Реферат на тему:

Сучасна освіта та наука в незалежній Україні

Зміст

Вступ

1. Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти

2. Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження

3. Науковий потенціал незалежної України

Висновки

Список літератури

Вступ

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. Українська культура 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. постала як узагальнене вираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії, художньому мисленні, науці й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні сучасної української національної ідентичності та національному самоствердженні українського народу.

Протягом століть український етнос був субдомінантним в імперських державах. Імперська політика економічно, соціально, морально і духовно заохочували комплекс культурної неповноцінності української нації або й прямо придушувала її культуру. За несприятливих історичних умов перебування України в складі СРСР відбулося руйнування структур національної культури.

Культурно-освітнє відродження, яке розгорнулося на етапі перебудови і продовжилося вже в умовах досягнення Україною державності, показало, що творчі і духовні сили українського народу та його інтелектуального проводу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками процесів трансформації духовних цінностей та культурної політики незалежної держави. Розвиток культури на сучасному етапові функціонування України як вільної держави довів, що лише повноцінна і самобутня національна культура остаточно гарантує історичне буття етносу. Тому головним завданням національно-культурного відродження і стало подолання культурного колоніалізму України.

1. Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти

Національна система освіти формувалася в 1990-і роки в умовах значних змін у духовному житті суспільства, в контексті загально цивілізаційних трансформацій, зумовлених значним поширенням нових освітніх технологій та істотним розширенням можливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини. Реформи були зорієнтовані на створення нової системи освіти в Україні, збереження й примноження здобутого в радянські часи досвіду та одночасно внесення суттєвих коректив у цілі, завдання й зміст освітянського процесу.

Діяльність сучасної системи освіти України забезпечується цілою низкою освітніх нормативно-правових документів, серед яких основними є: Конституція України, Закон України "Про освіту", Закон України "Про загальну середню освіту", Закон України "Про мови в Українській РСР", Концепція середньої загальноосвітньої школи України, «Положення Міністерства освіти України "Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад", "Про експериментальний педагогічний майданчик" та ін [2.67, 110]. Цими актами визначено основні напрямки модернізації змісту, форм і методів навчання, виховання й управління закладами освіти. Крім цих правових документів, важливими є Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р. та Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України № 347 від 17 квітня 2002 р. [1.12, 2-7].

Для того, щоб ґрунтовніше дослідити розвиток української державної освітньої політики за часів державної незалежності, вважаємо за необхідне встановити її періодизацію. В. Огнев'юк вважає, що після набуття Україною незалежності радикальні зміни у сфері освіти здійснювалися у два головних етапи: перший (1991-1995 роки) визначив проблему як соціальне завдання українського державотворення; другий (1995—2002 роки) увів її в систему національних потреб та інтересів і водночас до широкого міжнародного контексту цивілізованого розвитку людства [2.57, 80].

У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України "Про освіту", що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави й передбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а також внесених до нього змін і доповнень (1996 р.), освіта в сучасній Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами. Система освіти в державі досить розгалужена й передбачає дошкільну та загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Демократизація структури освіти забезпечує соціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізації особистості у навчанні; відхід від загальної стандартизації навчання; аналіз існуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів, студентів; відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школах різних типів [2.6, 34-40].

Законом "Про освіту" встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім тих закладів освіти, що належать релігійним організаціям. Закон "Про освіту" визначив державні стандарти освіти відповідно до вимог щодо змісту, обсягу й рівня освітньої та фахової підготовки. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти [2.73, 426].

Наприкінці 1992 р. на Першому з'їзді педагогічних працівників України була затверджена Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)". Програму схвалили Уряд і Президент України. ЇЇ концептуальні засади передбачали кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання й закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Стратегічними завданнями реформування змісту освіти в Україні Програма визначила:

- вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх і кваліфікаційних рівнях;

- відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції;

- забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;

- органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

- вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

- орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;

- оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

- створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та інформаційних технологій [1.1, 618].

У галузі гуманітарної освіти було визначено такі основні напрями: формування гуманітарного мислення, опанування рідною, державною та іноземними мовами; прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української та світової культури; осмислення історичних фактів, подій і явищ, різноманітності шляхів людського розвитку; формування світоглядної, правової, моральної, політичної, художньо-естетичної, економічної, екологічної культури; утвердження пріоритетів здорового способу життя людини; відображення в змісті історичної освіти закономірностей історичного розвитку, широке вивчення українознавства, етнічної історії та етногенези українців, інших народів держави [2.48, 68-70].

Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" не була позбавлена вад, однак декому найбільше не подобалася її чітка національна спрямованість та невідповідність стану перехідного періоду. Попри все, Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" справила й далі справляє суттєвий вплив на розвиток усієї системи освіти в Україні.

З 1996 р. реформа освіти в Україні набула конституційного забезпечення. Конституція України юридично закріпила процеси демократизації освіти в нових суспільно-політичних умовах після розпаду СРСР. Повна загальна середня освіта визначалася в ній не тільки гарантованою, а й обов'язковою. Громадянам, які належать до національних меншин, Основний Закон України гарантує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства [2.30, 4].

15 жовтня 1996 р. Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, в якій підкреслювалося, що освіта потребує прискорення системного реформування. Ця галузь, відзначалося в Програмі, за структурою та обсягами підготовки кадрів сформувалася за інших соціально-економічних умов і тому не відповідає вимогам ринкових перетворень, бюджетним можливостям України. У зв'язку з цим Програмою передбачалося: забезпечити виконання вимог Конституції України щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти; розробити комплексну програму структурного реформування галузі, виходячи з наявних бюджетних можливостей та необхідності збереження визначальних якісних характеристик навчання та виховання молоді, підготовки й перепідготовки кадрів у державі; здійснити комплекс заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку й використання російської та інших мов національних меншин; розробити кваліфікаційні характеристики для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів, затвердити у 1997 р. державні стандарти дошкільного виховання, загальної, професійно-технічної та вищої освіти; запровадити ступеневу підготовку за всіма напрямками вищої освіти; вдосконалити мережу державних вищих закладів освіти шляхом об'єднання та перепрофілювання навчальних закладів; запровадити механізм працевлаштування випускників вищих і професійно-технічних закладів освіти шляхом удосконалення взаємодії між підприємствами різних форм власності, закладами освіти та державними службами зайнятості населення; внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів України "Про базову освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту" [2.73, 428-429].

Віхою на шляху реформування освіти в Україні став закон "Про загальну середню освіту", ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. [2.62, с.48]. Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти в нових умовах. В ньому дається визначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньої загальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму, загальноосвітньої школи-інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи, загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої (змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, навчально-виховних комплексів. Згідно із законом, не допускається реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, без згоди територіальних громад.

Серед основних завдань загальноосвітньої школи, зокрема, визначено: виховання громадянина України; формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдаровань, наукового світогляду; виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини та громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини та громадянина; реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй [2.62, 51].

Істотні зміни передбачені законом у структурі й організації середньої освіти. На відміну від традиційної структури середньої загальноосвітньої школи, починаючи з 1 вересня 2001 р. почав здійснюватися поступовий перехід до 12-річного терміну навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для здобуття повної загальної середньої освіти (І ступінь – 4 роки, II – 5 років і III – З роки) [2.31, 12-13]. Це зумовлено, головним чином, двома обставинами: розвантаженням поточного навчального процесу (щоденного й тижневого) та необхідністю надання молоді більш якісної середньої освіти відповідно до європейських і світових критеріїв (тривалість навчання у повній середній школі більшості європейських країн становить 12-13, а то й 14 років).

Законом "Про загальну середню освіту" встановлено верхній норматив наповнюваності класів – 30 учнів, унормовано, згідно з віковими можливостями учнів, їх навчальне навантаження, тривалість уроків. До закону введено спеціальні статті щодо соціального захисту учнів, охорони та зміцнення їхнього здоров'я. Сформульовано також вимоги до педагогічних працівників та керівників загальноосвітніх навчальних закладів, особливо щодо їхніх професійних якостей.

У законі знайшли відображення питання прав та обов'язків педагогічних працівників, їх соціального захисту. В перспективі передбачається повернутися до оплати праці педагогічних та інших працівників загальноосвітньої школи з коштів державного бюджету. До закону введено спеціальний розділ "Держстандарт загальної середньої освіти" [1.3, 76-80], який визначає державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової, повної загальної середньої освіти й включає гарантії держави для його досягнення всіма громадянами України.

Завжди існував і повинен існувати тісний взаємозв'язок освітянських, педагогічних ідей та філософсько-етичних, естетичних, культурологічних концепцій, на яких вони ґрунтуються. Нині велика роль освіти, культури, конкретних педагогів, науковців полягає у соціалізації особистості учня, студента, людей, у освоєнні ними загальнолюдських і національних цінностей. Чим вищого рівня сягає освіта народу, чим більше вона збагачується, тим більше збагачується культура цього народу. Так само високий рівень культури засвідчує якіснішу глибоку освіту будь-якого народу.

У першій половині 1990-х рр. Міністерство освіти вжило низку заходів, спрямованих на виконання закону про мови. Зокрема, було випущено серію директив і розпоряджень: про приведення відсотку першокласників "в оптимальну відповідність" із національним складом населення кожного регіону; про викладання у школах з українською мовою навчання російської мови як факультативного предмету; про запровадження з 1993 р. вступних іспитів до вищих навчальних закладів українською мовою та ін. Однак державна мова не стала домінуючою ні в загальноосвітній, ні, тим більше, у вищій школі. Певній ревізії піддано було й окремі змістові характеристики шкільного навчання та виховання [2.58, 89]. Так, замість ухваленої в 1994 р. "Концепції національного виховання" [1.7, 18-25], Міністерство освіти в кінці 1990-х рр. зобов'язало керуватися новим документом — "Концепцією виховання в національній системі освіти", де поняття "нація", "національна інтелігенція", "духовна еліта" вжиті в деяких розділах без жодного зв'язку з Україною.

Отже, в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві. Ухвалення Закону України "Про загальну середню освіту" відкрило реальні можливості щодо прискорення реформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимог нашого суспільства й потреб кожної особистості.

Загальна середня освіта в незалежній Україні є обов’язковою основною складовою безперервної освіти. Водночас вона виступає основою соціалізації молодого українського громадянина в суспільстві, фундаментом для подальшого його освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини як гідного представника своєї нації. Проте, саме середня освіта зазнала за часів незалежності найбільше неоднозначного впливу трансформаційних процесів. Україна в середині 90-х років опинилася на 95 місці за індексом людського розвитку ЮНЕСКО. Прогресуючі тенденції – падіння престижу освіти, престижу педагога – породили плинність кадрів, що зумовило падіння якості педагогічного складу, рівня загальної педагогічної освіти, зниження результативності праці.

Загальноосвітня школа все ще не позбулася своєї радянської суті: панує байдужість до особистісного розвитку дитини, абсолютизація колективістських засад, жорстка регламентація роботи вчителя, а іноді навіть переслідування творчо мислячих педагогів. Щоб суспільство стало відкритим, воно повинно забути про авторитарну педагогіку, школа має формувати самодостатню особистість.

2. Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження

Інтелектуальний потенціал українського народу значною мірою залежить від рівня розвитку системи вищої та середньої спеціальної освіти. На час проголошення незалежності в Україні діяло 156 вищих і 735 середніх спеціальних закладів освіти. Розташовані вони були нерівномірно по території України, концентруючись переважно в найбільших індустріальних та науково-культурних центрах.

На початку 1990-х рр. шляхом об’єднання Міністерства народної освіти та Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти було створено Міністерство освіти України. У 1999 р. до нього приєднали й Міністерство у справах науки та технологій. На основі Закону України "Про освіту" (1991) була реорганізована вся структура вищої та середньої спеціальної освіти для наближення її до реальної практики суспільного життя. Здійснено перехід на триступеневу підготовку – бакалавр, спеціаліст, магістр. Почалось інтенсивне розроблення та впровадження нових навчальних планів і програм. Поряд із державними з'явилися навчальні заклади, базовані на інших формах власності [2.73, 438].

Вже на початку 1990-х рр. у системі вищої освіти України виникло близько 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких мали юридичний статус. Наступними роками були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення та ліквідації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийому на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчального процесу, працевлаштування випускників. У перебігу реорганізації вузівської системи були ліквідовані малопотужні навчальні заклади, створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об'єднання й перепрофілювання малопотужних та однопрофільних. Важливим заходом стало включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації технікумів і коледжів із правами структурного підрозділу [2.8, 40].

У нове тисячоліття Україна вступила з розвиненою системою освіти. В її арсеналі 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, працює понад 2 млн. фахівців. Понад 20 провідних закладів освіти держави мають статус національних. Протягом 1990-х рр. зроблено такі важливі кроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління, Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів у Донецьку, ряду нових університетів [2.55, 23-25].

Вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження України стало відкриття в 1992 р. Національного університету "Києво-Могилянська академія". Національний університет "Києво-Могилянська академія" заснував власну мережу навчальних закладів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад, середні навчальні заклади – Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. До участі у викладанні в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" запрошуються провідні вчені, найкваліфікованіші викладачі [2.47, 1-2].

За розвитком вищої освіти, на думку колишнього міністра освіти В.Кременя, Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. ЇЇ якісний рівень забезпечує значною мірою Міністерство освіти й науки, здійснюючи науково-організаційну, адміністративну та методичну роботу, провадячи такі акції, як ліцензування та акредитація. Професійний рівень діяльності та юридичний статус навчального закладу будь-якої форми власності став визначатися шляхом акредитації, яка провадиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівень акредитації, отримують в основному університети та академії. Акредитація навчальних закладів розширила можливості інтегрування освіти України в міжнародну систему, міжнародної відповідності українських дипломів. Вона дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи [2.8, 70].

На початок 2000 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів; 206 із них – державної власності. Того самого року було розведено в часі вступ до вищих навчальних закладів різного типу. Вступникам дозволено здавати не оригінали атестатів, а копії, що дає можливість складати іспити одночасно в кілька закладів, а це, в свою чергу, загострює конкуренцію між закладами, підвищує якісні показники студентства. При цьому важливо, що переважна більшість студентів навчається за рахунок бюджетних асигнувань. Поряд з цим і комерційні заклади освіти створюють умови для безплатного або пільгового навчання талановитих юнаків і дівчат.

У 1993 р. Всеукраїнське політичне об'єднання "Єдина родина" започаткувало акцію "Перспективній молоді – перспективну освіту". Саме ця акція відкрила можливість для талановитої молоді отримати гранти на безкоштовне та пільгове навчання. Першим серед комерційних закладів освіти підтримав її Інститут економіки, права та систем управління Песоцьких. Безкоштовну освіту в ньому здобули понад 100 обдарованих дітей із 50 шкіл Києва та Київської області. Також підтримали акцію й заявили про готовність надати гранти Вища школа економіки та ділової адміністрації "Ажіо-коледж", коледж "Бакаляр", Навчальний центр автоматизації та лінгвістики, Вище професійне училище при Київському державному торговельно-економічному університеті, Міжнародний науково-навчальний центр ЮНЕСКО та інші. Акцію підтримали комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики та Міністерство освіти України [2.73, 440-441].

В 2000 р. Фонд інтелектуальної співпраці "Україна – XXI століття" виступив із ініціативою проведення Всеукраїнської універсіади "Інтелектуал XXI століття", мета якої – виявлення обдарованої молоді та надання їй ґрантової підтримки для здобуття вищої освіти за спеціальностями, які визначають розвиток новітніх технологій в Україні. Фонд виділив 100 грантів для навчання в закладах освіти України та близько 50 – у закордонних навчальних закладах [2.27, 6].

На рубежі тисячоліть найпрестижнішими в Україні залишалися професії спеціалістів з міжнародних економічних відносин, міжнародного права, правознавства, філології, насамперед англійської, німецької та французької, педагогіки й практичної психології, економіки, екології, журналістики, обліку і аудиту, культурології. У технічних університетах престижними виявилися автоматизоване керування технічним процесом, технологія машинобудування, інформаційні керуючі системи й технології. За цими технологіями – майбутнє країни, тож зростання інтересу до них є певною ознакою оздоровлення суспільства.

Вища освіта перестає бути лише засобом підготовки спеціалістів для народного господарства, вона щораз більше перетворюється на обов'язковий ступінь у розвитку людини. Однак найбільшою проблемою для національної вищої освіти є фінансування. Залишається складною кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри втратили до 30-40 % викладачів. Лише протягом 1994/95 навчального року із вищих навчальних закладів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з яких кандидати та доктори наук [2.41, 39].

У 1996 р. вищі навчальні заклади залишило понад 5 тис. викладачів, зокрема близько 2 тис. кандидатів та докторів наук. Було втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами. Перестала діяти традиційна система розподілу випускників. Щоб запобігти цьому, Президент України в 1996 р. підписав Указ "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів". Передбачалося забезпечити відповідність профілю підготовки спеціалістів перспективним потребам як країни загалом, так і окремих її регіонів. Відтоді абітурієнти, які вступають до державних закладів освіти, укладають із ректором контракт про те, що після закінчення навчання вони зобов'язуються відпрацювати три роки на державному підприємстві [2.40, 288-289].

Нині в Україні близько 60 % студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань, близько 40 % – за контрактом, зокрема 7,8% – у недержавних вищих навчальних закладах [2.8, 131]. В умовах поглиблення комерціалізації вищої освіти виявляються недоліки навчальних закладів і якості дипломів, які вони видають своїм випускникам. Проблему забезпечення прийнятної якості дипломів та успіху випускників на національному й світовому ринках праці доводиться розв'язувати в умовах браку загальновизнаного визначення якості вищої освіти – закладів, навчального процесу та професійної компетентності випускників. На думку багатьох фахівців, вихід полягає в подальшому реформуванні економіки, демократизації системи освіти, диференціації навчальних закладів відповідно до суспільних потреб, розширенні всієї гами спеціалізації відповідно до вимог ринку праці, відмові від єдиного критерію стандарту якості.

В цих умовах поки що залишається ще одна не менш істотна проблема – якісна та кількісна необґрунтованість структури підготовки кадрів. У країнах Західної Європи вважають доцільною підготовку спеціалістів широкого профілю, тому там класифікаційний реєстр налічує 500 назв професій і 100 службових посад, тоді як у нас тривалий час він містив близько 8 тис. назв професій і 1,7 тис. службових посад [2.79, 6].

Останнім часом в Україні було вжито заходів для розширення профілю підготовки фахівців, підвищення універсальності знань випускників за рахунок об'єднання споріднених спеціальностей. Водночас діючий перелік напрямків підготовки приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста та 268 спеціальностей рівня спеціаліст і магістр.

Розширюються міжнародні зв'язки та співробітництво закладів освіти України із зарубіжними освітніми установами та організаціями. За 10 років укладено понад 70 міжнародних угод у галузі освіти. Державні структури, громадські організації й заклади вищої освіти підтримують плідні контакти з Радою Європи, ЮНЕСКО, органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Франції, Китаю, Ізраїлю, Польщі, Румунії, Німецькою службою академічних обмінів, Британською Радою. Вони беруть участь у реалізації програм фонду Фулбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі та ін. Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України та зарубіжних країн [2.27, 6]. Зарубіжний досвід сприяє поліпшенню становища в освітній галузі. Система освіти поступово модернізується, набуваючи європейського характеру та рівня.

Освітнє відродження безпосередньо пов’язано з етнопедагогікою. Наукою та багатовіковою практикою переконливо доведено, що українська школа справді національна тоді, коли ґрунтується на етнопедагогіці, українській національній системі впливу на формування особистості й за орієнтаційний еталон має народні чесноти, норми християнської моралі, гармонію родинно-шкільного виховання. Етнопедагогіка в сучасній освіті може бути задіяна при викладанні тих наук, що стосуються етносу, мови, фольклору, історії, держави, культури, географії, побуту, літератури, релігії. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід народу, з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації його прогресивних ідей у сучасній науково-педагогічній практиці, виявляє способи становлення контактів і взаємодій з наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і встановлює їх відповідність сучасним завданням українського виховання [2.71, 4].

Етнопедагогічна основа української національної школи будується на використанні наступних компонентів навчально-виховного процесу: родинознавство, дитинознавство (педологія), домашнє виховання, дидактика, народна деонтологія, педагогіка народного календаря, козацька педагогіка, педагогіка опіки тощо. Провідним засобом етнопедагогіки є українознавство як один з предметів, що інтегрує дані всіх наук про Україну та українців. Перший етап його освоєння відбувся через впровадження народознавства.

Етнопедагогічний підхід у будівництві сучасної школи відображений у наступних педагогічних принципах: державотворення, народність, природовідповідність, гуманізм, європеїзм, національна соціалізація, історизм, забезпечення єдності, наступності і спадкоємності поколінь, культуровідповідність, демократизм, родинно-громадсько-шкільна гармонія, вияв власної творчої ініціативи, систематичність педагогічного впливу, утвердження життєвого оптимізму, врахування регіональних особливостей. Невипадково К.Д. Ушинський відзначив, що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу» [2.70, 10-12]. Таким чином, сама природа української національної школи потребує аби вона базувалася на етнопедагогічній основі. Побудована на такому фундаменті школа відповідає національним рисам української дитини, її ментальності, що здатні забезпечити найвищий злет її розумового, духовно-морального й естетичного розвитку.

Отже, освіта завжди виступає в суспільстві основою само відтворення культури. Реформаційні роки для української освіти започаткували низку важливих тенденцій: певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу, підтримання органічного зв’язку освіти з національною історією, культурою і традиціями вітчизняної педагогіки, забезпечення свободи творчості педагогів-новаторів, урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, поступове утвердження у сфері освіти української мови. Проте, були і негативні явища, які вплинули на генезис освітньої галузі. Це, зокрема: залишковий принцип фінансування, невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства, падіння престижу педагогічної діяльності, різке загострення кадрової проблеми.

На жаль, освіта поступово втрачає своє природне значення важливої продуктивної сили суспільства, якщо точніше — рушійної сили прогресивного розвитку нашої країни. Держава не напрацювала механізмів і не робить практичних кроків для залучення системи освіти з її науковим і кадровим потенціалом до розв’язання найактуальніших питань розвитку економіки. Майже втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами, установами, яких практично перестали цікавити питання підготовки нового покоління кадрів і підтримка цієї діяльності. Немає й законодавчих актів, які сприяли б заохоченню підприємців до інвестицій в освіту. За таких умов почав складатися імідж освіти як надлишкової, другорядної сфери, що лише створює додаткове навантаження на бюджет.

3. Науковий потенціал незалежної України

Незалежна Україна одержала в спадок досить високий науковий потенціал. Це, передусім, Національна академія наук, сотні галузевих науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів. За науковим потенціалом Україна посідала, за класифікацією ЮНЕСКО, сьоме місце в світі. На середину 1990-х рр. науковий комплекс держави включав понад 1300 одиниць. У ньому працювало 1,5 тис. академіків і членів-кореспондентів НАН України, понад 9 тис. докторів наук і понад 78 тис. кандидатів наук 50% наукового потенціалу України було зосереджено у вищих навчальних закладах [2.10, 2-3]. Найбільший обсяг досліджень і розробок у 1990-і рр., як і раніше, виконували наукові організації машинобудівної галузі та Національної академії наук України. Значним був також науковий доробок науково-дослідних установ промисловості й системи освіти. Фундаментальні дослідження становили понад 25 % загального обсягу науково-дослідних робіт [2.73, 445].

Зміни, які відбувались у сфері науки протягом останнього десятиріччя, були неоднозначними й суперечливими. Гострі соціально-економічні проблеми перехідного періоду негативно вплинули на стабільність роботи більшості наукових установ. Уже на початку 1990-х рр. окреслилася стійка тенденція до скорочення чисельності спеціалістів. Відбувалося це значною мірою за рахунок провідних учених і здібної молоді. За перші сім років незалежності на роботу за кордон виїхало понад 6 тис. учених. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Значно скоротилася кількість працівників у науково-дослідних установах Міністерства машинобудівної промисловості, Міністерства енергетики, Міністерства промисловості, Міністерства охорони здоров'я, Національної академії наук. Основними причинами відпливу спеціалістів з наукової сфери було погіршення умов праці, стрімке зниження реальної заробітної плати та престижу наукової діяльності, посилення попиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших галузях господарства в комерційних структурах [2.1, 10].

У щорічній доповіді Президента України "Економічний і соціальний розвиток України у 1995 році" відзначалося поглиблення технологічного відставання економіки України, скорочення наукових виробництв, зменшення частки прогресивних технологій майже в усіх сферах, різке зниження інноваційної активності промислових підприємств України [2.73, 446]. Зміни, які відбувались у науковій сфері країни, так чи інакше пов'язані з її фінансуванням. Щорічні витрати на одного науковця в Україні не перевищують 700 доларів США, тоді як в Ізраїлі – 41 тис., у Південній Кореї – 60 тис., у США – 180 тис. [2.81, 10].

На середину 1990-х рр. Україна перебувала в групі слабо розвинутих країн, де показник наукоємності ВВП не перевищував 0,8 %. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації в сто разів менше, ніж західні колеги. Доступ до найновішої інформації має фактично лише 1 % фахівців. Залишалася малою реальна заробітна плата науковців [2.67, 134-135]. За таких обставин наука не дає і не може давати належної практичної віддачі, що особливо небезпечно в умовах нової хвилі науково-технічного прогресу, який спирається на досягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, освоєння космічного простору.

Для вирішення актуальних завдань розвитку науково-дослідної та конструкторсько-технологічної діяльності в Україні була утворена Державна комісія з питань реорганізації в галузі науки. При Президентові України почала діяти Рада з питань науки та науково-технічної політики. Для стимулювання наукового пошуку в Україні був створений Державний фонд фундаментальних досліджень. У лютому 1996 р. відбулася Всеукраїнська нарада, що визначила концептуальні підходи до розвитку науки. Вживалися заходи щодо формування нової національної наукової політики та науково-технологічної політики на державному, галузевому й регіональному рівнях [2.53, 3].

Перебудова роботи національної науки відповідно до нових суспільних вимог нині ще не закінчена, вона проходить болісно й складно. Наука, на відміну від виробничих галузей господарства, має вкрай низькі стартові можливості для входження в ринок. Вони обумовлені довгим періодом між виникненням ідеї та її реалізацією, високим ступенем ризику вкладення коштів у довгострокові науково-технічні проекти. Тому аналіз нинішнього технічного рівня основних галузей промисловості в 2002-2004 рр. показує, що науково-технічне забезпечення економіки України нагадує показники 1995 р.

Непріоритетність наукової та інноваційної сфер у системі державної підтримки призвела до відставання України від країн, які здійснюють прогресивну або наступальну науково-технічну політику. Сьогодні понад 90 % продукції, яка виробляється промисловістю України, не має сучасного науково-технічного забезпечення. Обвальне падіння рівня інноваційного забезпечення агропромислового розвитку призвело до 2-3-разового зниження обсягів вітчизняного сільськогосподарського виробництва [2.1, 35-37]. Існуючий стан у цій галузі унеможливлює успішне проведення запланованих реформ земельних відносин. В умовах технологічної відсталості земельний потенціал України не тільки погано використовується, а й поступово руйнується.

Сьогодні, щоб хоч якось вийти з кризового становища, в я кому опинилася українська наука, йде структурне перегрупування наукових сил. Певний час в Україні діяло спеціальне Міністерство у справах науки та технологій. У 1999 р. воно об'єднане з Міністерством освіти в єдине Міністерство освіти й науки. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, низка інших галузевих академій. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність широковідоме в минулому Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) [2.73, 448].

У березні 1992 р. Президент України видав указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи з проблем освіти, педагогіки та психології. Кабінет Міністрів України 16 червня 1992 р. ухвалив спеціальну постанову, в якій було накреслено конкретні заходи щодо створення Академії педагогічних наук України, затверджено її президента-організатора (М.Д. Ярмаченко) та 15 дійсних членів-засновників [2.67, 136].

У листопаді 1992 р. відбулися установчі збори АПН. У її складі розпочали діяльність три відділення: теорії та історії педагогіки, дидактики, методики та інформаційних технологій у світі, психології, вікової фізіології та дефектології. Відповідно до свого Статуту, АПН покликана сприяти найповнішому використанню й відтворенню інтелектуального та духовного потенціалу народів України, пріоритетному розвитку людинознавчих наук, забезпечувати випереджальний розвиток незалежної науки з урахуванням перспектив соціально-економічного розвитку України, утверджувати загальнолюдські й національні цінності [2.68, 68-71].

Впродовж 1990-х рр. учені Академії розробили основи організації та науково-методичного забезпечення діяльності психологічної служби загальноосвітньої школи, соціально-психологічної реабілітації дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Проведено концептуальний аналіз нових інформаційних технологій навчання. На основі вивчення результатів дослідження розроблено методичні рекомендації щодо здійснення психолого-педагогічної експертизи на етапі проектування інтелектуальних навчальних систем та в процесі експериментальної перевірки їхньої ефективності; здійснено наукові розробки, присвячені педагогічному модулю інтелектуальних навчальних систем, проаналізовано основні шляхи підвищення їхнього рівня та способи використання в діяльності педагога й учня. Було видано навчальні посібники "Українська народна педагогіка" та "Українська родинна педагогіка". Розроблено математичну модель для визначення емоційного стану людини, що ґрунтується на запропонованій академіком В.Ф. Прісняковим теорії переробки інформації пам'яттю [2.67, 140-141].

Подією в науковому житті України стало заснування в грудні 1996 р. Академії мистецтв України як творчо-наукової установи в галузі художньої культури. Нині в складі Академії 29 дійсних членів і 30 членів-кореспондентів – визначних діячів професійного мистецтва, режисерів театру та кіно, співаків, музикантів, композиторів, дириґентів, художників, акторів, керівників національних художніх колективів, вищих мистецьких закладів освіти, мистецтвознавців, які своєю працею роблять вагомий внесок у розвиток культури та науки України.

У 1990-і рр. українські вчені одержали можливість розвинути нові напрямки наукового пошуку, наприклад, розширити дослідження Антарктики. В 1995 р. Британська антарктична служба (БАС) безкоштовно передала Україні свою науково-дослідну базу "Фарадей", що означало фактичне повернення в сферу цих досліджень після розпаду СРСР. Нині вона має назву Українська антарктична станція "Академік Вернадський".

Маючи високий науково-технічний потенціал Україна не залишила своїх спроб в сфері освоєння космічного простору. В лютому 1992 р. було утворено Національне космічне агентство України. Відновлено також структуру управління фундаментальною та галузевою наукою космічної сфери. В 1997 р. створено Інститут космічних досліджень України. Здійснено заходи щодо зміцнення головних наукових та промислових центрів ракетно-космічної галузі, розташованих у Києві, Дніпропетровську, Харкові. Ракетно-космічна промисловість України розгорнула випуск багатьох видів ракетно-космічної техніки. Серед них системи керування ракетами та космічними апаратами, системи стикування космічних апаратів "Курс", ракети-носії "Циклон", "Зеніт", "Дніпро", супутники різноманітного призначення. В Україні сформована унікальна однопунктна система керування космічними апаратами, яка продемонструвала свою ефективність за час дворічної роботи з супутником "Січ-1", вперше запущеним під юрисдикцією України в 1995 р. [2.19, 124-126].

Для координації наукових досліджень і відбору перспективних проектів, що мають реалізуватися на орбітальних космічних станціях, при НАН України та Національному космічному агентстві України в 1997 р. створено Координаційний комітет з наукових досліджень та технологічних експериментів на орбітальних космічних станціях. Очолив його президент НАН України, академік Б.Є. Патон. Комітет розгорнув активну діяльність щодо налагодження тісної співпраці науково-дослідних інститутів Академії та Національного космічного агентства [2.67, 141].

Наприкінці 1990-х рр. на державному рівні було здійснено низку важливих заходів, спрямованих на зміну державної науково-технічної політики. Зокрема, офіційно було проголошено перехід України на інноваційну модель розвитку економіки. Верховною Радою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, яка передбачає більш активну позицію держави у розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та інших сферах. На сьогоднішньому етапі затверджено зміни до нового закону України про науку та науково-технічну діяльність. Підвищена пенсія науковцям, а відповідним указом Президента України в 2001 р. підвищена заробітна плата окремим категоріям учених. Вжиті заходи мають стимулювати подальшу трансформацію наукової системи України.

Науковий потенціал незалежної України, як бачимо, в основному збережено за рахунок наукових досягнень України у попередньому радянському періоду розвитку, до того ж частково структуроване, а на окремих напрямках і примножено відповідно до вимог часу та задля утвердження самодостатності української економіки й загалом української державності. Проте, оскільки ринковий потенціал науки в Україні низький з огляду на відсутність глибокої внутрішньої трансформації і реформ в управлінні нею, то вона до сих пір переживає загальну кризу у всіх вимірах: в когнітивному, функціональному, соціальному, інформаційному. Хоча слід відзначити, що загальна криза по-різному вплинула на наукові галузі. Перехідний період в Україні продемонстрував цікаве явище: в той час, коли природознавство розвивається надзвичайно повільно, втрачає престиж, такі суспільні науки, як соціологія, політологія, філософія, психологія, правничі та історичні дисципліни переживають період відносного розвитку.

Висновки

Отже, наука в сучасній Україні є важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості, потенціал якої в Україні залишається порівняно високим. Активізації наукового пошуку сприяло створення та заснування наукових установ та інституцій, які стали локомотивом в організації академічної та прикладної науки в Україні. Водночас, в науковій сфері простежується і низка негативних тенденцій, зокрема: постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті, недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації, зниження ефективності функціонування наукових установ, внутрішній і зовнішній «відплив умів».

Логіка суспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системного реформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенів готовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням і впровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, брак належної взаємодії центру та регіонів об'єктивно уповільнюють і ускладнюють цей процес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонування галузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лише можливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країни повинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванні фінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.

Список літератури

1. Академічна наука і науковці в сучасній Україні (за результатами соціологічного дослідження). -К, 1998. – 137 с.

2. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб.- Вид. 2-е допов.- К.: МАУП, 2001. – 256 с.

3. Бондар М. Пріоритети трансформації української освіти // Мандрівець. – 2002. - № 5. – С. 34-40.

4. Вища освіта в Україні: Навчальний посібник / В.Г. Кремень, С.М. Ніколаєнко, М.Ф. Степко. – К., 2005. – 327 с.

5. Головний капітал України – її науковий потенціал // Освіта України. – 2004. – 14 травня. – С. 2-3.

6. Жулинський М.Г. Сучасне українське суспільство і наука // Гуманітарні науки. – 2004. - № 2. – С. 124-126.

7. Історія світової та української культури / В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. – К.: Літера ЛТД, 2005. – 464 с.

8. Історія України / Під ред. В.А.Смолія.-К., «Альтернативи», 2002.-448 с.

9. Коваленко О. Українська освіта в світовому просторі // Освіта України. – 2006. – 17 листопада. – С. 6.

10. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти, стратегія, реалізація, результати. – К., 2005. – 448 с.

11. Медвідь Л. Національна освіта незалежної України ХХІ століття: тенденції, проблеми // Початкова школа. – 2002. - № 1. – С. 1-4.

12. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Н.П. Барановська, В.Ф. Верстюк, С.Д. Віднянський та ін. Під ред. В.М. Литвина. – К.: Альтернативи, 2001. – 704 с.