Зміст

Вступ

Розділ І Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту

Розділ ІІ Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час

Розділ ІІІ Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи

Розділ ІV Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії

Розділ V Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Системоутворюючим чинником будь-якої культури, її підвалинами є національна картина світу, своєрідний “стандарт” світобачення та світовідношення. Що ж являє собою ця утаємничена, прихована за товщею століть царина духовності наших далеких предків?

Системоутворюючим чинником культури східних слов’ян був міфопоетичний світогляд, спрямований за своєю суттю на гармонізацію взаємовідносин людини і природи. Характерною рисою цього світогляду є та, що він сформувався в умовах, коли людина ще не протиставила себе оточуючому середовищу, а її мислення не відокремилось від емоційної сфери. Осмислення природи відбувалось шляхом метафоричного співставлення природних та соціальних об’єктів. В наслідок відбулося олюднення природи, а пояснення певної речі та світу в цілому зводилось до розповіді про їх виникнення.

Дедалі актуальнішим стає зв’язок історії і сучасності нашого народу з його найдавнішим світоглядом. “Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо, бо тільки знаючи їх ми зможемо належно зрозуміти теперішню духовну культуру цього народу й правдиво оцінити силу пізньої Християнізації серед нього. Сучасної духовної культур и українського народу належно і глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань до християнських” [24, ст. 8].

Важливість вивчення дохристиянського світогляду наших предків обумовлюється як тими процесами, що мають місце в Україні, так і глобальними проблемами людства. У межах сучасної світової культури триває пошук нових ціннісних орієнтацій і форм у сфері взаємовідносин природи і суспільства. Екологічна криза світоглядно за характером і екологічну за змістом переорієнтацію суспільства. Т. Мак–Джин у досліджені “Екологія і етика” зазначає, що перебільшення цінності людини створює загрозу для рівноваги в природі, а її недооцінка може завдати удару по гуманізму. Шкода, заподіяна природі, одночасно становить загрозу для людини. Щоб зберегти і гуманізм з притаманними йому ціннісними орієнтирами і природній баланс, екологія і етика повинні спільно прокладати людині шлях у майбутнє. Академік І. Т. Фролов підкреслює, що для успішного просування у вирішенні глобальних проблем слід розробити нові форми мислення, виробити нові ціннісні критерії, без сумніву, нові форми мислення і поведінки. Необхідні нові соціальні, моральні, наукові й екологічні концепції, які повинні бути визначені новими умовами життя людства сьогодні і в майбутньому [20, ст. 29]. Вироблення цих нових концепцій не можливе безвдумливого і всебічного вивчення найдавніших вірувань у тому числі й праукраїнців. Саме в українському архаїчному світобаченні можна відчути збалансованість Людини, Природи і Космосу, де людина – частина Всесвіту, яка саморозвивається за його законами і сама впливає на нього своєю свідомістю.

Здобуття Україною незалежності дало нашому народові змогу повернутися до джерел своєї духовності. Незважаючи на негаразди сьогодення, ми все ж можемо говорити про національне відродження. Дуже важливо, щоб цей процес не зупинився на рівні побутової обрядовості, а привів до відродження тисячолітньої традиції української культури, яка була і повинна стати складовою світової цивілізації. Увійти у світове співтовариство ми повинні з почуттям самоповаги і шанобою до інших. Пам’ятаймо, що “ім’я України жило і живе в неперервності історичного процесу нації, саме є живим і розвивається своїм змістом не штучно, а природньо й історично, тому непреривно. З цим іменем зв’язані в цілість історія нації, події, традиції, побут, ідеали, культура, цивілізація, свідомість, поняття, предмет, уява, стремління” [ 39, ст. 17].

Значний внесок у вивчення найдавнішої культури зробили такі науковці, зокрема О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, М. Сумцов, Д. Зеленін, Е. Анічков, О. Потебня, М. Драгоманов, В. Гнатюк, П. Чубинський, І. Вагилевич, Я. Головацький, Н. Костомаров, М. Максимович, Б. Рибаков, В. Соколов, В’яч. Вс. Іванов, М. Попич, М. Цвіркун, В.Давидюк, Г. Лозко, а також вивченню найдавнішої культури приділили науковці з української діаспори: Д. Чижевський, М. Симчишин, О. Пріцак, А. Силенко, Г. Балашев, С. Кимиленик, Є. Маланюк, Д. Антонович, праці яких змогли побачити світ в Україні лише недавно. Особливо цікаві праці минулих років, а саме дослідження І. Огієнка “Дохристиянські вірування українського народу” де подано широкий аналіз історіографії вивчення найдавніших вірувань українців. Також надзвичайно цікавою і змістовною є “Повість минулих літ” монаха Нестора, в якій розкривається повна картина тогочасного життя нашого народу, його історія, культура, мистецтво, звичаї та побут. Також дуже цінними матеріалами є твори попередників та наступників Нестора – укладачів літописних зведень доби Дохристиянської Русі. А саме: Іакова, Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, який є автором “Слова якогось христолюбця”. Слід виділити твори і поеми світський авторів того часу, насамперед, звісна річ, “Слово о полку Ігорєвім” у якому міститься дуже цінні матеріали пов’язані з філософією світогляду, фольклорну нашого народу, а також дохристиянської культури. Певні дані містять збірки фольклорних творів (з-поміж багатьох розробок цього жанру вчені виокремлюють монографію В. В. Проппа “Історичні корені чарівної казки”), етнографічні добірки Зеленіна Д. К. “Східнослов’янська етнографія” у яких ми знаходимо широке поле етнографічного матеріалу, а також елементи розпису храмів та деталі самих архітектурних споруд – книга Асеєва Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. Дедалі значущішу роль у зв’язку з можливостями отримання нової інформації під час реконструкції вірувань та обрядів населення різних епох, зокрема й давньоруської, відіграють археологічні матеріали: окремі категорії знахідок, поховальні комплекси, залишки культових споруд знаходимо у книзі Седов В. В. “Східні слов’яни в VI – VIII ст.”. У книзі Седова “Обряди і вірування древнього населення України” широко розкрито пантеон богів поховальні обряди і пов’язані з ними культи. Ще одним унікальним джерелом Седова В. В. є “Духовна культура давніх суспільств на території України”, яка відзначається максимальним використанням різноманітного матеріалу, який пов’язаний з розвитком дохристиянських вірувань українського народу. Системне дослідження розвитку релігійно – міфологічних уявлено слов’ян в історично-господарському та етногенетичному контексті містить праця Ю. В. Павленка “Передісторія давніх русів у світовому контексті”. Яскраве бачення давньоукраїнської міфології знаходимо у словнику С. Плачинди, М. Чмихова і Ю. В. Знойко, які першими звернули увагу на глибині зв’язки стародавнього населення України з Космосом. Дуже цікавою є “Велесова книга” Б. Ребіндера. Подією в науковому житті України став вихід першого тому історії релігії в Україні за редакцією Б. Лобовика. Перелік імен і праць вчених з порушеної проблеми можна продовжувати ще й ще. Але разом з тим варто зазначити, що тема дохристиянських вірувань українського народу залишається недостатньо вивченою. У радянській історіографії відомі відомості про стародавні вірування і культи були дуже короткими і пов’язувалися лише з господарсько-класовими чинниками. Відповідно висновки про власні культурні традиції, про неперервний розвиток українського народу були неприпустимі. Показово, що в міфологічному словнику за 1991 рік взагалі не згадується українська міфологія як така. В археологічній літературі майже відсутні спроби аналізу світоглядних уявлень давніх народів, що проживали на території України. В етнографічних виданнях ХІХ ст. є багато фактичного матеріалу, але висновки щодо його смислового навантаження часто є застарілими у працях вчених української діаспори багато розбіжностей, інколи недостатньо обґрунтовані висновки та положення.

Крім того, вивчення найдавніших вірувань населення України страждає на певну спрощеність підходів: археологи не виходять за межі традиційної археології, історики – історії, філософи – філософії тощо. При цьому, як правило, використовується застаріла методика поділу історичного розвитку на суспільно-економічній формації. На думку деяких вчених необхідно систематизувати дані різних наук і створити загальну картину розвитку світогляду населення України від найдавнішого часу до ХІ ст. на сонові аналізу даних археології, історії, етнографії, філософії та інших наук.

Огляд використаної літератури свідчить про те, що тема актуальна і розроблена багатьма видатними вченими.

Метою дипломної роботи є показ безперервності та спадковості у розвитку найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства.

Завданням роботи є обґрунтування цілісної етнокультурної і соціально-господарської еволюції слов’ян і визначення основних мотивів у дохристиянському світогляді українського народу як відображення взаємодії Космосу, Природи і Людини.

Дипломна робота виконана за допомогою археологічних джерел, етнографічного матеріалу, наукових видань з історії, мовознавства, релігієзнавства, історії культури і філософії.

Структурно дана робота складається із вступу, п’яти розділів, висновку, використаної літератури та додатку. У вступі обґрунтовано актуальність вибраної теми, подано опис джерельної бази, зокрема розповідь про письменників та видатних діячів які зробили великий внесок у досліджені даної теми. Подано також її мета та завдання, а також структура роботи. В п’яти розділах досліджується період культурного розвитку епох палеоліту, мезоліту, неоліту. У висновку зібрано узагальнюючий матеріал стосовно дипломної роботи.

Розділ І Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту

За традиційною періодизацією кам’яний вік, або палеоліт, на українських землях розпочався 1,5 – 1 млн. років тому і тривав по четверте тисячоліття до н.е. Епоху мідного віку тут датують четвертим – третім тисячоліттям до н. е., бронзового – другим тисячоліттям до н.е. – VIII ст. до н.е., а раннього залізного віку – VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Епоха палеоліту – найтриваліша в розвитку людини. Геологічні зміни, що мали місце протягом кам’яного віку, кардинально впливали на еволюцію життєдіяльності найдавніших людських спільнот. Епоху палеоліту ще називають антропогеном, підкреслюючи, що це був час появи, розселення і становлення людини в її біологічному, розумовому і культурно-духовному вимірах.

М. Чмихов та його однодумці вважають, що на території України палеоліт та неоліт закінчився близько 2800 – 2750 рр. до н. е., зазначаючи, що на деяких територіях вік тривав між 3300 – 2800 (2750) рр. до н. е. Епоха бронзового віку датується періодом з 2800 по 1200 рр. до н. е., а ранньозалізного – періодом з XII ст. до н. е. до IV ст. н. е.[ 40, ст. 10 – 11.]. Археологічним періодам відповідали певні зрушення в соціально-політичні та культурно-етнічній сферах. Так, на етапі раннього палеоліту (олдувай, ашель, мустьє) люди жили громадами у формах первісного людського стада, орди. Зазнавши змін фізичний тип людини: від олдувайської епохи до кроманьйонця на рубежі раннього і пізнього палеоліту.

Територія України багата на знахідки періоду раннього палеоліту: досліджено стоянки поблизу сіл Лука – Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в Кіїк – Коба в Криму, біля Житомира, поблизу сіл Королево та Рокосів на Закарпатті тощо. Окремі кам’яні знаряддя праці, що належать до ашельського періоду, виявлено поблизу міст Амвросіївка на річці Кримка та Ізюм на річці Сіверський Донецьк. Значно більше на території України виявлено стоянок, що належать мустьєрській культурі нині їх налічується близько 200. Знахідки археологів дають змогу скласти уявлення про спосіб життя і світосприймання тогочасних мешканців території сучасної України.

Соціальною організацією населення раннього палеоліту, найімовірніше, було людське стадо, пізнього палеоліту – дородова полігамна громада. Починаючи з епохи мустьє в неандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишнього світу. Сучасні наукові дослідження дають змогу припустити, що вже у первісному людському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних інстинктів починає утверджуватися система нормативної регуляції життя. Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах цілком осмисленого характеру, первісні поведінкові норми синкретично поєднували магію, звичаї та міфи. Протягом усієї первісної історії відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, а також своєрідну дисципліну праці, співробітництво, певну культуру людських стосунків, систему виховання тощо. Палеолігвістика свідчить, що вже в давньому кам’яному віці люди мали уявлення про добро, обов’язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорії [ 23, ст. 39]. Формування уявлення людей про природу і людину як її складову частину. Ці уявлення мали міфологічний характер і розвивалися від фетишизації сил природи до утворення таких абстракцій, як добрі і злі духи, душа, потойбічний світ та інші, що викликали певні емоції і переживання, підсилювані ритуальними діями.

Релігійні магічні ритуали виникли на зорі людської цивілізації як засіб впливу на таємничі сили світу. Поряд з магією виникла і така рання форма релігійних вірувань, як тотемізм – уявлення про загального предка роду або племені. Тотемом обиралася тварина, культ якої перетворювався на культ предка. На думку О. Анісімова, “факт існування в пізньопалеолітичну епоху тотемізму, для якого характерне невиділення людиною себе з природи, служить додатковим доказом того, що власне до цього часу слід віднести виникнення перших оповідей про природу і суспільство з притаманним для них способом побудови художнього образу – невиділенням людиною себе з природою” [2, ст. 51]. Прагнення палеолітичної людини органічно співіснували з природою є вагомим доказом правильності синергетичного підходу, за яким і людина, і природа підпорядковуються загальним закономірностям і можуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу самовпорядкування.

Про вірування, що побутували в первісному суспільстві, красномовно розповідають матеріали, зібрані на місцях палеолітичних стоянок. Так, серед малюнків на стінах печери, знайденої на правому березі Дністра поблизу села Баламутівка в Чернівецькій області, є зображення рогатих та хвостатих людей, очевидно, шаманів, а також зображення тварин. Це дає підставу для припущення, що печера була місцем де здійснювалися різні культові церемонії, пов’язані з мисливською магією.

В одному з поселень, Мізинському, найбільшу споруду побудовано з костей мамонта і рогів північного оленя. Спочатку вона була звичайним житловим приміщенням, потім стала своєрідним “будинком обрядів”. Тут виявлено предмети, які відображали духовну сферу життя людей. Знайдені кості мамонта – лопатка, дві щелепи, великій фрагмент черепа і уламок таза – були вкриті геометричними узорами, виконаними червоною фарбою. Увагу дослідників привернули збірний “шумлячий” браслет, який складається з п’яти орнаментованих окремих пластин з бивня мамонта, молоток з рога північного оленя, багато раковин морських молюсків, з яких складалися намисто і прикраси. Також виявлено близько 10кг. червоної і жовтої охри. Все це, безперечно, доводить, що в будівлі проводились обрядово-святкові дійства. Всі кості з орнаментом використовувались як ударні музичні інструменти, що звучали в різних тональностях, давали широку шумову гаму. При розкопках пізньопалеолітичного поселення Межиріч у Канівському районі, що на Київщині, було знайдено розписаний череп мамонта, багато предметів ритуального характеру, чимало прикрас. Знахідки в Мізині, а також у поселенні Городок біля м. Рівного і Межирічі, унікальні, вони розкривають складний світ уявлень населення України епохи палеоліту.

Для багатьох палеолітичних поселень України характерна наявність вохри червоної і жовтої. Ці кольори, що, ймовірно, символізували вогонь і сонце, перейшли в астральну символіку пізніших часів.

В палеолітичному суспільстві значна роль належала жінці. Жіночі статуетки одні вчені пов’язують з культом прародительки, інші – з мисливською магією. Напевно, культ прародительки був тісно пов’язаний з усіма сферами діяльності тогочасних людей. Однією з його функцій могло бути і опікування мисливством. На практиці це виявлялося у різних видах магічних дій.

З магічними обрядами, що їх справляли в культових приміщеннях або святилищах – рукотворних і природних, було тісно пов’язане первісне мистецтво. В. Даниленко одним із таких природних святилищ вважає Кам’яну Могилу поблизу Мелітополя [14]. Вона – пагорб, який підноситься на 15м за ввишки площею 3га, що залягає на материковому піску. Під цим кам’яним панцером розташовуються гроти, утворені вивітрювання кам’яних порід. Починаючи з пізнього палеоліту, ці гроти протягом тривалого часу використовувались як приміщення для релігійних обрадів.

Кам’яну Могилу та місцевість навколо неї досліджували, крім В. Даниленка, О.Бадер, М. Рудинський та Д. Телегін. Реалістичні зображення в Гроті Мамонта, протерті вглиб пісковика широкими площинами та пофарбовані, В. Даниленко відніс до пізнього палеоліту. Це – групи з чотирьох турів у позиції кругової оборони, ряд фігур турів, розташованих вздовж карниза, вдвічі – тричі більші за зображення кожного тура фігури мамонта. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок і слідами ударів гострим знаряддям. Напевно, їх можна пов’язувати з мисливською магією. Вочевидь, таке ж значення мали й численні групи зображень пізньопалеолітичного часу, виконані прокресленими лініями в Печері Чаклуна. Серед образів, які вдалося розрізнити тут – тварини (мамонти, печерні леви, бики, носороги, кабани) та люди (в основному жінки), часто в рогатих масках і шкурах, що свідчить про виконання останніми якогось магічного обряду. На думку В. Даниленка, пізньопалеолітичним зображенням на стінах гротів синхронні аналогічні зображення на сплощених піскових плитках від 9см до 47см завдовжки. Учений визначив ці плитки як прообрази чуринг – тотемічних символів, з якими, скажімо, аборигени Австралії пов’язували свої уявлення про життя природи і людського суспільства. Тотемічні символи використовувалися під час обрядів по різному: одні з них тримали в руках, інші клали на землю, ще інші – встромляли в землю спеціально загостреним кінцем. Чуринга вважалася зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи. Оживити ці зародки можна було за допомогою певних обрядів. Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас – все або якусь частину тіла її власника. Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність. Тобто чуринга сприймалася як найвищий символ єднання людини, суспільства та природи, минулого і сучасності.

Як бачимо, світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і різних культових предметів) ставила перед усім морально – етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням.

Аналіз найдавнішого мистецтва і величезна кількість етнографічного матеріалу дають підстави вважати що людина епохи палеоліту (включаючи мезоліт) почала осягати єдність процесу життя. Полінезійське слово “мана” або ірокезьке “оренда” – найвідоміші терміни, що означають всюдисутню енергію або силу волі, котрі первісна людина вважає за першооснову життя. Постійне звертання до магії, за допомогою котрої людина прагне вплинути на Природу або супутні їй сили, свідчать про спроби заволодіти “мана” чи скерувати її в потрібному напрямі. Усі речі або місця сповнені “мана”. Але у світлі певної мети окремі речі і місця зосереджують у собі потаємну силу. Деякі методи і процедури теж мають вищу силу, що дає змогу передавати “мана”, скеровувати її у потрібному напрямі. Магічною практикою людина прагнула відтворити певний феномен за допомогою “імітації”, а оскільки причина прирівняна до наслідку – варто зімітувати наслідок аби відтворити причину. У “контагіальній”, або “симпатичній” магії вважається що певний об’єкт може посідати “мана” іншого об’єкта, з яким перший контактував. Оскільки потаємна сила недиференційована, частина – це те саме що й ціле, подібно до того що символ ототожнюється з символізованим об’єктом [22, ст. 19]. Магія не просто ірраціональна або дологічна. Магія заснована на інтуїтивному відчутті єдності життєвого процесу й невіддільності причини від наслідку. При всій неоднозначності, вона являє собою першу спробу цілісного осягнення життя, зусилля думки без котрого наші предки навряд чи пройшли б надзвичайно складний шлях справжнього перетворення на людину.

Дуальна система первісного суспільства характеризується життєво важливою рівновагою між людьми і природою, а мистецьке вираження палеолітичного мистецтва “коливається між живим зчепленням органічних ритмів і мертвою геометричною абстракцією, між сильним відчуттям єдності природних сил та зведенням життєвих процесів до статичних і абстрактних форм, до зречевлення Людини і Природи”. Аналізуючи життя первісних людей, Дж. Ліндсей зазначає, що “тотемна система з її симетричною деталізацією створює завершену картину світу, в якій людина й природа водночас розділені та об’єднанні”.

Ця постійна взаємодія і взаємопроникнення людини і довкілля як складових частин однієї системи була помічена багатьма дослідниками людських спільностей найдавнішого часу. Різноманітні явища людської культури – від давнього тотемізму і міфології до сучасних наукових теорії – вони розглядають як різні прояви непереможного прагнення людського розуму вносити порядок, систему в навколишній світ.

Можна, в основному, погодитись з класифікацією духовного розвитку стародавніх людей, яку дав С. Токарєв. Він виділив такі форми релігійних уявлень: 1) ранньо – племінний культ, ініціації, 2) промисловий культ, 3) сімейно-родовий культ предків, 4) шаманізм, 5) нагуалізм (культ особистих духів – покровителів), 6) культ таємних союзів, 7) культ вождів, 8) культ племінного бога, 9) аграрні культи [37, ст. 50]. Такий поділ певною мірою умовний, бо часто означені культи взаємопереплітались, відбувалося нашарування і взаємоперехід одних рис в інші. Поступово уявлення систематизувалися, завершувалося вироблення складних обрядів.

Розділ ІІ Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час

Доба ранньопервісних мисливсько-збиральницьких суспільств може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала в продовж багатьох десятків тисяч років. Ранньопервісне людство верхнього палеоліту та мезоліту ще не знало саморозвитку як певного поступу завдяки власним зусиллям. Людство не перетворювало довкілля, а пристосовувалося до нього. Для пізньомезолітичних часів на території України, як і Східної Європи в цілому, характерне поширення рибальства та певна переорієнтація на використання ресурсів водоймищ, що було пов’язане зі значним зменшенням кількості промислових тварин. Таке сприяло розвитку осілості на узбережжях морів і великих річок, швидкому збільшенню кількості й густоти населення. Розпочався перехід до доби класичної первісності, що зумовив принципову трансформацію етнічної структури. Класична (розвинута) первісність, або епоха родового ладу, за археологічною періодизацією приблизно збігається з добою неоліту та раннього енеоліту. Характерною рисою цього часу є подолання кризи переважно мисливсько-збиральницького господарства завдяки переорієнтації на більш продуктивні види виробничої діяльності – спеціалізоване човно–сітьове рибальство, землеробство і тваринництво. Ці зрушення забезпечили якісне збільшення харчової бази людства, вирішальним чином вплинули на дальше еволюцію його духовної культури.

Нижчою ланкою етнічної ієрархії часів класичної первісності, окремою етнічною одиницею є рід, а пізніше – гетерогенна община з кількох родів, тобто сталий соціально – культовий і господарський колектив, члени якого ідентичні у культурно – мовному відношенні і мають спільну самосвідомість. Стала асоціація гетерогенних общин становила окрему етнічну групу – протоетнос ранніх землеробів – скотарів та рибалок – мисливців класичної первісності – передплем’я. Передплеменам вже притаманні окремі діалекти, культове життя, усвідомлення власної самобутності на думку Ю. Павленка, спільними для протоетносів – передплемен були: 1) початкова культурно – мовна спорідненість, репрезентована не тільки деякою близькістю говірок, а і формами світогляду, які відбивалися в певних ритуалах, міфах, асоціативних рядах та орнаментальних схемах; 2) спорідненість культурно – господарських типів життєдіяльності, що також мали певне зовнішнє образно – емоційне відображення. Такі контактно – етнічні спільності часів неоліту та енеоліту стали тлом наступного формування великих мовних гілок в межах окремих мовних сімей [37, ст. 50].

Перехід до відтворюючих форм господарства спричинив широке розселення відповідних етномовних груп що значною мірою обумовило у світовому масштабі перевагу кількох провідних мовних сімей. Ця доба стала переломним моментом в етногенетичному розвитку людства, знаменуючи перехід від мезоліту до неоліту, час, який, на думку М. Чмихова, можна назвати протонеолітом. Саме до протонеоліту реальніше відносити вже згадувані пісковикові плитки Кам’яної Могили та вважати їх не прообразами чуринг, а самими чурингами. Особливо цікаві чуринги протонеоліту, що відповідають протонеолітичним шарам поселення під Червоною Горою, виявлені в Гроті Чуринг. Майже всі вони за своєю формою нагадують риб різних річкових порід і мають лінійно – геометричний орнамент (іноді з обох боків). Окремі вироби зберегли сліди фарби червоного та чорного кольорів.

Культ чуринги передував моделі організованого розчленованого Всесвіту, яка відбивала уявлення про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі звичайно під назвою “універсального закону” або “закону універсального колообігу”. За цим “законом” все, що відбувається в суспільстві і природі, сприймається як світ порядку. Така ідея могла з’явитися лише в системі розвинутого світогляду давніх індоєвропейців. І сталося це, очевидно, в протонеоліті.

Початком дії “закону” було свято початку року, яким вважали весняне рівнодення, і першого (головного) сузір’я зодіаку. Останній став першою штучною геоцентричною моделлю. У слов’ян уявлення про “закон” і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячних місяців року як хазяїв життя, в початку року з весняного рівнодення, в поділі року на дві частини – теплу (весняно - літню) та холодну (осінньо - зимову) або на чотири пори по три місяці (три сузір’я зодіаку) в кожній, в наявності власних численних термінів “закону”. На думку М. Чмихова, в слов’янських мовах основними поняттями “закону” можна вважати терміни: бог, весна, власть – волость, доля, закон – покон, звичай, кош, лад, літо, мир, пора, правда, рік – рок, род, ряд – ряда, стан, сторона тощо. І. Срезнєвський, вивчаючи давньоруські тексти, серед значень слова “ряд” виділяє “стрій”, “ряд”, “розташування предметів один біля одного”, “порядок”, “черга, число, раз, ступінь, розряд” та ін. [ 33, ст. 47].

Чимало термінів “закону” у слов’ян етимологічно пов’язані з іменами найважливіших божеств: лад – із Ладою, власть – волость – із Волосом, рада – з Радгостом, род – з Родом та ін. Глибоке коріння цих термінів очевидне, бо вони часто стають зрозумілими лише на тлі індоєвропейських паралелей. Відповідають ці терміни епосі обожнення великої рогатої худоби. Слов’яни як й інші індоєвропейці, проміжки часу, явища природи, такі основні категорії, як майно, здобич, існування, життя, пов’язували з коровою (биком). Сузір’я Тельця вважалося головним в зодіаку. Найбільш ранні астрономічні символи зодіакальних сузір’їв, зокрема, сузір’я Тельця відкриті на чуринзі та на стіні гроту Кам’яної Могили. За чурингу править плитка із зображенням носорога й тура. На фігуру бика “накладено” кут, утворений вісьмома видовбаними ямками, його можна вважати варіантом кута основної частини сузір’я Тельця. В. Даниленко відносив цю плитку до пізнього палеоліту, М. Чмихов тлумачив її як протонеолітичну.

Найцікавіший зодіак позначено наколами, розташування яких відповідає зорям семи сузір’їв зодіаку весняно-літнього періоду в 1710 – 650 рр. до н. е., на торцевих площадках спиць прясла пізнього етапу тшинецької культури [ 40, ст. 150 -151]. Обертання прясла символізувало рух кола зодіаку, отже, таке позначення на таценківському пряслі є закономірним.

Поступово в протонеоліті починають утверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення (перехід до відтворюючого господарства), а також змін в самій людині, зв’язок якої з навколишнім середовищем стає дедалі тіснішим. Особливо варто наголосити на появі нових рис у взаємовідносинах з Космосом, з яким пов’язується виникнення нових богів. Поряд з цим продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. Складається найдавніша система світогляду наших предків.

Територія півдня України за доби неоліту була своєрідною контактною зоною, де стикалися культурні впливи Північно-Східного Причорномор’я і Східного Приазов’я, з одного боку, та Балкано-Карпатського регіону – з другого. Наприкінці неоліту в трикутнику між Кавказом, Північно-Західним Причорномор’ям та Південним Уралом після асиміляції певних груп переселенців склалася відносно гомогенна в культурно – господарському і, мабуть, мовному відношенні макроетнічна спільність – індоєвропейці. Поруч з нею в межах Східної Європи утворився Балкано-Карпатський землеробсько–скотарський ареал культур мальованої кераміки та ареал культур лісових і, частково, лісостепових фінно – угорських мисливців і рибалок (від Балтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приуралля). Взаємодія між цими трьома етнокультурними центрами стала тлом, на якому формувалися племінні й міжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби, розвивалася їх культура. Пізня первісність, або епоха племінного ладу, характерна складанням ранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованих систем управління за умов планування землеробсько–скотарського господарства. Виникнення племінної організації як своєрідного переддержавного органу суспільної влади та управління сприяло значному прискореннюетнічної консолідації окремих общин, які раніше об’єднувались у відносно аморфні передплемена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та культури, об’єднувала співплеміників у сталу етнічну групу з визначеними кордонами, окремим діалектом, структурою влади, спільним культовим життям та ін., внутрішньою статево – віковою ієрархією і субординацією, яка, в свою чергу, складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої, ритуальної тощо). Макроетнічні спільності пізньопервісної доби – це сукупності етносів – племен та “сімей - племен”, схожих між собою насамперед ритуально – культовою практикою та, як правило, належністю до однієї мовної сім’ї.

За концепцією О. Шпенглера, існували великі культурно – світоглядні спільності, що охоплювали значну кількість народів, які усвідомлювали власну спорідненість. Кожний з таких “окремих культурних світів” мав власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожному випадку, охоплювало всю сукупність найвищих життєвих проявів, найадекватніше проявляючись у символічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед, у ритуальних діях та орнаментальних схемах. Це перегукується з поглядами К. Юнга відносно архетипів колективного безсвідомого як тла макрокультурних спільностей. Синкретичність, а точніше, недиференційованість, органічна цілісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісної соціокультурної системи обумовлюють цілісність стилю найрізноманітніших сфер людського буття та їх зовнішніх проявів. Найвиразнішим серед них є культово–обрядова практика. Як правило, у людей, які спільно виконували певні ритуали, утверджувалась власна за своєю суттю етнічна самосвідомість.

Енеолітичне населення Балкано–Дунайсько - Карпатського регіону культур “мальованої кераміки” протягом п’ятого – четвертого тисячоліть до н. е. належало до єдиного господарсько – культурного типу. Схожими були типи знарядь праці, житлові споруди, форми кераміки та прийоми і мотиви орнаментації посуду. За вказаними ознаками цей район істотно відрізняється від Дунайсько-Центральноєвропейського – зони культурної спільності лінійно – стрічкової кераміки. У межах першого досить чітко простежуються дві лінії культурного розвитку: 1) західнобалкансько – середньодунайська (Вінча, тиська та лендельська культури, пов’язані також з попередньою дунайсько–центральноєвропейською культурою лінійно – стрічкової кераміки); 2) східнобалкансько–нижньодунайсько – карпатська (Боян, Гумельниця, Кукутені - Трипілля). Перша з них поступово поширилась до Півдня Польщі і Галичини, друга – до Волині і до Середнього Подніпров’я. Трипільська історико культурна спільність у четвертому тисячолітті до н. е. зі Східного Прикарпаття поширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну. На підставі археологічного матеріалу можна говорити про неолітичні анатолійсько–східно середземноморські традиції. Це ще оди аргумент на користь припущення щодо зв’язків найдавніших трипільців за населенням з Малої Азії [11, ст. 181 – 214]. Звідти, ймовірно, походять культ бика, вшанування жіночого божества родючості, сюжети міфа про боротьбу небесного бога – бика із змієм – драконом тощо.

Соціальні, економічні та етнокультурні зміни на території України в десятому – першому тисячоліттях до н. е. детально проаналізовані Ю. Павленком [30]. Ці зміни багато в чому були обумовлені життєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М. Андрєєв дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В. Генінга, вона сформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів. За М. Гімбутас, у межах центральної, південно – східної та південної частин Східної Європи протягом п’ятого – третього тисячоліть до н. е. протистояли одна одній дві великі історичні спільності: давньоєвропейська Балкано–Дунайсько–Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська. Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства, головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках. Істотного соціально – майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія була досить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення кераміки дрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е. Берзіна, основний зміст культового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та самий людський колектив, з Биком – Сонцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм – Драконом, господарем вод і підземного світу [ 9, ст. 11 – 12].

На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселеннях у напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества – воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно – солярною символікою. Ідеологія мала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висування військових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а потім на міжплемінному рівнях.

Найпрестижнішою стала військова справа, посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфології перебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку та худобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом четвертого – третього тисячоліття до н. е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося як військовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусідніми спільностями.

Численні археологічні дані і наукові дослідження дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європи відбувався не з заходу на схід, а навпаки – з Передкавказзя та південних областей Східної Європи до Подунав’я і Балкан, у прикарпатські області, а також смугою каспійсько–уальських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і, частково, через Закавказзя до Передньої Азії. Остаточний етап індоєвропеїзації Північно - Західного Причорномор’я можна пов’язувати з часом поширення усатівської культури. У поховальному ритуалі переважають індоєвропейські степові традиції: поодинокі скорчені й посипані вохрою трупопокладення в ямах, перекритих кам’яними плитами, дерев’яними колодами або повністю обкладених каменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами й кам’яними закладами, пов’язаними із центральною гробницею. У них трапляється значна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На противагу цьому поховання в ґрунтових могильниках, де ховали рядових членів суспільства, не вирізняються ні трудовими витратами, ні наявністю цінних речей [18]. Степові традиції переважають і в керамічному комплексі усатівської культури, для якого типовим є посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак ще зберігається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки, що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності окремих груп пізньотрипільського населення.

Процеси етнокультурної міксації та поступової індоєвропеїзації протягом третього тисячоліття до н. е. відбувалися на території лісостепової України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до них областей. Племінні групи східнотрипільської лінії розвитку, поступово просуваючись до Дніпра на південь від Києва. Під час тривалої землеробської колонізації лісостепових просторів між Дністром та Дніпром носії ранньотрипільсько–кукутенської культури змішувалися з місцевим неолітичним населенням. Східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності, відмінні як від карпато-дністровських кукутені-трипільських, так і від місцевих постнеолітичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранні форми орного землеробства, досконалі прийоми домобудівництва, певну систему культів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє засвідчено антропоморфною жіночою пластикою. Отже, пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну, перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. У ході історичного процесу відбувалася поступова індоєвропеїзація залишків місцевого населення за умов просування пастуших племен зі степів та переорієнтації нащадків тубільців на скотарство. Утворилася широка культурно-історична спільність культур шнурової кераміки та бойових сокир, яка пов’язується з германо-балтослов’янськими племенами.

Згідно з висновками мовознавців, германо-балтослов’янська макроплемінна етномовна спільність спочатку диференціювалася на германську та балто-слов’янську групи. Не пізніше другого тисячоліття до н. е. остання також втратила свою єдність, внаслідок чого утворилися власне праслов’янська та прибалтська діалектні спільності [ 8, ст. 299]. П.Третьяков виділяє шість основних груп племен, що взаємодіяли у другому тисячолітті до н.е.: 1) середньоєвропейські і східноєвропейські пастуші племена “шнурової кераміки”; 2) пізньотрипільські і нижньодунайські племена; 3) ютландсько-скандинавські племена; 4) північні лісові племена; 5) степові племена; 6) основна територія протослов’янських (балтослов’янських) племен. Ритуально – культова система предків слов’ян протягом третього – другого тисячоліття до н. е. утворювалась завдяки схрещенню обрядових традицій середньодніпровсько–волинсько–прикарпатських посттрипільських груп зі звичаями і віруваннями індоєвропейців – скотарів північного Причорномор’я, Приазов’я та Донеччини. Процес утворення праслов’янської спільності повністю завершився наприкінці другого тисячоліття до н. е., коли утворилася білогрудівська землеробсько–скотарська культура пізньої бронзи та переходу до раннього залізного віку.

Як бачимо, на ґрунті багатьох етнічних складників і культурних традицій складалася духовна культура населення України епохи неоліту і у післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов’язані насамперед з новою соціально – економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і саморозвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства. Аналіз знакових систем і орнаментики трипільського посуду дає змогу відчути духовну культуру найдавнішого населення України того часу.

Покровителями гончарства часто вважали основних богів. Цікава символіка, в тому числі, була притаманна виробам інших галузей (прядінню, ткацтву, тваринництву, землеробству). Не пізніше неоліту з’явилися уявлення про нитку долі та про пов’язаних з нею божественних ткальмойр, що потім знаходимо у нижчому шарі слов’янської міфології. М. Максимович, аналізуючи основні сюжети українського фольклору, зазначив, що головна його мета – боротьба духу з долею.

Вчені відзначають широке розповсюдження зображень змія - дракона на виробах, що стосуються культури Кукутені – Трипілля. Найбільш ранні зображення змія – дракона зафіксовані на кераміці пам’ятників фази Прекукутені. Сьогодні відомо понад 3000 поселень та 200 поховань Трипільської культури, де також знаходимо символ змія. Зображення зміїв дуже різноманітні: згорнуті в клубок, витягнуті, у замкненому просторі, по два, по чотири, з чітко модельованою чи стилізованими головами. Інколи замість голови зображені короткі промені. Цікаво, що при розгляді орнамента у круговій розгортці зміїні сюжети з парних зображень змій, а також змій, розгорнутих в клубок, утворюють хрестоподібні композиції, що вказує на складність уявлень давніх землеробів і на зв’язок зображення змії з солярними символами. Не випадково в орнаментації посуду знаходимо символи вогню, знак сваргу (той самий, що і на вівтарі Софії Київської), хрести (і це задовго до введення християнства), сонячні символи тощо.

На думку В. Збеновича, поява у кукутені – трипільських племен релігійних уявлень, міфів, обрядів, пов’язаних зі змієм – драконом, збігається у часі формування культур и Трипілля. У розвинутому Трипіллі образ змія – дракона продовжує існувати як культова традиція, поступово видозмінюючись і деформуючись.

Духовний світ населення України епохи неоліту і міді можна окреслити як такий, на Груні якого розвинулись культур и багатьох європейських народів. Стверджувати таке дає підставу вивчення зображувальної традиції трипільців. Змія – один з найбільш значних і універсальних архетипів, вироблених їхньою релігійно-міфілогічною свідомістю. Ця істота – символ землі і родючості, охоронниця води, космічний медіатор, що з’єднує небо і землю, стала об’єктом культу і покоління вже в пізньому палеоліті. На пластинці з бивня мамонта, знайденій на стоянці Мальта, є зображення кількох змій у вигляді хвилястої стрічки з великою овальною головою на кінці. Подібний прийом зображення змії використовувався стародавніми митцями різних регіонів протягом багатьох тисячоліть (наприклад, зображення змії на посуді халафської культури в Месопотамії (п’ятого тисячоліття до н. е.). Зображення змій відомі на кераміці неолітичних культур від Карпатського басейна до Китаю і Японії. Про культ змія в енеоліті свідчать зображення на посуді великих європейських археологічних культур. Змія широко представлена в культурі Ірану та Афганістану четвертого – другого тисячоліття до н.е. Символи цього культу є на посуді культур епохи неоліту-бронзи Середньої Азії. Названий образ знаходимо і в культурі Київської Русі більш пізнього періоду.

Згідно з уявленнями слов’ян, одна з основних функцій міфічного предка – змія-змії полягає в забезпечені продовження роду здоровим, сильним духом, високоморальним потомством. З цим пов’язане уявлення про те, що змія оберігає вагітних жінок, сприяє успішним пологам.

З ритуальних дій, пов’язаних з цим уявленням, особливо показові обряди саракачан на Балканах. Змію вони вважають провісником майбутнього, за її поведінкою передбачають людську долю змія сприймається ними як найбільш сильний оберіг від злої магії в цілому і від “злих очей” зокрема. Голова змії захищає будинок, сім’ю, кожну людину від будь-якого зла. У давньобалканському світогляді місяць, земля, вогонь і змія – чотири елементи, які, як частини Космосу, утворюють основу життя.

Спіраль, змія, хрести – найархаїчніші символи людської культур и і історії. Образ літаючого змія виник в уявлені людини ще у первісний час. Згідно з теорією К. Леві–Строса, світосприйняття людини первісного і традиційного суспільств ґрунтується на двоїстих опозиціях, антагонізм між якими спирається в міфі і ритуалі [21 ст. 206]. Очевидним проявом однієї з основних опозицій низ/верх (земля – небо) були змія і птиця. Наділення змія крильми поєднало антиподів у синкретичній – міфологічному небесному змії – драконі. Зображення крилатого змія присутні в кераміці неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону, в пізньонеолітичних культурах Боян, Вінча та ін. Отже, можна зробити висновок про існування досить стійкої зображувальної традиції, властивої всьому колу нео-енеолітичних культур Південно-Східної Європи.

Виразно спостерігається взаємозв’язок зміїного і жіночого початків на думку Б. Рибакова, об’єктом вшанування трипільців був добрий вуж – “охоронець всього найціннішого”, аналог пізнього слов’янського “домовика”. Учений вважає, що пара вужів, зображених на животі ранньотрипільської статуетки, охороняє утробу майбутньої матері. Вужі, які обвивають конічні виступи на посудинах (груди Матері Неба), викликають дощ і тим самим є посередниками між небом і землею. На думку М. Гімбутас, населення до індоєвропейської з Європи поклонялось божествам води, повітря і космічних сил – Пташині і Зміїні Богиням. Атрибут останньої – спіральний орнамент.

В. Збенович зауважує, що змій – дракон мало нагадує доброго вужа: його зображення на посуді – символ надприродної лякаючої сили. Він не може символізувати і Зміїну Богиню, це її антипод, чоловічий початок суть якого виявляється в його зображеннях та жіночих статуетках: дракони обвивають ноги і стегна жінки, тягнуться до її лона. Дослідники відзначають, що в світових міфах патріархального походження фігурує дихаючий вогнем крилатий змій, часто з багатьма головами, який виносить дівчат за межі досягнення чоловіками. Дівчину звільняє герой після жорсткої боротьби з драконом і втрати останні магічних властивостей. Можливо, трипільській дракон є попередником негативних персонажів цих міфів. Характерно, що подібний сюжет типовий для української міфології, а образ культурного героя надзвичайно поширений в синкретично-міфологічному шарі української культури.

Широко приставлені в трипільській кераміці і антропоморфні сюжети. Найбільш поширеними є зображення жінки. Їх вивчення дає підставу зробити ряд висновків. Серед археологічних джерел передусім виділяється образ вагітної жінки, що загальновизнано пов’язується з ідеєю родючості взагалі і зародження життя. Привертає увагу зв’язок образу вагітної жінки зі змією, розташованою на животі, яка, як відомо, охороняє плід в утробі жінки. Дана гіпотеза підтверджується наведеним вище етнографічним матеріалом з життя сорочан.

Ще один образ, який знаходимо у великій кількості археологічних знахідок – образ жінки, яка сидить на “троні”, спинка якого зображується в зооморфних рисах. Характерна для цього типу напівсидяча поза, перебільшено натуралістичне зображення задньої частини і схематичне зображення інших частин тіла і деталей. Спинки стільців – тронів найчастіше модельовані у вигляді стилізованої голови бика, що, на думку дослідників, символізує злиття жіночого і чоловічого початків. М. Чмихов переконливо пов’язує даний образ з космічно – зодіакальною (переважно Тельцевою) символікою індоєвропейців, археологічних знахідках “бичачої” тематики (трипільська культура, культура Вінча, ямна культура) вбачає матеріалізацію міфів про богів – биків і про шлюб Зевса та Європи.

Ще одна група знахідок передає образ жінки зі складеними під грудьми руками, що, на думку С. Бібікова, є жестом родючості. Елементи орнамента на статуетках – ромб, спіраль, концентричні кола – пов’язані з давньоземлеробською символікою, яка детально досліджена Б. Рибаковим.

До посуду, пов’язаного з культовими церемоніями, можна віднести ковші і черпаки, що досить часто зустрічаються в археологічних пам’ятках Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. Їх ручки, зроблені у вигляді бика чи жінки, красномовно свідчать про використання цих предметів культових діях. Можливо, вода в цих ковшах поєднувала землю і небо, Богиню родючості і Небесного Бика. Можливо, за допомогою певних ритуальних дій таким чином давні землероби викликали дощ. Певне семантичне навантаження ніс і орнамент.

Для раннього Трипілля не характерна зооморфна пластика, але в Олександрівці знайдений грубо виліплений мініатюрний предмет у формі човна з головою бика (знову ж таки спостерігається зв’язок культового предмета з водою). Стилізоване зображення бичачої голови є також на посуді з Слобідки Західної. У Тимково і Олександрівці знайдено фрагмент посуду з зооморфними наліпленнями, вид тварин визначити важко. Б. Рибаков вважає зооморфні наліплення на посуді оберегами [34, ст. 197].

Цікаві на посуді Трипілля орнаменти у вигляді двох риб, що рухаються по колу одна за одною і взаємопереплелись. Гадаємо, дане зображення є ще одним доказом усвідомлення давнім населенням України універсальних закономірностей існування природи і суспільства або, інакше кажучи, “закон універсального колообігу”. Семантика даного зображення очевидна: тенденція довпорядкування і збалансованості. На думку О. Шокала, символ “двох риб” виник на Придніпров’ї понад сім тисяч років тому. Основа цього знаку – яйцевидне зерно як протоелемент світородного Космічного Яйця – знак – архетип українського аграрного світогляду. Цей першозародок Світу утворюють дві життєродні первини – чоловіча першотворча (духовна) й жіноча відтворююча (природна). Чоловіча первина є носієм світлової енергії Природи і знаменує земний простір. Напрям взаємного руху задає Всеєдиний Дух.

Аналізуючи антропоморфні статуетки, знайдені у похованнях, Л. Поліщук і Є. Патокова роблять висновок: “можливе пояснення причин, які викликали до життя ритуальні поховання антропоморфних персонажів, ми бачимо в універсальній концепції умираючого і воскресаючого божества, яка залучалась до інтерпретації пластики Трипілля та інших ранньоземлеробських культур…”. Усатовські антропоморфні фігури зображають в основному мертві істоти. Навряд чи можна сумніватися, що це були міфологічні персонажі. Оскільки їх і покійників ховали в загальному могильнику, то і померлі люди уявлялись людям, які ховали, міфологічними істотами, які жили поруч з поселенням живих [31, ст. 81].

З даним висновком можна погодитись, якщо припустити, що душі померлих сприймалися живими як міфологічні істоти.

Б. Рибаков бачить антропоморфних і зооморфних сюжетах персонажів міфів, а в самій орнаментації – відображення даної міфології. Появи малюнків людей відображала, на його думку, перелом у світогляді неолітичного населення України. Всі малюнки людини за символами і атрибутами Т. Мовша об’єднує в три семантико-функціональні групи: 1) з аграрними символами; 2) з мисливськими символами; 3) з скотарськими символами.1. Виділені семантико-функціональні групи тісно взаємопов’язані з космогонією і міфологією і відображають мистецтво традиційної давньоземлеробської культури, де творчість художника породжувалася колективом. “Запис” в орнаментації посуду культового міфа слугував текстом при здійснені магічних обрядів.

До групи сюжетів з аграрною символікою можна віднести малюнки жіночих фігур з рослинними ознаками і “гребенем” у нижній частині, а також з диском – шаром на голові. Сам жіночий образ уособлює землю. Зв’язок жінки з рослинами відображає антропоморфна пластика багатьох давньоземлеробських культур. Знаки у вигляді гілок рослини інтерпретують як культову обрядовість, пов’язану із взаємовпливом родючості землі і творчо – перетворюючої сили людини. Рослинно-геометричний орнамент і солярні знаки та сюжети, які вони складають, символізують дерево життя, тотожне образу жінки – Матері-Землі. Світове дерево – матриця впорядкування Всесвіту, вісь світобудови, що розділяє і водночас пов’язує небо і землю – основний космогонічний мотив, який посідає в знаках Трипілля центральне місце, символізує головну функцію богині, що дарує життя. Рослинні мотиви поряд з фігурами жінки пов’язуються дослідниками з міфами про вічно живу, постійно оновлювану природу, що символізує постійний кругообіг життя і смерті. В антропоморфній пластиці Трипілля знаходимо також три постаті з диском і кругом на голові, що, на думку В. Маркевича, є зображенням жриць Сонця, які моляться великій богині-матері. Т. Мовша вважає, що коло може бути символом Місяця. В цьому є логіка, адже відомо, що з богом Сонця в слов’ян і в інших народів пов’язується чоловічий образ. У світогляді населення Трипілля – Кукутені з Сонцем пов’язувався образ бика. Обряди, пов’язані з культом Сонця, етнографи відносять до обрядовості сезонного характеру, що перекликається з культом рослинності. Як бачимо, в солярній символіці Трипілля присутні символи і Сонце, і Місяця. Символ Сонця пов’язується з язичницьким богом Сварогом або Дажбогом. Символи Місяця можуть бути співвіднесені з праобразом Матері-Землі, яка охоплює і втілюється в усьому Космосі.

Танцюючі жіночі фігурки в одязі з китицями, які деякі дослідники ототожнюють з рослинністю, відображають моління про воду. Досить сильним аргументом на користь такого висновку є дослідження Б. Рибакова, який серед етнографічного матеріалу балканських народів виділив обряд з додолами. Нагадаємо, що додоли – дівчата, одягнуті в зелені гілки, трави і квіти, яких поливають водою під час виконання спеціального танку з метою викликати зливу під час посухи. З аграрною символікою і обрядовістю викликання дощу пов’язані інші жіночі образи. Зокрема ті, що подаються разом із зображенням “гребеня”. Широкий “гребінь” знаходимо на малюнках з життя населення України в неолітичний час. Як правило, він складається з великої кількості зубців. Т. Мовша розглядає широкі “гребені” як символи води, що цілком підтверджується світовою традицією [25, ст. 41]. Так, у стародавньому китайському письмі “гребінь” означав дощ. Подібні знаки можна знайти в археологічних культурах Близького Сходу і Малої Азії. Отже, жіночі фігури в позі танцю, поставлені мов би на “гребінь”, відповідають за змістом фігурам з рослинними китицями по низу одягу. Можливо, семантично, ці фігури і не зовсім тотожні, але натяки на культ води тут очевидні. Без сумнівним також можна вважати обожнення водної стихії, пов’язане з поколінням богиням родючості і землеробства.

Як спадок від попередніх епох знаходимо в малюнках неолітичної доби сюжети, які, на думки дослідників, відображають мисливські культи. Хоча треба відзначити досить вагому присутність в трипільській культурі зооморфної пластики, яка включає і глиняні зображення звірів – биків, кіз, оленів, свиней, ведмедів, птахів, риб, земноводних, фантастичних тварин. Є реалістичні та схематичні зображення, фішки, зооморфні наліплення. Це цілком дозволяє припустити, що з дальшим розвитком мисливства і поширенням тваринництва відбувався і розвиток уявлень про ті сили і духи (в цей час уже, можливо, богів), які опікуються різними формами взаємодії людини з навколишнім світом.

Зображення, що мають зооморфні та антропоморфні риси, свідчать про розвинуті обрядові дійства. Найбільш відомі такі зображення є на посуді із Костенок ІV, (одна жінка зображена в рогатій масці, інша тримає таку ж маску над головою), предметах з поселення Жванець – Лиса Гора (фігура в рогатій масці) та Бринзен – Циганки (такого ж типу зображення чоловіка). Останнє В. Маркевич трактує як сцену вдалого полювання. Бринзенський малюнок лучника складається з чотирьох елементів – чоловічої фігури, маски, надітої на голову, натягнутого лука і косулі. Мисливець зображений в русі, в протягнутих руках – лук простого типу зі стрілою. Маска має вигляд видовженої голови тварини чи видовженого дзьоба птаха. У даному контексті маска, очевидно, є одним з основних елементів малюнка, що розкриває його зміст. Є припущення, що це, можливо, голова вовка. Міфологія і давньоукраїнський фольклор знають велику кількість оповідей про незвичайні властивості людей, запозичені ними від тварин (згадаймо хоч би український сюжет про (вовкулаків). У міфах Євразії образ вовка відображає культ вождя, воєначальника роду, племені, православного предка. У давніх індоєвропейських традиціях вовк – ритуальна тварина. Так, в давньохеттській традиції він є символом єдності і всевідання. Особливе місце культ вовка займає у південнокавказькій традиції. Генетичні витоки цього культу пов’язані з тотемізмом. Є й інша думка: маска у вигляді довгої голови і дзьоба птаха – просте маскування людини під час полювання. Але така версія видається надто спрощеною.

Малюнок лучника і косулі, можливо, є фрагментом оповіді про вождя-мисливця, наділеного надзвичайною магічною силою, вираженою атрибутом голови тварини чи птиці і важким луком зі стрілами. У сукупності мотивів могло бути закладено не тільки мисливську культову обрядовість, але й міф про вождя–мисливця, про божество – покровителя полювання. Жіночий образ з луком на посаді із Жванця – Лисої Гори супроводжується чоловічою фігурою зі збільшеною ознакою чоловічого початку. Т. Мовша припускає, що ця сцена відображає обрядовість, спрямовану на розмноження диких тварин, і магічну силу людського впливу. Можливо, цей сюжет виражає і загальну властивість людської свідомості (міфологічної зокрема), сприймати навколишній світ у формі і за допомогою бінарних опозицій (в даному випадку категорій чоловіче / жіноче).

Два жіночі образи з масками знаходимо на костештському посуді. Один – з маскою над головою – зображений з тваринами, інший, в масці, - в стані танцю на широкому “гребні”. У трьох овалах сюжету присутнє світове дерево, яке заміщає жінку, і чотири парні тварини – самиці й самці. Двоє з них з рослинами на спині, одна самка вагітна. Дослідники пояснюють цей сюжет як закликання, що сприяє розмноженню тварин. Очевидне тут поєднання рослинного і тваринного культів, усвідомлення їхнього взаємозв’язку між собою і світобудовою в цілому (світове дерево тотожне світу). І знову ж таки наявна тенденція до симетрії і впорядкування (пари тварин).

Мотив “тварина-рослина” найбільш розповсюджений у землеробсько-скотарських народів із сезонним відгоном худоби, її поверненням з пасовиськ і осінньо-зимовими і весняними ритуалами. Знаходимо його на посуді Трипілля. Символіка тваринництва представлена на фрагменті посуду зі зображенням корови з телям. Над тваринами вертикально опускається змія, яка, як вже зазначалося, має властивість оберігати новонароджених від зла. Цікаво, що символіка “Рігведи” образи “дійної корови” і її молока пов’язує з космічною родючістю. У давньоіндійській традиції корова відображення як культово-ритуальна тварина.

Отже, орнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи, пов’язані з магічними обрядами і заклинаннями аграрного, рідше скотарського і промислово-мисливського характеру. На думку Т. Мовші, міф створювався колективно в ході здійснення обряду – соціально-символічного дійства. За допомогою обряду люди виходили на вищий рівень сприйняття світу, “проникали” в часи створення архетипів, трактували їх суть. Антропоморфні і зооморфні сюжети символізували новий етап в розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва. Все це в цілому відображало перелом в духовній культурі тогочасного населення України. Змінювався і вдосконалювався внутрішній світ людей, вся система їх уявлень і вірувань. На початку третього тисячоліття до н. е. простежується тенденція до спрощення композиції трипільської кераміки. Багато дослідників відзначають глибоку кризу трипільської культури, яка завершується на зламі третього – другого тисячоліть до н. е. її закінченням.

На думку вчених, можна говорити лише про зникнення певних матеріальних предметів культури, але не про зникнення духовної традиції, яка продовжувала свій розвиток. В. Хвойка свого часу зазначав: “народ, який витворив ці пам’ятники, не міг зникнути безслідно, і був не хто інший, як та гілка арійського племені, якій слушно належить ім’я протослов’ян і нащадки якої заселяють ще й досі південно-західну Росію” [40, ст. 10 – 11].

Отже, в неолітичний час на території України утворилася розвинута міфологія, сюжети якої втілені в трипільських статуетках і в знакових системах кераміки. Можемо зробити висновок про панування в неолітичну епоху ідей, пов’язаних з моделями Всесвіту. Без сумніву, складалася система богів, які поряд з соціально-господарським призначенням несли вагоме (якщо не визначальне) морально-етичне навантаження.

В культурах мідного віку були поширені уявлення, пов’язані з культом тваринної та людської родючості. В наслідок перемоги відтворюючого господарства в мідному віці поширилася ідея відтворення: основне місце у процесі відтворення належало людській праці. Дедалі більшого значення набували творчі здібності людини. Зросла роль чоловічої праці в основних галузях господарства: в землеробстві, тваринництві, металургії, гончарстві. Знання чоловіка посилювалося у зв’язку з військовими сутичками. Зміцнювалися патріархальні відносини, що видно з поширення чоловічих статуеток в археологічних знахідках. Істотно ускладнювалася символіка. М. Чмихов вважає, що в епоху міді в Україні, можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини. М. Семчишин також зазначає, що “ще до хрещення Руси і запровадження старослов’янського письма існувало там письмо, за допомогою якого складались грамоти, договори велося користування тощо" [35, ст. 46].

Про те, що населення яке проживало на території України в епоху неоліту – енеоліту, мало буквенно-звуковий алфавіт, свідчать розшифровані Ю. Сусловпаровим написи на археологічних знахідках, що стосується того часу.

Розділ ІІІ Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи

До найбільш ранніх пам’яток бронзового віку на території лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття належать поселення і могильники культур шнурової кераміки. Середнім періодом бронзового віку датується тшинецька і комарівська культури, пізньому періоду відповідає білогрудівська культура, культура Ноа та інші. За найновішими даними, протягом другого тисячоліття до н. е. в межах України виділено близько 20 археологічних культур. За типом господарства етнографічними і територіальними ознаками їх можна поділити на три основні групи: скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Волині і Прикарпаття; культури скотарських племен Північного Причорномор’я, Приазов’я та лівобережжя; культури Закарпаття.

Глиняний посуд культур шнурової кераміки Прикарпаття і Волині включає значну кількість двовухих амфор, глечиків і циліндричних мисок з ручками. Більшість виробів орнаментована шнуровим візерунком.

Серед найпоширеніших візерунків середньодніпровської культури (кінець третього — перша половина другого тисячолітті до н.е.) знаходимо заштриховані трикутники, ялинки горизонтальні та діагональні ряди.

Столовий посуд виготовлений з добре випаленої глини з домішкою піску. Орнамент виконаний відбитками шнура, прокресленими лініями, лінійним штампом. Металеві вироби нечисленні: шила, ножі, сокири, діадеми, гривні, скроневі кільця, браслети. З кременю виготовлена різноманітні ножі, скребачки, вістря до стріл, клиноподібні сокири. Серед кам'яних виробів слід назвати сокири, булави (які часто мали культове призначення), ковадла, мотики, зернотертушки. Трапляються вироби з кістки та бурштину: молоточкоподібні шпильки, намисто, пронизки, підвіски.

Основою господарства племен середньодніпровської культури були скотарство та землеробство. Загальноприйнято вважати, що трикутники символізують жіночий і чоловічий початки (кут вгору — символ чоловічого початку, вниз — жіночого). Ялинки несуть семантику світового дерева, означають впорядкованість світобудови і водночас — досконалість земного світу. Горизонтальні та діагональні ряди найшвидше відбивають уявлення давнього населення про ярусність будови світу і зображають природні сили. Косі лінії багато дослідників пов'язують з дощем, вітром тощо.

До бронзового часу належать комарівська і тшинецька культури. Орнаментація на посуді обох культур в основному прокреслена. Для тшинецької культури характерні так звані “рогаті прясла” — вироби мало відомого призначення. На деяких з них помітні загадкові знаки. Нагадаємо, що досить переконливу спробу пояснити семантику пізньотшинецького прясла-колеса з с. Таценки зробив М.Чмихов. На його думку, обертання прясла найкраще символізувало рух кола зодіаку. Вченим також наочно показано відповідність композицій з наколів на торцевих площадках спиць прясла з Таценок основним зорям і символам семи сузір'їв, що їх Сонце проходило від точки весняного до точки осіннього рівнодення в 1620—1650 рр. до н. е. [40. ст. 149–151; ст. 154–155 ]. Про духовну культуру представників тшинецько-комарівської групи свідчать численні різноманітні прикраси з міді, бронзи, рідше золота і срібла, їх можна поділити на кілька основних типів: шпильки, браслети, фібули, кільця, підвіски. Шпильки розрізняються за формою головки — ромбічні, спіральні, круглі або конічні. Браслети мають один чи кілька обертів, їх кінці часто закручені у великі спіральні щитки. Є фібули (застібки) і хрестоподібні підвіски. У комарівській культурі виявлено також лійчасті, спіральні підвіски та підвіски у формі півмісяця. Спіраль в різних варіантах була, очевидно, основним мотивом у виготовленні прикрас цих культур.

Очевидна подібність спіральних мотивів на прикрасах і зображень змія-дракона на неолітичній кераміці Трипілля. Пам'ятаючи смислове навантаження образу змія, неважко зрозуміти, чому саме цей символ, був поширений на жіночих прикрасах.

На поверхні рогової сокири з села Дударків Бориспільського району поблизу м. Києва зображене стилізоване дерево у вигляді спіральних закруток та зображення семи тварин, серед яких, на думку І. Винокура і Д. Телегіна, впізнаються свиня, кінь, лань і, очевидно, якийсь хижак. В кутку знаходимо малюнок згорнутої змії (можливо, вужа). Стовбур дерева вкритий складним геометричним орнаментом, який легко пов'язати з землеробською символікою, культами рослин і тварин.

У Подніпров'ї та на Волині знайдено предмети із загадковими зображеннями. Наприклад, амулети з Бондурівки на Вінниччині, Сахнівки Черкаської області та ін. Можливо, вони слугували матеріальним втіленням віри в особистих духів-покровителів, а може, відбивали уявлення вищого порядку, скажімо, символізували єдність Всесвіту або були еволюцією культу чуринги в модель організованого і впорядкованого Космосу.

Серед матеріалів білогрудівської культури цікавими є зольники — невеликі пагорби попелу висотою до н 0,8м і до 40 — 50м у діаметрі. У попелі трапляються фрагменти кераміки, знарядь праці тощо, під ним — сліди вогнищ. Переконливо пов'язувати зольники з культом вогню і хатнього вогнища, які вшановували білогрудівці. Можливо, з цим культом пов'язаний звичай фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Шанобливе ставлення до вогню широко відоме в українській народній культурі, що є також вагомим аргументом на користь даного припущення.

Знаходимо в білогрудівців і спіральні підвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо. Виявлено глиняну пластику — фігурки тварин. З глини ліпили також прясла, модельки “хлібці” і “коржі” були прототипами, обрядового хліба, без якого неможливо уявити стародавню українську культуру. Зв'язок і спадкоємність видаються цілком логічними.

Скарби культури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині і Держева на Львівщині. Складалися вони в основному з бронзових серпів та прикрас. Скарб із Держева містив, зокрема, хрестоподібну підвіску, що і нагадує стилізоване антропоморфне зображення. Цікаво, що єгипетський ієрогліф такої форми є символом і життя. Хрестоподібні підвіски поряд з естетичним мали певне магічно-ритуальне призначення. Різновиди зображення хреста в різних світових і культурах подає О. Братко-Кутинський.

Він, зокрема, і пов'язує цей знак з абстрактними символами світобудови. Вертикальна лінія — знак астрального вогню, а також фалічний знак, що символізує чоловічий (позитивний) чинник світобудови — Бога Батька, а також Світло, Силу, Мудрість, Північний полюс. Горизонтальна лінія — знак астральної води — символізує жіночий (негативний) чинник світобудови — Богиню Матір, а також Слово, Знання, Південний полюс. Відповідно поєднання цих двох ліній утворює знак хреста, який означає поєднання чоловічого й жіночого початків у спільному нащадку, символізує Бога Дитя, Святу Трійцю, а також єднання, Любов, Життя, Творення.

На території Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя України у бронзовому віці поширилася катакомбна культура (друге тисячоліття до н. е.). У поховальному обряді катакомбних племен певну роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням, про що свідчить наявність у багатьох могилах глиняних курильниць у вигляді невеликих плоских мисочок. Курильниці, як і горщики, старанно орнаментовані. Інколи курильниці замінювали простим уламком горщика, в який клали жарини і, очевидно, пахощі. В цьому дослідники вбачають подібність зі стародавнім Єгиптом.

Для племен катакомбної культури характерний обряд моделювання черепа. Здійснювалось воно спеціально приготовленою глиняною масою, яку накладали на череп, попередньо очищений від м'яких тканин. Вперше череп, оброблений таким чином, зафіксований в похованні на стоянці Ігрень під Дніпропетровськом. У похованні Кургана в групі Аккермень Мелітопольського району Запорізької області орбіти очниць жіночого черепа були заліплені червоною фарбою. Подібні черепи із замазаними червоною глиною очима знайшов А. Щепинський в Степовому Криму. Модельовані черепи знайдено також в Присивашші, на півдні Донеччини, у Херсонській, Миколаївській областях, у Степовому Криму тощо. Крім кістяків, тут виявлено побутові речі, зброю, прикраси, одяг, інші вироби з бронзи, дерева, каменю. Характерна риса катакомбних поховань — наявність червоної вохри. Варіативність у моделюванні черепів вказує на соціальну неоднорідність похованих в межах однієї вікової трупи. Взагалі, надання черепам померлих живої портретної подібності — досить розповсюджений звичай у багатьох народів світу, які перебувають на етапі передкласового і ранньокласового суспільства. На думку О. Авдєєва, необхідність відтворення образу родича пов'язана з посиленням інтересу до особистості конкретної людини.

Звичай моделювати черепи та вшановувати їх тісно пов'язаний з культом предків, розповсюдженим у народів, які перебувають на рівні розкладу первіснообіцинних відносин і формування ранньокласових. Зміцнення цього культу пов'язують з виникненням союзів племен і ранньодержавних утворень. Населення України катакомбної культури належало до таких ранньокласових утворень. Власники модельованих черепів найшвидше належали до особливого стану катакомбного суспільства —- вождів, жерців, а також членів їх сімей чи родів.

На думку М. Чмихова, в духовній культурі населення України епохи бронзи стало зміцнюватися уявлення про незалежну від тіла душу. На цьому і ґрунтувався поховальний обряд. З кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за своєю конструкцією поховальні споруди. Це — багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Масштаби, піраміди та кургани мають багато спільного. Найдавніші масштаби й кургани з'явилися одночасно — в мідному віці (в Єгипті це був час Раннього царства). Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, котрий водночас означав первісний “пагорб творення” та “з'являтися в славі”, зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. З часу появи пірамід (з епохи бронзи) поховання фараона, народженого, за тогочасними уявленнями, з тіла бога Сонця, передбачало його злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога. Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в масштабах, тож останні також є символами Сонця).

М. Чмихов робить висновок, що таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, з родючого чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під час його сходу є й курган, форма котрого при спорудженні, за допомогою досилання часто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді у плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко встановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в багатьох народів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи — уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. В Давньому царстві (Єгипет) вважали, що після смерті фараон і вельможі завдяки своїм священним знанням назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового життя; У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у масштабах, простолюдинів — у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у масштабах, решту — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням посмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальні заклинання. У Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок раннього залізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів, ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди, всі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судом богів і мати з собою священні заклинання поховального культу простих смертних, а не фараонів.

Індоєвропейці належали до народів, котрі зводили найдавніші кургани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислу поховального обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані в давніх індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовлене соціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку користувалася індоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після смерті до нових земних перевтілень. Надалі право на безсмертя можна було заслужити й відповідною поведінкою, а ще пізніше — приносячи божествам спеціальні, часто багаті жертви. Отже, М. Чмихов вважає, що у трансформації ідеї поховального обряду в індоєвропейців, так само, як і в єгиптян, можна виділити три стадії. На першій маємо нечисленні кургани епохи ранньої бронзи, споруджувані, очевидно, лише для знаті; на другій — кургани епохи середньої бронзи, поховання знаті в яких супроводжувалося особливими космічними символами (возами, зброєю, амулетами, посудом, стелами, різними ритуальними предметами), що допомагали перенесенню душ до вічного блаженства на відміну від простих смертних, душі яких, піднявшись на небо, знову мали повертатися на землю; на третій — уніфікацію поховального обряду та появу в умовах нового витка соціального розшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця бронзового — початку ранньозалізного віків.

У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вважалася для людей основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди вочевидь домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Поховальний обряд зберіг складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву “пуруша” (“чоловік”, “людина”). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений з тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що виявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші “нелюдської природи”. Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисами єгипетського “ка” (а частково — й “ба”), дають підстави припустити, що основними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України були кам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні, їх знаходять покладеними в поховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих. М. Чмихов наводить основні риси пуруші, описані в давньоіндійських священних книгах. Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоч іноді й “безстатевим”, Причому, якщо зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінно чоловічими. У тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті воно налічувало дві частини “того, що вище пупа”, дві частини того, що “нижче пупа”, один і другий “боки” й “опору” (очевидно, ноги). В іншому варіанті за вертикальним поділом названо чотири частини: нижня (одна чверть) і верхні (три чверті) тіла. Нижня асоціювалася з ногами, верхня — зі стегнами, руками, вустами (іноді — грудьми, шиєю, головою). Кожен із способів поділу тіла пуруші пов'язувався з різними актами його творення й перетворення, де окремі його частини мали особливе призначення.

Пуруша вважався представником вищих верств суспільства. Він або його аналог був брахманом як серед людей, так і серед богів, що цілком відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергу наймудріших жерців — риши. Пурушу характеризують і як загального володаря. Отже, в його образі можна бачити представника не лише духовної, а й світської влади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія. Пурушу ототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою, Агні, Праджапаті, Шивою, Вишну, Сурр'єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іноді — з богинями Адіті та Вирадж.

Названі риси пуруші реалізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптур бронзового та ранньозалізного віків. Ці скульптури (стели) уособлюють тіло людини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до “безстатевого” пуруші, не мають ознак статі, а можливо, зображають жінок). Тіло стели, як і пуруші, розчленоване на одні й ті самі частини, має виразну горизонтальну чотиристоронність, котра відповідає чотирьом сторонам світу. Антропоморфні стели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести до представників знаті.

Одним із найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Тож образ пуруші або його аналогів, пов'язаних з культом земного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Символіка всеосяжних пуруші – Брахмана. Варуни, “золоторукого”, “простягаючого всім руки”, “обіймаючого все” Савітара вбачається в зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою. Символіці пуруші – Брахмана, одним з образів якого був “великий палець”, близька символіка стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями. Атрибути Варуни та Митри як “пастухів Всесвіту” втілені в зображеннях ґирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели з вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами.

Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.

Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, що їх створювало прадавнє населення території України, а з іншого — їхній підтрикутній “серцеподібній” формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предмети з поховань, а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.

Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також різні ґрунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх вари, з нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом заповнив собою увесь світ, став над ним, обійняв усю землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовувалися й як святилища) відповідає і загальнокосмічній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі у скіфських) та середньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ слов'ян-язичників.

Яскравою сторінкою духовної культури кінця бронзового — початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні, очевидно, новорічні обряди, пов'язані з найважливішими богами. їхні аналогії добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням значення культу вогню, зокрема небесного, та землеробства. Отже, подібні моменти в найдавнішій культурі Індії, Єгипту і України прослідковуються досить чітко.

П.Третьяков вважав, що трипільські племена Придністров'я і Середнього Придніпров'я у своєму розвитку набагато випереджали інші народи. Він робить висновок: “у третьому тисячолітті до н.е. в області нижньодунайських і трипільських племен лежали головні центри стародавньої землеробсько-скотарської культури Східної і Середньої Європи, які мали значний вплив на життя і культуру інших племен”.

Аналізуючи розвиток південно-степових регіонів України, вчений відзначає, що на початку другого тисячоліття до н. е. тут широко розповсюдилось скотарське господарство. Відносно мало заселені досі степові простори були зайняті племенами з пастушим способом життя. З цього часу скотарські племена надовго стали господарями степової зони. В їх культурі відобразились тісні зв'язки з населенням степів Сибіру і Кавказу із центрами стародавнього скотарства Середньої і Передньої Азії.

М.Біляшевський вбачав в духовному житті енеолітичного населення України риси культури, яка проникла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту.

На думку О.Знойка, значний вплив на етногенез і культурний розвиток слов’ян мали народи, споріднені з племенами, що походили з долини Дворіччя (району міста Ура), і з племенами шумерів. Серед них переважали поклонники Місяця, яких витісняли сонцепоклонники барбарtй (Бар-Бар — бог Сонця). Рятуючись від знищення, племена пастухів відкочувалися (у третьому тисячолітті до н. е.) з району міста Ура на північ до гір Харрен, а потім у Малу Азію і в долину Дніпра-Дністра-Дунаю і Північне Причорномор'я. Головним ідолом астрального культу в Малій Азії і на території України з другого тисячоліття до н. е. був Місяць. Звичайно, вплив цього культу на вірування населення України був. Досить згадати розповсюдження семантики місяця ще в знакових системах Трипілля, а потім поширення зображення Місяця в археологічних знахідках епохи бронзи, в побутових речах і прикрасах скіфів тощо. Пізніше сонце, місяць і зорі етили головними персонажами української міфології і обрядової пісні. Висновки про зв'язок з культурним світом Стародавнього Сходу підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями.

Безперечно, контакти з країнами Півдня були, і була культурна взаємодія. Але питання про інтенсивність і масштаби такої взаємодії залишається не до кінця з'ясованим.

Дедалі більший вплив на духовне життя суспільства епохи бронзи справляють соціальні відносини. Цікаво, що тогочасними символами влади дослідники вважають лук, стріли, булаву, сокиру і стрекало (дерев'яний держак з бронзовим жальцем, яким поганяли худобу). І. Шарафутдінова вважає, що орнаментована сокира-молоток, стрекало і подібні їм речі могли бути символами особливого положення і влади воєначальників, вождів, жерців. Вона ототожнює їх з булавою та іншими сакральними предметами.

Кам'яні булави знайдені в соціальне значущих комплексах з модельованими черепами. В одному з них виявлено набір з семи наконечників стріл і стрекало. Можливо, число сім має певний магічний зміст. М. Новикова, аналізуючи архаїчні тексти української магії, зазначає, що “символізацію числа “сім” біофізики виводять з властивостей людської пам'яті: сім знаків — максимальний об'єм “миттєвого” усного запам'ятовування та Відтворення... У багатьох замовляннях “сім” (й інші числа зі значенням “багато”) як атрибут підкріплюється іншим атрибутом — кревністю (“брати”, “сестри”). Кревність у замовляннях розуміється як включення в якусь єдину групу. Певно, сім стріл символізувало включення покійного до соціальне значущої групи, до представників влади чи до їх родичів. Логічно припустити, що число “сім” в даному випадку водночас було ознакою пам'яті живих про померлого.

На території навколо сучасного Токмаку було розселене одне з найсильніших племен Інгульської катакомбної культури з власним святилищем, яке розкопала Запорізька експедиція в кургані біля с. Виноградне, іншим подібним святилищем могла бути Кам'яна Могила. Бронзовим віком датуються її найпізніші зображення лінійно-геометричного типу. Серед головних сюжетів — коні, людські ступні, стилізовані гарби із запряженими биками. Саме такі сюжети, як побачимо далі, символізували проводи покійного в потойбічний світ. Ще більшого поширення набула астральна, зокрема, зодіакальна символіка.

Обряд моделювання черепів у племен Інгульської катакомбної культури відображає складну соціальну структуру тогочасного суспільства, а також розвиток уявлень населення про життя і смерть, віру в потойбічне життя і можливість відродження. Важливо відзначити, що в Подніпров'ї цей обряд зустрічається дуже рідко. Не знайшов він розповсюдження і в Північно-Західному Причорномор'ї. Найвірогідніше, що населення не сприйняло генетичне чужий ритуал, який суперечив його світогляду.

Серед археологічних культур бронзового віку виділяються зрубна (XVI—XII ст. до н. е.), сабатинівська (XIV—XII ст. до н. е.) і Білозерська (XI—IX ст. до н. е.). Поселень, що належать цим культурам, значно більше, ніж катакомбних. Це свідчить про осілий спосіб життя населення, основним заняттям якого стали скотарство і землеробство. Найбільш поширеним типом поховальних споруд досліджуваних культур є кургани; в пізньому періоді з'являються також безкурганні могильники. Покійників клали в скорченому стані на бік, кисті рук — перед обличчям, головою, як правило, до сходу чи з деякими відхиленнями у бік півночі або півдня. Така форма трупопокладення, як вважається, пов'язана з уявленням про символічне повернення померлого в лоно Матері-Землі у позі зародка з надією на відродження у новому житті. Саме певний світоглядний зміст останньої пози померлого міг обумовити її поширення серед носіїв землеробсько-скотарських культур пізнього енеоліту та доби бронзи [30, ст. 108], а повернення покійника головою на схід, можливо, символізувало зв'язок населення з країнами Близького Сходу.

Найпоширенішим типом керамічного посуду зрубної культури є горщик банкоподібної форми. Орнамент вкриває лише верхню частину посуду. Нанесений він відбитками шнура або має вигляд прокреслених ліній. Інколи орнамент втрачає ритмічність, повторюваність елементів, у його складі часто трапляються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, схематизовані зображення тварин тощо. Учені вважають, що в даному випадку ми маємо справу з примітивним піктографічним письмом. Найбільш цікавими є “піктограми” на горщиках знайдених біля с. Рубці на Осколі та м. Артемівська Донецької області. Всього відомо близько 300 знахідок посуду зрубного часу із загадковими знаками. Як бачимо, висновки про наявність письма в населення України епохи бронзи підтверджуються археологічними даними.

Серед керамічних виробів сабатинівського типу зустрічаються предмети пластики — фігурки тварин, а також невеликі глиняні “хлібці” різної форми, безсумнівно, культового призначення. Кераміка бондарихінської культури своєрідна, відмінна від кераміки синхронних культур. Орнамент, що складається з ямок різної форми, відбитків гребінцевого штампа чи відрізків так званого. перевитого шнура (“гусеничка”), вкриває, як правило, всю поверхню виробу. Для бондарихінського посуду характерний також оригінальний тип візерунка у вигляді наколотих трикутників, а також валиковий елемент орнаменту. Як і в зрубній культурі, зустрічається посуд із загадковими знаками. Один такий горщик з “піктограмою” знайдений, наприклад, у житлі на поселенні Бондариха. Його поверхня вкрита прокресленими фігурами і знаками у вигляді хрестиків, наколотих трикутників тощо. Горнятко висотою лише кілька сантиметрів, безперечно, мало якесь культове призначення.

Деякі аспекти духовної культури населення України епохи бронзи можна побачити, аналізуючи культові пам'ятки зрубної культури. Матеріали курганів допомагають відтворити обряди, їх направленість, а також відповідні уявлення про навколишній світ тогочасних людей. Обряд поховання можна розглядати як початкову фазу переправлення померлого з реального світу в потойбічний. Як слушно зауважує В. Отрощенко, поєднання в обряді поховання матеріальних можливостей і ідеологічних стереотипів дає змогу моделювати не тільки сам обряд, а й те розуміння світу, яке в ньому втілене.

Загальна модель поховального обряду первісного суспільства запропонована В. Бочкарьовим. Він бачить у поховальному обряді передусім прояв конфлікту природи і культури, тобто суперечність між бажанням людини співробітничати з природою і неминучістю смерті кожного конкретного індивіда. Одне з цих самих драматичних і неминучих зіткнень — смерть людини, яка означає безпосереднє і фатальне вторгнення природи в сферу культури, руйнує соціальні зв'язки і загрожує хаосом всьому колективу. Перебороти цей конфлікт, це зіткнення культури і природи в первісному суспільстві і покликаний поховальний обряд. Це його найважливіша культова функція. Проблема вирішується ідеологічно (як і зараз), але в дусі міфологічної свідомості, за рахунок розповсюдження сфери культури за її межі. Якщо природа через смерть втручається в культуру, то культура проводить контрвтручання. Вона свідомо і цілеспрямовано здійснює (обрядом і ритуалом) перехід, переправу людини із життя до смерті, із цього світу в інший, із культури до природи. Тим самим процес немов би береться культурою під контроль. Концепція переправи в потойбічний світ допомагає глибше зрозуміти зміст і значення, поховальних обрядів і об'єктивно передбачає наявність у людини того часу уявлень про багатовимірність простору, про існування інших світів, про життя після смерті.

Цікаво проаналізувати поховальний обряд через призму синергетичної концепції. Тоді смерть окремої людини може розглядатися як своєрідна точка біфуркації, коли в певній соціальній системі наростають зміни і в момент смерті вони досягають свого апогею, загрожуючи, за визначенням В. Бочкарьова, руйнуванням соціальних зв'язків і хаосом. У цій ситуації поховальний обряд покликаний забезпечити соціальній групі можливість швидко збалансувати внутрішні зв'язки і гармонійно поєднатися з природою. Інакше кажучи, природа і культура через взаємодію за допомогою ритуалу поховання потенційно отримують шанс вийти на новий рівень самоорганізації, перебороти хаос і увійти в стан природної культури і культури природи. Померлий виступає своєрідним медіатором між двома світами.

На поселеннях зрубної культури поки не зафіксовані культові споруди. Очевидно, ритуальні дії здійснювались всередині жител. Так, в житлі поселення біля с. Ільїчівка на Сіверському Дінці виявлено комплекс культових предметів, що складається із одинадцяти глиняних “хлібців”, чотирьох товстостінних чашок і шматка крейди з вирізаним на ньому косим хрестом. Отже, в обрядах, що проводились в житлах, використовувалась дрібна культова пластика. Логічно припустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення добробуту сім'ї, відтворення повноцінного і здорового потомства, продуктів землеробства і поголів'я худоби. Сліди землеробського і тваринницького культів, а також культу предків — очевидні. Крім того, проведення ритуальних дій в житлах свідчить про початки демократичності, коли кожна людина могла спілкуватися з богами і духами без посередників і у визначеному нею самою місці.

Курган на поселеннях зрубної культури виконував не тільки меморіальну, а й культову функцію. Саме курган, який могильною ямою був у підземному світі, а вершиною тягнувся до неба, став своєрідним мостом, що зв'язував підземний, земний і небесний світи. Він втілював уявлення людей про триярусну будову світу. Люди, які здійснювали культові церемонії на його вершині, поєднували майбутнє, минуле і сучасне, спілкуючись з міфічними першопредками і богами. Можна говорити про особливе місце Кургана в системі світоглядних уявлень племен бронзового часу. Аналіз археологічних матеріалів дає підстави вважати, що довгі кургани взагалі і валоподібні споруди між курганами зокрема використовувались як святилища відкритого типу. Аналогічну традицію бачимо в населення України першого тисячоліття н. е. Довгі кургани на території України розкопані в Донецькій і Луганській областях, особливо поширені вони в Подніпров'ї. У середині XIX ст. П.Савельєв розкопав Довгу могилу біля Александрополя Дніпропетровської області, а І. Забелін дослідив подібні поховання біля хутора Геремесова Запорізької області. Він, зокрема, особливо підкреслив зв'язок довгих курганів епохи бронзи зі скіфськими царськими курганами. Розкопки біля села Балки Запорізької області підтвердили правильність висновку І. Забеліна. Тут на валу довгого кургану виявили святилище скіфського Арея, де був встромлений в землю меч. Складні валоподібні споруди розкопані в Запорізькій, Херсонській областях, в Криму і Північно-Західному Причорномор'ї.

Характерна риса довгих курганів — різноманітність їх форм: від овала правильної форми до більш складних фігур, скажімо, у вигляді вісімки, поєднання симетричних і не симетричних споруд. Така складна конфігурація курганів бронзового часу дала підстави вважати, що, з висоти пташиного польоту вони могли сприйматися як велетенські знаки-зображення, і що саме з цією метою вони і споруджувались. Ю. Шилов біля сіл Велика і Мала Білозерка Запорізької області виявив кургани у вигляді змія, а також кургани, що символізують Сонце, людину і птаха. На спині “птаха” був спалений померлий.

Після ретельного вивчення археологічного матеріалу і аналізу зовнішнього вигляду курганів Ю. Шилов зробив висновок про основний мотив світосприйняття населення, яке зводило ці кургани, — мотив взаємозв'язку Хаосу і Космосу двох фундаментальних станів-чинників світобудови. Дослідник простежує в степових курганах також символіку Місяця і Бика. Він підкреслює, що сюжет про народження і смерть Місяця є одним з основних в зображеннях на археологічних знахідках. Справді, культ Місяця був досить поширений у стародавніх народів. Фази Місяця — виникнення, ріст, зникнення, за яким йде нова поява через три темні ночі, — відіграли величезну роль у виробленні циклічних концепцій. Аналогічні концепції знаходимо передусім в архаїчних апокаліпсисах і антропогоніях (міфах про походження людини). Потоп покладає кінець виснаженому і грішному людству і народжується нове, відроджене людство, звичайно, від міфічного предка, врятованого від катастрофи. Аналіз цих груп міфів виявляє їх місячний характер. Подібні сюжети характерні і для світогляду населення України другого тисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н. е. Адже місячний режим виявляє не тільки короткі проміжки часу (тиждень, місяць), а й слугує архетипом для тривалих періодів. Власне кажучи, народження людства, його ріст, його старіння і зникнення уподібнюються місячному циклу. Домінуючим в усіх космічно-міфологічних місячних концепціях є циклічне повернення того, що було раніше, — “вічне повернення”. Тут також знаходимо мотив повторення архетипової дії, спроектованої в усіх планах — космічному, біологічному, історичному, людському тощо. Водночас виявляємо циклічну структуру часу, який відроджується при кожному новому “народженні”, в якому б вигляді воно не проходило. Це “вічне повернення” свідчить про онтологію, не зачеплену ні часом, ні становленням. Можемо говорити про людиновимірність історії та історичність людини.

Досить поширена в степових курганах і символіка Сонця. Так, Ю. Шилов, аналізуючи восьмий шар Високої Могили, зазначає, що він мав вигляд хреста, вписаного в широкий овал. Це, пише дослідник, різновидність символіки Сонця, яке повеліває чотирма сторонами світобудови і порами року. На горизонтальній округлій вершині знаходився вимощений камінням жертовник з уламками кісток і посуду, слідами вогнищ. Від “сонця”, як показали аерофотознімки, розбігались 12 променеподібних доріг. Вони орієнтовані на найбільш яскраві зірки зодіаку. Встановлений зв'язок кожної з доріг з певною календарною датою. Подібно О. Знойку, Ю. Шилов робить висновок: “Приклад 6-8 шарів Високої Могили показує перехід від місячного до сонячного зодіаку. Це було викликане витісненням місячного і утвердженням сонячного календаря. Така зміна в другій половині третього тисячоліття до н. е., очевидно, мала загальноєвропейський характер. На думку вченого, матеріали “степових пірамід” свідчать про тривале перебування в Азово-Чорноморських степах залишків арійських племен після їх часткового переселення в Індію. Підтвердженням цього є досить близькі паралелі індійського пуруші і духовного світу праслов'ян, які наводить М. Чмихов. “Відповідають один одному міфологічні сюжети, послідовність їх розгортання, а головне, місце людини в системі світопорядку. Людина і в “Рігведі” і в “пірамідах степів” богорівна: представники суспільства — вожді, мудреці, посланці в інші світи — уподібнюються божествам. Ці божества не підняті над суспільством, не надприродні, їх раціональне коріння цілком очевидне. Однак вони концентрують в собі і матеріальні, і духовні сторони буття, причому на межі можливостей первісної культури, а можливо, що і людської природи взагалі”. Подібно до багатьох дослідників, Ю. Шилов наголошує на “особливо значному впливові цивілізацій Близького Сходу на племена Азовсько-чорноморських степів третього — другого тисячоліття до н. е.”. В культурі цих племен знаходимо універсальний символ світового дерева, їм властива віра в безсмертя людського духу, втілена в багатьох археологічних знахідках. Саме ця ідея була покладена в основу поховального обряду.

Отже, довгі кургани зрубної культури були передусім культовими спорудами. Як слушно вважає В. Отрощенко, ідея переправи, покладена в основу поховального обряду первісного суспільства, дозволяє трактувати плоский гребінь валоподібної споруди з укріпленими камінням і глиною відкосами як ритуальну дорогу, тобто як початок шляху, який повинен пройти померлий в інший світ. Різновисокі кургани, що оточували вал з обох сторін, допускали реальне чи символічне вознесіння тіла (душі), так само, як і опущення вниз. Можливо, така варіативність означала уявлення про те, що не кожна людина чи її духовна сутність гідна бути прийнятою на небі. Дуже ймовірна наявність в світогляді населення України того часу ідеї про обумовленість подальшої долі померлого його реальними земними справами.

Важливим елементом ритуалів проводу на той світ був візок. Показово, що мотив шляху і мандрівництва є одним з основних в слов'янській міфології. Безпосереднє відношення до переправи померлого за допомогою візка мають і поховання тварин — тяглової сили. Передусім це парні поховання коней із залишками вуздечок, наприклад, у кургані біля с. Биково Луганської області. Частіше знаходять деталі вуздечок при померлих. Семантику поховального ритуалу несуть зображення возів і коліс на посуді із поховань. Біля могильних ям кургану біля с. Іванівки Межівського району Дніпропетровської області виявлені черепи і кінцівки биків, які, враховуючи знайдений матеріал поховання, можуть розглядатися як тяглові тварини.

Не можна виключати і охоронних функцій Цих тварин по відношенню до померлого. Знаючи поширеність зображень бика і його статуеток в попередній час, можна припустити, що кам'яні голови у вигляді бика символізували небесного Бога-Бика. Саме він символізував небесний зодіак і космічний шлях душі померлого в інші світи. Подорож, здійснювана переїздом, вимагала серйозних матеріальних затрат (візок і пару коней чи биків міг дозволити собі лише представник заможних верств, так само як і жертвоприношення богам у вигляді тварин. Тому логічно припустити, що основна маса населення використовувала більш простий і дешевший спосіб переправи — перехід пішки. Саме його відображено на ряді археологічних знахідок. Так, на одному з глечиків поховання кургану біля с.Волчанка в Куйбишевській області бачимо фігуру чоловіка, що йде в далечінь. Зображення чоловіка знайдено в похованні, де був покладений підліток. Можливо, його і повинен був провести в потойбічний світ його старший предок, зображений на посуді.

Характерний для племен зрубної культури ще один шлях переправи — трупоспалення. В уявленнях тогочасного суспільства померлий відходив у потойбічний світ разом з димом ритуального вогнища, яке, як правило, запалювалось тут же на кургані. Курган був і святилищем відкритого типу, де проводились інші обряди, пов'язані з різними сторонами життя - людей бронзового віку, зокрема, з господарськими потребами. Як правило, всі вони супроводжувались вогнем. Можливо, це певним чином доводить правильність висновків щодо подібності вірувань населення Індії і України відповідного часу. У. Норман Браун в праці “Індійська міфологія” зазначає, що “найдавнішим літературним пам'ятником Індії є “Рігведа”. Вона була створена на архаїчній формі санскриту племенами аріїв, які прийшли в Індію з північного заходу, ймовірно між 1500 і 1200 рр. до н. е.”. Як бачимо, аналогії у світоглядній традиції доповнюються хронологічно, адже мова йде про бронзовий вік в Україні, а північний захід асоціюється з племенами степової України того часу.

Археологічні матеріали дають підстави припустити, що діючі поховальні пам'ятники використовувалися не тільки як святилища, а й навпаки, з часом святилища використовувалися з поховальною метою. Простежується тенденція освятити, “освоїти” місце майбутніх поховань. Цій меті підпорядковувались складні системи круглих ям. Такі системи наявні на території Дніпропетровщини, Херсонщини, Криму. Традиція освячувати певну територію відображала загальні закономірності розвитку людської свідомості. В уявленні людей того часу будь-яка територія, зайнята для проживання, мала попередньо перетворитися з “хаосу” на “космос” завдяки певному ритуалу. Численні дії освячення простору (в нашому випадку кургану і території біля нього), предметів, людей і т. д. свідчать про жагу первісної людини бути. Саме через ритуальні дії на кургані, що символічно повторювали акт творення і впорядкування Всесвіту, людина надавала створюваному нею світу відповідності позаземним архетипам. Все це ми знаходимо в українській міфології першого тисячоліття н. е.

Племена степової України другого тисячоліття до н.е. поклонялися кам'яним та дерев'яним ідолам. Біля с. Терни на валу Довгої могили було виявлено дерев'яного ідола, який багатьма дослідниками ототожнюється з кам'яними ідолами і зображеннями зрубної культури. Показово, що дерев'яні ідоли встановлювались над перекриттям поховань: курган-поховання біля с. Пролетарське Дніпропетровської області, курган-поховання біля с. Виноградне Запорізької області, курган-поховання біля с. Видножино Запорізької області. Логічно припустити, що вони символізували зв'язок покійного з небесним світом. Досить переконливим видається висновок про те, що представники зрубної культури мали уявлення про структурну організованість простору по вертикалі і горизонталі. Ці уявлення втілювались не лише в монументальних формах валоподібних святилищ, а й культових предметах. У цьому контексті привертає увагу серія жертвенних ножів з селища Стара Нагавська та Єлисеєвичі в Приазов'ї. Найбільш цікавим є ніж із Старої Нагавської з сокироподібним виступом і “пливучим” птахом з невідомими тваринами по боках. На думку В. Отрощенка, тварини по боках — традиційне оточення світового дерева (осі). Даний сюжет — примітивна схема і святилища, і світобудови. Можливо, що правильніше було б бачити в сокироподібному виступі прообраз світового дерева, але сама ідея наявності семантики центру або світового пагорба (роль якого часто виконував курган) досить слушна. Адже, поряд з вірою у небесні прототипи у свідомості давньої людини важливе місце посідало поняття “центру”. Символіку “центру” можна сформулювати таким чином: 1) Священна Гора, де зустрічаються Небо із Землею, розташована в центрі Світу (особливо сильною дана тенденція стала у скіфів); 2) будь-який храм чи палац, відповідно, будь-яке священне місто чи царська резиденція, є “Священною Горою”, а отже, і повним центром; 3) будучи Віссю Світу, священне місто чи храм розглядаються як точка дотику Неба, Землі і Пекла. Пекло, центр Землі і “Ворота Неба” перебувають на одній осі, по якій здійснюється перехід з однієї космічної сфери в іншу. Названі риси символіки чітко простежуються в культурах країн Сходу, що мали певний вплив на духовне життя населення України. Наявні вони у певній видозміні в слов'янському язичництві і в пізнішому християнстві Київської Русі, яке, по суті, стало в народному середовищі продовженням тисячолітньої культурної традиції, що склалась на українських землях протягом попередньої історії.

Характерною рисою обрядових дійств населення України епохи бронзи було жертвоприношення. Звичайно, в жертву приносилась велика рогата худоба чи коні, але при вивченні святилищ були виявлені й людські кістки і, навіть, зроблені з них знаряддя. Отже, з великою часткою ймовірності можна припустити, що людські жертвоприношення також здійснювалися. Можливо, були випадки ритуального канібалізму. Це підтверджується результатами судово-медичної експертизи кісток людини з поховання біля с. Нове Херсонської області. Історія стародавнього світу має такі аналоги. Прояви канібалізму в середовищі стародавніх іраномовних племен зафіксовано і в писемних джерелах. Можливим проявом такої традиції може бути широко відомий звичай виготовляти ритуальні чаші з черепів вбитих ворогів, досить поширений серед скіфів.

Важливим елементом культових церемоній був посуд, зокрема, дерев'яні чаші з поховань зрубної культури. Бронзові оправи на них містили вагоме смислове навантаження. Так, в сюжеті на дерев'яній чаші з с. Велика Білозерка Запорізької області центральним елементом є стилізоване дерево (ялина). Внизу дерева чітко виділяється ромб, який дослідники пов'язують з символікою жіночого початку і родючості.

Найбільш розгорнута модель світобудови відтворена на керамічному посуді з поховання біля с. Новопавлівка. Тут простежуються чотири орнаментальні зони, потрійний зигзаг під ребром, зображувальний фриз, розділений хвилястою лінією, геометричний орнамент, косі лінії тощо. Така орнаментальна схема відображає просторові уявлення населення бронзового часу. Нижній світ представлений умовно водною поверхнею по лінії ребра. На цій поверхні зліва направо пливуть дев'ять каченят, одне з яких пірнає, символізуючи таким чином контакт між земним і нижнім, невидимим світом. Зліва зображені два ромби, розділені лінією, і кут вершиною вниз, що пов'язується дослідниками з символікою жіночого початку. Праворуч — дві модифікації хреста, кут вершиною вверх і похила лінія — знаки чоловічого початку. Верхній світ переданий одинарною хвилястою лінією і рядом косих рисок, що, вірогідно, зображають небо і сонце. Аналіз композиції показує розмежування сфер, протиставлення категорій верх-низ, лівий-правий, наявність зв'язку між сферами. Можемо зробити висновок, що в населення України епохи бронзи існувала уже вироблена система поглядів на світ.

У межах України за доби пізнього неоліту, енеоліту та бронзи відомі три провідні традиції поховань: 1) близькосхідно-анатолійсько-балкано-дунайська, репрезентована переважно в ранньому та середньому трипіллі й пов'язана зі скорченими трупопокладеннями під житлами; 2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов'язана з трупоспаленням — культура лінійно-стрічкової кераміки; 3) скотарсько-степова, відома за похованнями в ямах з використанням вохри, інколи каменю і курганних насипів. Перша надійно пов'язується зі східно-середземноморсько-балканським культурним світом і має численні паралелі в давньоземлеробських культурах Близького Сходу, Анатолії тощо. Разом з тим, на деяких поселеннях придніпровської щербанівської групи доби середнього Трипілля під підлогою жител відкрито й трупоспалення. Взагалі для населення пізнього Трипілля поховальний ритуал не був сталим та уніфікованим. На думку багатьох дослідників, це безпосередньо пов'язано з істотною взаємодією населення середземноморського антропологічного типу з тубільними мешканцями південних районів Східної Європи.

На думку Ю. Павленка, доцільно пов'язувати різні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями давніх людей відносно того, як обрядовими діями можна вплинути на долю людської душі після смерті тіла.

Логічно припустити, що у різних народів існували неоднакові переконання. За С.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно, були дві: збереження тіла чи хоча б його частини — черепа, інколи з наданням йому ознак обличчя померлого (що ми бачили в катакомбній культурі), або, навпаки, намагання повністю знищити тіло небіжчика. Перша пов'язана з уявленнями, що доля душі померлого залежить від збереження його тіла або обличчя, голови, в якій перебуває душа. Такі переконання широко побутували у різних пізньопервісних та ранньокласових суспільств, зокрема у давніх єгиптян, китайців, перуанців та інших. Саме з ними пов'язується поширення звичаю муміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на Близькому Сході та за матеріалами катакомбної культури степів півдня Східної Європи, зокрема Приазов'я.

Розвиток релігійно-міфологічих уявлень у деяких випадках міг привести до поширення переконання у бажаності скорішого відокремлення людської душі від мертвого тіла, як це, до речі, має місце в сучасній Індії. В такому випадку найефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обряд потребував великої кількості деревини, і тому міг набути переважного значення в багатих на ліс місцевостях, особливо при вдосконаленні кам'яних, а згодом, металевих сокир. Тому цілком ймовірно, що в Середньому Подунав'ї та Середньому Подніпров'ї вже за енеолітичної доби у зв'язку з певною спіритуалізацією уявлень щодо долі людини у потойбічному світі виникає та поширюється обряд кремації. Можливо, він пов'язаний з уявленням про вогняну сутність найвищого бога чи бога потойбічного світу. При спалюванні покійника його духовна субстанція, за уявленнями, що побутували на той час, найшвидше ставала частиною всезагальної вогневої субстанції і розчинялась у Всесвіті для нового втілення в земному житті.

Значна кількість пізньопервісних племен могла не дотримуватись ні першої, ні другої системи поглядів й після виконання певних обрядів залишати померлого в поховальній споруді без якогось штучного впливу на процес його природного розкладу. Так робила більшість населення Західної та Центральної Європи неолітичної та енеолітичної доби та Євразійських степів, що певним чином свідчить про подібність світоглядних уявлень тогочасного населення України і названих регіонів. Головна увага приділялась будівництву поховальних споруд, зокрема мегалітичних та курганних. Посилення соціальної стратифікації підкреслювалося зведенням монументальних поховальних споруд, а не тих чи інших методів штучної трансформації тіла людини, хоч інколи використовувалися й вони (наприклад, обряд моделювання черепів).

У кінці трипільської доби відбувалося просування індоєвропейців-скотарів Північного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини на північ і північний захід долинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Нагадаємо, що в індоєвропейському обряді трупопокладення істотну роль відігравав звичай посипання тіла небіжчика червоною вохрою, що мало символізувати життєву силу (за аналогією з кольором крові). Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті та прилеглих до нього областей Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України й північних районів Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор з виразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і керамічними формами, переконливі аналогії яких відомі в Північному Причорномор'ї.

Різноманітні археологічні дані дають підстави локалізувати праслов'ян доби пізньої бронзи в межах Середнього Подніпров'я, Волині та, значною мірою, Поділля і Галичини. Їх етногенез пов'язаний як з місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так і власне індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших у мовному відношенні, але багато чого перейняли від тубільного населення з господарської, культурної та ритуальної сфер життя. Асимілюючи посттрипільське населення та, відповідно, вбираючи елементи його світогляду, мовні предки праслов'ян формували й власну релігійно-міфологічну картину світу. Тло її мала складати класична індоєвропейська тричленна модель космосу, суспільства і сакральної сфери.

Підсумовуючи викладене, варто підкреслити, що світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави припускати, що в цей час все більшого поширення набували уявлення, пов'язані зі зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві.

Для світогляду наших предків бронзового часу властиве обожнення душі, що керує тілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереження культурної традиції і відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлих уявлялась по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншим боги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюються на землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються в світі хаосу і темряви.

Спочатку кургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. У другій половині другого тисячоліття до н. е. поширилося уявлення, що безсмертя і блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курган виступав символом Всесвіту. Люди бачили прототипи і морально-етичні зразки поведінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідках зберігалася астрально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більше переміщався від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників.

Розділ ІV Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії

З першої третини першого тисячоліття до н.е. на території України та Передкавказзя розпочалася нова суспільно-історична доба. Найістотнішою її ознакою, є тривале, поступове утвердження ранньодержавних політичних інститутів, пов'язаних з формуванням ранньокласових суспільних відносин. Нова соціально-економічна система набула завершених рис в межах сучасної України у VI—V ст. до н. е. Як цілісність вона стала можливою завдяки об'єднанню місцевих етносів в межах ієрархічно побудованої військово-політичної структури, відомої як Скіфське царство, або Велика Скіфія. Істотну роль у цьому процесі відігравали зв'язки з південними цивілізаціями, насамперед, з античними греками. У цей час праслов'янство, принаймні його південно-східні групи Середнього Подніпров'я та Поділля, входить як одна зі складових частин до очоленого скіфською верхівкою ранньокласового соціального організму та перебуває в безпосередніх зв'язках з античними центрами Північного Надчорномор'я.

На початку VI ст. до н. е. в межах лісостепової України склалася певна система ранньополітичних праслов'янських об'єднань – “князівств” — з відповідними головними укріпленими поселеннями — “столицями”. Характерна риса цього часу — неухильне зростання кількості та густоти населення, органічно пов'язана з підвищенням інтенсивності енергообміну суспільства з навколишнім середовищем та розширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, що самоорганізується. Можна виділити основні напрями такої самоорганізації: 1) необхідність організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширення своєї території; 2) потреба в регуляції відносин між общинами й родами, що складають відповідну структуру; 3) координація, кооперація і спеціалізація трудової діяльності з метою максимально ефективного використання ресурсів довкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація і проведення ритуальних свят та інших урочистостей, що посилює інтенсивність обігу інформації та сприяє етнічній консолідації.

Простежуються системні зміни в суспільно-політичному плані: створення владно-управлінських структур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державна організація. Відбувається перехід від статево-вікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів тенденцією переростання у становий поділ. Відбуваються зміни і в економічній сфері. Формування племінних структур стало принциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю та її ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь (“князь”) та його клан, які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють і використовують ресурси на місцевому рівні. Влада-власність фактично перестає бути колективною, стаючи корпоративною, що набуває нових виразних ознак з переходом до ранньодержавних форм суспільної самоорганізації. Мають місце принципові зрушення у виробничій сфері: подальше поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих общин, котрі входять до складу племені; посилення територіально-виробничої спеціалізації, що охоплює як харчову сферу, так і галузі нехарчового виробництва; зародження та розширення ремісничої діяльності, зокрема, перехід до спеціалізованого гончарства та металургії.

Особливо варто відзначити зміни в культурно-інформаційній сфері. У кожній галузі обсяг знань принципово збільшується. Знання стають спеціальними, а відтак ними не може володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як то було раніше. Знаннями, що набувають неабиякої складності, вже треба оволодівати з дитинства. Вони, як і статуси, передаються спадкоємне і принципово закриті для представників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організації суспільно-господарського життя.

Професійність відповідно прискорює накопичення досягнень у відповідних галузях: будівництві, виготовленні певних категорій виробів, астрономії, математиці, медицині тощо. Обмін досвідом та інформацією стає інтенсивнішим.

Паралельно формується власна субкультура родоплемінної аристократії.

З маси общинних поселень виділяється центральне поселення, яке починає виконувати окремі протоміські функції та розвивається швидше, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. Центральне, провідне місце в першому тисячолітті до н. е. посів Потясминський регіон на чолі з Мотронинським городищем, імовірно, оформленим ранньоміським центром, де зосереджувались основні адміністративно-політичні, господарсько-редистрибутивні й культурно-культові функції.

Праслов'янська військова аристократія потрапила в орбіту скіфських політичних інтересів. Вона бере участь у нових походах, сприймає цінності та культурні стереотипи кочовиків. З іншого боку, скіфи ознайомлювалися з місцевим осілим побутом, віруваннями і звичаями, культурою. Все це вело до взаємоасиміляції, господарсько-культурного та певного етномовного симбіозу лісостепового і степового населення. Археологічне це відбито в поширенні спільної матеріальної культури в межах обох ландшафтних зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків.

Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо були поширені поховання підкурганного типу. Геродот згадує два види людських жертвоприношень. Це, по-перше, страта віщунів (можливо, жерців), яких спалювали разом з візком хмизу, запряженим биками.

Показово, що такий звичай, по суті, є різновидом величного обряду поховання шляхом спалення разом з тваринами, які мали переправити візок в царство мертвих. Характерно також, що корову вбивали саме при похованні брахманів.

По-друге, описуваний в літературі обряд жертвоприношення на могилі скіфського царя. Через рік після похорону умертвляли п'ятдесят юнаків, яких садовили на мертвих коней навколо кургану. В цьому ритуалі використовували стовпи з прикріпленими до них колесами. Принесення в жертву юнаків разом з кіньми означало за нормами ведичного ритуалу їх приналежність до військового стану. Колесо, прикріплене на стовпі, — широко розповсюджений в індоєвропейських народів солярний символ. Використання його в поховальному обряді могло символізувати космічну подорож. Можливо, вершники навколо кургану, який символізував сакральний світ, повинні були оберігати межі “освоєного” простору, виступати своєрідними оберегами душі царя в царстві мертвих. Сюжети зі скіфського мистецтва (зокрема, сцени розтерзання хижаками тварин чи людини) дають підставу припускати наявність у скіфів уявлень про розтерзання як своєрідне відродження через смерть. Хижак виступає в даному випадку як “жива могила”. Можливо, образ птаха-хижака певною мірою близький до Бога-Птаха, аналоги якого мали місце ще в трипільській культурі. Цікаво, що один з курганів, де проводилось спалення покійного і жертвоприношення, на думку В.Шилова. був споруджений у формі птаха. Ідеї відродження через смерть лежали в основі зороастрійського обряду виставлення померлих на розтерзання хижим птахам. Аналогічні обряди існували в аріїв і кочових сако-масагетських племен.

Дослідники відзначають велику роль вогню в поховальній практиці скіфів. Звичай спалювати покійного повністю відповідає іранським уявленням, згідно з якими спалення є звільненням вогневої сутності покійного, його прилученням до універсальної стихії вогню. Досить аргументованим є припущення, що спалювали лише осіб високого соціального становища. Логічно припустити, що пізніше звичай спалювати покійників поширився на інші категорії населення.

Характерна риса світогляду скіфського населення — особливе ставлення до загиблих в бою воїнів. Військові подвиги скіфи вважали однією з головних заслуг, а вбивство ворога — найбільш героїчним вчинком. Загиблі воїни сприймались наближеними до божества, отже могли, за умови їх вшанування, допомагати живим співплемінникам: робити родючими землі, піклуватися про здорове потомство, збільшувати сили захисників рідної землі. Отже, культ вшанування загиблих воїнів був тісно пов'язаний з усіма сферами життя населення як епохи раннього заліза, так і пізніше.

Орієнтування померлих в похованнях тісно пов'язане з уявленням про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Як слушно зауважує Ю. Павленко, орієнтування небіжчика певною мірою пов'язувалося з солярно-космогонічними уявленнями про “країну сходу” та “країну заходу”. Перша, очевидно, асоціювалася з відродженням до нового життя, а друга — з подорожжю до країни мертвих [30, ст. 108]. Дані етнографії також свідчать, що орієнтування померлих найчастіше пов'язувалось з уявленням про розташування потойбічного світу чи шляху туди, місцезнаходження міфічної прабатьківщини, животворну силу сонця. У скіфів орієнтування похованого було пов'язане саме з положенням сонця. Померлих клали, ймовірно, обличчям до сонця, яке сходить, що цілком відповідає давньоіндійським та іранським уявленням про чудодійну силу світила. У давньоіндійському ритуалі Упанаяна обряд спілкування з сонцем супроводжувався формулою “оберігай його, щоб він не помер”. Коли комусь бажали довго бачити сонце, то це сприймалось як побажання довгих років життя. Давні іранці вважали, що сонячні промені повинні світити на покійника, тоді є гарантія, що він попаде в рай. Аналогічні уявлення існували і в інших стародавніх народів. Отже, сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі.

Трапляються поховання, де покійника клали обличчям вниз. За етнографічними даними, так ховали “небезпечних” покійників — людей, які померли насильницькою чи неприродною смертю, самовбивць, тобто осіб, чиє відродження для суспільства було небажаним. Тому їх повертали обличчям вниз, щоб сонце не могло освітити їх своїм промінням. Отже, очевидна віра у можливість самої людини впливати на долю померлих співплеміників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості, про зростання цінності особистості, здатної впливати на процеси самоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього та зовнішнього соціально-природного середовища.

Як поховальний інвентар використовували зброю, кінські вуздечки (які несли таке ж смислове навантаження, як і в попередній час), посуд. Трапляються горщики у вигляді тварин, із зображеннями гірських козлів, собак, котів тощо. Розміщення в могилах зооморфних посудин або посуду із зображенням тварин, напевно, відповідає нормам іранського поховального культу. Простежується безпосередній зв'язок такого посуду з ідеєю жертвоприношення тварини (посуд виступав замінником тварини). Як аналог тварини, він міг виконувати функцію перевізника душі померлого чи супроводжуючої жертви.

Знайдені в похованнях кам'яні таці дослідники пов'язують з культом домашнього вогнища. Цікаво, що самі таці мають овальну форму, яка, як правило, пов'язується з солярною символікою. Даний вид посуду трапляється в комплексі з іншими предметами сакрального характеру, що доводить його культове призначення. Існує думка, що на кам'яних тацях розтирали косметичні засоби, зокрема червону фарбу. Наявність червоної фарби є вагомим аргументом на користь того, що названий вид посуду використовувався в ритуалах. На думку В. Тернера, значення трьох кольорів — білого, червоного і чорного — можна вважати універсальним, оскільки вони належать до “найбільш давніх символів, створених людиною”. Так, червона фарба ототожнюється з такими поняттями, як “кров”, “життєва сила”. Червоний колір на ідолах може означати їхню здатність впорядковувати все живе. Одночасно, таке забарвлення може символізувати певну небезпеку “перехідного” стану організму на шляху до нового “народження”, вбирати в себе негативні відтінки, зокрема, означати “співпричетність” до підземного світу. Червоний колір пов'язаний з родючістю в її хронічному аспекті, а також із заходом як країною темряви і смерті, що характерне для уявлень буддизму. Отже. червона фарба в похованнях на українських землях скіфського часу може мати відношення до культу родючості і означати перехідний стан людини між життям і смертю, символізувати, надію на продовження життя, віру у нове народження, в можливість оживлення померлих. Подібне смислове навантаження несе і білий колір, який ототожнюється з молоком і сім'ям і символізує, на думку дослідників, життя, активність і продовження діяльності.

Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу. На золотих бляшках скіфської культури дуже поширені “сонячні обличчя”. Культове призначення мали прясла, знайдені у похованнях. Можливо, вони символізували організований Всесвіт, адже обертання прясла, як було зазначено вище, найкраще символізувало рух кола зодіаку. Логічно припустити, що жерці за допомогою прясел визначали потрібні їм зірки, орієнтувалися в небі.

У похованнях скіфського часу часто знаходять стільці, табурети, що символізували престол (трон), що наштовхує на висновок про поглиблення процесів соціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н.е., що мало вплив і на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень.

Існування кількасотрічного скіфсько-праслов'янського альянсу в межах території сучасної України, як і утвердження ранньокласових, ранньодержавних відносин серед відповідних груп населення, обумовлює історичну еволюцію праслов'янської міфологічної системи. Замість щаблевої ієрархії суспільних станів та груп богів, які на кожному рівні упорядковувались згідно з принципом бінарних опозицій, розвивається пірамідально-ієрархічна модель усвідомлення — побудування-суспільних відносин і пантеону. Проходить синкретизація сколотсько-скіфських релігійно-міфологічних богів праслов'ян та кочових скіфів.

Відбуваються зміни в світогляді людей. Життя, незважаючи на періодичні війни та напади кочовиків, ставало організованішим і упорядкованішим, зростала щільність населення, збільшувалося суспільне багатство, розвивалась культова сфера життя, насамперед пов'язана з вшануванням тих богів, від яких залежала доля врожаю — основа колективного добробуту. Все це дозволяє припустити, що з трьох основних пар богів “верхнього”, “середнього” та “нижнього” світів на перший план висуваються ті, які гарантують спокій та мирну працю. Такими, насамперед, були Сварог, Дажбог та Род, які відповідали сакральній владі “суддів-жерців”, світським функціям адміністративного апарату та мирній праці широких верств хліборобів.

Разом з тим протягом першого тисячоліття до н.е. дедалі напруженішим ставало військове життя праслов'ян, а в VI—V ст. до н.е. сколотська верхівка найістотнішу увагу приділяла торговельним зв'язкам з припонтійськими греками та іншими народами. Все це гарантувало високий рейтинг відповідних богів, тим більше, що у суспільстві кочових скіфів сакральні покровителі війни та скотарства посідали провідне місце. На думку Ю. Павленка, за цих умов темний Стрибог повинен був поступатися Сварогу, упорядкований світ якого — структурований космос хліборобського Лісостепу тривалий час протистояв руйнівному хаосу кочового Степу і жахливим болотяним хащам Полісся [30, ст. 204].

Отже, трищаблевий спільноіндоєвропейський Всесвіт набував рис пантеону ранньокласового суспільства, характеру пірамідальної ієрархії богів, більшість з яких, принаймні персонажі “другого поверху буття”, групувалися навколо центрального, вищого, небесного персонажу. Останній, одночасно, міг поступово віддалятися від людських турбот і, таким чином, ставати лише певним абстрактним образом. Можливо, це віддалення стимулювало виникнення великої кількості богів і істот нижчого рівня, які були максимально наближені до земного життя і повсякденних турбот. Найвищий, всепроникаючий бог приходив до людей і ставав більш зрозумілим. Не випадково саме істоти нижчого рівня міфології найдовше збереглись в народній свідомості.

Найвірогідніше, в населення України першого тисячоліття до н.е. і пізніше вищою центрально-абстрактною постаттю став Сварог, на якого почали переноситись функції прабатька якщо не всіх, то, принаймні, основних богів. Він втілював ідею порядку, структури, ієрархій — архаїчного космосу. Йому як відповідна протилежна сила десь на периферії Всесвіту протистояв Стрибог -— втілення темного первинного хаосу. Безпосередньо за Сварогом йшли боги наступної генерації, насамперед його син, Цар-Сонце Дажбог — упорядник, суддя та адміністратор людських справ та вчинків, воїтель Перун, переможець первинного хаосу, та Вогонь-Сварожич — патрон ремісників, головним чином, ковалів. Серед праслов'янських існували й жіночі постаті, зокрема Лада, сколотська Артеміда-Афродита. Не виключено, що подібно до Деметри у грецькому пантеоні вшановувалася й Мокош. Однак, найвірогідніше, вона, Мати Сира-Земля, як і грецька Гея, не входила до центрального кола богів, а разом з провідним божеством Родом певною мірою протистояла йому.

У скіфському пантеоні найбільше вшановувалася тріада: Табіті —Папай — Апі. Табіті є досить архаїчним божеством домашнього вогнища, значення якої, ймовірно, підвищується за доби утвердження держави як покровительки царського домашнього (родового) вогнища. Геродот ототожнює її з грецькою Гестією, богинею домашнього вогнища, старшою дочкою Кроноса і Реї, покровительки незгасимого вогню, що об'єднує світ богів, людське суспільство та кожну сім'ю. Якщо розвивати цю скіфсько-грецьку паралель, то Папай (Зевс) повинен бути її братом. Останній уособлював небо, а міфи наділяли його функцією космічного Деміурга, творця світу та людей. Апі вважалася його дружиною. Дослідники одностайно визнають її уособленням землі та води, точніше - вологої землі, її шлюб з небесним богом забезпечує нормальне природне та господарське життєвідтворення. Не викликає сумніву, що один з центральних сюжетів скіфської міфології пов'язаний з ідеєю священного шлюбу Батька-Неба та Матері Сирої-Землі — Папая та Апі.

Молодша група богів у скіфів — Аргімпаса, Гоитосир, “Геракл” та “Арес” (скіфських імен двох останніх Геродот не наводить). До функцій Аргімпаси входило відтворення життя, насамперед людського і тваринного. Гойтосира розглядають як сонячне божество, певний аналог Мітри та грецького Аполлона-Геліоса. “Гераклом” мав бути один з типових персонажів майже всіх міфологій світу, який бореться та перемагає різних чудовиськ. Він фігурує у власне скіфському генеалогічному міфі як герой, від якого Змієнога Богиня народжує Агафірса, Гелона та Скіфа. Скіфський “Арес”, без сумніву, — бог війни, про що свідчить характер його культу. За своїм походженням це, очевидно, божество грізних атмосферних стихій, насамперед громовиці.

Паралелі між скіфськими та праслов'янськими божествами простежуються досить чітко. Д. Раєвський тлумачить ім'я Папай як “батько” (“захисник”). У космологічний структурі він надійно пов'язується з найвищою зоною Всесвіту. Тобто він є повним аналогом праслов'янського Сварога — персоніфікації небесної гармонії, пращура богів та людей. Цікаво, що “батько” в старослов'янській мові звався “папа”. На думку Ю.Павленка, Апі — не хто інша, як Мати Сира-Земля, тобто слов'янська Мокош. Ця центральна сакральна пара подібна до провідних образів землеробської міфології трипільських часів. Тому за своїм походженням вона швидше пов'язується з праслов'янськими уявленнями, перейнятими та по-своєму інтерпретованими скіфами-кочівниками. Відповідно і Табіті-Гестія, ймовірно, вогненно-небесна сестра Папая-Сварога, — постать суто індоєвропейська за походженням. Як богиня невгасимого вогнища вона найбільше відповідає світоглядним реаліям осілого побуту, ніж рухливим номадам. Однак, не варто забувати, що віра у вогняну сутність найвищого божества була властива давнім іранцям.

Досить близькі постаті Аргімпаси та Лади. Різниця між ними полягала в тому, що скіфська богиня асоціювалась в основному з життям худоби, а Лада пов'язувалась скоріше з аграрними культами. Однак як богині кохання, весняного відтворення життя вони цілком тотожні. Так само Гойтосир може бути співвіднесеним з сонячним Дажбогом, також подібним до Аполлона-Геліоса та іранського Мітри. «Арес» скіфів за своєю суттю повинен бути тотожним Перуну, богу війни та громовиці. Згаданий Геродотом “Геракл” своїми основними рисами відповідає богам-героям скіфів та ехолотів [30, ст. 205—207]. Можливо, нащадком подібних богів став образ “культурного героя” в українській міфопоетичній творчості. Саме він вступає в боротьбу із силами зла і перемагає.

Поряд з розвитком пірамідально-ієрархічної моделі, характерною рисою світогляду скіфів залишається протиставлення опозицій: чоловічий-жіночий, старший-молодший, правий-лівий. Нагадаємо, що згідно з теорією К. Леві-Строса, мислення давньої людини підпорядковувалося правилу бінарних опозицій, тобто ґрунтувалось на виділенні через протиставлення довгої низки пар протилежних явищ: світло-темрява, день-ніч, праве-ліве, чоловіче-жіноче, верх-низ, активне-пасивне, сильне-слабке тощо. Між цими парами понять-образів встановлювалися однозначні асоціативні взаємозалежності та взаємозв'язки: світло-день-праве-чоловіче-верх-сила-активність, темрява-ніч-ліве-жіноче-низ-слабість-пасивність та ін. Говорячи про подібну опозицію, Т. Бернштам зазначає: біологічна за своїм походженням, вона була постійною диференціюючою величиною в будь-якій соціальній ланці, бо через неї в першу чергу зберігалась світоглядна мотивованість організації — впорядкованість людей, а також їх способу життя, функцій і поведінки. Отже, основна функція обрядовості і відповідного мислення полягає у збереженні впорядкованості і збалансованості соціальної системи, що нагадує основні положення синергетичної концепції розвитку систем як таких.

С. Бессонова, розглядаючи категорії “чоловічого” і “жіночого” в сакральній сфері скіфів, відзначає тісний зв'язок жінок зі стихійними силами землі і підземним світом, близькість жінок до поховальних культів і дикої природи на відміну від сфери “культури”, освоєної природи, в якій основне місце займає чоловік. Втрата жінками рівного з чоловіками соціального престижу мала місце в усіх давніх землеробських суспільствах і обумовлюється втратою соціальної престижності жіночих занять. Античні автори зображають скіфське суспільство як суспільство з яскраво вираженим патріархальним укладом.

Але варто відзначити, що у скіфській релігії роль жіночого божества була досить значною. Цей факт дослідники пов'язують з відставанням сфери ідеології від реалій життя. На думку В. Абаєва, “в скіфському пантеоні старий матеріальний світ немов би вступав в компроміс з новою патріархальною ідеологією”.

Як уже зазначалося, за часів Геродота існував загальноскіфський пантеон, що складався з семи божеств: чотирьох чоловічих і трьох жіночих. Дослідники поділяють його на три ієрархічних рівні. С. Бессонова вважає, що три скіфські богині різних рівнів по суті втілювали в собі три різні функції (суверенітет, фізична сила, родючість) одного найдавнішого божества. З них дві богині — Апі-Гея і Аргімпаса-Афродіта — тісно пов'язані з природними стихіями, з родючістю землі, людей і тварин.

Найбільш виразним втіленням чоловічого початку в сакральній сфері скіфів може слугувати пектораль з Товстої Могили. Вона переконливо трактується Д. Раєвським як втілення скіфської космогонічної моделі і водночас слугує практичним цілям забезпечити благополуччя колективу, його впорядкування. Сюжети пекторалі насичені “чоловічою” символікою — грифони і хижаки чоловічого роду, зображені у верхньому ярусі підлітки і старі чоловіки, які виконують ритуальні дії тощо. Основна ідея композиції пекторалі — завершення акта творення космосу, де центральна роль належить деміургам чоловічої статі. Можливо, деміурги є образами двох уже згадуваних вищих божеств України того часу — Сварога і Стрибога, які втілюють два протилежні початки світобудови. В. Мозолевський трактує семантику зображеної на пекторалі сцени як акт першотворення. На його думку, це містерія на честь помираючого і воскресаючого божества [27, ст. 221—223]. Таке пояснення видається досить обґрунтованим, враховуючи наявність подібного сюжету в слов'янській обрядовості пізніших часів. Близькі паралелі знаходимо в класичному ведичному обряді дикша, що звучить як “нове народження”. Символічно, що шляхом даного ритуалу досягалась ще одна мета — магічне забезпечення родючості землі.

Семантика центральної сцени пекторалі пов’язана з комплексом уявлень про парні божества або культурних героїв. В індоєвропейській, зокрема, іранській міфології два брати є покровителями тваринництва і символізують собою різні суспільні функції. Часто вшанування близнят пов'язане з символікою родючості. У деяких традиціях (балтійській, римській) з двох братів-близнюків один — смертний (перший померлий на землі), а інший — безсмертний, засновник релігійного закону і основоположник ритуалу, тобто перший жрець. Очевидно, аналогічна пара перших людей-напівбогів зображена на пекторалі. Те, що даний сюжет пов'язаний з міфологічним часом першопредків, видається безсумнівним. Д.Раєвський вбачає співвіднесеність двох персонажів з “верхом” і “низом” у просторовому і соціальному значеннях. Старшинство правого персонажа підтверджується наявністю у нього пов'язки. Лук є лише у молодшого персонажа. Можливо, це є основний образ скіфської міфології. Адже ми знаємо, що саме молодший брат отримав лук як символ влади. Характерно, що зображення “старшого” і “молодшого” властиве для сцен скіфського сакрального мистецтва: “зліва” (з внутрішньої точки зору) знаходиться божество, а справа — “герой” (“цар”), персонаж, зображений в дії. Співвідношення “верха” з правою частиною, з якою пов'язуються поняття “старшинства”, а також “сакральності”, чітко простежується в багатьох традиціях. Символічним зображенням жіночого божества є, на думку дослідників, світове дерево. Саме в такому “закодованому” вигляді жіночий початок представлений на пекторалі з Товстої Могили.

Більш виразний символ Великої Богині представлений на пластині з Гюновки. На ній зображений розповсюджений сюжет чарівного полювання героя — претендента на царську владу, на оленя — священну тварину богині, втілення царської влади. Символом самої богині є стилізоване дерево в центрі композиції, тут же знаходимо чоловічий і жіночий символи.

Культ Діоніса, розповсюджений в елліністичну епоху по всій периферії античного світу, мав вплив на скіфські культи і на духовний світ населення України першого тисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н.е. Згідно з античними джерелами діонісійські ритуали були суто жіночими, жінки вважались і засновницями культу, В цих обрядах найбільш яскраво проявився зв'язок зі стихійними силами землі, що підтверджувалось і атрибутами учасниць обряду — одяг зі звіриних шкур, змії, вінки тощо. У зовнішності самого Діоніса переважали риси бога рослинності, найбільш звичним зооморфним втілення якого був бик. Найбільш відомі обряди діонісійського циклу проходили весною. Основна їх мета — пробудити землю після зимового сну (повернення бога родючості) і стимулювати її до родючості магічними засобами — ритуальними танцями, музикою, емоційним збудженням тощо. У цей час концентрація жіночої статевої енергії досягала максимуму, що повинно було, очевидно, перейти до землі і підвищити її родючість у період, коли закладались основи врожаю. Крайнім виразом ритуальної поляризації статей в цих обрядах було вбивство вакханками чоловіків і тварин, що символізували самого бога. Самі учасниці обряду ототожнювалися з духами землі, її стихійними силами, які весною виривалися на волю. Дані етнографії свідчать про те, що у слов'янських та інших народів індоєвропейської групи ритуальна активність жінок зростала в обрядах весняно-літнього циклу і досягала свого апогею в період літнього сонцестояння. Багато подібних рис можна знайти в ритуально-обрядовій практиці давніх слов'ян-українців першого тисячоліття н.е.

Отже, є всі підстави вважати, що в межах Великої Скіфії склався синкретичний, але досить чіткий пантеон, на чолі якого стояв Папам-Сварог. Ймовірно, у праслов'ян були також поширені культи Рода та Велеса. Другий період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів, культура яких зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. Скіфи і сармати мали розвинуту міфологію, сюжети і головні герої якої мають своїх аналогів у духовній культури населення України першого тисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н.е. Скіфи і сармати зберегли риси поховального обряду епохи бронзи, астральну і космічну символіку. Значне місце в пантеоні їхніх богів займав бог війни, символом якого виступав меч. Звіриний стиль скіфського мистецтва знаходимо на українських писанках, а ігри з досить сильними військово-змагальними традиціями були поширені на Україні навіть у XIX столітті. На думку Ю. Гергеля, скіфи етногенетично є народом розвитку попередніх епох, тобто трипільської і передскитської, який сформувався на українських землях.

Найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю зберігши частину рис ранньозалізного віку. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. З VII по III ст. до н.е. Існувала скіфська держава з столицею на Дніпрі — Кам'янським городищем. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів, їхня релігійно-міфологічна система поєднувала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

Внаслідок зростаючих процесів соціально-майнової диференціації дедалі більшого значення надавалося соціальним силам. Узгодження діяльності суспільства з природними явищами-циклами поступалося ідеї гармонії розвинутих ранньодержавних структур. Наслідком стала втрата багатьох знань, пов'язаних із зодіакальною символікою. Водночас величезний, глибинний пласт народної культури у вигляді багатьох найдавніших вірувань і культів, богів і духів, який складався на території України з найдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліття н.е., зайняв визначальне місце у світогляді і свідомості широких верств. “Колективні уявлення”, пласти несвідомого, передсвідомого і надсвідомого, що акумулювали вироблені тисячоліттями архетипи та домінанти базових життєвих цінностей вирішальним чином впливали на самоорганізацію та розвиток суспільства.

Розділ V Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців

Протягом III ст. до н.е. слов'янство органічно підключається до господарсько-культурної системи народів Середньої Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграції кельтів на схід та загальних зрушень в світі населення України певною мірою звільняється з-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується на центральноєвропейський світ.

Протягом II—III ст. н.е. території римських володінь поширюються в нижні течії Дністра та Дніпра. Як наслідок, значна частина лісостепових слов'ян приєднується до загальної системи пізньоантичної цивілізації в її римському варіанті. Так складаються передумови для формування спільної середземноморсько-європейської цивілізації. Однак, внаслідок дії ряду чинників (внутрішні соціально-економічні чинники, міграція готів та гунів тощо) утворюється своєрідна “точка біфуркації”, що веде в кінцевому підсумку до загибелі Західної Римської імперії та перетворення Східної у авторитарно-бюрократичну Візантію. Це мало епохальні наслідки для дальшого розвитку українського народу та його культури. Процес середземноморсько-загальнеєвропейської інтеграції обірвався. Ситуацію ще більше ускладнила арабська експансія VIII ст. н.е. та діяльність кочівницьких об'єднань Середнього Подунав'я та південно-східних степів.

Однак, незважаючи на скорочення безпосередніх зв'язків зі світом Середземномор'я, у світоглядну систему стародавніх слов'ян увійшло багато елементів вірувань фракійських племен, які в першому тисячолітті до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, території нинішніх Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У V ст. до н.е. існувала міцна Фракійська держава, яка відстояла свою незалежність у боях зі скіфами і греками. Але в І ст. н.е. вона стала Римською провінцією. Частина фракійських племен переселилася в Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя і разом зі слов'янськими та сарматськими племенами узяла участь у формуванні Черняхівської культури і стала живильним середовищем для формування українського етносу та дальшого розвитку його світогляду.

Духовні культури кельтів і слов'ян мали багато спільного. На думку дослідників, пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійної системи підкорених племен, зокрема, слов'янських. Чітко простежуються наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків. Так, джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. У мові кельтів слово “Русь” означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також слові “русло”, що означає середину річки. Головним божеством кельтів, аналогом слов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. У кельтів, як і в слов'ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам'яті яких вони довіряли всі свої закони, знання, вірування. Серед кельтських жерців особливо виділялись друїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: “Понад усе намагаються друїди переконати в безсмерті душі, душа за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів”. Служителями язичницького культу слов'ян були волхви — засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, створили своєрідну астрологічну медицину, зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Подібно до кельтів слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. В уявленнях слов'ян і кельтів навколишня природа є живою, дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми.

Велика подібність українських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавській Едді говориться про світове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білки, над ними — орел. Уявлення про дерево посідає одне з центральних місць у міфопоетичних картинах світу різних народів. Численні історичні, етнографічні і мовні дані свідчать про наявність культу дерев у слов'янських і балтійських народів.

У давніх греків та італійців дерево (дуб) асоціювалося з найвеличнішим з богів — Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третє покоління людей з дерева. Одна із давньогрецьких епіграм свідчить про те, що давні елліни називали дуби “першими матерями”. Показовим є також найменування уже згадуваних кельтських священнослужителів — друїди, тобто “дубознавці”, а слово, яким вони позначали своє святилище, за походженням і за значенням тотожне латинському “лісова пісня”.

Головну роль у Великому переселенні народів у II— VII ст. н.е. відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. У середині IV ст. н.е. об'єднання готських племен займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські, сарматські та слов'янські племена. Своєрідне світобачення і світовідчуття принесли германці, для яких були характерні войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Боги і люди, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами, які населяють ліси, ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Боги германської міфології — це уособлення не тільки природних, а й соціальних сил. Глава германського пантеону Один — бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. Зв'язок та взаємовплив образів і сюжетів германської міфології з слов'янською видається безсумнівним. У результаті в останній помітно зросла роль соціальних характеристик давніх богів і культів. У природу дедалі.відчутніше втручається суб'єктивний фактор — людська воля і думка.

З другої половини IV ст. н.е. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гуни, авари, болгари, хозари. У 375 р. остготський союз був розгромлений гунами — кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Ази, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Всі ці народи брали активну участь в етногенетичних і культуротворчих процесах, що відбувалися на території України в першому тисячолітті н.е. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявлення пов'язувалися з одушевленням одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис.

Конкретно-історичні умови, за яких відбувався розвиток давньослов'янського суспільства протягом першого тисячоліття н.е., визначали певні форми реалізації державотворчого процесу, що завершився лише у IX ст. Він просувався від Роксоланії І—ІІ ст. через Антсько-Полянське “королівство Божа” IV ст. та відповідну конфедерацію VI ст. до переддержавного об'єднання “Руська земля” VII—VIII ст., і, нарешті, первинного ядра Давньоруської держави з столицею у Києві. Суспільна система останньої спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні в економічному та громадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники-общинники (а при необхідності — воїни) були повноцінними суб'єктами права і складали основу так би мовити громадянського суспільства у його ранньосередньовічно-європейському вигляді подібно до того, як це мало місце в Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровське слов'янство вже у VIII ст. підпало під могутній вплив східних суспільств: з одного боку — Хозарії та, через неї, мусульманського світу, а з іншого, — автократичної Візантії. Певною противагою став варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та, особливо, Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу. Показово, що посилення подібної орієнтації в умовах Київської Русі йшло паралельна зі зростанням ролі і значення давньоукраїнської культури та символізувало несприйняття народним середовищем церковного аскетизму типу християнства візантійського. За своєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожний західноєвропейському.

Щоб усвідомити насиченість у глибину української культурної традиції, згадаємо основні складники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов'янства першого тисячоліття н.е. Вчені розрізняють десять складників, а саме: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О. Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі; останні чотири творять культурні епохи, що їх пережила українська культура у своєму розвитку. М.Алексієвець і В.Цвіркун вважають, що до базових складників української культури слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом і Україною, зокрема, наведені в попередніх розділах, є загальновизнаними.

Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості і уявлень та вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є “міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології як певної закодованої системи морально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народної культури, відчували вчені XIX ст. М.Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об'єктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським. Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в її літературі.

Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов'язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще донаціональне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об'єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим “чистішим” постає національний “дух” (так, суть відношення людини до природи в українській народні поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу.

На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно-природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожній міфологічній системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо пам'ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, в які втілив свою “душу”, помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення — впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це — “волхви”, “чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії: “волхви-хмаропрогонителі”, “волхви-цілителі”, “волхви-оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів), “волхви-відуни” (могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці (“відьми”), “баяни” (від “баяти” — розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов'ян першого тисячоліття н.е. про надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Слов'янські племена та їхні попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.

Продуктом власного духовного розвитку літописних слов'ян став другий тип вірувань в надприродне — демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот — духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне — теїстичний, пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'ян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм.

Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов'ян. Однак, пам'ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних слов'янських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.

На думку Г. Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род — один з богів, який залишився в пам'яті народу найдовше — його вшановували аж до XIX ст., відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже, Роду і рожаницям (богиням людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, принесення жертви Роду і рожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По суті, під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в XII ст. була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якої слов'яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з її атрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етнічної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними не лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок-породіль, і духами плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв'язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню — зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. “Зірки — це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Зірки — це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя на землі. Зірки — грішні душі, котрі Бог поставив на небі “спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні — набагато блідіше. Зірки — душі людей, скільки на небі зірок, — стільки на землі людей. Зірки — то палаючі свічки. Як тільки хто народжується Бог в той же час запалює свічку і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі не ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, тої його зірка горить слабким, блідим світлом... Зірки — то діти сонця, нерозривно зв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, що горить ясно, означає довге життя для тієї людини”. Як бачимо, з небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, за якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою.

Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився на хатнього Домовика, який, за повір'ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У фольклорі збереглася пам'ять про найдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складали астральний культ на українських землях першого тисячоліття н.е. За О. Знойком, увесь київський пантеон за літописними і літературними джерелами та фольклором можна подати у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорc, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша (“Повість минулих літ”); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда (Густинський літопис і “Сінопсис” Пзеля); 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур (“Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зоря та ін. (давньоруська література і фольклор). На основі аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок і щедрівок) І.Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Госпдар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та різдво Сонця й інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов'янських богів.

Населення України першого тисячоліття н.е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.

У пантеоні астрального культу були: Лада — життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана (Леля) — втілення води; Полель — втілення світла; Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі — сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я тельця — Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня — Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика — Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць — головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О. Знойка, сузір'я та небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту; Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символами складного світобачення наших предків.

Система астрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святам передували вступні, що роз'яснювали ідеї культу.

Християнська церква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народження Місяця — Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них, давши їм своє тлумачення.

Наші предки визначальною вважали боротьбу протилежностей, що символізують глибинне підґрунтя існування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній це боротьба життя і смерті, протилежність пір року. Подібно у світі моральному існування добра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопереплетіння цих двох полюсів втілюється в незмінній актуальності вибору на кожному з етапів реалізації людських цілей. На передній план виходить потреба у відповідальному моральному осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин, бореться з ворогом, що не допускає людину до світу Добра. Моральну функцію суддівства у протиборстві Добра і Зла виконував, на думку багатьох дослідників, Дажбог. Ось що ми дізнаємося про нього з міфів. На думку Б.Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н.е. На початку нашої ери в лісостеповій Україні Дажбог стає богом ліса, гаїв, байраків, садів тощо. С.Плачинда наводить так легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в міст” почався голод, хлопчик приніс з гори зернятко, посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятував людей від голоду. Так Дажбог навчив людей вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а

Дажбога і Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробити рівними собі. У наведеній легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог — це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це — Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: “У Світі діє Дажбожа сила — вічна незнищима енергія (першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог — Світло і дія Світла. Немає світла — немає життя. Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи”.

Характерна риса образу Дажбога — його функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою), що, безсумнівно, підтверджує правильність висновків щодо прагнення і соціальних, і природних систем до взаємоз-балансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнського язичництва давньоруське суспільство Х ст. н.е. могло знайти більш оптимальні варіанти виходу з своєрідної “точки біфуркації”, яка.склалась в другій половині першого тисячоліття н.е. Так, О. Пріцаку статті “На перехресті тисячоліть” зазначає, що Візантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді, коли на Заході навчалися логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо у XII—XIII ст. Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній, у нас замість постійного росту щораз більший занепад — культурний, економічний, політичний. Кризові явища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов'язує з впливом Візантії. Він, зокрема, робить висновок: “З перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те, що, включаючись до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка — як пізніше виявилось — мала уже зародок застою, занепаду”. Тенденція шанування особистості, націленої на високі ідеали служіння Добру, лягла в основу світської течії в духовній культурі Київської Русі. Характерна риса цього часу — дальший розвиток ранньогуманістичної традиції, яка бере свої початки в надрах язичництва.

Перуна шанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць — головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць — голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).

Перун, володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина не болітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.

Зв'язок образу Перуна із давньрземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів української міфології — мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що “у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном” [24, ст. 101].

Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним-богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.

Ставши, самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, — бог великого князя мав стати, богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством “у загробному житті своєму. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світи. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.

У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У “Слові о полку Ігоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: “своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував.

Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погодитись з Ю. Лавленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний» Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.

У давньоруському суспільстві із заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.

З персонажів давньоукраїнської міфології одним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважався Богом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури. Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв'язок Велеса, з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищих проявів людської творчості.

Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційний висновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.

Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинyо розумілась як «спорідненість» територіальна, яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективу людей.

Зв'язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні про смерть князя Олега»,.билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу «сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князя ідеї зв'язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось як відновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на «міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку Х ст., які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічної самосвідомості українського народу.

Важливою підставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванні Ю.Писаренка — Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя — реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.

Показово, що книга життя та релігії слов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо звернення слов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань». На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можна зробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цей світ називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ... І найважливіше, мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу — Володіння Справедливості та Правди, зване Праві. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9—16 з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві і Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки-якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це у славу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось наше серце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші погані вчинки і націлюємо себе на добрі вчинки».

Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Г.Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б.Ребіндера, який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, то можна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю». Додамо — життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфопоетичній творчості і фольклорі.

Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якої з'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді зображеннями цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.

Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші — Мати Коша. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Одна з найдавніших язичницьких богинь — Лада, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.

Я.Головацький порівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». Лада, в уявленнях слов'ян, — мати близнят: Делі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу — вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею — матір'ю бога Сонця.

На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:

Ходить Дойна понад воду,

Питається Дойна броду.

Не трапила Дойна на брід,

А трапила Дойна на слід,

Дев'ять коней потопила,

На десятім сама сплила.

Заплакала Буковина,

Що ся Дойна сама сплила.

Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів.

Первісне Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою. Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою — дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацький писав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною — в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія) — вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм. Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.

Зоря — найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещо більшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря — вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки. Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Я.Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова ярі», тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.

Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я.Головацького, чотири голови є атрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.

Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку. Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.

Георгій Булашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...».

Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про. будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А.Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу — будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини — Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих неземних цивілізацій». А.Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.

Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу». Вражає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.

Про зв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В.Казначеєв і Є.Спірін. Досить обгрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій.

Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасність існування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідею багатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф.Дайсон у роботі «Розбуджений універсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д.Бом сформулював так звану «голокінетичну» парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д.Бом зазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітних станах «матерії-енергії» — від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху» приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношення макрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думку В.Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ».

Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціокосмічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотої середини».

Важллве місце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують та взаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму, і усвідомлюється есхатологічне. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.

Жертвоприношення в архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження «доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.

Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий» і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень, у другому — заплутаність, інверсія смислів.

Уявлення про зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.

Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника», що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість (став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом «покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від «утаємничених», «прихованих»-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення» досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це — існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.

Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорією антропокосмізму людина — частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.

Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до «центра», “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом «золотої, середини» тісно пов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.

Видається цікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначальне і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не.навпаки: не носій-суб'єкт «приходить, відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», а тим більше «добра - зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: «збільшення буття» - це збільшення їхньої «доброї» сполучуваності, «зменшення буття» — це збільшення сполучуваності «лихої».

Характерна риса дохристиянського світогляду українців — уявлення про низку «світів», яке пов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як «внутрішня точка зору на простір», що, в свою чергу, символізує певну взаємозалежність частин буття, означених в просторі співвіднесених з «центром». Звідси кожний з «світів» має власну систему ціннісно-етичних і; просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах, в народному середовищі вірили, що, «крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справді небо». Або подібна думка, яка ніби «розтягує» ієрархію підпросторів: «Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч. Надра землі складають другий світ».

Слід відзначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов'янством християнської ідеї морального агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов'янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика — це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З атомістичним мотивом пов'язаний образ солярного, або культурного, героя-дії якого крізь призму уснопоетичної творчості детально описує М.Грушевський [13]. Хоч цей образ і набув з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор («смерть» — «відродження», «верх» — «низ», «світло» — «темрява» тощо), які були характерні для давньослов'янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов'янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.

Ще одна характерна риса праукраїнської міфосвідомості — її антропоморфність. Ця особливість також перейшла з певними видозмінами в наступні століття і була втілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світ спрямований зсередини назовні, від людини до Універсуму. В основі його — непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму у зовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їй самій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що. в образі святості центр уваги перенесено на особу — носія святості, святого, котрий на рівні мікрокосму, в межах локального соціального світу уподібнюється до Бога як втіленого сакрального начала в масштабах макрокосму.

Під впливом глибинного шару народної культури відбулася певна переакцентація християнського (у візантійському трактуванні) розуміння святості, формується один з фундаментальних принципів давньоруської свідомості — уявлення про святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію, її розуміють як жертовність. Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Так, Володимир Мономах в своєму «Поученії» закликає в усьому керуватися життєвою доцільністю і здоровим глуздом. Праця для Мономаха — найвище мірило богоугодності людини. Все це мало відповідало ортодоксальним вимогам візантійської церкви, але, без сумніву, виражало світобачення і уявлення давньоруського суспільства, яке продовжувало вбирати та випромінювати початки й струмені тисячолітньої української культури.

Висновок

Якісні зміни в духовно-культурній сфері життя сучасного українського суспільства неможливі без вивчення народної культурної традиції, прилучення до якої сприяє самовизначенню людини. Найдавніші вірування і уявлення українського народу втілились у його обрядах і звичаях. Дедалі актуальнішим стає зв'язок найдавнішого світогляду нашого народу з його історією та сучасністю. Крізь призму цивілізаційного підходу більш глобально і різнопланово бачиться історія України, культура її населення.

Починаючи з епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишньої дійсності. У найдавніший час на території України існували первісні форми регуляції людської поведінки, які синкретично поєднували вплив маги, звичаю і міфу. Ранніми формами релігійних вірувань були: магія, анімізм, тотемізм і фетишизм. Ряд археологічних пам'яток України пов'язаний з давнім мистецтвом і віруваннями. Для багатьох палеолітичних знахідок характерна наявність фарби червоного і жовтого кольорів, які символізували вогонь і сонце, життя і магічну силу. Ці кольори стали початком астральної символіки пізніших часів. Орнаменти та схеми виражали прагнення і здатність людського розуму до впорядкування навколишньої дійсності. Складний світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і культів) ставила перед людьми передусім морально-етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням. Саме в такому ракурсі чуринга (та подібні культові предмети пізнішого часу) сприймалася як найвищий символ єднання людей, суспільства та природи. Людина палеоліту (включаючи мезоліт)починає осягати єдність процесу життя. Дуальна система первісного суспільства характеризується життєво важливою рівновагою між людьми і природою.

Доба протонеоліту і неоліту стає переломним моментом в етногенетичному розвитку людства. Культ чуринги передував моделі організованого розчленованого Всесвіту. Ця модель стала одним з проявів уявлень про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі під назвою «універсального закону», або «закону універсального колообігу». Заняття землеробством ґрунтувалося на врахуванні закономірностей руху небесних світил. У цей час з'являються виразні астрально-космічні символи. В часи протонеоліту-неоліту виникають найдавніші космогонічні міфи. Зодіак став першою штучною геоцентричною моделлю, що виникла в протонеоліті. У слов'ян уявлення про «закон» і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячних місяців року як хазяїв життя. Можна зробити висновок про еволюційність розвитку вірувань населення України в переднеолітичний час і спадкоємність культурної традиції в пізніший час. Тотожними термінами до давньоруських понять «закону» і найбільш відповідними їх суті є самоорганізація і впорядкування, що доводить правильність синергетичного підходу до вивчення найдавнішої культури України. Поступово, в протонеоліті, починають утверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення України (найважливіша з яких — і перехід до відтворюючих форм господарства), а також змін у самій тогочасній людині. Дедалі тіснішим і багатоманітнішим стає зв'язок людини з навколишнім середовищем. З'являються нові риси у взаємовідносинах з космосом, з яким пов'язане виникнення нових богів і вірувань. Складається найдавніша система світогляду наших предків. Поряд з богами продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. На ґрунті багатьох етнічних складників і культурних традицій будувалася духовна культура населення України епохи неоліту і в післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов'язані насамперед з новою соціально-економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і розвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства.

В орнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи, пов'язані з магічними обрядами і заклинаннями аграрного, рідше скотарського і промислово-мисливського характеру. Антропоморфні і зооморфні сюжети символізували новий етап в розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва. Все це в цілому відображало значний перелом у духовній культурі того часу і сприяло виникненню нових форм відносин людини з довкіллям. Вдосконалюється і змінюється внутрішній світ людей, вся система їх уявлень і вірувань.

Населення епохи бронзи значною мірою зберегло духовні традиції попередньої епохи, про що свідчать археологічні знахідки та порівняльно-історичний матеріал. Світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави вважати, що в цей час все більшого поширення набувають уявлення, пов'язані з соціально-майновим розшаруванням і зростанням ролі; чоловіка в ранньокласовому суспільстві. У цей час обожнюється душа, що керує тілом, вагомого значення набуває культ предків. Доля душ померлих уявлялась по-різному. Курган виступає як символ Всесвіту. Зберігається зв'язок з навколишнім середовищем через обожнення природних сил. Астрально-солярна символіка на археологічних знахідках зберігається, але центр ваги дедалі більше переміщується від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників.

У скіфську епоху відбувається взаємоасиміляції, господарсько-культурний та певний етномовний симбіоз лісостепового і степового населення України. Поховальні обряди в більшості нагадують традиції епохи бронзи. Велика роль у поховальній практиці належала вогню. Орієнтування померлих у похованнях тісно пов'язане з уявленнями про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі. Очевидною є віра в можливість самої людини впливати на долю померлих співплемінників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості, про зростання цінності дієвої особистості, здатної впливати на процеси самоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього світу та зовнішнього соціально-природного середовища. Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу.

Процеси соціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н.е. мали вплив на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень. Досить чітко простежуються паралелі між скіфськими і праслов'янськими божествами. Скіфське зображувальне мистецтво являє собою певну семіотичну систему, яка відображає просторову структуру космосу за допомогою різних кодів. Релігійно-міфологічна система цього часу поєднувала елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, увібравши вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури, вплив грецької міфології. Населення території України того часу все більшого значення надає соціальним силам. Узгодження діяльності суспільства з природними явищами-циклами поступається гармонії розвинутих ранньодержавних структур. Водночас глибинні пласти народної культури у вигляді найдавніших вірувань і культів, богів і духів, які складалися на території України з найдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліття н.е., посідали вагоме місце в світогляді і свідомості широких верств давньоукраїнського суспільства.

У першому тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення були пов'язані з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ, які символізували взаємовідношення людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини, визначальне місце в якому надавалось морально-етичній наповненості людського буття. Можна зробити висновок про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнських богів, система яких втілювала глибинний взаємозв'язок населення з космосом. У цьому зв'язку головна роль належала морально-етичній визначеності особистості. Людині надається можливість силою своєї свідомості, поряд з Богом, впорядковувати існуючий стан матерії і духу. Через самостійність індивіда розкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві досить чітко простежується монотеїстична тенденція, тобто віра в єдиного бога, який «розгортається» в суспільстві через численних богів і духів, природних і неприродних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в монотеїстичній релігії могла знайти своє «задоволення» в реалізації потенційних можливостей, наявних в дохристиянській духовній культурі українського народу.

Давня українська обрядовість була однією з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи слов'ян з природно-екологічною і духовною. Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань і виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.

Можна говорити про наявність спадкоємності в світсько-гуманістичному напрямі світоглядної думки Київської Русі і традицій народно-язичницької культури. Крім того, багато спільних рис знаходимо в дохристиянському світобаченні наших предків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу.

І найголовніше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюцію найдавніших уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст. нашої ери.

Список використаної літератури

1. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю.,Ролле Р. Чертомлык: Скифский царский курган ІV в. до н. э. – К., 1990.

2. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. – М., 1996.

3. Артеменко И.И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. – М., 1967.

4. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. Т. 1. Первобытная археология.

5. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды.

6. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 2. Скифо-сарматская и античная археология.

7. Баран В.Д. Ранні слов’яни між дністром і Прип’яттю. – К., 1972.

8. Березанская С.С. Средний перидо бронзового века в Северной Украине. – К., 1972., Третьяков П.Н. Восточно славянские племена. – М., 1953.

9. Берзин Е.О. Социально – культурные изменения в Передней Азии и Юго – Восточной Европе в 4 – 3 тыс. до н. э. – М., 1989.

10. Борисковский П. И. палеолит Украины // материалы и исслед. по археологии СССР. – М., 1953. Вып. 40.

11. Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху. – М., 1952.

12. Бунятян Е.П. Методика социальных реконструкций в археологии: На материале скифских могильников IV – III вв. до н. э. – К., 1985.

13. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1991. Т. І. До початку ХІ віка.

14. Даниленко В.М. Кам’яна Могила. – К., 1986.

15. Даниленко В.Н. Неолит Украины. – К., 1969.

16. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. – К., 1969.

17. Ефименко П.П.Первобытное общество. – К., 1953.

18. Збенович В.Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. – К., 1974.

19. Золото степу: Археологія України / Автори упорядники П.П. Толочко, В.Ю. Мурзін, Р. Ролле та ін. Київ; Шлезвіг, 1992.

20. Кравченко С. М., Костицикий М.В. Екологічна етика і психологія людини – Львів, 1992.

21. Леви – Стросс К. Структурная антропология. – М., 1983.

22. Ліндсей Дж. Коротка історія культури. – К., 1995.

23. Малахов В. Етика. – К., 1996.

24. Митраполит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.

25. Мовша Т.Г. Антропоморфные сюжеты на керамике культур Трипольско-кукутенской общности // Духовная культура древних обществ на територии Украины. – К., 1991.

26. Мовша Т.Г. Об антропоморфной пластике трипольской культуры // Сов. археология. 1969. № 2.

27. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.

28. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичнцтва до християнства. – К., 1996.

29. Неприна В.И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине. – К., 1976.

30. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994.

31. Патокова Э.Ф., Петренко В. Г., Бурдо Н. Б., Полыщук Л. Ю. Памятники трипольской культуры в Северо–Западном Причерноморье. – К., 1989.

32. Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.

33. Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.

34. Рибаков Б.А. Язычество древних славян. – М. – 1981.

35. Самчишин М. тисяча років української культури. – К., 1993.

36. Телегін Д.Я. Мезолітичні пам’ятки України. – К., 1981.

37. Токарєв С.А. Ранние формы религии. – М., 1990.

38. Хвойка В.В. каменный век Среднего Поднепровья. – М., 1901. – Т. 1.

39. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль. 1994.

40. Чмихов М.О. Давня історія України. – К., 1992.

Додаток 1

Тотемічні символи, що відповідають мезоліту (1, 8) та пізньому палеоліту (2 - 7)

Додаток 2

Антропоморфні сюжети на посудинах: 1 – Косиенки ІV;

2, 3, 5 – Жванець – Лиса гора; 4 – Бринзени – Циганка

Додаток 3

Елементи антропоморфних зображень: 1, 2 – на пластинці Усатого;

3 – 6 – на посуді Варварівки

Додаток 4

Антропоморфна пластика