Прагненням прискорити розвиток народного господарства була просякнута економічна політика, що проводилася в Україні під безпосереднім впливом квітневого (1985р.) Пленуму ЦК КПРС. Але чіткого плану, спрямованого на реалізацію цієї політики, вироблено так і не було.

Так, у червні 1985р. була проведена Всесоюзна нарада з питань науково-технічного прогресу, вслід за якою пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985р. «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. Нарешті, у листопаді 1985р., в Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або як тоді говорили,«випробуваними часом» методами.

У кінці травня 1986р. газета «Правда» донесла до читачів виклад постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об'єднання Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високорангові рвачі і комбінатори. Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, збував власноручно зроблені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986р. У 1987р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі.

Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати їм самостійності, передбаченої Законом.

У 1986р. промисловість України давала лише і5,9% продукції вищої категорії. На 1987р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15,8%. В цих умовах починаючи з 1987р. було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об'єднань і промислових підприємств. Держприймання виявило серйозні недоліки у забезпеченні необхідного рівня якості виробів. Тільки після доробки і повторного пред'явлення було прийнято у 1987р. продукції на З млрд крб., а забраковано - на 9,5 млн крб. Врешті-решт, від держприймання - цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект і лише заганяли економічні хвороби глибоко всередину - змушені були відмовитися.

Таким чином, у 1986-1987 рр. "ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення її дійсного прискорення не було зроблено.

Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

Спроби радикальної економічної реформи

У 1987-1989 рр. в економічній політиці держкерівництва стали з'являтися нові моменти. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. В одержавленому народному господарстві тоталітарна система, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства черпали свою могутність і чинили неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки -- особливо незначними.

Становище в сільському господарстві

У подібному руслі розвивалися процеси в аграрному секторі економіки. Після XXVII з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільське господарство ця постанова не внесла і звелася до створення додаткових управлінських структур — Держагропрому — своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами, обслуговуючими і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів були створені об'єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконавчий.

Утворення Держагропрому з його розгалуженою системою на місцях не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування об'єму продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986—1988 рр. на 3,6%.

Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум визнав за можливе розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони.

Це особливо яскраво продемонстрували 1989 і 1990 рр., коли сприятливі погодні умови дозволили виростити рекордні для країни врожаї, а населення відчувало великі продовольчі труднощі.

Життєвий рівень в Україні

У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу в одній з найважливіших сфер — формуванні фонду заробітної плати. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР ріст становив 9,5%, а рівень зарплати - 240 крб. За даними на 1988 р. оплата праці робітників і службовців України була на восьмому місті серед 13-ти союзних республік.

Оплата праці колгоспників у республіці виросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР - на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.

У кінці 1988р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до 6 млрд крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню звільненим працівникам партійного апарату на 50— 100%.

Боротьба навколо економічної реформи 1990 р.

У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її питанням стала можливість співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990р. було опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л.Абалкіна, відомого радянського економіста Але ця програма була відкинута Верховною Радою СРСР. Після оголошення про підготовку підвищення цін виникла хвиля підвищеного, ажіотажного попиту, яка перетворила на дефіцитні майже всі товари.

Економічне становище в країні в цей час швидко погіршувалося. Це виявлялося у наростанні темпів інфляції, поглибленні дефіциту державного бюджету. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Планові поставки повсюдно зривалися. По-перше, підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев'яними» вже й не називали. По-друге, спочатку області, а потім уже регіони, і республіки стали вимагати від підприємств виконувати перш за все замовлення свого району, а потім, після того якщо щось залишиться, віддавати на сторону.

У вересні 1990 р. М.Горбачов видав президентський указ, який зобов'язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990р. і на весь 1991 р. господарські зв'язки. Але цей указ не виконувався. 14 грудня 1990 р. Президент був змушений підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання... попереднього. Економічна ситуація все більше й більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва. Вперше за повоєнні роки національний доход України зменшився на 1,5%. Це не примножувало честі республіці. Але в цілому по СРСР зменшення становило 4,0%, а в Російській Федерації - аж 5,5%.

Таким чином економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80-х років так і не змінився очікуваним прискоренням. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства.

СПРОБИ ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ І ЗРОСТАННЯ АКТИВНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

Реформи в політичній системі СРСР

Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у політичній системі. Існуючі державні Інститути були не в змозі гарантувати від застою в господарському І суспільному житті й прирікли на невдачу реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що простою лібералізацією політичних структур на цей раз не обійтися: потрібна докорінна перебудова системи в цілому. XIX партконференція КПРС, яка відбулася 18 червня - 1 липня 1988 р., виступила з пропозицією кардинально реформувати політичну систему. «Сьогодні треба мати мужність визнати: якщо політична система залишиться непорушною, без змін, то ми не справимося з завданням перебудови»,— заявив на конференції М.Горбачов.)

XIX партконференція прийняла ряд багатообіцяючих резолюцій: «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про гласність», «Про правову реформу» і «Про деякі невідкладні заходи щодо практичного здійснення реформи політичної системи країни». Реалізація закладених у цих резолюціях ідей передбачала одночасне глибоке перетворення найголовніших елементів політичної системи СРСР: партії і держави. В липні 1988 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обговорив питання «Про практичну роботу щодо реалізації рішень XIX Всесоюзної конференції.

Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни. На листопадовому (1988 р.) пленумі ЦК КПРС було розглянуто питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва». На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після пленуму, було вирішено грунтовно змінити структуру, порядок формування, зміст роботи вищих органів влади. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни і доповнення до Конституції СРСР. Вищим законодавчим органом оголошувався з'їзд народних депутатів. Метою цих змін, на думку їх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад».

У кінці березня 1989 р., після чотиримісячної передвиборної кампанії, відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проводилися вони відповідно до нового «Закону СРСР тю вибори народних депутатів».

У травні—червні відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому було обрано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку було обрано М.Горбачова, котрий разом з тим залишався Генеральним секретарем ЦК КПРС?

І з'їзд народних депутатів доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад.

Разом з тим, підготовка до виборів і робота з'їзду справила значний вплив на активізацію суспільного життя в Україні.

Загострення національного питання в Україні

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за свої національні права, за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин, досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без ліквідації унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру, знищення тоталітарної політичної системи.

Влітку 1989 р. відбулися міжнаціональні сутички в Узбекистані, на кордоні Таджикистану І Киргизії, в Абхазії. Розгорався конфлікт в районі Карабаху. У республіках Прибалтики посилювалося прагнення до відновлення незалежності, ліквідованої внаслідок пакту «Молотова-Ріббентропа», укладеного в 1939 р.

3а цих умов у вересні 1989 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави.

11 березня 1990 р. відбулася подія надзвичайного значення, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави. На позачерговому третьому з'їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії.

Розгортання національно-визвольного руху в Україні

988 - початок 1989 рр. ознаменувалися ПОЯВОЮ НОВОГО ПОЛІТИЧНОГО фактора. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас.

В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, В.Чорновіл звернувся за дозволом в ЦК КПРС, вважаючи, що консервативне парткерівництво України нізащо не погодиться на появу опозиційного видання, а «ліберальний» центр не матиме нічого проти. Але офіційна Москва відповіла мовчанням.

У серпні 1987 р. в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК). У ньому активно співпрацювали представники демократично настроєної Інтелігенції, дисиденти, колишні політв'язні. Роботу УКК освітлювала самвидавська преса, про нього детально інформували радіостанції «Свобода».

Ще на початку 1988 р. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод - одна з перших дисидентських груп в Україні - відновила свою роботу як Українська гельсінська спілка (УГС). Лідером УГС став Л.Лук'яненко, звільнений з ув'язнення в грудні 1988 р. В 1988 р. філії УГС існували в ряді регіонів України. Українська гельсінська спілка стала найавторитетнішою опозиційною групою.

Не випадково, що саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами зупинити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові. Десятки людей були навіть побиті.

13 листопада 1988 р. у столиці України відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам.

Нові громадські об’єднання. Закон про мови

Важливою подією в житті республіки стала поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів, де їх учасники, в основному молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, у травні 1989 р. - республіканська установча конференція Українського історико-просвітнього товариства «Меморіал».

Особливо посилилася вона після обнародування 16 лютого 1989 р. проекту програми Руху. Керівництво КП України взяло курс на політичну боротьбу й ізоляцію Руху.

Шахтарський страйк 1989 р.

Невдачі державного курсу в сфері економіки непослідовність у політиці призвели до наростання соціальної напруженості. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. Вони засвідчили про початок відродження робітничого руху. Головними їх причинами були невирішеність багатьох економічних і соціальних питань. Частка ручної праці шахтарів складала 53%, високою була смертність від нещасних випадків. Постійно зростав робочий день шахтарів. Замість офіційних 6 годин він іноді становив 10-11.

Страйк розпочався 15 липня І989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйк охопив 193 шахти. 22 липня було підписано угоду між шахтарями та Урядом СРСР, де він обіцяв виконати вимоги страйкуючих. Шахтарі вимагали гарантій. Було створено делегацію з членів страйккому та воїнів-ветеранів афганської війни і направлено її до Москви. При зустрічі представників страйккомів з Донецька, Торезу, Сніжної, Львівсько-Волинського басейну з М.Рижковим такі гарантії було отримано за його і М.Горбачова підписом. У Москві делегація шахтарів зустрілася з Б.Єльциним, авторитет якого тоді був дуже високим. Незважаючи на підтримку М.Горбачова, який заявив, що виступ шахтарів є продовженням реформ, серйозного обговорення на Верховній Раді це питання не здобуло.

Вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їх шляхи розходяться з шляхами Комуністичної партії.