Реферат на тему:

Політичний та соціально-економічний розвиток Чехії у 1990–2005 рр.

План

Вступ

1. Політичний розвиток Чехії у 1900 – 2005 рр.

2. Соціально-економічний розвиток Чехії у 1990 – 2005 рр.

3. Основні вектори зовнішньої політики Чехії у 1900 – 2005 рр. Українсько-чеські відносини

Висновки

Список літератури

Вступ

Чехія як самостійна держава офіційно утворилася у 1993 р. До цього часу вся влада належала представникам комуністичної партії, що надто гальмували процес економічного, політичного розвитку країни, не даючи її розвиватися в бік демократизації.

"Ніжної революція" в Чехії, що відбулася у 1989 р. стала поштовхом до кардинальних суспільно-економічних реформ.. КПЧ, яка до цього займала керівну роль, змушена була йти на поступки: відмовитися від монополії на владу, відмінити викладання марксизму-ленінізму в навчальних закладах, розпустити політоргани у міліції та армії. Це стало першими кроками "нової" Чехії на шляху до демократизації суспільства і становлення правової держави. Щойно змінилась влада, і Чехія одразу ж стала на шлях інтеграції до європейської спільноти.

Сьогодні з впевненістю можна сказати, що Чехія – європейська країна, один з лідерів Балканського регіону. І ці зміни, що відбулися у 1990 – 2005 рр. важливо знати не лише чехам, а й світовому співтоваристві.

1. Політичний розвиток Чехії у 1900 – 2005 рр.

"Ніжна революція" в Чехії, що відбулася у 1989 р. стала поштовхом до кардинальних суспільно-економічних реформ. КПЧ, яка до цього займала керівну роль, змушена була йти на поступки: відмовитися від монополії на владу, відмінити викладання марксизму-ленінізму в навчальних закладах, розпустити політоргани у міліції та армії. Це стало першими кроками "нової" Чехії на шляху до демократизації суспільства і становлення правової держави.

"Ніжна революція" дала поштовх до об’єднання опозиційних комуністичній партії сил. 19 листопада 1989 р. був утворений "Громадянський форум" (ГФ) на чолі з Вацлавом Гавелом. Вже скоро у зв'язку з виборами нового президента чотирнадцять провідних політичних формувань домовилися провести 22 грудня 1989 р. засідання "круглого столу" з метою обговорення питання про створення необхідних умов для утвердження в суспільстві принципів демократії, гуманізму й національної злагоди. Учасники переговорів погодилися спільно підтримати кандидатуру В. Гавела на посаду президента.

Президентом Чеха-Словацької Федеративної Республіки — ЧСФР (таку назву дістала країна) на засіданні Федеральних зборів 29 грудня 1989 р. було обрано лідера опозиції В. Гавела, а головою парламенту став батько "празької весни" О. Дубчек. Так закінчилося більш ніж сорокарічне панування КПЧ

В червні 1990 р. на виборах до Федеральних зборів ЧСФР Перемогу на виборах здобули "Громадянський форум" і "Громадськість проти насильства", які отримали в народній палаті 84 (із 150) депутатських місць, а в палаті національностей — 80 (із 150). Компартія одержала по 20> мандатів в обох палатах, а Християнсько-демократична унія (ХДУ)— відповідно 16 і 17. Кількома депутатами в парламенті були представлені "Рух за самоврядну демократію", "Товариство Моравії й Сілезії", Словацька народна партія та Угорський християнський рух.

У червні 1990 були обрано нові федеральні збори, а в листопаді пройшли вибори в місцеві національні ради. У Чехії на виборах переміг ГФ, що одержав 53% усіх голосів; у Словаччині 33% голосів одержало прямування ОПН і 18% - Християнсько-демократичне прямування (ХДД). ГФ, ОПН і ХДД сформували нову федеральну урядову коаліцію. Першою задачею федеральних зборів стала розробка нової конституції, якою слідувало визначити стосунки між Чеською і Словацькою республіками.

Політичний плюралізм у суспільстві також закріпили відповідні законодавчі акти. Рівноправне становище всіх існуючих політичних структур у державі було юридично зафіксоване законом про політичні партії. Кількісний склад компартії за короткий строк зменшився з 1,7 млн. членів (листопад 1989 р.) до 400 тис. (квітень 1990 р.). Однак КПЧ залишалася багатою партією, яка володіла майном на суму 12,5 млрд. крон. У жовтні 1990 р. парламент прийняв закон про повернення народу майна КПЧ, яка за 20 рків вилучила з держбюджету 5,6 млрд. крон.

У січні 1991 р. федеральні збори затвердили закон про основні права і свободи. Проте розбіжності між чеськими і словацькими політиками гальмували розробку і федеральної, і республіканських конституцій. Усе ж федеральні збори прийняли 170 законів і конституційних актів, що стосувалися таких питань, як умови проведення референдуму, карний і цивільні кодекси, новий комерційний кодекс, приватизація, податки, трудове законодавство, реституція конфіскованого майна і політичної реабілітації.

Після виборів прискорився процес диференціації в межах тих громадсько-політичних угруповань, які відіграли провідну роль у поваленні комуністичного режиму. В Чехії в грудні 1990 р. на базі "Громадянського форуму" виникла партія, яка вже в березні 1991 р. розкололася на три: Громадянську демократичну партію (ГДП) на чолі з міністром фінансів В. Клаусом; "Громадянський рух" (ГР) на чолі з міністром закордонних справ І. Дінстбиром та "Громадянський демократичний альянс" (ГДА) на чолі! з міністром економіки В. Длоугим. У Словаччині "Громадськість проти насилля" також розділилася на "Рух за демократичну Словаччину" (РДС)| на чолі з В. Меч'яром та Соціал-демократичну партію.

В жовтні 1991 р. був прийнятий закон про люстрацію. Згідно з ним особам, які в період з лютого 1948 р. по листопад 1989 р. працювали в структурах компартії, органах внутрішніх справ та держбезпеки, заборонялося протягом п'яти років посідати керівні посади в будь-яких державних установах.

Наприкінці літа і восени 1990 проходили переговори між представниками Чехії і Словаччини, що закінчилися підписанням конституційного акта про передачу основних повноважень республікам. У березні 1991 р. ОПН розкололася, і найбільше численна з груп, що відкололися, оформилася в партію Руху за демократичну Словаччину (ДЗДС). Незабаром після цього відбувся розкол у рядах ГФ з утворенням трьох угруповань, у тому числі Громадянської демократичної партії (ГДП). У червні 1991 переговори між лідерами Чехії і Словаччини відновилися, але керівництво ГДП уже розуміло, що вони ні до чого не призведуть, і звернулося до розгляду варіанта "оксамитного розводу".

У червні 1992 відбулися загальні вибори. ДЗДС одержав більшість голосів у Словаччині, а ГДП - у чеських землях. Пропозиція ДЗДС створити конфедерацію не зустріло схвалення з боку керівництва ГДП. Незважаючи на опозицію з боку більшості як чехів, так і словаків, ГДП і ДЗДС домовилися про розпуск федерації опівночі 31 грудня 1992. 17 липня 1992 Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. Президент Гавел подав у відставку. Пропозицію провести референдум по питанню про розпуск федерації було відхилено ГДП, незадоволеної тим, що громадяни Словаччини, що прийняли участь у голосуванні в червні, уже вирішили це питання за ДЗДС. У жовтні федеральні збори передало більшу частину державних повноважень республікам. 25 листопада 1992 федеральні збори ЧСФР із перевагою в три голоси прийняло Закон про припинення існування чехословацької федерації. Опівночі 31 грудня 1992 ЧСФР припинила своє існування, а її державами-спадкоємцями з 1 січня 1993 сталі Чеська Республіка (ЧР) і Словацька Республіка (СР). Все федеральне майно розподілялось в пропорції 2:1 у відповідності з чисельністю населення. Нерухомість поділялась за територіальною ознакою. Під час перехідного періоду діяли тимчасові фінансова та митна унії. З 1 січня 1993 р. на карті Європи з’явилась окрема Чеська Республіка.

Національна рада Чехії вже 26 січня обрала В. Гавела першим президентом країни, а уряд продовжував очолювати В. Клаус.

У Словаччині тільки в лютому 1993 р. було обрано першого президента країни, яким став колишній міністр фінансів Словаччини, голова Федеральних зборів ЧСФР М. Ковач. Урядом Словаччини до березня 1994 р. продовжував керувати В. Меч'яр.

Після того, як було створено самостійна держава Чеська республіка, чехи стрімко пішла вгору. З цього часу зміцненням парламентської демократії. Політичний плюралізм, ефективна виборча система дозволяли демократичним шляхом формувати законодавчі та виконавчі органи влади всіх рівнів. Чеська республіка створювалася як парламентська держава. Цей вибір робився свідомо. Політична еліта розумно вирішила, що сильна президентська влада після тоталітарного режиму може послабити розвиток демократичного процесу і сприяти відродженню автократичних тенденцій. Тому президенту відводилася лише роль гаранта конституції та загальнонаціонального авторитета. Він також не бере відповідальності за визначення економічної політики та її здійснення. Першим президентом став Вацлав Гавел, за якого 26 січня 1993 р. проголосувало 109 з 200 парламентаріїв. Урядовий кабінет з представників 5 політичних партій сформував Вацлав Клаус. Опозицію склали соціал-демократи та комуністи.

Улітку 1996 р. відбулися перші загальні парламентські вибори за участю 76,4 % виборців. Із зареєстрованих 80 політичних партій і рухів 16 претендувало на мандати у законодавчому органі. З них лише шість зуміли подолати 5 % -й бар'єр, у т. ч. Громадянсько-демократична партія (29,6 % і 68 мандатів), Чеська соціал-демократична партія (26,4 % і 61), Комуністична партія Чехії та Моравії (10,3 % і 22), Християнсько-демократична унія — Чеська народна партія (8,08 % і 18), Об'єднання за республіку — Республіканська партія (8,01 % і 18), Громадянський демократичний альянс (6,3 % і 13). Зазнали невдачі Партія пенсіонерів (3,09 %), Вільні демократи (2,05), Лівий блок (1,4), Демократичний союз (2,8). Таким чином, правляча коаліція (ГДП, ГДА і ХДУ — ЧНП) отримала 99 місць з 200, а опозиція — 101. Парламент очолив лідер Чеської соціал-демократичної партії Мілош Земан. До складу уряду, який сформував В. Клаус, увійшли представники ГДП (8), ХДУ - ЧНП (4) і ГДА (4).

У 1996 р. була сформована друга, верхня палата чеського парламенту — Сенат, перші вибори до якого (81 сенатор) відбулися у два тури — 22 і 23 листопада. На цих виборах одна третина сенаторів обиралась на 2 роки, друга — на 4 роки, а решта — на 6 років. Тоді Громадянсько-демократична партія здобула 49,1 % (у першому турі — 36,5 % ) і 32 мандати, Чеська соціал-демократична партія 31,8% (20,3%) і 25 мандатів, Християнсько-демократична унія — Чеська народна партія — 10,7 % (9,9 %) і 13 мандатів, Громадянський демократичний альянс — 5,1 % (8,1 %) і 7 мандатів, Комуністична партія Чехії і Моравії — 1,9 % (14,3 %) і 2 мандати. Це забезпечило правлячій коаліції 52 місця, Чеській соціал-демократичній партії — 25, комуністам — 2, а Демократичному альянсу і незалежним — по одному місцю. Головою Сенату став представник блоку Християнсько-демократична унія — Чеська народна партія П. Пітгарт. Вибори до Сенату 1996 р. відродили традицію двопалатного парламенту Першої чехословацької республіки.

Після падіння соціалістичного режиму більшість населення беззастережно розділяла ідеї суспільства з ринковою економікою. Так, за даними соціологічних опитувань приблизно 80 % населення загалом позитивно оцінювали новий режим. Це знаходило своє відображення у підсумках парламентських виборів. Однак обіцянки нової влади не були виконані. Більшості населення приватизація не принесла жодних дивідендів.

Зниження рівня життя, зростання безробіття призвели до поступового "вичерпання постреволюційного оптимізму".

Справжнім шоком для правлячої правої коаліції стали результати опитування громадської думки в липні 1997 р. Тоді кожен четвертий респондент заявив, що життя в країні було кращим при соціалізмі. Розбіжності між очікуваннями "швидкого дива" та реальними результатами трансформації призвели до переоцінки ліберальних цінностей. Практично всі верстви чеського суспільства зробили певний "крок вліво", проте інтенсивність цього повороту була нерівномірною і значною мірою протестною.

У листопаді 1997 р. в країні виникла урядова криза, пов'язана як з невирішеним комплексом соціально-економічних проблем, так і з незаконними фінансовими операціями під час виборчої кампанії Громадянсько-демократичної партії. Коаліція ГДП, ГДА, ХДУ — ЧНП розпалася, а уряд В. Клауса подав у відставку. Криза завершилася в січні 1998 р., коли було сформовано "уряд технократів" на чолі з колишнім директором Національного банку Й. Тошовським. Новий уряд отримав підтримку парламенту, а програмні пріоритети зводилися в основному до продовження інтеграції Чехії до НАТО і ЄС, відновлення динаміки економічних реформ тощо.

У січні 1998 р. проходили президентські вибори. Кандидатами на найвищу посаду були В. Гавел, лідер комуністів Станіслав Фішер та голова Республіканської партії Мірослав Сладек. У другому турі В. Гавела, як єдиного претендента, підтримало 47 сенаторів і 99 депутатів, що дозволило йому зайняти посаду глави держави на наступні п'ять років.

Дострокові вибори до Палати депутатів відбулися 19—20 червня 1998 р. На виборчі дільниці прийшло 74,03 % виборців. За підсумками голосування парламентськими стали Чеська соціал-демократична партія (32,31 % голосів і 74 мандати), Громадянсько-демократична партія (27,74 % і 63), Комуністична партія Чехії і Моравії (11,03 % і 24), Християнсько-демократична унія — Чеська народна партія (9 % і 20), Унія свободи (8,6 % і 19). Поразки зазнали крайня права Республіканська партія М. Сладека (3,9 %) та Партія пенсіонерів (3,06 %). Головою парламенту став В. Клаус.

За підсумками виборів жодна з партій не змогла утворити парламентську більшість. До того ж, між ними продовжувалося протистояння через ідеологічні та особисті відносини лідерів. Сформований у 1998 р. Союз свободи, партія правого напрямку, був безкомпромісним противником Громадянсько-демократичної партії. Водночас вона категорично відмовилася піти на співпрацю зі соціал-демократами.

За таких умов партії М. Земана і В. Клауса 9 червня 1998 р. уклали т. зв. Толерантний пакт — договір про створення стабільної політичної ситуації в країні. Він передбачав зобов'язання соціал-демократів щодо незмінності стратегічного курсу реформ, підтримку урядових законопроектів у парламенті з боку Громадянсько-демократичної партії. Це дозволило соціал-демократам сформувати однопартійний уряд меншості в обмін на керівні посади в парламенті представниками Громадянсько-демократичної партії. Прем'єр-міністром став М. Земан, головою Палати депутатів — Вацлав Клаус (ГДП), а головою Сенату — Л. Бенешова (ГДП). В. Тошовський знову очолив Національний банк. Водночас такий союз призвів до гострої боротьби за владу між цими двома політичними силами і став реальною загрозою політичному плюралізму.

Треті вибори до Палати депутатів (парламентські вибори) відбулися 14—15 червня 2002 р. Вони зафіксували порівняно невисоку активність: взяло участь 58 % виборців. На цей раз знову перемогла Соціал-демократична партія (30,2 % і 71 мандат). Громадянсько-демократична партія набрала 24,47 % і здобула 57 мандатів. Комуністична партія Чехії і Моравії з 18,51 % і 41 мандатом стала третьою за потужністю політичною силою у парламенті. Правоцентристський блок "Коаліція чотирьох" (ХДУ — ЧНП і СС — Демократичний союз) зумів здобути 14,27 % і 31 мандат.

Порівняно з 1998 р. ліві значно зміцнили свої позиції. Проте як і на виборах 1998 р., соціал-демократам не вдалося одержати більшість у парламенті. Для формування урядового кабінету вони вимушені були вступити в союз із правоцентристською коаліцією малих партій, разом з якими створили крихку парламентську більшість — 101 мандат з 200.

Перемозі соціал-демократів сприяла висунута ними конструктивна програма "Людина понад усе", орієнтована на широкі верстви населення. У той же час на цих виборах праві партії орієнтувалися на своїх традиційних виборців — підприємців, осіб з високими доходами, що адаптувалися до ринку. Після приходу до влади соціал-демократи почали проводити непопулярні соціальні реформи, що викликало різке невдоволення населення. Рейтинг соціал-демократичної партії став різко падати.

Одночасно зростала довіра до комуністів. За наслідками виборів у 1996 р. вони мали 11 парламентських мандатів, у 1998 р. — 24, у 2002 р. — 41. їхньому успіху сприяла не лише стійка виборча база. Програма Комуністичної партії Чехії та Моравії має яскраво виражений соціальний характер, що дозволяє розширювати лави своїх прибічників за рахунок верств населення, що не знайшли себе "на ринку" і поповнюють ряди "нових бідних", а також дрібних підприємців, які побоюються "безкрайньої економічної свободи" у разі приходу до влади правих.

У 2003 р. чеський парламент після кількох спроб главою держави обрав В. Клауса, одного з головних архітекторів чеської економічної реформи, провідного чеського політика та економіста. З відходом В. Гавела завершилася особлива епоха в чеській історії. В. Гавел не був ідеологічним вождем чи жорстким прагматичним лідером. Державну політику він проводив на суворих законах моралі, прагнув впливати на свідомість громадян. Натомість В. Клаус на попередніх посадах проявив себе жорстким і безапеляційним політиком. Його обрання главою держави посилило розрив між політичною елітою та суспільством.

Справжнім "моментом істини" стали вибори чеських депутатів до Європарламенту в червні 2004 р. З 24 мандатів Громадянська демократична партія отримала 9, Комуністична — 6, а Соціал-демократична — 2. Політичний маятник знову хитнувся в сторону Громадянсько-демократичної партії, яка зуміла зайняти нішу критика Євросоюзу і захисника національних інтересів Чехії. Додаткові бали "в скарбничку" демократів додавав В. Клаус. Незважаючи на те, що за його прем'єрства Чехія подала заявку на вступ до Євросоюзу, він став його найгучнішим критиком. Прискорена, надмірна уніфікація Європи є, на його думку, насильством, що породжує націоналізм. В. Клаус проводив також паралель між розширенням ЄС і РЕВ: остання була своєрідним диспетчером у колишньому соціалістичному таборі.

В. Клаус зайняв також жорстку позицію щодо Європейської конституції, яка може призвести до припинення існування суверенних держав і виникнення на їх місці супердержави. Критика В. Клаусом європейської інтеграції мала підтримку в суспільстві. За соціологічними опитуваннями в червні 2005 р. йому довіряли 2/3 населення, тоді як уряду і парламенту — менше 1/4.

В умовах поразки владних партій на виборах до Європарламенту (червень, 2004 р.) активізувалася опозиція, діяльність якої призвела до урядової і політичної кризи в країні. Проте уряд зумів втриматися завдяки підтримці комуністів, що відкрило останнім дорогу до влади. За таких умов права опозиція закликала всіх демократичних політиків дистанціюватися від співробітництва соціал-демократів і комуністів. Опозиція вимагала пояснень щодо джерел прибутків прем'єр-міністра Станіслава Гросса і його дружини Шарки. Всі ці події тісно переплелися і спричинили на початку 2005 р. урядову кризу, котра до початку квітня переросла у політичну.

Партнери соціал-демократів по коаліції почали покидати уряд. Першими це зробили християнські демократи, а через кілька днів представники від Партії свободи. На початку квітня 2005 р. у парламенті відбулося голосування щодо довіри урядові, який зумів втриматися завдяки підтримці комуністів. Проте вже 25 квітня уряд подав у відставку. Новим прем'єр-міні¬стром став Пароубек, заступник голови Соціал-демократичної партії. У його кабінеті на цей раз виявилися соціал-демократи (12), християнські демократи (3) і Союз свободи (3). Схвалення складу нового уряду 13 травня у парламенті означало завершення тривалої політичної кризи в країні. Серед урядових пріоритетів визначені: схвалення Євроконституції на референдумі, стабілізація сфери охорони здоров'я, житлова реформа, підтримка експорту, зменшення податків із середніх та низьких доходів, підготовка пенсійної реформи, розробка закону про зіткнення інтересів. Усередині травня 2005 р. парламент відхилив законопроект про всенародні вибори глави держави.

У червні 2006 р. відбулися чергові парламентські вибори. Вони виявилися найбільш жорсткими за останні 15 років. Фаворити виборів (громадянські демократи і соціал-демократи) обмінювалися взаємними звинуваченнями й образами. Опозиція пропагувала гасло "Зміни і надія" та обіцяла реформу пенсійної системи, соціального захисту, встановлення єдиного податку в 15%. Натомість соціал-демократи передвиборчу агітацію вели під гаслом "Стабільність і процвітання", тобто обіцяли зберегти існуючу систему соціального забезпечення. Були також оприлюднені відомості про низку політичних, економічних і фінансових скандалів, пов'язаних із перебуванням при владі впродовж останніх восьми років соціал-демократів.

Голосувало 65 % виборців. Депутатські мандати тоді здобули опозиційна права Громадянська демократична партія (35,34 % і 81 мандат), правляча ліва Соціал-демократична партія (32,35 % і 72), а також Комуністична партія Чехії та Моравії (12,83 % і 18), християнські демократи (7,22 % і 13) і зелені (6,27 % і 6). Для створення коаліції відносний переможець виборів об'єднався з християнськими демократами і зеленими. Натомість соціал-демократи домовилися з комуністами. У парламенті виникла досить складна ситуація, оскільки обидві політичні сили мали по 100 мандатів. Після тривалих переговорів і узгоджень прем'єр-міністром країни було затверджено лідера Громадянської демократичної партії М. Тополанека.

2. Соціально-економічний розвиток Чехії у 1990 – 2005 рр.

Після розпаду Федерації Чеській Республіці дісталася архаїчна структура промисловості, недостатні валютні резерви, незбалансована соціальна структура. Енергетична та сировинна бази країни були орієнтовані на технічно застаріле виробництво, шкідливе для навколишнього середовища. Тому найважливішим стало подолання технологічного відставання від інших промислово розвинутих європейських держав, поступова інтеграція до європейських структур. У спадок від колишньої Федерації Чехії перейшло майже 7 млрд. дол. боргу (близько 70 % усієї зовнішньої заборгованості Чехословаччини).

Стартові умови для економічної реконструкції були сприятливі: низький рівень інфляції, збалансований внутрішній ринок, відносно низька зовнішня і внутрішня заборгованості, високий освітній і культурний потенціал. Це й стало причиною того, що у Чехії на практиці реалізовувався м'якший варіант реформи. Він передбачав антиінфляційне запровадження ринкових відносин із меншими соціальними витратами і вигідно відрізнявся від класичної "шокової терапії", реалізованої в інших країнах. Завдяки відмові від такої політики, жорсткому контролю за кредитно-емісійною політикою, державному регулюванню цін і заробітної плати на початковому етапі економічної реформи, жорсткому валютному контролю Чехії вдалося уникнути високої інфляції.

Економічні реформи розпочалися зі створення конкурентного середовища шляхом трансформації власності. Закон про банкрутство (квітень, 1993), дав змогу швидко позбутися збиткових державних підприємств.

Порівняно ефективно вдалося зупинити інфляційні явища, вирішити проблему зайнятості населення.

В основу економічної реконструкції була покладена приватизація, в ході якої на середину 90-х років XX ст. приватний сектор у ВВП становив майже 80 %. Здійснюючи трансформацію економіки, уряд зберіг за собою регулюючу роль за допомогою економічних, а часом і адміністративних важелів. Держава надавала всебічну підтримку дрібному та середньому підприємництву. Однак рівня 1989 р. досягти не вдавалося.

Допущені помилки спричинили в другій половині 90-х років XX ст. лихоманку економіки. Імпорт зростав у 4 рази швидше за експорт. Темпи оновлення обладнання в промисловості залишалися низькими, енергоємність на 40 % перевищувала аналогічні показники розвинутих європейських держав. Усе це знижувало конкурентоспроможність чеської продукції не тільки на зовнішньому, але й на внутрішньому ринку. Становище погіршилось унаслідок повеней 1997 і 2002 рр., збитки від яких сягнули близько 6 млрд. євро. У 1998 р. валовий продукт скоротився на 2,9 % і становив лише 52 % від відповідного показника для країн ЄС.

Шляхом створення акційних товариств відбулася комерціалізація підприємств. Приватний сектор в економіці у 2004 р. становив більше 80 % . У власності держави залишаються великі підприємства паливно-енергетичного, військово-промислового комплексів, металургійної, частково машинобудівної та хімічної промисловості, залізничного транспорту, зв'язку.

Значні зміни відбулися у фінансово-банківській галузі. 95 % сукупних банківських активів знаходиться в іноземній власності. 83 % — акціонери з країн ЄС. Держава зберегла за собою контрольний пакет тільки удвох спеціалізованих банках: Чеському експортному банку і Чесько-моравському банку гарантій і розвитку по фінансуванню програм підтримки малого та середнього підприємництва.

Лібералізація валютного режиму проводилася поступово, в міру макроекономічної та валютної стабілізації. У 2002 р. Чехія усунула обмеження, які торкалися можливості відкриття резидентами банківських рахунків в іноземних банках, філіалам іноземних фірм дозволялося купувати нерухомість для підприємництва. Валютні обмеження розповсюджуються тільки на придбання фізичними особами нерухомості та сільськогосподарської землі: запроваджена 5-річна заборона на продаж іноземцям нерухомості та 7-річна — на продаж сільськогосподарських і лісових угідь.

Нині Чехія — одна з економічно найрозвинутіших країн Центрально-Східної Європи. Темпи зростання економіки у 2005 р. становили 6 %, а обсяг її ВВП з розрахунку на душу населення по паритету купівельної спроможності дорівнював 15 011дол. (в Угорщині — 12 240 дол., а в Україні — 860 дол.). Водночас Чехія помітно поступається за рівнем економічного розвитку "старим" членам ЄС. За роки реформ їй не вдалося скоротити цей розрив, більше того, відставання від економічно розвинених країн ЄС поглибилося: якщо на старті економічної реформи в 1989 р. ВВП Чехії з розрахунку на душу населення становив 70 % до середнього рівня ЄС, то в 2003 р. — приблизно 61 % .

В економіці намітилися зміни у бік закріплення стабільного динамічного розвитку. Якщо у 2004 р. темпи економічного росту становили 3,5%, то у 2005— 2006 рр. — близько 5 %. Головним чинником економічного зростання останніми роками стало збільшення інвестицій до основних фондів. Зручне географічне положення Чехії з доступом на ринки товарів, відносно низька вартість кваліфікованої робочої сили, інвестиційні гарантії, приваблива система заохочень для іноземних інвесторів, висока оснащеність транспортної інфраструктури, стабільний політичний розвиток створюють сприятливий інвестиційний клімат. Сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій, вкладених у чеську економіку в 1990—2003 рр., становить приблизно 37,8 млрд. дол. Основний обсяг прямих іноземних інвестицій надходить з країн ЄС (84 % ). Помітно активізувалися на чеському ринку американські та японські фірми, що працюють в автомобільній, електронній, скляній та текстильній промисловості. 60 % прямих іноземних інвестицій надходить в сектор послуг, у виробничий сектор — 38 %, в добувні галузі, сільське та лісове господарство — 2 %. Водночас чеські експерти відзначають такі негативні наслідки як нерівність конкурентних умов і витіснення вітчизняних товаровиробників, низький рівень інвестування високотехнологічних галузей і науково-прикладних розробок. Чехія помітно відстає від країн ЄС за рівнем витрат на науку і науково-прикладні дослідження: рівень державних витрат на науку становить приблизно 75 % до рівня ЄС, а витрат підприємств — 60 %.

Сільське господарство — це розвинута галузь з високим рівнем механізації і автоматизації. Це дозволяє повністю забезпечувати потреби країни в продукції землеробства і тваринництва. Експорт продуктів тваринництва в країни ЄС становить 37%, у Словаччину — 23 %. Розвиваються фермерські господарства (рентабельними виявилися лише ті, що мають у власності понад 100 га землі), хоча більшу частку сільськогосподарського виробництва дають кооперативи власників, діючі на принципах акціонерних товариств. На зламі XX—XXI ст. ці кооперативи обробляли 4/5 всієї орної землі країни.

Загалом ефективність сільськогосподарського виробництва знизилася. Валова продукція за 1989—2004 рр. скоротилася більш ніж на ЗО % (рослинницька — на 23 %, тваринницька — на 6 %). Урожайність зернових досягає 80—90 % рівня ЄС, але витрати на одиницю продукції в середньому на 40 % вищі. На початку XXI ст. 3,7 % зайнятих у сільському господарстві становили 3,4 % ВВП. Якщо один працівник сільського господарства годує в Чехії 41 особу, то в Німеччині — 80, а в Бельгії —108.

Активно розвиваються торговельно-економічні зв'язки з країнами ЄС (69,8 % експорту та 59,2 % імпорту). Найбільшим партнером є ФРН, куди спрямовано 42 % чеського експорту. Основними предметами експорту є продукція машинобудування, транспортне устаткування, хімікати, залізо, сталь, скло, промислові товари народного вжитку, продовольство. Серед імпорту переважають сировина (нафта, газ), хімічні товари, верстати устаткування.

Перехід до ринкової економіки супроводжувався значними змінами структури зайнятості населення та його соціального становища. У перші роки реформування вдалося запобігти масовому безробіттю за рахунок швидкого зростання сфери послуг і дрібного підприємництва. Проте у другій половині 90-х років XX ст. ці можливості вичерпалися. Реструктуризація важкої промисловості супроводжувалася скороченням зайнятості та зростанням безробіття, особливо у гірничодобувній промисловості. У 2002—2005 рр. безробіття становило 9—11 %. При цьому в деяких регіонах країни рівень безробіття був неоднаковий. Так, в Остравській області він становив майже 20 %.

Відбулися зміни в соціальній структурі. Найбільш ризикованою групою на ринку праці є молодь віком 20—29 років, на яку припадає приблизно третина зареєстрованих безробітних. Держава зберегла центральне регулювання цін на комунальні послуги, транспорт, зв'язок, охорону здоров'я. З метою економії державних коштів уряд у 1995 р. провів реформу системи медичного та пенсійного забезпечення. Було запроваджено страхову медицину, підвищено вік виходу на пенсію. Через те у 1997 р. виник конфлікт між урядом і профспілками, а в Празі відбулася 120-тисячна демонстрація проти соціальної політики уряду. На становище пересічних громадян негативно вплинуло припинення державного будівництва житла, підвищення вартості комунальних послуг.

З пожвавленням економічного росту збільшувалася заробітна плата, яка у 2004 р. становила 800 дол. (мінімальна зарплата — близько 220 дол.). Загалом уряду вдалося зберегти кваліфікаційну диференціацію в оплаті праці: якщо взяти середній рівень оплати праці в народному господарстві за 100 %, то рівень середньої зарплати працівника з вищою освітою — приблизно 165 %.

3. Основні вектори зовнішньої політики Чехії у 1900 – 2005 рр. Українсько-чеські відносини

Ще 7 травня 1990 р. в Брюсселі підписана угода між ЧСФР і ЄС про торгівлю і економічне співробітництво. Можливість для посткомуністичних країн стати членами ЄС була вперше формально підтверджена в 1993 р. на саміті в Копенгагені, на якому сформульовані також відповідні критерії членства. У подальші роки приймаються стратегія допомоги країнам-кандидатам в їх підготовці (Ессен, 1994) і Біла книга для введення законодавства внутрішнього ринку (Канн, 1995). В цей же час Європейська Комісія опублікувала пакет документів, що стосуються розширення ЄС, відомих під назвою "Діловодство 2000". ЧР опинилася в експертизі Європейської Комісії в числі шести країн, що рекомендуються на початок переговорів. У січні 1996 р. чеський уряд подала офіційна заява про вступ в ЄС. 31 березня 1998 р. з республікою почалися вступні співбесіди. Двосторонні відносини ЕС-ЧР в даний час регламентовані "Європейською угодою". Воно передбачає створення зон вільної торгівлі і упорядковує співпрацю практично у всіх сферах. Розроблена Національна програма - стратегічний документ, що встановлює подальші дії Чехії в підготовці до членства в ЄС. Вірогідний її вступ - 2004 р.

Разом з тим в кінці XX - початку XXI ст. серед населення і політиків центральноєвропейських країн, включаючи Чехію, посилюється апатія по відношенню до членства в ЄС, а також спостерігається зростання так званого євроскептицизму. Так, підтримка ідеї вступу ЧР в ЄС впала у чехів в 2001 р. з 50 до 39%. Це найнижчий показник серед держав Центральної і Східної Європи. Геополітичне положення республіки і велике транзитне значення її території надавали їй відповідні ваги в питаннях розвитку економічних зв'язків в центральноєвропейському регіоні. І хоча основним пріоритетом залишався вступ в ЄС, важливим напрямом в 1990-е-начале 2000-х років була співпраця в рамках Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (ЦЕССТ).

Сьогодні Чеська Республіка має дипломатичні відносини з багатьма державами світу, в т. ч. на рівні посольств з 90-и країнами (2001). Вона є членом ООН (1993), Ради Європи (1993), Міжнародної організації економічного співробітництва і розвитку (1995), НАТО (1999), ЄС (2004) та інших міжнародних об'єднань, товариств і організацій. Вектор зовнішньої політики орієнтований на західноєвропейські країни та СІЛА. Важливе значення для стабілізації міжнародного становища в Центральній Європі мала чесько-німецька декларація про порозуміння (січень, 1997). У 1995 р. Прага стала новою штаб-квартирою радіостанції "Вільна Європа" і "Свобода". Зберігається тісне співробітництво зі Словаччиною. Існує митна унія, розвиваються торгівля та культурні зв'язки.

Українсько-чеські відносини нового типу були започатковані ще за часів існування Чехословаччини. 8 грудня 1991 р. Україну визнала ЧСФР і ЗО січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Тодішній чехословацький прем'єр-міністр М. Чалфа під час офіційного візиту до Києва у травні 1992 р. парафував Договір про добросусідство і дружні відносини. Однак останній не був підписаний, оскільки ЧСФР наприкінці цього ж року припинила своє існування.

У березні 1993 р. був парафований Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною та Чеською Республікою. Свідченням стабільного поступального розвитку взаємного співробітництва став Договір про дружні відносини та співробітництво (26 квітня 1995 р.). Була також створена спільна Комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. У жовтні 1995 р. започатковано традицію постійних консультацій з широкого кола питань двостороннього співробітництва та міжнародних проблем між зовнішньополітичними відомствами. Під час візиту президента В. Гавела до Києва в липні 1997 р. підписано 2 договори і 5 міжурядових угод про співпрацю в економічній та гуманітарній сферах. У наступні роки постійно відбувалися двосторонні зустрічі та переговори державних посадових осіб різних рівнів: президентів, прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, парламентських керівників. На початку 2004 р. у Львові було відкрито Генеральне консульство Чеської Республіки. У жовтні 2001 р. сторони обговорили проблему українського боргу, який становив близько 220 млн дол. На двосторонніх переговорах у 2003 р. центральними були проблеми економічної співпраці.

На 2006 р. діяло кілька десятків спільних українсько-чеських підприємств і фірм. Дешева робоча сила з України знайшла застосування на чеському ринку праці. Якщо у 1996 р. У цій країні легально працювало 27 тис. українських громадян, то на початку 2000 р. — близько 460 тис, половина з яких були нелегалами. Більшість з них отримували лише близько 40 % зарплати кваліфікованого чеського робітника. У 2005 р. сторони домовилися про створення українсько-чеської робочої групи з питань легалізації працевлаштування українських робітників у Чехії.

Висновки

Вступ Чехословаччини на новий шлях розвитку супроводжувався корінними політичними перетвореннями в країні. Наприкінці 80-х рр. почали формуватись опозиційні сили і відбулась "оксамитова революція".

В 1993 р. Чехія стала самостійною державою. З того часу Чехія стрімко пішла в гору. Особливо слід відзначити швидкі темпи зростання промислового потенціалу, в цілому економіки країни та покращення життєвого рівня населення.

Пріоритетними напрямками зовнішньої політики Чеської Республіки стали розвиток двосторонніх відносин із сусідніми країнами, державами "Великої сімки" та "повернення в Європу". В 2001 р. Чехія мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 90 країнами світу. Вона є членом ООН (1993 р.), Ради Європи (1993 р.), НАТО (1999 р.), ЄС (2004 р.). Чехія першою із посткомуністичних країн в 1996 р. стала членом Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Вектор зовнішньої політики орієнтований на Західну Європу та США.

Важливе значення для стабілізації міжнародного становища в Центральній Європі мала чесько-німецька Декларація про порозуміння, підписана в січні 1997 р. В 1995 р. Прага стала новою штаб-квартирою радіостанції "Вільна Європа" і "Свобода". Зберігається тісне співробітництво із Словаччиною, з якою існує митна унія.

Список літератури

1. Зарубежные страны. Выпуск 1: 1998-2003 гг. / Авт.-сост Я. М. Бердический. – Запорожье: Премьер, 2003.

2. История южных и западных славян: в 2-х т. – Т.2. Новейшее время: Учебник / Под ред. Г.Ф.Матвеева и З.С. Ненашевой. – М.: Изд-во МГУ, 2001.

3. Чехи и словаки. Жить вместе или…// Эхо планеты. – 1991. - №14. – с. 4-9.

4. Фролов В. Политические силы в постсоциалистических обществах. Чехия и Словакия // ОНС. – 1993. - №2. – с. 185.

5. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи: Курс лекцій (40-90-ті рр. ХХ ст.). – К.: Либідь, 1997.

6. Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.