Реферат на тему:

“Політичні відносини між Іспанією та Латинською Америкою наприкінці 70-х – початку 80-х роках ХХ ст.”

Одним з основних об'єктів уваги індустріально розвитих держав продовжує залишатися Латинська Америка, будучи ареною зіткнення інтересів США, Західної Європи і Японії. Особливу роль у боротьбі за вплив на Латинську Америку продовжує грати Західна Європа, де, на ряді зі старими, що займають традиційно ключові позиції в сфері торгівлі з країнами Латинської Америки, усе активніше починають виявляти себе більш слабкі держави, у тому числі й Іспанія.

Специфіка положення Іспанії в сучасній системі міжнародних відносин визначається її традиційними зв'язками не тільки з країнами Европи, але також з арабським світом і з Латинською Америкою.

В умовах франкистскої диктатури (1939-1975 р.), знаходячись у политичній ізоляції, Іспанія виступала на міжнародній арені в якості молодшого і нерівноправного партнера США і ведучих країн Заходу.

З падінням франкізму в 1975 році почався новий етап в історії Іспанії. В іспанській історичній літературі він одержав назву "постфранкістський період" чи "період демократизації". Процес демократизації политичного життя Іспанії торкнувся всіх аспектів, у тому числі і зовнішній політиці країни. Нові політичні сили, що прийшли до влади, висунули як основну задачу вихід їхньої міжнародної ізоляції.

Сприятливі умови для активізації іспанської зовнішньої політики, у тому числі для проникнення іспанських капіталів економіку Латинської Аме-рики, були зв'язані з ростом самостійних виступів латиноамериканських країн на світовій арені і підвищенням темпів їхнього економічного розвитку, який супроводжувався процесом імпортзамінної індустріалізації, що породжувало необхідність пошуку нових ринків і джерел фінансування.

Процес мирний перехід від франкистской диктатури до режиму демократії в Іспанії викликав великий інтерес у широких кіл латиноамериканської громадськості. Це створювало можливості для складання нових форм відносін між Іспанією і латиноамериканськими країнами, що розглядали їх як важливий канал для зміцнення свого співробітництва з Західною Європою, бачили в них один з можливих шляхів подолання однобічної залежності від США. Ці можливості зросли після приходу до влади в Іспанії Соціалістичної робочої партії (ІСРП). Значно зросла роль Іспанії в дозволі проблем країн латиноамериканського континенту й у процесах, зв'язаних із врегулюванням регіональних конфліктів у цьому районі земної кулі. В останні роки в іспанській політиці в Латинській Америці з'явився новий аспект, зв'язаний із вступом країни в ЄС і посиленням взаємодії цього впливового "центра сили" на внутрішню і зовнішню політику Іспанії.

Демонтаж франкистских структур після смерті каудільо супроводжувався підвищенням економічної і політичної активності широких шарів населення в Іспанії, гострою внутрішньополітичною боротьбою, формуванням основних концептуальних підходів ведучих політичних партій Іспанії до питань зовнішньої політики. У цих умовах відбувався процес становлення латиноамериканського курсу уряду Союзу демократичного центра на чолі з А.Суаресом. При цьому особливий упор їм робився на ту обставину, що Іспанія традиційно прихильно ідеям нейтралітету, та стоїть поза блоками. Спираючись на позаблокову позицію, використовуючи гасла єдності іспаномовних націй, уряд А.Суареса стало проводити в Латинській Америці політику наведення "мостів довіри", яка значно розширила політичний діалог з країнами регіону. Іспанії удалося домогтися успіхів у зближенні з регіональними організаціями в Латинській Америці. Уряд Іспанії виступив з ініциативою створення Іберо-американського співтовариства націй.

Активність Іспанії, спрямована на встановлення політичного діалога і розвитку торгово-економічних зв'язків з державами Латинської Америки, її гнучка позаблокова політика в другій половині 70-х років у цілому були схвально зустрінуті в країнах регіону. Іспанія ставала "привилейованим співрозмовником" латиноамериканських країн.

Однак, успішно початий процес відновлення відносин Іспанії з латиноамериканськими країнами наприкінці 70-х років стикнувся з визначеними труднощами, а саме: на тлі економічних ускладнень і внутрішньополітичних протиріч, що загострилися, у країні, а також згортання процесів розрядки, визначився відхід правлячих кіл Іспанії від позаблокової лінії в зовнішній політиці, намітилося явне і більш тісне зближення з західними союзниками і НАТО. Поворот правлячих кіл Іспанії до початку 80-х років убік атлантизма, вступ Іспанії в 1982 році в НАТО і виникла у свя-зи з цим визначена підпорядкованість зовнішньої політики Іспанії стратегії НАТО викликали сторожкість у латиноамериканських країнах, внесли ускладнюючий елемент у відносини між іспаномовними країнами. В усьому цьому наочно проявився тісний взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої політики перших постфранкистских урядів.

Установлені ще в часи франкистской диктатури зв'язку ІСРП із демократичними колами латиноамериканської громадськості значно зміцніли в другій половині 70-х років. У ході передвиборної кампанії 1977 року соціалісти в якості одного з основних гасел своєї зовнішньополітичної програми висунули вимогу активізації відносин із братерськими латиноамериканськими країнами.

Позитивна програма іспанських соціалістів щодо розвитку контактів з латиноамериканськими країнами складала нерозривну частину їхньої зовнішньополітичної платформи, що носила в цілому більш демократичний і прогресивний характер, чим зовнішньополітична лінія Союзу демократиче-ского центра. Основу платформи складали вимоги про заморожування пер-говорів про вступ країни у військову організацію Північноатлантичного блоку, про проведення загальнонаціонального референдуму щодо членства Іспанії в НАТО, про не розміщення на іспанській території ядерної зброї. Що стосується Латинської Америки, то ІСРП відкрито виражало свою готовність робити допомога народам регіону, що боре за волю і демократизацію. Висування такої зовнішньополітичної платформи допомогло завоювати на свою сторону широкі шари виборців, здобути перемогу в боротьбі за владу.

Після приходу ІСРП до влади в 1982 році уряд соціалістів відразу ж приступило до пошуків нових шляхів зближення з Латинською Америкою. Особливо гостро до моменту приходу до влади ІСРП стояла проблема заборгованості латиноамериканських країн. Будучи одночасно країною-кредитором і країною-боржником, Іспанія намагалася орієнтувати своїх партнерів у Латинскій Америці на пошуки компромісного рішення проблеми.

Великий інтерес уряд соціалістів виявляло до економічного і науково-технічною співробітництву з Латинською Америкою, особливо у зв’зку з підготовкою, що розгорнулася, до святкування 500-річчя відкриття Америки.

При аналізі просліджується вплив на латиноамериканський курс іспанських соціалістів відмовлення лідерів ІСРП від найбільш радикальних политичних установок періоду боротьби за владу, посилення переваги в їхній зовнішньополітичній стратегії атлантичного і західноєвропейського компонентів. Неспроможними виявилися надії, що Іспанія після вступу в ЄС не буде сполучною ланкою між ЄС і Латинською Америкою. Скоротився обсяг торгівлі між Іспанією і країнами регіону, до середини 80-х років намітилося зниження інтенсивності політичних контактів між ними. Тільки після перемоги соціалістів на парламентських виборах у 1986 році іспанський уряд ужив заходів для того, щоб переломити цю негативну тенденцію і взяти курс на реактивізацію відносин Іспанії з країнами Латинської Америки.

У першій половині 80-х років у відносинах з латиноамериканськими країнами й іншими державами третього світу в період конфліктних ситуацій у Латинській Америці і Карибському басейні постфранкістські уряди випливали самостійним курсом, відмінним від політики США й інших держав у цих країнах. Серйозні протиріччя між Іспанією і США з'явилися в питаннях врегулювання конфліктних ситуацій у країнах Латинської Америки і Карибського басейну.

Іспанський уряд на відміну від адміністрації США виділяє соціально-економічні і внутрішньополітичні фактори, характеризуючи причини породившие центральноамериканський конфлікт.

Уряд ІСРП направляє свої зусилля на пошуки рішення гострих проблем регіону не військовим шляхом, а засобами політичного врегулювання за участю всіх зацікавлених сторін. Воно, зокрема, засудило агресивні дії адміністрації США проти Нікарагуа, усіляко підтримує Контадорський процес, Гватемальську угоду, схвалена нарадою глав п’яти центральноамериканських держав у серпні 1987 року. З цією позицією пов’язани посередницькі зусилля Іспанії в справі залучення Західноєвропейських країн до надання економічної допомоги центральноамериканським країнам.

Активну позицію займає Іспанія також по питанню про врегулюванню Мальвинського (Фолклендського) конфлікта, засуджуючи агресивні дії Великобританії.

За перше десятиліття після падіння франкистської диктатури, в Іспанії відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки і їхній колишньою метрополією. Демонтаж франкізму, демократичні зміни в Іспанії викликали широкий відгук у латиноамериканських країнах, відкрили благосприятливі можливості для зближення Іспанії з латиноамериканськими державами. У цілому з кінця 70-х років до початку 80-х років відносини Іспанії з латиноамериканськими країнами досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності як Іспанії, так і великою групою латиноамериканських країн.

Розвитку відносин багато в чому сприяли їхні взаємні інтереси. Активність іспанського уряду була викликана прискоренням економічного розвитку Іспанії в 60-х - початку 70-х років, що служило стимулом до пошуку нових ринків збуту.

Важливим спонукальним стимулом інтересу Іспанії до Латинської Америки була необхідність подолання політичної ізоляції, у якій знаходився франкистський режим. Вибір латиноамериканського напрямку як головного в стратегії Іспанії визначався також наявністю визначальної бази, зокрема, культурно-історичними традиціями, спільністю релігії і мови, можливістю, установивши тісне співробітництво, спільно зміцнювати самостійність на міжнародній арені, підсилити свій переговор-ный потенціал у відносинах зі США й іншими членами "сімки", які утворили "клуб", закритий як для Іспанії, так і для латиноамериканських країн.

Не останнє місце в планах іспанського керівництва приділялося прагненню виконувати функцію сполучної ланки між Західною Європою і Латинською Америкою. Переконуючи західноєвропейські держави у своїх "особливих відносинах" із країнами Латинської Америки, Іспанія сподівалася підвищити свій міжнародний авторитет у Західній Європі і представляти її інтереси в Латинській Америці. Одночасно, використовуючи зацікавленість латиноамериканських країн у розширенні співробітництва з західноєвропейськими країнами, Іспанія претендувала на роль захисника інтересів Латинської Америки в Західній Європі і тим самим прагнула усталити свої позиції в регіоні.

Інтерес латиноамериканських країн до розширення співробітництва з Іспанією також був обумовлений пошуками ринків збуту для своїх товарів. Активізація відносин з Іспанією відповідала завданням диверсифікованості зовнішніх зв'язків, надіям латиноамериканських країн послабити однобічну залежність від США. З огляду на "традиційну" дружбу з Іспанією, латиноамериканські держави розраховували на те, що Іспанія, разом з Португалією і Грецією замыкали угруповання держав у Західній Європі, не зможе, на відміну від більш сильних партнерів, рішуче нав'язати свої вимоги і, таким чином, їхні взаємини будуть носити більш рівноправний характер і більше строить-ся на обліку балансів інтересів.

Латиноамериканський курс Іспанії в постфранкистский період у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (в основному відповідає періоду правління урядів Союзу демократичного центра: липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин із країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилося ідеологічне обосно-вание латиноамериканського курсу Іспанії. Реакційний паниспанизм поступився місцем нової концепції, в основу якої, на ряді з ідеєю про закономірності економічного, політичного і духовного зближення всіх испоноязычных народів, була покладена теза про їхнє об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії.

До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО. Прави-тельство СДЦ на чолі з Л.Кальво Сотело (1981 - 1982 р.) у зовнішній політиці головна увага стала приділяти зміцненню позицій Іспанії в Західної Евро-пі, послабивши активність у Латинській Америці й в інших регіонах світу.

Другий етап почався в 1982 році. Прихід до влади Іспанської социалістичної партії (жовтень 1982 року) з'явився важливою віхою в історії постфранкістськой Іспанії, ознаменував зрушення вліво в політичному житті країни. Социа-листы здобули перемогу на виборах, виступивши з критикою пронатовской політики своїх попередників. Вони висунули програму боротьби за розрядку і ядерне роззброювання. Важливе місце в їхній програмі займали питання розширення співробітництва з латиноамериканськими країнами. Головна відмінність латиноамериканського курсу іспанських соціалістів від політики їх попередників полягає в тому, що ІСРП і уряд Гонсалеса на міжнародній арені виступили на користь визнання права латиноамериканських народів на визвольну боротьбу, на волю соціально-політичного вибору і своїми політичними справами продемонстрували намір, хоча непослідовно і половинчато, сприяти здійсненню цього права.

Однак відносини між Іспанією і Латинською Америкою не завжди були "гладкими" у розглянутий період. Це порозумівається, насамперед , тим, що задуми і претензії іспанського керівництва нерідко перевершували наявні ресурси, що Іспанія може виділити для здійснення свого латиноамериканського курсу. У даному випадку мова йде як про економічний, так і про політичні засоби.

Зсув акцентів у зовнішній політиці Іспанії убік атлантизма, також як і відмовлення соціалістів від ряду прогресивних ідей періоду боротьби за владу, істотно відбилися на латиноамериканському курсі іспанського пра-вительства.

Активність Іспанії на латиноамериканському напрямку наростала більш повільними темпами, особливо в 80-х роках, чим на західноєвропейському й ат-лантическом напрямках. У результаті значення в зовнішньополітичної дея-тельности Іспанії латиноамериканського напрямку і, природно, його ефективність відносно зменшуються.

Залишаються не вирішеними багато роблем іспано-латиноамериканських відносин. Зокрема, Іспанії не удалося домогтися реальних поступок Західної Європи латиноамериканським країнам як в області ліквідації фінансової заборгованості, так і в області торгово-економічних відносин. Не завжди іспанські ініціативи одержують однозначну позитивну оцінку в латино-американських країнах, де посилення впливу Іспанії розцінюється деякими колами як прояв схованої експансії НАТО в країнах, що розвиваються.

Незважаючи на існуючі труднощів Іспанія і латиноамериканські го-сударства мають у своєму розпорядженні чималі резерви для розширення взаємовигідного співробітництва.

Вступивши в НАТО і ЄС, Іспанія зберегла автономність у багатьох важ-ных міжнародних питаннях. У Латинській Америці уряд іспанських соціалістів неодноразово діяло в рамках блоку сил, що протистоять курсу адміністрації США. Іспанська політика в питаннях роззброювання, лик-видации іноземних військових баз, врегулюванні зовнішньої заборгованості раз-вивающихся країн, регіональних конфліктів носила більш позитивний харак-тер, чим політика багатьох інших держав - членів ЄС.

Література:

1. Кононин А.Н. "Зовнішня політика Іспанії у відношенні країн Латинської Америки і Карибського басейну в період демонтажу франкистских структур і становлення буржуазної демократії (1976 - 1982 р.). М., 1988.

2. Кононин А.Н. "Зиґзаґи "нового курсу" іспанських соціалістів". Латинська Америка. - 1988р. - №6 - 0,3 п.л.

3. Кононин А.Н. "Латинська Америка й Іспанія: активізація політичних свя-зей у другій половині 70-х - першій половині 80-х років. Дисертація.

4. Roіtman Marcus. "La polіtіca de PSOE en Amerіca Latіna". Madrіd, 1985.