«Українське питання» у політичних дискусіях 1910–1914 рр.

Поразка революції 1905–1907 рр. і фронтальний наступ реакції супроводжувалися виразним поправінням російського лібералізму. Партія кадетів, що виникла на хвилі революції і гучно іменувала себе партією «народної свободи», швидко розгублювала свій «демократичний конституціоналізм», перейшовши на позиції обстоювання «вільного», завойовницького націоналізму як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Принаймні так бачив її завдання провідний ідеолог кадетів П. Струве. Віднині його ідеалом став «націоналізм англосаксонського типу, який не боїться суперництва, свідомо ставить собі за мету прозелітизм, оскільки вірить у те, що не розчиниться у морі чужорідних елементів, а перетворить їх у себе».

На відміну від лідера кадетів П. Мілюкова, який намагався якось дистанціюватися від націоналістичного великодержавництва, Струве не вважав необхідним маскувати антиукраїнську суть свого «прозелітизму». Історичний процес, доводив він, уже довершив злиття малоруської народності з великоруською, і творення паралельних російській «малоруської» та «білоруської» культур означало б «колосальне розтрачування історичної енергії населення Російської імперії». Тому Струве без застережень відкидав ідею української автономії – навіть у тому урізаному вигляді, в якому вона існувала для Польщі і Фінляндії. Українське питання Струве оголошував «шкідливою інтелігентською вигадкою», закликаючи до постійної боротьби проти «українського партикуляризму».

Антиукраїнські полемічні виступи Струве на сторінках редагованої ним «Русской мьісли» розв'язали дискусію, яка тривала і під час Першої світової війни і в якій зіткнулися не лише дві ліберальні традиції – російська і українська. У дискусію включилися соціал-демократи, причому російські (більшовицькі) і українські підходи не тільки виразно відрізнялися, а й стикалися у непримиренному двобої. «Українське питання» виявилося тим пробним каменем, що давав змогу відрізнити справжній демократизм від уявного, «відроджувальний» націоналізм від імперського. В дискусії пропонувалися теоретичні моделі, які вже через п'ять років дістали можливість реалізації. У тому, що Україна у 1917–1918 рр. сміливо брала на себе творення принципово нових зразків національно-персональної автономії, дістали свій прояв теоретичні напрацювання передвоєнних і воєнних років.

Можна впевнено твердити, що російський лібералізм, який у ході першої російської революції досить вправно жонглював ідеями поділу влад, забезпечення прав особи, демократичного самоуправління, «спіткнувся» саме на національному питанні. Вже дискусії з питань автономії Польщі і Фінляндії, які активно велися впродовж 1905–1907 рр., показали, що централізаторські, імперські тенденції в теоретичних побудовах лібералів беруть гору. У вибудуваній раціоналістичній моделі нової політичної системи не знайшлося місця національній свободі. Коли ж справа дійшла до українського питання, імперська налаштованість російської ліберальної політичної думки стала очевидною.

На перші статті Струве, вміщені в «Русской мысли» (1910, №6 та 1911, №1) відповідав Б. Кістяківський (під псевдонімом «Українець»). Насамперед він звернув увагу на те, що «різко явлений егоїзм» у ставленні до українства з боку частини російського суспільства є свідченням того, що ідейною полемікою справа не обмежується: адже вона супроводжується закидами у бік властей, звинуваченнями їх у бездіяльності. Українському народові відмовляють у праві мати свою інтелігенцію, – але «хіба мати близьку собі по духу і мові інтелігенцію – це привілей лише великоруського народу?» Торкаючись проблеми розтрачування «психічних сил населення», «історичної енергії народу», Кістяківський запитував: хіба не є розтратою психічної енергії навчання нещасних малоросійських дітей чужою, нерозумілою їм мовою.

Відповідь Струве не забарилася. Української культури немає, доводив він, «її можна тільки навмисне створити». Українська мова може зберігатися як місцеве «наріччя» і підживлюватися у нижчих верствах, але немає ніякого сенсу виводити її на політичний ярмарок. «Якщо інтелігентська «українська думка» вдарить в народну масу та запалить її своїм «українством», це загрожуватиме величезним та нечуваним розколом руської нації, що стане справжнім державним та народним лихом». Висновок Струве абсолютно безкомпромісний: «Російська прогресивна громадська думка повинна енергійно, без усяких вагань і пом'якшень, вступити в ідейну боротьбу з «українством»».

Останній випад не пройшов повз увагу С. Єфремова, який у черговому огляді в «Украинской жизни» «похвалив» Струве за те, що він закликає лише до ідейної боротьби «і не дійшов поки що до припису про «вилучення» люб'язної культури із вжитку поліцейськими заходами». Панові Струве, писав Єфремов, варто було б спрямувати свої удари не проти «партикуляризмів», а проти змертвляючої казенної одноманітності. Якщо ж він цього не зрозуміє, то йому варто знайти в собі сили об'єднатися з меншиковими і савенками.

На сторінках «Літературно-наукового вісника» гідну відповідь П. Струве дав М. Порш. Звертаючись до економічної аргументації російського ліберала, він бачить підґрунтя виступів Струве у прагненні російської буржуазії забезпечити собі міцні позиції на всеросійському ринку і продовжити денаціоналізацію і зросійшення населення окраїн. «Од соціалізму через лібералізм до імперіалізму – ось головні етапи в розвитку нашого ідейного противника».

З таких самих позицій полемізував із Струве С. Петлюра, особливо наголошуючи на тому, що партія кадетів зраджує своїм програмним вимогам про право націй на самовизначення. «Колишнє добре обличчя» державної нації набуває іншого вигляду, і в цьому останньому вимальовуються гострі зуби войовничої денаціоналізації», – зауважував він.

Фальш і відверту імперську спрямованість позиції Струве викривали не лише українці. На сторінках «Украинской жизни» із статтею «К вопросу об украинской культуре» виступив Ф. Корш. Вміло спростовував доводи Струве єврейський публіцист В. Жаботинський. У відповідь на сентенцію про те, що, мовляв, Київ, Одеса, Катеринослав говорять російською мовою і «вже ніколи не розмовлятимуть по-малоросійськи», Жаботинський зауважував: 60 років тому не лише вся Прага, а й майже весь Будапешт розмовляли німецькою, і думка про те, що на цих бруківках пануватиме мужицька мова, могла здатися безглуздою й дикою. Нині ж чеська в Празі і мадярська в Будапешті звучать не лише на вулицях, але и в суді, театрі, університеті».

Керівництво кадетської партії час від часу відмежовувалося від крайнощів великодержавного націоналізму і навіть закликало своїх колег-партійців «приборкати бурхливі почуття». Перед виборами до IV Державної думи конференція кадетської партії ухвалила вважати статтю Струве «Загальноросійська культура і український партикуляризм» вираженням лише його власної позиції. П. Мілюков, який вважав себе прибічником «держави національностей», доводив, що «відштовхування» від неросійських народів є політично небезпечним: «ми ризикуємо лишитися з нашим національним обличчям по той бік культури». Проте про автономію України Мілюков не хотів і чути.

Спробу обговорити українську проблему віч-на-віч принаймні зі своїми київськими колегами по партії кадетські лідери зробили лише наприкінці 1913 р. У жовтні на зустріч з активом партії були запрошені представники її київського комітету І. Полторацький, Е. Шольп, Ф. Штейнгель, В. Косинський, М. Василенко та М. Могилянський. У викладі киян політична платформа українства мала досить-таки скромний вигляд: ми прагнемо лише, говорив Ф. Штейнгель, «щоб на Україну дивилися як на область, що має таке ж право на автономію, як і Польща». М. Василенко як правознавець доводив необхідність зрівняння у правах «державних» і «недержавних» націй. Критичніше був настроєний І. Полторацький, який підкреслив, що такі виступи, як статті Струве, – «вода на млин сепаратизму». Проте великого враження доводи киян на присутніх не справили. Струве, хоча й говорив про необхідність продиктованих здоровим глуздом поступок національним меншинам, робив наголос на механізмах протидії домаганням «недержавних» народів: на його думку, їхня відцентрова сила буде паралізована, якщо ці народи протиставлятимуться один одному. П. Мілюков допускав постановку питання про розширення прав самоврядування, але проголошення національної автономії визнав несвоєчасним.

Зближення позицій українських і російських лібералів не вдалося досягти і під час відвідин Києва Мілюковим на початку лютого 1914 р. У ході його зустрічі з представниками українських національних організацій М. Грушевський виступив з доповіддю «Сепаратизм та федерація», яку обговорювали впродовж 6 годин. За її підсумками Мілюков зробив висновок, що українці не посягають ні на єдність країни, ні на монархію.

Вимога федерації ставиться ними як перспективна, а реально йдеться про національно-територіальну автономію і культурне самовизначення. Все ж, виступаючи 19 лютого в Думі з приводу заборони урочистостей на честь 100-річчя від дня народження Шевченка, Мілюков знайшов за потрібне підкреслити, що партія кадетів ніколи не підтримає гасло федерації і не має нічого спільного з позицією автономістів-федералістів. Найбільше, на що кадети можуть погодитися, це на визнання обґрунтованими вимог українців у межах культурно-національної автономії.

Природно, що така заява викликала в Києві нову хвилю обурення. У переддень нової зустрічі кадетських лідерів з українцями, призначеної на 24 березня, відбулася конференція кадетської партії, на якій гостро зіткнулися два підходи до розв'язання національної проблеми. Говорячи про її загострення, М. Некрасов пропонував зайнятися з'ясуванням позицій, «поки ще можемо говорити не тільки з піною у роті. Гірше буде, коли вони різко спливуть на поверхню у бурхливі часи». Йому заперечував Ф. Кокошкін, пов'язуючи політичне самовизначення з «великою небезпекою» розтягування питання «аж до союзу держав включно». Мілюков знову був непохитним. «Хай не перевантажують нас широкими вимогами,… щоб не було знову катастроф», – говорив він.

На новій зустрічі в Києві Мілюков теж ні на йоту не відступав від своєї позиції: максимум – культурне самовизначення і широке самоврядування. М. Грушевський наполягав на принциповій постановці питання про автономію, зауваживши, що промова Мілюкова в Думі «була ударом в спину дружньої сторони в той самий час, коли наші групи борються з австрійською орієнтацією та з гаслом «Самостійної України». М. Славинський додав, що якщо кадети не зроблять крок назустріч національним течіям, останні «підуть боковими річищами, несприятливими як для партії, так і для справи свободи Росії». Однак ніякі доводи позицію кадетського лідера не похитнули. «Краще хай зазнають краху деякі надмірні вимоги та надії українців, – сказав він, – ніж партія к.-д. візьме на себе несвоєчасні та непосильні завдання».

Природно, що осторонь дискусії в українському питанні не могла лишитися жодна з політичних сил, що вели боротьбу за вплив на маси. Найнепримиреннішу позицію в ній зайняли націонал-радикали, на роль головного ідеолога яких у 1913 р. впевнено претендував Д. Донцов. Окрилений точністю своїх прогнозів п'ятирічної давності, він дошкульно викривав «пп. Мі-люкових, Струве і як там вони всі ще називаються», які «показали зрештою і нам своє «національне лице», зриваючи ту гарну маску, яку вони носили в «юні дні» своєї політичної невинності». Максимум того, що вони тепер згодні пропонувати Україні – це право на культурне самовизначення, право плекати свою культуру шляхом приватної ініціативи самого українського суспільства, без всякої допомоги держави. Донцов звертав особливу увагу на те, що до табору ворогів українства переходять чимраз лівіші російські елементи і що не лише в чорносотенній, а й у ліберальній пресі «українство вже проголошено державною небезпекою, з котрою треба боротися з цілою енергією і без жадних зглядів».

Своєрідним підсумком цих дискусій став вихід у світ на початку 1914 р. книги «Украинский вопрос», написаної О. Лотоцьким та П. Стебницьким і виданої анонімно редакцією «Украинской жизни». Це був справжній маніфест організованого українства, обґрунтований науково і оформлений у вигляді солідного історико-філософського трактату.

Його автори були свідомі того, що відповідають на назрілу суспільну потребу розрядити «вкрай тяжку атмосферу ворожості, підозрілості та адміністративних діянь, спрямованих на найчутливіші сторони національного життя українців». Націоналістичне трактування українського питання, доводили вони, «огортає його туманом, за яким важко розгледіти справжню його природу». Отже, йшлося про об'єктивне і спокійне висвітлення українського питання в контексті політики. Автори свідомо утримувалися від полемічних прийомів і будь-яких закидів на адресу конкретних осіб. Мова йшла про українську національну ідею і про національні надбання українства, про основні етапи українського національного руху і форми українського політичного життя, про централізм і асиміляторство в національній політиці Росії, про згубні наслідки такої політики.

На самому початку книги автори знайшли за потрібне застерегти читача, що в даному випадку не може бути й мови про якісь позви двох народностей на підставі старих історичних прав і обов'язків. Взагалі нераціонально, вважали вони, обґрунтовувати будь-які національні вимоги історичними правами. Йдеться про об'єктивний аналіз процесів асиміляції в Україні: чи настільки вони глибокі, що необхідним стало злиття двох народностей в одну? Щоб дати на це запитання чітку й недвозначну відповідь («злиття не відбудеться»), автори докладно аналізують відмінності великоросійського й українського типів, особливості української мови, увесь комплекс проблем, які сьогодні вкладаються в поняття «етнічна ідентичність». Докладно проаналізували автори і «ходячі звинувачення» проти українства, спеціально наголосивши на тому, що «хвороблива схильність у природних і законних явищах запідозрювати таємні і злочинні пружини зовнішніх впливів лише затемнює українське питання на шкоду всіх зацікавлених у його справедливому і доцільному розв'язанні, передусім для держави». Зображення українського руху як інтелігентської течії, яку можна допустити чи не допустити, хибує на велику короткозорість, бо він завжди мав корені в національному житті і розвиватиметься за будь-яких умов. Двохсотлітня боротьба з ним не тільки не розчинила українців у «російському морі», а й створила умови для появи в українстві шовіністичних настроїв. «З цієї точки зору істинними сепаратистами в Росії справедливо можна назвати ідейних натхненників боротьби проти українського руху».

Книга мала неабиякий суспільний резонанс і швидко розійшлася, так що вже через рік виникла потреба в її другому виданні (у 1917 р. вийшло й третє, доповнене). Навіть у російській пресі з'явилося чимало доброзичливих відгуків на неї з особливим наголосом на об'єктивності авторів і ґрунтовності їхньої аргументації. Те, що книга допомагає звичайному російському читачеві «звільнитися від туману націоналістичних упереджень», відзначалося в редакційній статті редагованого В. Короленком журналу «Русское богатство». Оглядач журналу «Современный мир» у зв'язку з виходом другого видання книги констатував: «Українське національне самовизначення не є абстрактною формулою: воно вже втілилося в життя».

Найбільші політичні дивіденди від участі в дискусії розраховували одержати більшовики, які будували свою стратегію на визнанні рівноправності націй та їхнього права на самовизначення. Викриттю антидемократизму кадетів і беззмістовності їхнього лозунгу «культурного самовизначення» присвячувалися десятки статей В. Леніна. За його словами, шовінізм партії «народної свободи» відрізнявся від чорносотенного «Тільки білими рукавичками та більш дипломатично обережними зворотами». Готуючи в листопаді 1912 р. тези декларації думської фракції РСДРП, Ленін підкреслив, що більшовики повинні виступити: «Проти націоналізму урядового, з указанням пригноблених народностей: Фінляндія, Польща, Україна, євреї і т.д. Лозунг політичного самовизначення всіх національностей надто важливо вказати точно…».

У тому, що національне питання навесні 1913 р. стало предметом обговорення в Державній думі, була чимала заслуга лівого крила російської соціал-демократії. 20 травня більшовик Г. Петровський виголосив з її трибуни промову «Про національне питання», яку йому допомагав готувати Ленін. «У всьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого, ніж те, що виробляють у нас над пригнобленими народностями, – говорив він. – Ніде на земній кулі немає такої дикої, середньовічної інституції, як смуга єврейської осілості… Чорносотенці та їхні лакеї називають Росію великою слов'янською державою, напевне, тому, що у цій великій державі більш ніж будь-де пригнічують слов'янські народи. Арешти, обшуки, штрафи, поліцейське переслідування за таємне вивчення рідної мови, – скажіть, де таке ще збереглось? Де це може бути у XX сторіччі?».

Якщо винести за дужки деякі полемічні крайнощі і зрозуміле хвилювання малодосвідченого оратора, якого увесь час переривали вигуками справа, цю промову слід оцінити як досить вдале публічне озвучення програмних вимог більшовиків у національному питанні. Позиція Струве і його прихильників була охарактеризована Петровським як лакейська щодо чорносотенства, як обстоювання під лозунгами демократизму ідеї панівної нації. «Поняття «демократія», – наголошував робітничий депутат, – включає в себе цілковите визнання цілковитої рівноправності націй». Справжній демократизм забезпечує послідовний і вільний розвиток національностей на основі «цілковитого національного самовизначення».

Обстоювання демократичних підходів у розв'язанні національного питання і рівноправності націй у більшовицькій стратегії і тактиці виділяло більшовиків з-поміж інших течій російської політичної думки і здобувало їм чимало симпатій, особливо у робітничому середовищі. Проте, написавши на своєму прапорі гасло рівноправності націй, більшовицькі лідери не тільки не запропонували реальні механізми його реалізації, а й перешкоджали його втіленню в життя тим, що категорично заперечували принцип організації пролетаріату за національною ознакою. Не робило їм честі ні намагання розколоти і поглинути вже існуючі національні соціал-демократичні партії, ні категоричне відкидання як «безумовно шкідливих» культурно-національної автономії та «поділу шкільної справи по національностях». Одночасне безкомпромісне визнання права націй на самовизначення і надто обережне, щоб не сказати більше, ставлення до реальних вимог національних рухів переводило дискусію у площину абстрактних теоретичних побудов, далеких від тогочасних життєвих реалій.

З точки зору політичної етики позиція більшовиків у дискусіях із національного питання також не була бездоганною. Залучивши до співробітництва у «Дзвоні» кількох відомих літераторів із праворадикального табору, Юркевич звернувся з аналогічною пропозицією і до більшовиків. Відповідь Г. Зінов'єва на його лист із цією пропозицію була ухильною, але загалом коректною. Ленін же зробив до листа Зінов'єва приписку, в якій висловив своє глибоке обурення проповіддю відокремлення українських робітників в окрему соціал-демократичну організацію. Коли невдовзі після цього в більшовицькому журналі «Просвещение» з'явилася ленінська стаття «Про право націй на самовизначення», в якій ішлося про тверде визнання більшовиками права України на самостійну державу, Юркевич відповів Леніну статтею «Єзуїтська політика». «Яким робом Ілін, як і взагалі фракція більшості, може одночасно бути самостійником і разом з тим ворогом самоорганізації робітників поневоленої нації?» – запитував він. Самостійницький прапор, вважав Юркевич, більшовики піднесли тільки для того, «щоби ілюзоричним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи».

Полемічний пафос Юркевича зрозумілий, хоч поділити його важко: адже позиція Леніна подана тут у його власній, не в усьому об'єктивній інтерпретації. Ленін ніколи не був самостійником в юркевичевому розумінні; в його статті йшлося не про підтримку ідеї незалежної Української держави, а лише про безумовне право України на таку державу. Втім, елементи кон'юнктурності, а водночас і фанатизму й сектантської упертості в більшовицькій постановці національного питання Юркевич підмітив точно. Енергійна протидія більшовиків самоорганізації пролетаріату поневолених націй не пішла на користь ефективності боротьби проти самодержавства.

Особистісні акценти в полеміці Юркевича з Леніним додали гіркого перцю в і без того надто нервові й неврівноважені відносини між УСДРП і РСДРП; в усякому разі у лексиці Леніна частішають такі далеко не дипломатичні вирази щодо Юркевича, як «короткозорий, вузький, тупий буржуа», «хлопчик без штанів» тощо. Ленін будь-що намагався знайти в середовищі українських соціал-демократів своїх однодумців, тих, хто підтримував би його ідею – єдиних, без поділу за національностями, робітничих організацій. Саме тому йому так сподобалася надіслана з Цюриха в «Правду» в середині 1913 р. стаття за підписом «П. Грищенко» (на думку В. Головченка, це псевдонім члена ЗК «Спілки» П. Бензі). Проте Леніну хотілося, щоб хоча б непряма критика Юркевича пролунала зсередини УСДРП. Особливі надії покладалися ним у цьому плані на О. Лолу (В. Степанюка), який працював і у РУП, і в «Спілці», і в УСДРП, але на початку 1914 р. відійшов від останньої, вважаючи себе більшовиком, членом Паризької секції закордонних організацій РСДРП. Утім, і Лола, який жваво листувався з Леніним, обстоював у своїх працях ідею національних робітничих організацій і не мав наміру полемізувати з Юркевичем.

Зрештою Ленін пішов на хитрість – попросив І. Арманд «тактовно провести… через Лолу і пару-другу українців» («проти Юркевича і без його відома, бо цей шахрай буде пакостити») власноручно написане ним «Звернення до українських робітників», щоб за їхніми підписами вмістити його в українському додатку до газети «Путь правды». Непривабливість такого кроку особливо впадає у вічі на тлі того факту, що знаряддям інтриги Ленін обрав «наївну», за його словами, людину, яка постійно відгукувалася на прохання Леніна про надсилання йому різних статистичних відомостей, української публіцистики тощо. Втім, Лола виявився не настільки наївним, щоб не розпізнати суті хитромудрої комбінації. Щоправда, він переклав ленінський текст і підписав його, але не став займатися збиранням підписів під ним. Заклик «До українських робітників» за підписом О. Лоли був опублікований у «Трудовой правде» з резюме Леніна, в якому він не відмовив собі у задоволенні ще раз затаврувати «поганих порадників робітників, дрібнобуржуазних інтелігентів із «Дзвону».

Підкилимні ігри і дріб'язкове зведення рахунків, нерозуміння гостроти передвоєнної національної ситуації і незважені політичні кроки, спрямовані на створення все нових осей розмежування в національних рухах – ці та інші вади більшовицької тактики в українському питанні доволі часто перекреслювали те позитивне, що містилося в їхній національній стратегії.

І зовсім недалекий від істини був Л. Юркевич, який писав напередодні війни про «велику короткозорість їх національної політики, в котрій вони виходять не з ясних і означених міркувань, а тільки з інтересів дня і з інтересів фракційних». Під час обговорення національного питання на одному закордонному зібранні російських марксистів Юркевич іронічно запитував своїх російських колег: «За яких умов українські марксисти можуть здобути їх ласку?» «У 1905 році, – говорив він їм, – ви підтримували наших ортодоксальних товаришів проти наших самостійників, а в 1914 році, навпаки, підтримуєте наших шовіністів проти нас – правовірних марксистів. Скажіть же, на якій нозі маємо скакати перед вами і що взагалі маємо робити?».

А тим часом хмари у Європі згустилися настільки, що нова війна стала неминучою. «Ми майже фізично відчували, – констатував Д. Донцов, – як по наших хребтах знов готове було переїхати важке колесо історії». Напруга особливо відчувалася в Галичині, ближчій до епіцентру підземних європейських зсувів. Саме тут за рік до початку світової війни у політичному дискурсі з'явилася ідея політичного сепаратизму, вплетена в контекст «нового центру слов'янської гравітації».