Міністерство освіти і науки України

Дніпродзержинський державний технічний Університет

Заочний факультет

Кафедра історії України

Контрольна робота

З дисципліни: «Економічна історія України»

Варіант № 11

Виконав: ст. гр.ОА-08-1з

Косенко Н.М.

Прийняв: доцент

Хлибова Л.В.

м. Дніпродзержинськ

2008р.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Торгівельні компанії (XVI-XVIIст.)

Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, викликало пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних і професійних груп у виробничому спілкуванні.

Неабияку роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали міські торги та базари, кількість яких постійно зростала. Вони обслуговували місцеві ринки і проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, часто святкові дні, перетворюючись поступово на елементи постійної торгівлі. Право на влаштування торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями. На них приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. Шляхта й купці, козаки і селяни звозили туди хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкури, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, аби вигідно перепродати в інших містах. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, яких називали солениками, а пізніше — чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг м'ясом. На Лівобережжі продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім «красного товару» і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд; у Глухові, Конотопі, Борзні — хліб; у Полтаві, Ромнах, Ніжині — тютюн; у Прикарпатті в містечку Лисець — шкіряні вироби; у Бережанах — вовну і полотно; на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерно; у Львові — худобу і хліб.

Магістрати й ратуші стежили за якістю продукції і тим, щоб продукти харчування потрапляли передусім до міщан, а не до перекупників.

Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, «вільна» торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 р. відбувалася щопонеділка за такої умови: якщо чужі люди продаватимуть м'ясо, то мусять дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або телиці заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти — півгроша.

За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. Доход ішов на користь замку.

З XV ст. набули поширення ярмарки — торги широкого значення, періодично організовувані у традиційно визначеному місці,які зв'язували між собою різні регіони України. Вони стали першою ознакою формування внутрішнього ринку і були спочатку універсальними, з часом посилювалася їх спеціалізація. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво та поставку певних товарів. Значно розширювалася оптова торгівля. Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами).

Купці приганяли зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкури, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.

Крім базарів, торгів та ярмарків, розвивалася також постійна торгівля, якою займалися купці, багаті міщани, цехові ремісники через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки), де продавалися взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Для прикладу, у Кременці та Володимирі-Волинському у середині XVIст. налічувалося відповідно 70 і 30 крамниць, Кам'янці-Подільському (1570р.) – 40, Овручі (1629р.) – 30. У 1566р. тернопільські купці отримали привілей на володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювали 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях («крамах») вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою.

Доволі поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, переважно польських євреїв.

Надзвичайно важливу роль у господарському розвитку України відігравала зовнішня торгівля. Серед її головних центрів виділялися такі міста, як Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Провідне місце у торгівлі як зі Сходом, так і з Заходом посідав Львів. Через нього йшли сухопутні шляхи левантійської торгівлі. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, у Середню Азію, Крим, Московську державу Конкурентом Львова у південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

У розвитку торгівлі певну роль відігравали річкові шляхи – Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні – з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — із білоруськими та литовськими містами. В 1571р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових кораблів.

Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші – шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней, із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури. Вивозили також рабів.

Із XVIст. значно активізувалися зовнішньоторгові зв'язки України із Заходом. Через бурхливий розвиток мануфактур та зростання міст там зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва. Як наслідок, такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сировини та продукції сільського господарства з України. Водночас Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.

На Захід вивозили передусім багато лісових матеріалів — бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, а також волів, коней, зерно, шкури, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль тощо. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги і т. ін. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки не сплачували регіонального мита і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до пристаней на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVIIст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.

XVI – перша половина XVIIст. характеризувалися також дальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Кримським ханством, країнами Азії – Персією, Індією та Аравією. Зокрема, українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини – вина, рибу-білугу, мед, віск, волів, шкури, горіхи.

Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633р. у Львові «таксу» східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкури, дорогу сирійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Сня-тині була головна митна «комора» для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце посідали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті – сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора – головного центру торгівлі поблизу кордону.

Доволі успішно розвивались українсько-московські торгові зв'язки. Українські купці торгували не тільки у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Московські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Московську державу вивозили шкури, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Московські купці везли з України книги

Головним пунктом, куди прибували московські купці, був Київ. Тут, на Подолі, розміщувалася російська купецька колонія. Київ був також головним пунктом транзитної торгівлі Московської держави з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.

Значною перешкодою на шляху розвитку торгівлі були феодальні відносини, зокрема митна політика, яку великокнязівська і королівська влада проводила в інтересах магнатів і шляхти. Останні домагалися від держави звільнення від мита на внутрішніх шляхах, а також у разі експорту й імпорту товарів, отримували право збирати його самим. Це давало їм можливість успішно конкурувати з міськими ремісниками і торговцями, скорочувало торгові обороти купців, а разом із тим обмежувало внутрішній ринок, позбавляло державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень.

До цього додавалася невпорядкованість системи збирання мита, її велика розгалуженість. Збирали прикордонне мито шляхове, мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне тощо. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази.

Нерідко королівська адміністрація самовільно збільшувала мито, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. Високе мито за слабкої охорони державних кордонів призводило до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю.

Істотно ускладнювала торгівлю велика строкатість одиниць міри й ваги, характерних на той час. Щоправда, починаючи із XVIIст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно передавалися в оренду. Якщо хтось із купців важив своїми вагами, то магістрат їх карав.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося тільки місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена у збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгового мита.

Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно позначилося на розвитку торгівлі складське право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутну ситуацію, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 млн. польських золотих щороку.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігзбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з прусськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони нерідко зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські, московські купці. Іноземців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. У 1597р. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки у Снятині, а в 1613р. заборонив обминати Теребовлю. Практично необмеженою була у своїх діях щодо іноземних купців королівська адміністрація на місцях.

І все ж, незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внутрішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господарське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської системи.

Розвиток торгівлі сприяв упорядкуванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).

Висновок

Незважаючи на дискримінаційну політику феодальних держав, до складу яких входили українські землі, торгівля, як зовнішня, так і внутрішня, розширювалася і набирала нових форм. Вона стимулювала господарське піднесення, сприяла розвиткові товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України, інтегрувала українські землі до складу європейської і світової господарської системи.

Розвиток торгівлі сприяв упорядкуванню грошової системи. Паралельно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу).

Список використаних джерел:

1. Економічна історія України, Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. – К: Видавничий Дім «Юридична книга», 2004. – 456с.

2. Економічна історія України і світу, Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. – К: «Вікар» 1999р.

3. Економічна історія зарубіжних країн, В.І Голубчик. – Мінськ І П «Єкоперспектива» 1998р.