Заручники міфів

Часи нашi справдi надто цікаві та суперечливі. Алогічність у вчинках, зокрема, викликається не баченим раніше подвигом людства до ревізіонізму. Щодо найбільшої людської трагедії - Другої Світової Війни - теж. Якщо одразу пiсля її закiнчення та кілька років потому всім усе було ясно, планета розумiла, хто виношував плани, хто розв'язав бойню, хто взяв на себе основний удар, то нинi навіть незаперечні факти вкинутi у густий морок сумніву.

Воно й зрозyмiло. Ранiше людство, поділене на табори, перебувало в пропагандистських, мiфологiчних шорах. Нинi воно ix позбувається. Одна справа, коли думають, приймають рiшення за тебе, а зовсім інша - зважитись на власну думку.

Тож спробуємо навести кiлька коротких штриxiв сучасного бачення тої найстрaшнiшої зi страшних війн. Хоча б у плані її зародження i початку. Спершу ніяк не оминути найсуттєвiшого запитання:

Як це могло статися?

Нашого сучасника, мабуть, не можуть вдовольнити наукові розвідки минулих років, яких набрався цілий монблан. Бiльшiсть з них грiшать тим, що пошуковець, який воліє назвати себе iсториком, вiйськовим зокрема, вважає, що він досяг мети, варто йому навести факти i статистику, проаналiзувати хід бойових дiй, дiйти певних висновкiв. I генiальним ми називали того, кому вдалося вiднайти бодай щось нове у цьому схематизмi, спрощено кажучи, вiдшукати ще одну дивiзiю, яка вiдсиджувалася в кущах, щоб виступити з резерву i змiнити хід подій. Одначе такі щасливцi спiльно зi своїми менш везучими колегами теж скоріше статисти, нiж аналiтики.

Ревiзiонiзм викликаний ще й тим, що багатьом вiйськовим icторикам бракує осмислення, анaлiзу. Вони, на відміну від вiдомих громадян, так i не змогли позбутися пропагандистських шор, тому й оперують символами давно минулими. Були й є статистами. Так залишається цілинним великий пласт тієї війни. Адже дoci з усiєю глибиною не сказано, чому людина, яка вже до вiдомих подiй вдосталь натерпiлася, навбивала собi подiбних, напилася крові, наплакалася за втратами, знову взялася за зброю? Та ще й яку! Адже після Першої Світової на якiй живу силу в штабелi мертвих справно вкладала артилерiя, тисячами морили отруйнi гази, хтось з тих же iсториків закинув: нi, тепер воювати стало нeцiкaво. Це вже не вiйна, а чiтко спланована, розписана в генеральських планах бойня. I ось минає якихось 20 років, як розв'язується щось у стократ кривавiше i страшнiше.

Якi причини? Провидiння, невщомi вищi сили, кoтpi замислили звести розумних icтот до цурки? Хвилi взаємної ненависті одне до одного? Чиїсь хворобливі плани не рахуючись iз жертвами досягли панування? Так, все це зокрема і в купі.

Тож у цьому ceнci вiдповiдь на те, хто першим дав команду, а хто першим підтримав ініціатора і проти кого вони разом точили зуби, не така вже й важлива. Гiтлер, Сталін чи Муссолiнi - це в планi глобальному лише великi пiшаки. На дошцi вселетенських амбiцiй i непомiрної ненавистi. I з тих мipкyвань психологiв, що всяке людське єство прагне конфлiктностi. Умовно кажучи, назвати особи змогли, зважились на пролиття великої крові. Хтось iнший не почав би цьоro ні за яких обставин. А названим особам, тисячам їм подiбних тiльки дай привід.

Якби природа заклала нам ген спpотиву до вбивства як такого, нiяких вiйн на землi не знали б. Хай буде це науковим невiглаством, однак не можу не висловити одну абсурдну забаганку: якби цей ген прищеплювали кожному, хта вирiшив ступити на стелю полiтики. Адже саме полiтики разв'язують війни, щоб потiм з цiкавiстю спостерiгати, за яким сценарієм розвивається людиновбивства. Чи правильна доктрина? Чи досягнута бажаного?

Помирають iншi. Гранично стисла i точно з цього приводу сказав Aнpi Барбюс, який майстерно yмiв трактувати воєннiй колiзiї художнiми рядками: «Вiйна повторюватиметься доти, доки питания про неї вирiшyватиметься не тими, хто помирає на полях битв»..

Власне, сучаснику цiкaво знати не так те, хто розпочав вiйну, як вона розвивалася, як дещо iнше: якi внутрiшні причини спонукали тодiшнi крaїни поділитися на ворогуючi сторони i молотити одне одного доти, доки не набридне? Оскільки, як ми вже нагадали, вiйни разв'язують полiтики, та пошукаємо вiдповiдь в царинi їхніх думок та дiй. А вони cьoгоднi стають предметом дедалi ширшого розгаласу. 3алишається їх вiдповiдним чином укласти в русло логіки та анaлiзу.

Отож погляди щодо нового конфлiкту мiж країнами та народами були найрізноманiтнiшi. Мало хто вже на початку 30-х років закликав чiтко слiдувати настановам Версальської угоди. Навпаки. Бiльшiсть полiтикiв один поперед одного пропонували свої варiанти переустрою світу, розкладу полiтичниx сил. Одні вважали, що Німеччина є єдиною державою, здатною зупинити бiльшовизм. Розпилення її за рахунок Росії надовго б вiдволiкла агресивних арiйцiв вiд Заходу. Iншi, незаперечуючи цього, уточнювали, що «Радянська Росiя нависла, мов грозова хмара, над східним горизонтом i загрожує всьому світові своєю «безоблiкавiстю» та «окремiшністю».

Не бракувала й украй «вiдвертих» умонастроїв. Того цинізму, витоки якого бачим хоча б у пiдгoтовцi да Першої Світової. А саме коли план шліфенна виносився військовими стратегами на обговорення у вiдкриту пресу. Так само i цього разу дивилися на чиїcь амбiтнi плани як на незворотну данiсть i вже розподiляли ролi, визначали переможцiв, дiлили cвіт на сфери впливу. Або вже через кiлька pоків пiсля Дня Перемоги бачили події не звсiм узагальнопринятому вapiaнтi. Щось на зразок припущення за яким Америка не хотіла, аби війна закінчилася так швидко, що США не встигли б втрутитися. Мовляв, що 1938 року коаліція з французької, англійської, російської та чеської армiй могла б легко розчавити Гiтлера. Цього не було зроблено. На початок літа 1939 року ситуацiя докорiнно змiнилася. Росiя уклала угоду з Нiмеччиною, чеська армiя взагалi зникла, а англiйцi з французами спостерiгали, чим усе закінчиться. Тепер вiйна, фактично розпочата 1939 року, могла точитися безконечно.

Однією з головних причин як початку війни, так й кривавих результатiв бачать у тому, що вчасно не стримали Гiтлера. Не побачили (чи незахотіли помічати) глибинної суті «лютого фюрера».Хоч якими були власні амбіції Адольфа Шикльгрубера, він залишився маріонеткою. Отож, як кажуть, догралися з вогнем. Догралися на сам перед безпосереднi соратники Гiтлера, той же його благодiйник Гepiнг. А вже потім гравцi мiжнародної полiтики iнших країн.І тоді марiонетка виконала роль доправила фiтіль до парохової бочки...

Після бою версіями розмахують...

Версiй того, хто вiйну розпочав, хто провокував, хто мав щодо неї «осабливi Mipкyвання»,розвелося справдi багато. Певна рiч, домiнувала i продовжує превалювати думка про те, що та кривава бойня на совісті ідеологів нацизму. Саме вони роздмухували людиновбивчу теорiю, щоб взятися за практичне її втiлення. Все так. Та нинi дедалі привабливiшою бачиться варiант розвитку подiй, за яким фашизм був лише іструментом великих полiтичних iгop. Приміром, одна з версiй - глибинна, глобальна, така, що намагається пояснити всю плутанину мiжнародного співжиття, торкається фiнансової гегемонії. А саме що вiйнy розпочали бaнкiри, зажерливий iмперiашзм, який уже тодi зазixaв на володiння сукупнiстю свiтових ринкiв. Один з aвторів так i писал, що без капіталів, наданих великими банками, не було б ні Гітлера, нi Другої Світової війни, адже вся нiмeцькa промисловість фактично належала західним фінансово-промисловим групам.

Тож на питання, хто розпочав Другу Світову, вiдповiдають по-рiзному. Історики пiдкреслюють, що примiром, радянський уряд у цьому ceнci думку змiнював часто. 18 вересня 1939 року СРСР в офiцiйнiй нотi цинiчно заявив, що винуватцем вiйни є Польща. Через пiвтора мicяця Стaлiн уже говорив, що це Англiя та Францiя напали на Німеччину, взявши на себе вiдповiдальнicть за вiйнy. В тpaвні 1941 року той же Сталін залюбки називав зачинателем вiйни Нiмеччину, а пiсляДня Перемоги він розширив коло винуватців до «Bcix капiталiстичних країн». Це припущення багатьом сподобалося. Ще й cьoгoднi з вуст запшарублих вiйськових iсторикiв можна почути, що винуващями вiйни були не лише iмперiaлiсти Нiмеччини, ай усього свiтy.

Читач добре пам'ятає, що бомбою серед версiй розв'язання кривавої бойнi стало припyщення Biктopa Суворова, що Радянськнй Союз на чолi зi Сталiним готувався до вiйни нарівні з Нiмеччиною Гiтлера, але останнiй випередив першого. Суворов пiдтверджує свою думку словами Сталiна про те, що Зaxiд з його iмперiалiстичними людоїдами перетворився на джерело пiтьми та рабства. І завдання полягає в тому, щоб знищити це джерело на paдicть i втixy трудящих усіх країн.

Протилежну позицiю, а саме Нiмеччини, Гiтлер теж оприлюднював часто i не менш відверто. Кажуть, що метою політиків є не що iнше, як політика. Якщо далі розвивати логіку, то метою політикiв може виявитись будь-яка мета навіть така жахлива, як розв'язання війни. Оця "безбаштовiсть» світових політикiв укупi з їхнім крайнiм цинiзмом i є результатом вiйни. Будь-яко! Але стосовно Другої Сітової це виявилося найпомiтнiше, найвипуклiше.

Нацизм був майстром офiцiйних мiфiв.

Мiфи складалися настiльки переконливо, що їхніми заручниками ставали цілі народи. Hiмeцькa пропаганда насаджувала чимало химерниx уявлень. Гiтлер був або новим Фрiдpiхом, або новим Бiсмарком. Нацисти перетворювались на спадкоемцiв нiмецьких богiв. "Батько всix Hapoдiв», "вождь cвітового пролетарiату" - цi характеристики звучали на адресу iншого узурпатора. До мiфiв де давалися взаємно породжуванi утопії. Їхнє втiлення, а воно не оминуло гострих протистоянь, нiчого втiшного не далo.

Тож, за великим рахунком, yci цi версії одна одної сенсацiйнiша, смiливiша, доказовiша - стають у пiдсумку купою безглуздя, коли прислухатися до iстини, за якою заподiяна комусь смерть, не компенсується з'ясуванням винуватця та його покаранням. Лукiан, цей генiальннй давньогрецький висмiювач порядкiв та осiб, був правий на вiки, коли повторював: в мiжусобнiй вiйнi найяскравiша, найпереконливiша перемога є поразкою. Цей висновок можна прибити на щит навіть тим «злим провидцям», хто вважає, що вiйна - це благо. Бо вона, мовляв, рятівне кровопускання людської популяції, мудрий «проріджувач наших густих рядiв», природний виxiд для накопиченого пару невдоволення тих, хто тобі заважає. Haвiть якщо, попросивши прощення у Бога, змиритися з таким пiдxодом, перемога буде поразкою. Ну, ніколи нixто нікому не зможе довести, що життя дано для того, аби його раптово обривати.

Першою символічною жертвою війни, як сказав хтось iз мудрих, стає здоровий глузд. Першою реальною жертвою війни стає людське життя. Які ж противаги можна придумати тим утратам? Якою версією їх підперти?