ТЕМА 12. Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст

На середину XIX ст. кріпосна система остаточно зжила себе. Вона суттєво стримувала загальний економічний розвиток. Усі суспільні суперечності загострила Кримська війна.

12.1. Соціально-економічне становище українських земель напередодні реформи 1861 р

Соціально-економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких і формуванням нових ринкових відносин, посиленням антикріпосницького руху селян. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані: поміщики не мали коштів для придбання техніки і найму робітників. За цих умов вони намагалися посилити експлуатацію кріпаків, скорочували селянські наділи, збільшували панщину.

Гостру кризу в економічному й суспільно-політичному житті посилила Кримська війна 1853-1856 рр. Вона негативно позначилася на відсталій економіці Російської імперії, а на українській особливо. Південна Україна була прифронтовою зоною, і тут влада оголосила воєнний стан. Через цей регіон безперервно просувалися військові підрозділи, транспорти зі зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням. Утримання армії лягло величезним тягарем на українців. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства. Все це зумовило посилення антикріпосницького руху селян. Як це бувало і в попередні роки, селянським повстанням передувало поширення чуток про приховування місцевими поміщиками й урядовцям намірів царя звільнити селян. Особливого розмаху набрала так звана Київська козаччина 1855 р. – масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут царський маніфест про формування державного ополчення для участі у Кримській війні було витлумачено селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. По краю поширилися чутки про те, що хто запишиться в козаки і піде воювати у Крим, той стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто став готуватися до переселення в Таврію. Цей рух („У Таврію по волю”) охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл) і лише після збройних сутичок у ряді сіл з поліцією та регулярними військами згас. Антикріпосницькі заворушення селян відбувалися і в інших регіонах. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тис. селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами і сокирами. Загалом в антикріпосницьких виступах в Україні у 1856-1860 рр. брали участь понад 160 тис. селян.

Не витримавши тяжких поразок у Кримській війні, широкого невдоволення діями уряду в 1855 р. помер цар Микола I. Його син і спадкоємець Олександр II (1855-1881 рр.) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.

12.2. Скасування кріпосного права

Одним із найбільш гострих питань була необхідність проведення селянської реформи. Вже у 1857 р. російським урядом для підготовки реформ був створений Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Після детального опрацювання пропозицій (до речі, українські поміщики, на відміну від російських, враховуючи родючість українських чорноземів, трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше) було підготовлено узагальнюючий документ – „Положення про селян” і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. ”Положення” торкалося найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщиків та поземельних відносин.

Особисте звільнення селян. Селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни мали право укладати договори, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді. Але, ставши вільними, селяни залишалися „нижчим станом”: сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину тощо. Протягом дев’яти років не мали права відмовитися від наділу або залишити село. Вихід із сільської общини був утруднений різними обмеженнями.

Виділення селянам земельних наділів. При скасуванні кріпосного права поміщики зобов’язані були відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався в межах норм, передбачених законом для конкретної місцевості.

В Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі (у південних губерніях від 3 до 6,5 десятин на душу, у лівобережних від 3 до 4,5 десятин). При цьому поміщик сам визначав місце селянського наділу, що, по суті прирікало селян на отримання гіршої землі.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількості землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали-відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізки складали майже третину загальної площі селянського землекористування. За рахунок відрізків одержували землю ті селяни, хто раніше землі не мав.

Проведення викупу землі. Право викупу садибних ділянок землі і право викупу польового наділу були не одинакові. Садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час. При цьому розмір викупної суми визначався або угодою, або відповідними пунктами „Положення про викуп”. Польовий наділ селянин міг викупити тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина викупити наділ. Тобто, питання про викуп наділу цілком залежало від поміщика.

При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розміри тогочасних повинностей селянина в поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні сплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу.

Був утворений спеціальний Селянський банк. 80% потрібної суми банк давав селянам ніби в борг, сплачуючи її за них поміщику. Селяни ж протягом 49 років повинні були повертати банку його позику з процентами.

Наслідки реформ. Селянська реформа безпосередньо стосувалася більшості мешканців України. Адже з 13,5 млн. її населення селяни становили 10,5 млн. В цілому, із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ (у минулому кріпаків) в Україні 220 тис. (а з родинами – 440 тис.) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. чол. отримали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Загалом наділи менше прожиткового мінімуму (менше 5 десятин) отримали 94% колишніх поміщицьких селян.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція: за дореформеними цінами отримана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. руб., а селяни повинні були заплатити за неї 503 млн. руб.

Проте, незважаючи на половинчастість, непослідовність реформи в цілому вона мала прогресивний характер. Мільйони кріпаків отримали волю. Селянська реформа створила умови для перетворення робочої сили на товар, розвитку капіталістичного товарного виробництва, прискорила формування промислового сектору економіки.

12.3. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х років

Після скасування кріпосного права були проведені реформи в галузі управління, суду, освіти, військової справи і фінансів. Основна їхня мета полягала в тому, щоб зберігаючи самодержавну владу царя і панування поміщиків, пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку.

Земська реформа (1864 р.). У результаті проведення цієї реформи в ряді губерній були створені земства – так зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. В Україні реформа поширилася на південні і лівобережні губернії, у яких було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де більшість поміщиків були поляками, земська реформа розпочалася лише у 1911 р.

Функції земств зводилися до підтримки в належному стані місцевих доріг, забезпечення населення продовольством у разі голоду, організації агрономічної і медичної допомоги, будівництва і утримання шкіл, налагодження поштового зв’язку, розподілу державних коштів, збирання і надання до державних органів статистичних відомостей.

Судова реформа. У 1864 р. уряд провів судову реформу, що завершилася запровадженням буржуазного судочинства. До реформи суд був становим, закритим і цілком залежав від царської адміністрації, зокрема від губернатора. Реформою запроваджувалися основні принципи буржуазного права: безстановість суду, змагальність сторін, гласність судочинства, котре відбувалося у відкритих засіданнях за участю сторін і вершилося присяжними засідателями. Вводився інститут адвокатів. Були створені окружні суди (по одному на губернію), які становили першу судову інстанцію.

Касаційні функції виконував сенат, що міг повернути ту або іншу справу на повторний розгляд. Для вирішення дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів.

Шкільна реформа (1864 р.). Царський уряд вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальні заклади. Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи). Початкова школа повинна була виховувати в народі релігійно-монархічну мораль. Обов’язковими предметами були “Закон Божий” і церковний спів. Із загальноосвітніх дисциплін запроваджувалося тільки навчання грамоті, чотирьом арифметичним діям, наданням відомостей з географії, малювання і т. і.

Середня освіта була представлена двома типами гімназій: класичними та реальними (чоловічі і жіночі). Право навчатися в них надавалося всім станам, але через високу плату скористатися ним могли лише діти багатіїв. Право вступу до університету мали тільки особи, що закінчили класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії надавало право на вступ до вищої технічної школи, а закінчення жіночої гімназії узагалі ніяких прав не давало, оскільки метою останньої, як прямо проголошувалося в статуті, було підготувати освічену „дружину і матір родини”.

Певні зміни вносилися і до вищої школи. Зокрема, надавалася певна автономія університетам, створювалися ради професорів, котрі повинні були керувати всім життям навчальних закладів, запроваджувалися вибори деканів

Військова реформа. Протягом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа. Був здійснений ряд заходів, пов’язаних із перебудовою армії. Проведено переозброєння і переобмундирування армії, удосконалена система її постачання, управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.

Уся територія Росії у 1867 р. була розділена на 10 військових округів, з них 3 (Київський, Одеський і Харківський) в Україні. Поряд з округами створювалися інші органи місцевого військового управління. У кожній губернії і повіті засновувалися управління військового начальника.

У січні 1874 р. був прийнятий новий статут про військову повинність. Рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років на флоті. Від військової повинності звільнялося духовенство і певні привілейовані верстви суспільства, частина іноземних колоністів.

Міська реформа. Ця реформа реорганізовувала систему міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. у всіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах гласних до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, котрі платили податки. Всі інші категорії, що складали більшість міського населення, насамперед робітники, ремісники, дрібні службовці, цього права не мали. Жінки також не мали права брати участь у виборах.

Щоб забезпечити перевагу в думках представників великої буржуазії, вибори проводилися по трьох станових куріях, кожна з яких незалежно від кількості тих, хто брав участь у виборах, обирала третину загального числа гласних.

Міські управи займалися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернаторові і міністрові внутрішніх справ.

Одночасно з проведенням цих досить ліберальних реформ, уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.

12.4. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки XIX ст. Промисловий переворот

Після реформи 1861р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це було зумовлено особливістю економічної політики царизму: Російський уряд активно розвивав неросійські регіони імперії, у тому числі Україну, при цьому виходячи виключно з інтересів імперії, що спричинило переважно сировинний характер розвитку господарства України. Наявність на її території величезних покладів вугілля, залізної руди, виняткова родючість ґрунтів, а також функціонування зручних морських портів для вивозу продукції умовили прискорений економічний розвиток України.

Сільське господарство. Найбільш характерними рисами розвитку цього сегменту економіки були:

– поступовий перехід аграрного сектора до капіталістичних форм господарювання. Причому поміщицькі господарства правобережних і лівобережних губерній за рахунок напівфеодальної експлуатації селян більш повільно вростали в капіталізм. У цих регіонах ще діяла відробіткова система, яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селян. На Правобережі найбільш інтенсивно розвивалася цукрова промисловість.

На півдні України ліквідація поміщицького землеволодіння, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, формування фермерських господарств відбувалися швидше. Поміщики створювали на базі своїх маєтків великі агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці, заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу;

– відбувалися значні зміни у сфері землеволодіння. Царський уряд активно проводив політику направлену на перетворення землі на товар і вільний продаж землі, внаслідок чого відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. По-перше, у другій половині XIX ст. значно прискорився процес концентрації землі. На початку XX ст. власниками майже 70% усієї дворянської землі були біля 3 тис. поміщиків. Поряд із спадковими землевласниками виникли великі землевласники нової генерації (Симиренки, Терещенки, Харитоненки), які були зорієнтовані на капіталістичні форми ведення свого господарства. По-друге, одночасно відбувалося активне витіснення дворянського (станового) землеволодіння буржуазним (безстановим). На початку XX ст. більше третини загальної площі дворянського землеволодіння знаходилася у власності осіб недворянського походження, переважно заможних селян;

– суттєві зміни відбулися в землекористуванні. Зміцнення капіталізму в сільському господарстві, зростання його товарності сприяли поширенню, замість відробіткової форми оренди землі, грошової, підприємницької оренди. Капіталізація сільськогоспо-дарського виробництва стимулювала застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, поліпшення структури посівів тощо. Протягом 70-80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів;

– капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. майже 2 млн. поденних та постійних найманих робітників були зайняті у землеробстві України. Найбільш широко наймана праця використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях;

– зросли посівні площі і змінилася структура посівів. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі в Україні зросли в 1,5 рази. Це було зумовлено, як екстенсивним розвитком господарства, так і освоєнням, колонізацією Півдня України. В структурі посівів значно зросли площі, які виділялися під пшеницю і ячмінь. Подібна тенденція розвитку сільського господарства була спричинена не тільки зростанням внутрішніх потреб в зерні, а і значним розширенням його експорту. На кінець XIX ст. частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. В пореформений період різко зросло виробництво також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Україна перетворилася у важливий регіон виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноросійському, а й на світовому ринку.

Промисловий переворот. Суть промислового перевороту полягала в переході від мануфактури до машинної індустрії, від дрібного до масового виробництва. Найбільш характерними ознаками промислового перевороту було широке застосування у виробництві машин і механізмів, витіснення ручної праці.

Промисловий переворот в Україні відбувався в основному протягом 70-х-початку 90-х років XIX ст. У ці роки було закладено основу формування індустріального суспільства. Якщо у 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже було понад 30,3 тис. підприємств і відповідно 205 тис. робітників.

Українська промисловість, як зазначає О.Д.Бойко, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні корисні копалини; дешева, але відносно кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

1. У пореформений період південно-східний регіон України перетворюється на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Центр великої промисловості поступово переміщується з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, до Донбасу та Півдня України, в яких машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. Видобуток вугілля в Донбасі зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди , тоді як на Україні лише у 4 рази. Завдяки масовому впровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність уральського робітника. Донбас, Південь України перетворилися в потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза, сталі Російської імперії.

2. Розвиток індустрії в Україні відбувався більш швидкими темпами порівнянню з загальноросійськими. Якщо протягом 1870-1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату-139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими – виробництво чавуну збільшилося в 4 рази, а прокату – в 7,7 рази. Подібні тенденції були характерні і для інших галузей великої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У пореформений період в Україні, особливо в її південно-східному регіоні, будувалося багато великих промислових підприємств. За останні два десятиліття XIX ст. у Катеринославській і Херсонській губерніях виникло 17 великих заводів. На початку 90-х років XIX ст. на восьми шахтах Донбасу видобувалося більше третини кам’яного вугілля краю.

4. Значний вплив іноземного капіталу. З 1888 р. до 1894 р. в Україні були створені 22 іноземні компанії з основним капіталом майже 63 млн. руб. Царський уряд усіляко заохочував іноземних капіталістів, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, широкий ринок збуту тощо. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали в кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Так, наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80-90% усіх акціонерних капіталів.

5. Структурна та територіальна диспропорціональність. Характерними рисами наздоганяючого варіанта модернізації, підкреслює О.Д.Бойко, є вибіркове, а не системне використання світових досягнень науки, техніки, технології та організації виробництва. Специфікою російського варіанта модернізації був пріоритетний розвиток при державній підтримці важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Це призвело до деформації економічної структури України, особливо Донбасу. В Україні переважали галузі по виробництву засобів виробництва і значно відставало виробництво предметів споживання.

Гострою проблемою, яка залишається такою й на сьогодні, була територіальна диспропорціональність. Основний промисловий потенціал України формувався в Донбасі та Подніпров’ї. Водночас розвиток інших регіонів значно відстав.

6. Економіка України формувалася як складова частина єдиного економічного простору Російської імперії. Ця тенденція була зумовлена передусім прискореним розвитком важкої індустрії при одночасному гальмуванні деяких галузей легкої промисловості (полотняна, суконна), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; розбудовою залізниць, що обслуговували економічні та воєнні інтереси імперії; відсутністю замкненого технологічного циклу в господарському комплексі України тощо. Наприкінці X1X ст. лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію. Решта індустріального потенціалу виготовляли напівфабрикати, сировину для подальшої переробки.

Розвиток провідних галузей промисловості. Модернізація промисловості України у другій половині Х1Х ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в загальноросійській економіці. Питома вага України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії з 1854 р. до 1900 р. зросла більш ніж у 2 рази – з 9,4% до 21%. Економічний розвиток України визначали, насамперед, галузі важкої промисловості: вугільна, металургійна, машинобудівна. У 60-90-ті роки сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та ін. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії. Ряд великих підприємств були побудовані на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза (Х’юза) з робітничим селищем Юзівка; бельгійських – Дніпровський завод із селищем Кам’янське (тепер Дніпродзержинськ); французьких – завод у Кривому Розі та ін.

Прискореними темпами розвивалися деякі галузі машинобудування. Центр сільського машинобудування в пореформені роки перемістився з підросійської Польщі і Прибалтійських республік у Степову Україну. Головними осередками сільськогосподарського машинобудування були Олександрівськ (тепер Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв. Усі великі заводи належали іноземним власникам. Транспортне машинобудування (паровозобудівні заводи) було зосереджено в Харкові, Луганську та інших містах.

Велику роль у розвитку господарства України відіграло будівництво залізниць. У 1863 р. започаткували спорудження першої залізниці – від Балти (місто Подільської губернії, відоме сільськогосподарськими ярмарками) до Одеси довжиною в 200 км. У 1866 р. тут почався вже регулярний рух. На Лівобережжі перша залізниця з’явилася у 1868 р., вона з’єднала Київ з російським Курськом. На кінець 80-х років в Україні була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою найбільші міста України й промислові райони Донбасу, Придніпров’я та Кривого Рогу, Україну та різні регіони Росії, Україну та Західну Європу. Всього за 1865-1890 рр. було збудовано майже 6800 км залізниць.

Поряд із залізничним транспортом важливу роль у зміцненні зв’язків між різними економічними регіонами відігравав водний транспорт. Наприкінці Х1Х ст. на Дніпрі використовувалися майже 400 пароплавів. Великого значення набув морський торговий флот. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами імперії. У кінці Х1Х ст. на південні морські порти припадало понад 57% вартості вивезених і більше 27% імпортованих у Російську імперію товарів.

Соціальні зміни. Промисловий розвиток пореформених років зумовив великі соціальні зміни. Господарське і суспільне життя ускладнюється. З’являються нові соціальні групи, яких в умовах панування кріпосних відносин не було. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетарів).

Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Але в найважливіших галузях промисловості – вугільній, гірничорудній і металургійній – переважали робітники-росіяни, що прийшли в Україну з центральних районів імперії. Водночас, українські селяни не поспішали на промислові підприємства (за винятком цукрових заводів), вони охочіше йшли на роботу по найму до поміщиків чи багатих селян.

Буржуазія України також була багатонаціональною. Українські капіталісти займали найбільш значні позиції в промисловості з переробки сільськогосподарської продукції (цукрова, борошномельна, винокурна та ін.). Але їх мало було серед власників вугільних копалень, машинобудівних заводів та інших підприємств важкої промисловості. Тут переважали російські підприємці.

У пореформені десятиліття зростає чисельність і роль інтелігенції. Українців у складі інтелігенції було трохи більше третини. Загалом, представники корінної нації – українці – були у меншості в найважливіших соціальних групах, які забезпечували соціально-економічний прогрес суспільства. Більшість українців, як і раніше, становили селяни.

Промисловий переворот прискорив урбанізаційні процеси. Промислове, залізничне будівництво, розвиток торгівлі спричинили різке зростання розбудови міст. Особливо швидко міське населення збільшувалося у промислових центрах. У 1900 р. в Україні виділялося 4 великих міських центра: Одеса (400 тис. жителів), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). Наприкінці Х1Х ст. в Україні нараховувалося 130 населених пунктів, що мали офіційний статус міста. Втім, незважаючи на ріст числа міських жителів, сільське населення все ж продовжувало помітно переважати. На кінець Х1Х ст. лише 13% населення України було міським (в Англії – 72%). Урбанізація (ріст міст) мало торкнулася українців. Лише трохи більше 5% українців проживало у містах, тоді як відповідний показник для росіян, які проживали в Україні, становив 38%, для євреїв – 45%.

Торгівля. Після реформи 1861 р. швидко зростають об’єми торгівлі, з’являються нові їх форми. З 60-х років особливо швидко стала розвиватися стаціонарна торгівля – магазинна і крамнична. Розширення мережі постійної торгівлі обумовлювалося ростом міст і міського населення. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалася концентрація капіталів. З оптової і роздрібної торгівлі поступово витіснялися дрібні і середні торгівці. Створювалися великі універсальні магазини з розгалуженою мережею філій. У великих містах відкривалося чимало спеціалізованих магазинів із продажу тканини, зерна й інших товарів.

Організація оптового ринку здійснювалася біржами. Найбільшими за обсягом операцій біржами в Україні були київська і одеська. Біржі прискорювали товарний обіг на внутрішньому ринку. Основна особливість біржової торгівлі – купівля-продаж товарів за стандартами, зразками, технічними описами. Водночас, це створювало широкий простір для спекуляцій, що збагачувало, насамперед, великих капіталістів.

Значну роль у пореформений період відігравали ярмарки. Вони існували переважно у тих містах і селах, де була слабо розвинута стаціонарна торгівля. В основному це були дрібні сільські ярмарки, які проводилися найчастіше протягом 1-2 днів, і мали місцеве значення. На них велась переважно роздрібна торгівля сільськогосподарськими продуктами, кустарними виробами. Тому, хоча кількість ярмарків у 60-90-ті роки Х1Х ст. збільшувалася, їхня питома вага у загальному товарообороті внутрішнього ринку зменшувалася. Важливою ланкою внутрішньої торгівлі були базари і торги. Міські базари за обсягом привозу і продажу товарів значно перевищували сільські. У великих містах існувало декілька базарів, де в основному продавалися продукти харчування.

Щодо зовнішньої торгівлі, то Україні належало провідне місце у хлібному експорті Російської імперії. У 1890-1895 рр. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії щорічно в середньому вивозилося понад 6 млн. т. збіжжя, з яких 77% йшло через чорноморсько-азовські порти. Особливо багато хліба для зовнішнього ринку надходило з півдня України. В цілому в загальноросійському експорті зерна доля України становила 42%.

12.5. Суспільно-політичне життя

Здійснивши селянську реформу і реформи адміністративно-політичного управління, російська влада цим і обмежилася. Суспільно-політичне життя України другої половини Х1Х ст. розвивалося в умовах сталої національної політики російського царизму, який, як і раніше, проводив політику асиміляції українців серед росіян. З точки зору “офіційної влади”, українці були частиною великого “російського народу”. Окремі російські радикали заперечували сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільноти. У 50-60-ті роки Х1Х ст. для аргументування цієї ідеї були висунуті додаткові аргументи. Російський історик М.Погодін у 1856 р. в одній із своїх статей зробив спробу довести, що українського народу, української мови ніколи не існувало. Українську мову оголосили всього лише місцевою говіркою, діалектом мови російської. З цими поглядами незгодні були українські історики М.Максимович, М.Костомаров. Силою художнього слова упередженість цієї “теорії” доводили Т.Шевченко, І.Котляревський та інші письменники

Порядками в царській Росії були незадоволені і представники інших народів, передусім самі росіяни і поляки. У російському визвольному русі 60-х років панували радикали. Ідейним вождем радикальних різночинців (вихідці з різних станів) був Микола Чернишевський (1828-1889рр.), який розробив теорію общинного соціалізму – створення справедливого суспільного ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. Старий суспільний лад російські радикали прагнули знищити в ході селянської революції. З цією метою вони організували в 1861 р. революційну організацію “Земля і воля”. Але усі спроби цієї організації підняти селян на повстання не мали успіху. Організація була розгромлена, а різночинці стали шукати нових методів боротьби.

“Хлопоманство”. Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Однак частина української полонізованої молоді не підтримувала цієї ідеї, і почала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди розділяли і підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження народу польського, а його мова – діалект польської мови.

Поляки називали цю групу “хлопоманами” (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу “Основи” статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, “хлопомани” розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї і обряди. Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище, говорили про можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р.

Поява в селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували сільську владу. Старости затримували “хлопоманів” і передавали поліції для дізнання. На початку 1861 р. під адміністративно – поліцейським тиском “хлопомани” були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до тих груп, що діяли в містах.

Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам. Польське повстання 1863-1864 рр. підтвердило це. Чергове визвольне повстання почалося у січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Однак на боці повсталих поляків воювали приблизно лише 500 українців, білорусів, росіян. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Прусії придушила повстання.

Громадівський рух в Україні у 60-90-х рр. Важливою організаційною формою українського національно-визвольного руху у 60-90-х роках Х1Х ст. були напівлегальні непартійні об’єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії.

Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства: В.Білозерського, М.Костомарова, Т.Шевченка. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу “Основа”, в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції “Основа” припинила існування.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету, місцева інтелігенція створили Українську громаду. Очолив її Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, допомагати українцям у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади були створені в Чернігові, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення (перша в Російській імперії недільна школа була організована у 1859 р. у Києві). Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників.

Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Влада розпочала репресії: було розгромлено деякі громади, проведені арешти в Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. З боку офіційної преси було організовано цькування українського руху.

Урядові кола, рупором яких був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої “малоросійської мови не було, немає й бути не може”. Валуєвським циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. Дозволялося писати “українською говіркою” тільки художні твори. Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Царські заборони призупинили національно-визвольний рух майже на десятиріччя.

На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70-90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності, метою якої повинно було стати відновлення української державності.

Найбільшою і найвпливовішою наприкінці 60-х – на початку 70-х років була Київська громада. У її складі були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – відомий етнограф Павло Чубинський. Членами Товариства були: історики В.Антонович і М.Драгоманов, економіст М.Зібер та багато інших. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членів, які вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України.

Друкованим органом Київської громади у 1874-1875 роках стала газета “Киевский телеграф”. Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників.

Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію “для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву “Емський указ” 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Правда, у 1881 р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян.

Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати “Киевский телеграф” і звільнено ряд професорів Київського університету. Деякі активні громадівці емігрували за кордон.

Важливим етапом у розвитку суспільно-політичного життя українців стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова. За дорученням і на кошти київських громадівців Драгоманов організував у Відні видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури для нелегального поширення в Україні. У 1878 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал “Громада”.

Як політичний діяч, Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки в тогочасній Україні не бачив сил, на які можна було б опиратися в боротьбі за власну державність. Разом с тим він захоплювався соціалістичними ідеями, справедливого суспільного устрою держави. Він виступав не за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Ідеї М.Драгоманова згодом заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

У 70-80-ті роки Х1Х ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність громадівців старшого покоління. Серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на шлях національної боротьби, надати їй політичного звучання. Першою такою організацією стало “Братство тарасівців” організоване у 1891 р. харківськими та київськими студентами І.Линою, М.Михновським, Б.Грінченком. Організаційно братство оформилося під час зустрічі його фундаторів на могилі Шевченка. Найбільший успіх мали “Тарасівці” у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об’єдналися в “Молоду гвардію”. Товариство підтримувало зв’язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Києві, Чернігові, Одесі. У своєму програмному документі “Кредо молодих українців” вони заявили про незгоду з українофілами через їхні зв’язки з російською культурою і про прагнення стати космофілами (люблячими увесь світ). Розвивалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель, важливе місце відводили вирішенню економічних питань, вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ здатний вирішувати національно-просвітницькі завдання. Вони створили бібліотеку нелегальних видань, приступили до написання праць національно-визвольного змісту. У травні 1893 р. братство припинило своє існування в результаті арештів.

Пізніше, у 1897 р. на нелегальному з’їзді всіх громад було утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В.Антоновичем та О.Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об’єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської території України. ЗУБО заснувало літературне видавництво “Вік”, книгарню в Києві, керувала організацією і проведенням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її лідерів були С.Чикаленко, С.Єфремов, Б.Грінченко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Б.Грінченком і С.Єфремовим , яка утворила Українську радикальну партію.

Рух народників в Україні. У другій половині Х1Х ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. Їхню ідеологію та напрямки діяльності визначали три їхніх теоретика: М.Бакунін – творець анархізму, П.Лавров – ідеолог пропагандистського напрямку та П.Ткачов, який вважав за достатнє здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. У 1861 р. в Росії виникає нелегальна організація “Земля і воля”, яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. Виникають різноманітні гуртки з представників різних станів (різночинці). На початку 70-х років такі гуртки діяли в Києві, Одесі, Харкові. Найвідомішим став київський гурток (“Київська комуна”). Широкого розмаху набуло друкування листівок, газет, брошур із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків.

З 1874 р. серед прихильників П.Лаврова широкого розмаху набуло “ходіння в народ” під гаслами “Земля і воля народові!”. Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання. Так, група народників на чолі з Я.Стефановичем, організувавши в Чигиринському повіті у 1877 р. нелегальну організацію, зробили невдалу спробу за допомогою підробленого царського маніфесту закликали селян до повстання проти поміщиків (“чигиринська змова”). Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю акцію, і у вересні 1877 р. змовники були заарештовані. До слідства було притягнуто близько 1000 селян. Після слідства керівників організації засудили до смертної кари (їм вдалося втекти з в’язниці), а селянських ватажків до каторги.

“Ходіння в народ” не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу у 1879 р. “Землі і волі” на дві незалежні організації - “Чорний переділ” та “Народна воля”. Перша з них продовжувала агітаційну роботу серед селян, друга – зосередилася на підготовці і проведені терористичних акцій.