1. Розкрити значення та участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp.

З погіршенням економічного становища загострювалися соціальні та національні суперечності в суспільстві. Залежно від обставин вони набирали різних форм і характеру. На Закарпатті такі суперечності найгостріше проявилися під час визвольної війни угорського народу 1703—1711 pp. проти австрійського панування. В ній активну участь взяло населення Закарпаття. У травні 1703 р. закарпатці масово підтримали заклики семиградського князя Фе-ренца Ракоці II, який перебував у Бережанах на нелегальному становищі, виступити «за віру, вітчизну й свободу».

Центрами народного руху стали Берегівщина й Мукачівщина. У травні куруци (повстанці) взяли м. Берегове та інші населені пункти. Повстанців очолювали Іван Беца, Федір Бойко, Іван Пинтя та інші талановиті ватажки, які добре знали життя й потреби народу, їхні загони протягом короткого часу визволили більшість території Закарпаття, форсували р. Тису, вступили в Угорщину й оволоділи кількома містами, у тому числі й Дебреценом. До кінця 1703 р. куруци звільнили значну частину Угорщини й перенесли воєнні дії на територію Австрії.

Одночасно тривали бої за ті закарпатські міста, де засіли вірні урядові гарнізони. У серпні 1703 р. повстанці Яноша Майаша і Альберта Кіша оволоділи Хустом. Після тяжких, кровопролитних штурмів упав у лютому 1704 р. Ужгород, а пізніше й Мукачів. Визволена територія перетворилась на головну базу повстанців. Тут формувались нові загони, вироблялася холодна та вогнепальна зброя, заготовлялися харчі та військові припаси. З території Закарпаття Ференц Ракоці II вів жваве дипломатичне листування з урядами Польщі, Франції, Росії та інших країн, намагаючись знайти в них підтримку. Почалося створення нових органів влади які стали частково враховувати інтереси повсталих закарпатців.

Визвольна боротьба щільно перепліталася з антикріпосницькою. Якщо спочатку переважали визвольні, то пізніше антикріпосницькі настрої народу. Головним завданням податних станів стало звільнення від кріпацтва й надмірних податків. Відповідно загострилися відносини між рядовими повстанцями і мирним населенням, з одного боку, та місцевим дворянством — з іншого. Ференц Ракоці II дедалі більше спирався на закарпатську знать і підтверджував її виняткові права на землю й селян. Фатальною для вождя виявилася заміна обраних повстанцями командирів дворянами. Колишні селяни й міщани відмовлялися коритись їм. Почалися чвари, авторитет Ференца Ракоці II і воєнно-моральний дух військ неухильно падали. Становищу не зміг зарадити навіть закон 13 червня 1707 р. про повалення влади Габсбургів й утворення Угорського королівства та входження до його складу Закарпаття. Місцеві власті почали переслідувати учасників визвольної війни, відбирати у них землі, худобу, змушували виконувати різні повинності й платити додаткові податки. У відповідь повстанці залишали військо, тікали в гори й там заводили господарство. Становище загострилося. «Ми втратили любов народу»,— з прикрістю визнавав командувач повстанською армією Н. Верчені. Силові дії командування щодо наведення порядку у війську внесли ще більший розлад між рядовими повстанцями й правлячими верхами.

У серпні 1708 р. фактично деморалізована повстанська армія була розгромлена під містечком Трендин у Словаччині. Ця та інші поразки змусили уряд Угорщини обнародувати в лютому 1709 р. маніфест про звільнення з кріпацтва учасників визвольної війни. Але він наштовхнувся на опір значної частини католицького та уніатського духовенства, а також дворянства. Вони відверто виступили проти дальшого ведення визвольної війни, за визнання австрійського імператора Іосифа Клемента II законним королем Австрійської імперії. Почався перехід дворянства на бік Габсбургів. У 1710 р. повстанська армія після чергової невдачі під Ромханами почала відступати на схід і покинула Угорщину. Останнім форпостом повсталого народу залишилося Закарпаття з його могутніми Ужгородським і Мукачівським замками. За таких умов Ференц Ракоці II намагався заручитися допомогою Росії у нерівній війні з імперією Габсбургів. Але його переговори з Петром І на початку 1711 р. не дали очікуваного результату. Тим часом командування увійшло в прямий контакт з австрійським двором, війська розпадались, і 1 травня 1711 р. повстанська армія капітулювала під м. Сатмара. Пізніше здалися також Ужгородський і Мукачівський замки.

За умовами Сатмарського миру народ Закарпаття не одержав очікуваної свободи. Власті конфіскували землю в учасників визвольної війни й передали її прихильникам Габсбургів, чинили розправи над повстанцями, збільшували податки і різні побори. Соціальний спокій у краї підтримувався переважно силовими методами.

Гайдамацький рух у першій половиш XVIII ст. Центральні українські землі у першій половині XVIII ст. не зазнавали таких соціальних потрясінь, як Закарпаття. Боротьба Семена Палія та інших правобережних полковників була переважно визвольного характеру й закінчилася відносно швидко. Не мало значного впливу на Україну і повстання селян та козаків під проводом Кіндрата Булавіна у 1707—1708 pp. Стихійні погроми населенням восени і взимку 1708 р. маєтків Івана Мазепи, Андрія Войнаровського, Івана Зеленського та інших представників прошведської орієнтації були санкціоновані властями й мали швидше політичний, ніж соціальний підтекст.

Для захисту своїх прав населення Гетьманщини вдавалося до різних методів. Найпоширенішим серед них у першій половині XVIII ст. стало «шукання козацтва». Тисячі селян самовільно оголошували себе козаками. Багато з них доводили свою участь у воєнних походах і добивалися козацьких прав. У окремих полках самовільно складали козацькі реєстри. Це змусило Малоросійську колегію в 1722 р. взяти під свій контроль усі реєстри козаків. Рядом указів (1723, 1746) царський уряд зобов'язував місцеву владу визнавати козаками тільки тих осіб, які доводили своє козацьке походження документами або свідченнями односельчан. Не знаходячи полегшення на місцях, багато селян тікали на Запоріжжя, Дон, інколи на Правобережжя.

Масовими й організованими були насильницькі дії частини населення, спрямовані на перерозподіл матеріальних благ і завоювання ширших політичних прав. Вони набрали форми гайдамаччини (від тюркського «гайде» — гнати, чинити свавілля). Першу писемну згадку про гайдамаків знаходимо в листі кошового отамана Олешківської Січі Івана Малашевича під 1715 р. У русі брали участь грабіжники, розбійники, а також ті, хто був доведений до відчаю й не бачив іншої можливості поліпшити своє становище, ніж через насильство. На законні, але несправедливі щодо самої природи людини акти властей вони відповідали насильницькими діями. Ця категорія людей вважала себе борцями за справедливість, повернення втрачених благ і політичних прав. Гайдамаки діяли наскоками. Несподівано з'являючись, вони нападали на панські маєтки, костьоли, уніатські церкви, забирали коштовності й відходили до місць постійного розташування. Тривалий час ними були Чорний ліс, навколишні урочища, дніпровські острови та ін. Спроби Коша Запорізького вигнати гайдамаків із території Запоріжжя закінчувалися невдачами. Рядове січове товариство вбачало в них борців із польсько-шляхетським засиллям, захисників православ'я та всіляко підтримувало.

Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в 1734 р. Його початок спричинив вступ російських військ на Правобережну Україну для підтримки претендента на польський престол Августа III, який суперничав зі ставлеником Франції Станіславом Лещинським. їхню появу правобережне населення розцінило як приєднання Правобережжя до Росії й початок боротьби проти польської шляхти. Впевненість у цьому посилилася після того, як військове командування дозволило формувати збройні загони з місцевих жителів. Вони мали допомагати російським військам чинити тиск на прибічників Станіслава Лещинського. Організаторами таких загонів стали сотник надвірного війська Верлан, запорожець Матвій Грива та інші ватажки, Не чекаючи команд, загони почали діяти проти польської шляхти й католицького духовенства. Верлан на початку 1734 р. проголосив себе наказним полковником і закликав селян Брацлавщини до виступу проти польських поміщиків. Повстання швидко поширилося майже на все Поділля й охопило інші регіони. Повстанці Верлана взяли Жванець, Кременець, Броди й вигнали шляхту з великої території. Успішно діяли також загони Ведмедя, Рудя, Харка і Сави Чалого. Останній зажив особливої слави й шани своїми молодецтвом і широкою натурою. Він проголосив себе прибічником Пилипа Орлика й претендента на польський престол Станіслава Лешинсь-кого й зі своєю ватагою нападав на маєтності їхніх противників. У 1735 р. Кіш Запорізький вирядив у Немирів для його арешту загін козаків, але Чалий завчасно сховався за молдавським кордоном, а потім з новими силами кинувся на польські села й маєтки шляхти.

Нарешті графу Потоцькому вдалося захопити Чалого в Немирові, і він запропонував тому на вибір палю або службу в надвірному війську. Чалий обрав останнє й з нечуваною жорстокістю почав переслідувати й знищувати гайдамаків, добре знаючи їхні звички й місця розташування. Решту гайдамаків, особливо з числа запорожців, це вкрай обурило. Вони не могли допустити, щоб правнук кошового отамана кінця XVII ст. Якова Чалого і син курінного отамана так ганьбив їхні славні імена. Завзятий гайдамака Гнат Голий зі своїми шибайголовами зненацька захопив Чалого під час бенкету з нагоди народження сина, доставив на Січ і там його забили киями. Так розповідає народна дума.

Зібравши значні військові сили, польський уряд у 1736 р. розгромив повстанські загони. Верлан відійшов до Молдавії, а Гнат Голий, Ведмідь, Грива, Харко — до Тясмина і Дніпра. Гайдамацький рух пішов на спад. Частина керівників зневірилась у боротьбі й почала переходити на бік польської шляхти. Тільки окремі з них продовжували боротися проти правобережного панства та своїх колишніх побратимів. Ця боротьба часто набирала розбійницького і грабіжницького характеру, від чого найбільше страждало мирне як польське, так і українське населення. Нестійкі гайдамацькі ватаги почали створюватись у Лубенському, Миргородському полках, а також на Слобожанщині. Але їхні дії в цьому регіоні не сприймалися як визвольні, не знайшли широкої підтримки серед народу й розвитку не мали.

Головним театром гайдамаччини залишалося Правобережжя. У 1750 р. повстання гайдамаків спалахнуло з новою силою. Воно почалося 9 травня з розгрому ватагою гайдамаків Олексія Ляха польсько-шляхетської залоги в Корсуні. Вийшовши із Запоріжжя, гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чигирином та іншими придніпровськими містами-фортецями. Активно діяв під Києвом загін Івана Кочерги, що дислокувався у Голосіївському лісі. Поступово гайдамаччина поширилась на глибинні правобережні райони. Гайдамаки Марка Мамая, Михайла Сухого, ремісника з Володарки Мартина Теслі, Івана Подоляка та інших ватажків протягом літа—осені 1650 р. захопили Умань, Володарку. Фастів, Вінницю тощо й проникли на лівий берег Прип'яті. Однак узимку того ж року польські та російські війська придушили повстання. Але повністю ліквідувати гайдамацькі ватаги силою власті не змогли. Матеріальні нестатки й католицька експансія штовхали багатьох людей на продовження збройної боротьби за покращання свого становища.

2. Що таке коліївщина та опришківство

Найвищого піднесення гайдамацький рух досяг у 1768 р. під назвою Коліївщина. Окремі вчені розглядають його як повстання чи селянську війну. Збройний виступ населення був зумовлений певними обставинами. У 60-х роках для багатьох селян закінчилися «слободи», й поміщики почали активно запроваджувати панщину. Правобережна людність, особливо Середнього Подніпров'я, де досить сильними залишалися волелюбні традиції, намагалася не допустити реставрації порядків, зметених революцією 1648 р. Переорієнтація експорту продукції поміщицьких маєтків із Гданська на Чорне море також супроводжувалася погіршенням становища селянських господарств.

До матеріальних злигоднів додалися й національно-релігійні утиски. Виданий польським королем Станіславом Понятовським під тиском уряду Росії указ про зрівняння в правах протестантів і православних з католиками до краю загострив конфесійну обстановку. Фанатично настроєна шляхта в лютому 1768 р. створила Барську конфедерацію, яка рішуче виступила проти будь-яких поступок православному населенню. Конфедерати вчиняли погроми в селах і містечках Правобережжя, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі повертались у православ'я, виганяли православних священиків із парафій, карали їх, руйнували й палили православні церкви. Для боротьби проти конфедератів уряд Катерини II увів на Правобережжя війська.

Цей акт правобережне православне населення розцінило як допомогу в його боротьбі проти всієї польської шляхти. Неписьменному селянству було непросто розібратись у перипетіях політичної боротьби, зате воно традиційно вбачало в росіянах справжнього союзника у протистоянні з католицьким чи мусульманським світом. Серед населення поширювалися чутки про «Золоту грамоту» цариці Катерини II з наказом кошовому отаману Петру Калнишевському спільно з російською армією винищувати ворогів православної віри. З'явилися навіть її тексти, написані нібито від імені Катерини II. І без того розтривожений люд завирував. Почалися розмови про організований виступ проти іноземних поміщиків, орендарів, священиків як головних винуватців усіх бід і нещасть.

Епіцентром таких настроїв стало те Правобережне Подніпров'я, що примикало до Запорізької Січі й куди фактично не поширювалася влада Речі Посполитої. Навесні 1768 р. вісім запорізьких козаків на чолі з Йосипом Шелестом провели в Мотронинському монастирі кілька таємних нарад. На них було прийнято рішення про початок масового виступу проти польсько-шляхетського володарювання на Правобережній Україні й вироблено план дій. Керівником повстання обрали запорожця Максима Залізняк а, який проголосив себе полковником. Його найближчими сподвижниками стали Семен Неживий, Микита Швачка, Іван Бондаренко, Андрій Журба та інші авторитетні серед народу й досвідчені у військовій справі ватажки, 26 травня 1768 р. загін гайдамаків Залізняка виступив з урочища Холодний Яр у Чорному лісі в похід на Правобережжя. Повсюди до нього приєднувалися запорожці, селяни та міщани. Створювались нові загони, гайдамацький рух ширився. Гайдамаки захопили Жабогин, Медведівку, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав і визволили фактично всю південну Київщину. Чимало польської шляхти, євреїв-орендарів, католицьких священиків загинуло. З цього приводу Тарас Шевченко писав у поемі «Гайдамаки»:

Горить Сміла, Смілянщина

Кров'ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь...

Найбільший успіх гайдамаки мали під Уманню — твердинею польської влади на Поділлі. Тут на бік повсталих перейшов із козаками сотник надвірного війська Іван Гонта. У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули Умань, де знайшли останній притулок залишки польської шляхти, орендарів, конфедератів і католицьких священиків. Залізняк і Гонта розіслали «партії» на Білоцерківщину, Поділля, Брацлавщину, Волинь. Перелякана шляхта вважала, що почалася «пожежа», як у 1648 p., і тікала в глиб Польщі або в Новоросійську губернію.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та ненависної унії. Це органічно пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського панування. У діях гайдамаків поєднувалися руйнівні й конструктивні елементи. Окремі вагажки намагалися налагодиги на зайнятій території нормальне господарське життя, передавали селянам землі, звільняли їх від панщинних робіт, прагнули відновити громадянський мир і припинити міжконфесійні конфлікти.

Спочатку російські війська не втручались у взаємини гайдамаків з противником. Але величезний розмах повстання, його соціальна спрямованість змусили уряд змінити своє ставлення до подій на Правобережжі. До цього додалася ще неприємність із нападом одного з гайдамацьких загонів на м. Балту, яке перебувало під владою Туреччини, що одразу загострило російсько-турецькі відносини. У другій половині червня російське командування дістало наказ придушити повстання. У ніч з 25 на 26 червня підступно були схоплені Залізняк і Гонга. На початку липня російські частини розгромили загін Швачки та інших отаманів. Командування передало підданих шляхти польській адміністрації. Повстання захлинулось. Але дії окремих дрібних гайдамацьких «партій» тривали ще в першій половині 1769 р. Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учасниками Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціальний суд засудив до страти сотні людей, їх вішали, четвертували й садовили на палі. Терор однієї сторони викликав дії іншої. Мученицьку смерть прийняв Гонта, а Залізняка російський суд у Києві засудив до заслання у Нерчинськ, такої ж кари зазнали його сподвижники. За поліпшення свого становища боролися також селяни й міщани на місцях. Найчастіше їхні дії проявлялись у відмовах відбувати панщину, самовільному захоплюванні поміщицьких земель, пограбуванні панського майна га фізичних розправах з панами. Найбільші га найгостріші селянські виступи відбулися в Чолхові та Фоєвичах (1747—1748), а також у Кулагах Стародубського, Кліщинцях (1769—1776) Лубенського й Турбаях (1789—1793) Полтавського полків. Селяни часто добивалися повернення козацьких прав, відібраних раніше властями.

У Галичині, на Закарпатті та Північній Буковині соціальні рухи вилилися в опришківство (від латинського «опресор» — нищівник). Об'єднуючись у невеликі загони, опришки грабували поміщиків, купців, орендарів. На почагку XVIII ст. активно діяли ватаги Івана Пискливого, Івана Панчишина, Пингі га інших ватажків. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30—40-х роках, коли на чолі однієї з ватаг став виходець із с. Печеніжин на Сганіславщині Олекса Довбуш (1700—1745). Своїми нападами сподвижники Довбуша протягом 1738—1743 pp. тримали в напруженні шляхту Коломийського та інших повітів. Перебуваючи на пограниччі Речі Посполитої, Угорщини й Молдавії, ватага в разі необхідності переходила з однієї країни до іншої й тривалий час була невловимою. У діях Довбуша проглядались елементи середньовічного романтизму, коли частина відібраного майна роздавалася незаможним. У цьому випадку він поставав перед селянами як легендарний Робін Гуд, захисник бідних і знедолених. У 1745 р. Довбуш загинув. Те ж саме сталося з його сподвижниками Василем Баюраком га Павлом Орфенюком. У зв'язку з активізацією каральних дій властей у Галичині Іван Бойчук у 1759 р. перебрався на Запорізьку Січ.

Не дивлячись на неодноразові спроби польських властей раз і назавжди покінчити з опришками, їм це так і не вдалося. Опришки пережили Речь Посполиту і продовжували орудувати в Карпатах до тих пір, поки ці землі не відійшли в 1772 р. до Австрійської імперії.

Література

1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.

1