Зміст

1. Політичний розвиток України в другій половині XVII ст. Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький

2. Політика гетьманів Правобережної України в період «Руїни» (Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький)

3. Політика гетьманів Лівобережної України в період «Руїни» (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович)

4. Іван Мазепа та оцінка його діяльності

5. Понятійний апарат

Література

1. Політичний розвиток України в другій половині XVII ст. Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький

Розглядати це питання потрібно з того, що політичне становище і суспільні відносини в Україні на початку другої половини XVII ст. були складними. Незважаючи на приєднання України до Росії, тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російській царський уряд. Гетьмани і козацькі старшини намагалися забезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи для досягнення цієї мети.

Становище в Україні загострилися одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життя гетьмана козацька рада обрала наступником його сина Юрія Хмельницького. Але після смерті Богдана гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський (1657–1659 рр.).

Слід зазначити, що у своїй внутрішній політиці Виговський проводив лінію на економічне й політичне зміцнення козацької старшини і православної шляхти. За короткий час гетьманства він роздав велику кількість земель монастирям, українській шляхті і козацькій старшині. Ця внутрішня політика не мала підтримки серед рядового козацтва і особливо Запоріжжя.

Для укріплення своєї влади І. Виговський у лютому 1658 р. скликав у Переяславі військову раду, яка підтвердила його вибір на гетьманство. Проте невдовзі полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорожжя Яків Барабаш підняли заколот проти Виговського. На боротьбу проти Виговського піднялись селяни, козаки.

Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар. Після ряду запеклих боїв в червні 1658 р. йому вдалося перемогти повстанські загони. Розгромивши народні повстання і зрозумівши, що у заколоті Пушкаря та Барабаша замішана Москва, Виговський почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади.

16 вересня 1658 р. І. Виговський разом з частиною старшини уклав з представниками Польщі Гадяцький договір. За цим договором Україна виходила із складу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали скласти так зване Велике князівство Руське, яке об'єднувалося з Литвою і Польщею на рівних правах.

Після підписання угоди Росія втрачала Україну. Це призвело до відновлення російсько-польської війни. Так, уже на початку 1659 р. розгорнулась війна між українськими і московськими військами. Московське 100-тисячне військо в червні 1659 р. під Конотопом було вщент розгромлено. Але І. Виговський не зміг скористатися з перемоги над російськими військами. Проти нього виступили народні маси і більшість козацької старшини. У другій половині вересня 1659 р. гетьман скликав військову раду в містечку Германівці на Київщині і склав булаву. Гетьманом знову був проголошений Юрій Хмельницький (1659–1663 рр.).

На козацькій раді в Переяславі (жовтень 1659 р.) в присутності царського воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

Варто підкреслити, що польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Польський уряд у квітні 1660 р. почав наступ на Правобережну Україну. Проти польських військ виступили російська армія, але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки. Війська гетьмана Юрія були обложені біля Слободищ. Після трьох тижнів облоги він піддався впливу прибічників Польщі і уклав з представниками Польщі Слободищенський трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).

Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіла повернення України під владу Польщі і продовжувала проти неї боротьбу. Не здатний керувати подіями, оточений за пропольську політику ворожістю мас, Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства і постригся в ченці.

Отже, студенти повинні знати, що молодий Хмельницький не зміг укріпити Україну та згуртувати Військо Запорізьке. Воно розкололося на два табори, що йшли протилежними шляхами й вели взаємну боротьбу. Лівобережжя було під гнітом Росії. В історії України почався тяжкий період – період «Руїни».

2. Політика гетьманів Правобережної України в період «Руїни» (Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький)

Після зречення від гетьманства Ю. Хмельницького на Правобережжі гетьманом був обраний Павло Тетеря (1663–1665 рр.), який служив інтересам шляхетської Польщі.

Але Лівобережжя й Запоріжжя не визнавали влади Тетері. Разом з тим, на Правобережжя стали повертатися польські шляхтичі і з допомогою Тетері поновлювали польські порядки, кріпосницький і національний гніт. Проти їхніх дій піднімалися народні повстання. Найбільшим було повстання 1663 р. у Поволоцькому, очолене полковником Іваном Поповичем. Повстанці громили шляхетські маєтки і знищували шляхтичів. Тетері й польським шляхтичам вдалося придушити повстання.

Слід відмітити, що польський уряд вирішив організувати похід на Лівобережжя, щоб повернути його від свою владу. Польським військам і частині правобережних козаків на чолі з Тетерею вдалося вдертися на Лівобережжя. Але в січні 1664 р. під Глуховом і в лютому 1664 р. під Новгород-Сіверським вони були розгромлені і втекли з Лівобережної України.

Крах польського походу, поява на Правобережжі запорожців і лівобережних козацьких полків дали новий поштовх розгортанню повстань. Уже в 1665 році повстання охопило всю Правобережну Україну. Польська влада фактично була ліквідована. Тетеря втік у Польщу.

Петро Дорошенко (1666–1676 рр.). Після зречення Тетері гетьманом за підтримки татар був проголошений сотник Степан Опара, але незабаром він був усунений, виданий полякам, які його розстріляли. Козацька Рада в січні 1666 р. в Чигирині обрала гетьманом П. Дорошенка. М.С. Грушевський характеризував його так: «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України».

Доцільно сказати, що Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. Але здійсненню цієї мети заважали тогочасні несприятливі обставини: на самостійність України посягали сусіди – Польща, Туреччина, Росія. Дорошенко усвідомлював, що Україні одній не втриматися, що їй необхідна підтримка однієї з держав – Росії, але за умови, «щоб в усіх містах і правої і лівої сторони воєвод і царських ратних людей не було, щоб по містах скрізь управляли полковники та старшини козацькі...».

Оскільки російський уряд уже показав, що він хоче повністю підпорядкувати Україну своїй владі, Дорошенко вирішив об'єднати українські землі під зверхністю турецького султана і цим забезпечити незалежність української держави. Уже восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецьких і козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка.

Треба зазначити, що, зміцнивши свої позиції, П. Дорошенко разом з військом перейшов на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у 1668 р. оголосив себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бути тривалим, тому що надійшла звістка пор наступ польських військ на Брацлавщину, і гетьман відступив на Правобережжя.

У цей же час незацікавлені у зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запоріжжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого більша частина лівобережної старшини на чолі з Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя.

Потрапивши у пастку обставин, П. Дорошенко посилив протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Отаманська Порта почала воєнні дії проти Польщі. Правобережна Україна у черговий раз стала театром військових дій.

Треба звернути увагу на те, що авторитет гетьмана дедалі більше занепав, він втратив підтримку мас. У середині 1675 р. ситуація стала критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчилися безрезультатно. В 1676 р. П. Дорошенко склав свої гетьманські повноваження. Ця подія була останнім актом Української національної революції, яка зазнала поразки.

Юрій Хмельницький – третє гетьманування (1677–1681 рр.). Султанська Туреччина продовжувала загарбницьку політику щодо України. Намагаючись використати популярне ім'я Хмельницького, турецький уряд проголосив Юрія Хмельницького гетьманом і «Князем Малоросійської України». Після цього турецькі правителі організували в 1677 р. наступ 120-тисячного турецько-татарського війська на Україну. Але так званий перший Чигиринський похід закінчився невдало.

У 1678 р. велика турецька армія (200 тис. чол.) знову з'явилася на Україні, здобула та поруйнувала Чигирин, і місто перестало бути столицею козацтва.

Відводячи свої війська з України, турецький уряд залишив у м. Немирові на Брацлавщині з невеликими загонами турецько-татарських військ Юрія Хмельницького як «правителя України». Юрій з татарськими загонами нападав на українські міста й села, навіть на Лівобережжі, завдаючи великої шкоди населенню. Уманщина, Канівщина, Чигиринщина були перетворені на пустелю. Після відступу татар 1679 р. Юрій ще 2 роки жахав народ непосильними податками й здирствами. Зрозумівши нікчемність свого ставленика, турки у 1681 році відправили Юрія до Царгорода, а на його місце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 р. Ю. Хмельницького знову було призначено «гетьманом України», але через півроку він був страчений у Кам'янець-Подільському. Так скінчилося життя й політична кар'єра нещасного наступника славного Богдана.

Отже, на заключному етапі Української національної революції територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. Ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем. Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка.

3. Політика гетьманів Лівобережної України в період «Руїни» (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович)

Розгляд цього питання слід почати з того, що на Лівобережжі політичне становище було також складним, постійно точилася боротьба за владу. Так, на Правобережжі гетьманом став П. Тетеря (1663 р.), на Лівобережжі наказним гетьманом став Яким Сомко, брат першої дружини Богдана Хмельницького. Але рядові козаки були проти нього і висунули свого кандидата – Василя Золотаренка. В 1663 р. в Ніжині зібралася «Чорна рада», яка обрала гетьманом кошового отамана Січі Івана Брюховецького, який обіцяв полегшити становище козаків, зменшити побори й обмежити загарбання старшиною земель.

Іван Брюховецький (1663–1668 рр.) – яскравий представник доби Руїни. Він був добрим промовцем, умів впливати на маси, був типовим демагогом. В політичних поглядах був палким прихильником Москви.

Треба підкреслити, що І. Брюховецький усіма силами захищав інтереси козацької старшини, сприяв посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків. Оскільки це викликало незадоволення мас, гетьман для укріплення своєї влади вирішив міцніше спертися на царський уряд. З цією метою у 1665 р. він з групою старшини поїхав до Москви і підписав там з царським урядом нові «Московські статті», за якими залишилися тільки станові права козаків. Московські воєводи з військом мали право стояти у всіх містах Лівобережжя, всі податки перейшли до Москви, гетьман не мав права вести стосунки з іншими державами. Брюховецький просив навіть прислати митрополита з Москви. Йдучи назустріч домаганням козацької старшини, царський уряд пожалував Брюховецькому боярський титул, а старшині, що прибула з ним (500 старшин) – дворянство.

У 1666 році в Україну прибули московські урядовці і почали перепис селян і міщан для визначення розмірів податків. Посилювала гніт і козацька старшина. Спалахнули народні повстання. Переповнював чашу терпіння Андрусівський договір, укладений Москвою з Польщею 30 січня 1667 р. без представників з України, який юридичне закріпив поділ України на Лівобережну та Правобережну. В Україні почало ширитися загальне незадоволення проти московських порядків і гетьмана.

І. Брюховецький, щоб відвести удари від себе, вирішив змінити політичну орієнтацію. У 1668 р. він скликав раду старшин, на якій заявив, що єдиний порятунок – вигнати московських воєвод і просити протекції Туреччини. Султан на протекторат дав згоду. В червні 1668 р. у війську Брюховецького піднялося повстання, козаки убили гетьмана. П. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Але й цей тріумф був недовгий: Дорошенко покинув Лівобережжя, де залишив наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668–1672 рр.). Тут доцільно розповісти, що у грудні 1668 р. в Новгород-Сіверському старшинська рада обрала Д. Многогрішного гетьманом Сіверським.

З дозволу царського уряду в березні 1669 р. в Глухові зібралася рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і схвалила нові так звані «Глухівські статті». В головних рисах вони повторювали Березневі статті 1654 р., але із значним обмеженням автономії Гетьманщини.

Д. Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, боровся зі старшинською олігархією, сам призначав та змінював полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духівництво. Характеризуючи правління гетьмана, історик І. Холмський писав: «Завдяки йому Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту».

Проте слід відмітити, що така політика Многогрішного викликала незадоволення старшини. У 1672 р. група старшин, звинувативши Многогрішного у зв'язках з Дорошенком і зраді Росії, відправила його до Москви. Царський уряд засудив Многогрішного і відправив на довічне заслання в Сибір.

Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Після обрання І. Самойловича гетьманом (17 червня 1672 р.) були підтверджені Глухівські статті, а також були прийняті нові «Конотопські статті», кількістю 10, за якими посилювався вплив старшини на гетьмана та поглиблювалася автономія України.

Важливо зазначити, що І. Самойлович був людиною освіченою, з широким світоглядом, талановитим політиком і, безперечно, патріотом, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладити з Москвою. Він намагався повністю підпорядкувати своїй владі Запоріжжя.

У своїй соціальній політиці Самойлович робив все для збагачення й посилення влади козацьких старшин. Він роздавав старшинам землі, створив своєрідну гвардію – бунчукових товаришів, якими ставали діти старшин, що потім призначалися на військові й адміністративні посади. Державна влада набувала дедалі більш старшинського, аристократичного характеру, а сам гетьман дедалі частіше думав про спадковість гетьманства у його родині.

Слід зазначити, що розходження Самойловича з московським царем спричинила московська політика відносно Криму.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

4. Іван Мазепа та оцінка його діяльності

Доцільно сказати, що постать І. Мазепи (1687 – 1708 рр.) складна і неоднозначна. У ній дивовижно органічно поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, щедрий меценат і прихильник жорстокого ставлення до народних мас.

Своє гетьманство (липень 1687 р.) І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі, окрім закріплення «прав і вільностей народу малоросійського», була низка пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію:

– гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;

– у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський стрілецький полк;

– заборонялися зносини з іноземними державами;

– козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

У 1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І. Мазепа завоював прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значну частину коштів віддав на розвиток культури та релігії.

Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земель та створення станової держави західноєвропейського зразка.

Для реалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору – тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Для цього він роздавав старшині землі та залежних селян. У 1701 р. гетьман видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така соціальна політика породжувала соціальну напругу, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав Мазепу «вітчимом» України. Незадоволення народних мас виливалося в масових повстаннях, які Мазепа з допомогою царських військ жорстоко придушував.

Важливо сказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала перманентна бойова готовність, що диктувалася політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні та людські втрати, різкі збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.

У 1700 р. почалася Північна війна. Трагічною була ситуація для України, треба було приймати радикальні дії. У 1705 р. Мазепа почав таємні переговори з союзником Карла XII польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.

Чи можна вважати усі кроки Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою український державності? Студенти повинні знати, що історичні факти переконливо свідчать, що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо відповідно до його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом шведського короля.

І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648-1676 рр. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти козацьку автономію завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала поразки. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

5. Понятійний апарат

Руїна – період в історії України, коли українська держава поділилася на дві частини: Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра вибирали своїх гетьманів. Продовжувалася взаємна боротьба пропольських і промосковських угрупувань старшини, нищівні польські і татарські напади. Це призвело до руйнування українських земель, тому народ назвав цей час «руїною».

Андрусівське перемир'я 1667 р. – ослаблені війною Росія і Польща 30 січня 1667 р. у с. Андрусові, поблизу Смоленська уклали угоду про перемир'я на 13,5 років. Було юридичне закріплено поділ України на дві частини. Царський уряд порушив свої зобов'язання, дані ним у Переяславській угоді 1654 р. про захист України від зазіхань шляхетської Польщі.

Вічний мир 1686 р. – 6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею був укладений «Трактат про вічний мир». Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігівську землю, Смоленськ. Північна Київщина, Волинь і Східна Галичина залишалися під владою Польщі.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

1. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

1. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

1. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

1. Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

1. Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.