнечі й воєн тощо. Зародки наукової історії первісності, не відокремленої, щоправда, остаточно від міфології, з'явилися в античних греків і римлян. У них ми взагалі вперше зустрічаємо систематичний виклад історичних фактів. Цивілізований світ для античних істориків був обмежений Середземномор'ям, а поза ним лежали величезні простори, населені народами, яких вони називали «варварами». В більшості цих народів зберігався первісний устрій суспільства.

Античні автори погано знали варварський світ, мандрівники рідко туди потрапляли і їхні короткочасні й поверхові спостереження містили чимало перебільшень та фантастики. Проте саме за античних часів з'явилися перші описи первісних

1. Виникнення людського суспільства

1.1 Праобщина

Історична реконструкція початкового людського суспільства є, мабуть, найскладнішою проблемою первісної історії. Через відсутність будь-яких прямих паралелей робити висновки про нього ми можемо лише на підставі посередніх даних. Це, з одного боку, відомості про стадні взаємовідносини у мавп, л другого — деякі факти археології та антропології, а також добуті етнографією дані про явища, що їх з більшою чи меншою ймовірністю можна розглядати як пережитки найдавнішого, дородового стану людства. Порівняння й аналіз усіх цих відомостей дають змогу скласти загальне, хоч багато в чому й гіпотетичне, уявлення про суспільне життя того часу, але, звичайно, залишають місце для численних нез'ясованих моментів, суто логічних здогадів, спірних припущень.

Як уже зазначалося, початкову форму організації суспільства в радянській науці часто називають первісним людським стадом. Проте багато вчених заперечує правомірність цього терміна, бо в ньому, на їхню думку, поєднуються несполучні поняття — стадний характер взаємовідносин приписується первісним людським колективам, отже припускається вульгаризація, біологізація процесів суспільного розвитку. Та для такого заперечення ледве чи є підстави. Термін «первісне людське стадо» добре передає діалектичну своєрідність організації найдавніших і давніх людей, її перехідний стан — від передлюдського стада тварин до «готового», сформованого суспільства. Тому, запроваджуючи тут замість нього термін «праобщина», ми керуємося лише тим, що він коротший і зручніший.

Якими хронологічними межами датується епоха праобщини? Початок її, очевидно, збігається з виділенням людини з тваринного світу й утворенням суспільства. Не викликає жодних сумнівів те, що з виникненням цілевизначальної трудової діяльності була пов'язана не лише зміна ставлення людини до природи, а й зміна відносин між членами початкового людського колективу. Отже, початок епохи праобщини збігається з появою свідомо застосовуваних знарядь праці. Кінцевою межею епохи праобщини була поява «готового» людського суспільства — родового ладу. Ще на початку 30-х років радянські археологи П. П. Єфименко і П. И. Борисковський висловили припущення, що перехід до родового ладу відбувся на межі пізнього палеоліту; нові археологічні знахідки, як уже зазначалося, не спростовують цього припущення, але дають підставу гадати, що перехід праобщини до родової общини міг статися й раніше. Отже, кінець епохи праобщини збігається з переходом від раннього до середнього або пізнього палеоліту. Нові дані ще потребують осмислення, і тому ми додержуватимемося попередньої синхронізації епохи праобщини.

Прогресивний розвиток кам'яних знарядь, зміна фізичного типу самої людини, нарешті, те, що родовий лад не міг виникнути відразу, вже сформованим,— усе це показує, що праобщина не була застиглою в часі одноманітною формою. Тому часто розрізняють ранню общину найдавніших людей і більш розвинуту праобщину неандертальців. Деякі вчені навіть називають цю пізнішу праобщину неандертальців спеціальними термінами («первісна община» та ін.). Проте загальновизнаного погляду, а також усталеної термінології в даному разі не існує.

Праобщина являла собою, мабуть, невелику групу людей. Малоймовірно, що велика група могла прогодувати себе при недостатній технічній оснащеності ранньопалеолітичної людини й труднощах у добуванні їжі. Збиральництво потребує значної витрати часу, а дає порівняно мало їжі, що ж до полювання на великих тварин, то для первісної людини воно було пов'язане з неабиякими труднощами, супроводилося багатьма жертвами й не завжди було вдалим. Тож важко собі уявити, що праобщина складалася більш як з кількох десятків, найпевніше більш як з 20—ЗО дорослих членів. Можливо, такі праобщини іноді об'єднувалися в більші, але це об'єднання могло бути лише випадковим.

Життя праобщини, найімовірніше, не було життям збирачів і мисливців, що безладно пересувалися з місця на місце. Розкопки в Чжоукоудяні малюють картину осілого життя протягом багатьох поколінь. Про відносну осілість свідчить і багато печерних стійбищ ранньопалеолітичного часу, розкопаних у різних частинах Євразії протягом останніх 50 років. Це тим імовірніше, що багатство четвертинної фауни давало змогу довго користуватися кормовою територією, а значить, займати постійне житло — вдало розміщені й зручні навіси та печери. Мабуть, ці природні житла в одних випадках використовувалися кілька років, в інших — упродовж життя кількох або навіть багатьох поколінь. У встановленні такого способу життя важливу роль, безперечно, відіграв розвиток мисливства.

1.2 Роль мисливства в розвитку праобщини

Важко сказати, яка з двох галузей господарства давніх і найдавніших людей — збиральництво чи мисливство — була основою їхнього життя. Очевидно, співвідношення їх було неоднакове в різні історичні епохи, в різні сезони, в різних географічних умовах. Проте безсумнівно, що саме мисливство було прогресивнішою галуззю господарства, яка великою мірою визначала розвиток первісних людських колективів.

Об'єктами мисливства залежно від фауни того чи іншого району були й різні тварини. В тропічній зоні — це гіпопотами, тапіри, антилопи, дикі бики тощо. Іноді серед кісток тварин, виявлених на шельських і ашельських стоянках, трапляються кістки навіть таких великих тварин, як слони. В районах, що лежали далі на північ, полювали на коней, оленів, вепрів, зубрів; іноді вбивали й хижаків — печерних ведмедів та левів, м'ясо яких також споживали. У високогірній зоні переважну роль у мисливстві, наприклад у неандертальців, відігравало полювання на гірських козлів, що видно із знахідок у вже згадуваній печері Тешик-Таш. Про розміри мисливства якоюсь мірою можна зробити висновки, підрахувавши кістки, знайдені на стоянках. Культурний шар багатьох з них містить рештки сотень, а іноді навіть і тисяч тварин. Крім уже згадуваного місцезнаходження в Чжоукоудяні, великі стійбища ашельського часу було відкрито на стоянці Торральба в Іспанії і в гроті Обсерваторії в Італії. Там, на першій з них, виявлено кісткові рештки більш як 30 слонів, не рахуючи інших тварин. Щоправда, ці стоянки були заселені протягом довгого часу, а проте не менш очевидно, що мисливство мало неабияке значення для їхніх жителів.

Полювання на великих тварин, особливо на тих з них, які трималися стадами, важко уявити собі якимось іншим, крім нагінного. Озброєння ашельського мисливця було зовсім недостатнім, щоб він міг убити велику тварину безпосередньо. Звичайно, такі випадки були, але переважно під час полювання на хворих і кволих тварин, що відстали од стада. А як правило, найдавніші люди могли зважитися вбити великого ссавця лише під час нагінного полювання. Мабуть, тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені і, як показує розміщення багатьох стоянок, гнали до глибокої ущелини або урвища. Тварини падали й розбивалися, і людині лишалося тільки добити їх. Ось чому саме мисливство, насамперед полювання на великих тварин, було тією формою трудової діяльності, яка найбільше стимулювала зростання організованості праобщини, змушувала її членів дедалі тісніше згуртовуватися в трудовому процесі, демонструвала їм силу колективізму.

Разом з тим мисливство було найбільшим джерелом добування м'ясної їжі. Зрозуміло, тваринну їжу первісні люди діставали, не лише полюючи на ссавців: так само, як це практикувалося пізніше в далеко більш розвинутих людських суспільствах, вони ловили комах, вбивали земноводних, плазунів, дрібних гризунів. Та добування великих тварин давало щодо цього значно більші можливості. Тим часом м'ясо, що містить найважливіші для людського організму речовини — білки, жири та вуглеводи, не лише було тривною їжею, особливо після обробки його на вогні, а й прискорювало ріст і підносило життєдіяльність первісної людини.

1.3 Зживання тваринного егоїзму і становлення первісного колективізму

Хоч предки людини були стадними тваринами, поведінка їх визначалася не тільки стадними, але, так само як і поведінка всіх тварин, суто егоїстичними рефлексами. Таке становище не могло не зберегтися і в ранній праобщині. Існує навіть думка, що після того, як людина навчилася виготовляти знаряддя, сутички в праобщині почастішали й стали жорстокішими. Та такий погляд слушний лише почасти, бо прихильники його залишають поза увагою факт сталості первісних колективів.

Якби сутички в праобщині були масові, то вона не змогла б існувати й розвиватися до вищих форм соціальної організації. Але так чи інакше, безперечно, що в праобщині точилася гостра боротьба між егоїстичними і стадно-колективістськими формами поведінки. І так само безсумнівно, що перших поступово витісняли другі, бо інакше дородова організація ніколи не переросла б у родову.

Справді, виділення людини 5 тваринного світу стало можливим лише завдяки праці, яка сама собою була колективною формою впливу людини на природу. Перехід навіть до найпростіших трудових операцій міг відбутися лише в колективі, в умовах стадних форм поведінки. Це дає підставу твердити, що вже на найбільш ранніх етапах антропогенезу й історії первісного суспільства мало місце пригнічення тваринного егоїзму в добуванні й розподілі їжі, в статевому житті тощо. Цей процес посилювався внаслідок природного добору, що сприяв збереженню саме тих колективів, в яких були більше виявлені соціальний зв'язок і взаємодопомога і які протистояли ворогам та стихійному лиху як монолітне об'єднання.

Поступовий прогрес у зживанні егоїстичних форм поведінки мав місце протягом усього раннього палеоліту. Поширення нагінного полювання, спільний захист від хижих тварин, підтримування вогню — все це сприяло консолідації праобщини, розвиткові спочатку інстинктивних, а потім і усвідомлених форм взаємодопомоги. Згуртуванню колективу сприяло й удосконалення мови, про що буде сказано далі. Та особливо великий прогрес у зживанні тваринного егоїзму припадає на кінцевий етап існування праобщини — мустьєрський час. Саме до цього часу належать перші яскраві свідчення піклування про членів колективу — неандертальські поховання.

Цього ж часу сягають і інші виразні археологічні знахідки. В альпійських мустьєрських гротах Петерсхеле і Драхенлох було знайдено черепи й кістки кінцівок печерного ведмедя. Одні вчені вважають їх слідами великих колективних запасів мисливської здобичі, інші, виходячи з того, що черепи й кістки було складено в певному порядку, вбачають у цьому ознаку вивикнення релігійних уявлень, культу тварин.

Все ж таки не слід переоцінювати успіхів праобщини в утвердженні колективістських форм поведінки. Багато неандертальських черепів пробито за життя, що, на думку антропологів, є наслідком жорстоких бійок між членами праобщини. На стоянці Крапина в Югославії знайдено багато кісток стародавньої людини, обпалених і розколотих уздовж для того, щоб добути кістковий мозок; це свідчить про існування канібалізму.

1.4 Виникнення общинно-родового ладу

Великі зрушення в розвитку виробництва спричинилися до не менш великих змін в організації суспільства. Зростання технічної озброєності людини в її боротьбі з природою створило умови для існування відносно сталих господарських колективів. Та водночас вона вимагала ефективного використання, наступності й дальшого вдосконалення ускладнених знарядь праці і трудових (Навичок. Праобщині з її відносно аморфною несталою структурою це завдання було не під силу, тому вона неминуче повинна була поступитися місцем тривкішій формі суспільної організації.

Ряд обставин визначив характер цієї організації. По-перше, при надзвичайно низькому рівні розвитку ранньопалеолітичного суспільства, в умовах якого почала створюватися нова організація, ледве чи не єдино реальною основою для зміцнення соціальних зв'язків були стихійно виниклі узи природного, кровного споріднення. По-друге, можна припустити, що при невпорядкованості статевих стосунків, отже, при відсутності поняття батьківства, відносини споріднення мали встановлюватися лише між нащадками однієї матері, тобто будуватися по материнській, жіночій лінії. Нарешті, по-третє, найстабільнішою частиною тодішніх колективів були жінки, що відігравали велику роль у всіх галузях господарського життя й виняткову роль у піклуванні про дітей, підтримуванні вогню, провадженні домашнього господарства. Внаслідок усього цього першою впорядкованою формою організації суспільства, що безпосередньо змінила праобщину, мабуть, був колектив родичів, пов'язаних спільним походженням "по материнській лінії, тобто материнський рід.

Багато зарубіжних і деякі радянські дослідники гадають, що спочатку споріднення визначалося по батьківській лінії, або ж припускають паралельне зародження материнського й батьківського визначення споріднення. При цьому вони посилаються на існування батьківського визначення споріднення в багатьох з найвідсталіших племен і на уявлення про так зване соціальне батьківство, тобто визнання батьківства певного кола чоловіків. Проте цьому поглядові протистоять дані сучасної етнографії, яка не лише не захитала тезу Моргана й Енгельса про історичний пріоритет материнсько-родової організації, а й зміцнила її рядом нових аргументів. Це — положення Е. Тайлора, який звернув увагу на те, що етнографія знає багато фактів переходу від материнського визначення споріднення до батьківського і не знає жодного факту зворотного переходу. Відповідно до цього в переважній більшості батьківсько-родових суспільств засвідчено пережитки материнського роду, а протилежної картини ніколи не спостерігалося. Це також виявлення в усіх нових батьківсько-родових суспільствах залишків материнсько-родового ладу; отже, можна гадати, що надалі такі залишки буде знайдено і в багатьох з тих племен, у яких їх тепер не зафіксовано. Це, нарешті, найновіші свідчення приматології про матрифокальність уже в стадах вищих мавп, з чого випливає, що уявлення про материнське споріднення має набагато випереджати уявлення про споріднення батьківське. Інша річ, що в ряду найвідсталіших племен визначення споріднення по матері внаслідок тих чи інших конкретних причин дуже рано змінилося визначенням її по батькові; це окреме дуже складне питання, яке не слід плутати з питанням про початкову форму роду.

Повсюдне поширення дуального поділу, що його знаходять у народів, зовсім різних за своєю етнічною належністю й рівнем розвитку, свідчить про існування дуальної організації в далеку давнину і про універсальність її. Воно показує неспроможність поглядів тих буржуазних дослідників, які, намагаючись спростувати марксистську концепцію універсальності родового ладу, розглядали дуальну організацію як один з часткових первісних інститутів, пов'язаних з існуванням «двокласового культурного круга» (В. Шмідт, В. Копперс), випадковим поєднанням двох племен (У. Ріверс) або ж прагненням мати двох слабких вождів замість одного сильного (деякі етнографи-функціоналісти).

Отже, здавалося б, гіпотеза про зв'язок екзогамії з упорядкуванням внутрішнього життя людського стада найбільш відповідає загальним логічним міркуванням і фактам етнографії. Проте й вона не досконала. Останнім часом встановлено, що навіть у тваринних угрупованнях існує тверда система домінування, ієрархія особин, яка лишає небагато місця для внутрішніх сутичок. Проблема виникнення екзогамії та родового ладу залишається відкритою. Одна з причин цього полягає в тому, що при розв'язуванні її через брак безпосередніх етнографічних відомостей доводиться вдаватися до посередніх даних, аналізу пережитків, а іноді навіть обмежуватися суто логічними доказами. Та, можливо, що тут є й інша причина: прагнення знайти одне-єдине достатнє пояснення, тоді як багато існуючих гіпотез мають свої раціональні зерна. Так, можна припустити, що не досить численні популяції прийшли до екзогамії з огляду на негативні наслідки близькоспоріднених шлюбів, близькі між собою групи — для зміцнення контактів, а групи з не досить ефективною системою домінування — через внутрішньогрупові конфлікти. В усіх цих випадках встановлення екзогамії було, зрозуміло, не свідомим актом, а тривалим стихійним процесом, у ході якого групи, що прийшли до екзогамії, виявлялися більш життєздатними і витісняли своїх сусідів. Водночас певну роль міг відіграти й усвідомлений стимул до екзогамії — справді дуже поширена табуація крові однородців. На відміну од праобщини рід був уже цілком сформованим, «готовим» людським суспільством. У ньому досягли найвищого розвитку начала первісного колективізму, тісне співробітництво й згуртованість однородців, причому, як про це можна міркувати за етнографічними аналогіями, відносини споріднення усвідомлювалися як економічні відносини, а економічні відносини — як відносини природного споріднення. Тим самим визнання родових зв'язків набуло суспільного значення, стало ніби основною констатуючою ознакою нового виробничого колективу — родової общини, яка прийшла на зміну людському стаду.

2. Ранньородова община мисливців, збирачів і рибалок

Бувши єдиною епохою в розвитку первіснообщинного ладу, родова община пройшла довгий шлях історичного розвитку. Важливим рубежем, що його подолало первісне людство в цю епоху, був перехід від привласнення готових продуктів природи до виробництва їх, тобто від привласнюючого господарства до виробляючого. Це дає підставу розрізняти ранньородову общину мисливців, збирачів та рибалок і пізньородову общину землеробів тарів.

2.1 Суспільні відносини

На той час, коли етнографи вперше почали вивчати ранньородову общину, вона скрізь зазнала радикальних змін, пов'язаних із зміною географічного, а надто історичного середовища, впливом сусідніх суспільств, європейської колонізації тощо. Початковий рід здебільшого деформувався і змінився. Але науці вдалося встановити головне: стосункам між членами родової общини був властивий незмінний колективізм. Облавне або нагінне полювання, ловіння риби за допомогою загат, сіток, організоване збиральництво, спорудження жител і човнів — все це потребувало спільних зусиль колективу, а спільна праця породжувала общинну власність на засоби й продукти виробництва.

Колективною власністю був насамперед головний засіб виробництва — земля, в даному разі промислова територія з усіма наявними на ній об'єктами мисливства, рибальства та збиральництва, сировиною для виробництва знарядь, начиння тощо. Як правило, описані вище суспільства мисливців і рибалок не знали іншої форми власності на землю, крім спільної власності всієї групи однородців. Широко засвідчено також колективне володіння мисливськими загонами та рибальськими загатами, човнами й сітками, житлами і вогнем. Окремим особам належали лише індивідуально виготовлені ними ручні знаряддя праці — списи, луки, сокири та ін., так само як і різні побутові речі. Існування особистої власності на індивідуальні знаряддя відповідало виробничим потребам та інтересам колективу, бо найефективніше їх можна було використовувати лише в тому разі, якщо вони відповідали індивідуальним особливостям власника. Але й ці знаряддя виробництва звичайно використовувалися в колективі й завжди для задоволення потреб колективу, тому особиста власність на них ніби розчинялася в колективній власності однородців. В австралійців, вогнеземельців, бушменів відомі звичаї, що дозволяли брати, не питаючи, речі, які належали однородцеві, і водночас зобов'язували дбати про них, як про свої власні. Деякі дослідники (М. В. Колганов, Ю. І. Семенов) навіть розглядають цю особисту власність на індивідуальні знаряддя не як особисту, а як колективну.

Колективізм у споживанні був не просто автоматичним результатом колективного виробництва, а неодмінною умовою виживання при низькій продуктивності праці й частій нестачі їжі. В умовах простого привласнюючого господарства, коли колектив, як правило, діставав лише продукт, що забезпечував життя, рід регулював споживання в інтересах усіх однородців і не допускав, щоб одні жили добре тоді, як інші бідували. Та разом з тим споживання було не просто зрівняльним, а так званим рівнозабезпечуючим. Це означає, що під час розподілу брали до уваги не лише відмінності в потребах залежно від статі та віку, а й вищі інтереси колективу в цілому. В тяжкій боротьбі з природою, яку весь час вели родові общини, доля їх нерідко залежала од витривалості дорослих чоловіків-мисливців, і в разі потреби, за надзвичайних обставин мисливці могли дістати останні шматки їжі.

Колективна трудова діяльність членів родової общини була простою кооперацією, що не знала будь-яких форм суспільного поділу праці. Вона полягала в спільних трудових затратах для виконання більш або менш однорідних, робіт і могла набувати різних конкретних форм. Так, при нагінному полюванні об'єднувалися трудові зусилля окремих індивідуумів щодо того самого предмета праці, а в процесі збиральництва ці зусилля паралельно застосовувалися до різних, але однорідних об'єктів. Звичайно, навіть таку просту кооперацію не слід розуміти зовсім спрощено: при тому самому нагінному полюванні виділялися досвідчені організатори, нагоничі, і новаки, що допомагали розбирати й нести здобич тощо. Поступове ускладнення виробничих навичок вимагало дедалі більшої господарської спеціалізації. Тому існуючий уже в праобщині природний поділ праці залежно від статі й віку розвинувся тепер далі. Чоловік став переважно мисливцем, а пізніше й рибалкою, жінка — переважно збирачкою й охоронницею домашнього вогнища, діти і старі допомагали працездатним однородцям. Старі, крім того, зберігали колективний досвід і брали активну участь у виготовленні знарядь праці. Ця спеціалізація, що-сприяла зростанню продуктивності праці, спричинювала більш-менш виразно виявлений статево-віковий поділ, який дуже позначився на всьому суспільному житті родової общини.

Основними статево-віковими групами в ранньородовій общині були групи дітей, дорослих жінок і дорослих чоловіків. Поділові суспільства на ці угруповання надавалося великого значення, причому дуже важливою вважалася вікова межа, перехід якої супроводився урочистими обрядами, відомими під назвою ініціацій ¹. У різних племен обряди ініціацій були різні, але по суті вони завжди полягали в залученні підлітків до господарського, громадського та ідеологічного життя дорослих членів общини. В аборигенів Австралії підлітка вчили володіти мисливською і бойовою зброєю, виховували в ньому витривалість, витримку і дисципліну, утаємничували його в звичаї, обряди та вірування племені. Ініційованого випробовували рядом тяжких процедур — голодуванням, заподіянням ран, припіканням вогнем, вириванням волосся, вибиванням зубів тощо. У бушменів і вогнеземельців 13—14-річні підлітки протягом одного-двох років повинні були відмовлятися від деяких видів їжі, виконувати важкі роботи, виховувати в собі терплячість, покору і ретельність. Ініціації дівчат також полягали в підготовці їх до діяльності як повноцінних і повноправних членів колективу. Однією з складових частин ініціацій була підготовка до шлюбного життя: утаємничуваним переказували пов'язані з цим звичаї і робили над їхніми статевими органами різні операції — чоловіче й жіноче обрізання, штучну дефлорацію дівчат та ін. Особливо велике поширення мало чоловіче обрізання, згадки про яке зберігаються досі в приписах іудаїзму та ісламу. Причини, що зумовили звичай обрізання, неясні. Можна лише припустити, що таким способом ініційованих змушували утримуватися від статевого життя. Чоловіче обрізання, крім того, могло мати гігієнічне значення.

Досить чітким був і поділ на групи дорослих чоловіків і жінок, що іноді приводив до своєрідного поширення в найрізноманітніших племен та народів чоловічих і жіночих свят.

Наявність у ранньородовій общині природного статево-вікового поділу не створювала відносин панування і підкорення. Чоловіки й жінки спеціалізувалися в різних, але однаковою мірою суспільне корисних сферах трудової діяльності, тому не могло бути суспільної нерівності статей. Зокрема, слід підкреслити, що визначна роль жіночої праці в господарському житті общини, разом з матрилінійною, материнською організацією самого роду,, вже в найбільш ранню пору розвитку родового ладу надали жінці дуже високого суспільного становища. Аборигенки Австралії навіть у післяколонізаційних умовах руйнування традиційного способу життя довго зберігали численні залишки своєї повноправності. Вони мали майнові й спадкові права, брали участь в обговоренні громадських питань і проведенні громадських церемоній, разом з чоловіками зберігали стародавні звичаї і значно впливали на громадську думку.

Не було і якихось привілейованих, панівних вікових категорій. Щоправда, деякі дослідники, ґрунтуючись переважно на даних етнографії аборигенів Австралії, у яких виразно виділявся впливовий прошарок старих — хранителів досвіду і керівників общини, вважають, що вже в ранньородовому суспільстві існувала так звана геронтократія. Але в даному разі факти австралознавства ледве чи можна використати при вивченні справжньої первісності. Первісна людина жила в іншому, незрівнянно суворішому природному середовищі, і, як показують дані палеоантропології, рідко доживала до сорока років. Радше можна гадати, що в ранньородовому суспільстві діяли звичаї умертвіння («добровільної смерті») старих однородців, які втратили працездатність; ці пережитки збереглися згодом у найрізноманітніших племен. Таких однородців позбувалися, як і хворих, знесилених голодом людей, малих дітей, коли їх «е можна було прогодувати. Первісна родова община була общиною рівних, але в умовах запеклої боротьби за існування цими рівними були лише повноцінні члени виробничого колектив

2.2 Родоплемінна організація і організація влади

З виникненням дуальної екзогамії первісне суспільство дістало міцну соціальну структуру. На зміну відносно аморфній праобщині прийшла виразно окреслена й стала родова община. Водночас первісне суспільство набуло й складнішої структури: два дуально-екзогамні роди утворили зародок нової соціальної спільності — племені.

Початкові племена не являли собою одного цілого, зв'язки між родовими общинами, що входили до них, обмежувалися взаємошлюбністю і, мабуть, деякими більш-менш епізодичними заходами — мисливськими облавами, обміном, шлюбними та іншими церемоніями. Та поступово зв'язки міцніли й ускладнювалися. Підтримуваний взаємними шлюбами контакт зумовлював дедалі регулярніше господарське співробітництво, обмін культурними цінностями, мовний взаємовплив. Цей процес простежується археологічне: на час мезоліту виникають локальні варіанти культури, що об'єднують групи стоянок і свідчать про поступову консолідацію родових общин у ширші колективи — племена. Проте, як показують етнографічні дані, племена поки що лишалися переважно етнічними спільностями й лише незначною мірою— спільностями потестарними. Інакше кажучи, племена мали своє ім'я, свою територію, свій діалект, свої культурно-побутові особливості, але в них здебільшого ще не було племінного самоврядування, ради, вождя та інших ознак розвинутого племінного ладу. Для раннього етапу родоплемінної організації характерна незначна, хоча й дедалі більша, роль племені та дуже велика, домінуюча роль роду.

Рід управлявся на основі принципів первіснообщинної демократії. Його найвищим органом були збори всіх дорослих однородців, які спільно вирішували основні питання господарського, громадського та ідеологічного життя. При цьому, природно, особливий авторитет мали зрілі, з багатим досвідом люди, з яких обирали ватажків — найвпливовіших жінок і чоловіків. Ватажки керували виробничою діяльністю однородців, виконували громадські церемонії, залагоджували суперечки, вели перед під час воєнних сутичок. Хоч їхня влада ґрунтувалася лише на особистому авторитеті, повазі однородців до їхніх непересічних рис, досвідченості, знань, вона була цілком реальною владою. Коли б хтось наважився вчинити щось всупереч популярному вождеві, писав про андаманців дослідник їх Редкліфф-Браун, йому довелося б мати справу з більшістю тубільців, у тому числі з багатьма своїми власними друзями. Це й зрозуміло: влада ватажка завжди служила інтересам усього роду і по суті була лише конкретним, повсякденним втіленням влади самого роду.

А ватажки були хранителями родових норм, тобто обов'язкових правил поведінки однородців. Ці норми — правила взаємодопомоги, Взаємозахисту, екзогамії тощо — відповідали життєво важливим інтересам колективу, і, як звичайно, їх неухильно дотримували. Крім того, застосовуючись з покоління в покоління, вони набували сили звички, а згодом ставали звичаями. Та все ж таки траплялося, що у відносинах між однородцями давалися взнаки залишки тваринного егоїзму й норми родового співжиття порушувалися. Це вимагало застосування заходів громадського впливу — не лише переконування, а й примусу. Серйозні провини викликали різні покарання: биття, калічення, а в особливо тяжких випадках навіть смерть або, що по суті було те саме, вигнання з роду. Так, в аборигенів Австралії, веда, сеноїв людина, що порушила правила екзогамії, повинна була покинути однородців або вмерти. Та хоча б які суворі були родові норми, хоч як безжально підпорядковували вони інтереси окремої особи інтересам колективу, вони ніколи не давали будь-яких переваг одним однородцям перед іншими.

До якої категорії норм соціальної регуляції належали первісні норми? Вони не були правовими нормами, бо там, де ще немає держави, не може бути й визначеної нею сукупності обов'язкових норм, що називається правом. Але вони не були й звичайними моральними нормами, бо суспільство примушувало додержувати їх не менш жорстоко, ніж пізніше держава — додержувати норм права. По суті це були ще не диференційовані обов'язкові правила поведінки, які через це запропоновано називати мононормами, мо-нонорматикою.

Організація влади у родовій общині в принципі відрізнялася од посталого пізніше апарату класового примусу — держави, а родові монокорми — від узаконеної волі панівного класу— права. «У первісному суспільстві, коли люди жили невеликими родами, ще перебуваючи на найнижчих ступенях розвитку, у стані, близькому до дикунства; в епоху, від якої сучасне цивілізоване людство відділяють кілька тисячоліть,— у той час не видно ще ознак існування держави. Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалась іноді за жінками,— становище жінки тоді не було схоже на теперішнє безправне, пригноблене становище,— але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу...»

3. Суспільні відносини у пізньородовій общині

Зростання продуктивних сил, що виявилося, зокрема, в переході від привласнюючого господарства до виробляючого, сприяло дальшому розвиткові суспільно-родового ладу. На зміну ранньородовій общині мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.

Економічну основу суспільства, як і раніше, становила родова власність на землю. Поля та городи, мисливські, рибальські й збиральницькі вгіддя в одних випадках безпосередньо належали родові, в інших — розглядалися як належні племені, але були закріплені за окремими родами, що входили до нього. Інші засоби виробництва були і в колективній, і в індивідуальній власності, причому значення індивідуальної власності поступово зростало з появою відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого також ішла не на рівнозабезпечуючий, а на трудовий розподіл. Общинник, що зібрав добрий урожай або дістав приплід худоби, успішно полював або ловив рибу, мав змогу лишити собі частину продукту або ж поділитися ним тільки з тими, з ким хотів.

Розвиток індивідуальної власності, в свою чергу, покликав до життя новий вид економічних відносин, що його американська дослідниця К. Дю Буа назвала престижною економікою. Престижна економіка існувала лише в системі надлишкового продукту і виявлялася головним чином в обміні дарами. Цей звичай зародився ще наприкінці епохи ранньородової общини, але розвинувся лише в наступну епоху в зв'язку з появою надлишкового продукту й трудового розподілу. Обмін дарами відбувався переважно не всередині общини, де й далі переважав зрівняльний розподіл, а за її межами, зв'язуючи між собою багато сусідніх общин. Дарувальник здобував громадський престиж — тим більший, чим щедріший був його дар, і водночас нічого не втрачав, бо діяв принцип еквівалентності дачі і віддачі, так звана взаємність, або реципрокація '. Це стимулювало престижну економіку, що часто набувала, здавалося б, безглуздих форм. Б. Малиновський, який перший описав у меланезійців Тробріанських островів звичай «кули» — нескінченну циркуляцію двох видів високоцінованих черепашок, писав, що він являє собою перехід з рук до рук зовсім непотрібних речей, але на ділі дуже важливий для зміцнення уз споріднення, влади вождя, соціальної організації взагалі. Пізніше престижно-економічні відносини відіграли свою роль у поглибленні суспільної і майнової нерівності, і перші призвістки цих змін почали з'являтися вже за доби пізньородової общини.

Та поки ще престижна економіка не знищила переважання всередині родової общини колективної власності й зрівняльного розподілу. Навіть індивідуальна власність після смерті того, кому вона належала, мала лишатися в межах роду. Відносини власності й суспільні відносини, що ґрунтувалися на них, і далі в основному збігалися з родовими зв'язками, які цементували єдність виробничого колективу.

Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування й зростання населення родові общини, збільшуючись часто поділялися на великі колективи найближчих родичів по материнській лінії — так звані материнські домові общини, або материнські сім'ї. В ірокезів ці домові общини — «овачири» налічували кілька десятків, а іноді й більш як сотню однородців, що жили в одному «довгому будинку». Члени овачири разом користувалися виділеною їм родовою землею й провадили спільне господарство. Спільним було й споживання: за словами Моргана, здобич полювання і продукти землеробства передавалися для загального користування і все продовольство складалося в спільний запас. Такі самі материнські домові общини відомі в багатьох племен Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Важливо відзначити, що виділення їх у складі роду не підривало родової єдності. Вони лишалися зв'язаними між собою не лише суспільними та ідеологічними, а й тісними господарськими узами. В разі потреби родова община виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів вирубували й випалювали ліс звичайно спільними зусиллями однородців і лише наступні землеробські операції виконували окремі домові общини.

З розвитком родового ладу ще більше зросла господарська й громадська роль жінки. Встановлення сталої осілості, що вимагало заготівлі великої кількості харчових припасів, посуду для зберігання їх, палива тощо, істотно піднесло значення домашнього господарства, яке провадили жінки. Цьому сприяло й поширення мотичного землеробства, що становило також переважно жіночу галузь виробництва. «Без жінок,— говорили ірокези авторові однієї з місіонерських реляцій,— ми не жили б, а животіли, бо в нашій країні саме жінки сіють, садять, вирощують зерно та овочі й готують їжу для чоловіків і дітей». Збільшення господарської ролі жінки зумовило поширення матрилокального, або, точніше, уксорилокального ', шлюбного оселення, що, в свою чергу, стало важливим чинником посилення її впливу в родовій общині. Справді, при уксори-локальному оселенні саме жінки, брати й сини яких жили переважно в селищі своїх дружин, були реальними колективними власниками належних родові основних засобів виробництва, справжніми власниками родових земель, родових запасів, родових жител. За цих умов жінки почали займати вже не лише рівне з чоловіками, а й переважне становище.

В ірокезькій овачирі ця влада належала раді дорослих жінок-матерів, які обирали з-поміж себе досвідчених і поважаних правительок, що відали сільськогосподарськими й домашніми ро'ботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, що належало овачирі, розпоряджалися лише жінки, їхні однородцї-чоловіки були «відкраяною скибою», а мужі приходили з інших родів і не мали прав на власність овачири. Панування жінок, писав про ірокезів та їхніх сусідів гуронів Лафіто, грунтується на цілком реальній основі. В їхніх руках уся справжня влада: їм належать земля, поля і весь урожай. Чоловіки, навпаки, зовсім ізольовані й обмежені, їхні діти їм чужі, будинком володіє сама лише жінка. Описано залишки подібних порядків у деяких районах Меланезії, наприклад на о. Добу, де також в умовах матрилокального оселення жінки вважалися єдиними власниками й розпорядниками всієї родової землі.

Властиве розвинутій родовій общині певне переважання жінки часто називають матріархатом. Проте цей термін потребує застережень: у класичній первісності з її зрівняльними порядками ще не могло бути справжнього панування й всевладдя однієї частини суспільства над іншою. В сучасній радянській літературі термін «матріархат» або «пізній матріархат» звичайно застосовують до особливої, порівняно рідкісної форми розкладу первіснообщинного ладу, коли общинна нерівність розвивається із збереженням материнськородових інститутів і супроводиться більш-менш виявленим висуванням жінок на передній план. Мова про це буде далі.

4. Виникнення приватної власності, класів і держави

Хоч би які були форми розкладу родового суспільства, основним змістом епохи лишалося зародження приватної власності, класів і держави.

Раніше вже говорилося, що питання про походження приватної власності, класів і держави становить головне світоглядне питання первісної історії. В буржуазній науці ще є прихильники теорії «природного» походження цихінститутів класового суспільства, ніби властивих самій людській природі. Вони вбачають приватну власність в особистій власності членів родової общини на ручні знаряддя, одяг, прикраси, а державну владу — в органах родового самоврядування або ж, за патріархальною теорією, у владі глави родини. Таким чином, ця теорія суперечить марксистському положенню про те, що приватна власність, класи й держава зародилися лише в процесі розпаду первісного суспільства, а значить, мають історично зумовлений, обмежений у часі характер. Ще досить поширена й так звана «теорія насильства», творці й прихильники якої (австрійський історик права Гумплович, Каутський, Кунов, Р. Люксембург, а з сучасних зарубіжних дослідників Лінтон, Бернес та ін.) вважають, що класи й держава виникли із завоювання одного племені іншим, яке стало панівним класом і створило для закріплення свого панування органи державної влади. Ця теорія також хибна, бо в основі процесу становлення класів і держави лежали насамперед внутрішні соціально-економічні фактори, а такі зовнішні чинники, як завоювання, могли лише прискорити цей процес.

4.1 Виникнення приватної власності

Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва й появі додаткового продукту. Водночас зросла продуктивність праці і її суспільний поділ сприяли виробництву продуктів спеціально для обміну, товарному виробництву, створювали основи для регулярного обміну й відчуження. Так почала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, яка відрізнялася від особистої власності доби класичного родового ладу передусім тим, що відкривала дорогу відносинам експлуатації. В основі її лежить спеціалізація, що вже зароджується, суспільної праці і відчуження продуктів на ринку. Поки, наприклад, усі члени первісної індіанської общини виробляли спільно всі потрібні їм продукти, приватна власність була неможлива. А коли в общину проник поділ праці і члени її почали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразом цієї матеріальної відособленості товаровиробників став інститут приватної власності'.

Початок приватній власності було покладено нагромадженням окремими сім'ями лишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти й ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, а в народів, які знали скотарство, насамперед худоба. До найбільш ранніх видів приватної власності належали й раби, мова про яких буде далі. Природно, що ті, хто мав лишки, намагалися нагромаджувати їх не лише в натуральній формі, а й у перетвореній формі скарбів, загальновизнаних еквівалентів, предметних грошей.

Етнографічні дані свідчать, що багатства нагромаджувалися насамперед у сім'ях родових і племінних вождів. Це й зрозуміло: саме вожді були охоронцями й розпорядниками тих цінностей, які спочатку належали ще всій общині. Так, у північно-західних індіанців квакіутль родові скарби — мідні пластини — вважалися невідчужуваною власністю роду, але фактично були спадкоємною власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) вождь був охоронцем усіх общинних скарбів — черепашок, які він повинен був використовувати для громадських потреб, але використовував і для своїх цілей, позичаючи їх малозаможним. Тому ще до того, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, порядкування ними було важливою додатковою підоймою, за допомогою якої вожді посилювали свій вплив і примножували свої багатства. Власні скарби одного з вождів тих самих квакіутль складалися з 4 великих човнів, 4 рабів, 40 шкур морської видри і 120 ликових накидок; іншого — з 4 - великих човнів, 6 рабів, 60 хутряних ковдр і 200 ликових накидок.

Про нагромадження приватних багатств і зародження приватної власності посередньо свідчать і дані археології. Так, речі, які збереглися в похованнях додинастичного Єгипту, вже помічені знаками власності, безперечно не родовими, а сімейними, бо в сусідніх похованнях вони різні. Такими знаками власності, очевидно, були й так звані ґудзикуваті печатки, відомі з енеолітичних культур Передньої Азії та Греції. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи належать численні скарби металевих зливків, зброї, знарядь і прикрас, які відігравали роль цінностей і, напевно, грошей. Цікавий, зокрема, знайдений біля с. Бородина поблизу Білгород-Дністровського скарб багатої, мабуть церемоніальної, зброї вождя — срібний спис, срібний кинджал, позолочена срібна булава, нефритові сокири — все це, за певними аналогіями, не місцевого походження. Нарешті, до цієї самої археологічної епохи належать загальне зростання багатства в похованнях і, що дуже важливо, нерівномірний розподіл їх, зокрема поява, поряд із звичайними, складних своїм обладнанням і багатих інвентарем поховань родоплемінних вождів, наприклад, найдавніша пам'ятка цього типу на території СРСР — відомий Майкопський курган кінця 3 тисячоліття до н. е. В ньому на 11-метровій глибині, під балдахіном, підтримуваним шістьма метровими срібними трубками, був похований чоловік з великою кількістю прикрас із золота, лазуриту, бірюзи та сердоліка, карбованим золотим і срібним посудом, мідною зброєю та знаряддями. В двох менших і порівняно бідніших за супровідним інвентарем поховальних камерах кургану знайдено останки двох жінок — очевидно, вбитих рабинь. Схожі з Майкопським так звані «князівські» поховання бронзового й раннього залізного віку, які безперечно передували появі державних утворень; їх знайдено в багатьох місцях у нашій країні і в Західній Європі.

Становлення приватної власності йшло в гострій боротьбі з традиціями родового колективізму. Нагромадження окремими сім'ями лишків непотрібної їм продукції суперечило самому духові первіснообщинного ладу, й більш заможним доводилося ділитися з менш заможними. Людина, особливо вождь, розбагатівши, якщо вона не хотіла втратити свого авторитету, повинна була влаштовувати великі престижні учти, з тих самих престижних міркувань робити щедрі дарунки родичам, сусідам і гостям, допомагати нужденним тощо. В скупого багатія часто силоміць відбирали лишки майна: так, у деяких оленярських народів Сибіру в XVII—XVIII ст. окремі сім'ї не могли мати стада більшого за сто голів — решту оленів, якщо їх не роздавали добровільно, забирали родичі або сусіди. Бувало, що такого скнару вбивали: дослідник папуасів Л. Поспішіл розповідає про випадок, коли общинники змусили синів і братів багатія послати в нього першу стрілу зі словами: «Ти не повинен бути єдиною багатою людиною, ми всі маємо бути рівні, ти всього лишень рівний нам».

Запеклий опір давніх колективістичних традицій тенденціям нагромадження зумовив велике поширення в епоху розкладу первісного суспільства, своєрідних звичаїв масового роздавання і навіть знищення нагромадженого майна. В багатьох народів, ховаючи померлого, особливо вождя, його багатства знищували, ховали разом з ним, роздавали присутнім і лише частину їх передавали спадкоємцям. На деяких островах Меланезії заможні люди демонстративно знищували запаси мат, які вважалися одним з мірил багатства, а під час свят різали й роздавали своїх свиней. У північно-західних індіанців нагромаджені багатства спочатку знищували в день смерті їхнього власника, а пізніше почали роздавати на спеціальному святі «потлач». Потлач влаштовували з найрізноманітніших приводів: одержуючи нове ім'я, вступаючи в таємну спілку, справляючи весілля, під час похорону, поминок тощо. Людина, яка влаштовувала потлач, довгий час збирала багатства — хутра, човни, рабів, а потім виставляла їх для загального огляду і, пишаючись, роздавала гостям. Проте потлач, як і престижні учти та інші схожі на нього (так звані потлачоподібні) звичаї епохи, був не лише актом гордовитого саморозорення. Той, хто влаштовував потлач, своєю щедрістю усував суперників, забезпечував собі або своїм спадкоємцям високе суспільне становище, здобував авторитет і право займати громадські посади; крім цього, він ставав учасником потлачів, які влаштовувались на віддяку; на цих потлачах він діставав назад принаймні частину розданих багатств. Можливо, для потлача характерні були й деякі інші функції: радянський етнограф Ю.П. Аверкієва, виходячи з того, що на потлач запрошували членів не свого, а чужого роду або племені, вбачає в ньому своєрідний інститут розвитку обміну. Але так чи інакше очевидно, що діалектичне складні й суперечливі звичаї -епохи розкладу первісного суспільства, навіть і обмежуючи нагромадження приватної власності, кінець кінцем сприяли розвиткові приватновласницьких відносин.

Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю, яка була основною умовою й загальним засобом праці. Тоді як рухоме майно, в тому числі й знаряддя виробництва, вже стали приватною власністю окремих сімей, оброблювані землі, пасовища, сіножаті, мисливські та рибальські вгіддя лишалися колективною власністю родової общини, що розпадалася, або сусідської общини, яка саме формувалася. Ще більше, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність мала другорядний, підпорядкований характер, не могла набути переважного значення тому, що «приватна власність, як протилежність суспільній, колективній власності, існує лише там, де... зовнішні умови праці належать приватним особам». Індивідуалізація праці й розвиток приватновласницьких начал неминуче повинні були привести до появи приватної власності на землю. Вона зароджувалася в ще запеклішій боротьбі, ніж приватна власність на рухоме майно, й спочатку набирала своєрідних непрямих форм (право першопоселення, займанщина тощо). Орні землі, а особливо сіножаті та промислові вгіддя, ще довго вважалися невідчужуваною власністю общини, але окремі сім'ї, які користувалися общинними наділами, всім намагалися перешкодити переділам поступово закріплювали за собою право спадкоємно володіти й монопольно розпоряджатися своєю ділянкою землі. Такий перехідний стан ми спостерігаємо, наприклад, у Меланезії: йа більшості островів сім'ї володіють общинною землею лише доти, доки вони її обробляють, але на о. Нова Каледонія наділ уже зберігається за сім'єю навіть у тому разі, якщо її далі не обробляють. Особливо довго зберігалася функція колективної .власності на землю у кочовиків-скотарів, проте і в них монопольне розпоряджання вождів пасовиськами та степовими водоймищами здебільшого зумовило фактично приватну власність на землю. Все ж таки в остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, виникає лише в класовому суспільстві.

Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи — великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.

Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:

перший — виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;

другий — виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;

третій — виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.

4.2 Розвиток грабіжницьких воєн і військова демократія

Поява додаткового продукту сприяла розвиткові воєн. Міжплемінні сутички існували, звичайно, і раніше, виникаючи через порушення племінних меж, через убивство або образу, заподіяні одноплемінникові, і з інших приводів. Проте вони бували відносно рідко. Люди класичного родового суспільства не були заінтересовані у війнах і вдавалися до них лише як до крайнього засобу, звичайно намагаючись обмежитися «малою кров'ю», наприклад вирішивши конфлікт поєдинком однієї чи кількох пар супротивників або зрівнянням кількості поранень чи вбивств. Тепер, з появою багатств і жадобою наживи становище змінилося: військовий грабіж давав змогу швидко й легко збагатитися. Війну тепер почали провадити лише заради грабежу, вона стала постійним промислом. Переможці забирали з собою все, що становило цінність,— скарби, зброю, рабів, а потім, у зв'язку із зростанням населення, почали також загарбувати сусідні землі — ниви, кращі пасовища та промислові вгіддя. Почала змінюватися сама психологія людей первісного суспільства: грабіж стали вважати почесним заняттям, мирну працю — ганьбою для чоловіка-воїна.

Перетворення воєн на постійний промисел сприяло розвиткові військової техніки й військової організації. Саме в цей час з'явилося високоспеціалізоване, відмінне од мисливського, наступальне й оборонне озброєння — бойові списи та палиці, мечі, щити, шоломи, панцери. Навколо селищ скрізь виникали оборонні споруди: земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку в багатьох країнах Європи і Азії дуже поширилися спеціальні укріплення — фортеці, бойові вежі тощо, де «зселення рятувало своє життя і майно під час ворожих наскоків. Ускладнилися способи ведення бою, вдосконалилася тактика нападу і оборони, потрібним стало впорядкування провадження спільних воєнних дій. Племінна організація мала значну перевагу над родовою й почала перетворюватися на своєрідну військово-племшну організацію. Для війни і оборони племена скрізь почали об'єднуватися в союзи й конфедерації почасти споріднених, почасти неспоріднених між собою племен.

За цих умов великого значення набув військовий проводир, від уміння якого великою мірою залежала доля одноплемінників. Спочатку це був звичайний ватажок, але далі, як правило, з'являвся особливий військовий вождь племені або союзу племен, який відтісняв, принаймні у воєнний час, на задній план Інших старійшин. Військову силу племені або союзу племен становили всі боєздатні чоловіки, весь озброєний народ, але й серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у грабіжницьких походах і поступово групувалися навколо вождя як його дружина. Виникла специфічна організація влади, що її назвали військовою демократією. Це була ще демократія, бо ще збереглися всі первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, племінний вождь. Але, з другого боку, це була вже інша, військова демократія, тому що народні збори були зборами лише озброєних воїнів, а військовий ватажок, оточений і підтримуваний своєю дружиною, здобував дедалі більше впливу І влади порівняно з іншими вождями. Система військової демократії ще передбачала рівність усіх воїнів: кожний учасник грабіжницького походу мав право на свою частку здобичі. Та водночас вона вже не знала фактичної рівності. Не лише військовий ватажок, а й його близькі та дружинники забирали собі більшу й кращу частину награбованого. Так, в алеутів, у яких в середині XVIII ст. почала створюватися система військової демократії, під час поділу здобичі вождь і привілейовані воїни забирали собі всіх полонених, тоді як інші мусили задовольнятися своєю часткою захопленої зброї та ужиткових речей. У племенах арабських кочовиків військові ватажки та їхні помічники забирали собі після наскоку всіх захоплених кобил або всіх бігових верблюдів тощо.

Більш або менш виявлена система військової демократії була властива більшості народів світу на стадії переходу від родового ладу до класового суспільства. Як свідчать історичні, археологічні й фольклорні джерела, військову демократію знали суспільства давніх греків, етрусків, римлян, скіфів, сарматів, кельтів, германців, норманів, доісламських арабів, героїв кавказького нартського епосу та ін. Етнографічно військова демократія добре відома в племен банту в Африці, а її початкові етапи — в ряду племен Північної Америки і Сибіру.

Грабіжницькі війни і вся система військової демократії, зумовлені появою багатств, у свою чергу стали важливим фактором розвитку приватної власності, зародження класів і держави.

4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів

Неминучим наслідком появи регулярного додаткового продукту й приватної власності була соціально-економічна диференціація. Тоді як у родоплемінних старійшин, жерців і особливо військових ватажків з їхніми дружинниками скупчувалися багатства, інші общинники мали тільки незначні лишки або не мали їх зовсім. Та й рядові общинники з різних причин (умови господарської діяльності, чисельність і статево-віковий склад сімей) були в неоднакових умовах. Ця нерівність поглиблювалася тим, що престижні економічні відносини, в минулому в основному міжобщинні, почали дедалі ширше проникати в общину. У зв'язку з цим тут почав поширюватися й принцип еквівалентності дачі і віддачі, який витісняв попередній принцип безоплатного, зрівняльного розподілу. За одержану матеріальну допомогу однородцеві або однообщинникові тепер доводилося розплачуватися — спершу в тому самому, а потім і в більшому розмірі.

Фактором, який значною мірою посилив і прискорив майнове розшарування, стало рабство. В непорушеній родовій общині, що не мала надлишкового продукту, рабство було неможливе. Тому полонених чоловіків тут звичайно вбивали, а жінок та дітей усиновляли, вони ставали повноправними членами племені переможця. Іноді, особливо в тому разі, коли треба було компенсувати втрату вбитих у бою, усиновляли й чоловіків. Так, за одним з повідомлень XVII ст., в деяких племен північноамериканських індіанців військовополонених передавали тим сім'ям, які втратили близьких родичів. «Якщо полонених приймали, наставав край їхнім злигодням: їх одягали якнайкраще, вони були цілком вільні, хоч і не могли повернутися до своєї країни, й користуватися всіма правами того, Іна чиє місце їх прийняли. Але частіше ними нехтували, й вони гинули в муках».

Поява регулярного додаткового продукту відразу ж уможливила використання праці військовополонених, яких тепер почали обертати на рабів. Існує думка, що спочатку раби ставали власністю всієї общини. Рабський стан став спадкоємним. Становище рабів різко погіршало. Раби не володіли ніякою власністю й не могли одружуватися на свій розсуд. Шлюб їх не мав громадського значення і вважався простим співжиттям. Щоб відрізнятися од вільних, вони повинні були коротко стригти волосся. З рабами поводилися жорстоко; як і в стародавній Спарті, періодично вчинялися масові напади на їхні оселі, щоб викликати в них жах і запобігти повстанням. Широко практикувалося ритуальне умертвіння рабів — під час побудови нових жител і човнів, під час ініціацій і похорону. Це був пережиток більш архаїчного звичаю вбивати полонених, але й він набув нового змісту — допомагав тероризувати рабів. Отже, домашнє рабство поступово ставало рабством виробничим. З молодших домочадців раби перетворювалися на позбавлену засобів виробництва безправну групу населення, яка починала займати особливе місце в суспільному виробництві.

Проте виникнення рабства мало й інші наслідки: вже патріархальне рабоволодіння прискорило розшарування серед вільних общинників. Раби, як і інша військова здобич, ставали власністю насамперед племінної верхівки — вождів, дружинників, їхніх найближчих родичів. Експлуатуючи рабів, ті примножували свої багатства й збільшували свій громадський престиж. В умовах розвитку інституту приватної власності та обміну це спричинювалося до того, що в руках племінної верхівки опинялися більші й кращі стада худоби, орні землі, промислові вгіддя, запаси ремісничої продукції. Природно, що одночасно інша частина общинників бідніла, часто, цілком зубожівши, втрачала можливість вести самостійне господарство. Вдаючись до позичок, деякі з них потрапляли в боргову кабалу і їх продавали або вони самі себе продавали в рабство. У багатьох народів становище боргових рабів-одноплемінників спочатку відрізнялося від становища інших рабів: рабський стан їх був обмежений у часі, поводження з ними було лагідніше, їхні особисті права — ширші. Але так чи інакше попередні джерела рабства — захоплення на війні, народження в неволі, работоргівля — поповнилися принципово новим джерелом — борговим, або кабальним, рабством одноплемінників.

Інша частина зубожілих общинників зберігала своє невелике господарство, мала особисту свободу, але мусила час від часу вдаватися до натуральних або грошових позичок у багатих одноплемінників. На цій основі виникли такі форми експлуатації, як відробляння в господарстві позикодавця, лихварство і особливо здольна оренда засобів та знарядь виробництва, коли незаможний общинник, позичивши в багатія, приміром, зерно для посіву, тягловий запряг або кілька голів молочної" худоби, розплачувався з ним частиною-виробленого продукту. Здольщина в одних випадках теж кінець кінцем приводила до боргового рабства, в інших, навпаки, на довгий час консервувалася архаїчними традиціями, що надавало експлуатації вигляду родової або-сусідської взаємодопомоги. Такий порядок дістав, зокрема, універсальне поширення в пастуших і кочових скотарських суспільствах, де великі власники, наділяючи бідноту худобою «на доїння», «для стриження», «під з'їзд» тощо, одночасно забезпечувала собі й одержання додаткового продукту, і залежність «обдарованих ласкою» родичів та сусідів. Деякі радянські історики «ззивають цю форму експлуатації" кабальництвом і вважають її особливим способом виробництва, що характеризується злиттям економічної і особистої залежності в становищі людини, яка фактично працює не у власне щинне, або колективне, рабство). Але етнографією така форма ніде чітко не зафіксована; отже, коли общинне рабоволодіння й існувало, то його дуже швидко витісняло приватне рабоволодіння. Спершу рабів використовували переважно в домашньому господарстві. В юкагирів перші раби виконували всі жіночі роботи, у нівхів — носили воду, заготовляли дрова, готували їжу, годували собак. Раби жили разом із господарями, спали з ними в одній домівці, їли за одним столом. Подекуди вони могли оселятися в окремих хатинах і мати невелике господарство, допомагаючи своїм володарям. Поводилися з ними порівняно лагідно й здебільшого раб мав певні майнові та особисті права. Звичаї, що існували в різних народів, дозволяли рабові бути спадкоємцем свого господаря, одружуватися з вільними, брати участь у громадському й релігійному житті, часто забороняли продаж, убивство раба й навіть жорстоке поводження з ним; якщо раб був невдоволений господарем, він міг поскаржитися вождю, перейти до іншого володаря тощо. Особливого нагляду за рабами не було, бо, живучи в досить стерпних умовах, раби звичайно не намагалися тікати. Рабство спочатку не було довічним: у багатьох народів раб, відпрацювавши кілька років, ставав повноправним членом племені. Так, у ассамських лушіїв раб вождя працював на нього від трьох до шести років, відтак діставав свободу, в алеутів звільнення раба вважалося гідним схвалення вчинком. Ставши довічним, рабство спочатку не було спадкоємним: залежно від ступеня розвитку рабоволодіння діти, онуки або правнуки раба вважалися вільними. Ця примітивна форма рабства, коли раби ще не займають особливого місця у виробництві й виступають ніби як молодші домочадці, молодші члени сім'ї, дістала назву домашнього, або патріархального, рабства. Термін «патріархальне» тут слід розуміти умовно, в значенні «примітивне», бо домашнє рабство однаковою мірою існувало і в патріархальних, і в пізньоматріархальних суспільствах.

Поступово кількість рабів зростала, їхня праця починала набувати більшого значення й виходити за межі домашнього господарства. В північно-західних індіанців рабів використовували вже не тільки для домашньої роботи, а й при створенні рибальських загат, побудові жител і човнів, виготовленні різного начиння, вилові й заготівлі про запас риби, збиранні корисних рослин, як веслярів тощо. Порівняно мало застосовували працю рабів лише на роботах, які вважалися почесними, наприклад під час полювання і в китобійному промислі. Відповідно до такого широкого використання праці рабів кількість їх у північно-західних індіанців досягала 15—20, а в деяких племен навіть 30% населення. До початкового джерела рабства—захоплення військовополонених, тут уже додаму господарстві, а в господарстві експлуататора. Проте це положення дуже спірне: кабальництво, що сполучає в нерозчленованому вигляді різні зародкові форми експлуатації, ледве чи можна вважати самостійним способом виробництва.

Об'єктом визиску поступово ставали й цілком економічно самостійні общинники. Раніше вже зазначалося, що до того ще, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, право розпоряджатися ними давало їм змогу примножувати своє майно і зміцнювати свій вплив. З посиленням влади старійшин, військових ватажків, жерців посилювався контроль їх над господарським життям колективу, а разом з тим зростали і їхні можливості одержувати відносно більшу частку в сукупному продукті общини, племені, союзу племен. Витрати суспільства на утримання осіб, що провадили організаторську діяльність, дедалі більше перевищували безпосередні потреби їх і з форми поділу праці між працівниками й організаторами перетворювалися на форму експлуатації перших другими. Зарубіжні і багато радянських дослідників застосовують для цього перерозподілу продукту по вертикалі термін «редистрибуція». Така експлуатація могла бути більш або менш завуальованою — від традиційних відрахувань на потреби общини або племені до дарунків безпосередньо вождям. Але в кожному разі відчуження керівною верхівкою, яка уособлювала владу общини над землею і людьми, додаткового продукту в економічно самостійних общинників, що мали всі засоби виробництва, по суті було вже прафеодальною, або примітивно-феодальною, експлуатацією. Звідси починався розвиток до власне феодальних форм, пов'язаний з привласненням вождями безпосередніх прав на землю і людей на ній. Увесь цей процес порівняно добре видно, наприклад, на океанійському етнографічному матеріалі, який відображає послідовні етапи визрівання прафеодальних відносин і феодалізації. В меланезійців вожді, як правило, не діставали ніяких дарунків, але, відаючи багатствами общини, широко використовували їх для власного збагачення. У маорі Нової Зеландії вожді одержували від рядових общинників посильні дари, земельні наділи їх були більші від наділів інших общинників,, однак вони ще не зазіхали на общинні землі. На Фіджі вожді вже намагалися претендувати на земельну власність общин. На островах Тонга всю землю розглядали як власність вождів,, а прості общинники під загрозою смерті не могли змінювати своїх вождів-землевласників і виконували на їхню користь обов'язкові, хоч і не зафіксовані точно, повинності. На Таїті цей процес пішов ще далі: податі було зафіксовано. Деякі дослідники розглядають такі прафеодальні форми як особливий, так званий азіатський спосіб виробництва.

Ще один вид експлуатації породжували грабіжницькі війни. Щоб запобігти грабежам, слабші общини й племена нерідко погоджувалися сплачувати своїм сильнішим сусідам, фактична їхнім вождям, спочатку одноразову контрибуцію, а потім і більш або менш постійну данину. Так виникло данництво — форма експлуатації, що полягала в регулярному відчужуванні переможцями додаткового продукту в колективів, яких було переможено, але які не втратили своєї попередньої економічної і соціально-потестарної структури. Данники мали власні засоби виробництва, що не належали одержувачам данини, і експлуатувалися за допомогою позаекономічного примусу, який поширювався не на окремих осіб, а на весь колектив. Як і грабіжницькі війни або контрибуції, данництво було особливим примітивним способом експлуатації, але не являло собою самостійного способу виробництва. Водночас по суті (виробництво додаткового продукту у власному господарстві працівників, позаекономічний примус) воно найближче до феодалізму, в який здебільшого й переростало під час свого дальшого розвитку. Так стояла справа, наприклад, у ранньосередньовічних слов'ян, кельтів, германців, норманнів, арабів, японців, у яких одним з джерел феодалізації було данництво. В інших випадках данництво було одним з джерел формування рабоволодіння, проте в таких його своєрідних напіврабовласницьких — напівкріпосницьких формах, які найкраще відомі на прикладі спартанської ілотії.

Примітивне рабоволодіння, зародки феодалізму, кабальництво, данництво виникли дуже рано. Етнографія зафіксувала їх у приблизно однакових рівнем свого соціально-економічного розвитку суспільствах Меланезії, Тропічної Африки, Південної і Північної Америки, які стояли на початкових ступенях розкладу первіснообщинного ладу. Тому питання про історичний пріоритет різних форм експлуатації лишається спірним: одні дослідники вважають початковою формою рабство (С.П. толстое, Ю.І. Семенов), інші — експлуатацію рядових общинників (І.М. Дьяконов, В.Р. Кабо), деякі — данництво (С.О. Токарев). Це питання ще потребує додаткового вивчення, проте наявні факти дають підставу для висновку, що, хоч у різних суспільствах могли спочатку утворюватися різні форми експлуатації, вони визрівали часто паралельно й розвивалися поряд доти, доки одна з них не ставала панівною.

Важливіше інше — різні форми експлуатації мали різні потенційні можливості. Примітивні данництво й кабальництво, хоч би як поширювалися вони під час розпаду первісного суспільства, не становили історично самостійних способів виробництва і згодом завжди перетворювалися на побічні й другорядні методи відчуження додаткового продукту. Навпаки, зародки рабоволодіння і феодалізму в своєму розвитку переростали в класичні рабовласницький і феодальний способи виробництва антагоністичного класового суспільства.

Із зростанням соціально-економічної нерівності й розвитком форм експлуатації в суспільстві почалася поляризація груп, що різнилися своїм місцем у системі виробництва й відношенням до засобів виробництва, тобто суспільних класів. Поява класів була тією межею, яка відокремлювала первіснообщинну формацію від рабовласницької або феодальної, але зароджувалися вони ще під час розпаду первісного суспільства, коли суспільство поступово розколювалося на рабовласників і рабів або феодалів і феодально залежних селян. Водночас класова диференціація поступово набувала суспільного й ідеологічного оформлення, входила в традицію, інституціювалася. Наприкінці доби розкладу первісного суспільства свобода і рабство часто вже такою мірою протистояли одне одному, що в принципі непорівнянними вважалися статуси не лише вільного і раба, а й вільнонародженого і невільнонародженого. Подібна протилежність виникала і серед вільних. Багата й впливова верхівка відособлювалася в спадкоємну знать, що претендувала на незмінну зверхність, благородство походження, особливо почесне становище, специфічні відзнаки та інші привілеї. Біднота, рядові общинники протистояли їй як безрідні, простолюд, чернь. Виникали й складніші системи, генетично пов'язані з підпорядкуванням старших і молодших ліній споріднення, родів, племен, замкнених професійних груп — каст, але кінець кінцем усі вони зводилися до протилежності між багатою спадкоємною знаттю і більш або менш залежною від неї простою біднотою.

4.4 Становлення держави

Соціальне розшарування породжувало соціальні суперечності. Багатства й привілеї знаті потребували охорони від замахів бідняків і рабів. Традиційні родоплемінні органи, пройняті дулом первісного народовладдя, були для цього непридатні. Вони мали поступитися місцем новим формам організації влади.

Першими зародками такої організації були таємні спілки. В багатьох племен таємні спілки перетворювалися в своєму розвитку на спілки переважно багатих людей, бо для вступу до них потрібно було робити великі натуральні або грошові внески, влаштовувати учти тощо. За гроші купували й громадські ранги в спілці, а іноді, як, наприклад, подекуди в Меланезії, навіть посаду її глави. Зате таємні спілки виривали своїх членів з-під влади родової общини, захищали їхню власність ї впливове становище, тероризували всіх невдоволених. Подекуди, наприклад у країнах Західної Африки, таємні спілки майже цілком узурпували прерогативи родоплемінних органів і перетворилися на могутні міжродові й міжплемінні організації, взявши на себе функції охорони громадського порядку, суду, вирішення питань війни і миру. Значення їх тут було таке велике, що вони збереглися навіть "у ранньокласових суспільствах, становлячи один з найважливіших елементів політичної організації, яка постала вже в цих суспільствах.

Розвиток грабіжницьких воєн, що вимагав згуртування племен для наскоків і оборони, знову посилив значення племінних органів влади, але в уже відомій нам специфічній формі військової демократії, яка містить у собі зародок класової диктатури. В характері влади військового вождя на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність, багатство, панування над рабами, бідняками, залежними общинниками, сила військової дружини. Його дружина, до якої поряд з однородцями й одноплемінниками могли входити особисто віддані йому чужинці, навіть дібрані раби, була приватним об'єднанням, згуртованим не родоплемінними зв'язками, а лише спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму ватажкові. Спираючись на неї, вождь мав можливість порушувати звичаї племені й накидати йому свою волю. Поволі родоплемінній верхівці доводилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам вождя. Заінтересована в надійному захисті своєї власності, вона чинила не дуже рішучий опір новим тенденціям.

В міру переходу верховної влади від зборів озброєних воїнів до зборів воєначальників і від зборів воєначальників до верховного військового вождя з його найближчими родичами та прибічниками військова демократія переростала у військово-ієрархічне правління, позбавлене останніх залишків первісного народовладдя.

У деяких суспільствах, наприклад на багатьох островах Полінезії, військова демократія і військова ієрархія, що виросла з неї, не набули помітного розвитку. Тут давня родоплемінна знать зберегла своє панівне становище й сама зосередила в своїх руках усю владу, поступово відібравши її у народу. В інших суспільствах, наприклад подекуди в Мезоамериці, влада могла зосередитися в руках жрецької верхівки, набути теократичних рис. Отже, конкретні механізми становлення державності могли бути різні, але за будь-яких конкретних умов суть цього процесу полягала в тому, що органи влади дедалі більше відривалися од родоплемінної організації і ставали самостійними органами панування і гноблення, спрямованими проти власного народу.

З виникненням відкритої класової диктатури завершилося становлення державного, або політичного, устрою. Його важливою ознакою була поява особливої, що не збігається безпосередньо з населенням, відокремленої від нього суспільної, або публічної, влади, яка має апарат примусу. Найчастіше це були докорінно трансформовані органи військової олігархії. Вождь, військовий ватажок або жрець великого союзу племен перетворювався на правителя — князя, короля, царя тощо, його близькі ставали радниками й намісниками. Дружина перетворювалася на військо, з допомогою якого держава здійснювала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення воєн. Особливим органом державної влади ставав суд з його неминучим придатком — в'язницями; судочинство провадили і сам правитель, і його помічники та намісники. Ще одну підойму державної влади, призначену для ідеологічного впливу на маси, становили органи класове трансформованого релігійного культу.

Іншою важливою ознакою державного устрою був поділ населення не за родоплемінним, а за територіальним принципом. Виникли округи, волості і т. д., які не збігалися з колишніми родоплемінними одиницями, хоча ще іноді й зберігали їхні назви. Це було кінцевим результатом і оформленням давнього процесу переходу від кровноспоріднених зв'язків до сусідських. Разом з тим запровадження територіального поділу ослабляло залишки родоплемінної солідарності і впливу родоплемінної знаті. Щоправда, спершу поділ населення за територіальною ознакою був неповний і непослідовний: так, згідно з ранньосередньовічними «варварськими» узаконеннями, кожну людину судили за її племінним правом. У деяких суспільствах, переважно в Тропічній Африці, і після появи держави в основному зберігся родоплемінний поділ підданих. Та в цілому політичний і територіальний устрій такою мірою взаємопов'язані, що багато дослідників розглядають територіальний поділ як критерій виникнення державності.

Висновки

Виникнення держави було результатом непримиренних класових суперечностей і кінцевим актом становлення класового суспільства.

Виникнення держави було й тією межею, яка відокремлювала первісну сусідську, або протоселянську, общину від власне сусідської, або селянської. Перша, хоч і входила в плем'я або в союз племен, але ще тією чи іншою мірою лишалася соціальним організмом, тобто відносно самостійною одиницею соціального розвитку. З виникненням держави таким соціальним організмом стала сама держава, а община перетворилася на суборганізм, що мав самоврядування під егідою верховної політичної влади. Первісна сусідська і сусідська общини відрізнялися й економічно: для однієї характерна групова, для другої — приватна власність домогосподарства. Проте переростання однієї форми власності в іншу зовні було менш помітне, ніж перетворення потестарної організації на політичну, і це збільшує значення виникнення держави як критерію суспільного розвитку.

У процесі становлення держави йшло розщеплення первісної мононорматики на право, тобто сукупність норм, які виражають волю панівного класу й забезпечені примусовою силою держави, і мораль, тобто сукупність норм, забезпечених лише силою громадської думки. Право, навіть і в процесі становлення, в кожному суспільстві єдине; мораль різна в різних суспільних верствах або класах.

У процесі поділу суспільства на класи панівна верхівка відібрала найвигідніші для неї норми і, видозмінивши ці норми відповідно до своїх потреб, забезпечила їх силою державного примусу. Це були насамперед норми, що захищали власність та привілеї знаті.

Так, якщо раніше в разі крадіжки велике значення надавалося тому, хто вчинив злочин — однородець чи чужинець, і однородця звичайно лише примушували повернути вкрадене, то тепер будь-який замах на власність тягнув за собою покарання, а замах на власність знаті карали особливо жорстоко. За нього брали багаторазове відшкодування, калічили, вбивали, обертали в рабство. Найтяжчий у минулому злочин — порушення екзогамних заборон — перестав бути злочином, натомість порушення станово-кастових шлюбних заборон тепер іноді суворо каралося. У разі побиття, скалічення, вбивства першорядного значення тепер набувало питання не про родоплемінну, а про соціальну належність сторін.

Початкове право складалося переважно з санкціонованих державою мононорм, або звичаїв епохи розпаду первісного суспільства. Тому воно дістало назву звичаєвого права. Іноді звичаєвим правом називають і самі звичаї цієї епохи або навіть ще ширше — соціальні норми первісного суспільства взагалі, але це неточно, бо права в точному розумінні цього слова не могло бути там, де ще не було держави. В інших випадках звичаєвим правом називають уже санкціоноване державою, але ще не записане, не кодифіковане, так зване неписане право. Це також не зовсім точно, бо визначальною ознакою є не форма існування, а класове зумовлений і державно-примусовий характер права.

Література

1. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави.— Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21.

2. Аверкиева Ю.П. Разложение родовой общины и формирование раннеклассовых отношений - М., 1961.

3. Возникновение человеческого общества.Л., 1977.

4. Ефименко П.П. Первобытное общество. К. 1973.

5. Маркарян Э.С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.

6. Массон В.М. Экономика и социальный строй древних обществ. Л., 1976.

7. Морган Л.Г. Древнее общество. Пер. с англ. Л., 1974.

8. Первобытная периферия классовых обществ до начала Великих географических открытий. Проблемы исторических контактов. М., 1978.

9. Первобытное общество. Основные проблемы развития. М., 1974.

10. Становление классов и государства. М., 1976.

11. Толстое С.Я. Военная демократия и проблема «генетической революции».-М.1975

Чайлд Г.У истоков европейской цивилизации. Пер

с англ. М., 1972.