Курсова робота

з історії

Танкова битва за станцію Чоповичі

План

Вступ

1. Загальна ситуація на фронтах Другої світової війни в листопаді-грудні 1943 року

2. Характеристика радянських та німецьких військових частин, що брали участь в подіях грудня 1943 року

3.19 грудня 1943. Станція Чоповичі

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

«Війна не закінчилась,

поки не похоронений останній солдат»

Останні два десятиліття – це період зламу суспільно-політичного, економічного, релігійного життя в України — період зламу нашої пам’яті.

Ми відкриваємо раніше заборонені книги, вивчаємо архівні матеріали, розпитуємо очевидців і дізнаємося про події нашого, доволі-таки трагічного минулого, яке є не що інше, як наша пам’ять. Проте таємниці залишились не тільки в заборонених раніше темах, але й здавалось би в такому досконало вивченому відрізку історії, як Велика Вітчизняна війна. З кожним роком все менше залишається учасників і свідків тих подій. Тож ми вважаємо, що наш обов’язок хоча б цією роботою внести наш скромний вклад у вивчення історії Великої Вітчизняної війни, історії нашого краю, віддати данину пам’яті солдатам, що визволяли нашу землю.

Цю роботу ми присвячуємо 65-й річниці визволення України.

Метою нашого дослідження є розкриття історичних таємниць ВВВ, зокрема малодослідженої танкової битви за ст..Чоповичі і вихід до Коростеня, яка відбувалась 19.12.1943, в якій брало участь близько 600 танків з обох сторін.

Предметом нашого дослідження є, власне, танковий бій, який відбувся 19.12.1943, між ст.Чоповичи та с.Стримівщина, визначення боєвих частин, що приймали участь в бою та дослідження впливу битви на хід Другої світової війни.

Основними методами нашого дослідження є вивчення і обробка спогадів, документів, фотодокументів безпосередніх учасників тих подій. Документи на даний час зберігаються в музеї Чоповицького ЗНВК «Школа-сад» І-ІІІ ступенів. Крім документів в ході нашого дослідження ми працювали з безпосередніми свідками тих подій – жителями ст. Чоповичі та с. Стримівщини, а також учасником танкової битви Нечаєвим П.Ф.

В процесі оборонної битви, яка розгорнулася між річками Дон і Волга, радянське командування приступило до розробки плану розгрому ворога.

1. Загальна ситуація на фронтах Другої світової війни в листопаді-грудні 1943 року

Основна ціль кампанії 1942/1943 років полягала в тому, щоб перехопити стратегічну ініціативу з рук ворога, нанести йому тяжку поразку і тим самим докласти, як найбільше зусиль для перелому в ході війни. До листопада 1942 року співвідношення сил стало майже рівним, тобто покращилось в сторону радянської армії. В складі діючих фронтів окремих армій було 385 стрілецьких, мотострілецьких та кавалерійських дивізій, 5 механізованих і 10 танкових корпусів, 145 стрілецьких, мотострілецьких та лижних бригад, 89 окремих танкових і механізованих бригад. З цих даних видно, що ворог вже не мав такої великої переваги в воєнній техніці та озброєнні, як на початку війни. Вона також підтверджує, що існуюче в перші дні майже подвійна перевага в людях була також ліквідована.

Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалась одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилось 330-тисячне німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. Першим районним центром, звільненим від окупантів, було місто Мілове. За визволення першого міста на українській землі своє життя віддали 1066 солдат і офіцерів.

Улітку 1943 року радянським військам вдалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України. Протягом серпня – вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем - Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосовували тактику «випаленої землі» - знищували все, передусім промислові об’єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчуга. На черзі була операція з визволення столиці України.

«Східним валом» називали фашисти укріплення на правому березі Дніпра. Тут їм вдалося сконцентрувати значні військові сили, зокрема есесівські танкові дивізії «Рейх» та «Адольф Гітлер». Командування вермахту розраховувало на те, що Дніпро, як багатоводна річка з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в Дніпро, ніж росіяни здолають «Східний вал», - говорив Гітлер¹

Протягом жовтня 1943 року війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не мала. На цьому напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку ешелонову оборону й чинив жорстокий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилась слабка матеріально – технічна підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття наступальних частин.

Ураховуючи ситуацію, яка склалась в районі Києва, ставка Верховного головнокомандування та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення наступаючих сил на новий плацдарм у районі Лютежа. Такого маневру фашисти не очікували. Після запеклих боїв столиця України була повністю звільнена від німецько-фашистських загарбників. Перемога над ворогом мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне значення не тільки воєнне, але й моральне…Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина».¹

Німецьке командування було вимушене віддати простір північніше Києва для того, щоб зберегти комунікації між групами армій «Центр» та «Південь» по лінії Овруч- Коростень-Житомир.

Гітлерівське командування за будь - яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку були зосередженні значні танкові та моторизовані сил, але і ці спроби виявилися марними. Після форсування Дніпра та взяття Києва перед радянськими військами стояло завдання розширити захопленні плацдарми та створити умови для очищення від німецько-фашистських загарбників всієї Правобережної України. Відвоювавши Київ, війська 1-ого Українського фронту почали наступати в напрямку на Коростень, Житомир та Фастів. За десять днів вони пройшли на захід на 150 кілометрів і зайняли багато населених пунктів, в тому числі і місто Житомир з Фастовим. Німецьке командування, розуміючи всю небезпеку створеного положення, зосередило південніше Житомира великі сили танків та піхоти. Вони повинні були нанести удар з південного-сходу та півдня, щоб ліквідувати радянський плацдарм та на правому березі Дніпра і знову зайняти Київ. 13 листопада ворожа група в складі восьми танкових та моторизованих і сімома піхотними дивізіями пішла в контрнаступ. В другій половині листопада тривали кровопролитні бої. В деяких боях ворог виводив в бій 300-400 танків. Ціною великих втрат йому вдалося 20 листопада знову захопити Житомир і до 25 листопада прорватися до Києва на 40 кілометрів. Але наступні спроби фашистів прорватися до Києва були безуспішні .В тей же час війська правого крила 1-ого Українського фронту продовжували наступ. 18 листопада 13-а армія у взаємодії з партизанськими батальйонами генерала А. Н Сабурова вибили гітлерівців з Овруча. Київська наступальна операція 1-ого Українського фронту була однією з найбільших операцій Великої Вітчизняної Війни. В ній брали участь с обох сторін більше 90 дивізій, 1 150 000 військ, майже 14 000 мінометів, більше 1 000 танків, близько 1 500 літаків. В ході операції з 1 по 12 листопада було ліквідовано 15 ворожих дивізій, вбито і взято в полон 41 000 солдат та офіцерів, знищено 90 літаків та 900 танків. Внаслідок Київської наступальної операції була звільнена вся Лівобережна Україна та Київ. Звільнивши Київ, війська 1-ого Українського фронту почали наступ на захід, з метою повного звільнення України від німецько-фашистських загарбників. 12 листопада 1943 року 60-а армія звільнила Малин, Черняхів, Житомир, а через 2 дні - Базар, Бродники, Недашки, Скурати, Йосипівку, Чоповичі, Стремигород. Згодом, тією ж 60-ю армією був звільнений Коростень. Але розлючені німці, не бажаючи здаватися, нанесли контрудар. Внаслідок якого, 15 листопада на Брусилівському напрямку було кинуто близько 800 ворожих танків и 15 дивізій (сім піхотних, сім танкових і однієї моторизованої). Завдяки цьому з 18 до 27 листопада німцями був відбитий: Житомир (18 листопада 1943 р.), Черняхів (22 листопада 1943 р.), Коростень (27 листопада 1943 р.).

2. Характеристика радянських та німецьких військових частин, що брали участь в подіях грудня 1943 року

30 листопада фронт стабілізувався по лінії: Черняхів-Слепчиці-Пилиповичи-Радомишль-Раковичі-Строєвка-Ставище-Малий Корашин-Ястребеньки –Юрівка -Лучин. За чотирнадцять днів ворог на напрямку Корнин – Житомир зазнав великих збитків, було знищено 711 танків, 174 артилерійських гармат,225 кулеметів та 111 мінометів.

С 1 по 5 грудня 1943 року – німці зосередили 4 танкових та 4 піхотних дивізій (300 танків), 10 артилерійських полків і декілька штурмових бригад. Фашисти планували розгромити 60 армію, захопити Радомишль, Малин и розвити наступ вздовж залізної дороги на столицю України –Київ. В лінії оборони 60 армії розгорнулись кровопролитні бої. Суперник кидав в атаку одночасно по декілька сотень танків, підтримуючи їх великими силами піхоти, артилерії та авіації. Під натиском ворога 60 армія відступила до лінії Мелені – Устинівка – Ворсовка - Мірча (між Малином і Радомишлем). 9 грудня німці здійснивши марш – кидок, перерізали залізничну дорогу Коростень – Київ та взяли місто Ірша. Але згодом радянські війська контрударом вибили німців з Ірші. За цей час під Черняховим та Малином було підбито і знищено 354 німецьких танків. С 5 по 15 грудня 1943 року радянськими військами (тільки 60-ю армією) було знищено 284 танки і вбито більше 6 000 фашистсько-німецьких загарбників. Війська 60 армії, і 1-ї гвардійської армії міцно засели на рубежі Мелені - Сичівка - Устинівка- Федорівна - Вишевичи - Межирічка- Лутовка - Раковичі. Німецьке командування зробило ставку на останній удар в районі Коростень -Чоповичі. Німці зосередили під Коростенем велику групу в складі трьох танкових та чотирьох – п’яти піхотних дивізій. Ось як пам’ятає ці події один з безпосередніх учасників С. П Пильников: «Після того, як ми форсували Дніпро та захопили Київ наша бригада пішла в напрямку Кухарі– Малин - Чоповичи- Коростень-Новоград-Волинський. Чоповичі для нас були, як рубіж для кидка на звільнення Коростень. З Чопович на Коростень вирушило три танки Т-34 в розвідку. Розвідка була закінчена вдало і при допомозі 2-ого танкового батальйону місто було звільнене.» Не менш важливими стали спогади Н. Г Безрукова: «Пам’ятаю як наш батальйон, раптово вночі прорвався на станцію Малин. Гітлерівці не встигли детонувати вибухівку, що булла закладена на новоприбулу техніку, боєприпаси, цистерни з авіаційним бензином та продовольством, вони в паніці відступали. На наступний день батальйон увійшов в Чоповичі переслідуючи та знищуючи відступаючі німецькі частини». Під Чоповичами німецьке командування чинило особливо жорстокий опір. За спогадами очевидців у танковій битві під станцією Чоповичі брала німецька танкова дивізія СС «Адольф Гітлер», яку сформували по наказу Адольфа Гітлера з солдат СА та яка була оснащена новими важкими танками «тиграми», «пантерами» і самохідними артилерійськими установками, 1 танкова дивізія, 1 піхотна дивізія та багато інших стрілецьких та мотострілецьких ворожих частин, яким противостояли 25-ий танковий корпус,(див. додаток 1) 111-а танкова бригада, 4-ий гвардійський танковий Кантемировський корпус та інші танкові та піхотні з’єднання.

3. 19 грудня 1943. Станція Чоповичі

«Справа в тому, що в історії Великої Вітчизняної війни Чоповицька операція виділяється, як розділ. І це не тільки звільнення Чопович, це ціла епопея, хоча і невелика, але жорстока та напружена. Операція поділялася на чотири частини: 1) звільнення Чопович; 2)битва на станції Чоповичі; 3) розгром німецьких військ, що рвалися на Тетерів з ривком на Київ; 4) перехід з району станції Чоповичі в наступ.»- зазначав Павло Олексійович Євтихеєв. Під Чоповичами німецьке командування намагалося стабілізувати ситуацію на фронті та почати новий наступ на Київ. Цим і пояснюється зосередження на лінії Коростень – Чоповичі багато живої сили та техніки.19 грудня біля станції Чоповичі відбувся танковий бій між німецько-фашистськими загарбниками та радянською армією.

«19.12 1943 році противник силами СС «Адольф Гітлер» та іншими бойовими частинами потіснив діючи попереду наші стрілкові частини, вклинився в нашу оборону та вийшов на узлісся лісу північніше станції Чоповичі.

Склалася дуже складна ситуація. Приїхавший в цей район генерал-полковник Ватутін передав 25-ий танковий корпус в розпорядження Н. П Пухова із завданням: «завдати удару по ворогу та відновити оборону».

Вранці 19 грудня 1943 року перед позиціями корпуса з’явилися танки та мотопіхота суперника. Танки насувалися на нас, але оборона мовчала, чекала наказу. Раптом артилерія почала обстрілювати оборонні рубежі противника і в бій кинувся наш танковий батальйон. Згодом на полі загорілися десятки німецьких танків»- так пам’ятає цей день Захаров Олександр Якович. Скільки танків брало участь у битві за станцію Чоповичи? За версією Володимира Івановича Голубовича близько 600 танків з обох сторін. В цей час, коли німці рвалися на Київ, бійці та командування проявляли масовий героїзм та відвагу. Особливо відзначилися молодший лейтенанат Вайсер Володимир Зельванович та молодший лейтенант Олександр Петрович Єгоров.

Прикриваючи залізничну станцію Чоповичі, екіпаж молодшого лейтенанта Вайсера знаходився в засідці. Битву, що зав'язалася тут 20 грудня 1943 року, описав командир танкового батальйону капітан Королев:

«При обороні станції Чоповичі Житомирської області командир танка Т-34 гвардії молодший лейтенант Вайсер проявив справжню мужність, відвагу і героїзм в жорстокому кровопролитному бою проти 30 танків типу «тигр» і «пантера». Влучними пострілами екіпаж гвардійця Вайсера підпалив два танки супротивника. Але ворожими снарядами була підпалена і їх власна бойова машина. Офіцер Вайсер, не дивлячись на небезпеку поразки осколками снарядів, що рвалися, вискочив і особисто згасив вогонь шинеллю і снігом. Потім він вліз в башту танка, точними пострілами підбив ще одну «пантеру» і знищив більше взводу десантників.

Весь час механік-водій «тридцять четвірки» маневрував, але від снарядів гармат декількох ворожих танків повторно запалала їх машина. Осколками поранило механіка-водія і стрільця-радиста. Молодший лейтенант Вайсер виніс їх із танка, що горів. Разом з членом екіпажу, що залишився, вони надали товаришам допомогу і снігом, піском, шинелями погасили вогонь. Нерівний бій продовжувався.

Ворожа самохідна артилерійська установка знову почала обстрілювати наш Т-34. В результаті обстрілу снарядами танк гвардійця Вайсера знов запалав. Поранений баштовий стрілець. Командир танка убитий. Він згорів разом з бойовою машиною. Героїчні подвиги гвардійця Вайсера надихнули всіх танкістів батальйону на героїчну боротьбу з фашистськими загарбниками» - описав командир танкового батальйону капітан Корольов.¹ Геройські себе повів і старший лейтенант Єгоров, який в критичну хвилину битви за станцію Чоповичі , коли німецькі танки зайшли в тил бойових частин радянської піхоти, вивів гармати протитанкової батареї на відкриту бойову позицію та почав розстрілювати ворогів. Один за одним Єгоров зупинив сім танків. Так була зустрінута німецька колона з двадцяти танків.

Але німці не зупинилися на цьому та почали наступати на батарею молодшого лейтенанта Єгорова. На цей раз на неї з трьох сторін насувалося близько тридцяти танків, було підбито ще дев’ять танків. Близько двох годин продовжувався цей нерівний бій, і тільки коли танки «Тигр» підійшли впритул до батареї Єгорова, вона була знищена. Старший лейтенант Єгоров загинув смертю героя, але атаки німецьких танків були відбиті, а радянська мотопіхота оволоділа станцією Чоповичі. Протягом 6 діб с 19 по 26 грудня днем і вночі радянські частини відбивали атаки піхотних та танкових частин і з’єднань німецької армії, але так і не добилися успіху. 27 грудня зазнаючи великих втрати в живій силі та техніці, ворог панічно відступав на північ. Битва за станцію Чоповичі показала виняткову стійкість та високу майстерність радянських воїнів, їхнє вміння діяти вміло та рішуче. Танкова битва, яка розгорілася в районі станції Чоповичи призвела до майже повного розгрому відібраних частин суперника, таких як, перша танкова дивізія, СС «Адольф Гітлер» та інших військових частин.

Висновки

Вже 65 рік відокремлює нас від Великої Перемоги над фашистською Німеччиною. І сьогодні ми знову, як і всі попередні роки, схиляємо голови перед подвигом радянського солдата. Його кров'ю й потом добута перемога над сильним ворогом. Він умів прямо дивитися в очі смертельної небезпеки, виявив військову доблесть і героїзм. Немає меж величі його подвигу в ім'я Батьківщини.

Велич історичної перемоги нашої країни з фашистською Німеччиною полягає в тому, що радянський народ відстояв не тільки свою державу, він самовіддано боровся за порятунок народів Європи від фашизму.

Важка й кровопролитна війна Радянського Союзу з Німеччиною, що він вів у складі антигітлерівської коаліції, переможно завершилася 9 травня 1945р. У цій війні становище українського народу було особливо трагічним. Єдиний у своєму прагненні перемогти нацизм, він виявився розколотим у питанні про майбутнє України: частина українців з розгромом фашизму пов'язувала відновлення довоєнного статусу України в складі Радянського Союзу, інша прагнула скористатися війною для відродження незалежної української держави. У спільну боротьбу з Німеччиною і її союзниками Україна внесла величезний вклад. На фронтах і у фашистському тилу загинув кожний п'ятий житель республіки. Серед вищих офіцерів, командуючих фронтами й арміями було чимало українців. Найвідоміші з них - А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Маліновський, Н.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко й інші. Ратний подвиг багатьох українців відзначений вищими нагородами. Серед них - 2072 визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. З 115 двічі Героїв Радянського Союзу - 32 українця. Із 7 мільйонів орденів і медалей, вручених офіцерам і солдатам Червоної Армії, 2,5 мільйони одержали жителі України.

Окремою сторінкою в історії Великої Вітчизняної Війни є танкова битва за станцію Чоповичі. В цій битві такі відбірні частини Третього Рейху, як перша танкова дивізія, СС «Адольф Гітлер», зазнали нищівної поразки. Завдяки цій перемозі Радянської армії німці назавжди лишилися мрій про повторне здобуття столиці України - Києва.

Список використаних джерел та літератури

1. Анісімов Н. І «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-

1945 рр.»

2. Гісев О. В., Мартинюк О.О «Історія України»

3. Демин В. А., Португальский Р. М. «Танки входят в прорыв: Боевой

путь 25-го танкового корпус»

4. Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. «Новітня історія України»

1^Н. І Анісімов «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945»

1^ Гісев О. В., Мартинюк О.О «Історія України»

1^ 1.Демин В. А., Португальский Р. М. Танки входят в прорыв: Боевой путь 25-го танкового корпуса. - Москва: Воениздат, 1988.