ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження американської державності в ході війни за незалежність. 2 континентальний конгрес

1.1 Військові дії 1775-1776 рр. Проголошення незалежності

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778-1781 рр. та капітуляція Англії

Розділ 2. Політична система США в 1781-1787р.р. Конституція 1787 р

Розділ 3. Політична система США в 1787–1789 рр.

Висновок

Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Актуальність. Процес становлення американської держави в 1775–1789 рр. є доволі актуальним нині оскільки він розкриває основні віхи становлення та розвитку інститутів влади демократичної держави. Актуальним залишається процес становлення та подальшого розвитку особливої форми державного устрою – федеративної республіки, органів державної влади в центральному інституті управління державою та в штатах. Принципи вміщені в Декларації незалежності, залишаються основою для створення демократичних конституцій країн світу та є актуальними і нині.

Я обрав дану тему курсової роботи тому що цікавлюся еволюцією створення американської держави, створенням демократичних документів котрі відображають основні погляди та прагнення суспільства у процесі розвитку суспільної думки щодо прав людини, та питань організації інститутів влади в країні.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії автор ознайомився з наступним переліком літератури: Богіна Ш.А. “США. Первая американская революція”, Джефферсон Т. “Декларація незалежності. Конституція США”, Егер О. “Новая история”, Єфимов А.В. “Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны (1492-1870)”, Говард Синкотта “Історія Сполучених Штатів”, Г.Н. Севастьянов “История США, Всемирная история в 24 т.”, Контор Р. “Народная история Соединенных Штатов Америки”, Мудрак І.Д. “Історія держави і права зарубіжних країн”, Омельченко О.А. “Всеобщая история государства и права”, Согрин “Политическая власть в США”, “Политическая история США”, “Образование североамериканского государства”, Ісаєв С.А. “Становление Американского государства”, Черниловський “Всеобщая история государства и права”, Шпотов “Образование США (XVIII ст.)”. Богина, Егер, Єфимов, Синкотта, Севастьянов, Контор, Согрин, Шпотов та Всемирная история подають відомості про хід Війни за Незалежність американських колоній в 1775–1783 рр., стан воюючих сторін та заключення Версальського мирного договору. Мудрак, Омельченко, Согрин, Черниловський, описують процес та основні віхи становлення політичної системи молодої американської держави, прийняття Декларації Незалежності, становлення органів законодавчої, судової та виконавчої влади та прослідковують зміни в цих гілках протягом 2 конституцій США 1777 і 1787 рр.; процес трансформації союзу штатів в єдину федеративну державу. У збірнику Невичерпність демократії вміщено текст Декларації Незалежності та Конституції США 1787 р.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду 1775–1789 рр.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Нової Англії, а згодом і незалежної американської держави в 1775-1789 рр.

Метою курсової роботи є дослідження ходу Війни за незалежність англійських колоній в 1775 – 1783 рр., процесу створення органів державної влади в США, Декларації Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

Для реалізації мети поставлені такі дослідницькі завдання:

• дослідити хід Війни за незалежність англійських колоній 1775-1783 р.р.

• описати процес створення та організацій органів державної влади в США

• прослідкувати процес трансформації союзу штатів в 1777 р. в федеративну республіку 1787 р.

• проаналізувати Декларацію Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

• Структура роботи зумовлена метою та дослідницьким завданням і складається з вступу, 3 розділів де 1 розділ вміщує 2 підпункти, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ХОДІ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. 2 КОНТИНЕНТАЛЬНИЙ КОНГРЕС

1.1 Військові дії 1775-1778 рр. Проголошення незалежності США

Взимку 1774/75 р.р. в колоніях почали стихійно виникати озброєні загони, учасники яких називали себе “ людьми хвилини ” чи “ хлопцями свободи ”. Вони самі обирали зі свого оточення командирів, діставали зброю, вели невпинне спостереження за діями британських військ [246;7].

У лютому 1775 р. в Масачусетсі була створена комісія з вироблення правил конституційної армії. Обговоренням цього питання займався скликаний замість розбещеної колоніальної асамблеї конгрес представників Масачусетсу, котрий проходив в гострих дебатах між представниками помірного крила і прибічниками радикальніших дій.

Тим часом розрив з Англією і озброєне зіткнення з кожним днем ставали усе більш невідворотними. Поки конгрес Масачусетсу сперечався, чи створювати армію, загони добровольців вже почали військові приготування, створюючи склади озброєння і проводячи навчання міліційних частин. Комітети безпеки цю діяльність підтримували і заохочували, а такі лідери патріотів, як С. Адамc і Дж. Хенкок, виступили в ролі натхненників і практичних керівників, розпочатих за ініціативою знизу військових приготувань. Генерал Гейдж був про це обізнаний і, розраховуючи припинити діяльність патріотів, віддав наказ підрозділам британських військ роззброїти дислоковані біля Бостона добровольчі загони в Конкорді і Лексінгтоні, заарештувавши С. Адамса і Дж. Хенкока.

Британське командування прагнуло зберегти в суворій таємниці військові приготування. Проте представники Комітету безпеки пильно стежили за пересуванням англійських військ. Тому, коли18 квітня британські війська чисельністю в 700-800 солдатів зібралися на центральній площі Бостона, аби рушити на Конкорд, ця операція, як справедливо відзначив американський дослідник Р. Грос,вже «була приречена на провал». Ще напередодні Комітет безпеки віддав наказ терміново розібрати склади з озброєнням. Вночі на підводах запаси, що зберігалися в Конкорді, були переправлені в сусідні селища.

Британські війська відправилися до Конкорду під покривом ночі. В цілях дотримання секретності багатьом командирам підрозділів повідомили про цілі операції лише перед самим її початком. Проте в той момент; коли англійські загони виступили з Бостона, з башти Північної церкви спеціально поставлений туди Комітетом безпеки черговий подав умовний сигнал, і гонець патріотів Пів Рівер відправився в свій легендарний рейд, аби повідомити про підготовлюваний напад. З тією ж метою один з лідерів патріотів Бостона, Джозеф Ворен, відправив до Конкорду довірену особу, Уїльяма Доуза. Одночасні декілька жителів передмість Бостона пустилися в дорогу, запідозривши недобре в дивній активності англійських патрулів, що здалася їм. Коли Рівер, а потім Доуз і інші гінці прибули в розташований по дорозі до Конкорду Лексінгтон, там ударили в набат і підняли по бойовій тривозі місцеву міліцію. У Лексінгтоні англійські війська відкрили вогонь по американських силах. Вісім чоловік булоубито і 9 поранені. Озброєна сутичка сталася і в Конкорді, де американці зуміли спонукати до втечі англійських солдатів.

Безпосередньою реакцією на події в Лексінгтоні і Конкорді була мобілізація нових міліційних загонів, загальна чисельність яких перевищила 1100 чоловік. Невеликі групи повстанців ховалися за будинками і заборами, в лощинах і ярах. Вони обстрілювали англійців на всьому протязі зворотньої дороги від Конкорду та Лексінгтона. У цій битві американці використовували запозичену ними у індійців тактику розсипних строю, протиставивши малорухливим британським порядкам несподіваний і стрімкий натиск малими групами і поодинці, атакуючи противника в найнесподіваніших місцях. Події в Конкорді і Лексінгтоні були озброєним повстанням проти британського панування, початком американської війни за незалежність. Тепер уже ні у кого не було сумнівів в тому, що американці готові воювати. «Фермери Масачусетсу, - відзначав М. Дженсен, - на відміну від політиків, що сварилися, хотіли почати війну.19 квітня 1775 р. вони показали, що можуть воювати». Тепер коливань в питанні про необхідності створення армії вже не було. Керівники патріотичного руху, навіть з числа представників помірних кругів, ясно усвідомлювали те, що, якщо вони не хочуть втратити своїх позицій в керівництві, їм належить прилучитися до прибічників військової партії.

Бостон, звідки послані були британські війська для розправи з американськими патріотичними силами, був оточений і підданий облозі з боку знов створених партизанських загонів Нової Англії, які розташувалися, довкола міста 15-тисячним «табором свободи»[123-124;6].

У Нью-Йорку організація «Синів свободи» керувала захватом арсеналу, а потім організувала міліційний корпус, захопивши в свої руки митницю, склади з різним спорядженням і запасами, а також конфіскувавши вантажі англійських судів, що доставили спорядження для британського гарнізону в Бостоні. У Саванні (Джорджія) місцеві патріоти напали на лавку, в якій зберігалися запаси пороху і дробу,потім захопили британське судно, що стояло, завантажене рушницями і порохом. Ці трофеї дозволили озброїти полк волонтерів. Проти учасників вилазки в Саванне британські власті спробували застосувати репресивні заходи. Був арештований і посаджений у в'язницю один з керівників «Синів свободи» - Е. Макгарді. Проте озброєні патріоти звільнили його з висновку і демонстративно в повній бойовій формі прошли по вулицях міста. У Філадельфії за участю ремісників і купців була створена військова асоціація. У Ньюарку (Нью-Джерсі) на зборах «Синів свободи» була одностайно прийнята резолюція, що свідчила, що її учасники присягаються «не пощадити ні свого майна, ні самого життя для справи звільнення Америки».

Чисельні загони волонтерів почали партизанську війну проти Англії. В середині травня 1775 р. крупні міліційні сили попрямували до Канади, сподіваючись забезпечити собі підтримку канадських провінцій. По дорозі патріоти зайняли дві важливі фортеці - Тайкондерогу і Краун-Пойнт. Згодом їм удалося навіть захопити Монреаль. Проте, забігаючи вперед, слід сказати, що канадська експедиція виявилася невдалою. Зазнавши поразка під Квебеком, американці вимушені були відступити. Все ж ця військова операція не була безглуздою, оскільки надалі, побоюючись американського нападу,Англія вимушена була постійно тримати значний контингент військ в Канаді, що заважало їй розвернути всі свої сили у війні проти повсталих американських колоній [18;12].

Англійцям довелося вести війну, котра стала неминучою, найманими силами. Жалюгідне положення Німеччини в цей час характеризується тим, що багато з її дрібних князів, потребувала грошей, запропонували догідливо свої послуги Англії у цьому випадку навіть не чекаючи її вимог. Брауншвейг, Гессен - Кассель, Гесен - Ганау, Аншпах, Вальдек, Ангальт - Цербст брали участь в такій торгівлі своїми підданими. Всього було зібрано 29160 чоловік, тобто близько 3 - 4 % населення даних князівств[699-700;3].

10 травня 1775 р. зібрався II Континентальний конгрес. Він констатував стан війни з Англією і 15 червня конгрес прийняв рішення про організацію армії. На чолі її був поставлений Джордж Вашингтон, багатий вірджинський плантатор. Вашингтон народився в 1732 році; у той час йому були 44 роки. Він служив в юності в англійських військах, де мав чин майора і з відзнакою закінчив службу, потім подався в приватне життя, поселившись заможним сільським господарем в своєму маєтку, Моунт-Вернон, у Вірджинії. Талановитий полководець і видатний політичний діяч, він завоював популярність серед широких мас народу своєю послідовною боротьбою за незалежність колоній. Його обрання повинне було символізувати єдність північних і південних колоній в боротьбі проти загального ворога.

Конгрес не встигав за подіями котрі швидко розгорталися. В цей час 20-тисячна армія «людей хвилини» і колоніальної міліції, що назвала себе «табором свободи», вже оточила Бостон з британською армією, що знаходилася в ньому. Захопивши одну з висот, що панували над містом, - Бенкерсхілл, американці протягом дня 17 червня відбили три запеклі атаки супротивника. Втративши 450 убитими і пораненими, вони залишили Бенкерсхілл лише після того, як у них вичерпалися запаси пороху. Втрати британців склали тисячу солдатів і офіцерів.

Переможці не раділи з приводу взятого успіху. «Ще одна така перемога, - писала лондонська газета, - і не залишиться нікого, аби принести звістку додому».

Репресії і жорстокості, вживані в колоніях за наказами властей метрополії, сприяли зростанню серед мас не лише антибританських, але і антимонархічних настроїв, порушивши сильну раніше віру в «доброго» короля Англії [521-522;7].

Незважаючи на розпал збройного конфлікту, ідея повного відокремлення від Англії страхала деяких учасників Континентального конгресу. В липні Джон Дікінсон запропонував проект резолюції, відомий як Петиція оливкової гілки, де висловлено заклик до короля припинити подальші військові дії, аж поки не буде вироблено певної угоди між сторонами. Але петиція не була сприйнята у позитивному дусі: король Георг ІІІ 23 серпня 1775 року видав прокламацію, в якій оголосив повсталі колонії бунтівниками.

Британія покладала ніде надії на те, що південні колонії виявляться лояльними – почасти через свою залежність від рабства. Багато хто в південних колоніях боявся, що нове повстання проти давньої батьківщини підштовхне і рабів до бунту проти плантаторів. І справді, в листопаді 1775 року лорд Данмор, губернатор Вірджинії, пообіцяв волю всім рабам, що воюватимуть за англійців. Одначе Данморів заклик підштовхував багатьох вірджинців стати на бік повстанців.

Губернатор Північної Кароліни Джозайя Мартін в свою чергу, переконував північнокаролінців лишатися вірними короні. Коли на його заклик відгукнулося 1500 чоловік, революційне військо розгромило їх ще до прибуття британських сил [71-71;5].

Спираючись лише на недисципліновану міліцію окремих штатів, яка готова була захищати лише свої рідні місця і скликалася на короткий термін, не можна було виграти війну. Тому необхідно було створити постійну, регулярну загально-американську армію. 1 січня 1776 р. було постановлено провести перший набір в армію конгресу. Конгрес формував війська на добровільних засадах і шляхом розверстування, згідно якого міліція окремих штатів повинна була доставляти певну кількість людей. Завербованому одноразово виплачувалася грошова сума. Надалі військовослужбовці отримували і грошове і натуральне постачання, причому за недоліком грошей солдатам і офіцерам роками не платилася платня. У рабовласницькій Вірджинії кожному солдатові після закінчення війни був обіцяний здоровий негр у віці від 10 до 30 років або 60 фунтів стерлінгів золотом або сріблом замість негра.

Американська армія була, як і все населення Америки, вельми строкатою по своєму національному складу і складалася з англійців, шотландців, ірландців, німців, голландців, французів, євреїв і ін. Встає питання: яка частина дорослого чоловічого населення була залучена в армію?

Керівник військової комісії конгресу Джон Адамс стверджував, що під час війни з кожних трьох жителів колоній один був прибічником незалежності, другий, - її противником, третій же займав нейтральну позицію. Перед війною в американських колоніях налічувалося, як вже було сказано, 2,5 мільйона населення, у тому числі 500 тисяч негрів. Але в армії Вашингтона без партизанських загонів ніколи не були одночасно понад 22 тисячі чоловік, взимку ж, особливо останніми роками війни, його армія танула і число бійців падало до 4-5 тисяч.

Деякі індіанські племена билися на стороні колоністів. Коли почалася війна за незалежність, могутній двадцятитисячний союз ірокезів, не дивлячись на всі наполягання англійців, що намагалися схилити їх на свою сторону, залишався нейтральним. Але в 1777 р. англійці зробили новий натиск. На великій раді шести племен стався розкол. Вирішили, що кожне плем'я поступить на свій розсуд. Тоді сенека і кайога прийняли сторону англійців, частина могавків і онондагів приєдналася до англійців, а частина залишилася нейтральною. У 1777 р. американське командування послало на землі ірокезів каральну експедицію Селівана, яка знищила всі запаси продовольства, худобу, житло. Два племена - туокарора і онейда - прилучилися до американців. Надалі в штабі Вашингтона було п'ять офіцерів індійців, з них два полковники.

Відважно билися негри. Селем Пур, негр з Масачусетса, в битві під Бенкерхіллом «показав себе досвідченим офіцером, так само як і прекрасним солдатом». Це відзначило 14 офіцерів в своєму рапорті Континентальному конгресу.

Негритянка Дебора Геннет з Масачусетса переодягнулася в чоловічий одяг і 17 місяців билася в 4-му Масачусетському полку. Загін негрів, захищаючись в 1781 р. в штаті Нью-Йорк проти атакуючих англійців, загинув весь до останньої людини. Негри показали себе самовідданими патріотами. В той же час негри вважали, що вони борються за своє звільнення. Саме тому Континентальний конгрес, керований помірними діячами і плантаторами, розглядав допущення негрів в армію як крайній військовий захід і прагнув по можливості обмежити число їх в армії оскільки рабам боялися вручити зброю [205-206;4].

Під час війни за незалежність посилилася втеча негрів від своїх господарів. У районах, що прилягали до театру військових дій, втеча приймала масовий характер, і рабовласники прагнули вивезти негрів в глиб країни.

Негри, що бігли, організували загони, які нападали на плантаторів. В Нью-Джерсі в 1779 р. діяв загін з 50 негрів, до якого прилучилося декілька білих бідняків. Подібні випадків було багато. У Бостоні в 1781 р. була відкрита широко розгалужена змова негрів, в якій брав участь один білий, ірландець. Одна з найбільш крупних змов негрів була в Північній Кароліні в 1775 р. Він поширився на три графства. Декілька сотень білих негайно озброїлися, негри були захоплені, частина їх була страчена, інша поміщені у в'язницю і покарані батогами. Проте виступи негрів були неорганізованими і носили епізодичний характер.

Військо колоністів під Бостоном складалося з розрізнених загонів міліції (ополчення). Вашингтон, приїхавши на коні в табір, підняв шпагу і взяв командування над ним. Табір був вельми строкатою і безладною картиною. Озброєні найрізноманітнішою зброєю, від карабінів і мисливських рушниць до підв'язаних на поясі мечів і кривих кинджалів, бородаті, загорілі пуритани з Нової Англії стояли поряд з групами мисливців, що прийшли із західних поселень, і найманими загонами індійців, прикрашених пір'ям. Частина цих індійців прийняла християнство і служила в міліції колоній Нової Англії. Командири рот і полків обиралися не залежно від знання ними військової справи, а відповідно до тієї пошани, якою вони користувалися в церковній общині, що була в Новій Англії первинною ланкою суспільства і держави. У деяких містах командирів полків і офіцерів обирали загальним виборах всіх жителів. У полках було від 3 до 23 рот в кожному, роти мали саму різну чисельність.

Порох роздавали скупими порціями. Його було дуже мало. Для того, щоб отримати свинець для куль, зривали і розпилювали листи свинцевих дахів і свинцеві гирі при віконних ставнях. Отримавши шматок свинцю, кожен солдат сам відливав кулі відповідно калібру своєї рушниці.

Тут же солдати навчилися робити з паперу пакетики – щось схоже на патронні гільзи, в які насипали порох і клали кулю, - свого роду патрони. Це прискорювало стрілянину. Коли не вистачало свинцю, стріляли цвяхами і обрізками заліза. Незабаром Вашингтону удалося зібрати 50 залізних і латунних гармат, частково англійських, трофейних. Він звернув увагу на хороброго коваля Натаніеля Гріна, що з'явився в Бостон на чолі міліції Род-Айленда, і приблизив його до себе. Надалі Грін став заступником головнокомандуючого.

Навіть тоді, коли військові дії вже почалися, багато хто в колоніях, особливо представники заможних шарів, все ще сподівалися на примирення з метрополією. Американські фермери вважали, що конфлікт з Англією викликаний неправильними діями королівських губернаторів і генералів. Вранці в таборах колоністів возносилися молитви за короля, а потім фермери йшли битися проти королівських військ [152;8].

Регулярна американська армія вербувалася з добровольців, що вступали в неї на певний, часто короткий термін. Фінансування і постачання армії весь час було зв'язане з величезними труднощами. Часто солдати були роззуті і роздягнені, нерідко голодували. Останнє відбувалося через невмілу організації справи, поганих доріг і нестачі транспортних засобів, а також жадібності постачальників і махінацій спекулянтів. Армія Вашингтона кожну зиму танула, а влітку поповнювалася новими наборами. Не дивлячись на всю цю скруту, вона загалом успішно билася з навченим регулярним військом англійців. Американські солдати усвідомлювали, що вони захищають рідні краї, відчували активну допомогу населення, особливо партизанських загонів, і самі користувалися партизанською тактикою.

Логічним висновком зі всієї боротьби колоній з Англією було проголошення незалежності, але пройшло немало часу, коли це здійснилося. Ліве, демократичне крило вігів, що весь час вимагало рішучих заходів і негайного розриву з Англією, наполягало на проголошенні незалежності. Самий хід війни, її потреби, фактичне здійснення державної самостійності вели до того ж. Впродовж першого військового року ряд колоній оголосили себе незалежними державами (штатами). В процесі війни виковувалася єдність колоній, народжувалася американська нація. Символом цього стали слова, сказані Патріком Генрі на Першому континентальному конгресі: «Я не вірджинець, я американець»[39;1].

1 Січня 1776 року Томас Пейн, політичний теоретик і письменник, який прибув до Америки з Англії в 1774 році, опублікував брошуру на півсотні сторінок під назвою ” Здоровий розум “. З три місяці було розпродано 100 тисяч примірників брошури, у якій Пейн засудив ідею спадкової монархії, висловлюючи крилату фразу, що “ життя чесної людини для суспільства вартісніше за діяльність усіх коронованих головорізів, які будь-коли жили на світі ”. Він висунув альтернативу або коритися далі королю й тиранові та звироднілому урядові, або здобути волю і щастя у самоврядній незалежній республіці. Поширившись у колоніях, ” Здоровий розум “ зміцнював потяг до відокремлення [72;5].

Памфлет Пейна був пристрасним закликом до народу. Він звав колоністів до повстання проти метрополії, проголошуючи рівність всіх людей і їх природжені природні права. Пейн відзначав, що вся попередня літературна полеміка з приводу розбрату з Англією виявилася безрезультатною. «...Все було безплідне, - писав він, і період дебатів закінчився. Зброя, як останній засіб, вирішує зараз суперечку». Він заявляв, що не можна залишатися лояльними відносно Англії і в той же час вести з нею боротьбу за свої права. Пейн рішуче виступав проти всіх, хто стверджував, що зв'язок колоній з країною-матір'ю, Англією, життєво необхідний для їх благополуччя. Пейн закликав Америку затвердити свою незалежність і виступив прибічником республіканської форми правління. Він критикував монархію як жорстокий, несправедливий режим. По словах В. Л. Парінгтона, Пейн виявився «втіленням республіканського духу Американської революції». Він пропонував розбити корону і шматки її розсіяти в народі, «якому вона належить по праву». Це було дуже сміливо, бо, не дивлячись на розвиток визвольного руху, монархічна традиція і віра в «доброго короля» були ще дуже міцними. Багато хто не уявляв собі вірогідності змін форми правління. Пейн же пропонував відмовитися від старих поглядів і звичок, рішуче розірвати з минулим, поваливши владу монархії і встановивши республіканських лад. Він заявляв, що вільна, незалежна республіка принесе Америці демократичне правління і забезпечить її народові процвітання. Автор «Здорового глузду» пропонував, аби кожен американець незалежно від того, якою власністю він володів і чи мав її взагалі, був наділений правом голосу. Пейн заявив себе рішучим прибічником загального виборчого права, противником яких би то не було обмежень на основі майнового цензу.

Після Банкерхіллу англійський уряд зрозумів, що жодній,ні двома, ні навіть п'ятьма тисячами гренадерів усмирити колонії не удасться. Було вирішено відправити до Америки 20-тисячний корпус. Але вербування проходило повільно. До весни 1776 р. до відправки були готові лише 5-6 тис. чоловік. Тоді почали переговори про створення корпусу найманців в німецьких князівствах. Крім того, стало відомо, що британське командування в самій Америці приступило до вербування негритянських невільників і енергійно підбурювало індійців нападати на ферми і поселення «прикордонників». Бажаючи продемонструвати свою готовність жорстоко розправитися з повстанцями, британські війська зробили рейди у Фалмут (Мен) і Норфолк (Віргінія), розгромили і спалили їх дотла. Колонії були оголошені в стані заколоту. Війська і військово-морський флот отримали наказ короля придушити повстання.

Все це разом узяте призвело до того, що весною 1776 р. конгрес нарешті приступив до здійснення заходів, які завершилися проголошенням незалежності. 10 травня була схвалена запропонована Дж. Адамсом резолюція, що рекомендувала всім колоніям утворити власні органи влади, незалежні від британської корони. Резолюція була доповнена 15 травня спеціальною преамбулою, що свідчила, що всяка влада, що виходила від метрополії, «має бути повністю ліквідована» і новому уряду слід спиратися лише на «владу народу колоній». Тоді як резолюція була сприйнята одностайно, преамбула, що обговорювалася окремо, зібрала незначну більшість. З 11 колоній, що брали участь в голосуванні, 6 подали «за», 4 -«проти», а делегація Меріленду покинула зал засідань, заявивши, що не бажає зв'язувати себе якими-небудь зобов'язаннями.

Прийняття резолюції 10 травня і особливо преамбули 15 травня з'явилося важливим кроком на шляху до проголошення незалежності. Джон Адамс не без підстав відзначив, що, схваливши преамбулу, «конгрес ухвалив найважливішу резолюцію зі всіх, які до того приймалися в Америці». Він схильний був навіть розглядати прийняті конгресом рішення (можливо, тому, що сам був їх автором) як що мають виключно важливе історичне значення і що практично проголошували незалежність. Два дні опісля після голосування в конгресі Джон Адамс писав дружині, що Англія штовхнула Америку на крайній крок - «досконале відділення від неї, повну абсолютну незалежність».

Незабаром, проте, і Дж. Адамсі, і інші прибічники незалежності вимушені були переконатися, що питання ще далеко не вирішене. Три тижні опісля, 7 червня 1776 р., делегат Вірджинії Річард Генрі Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію, яка розвивала раніше схвалені пропозиції Джона Адамса. Проект резолюції Р.Г. Лі складався з трьох пунктів:

1) «Що ці Сполучені колонії є і по праву мають бути вільними і незалежними штатами; вони звільняються від всіх зобов'язань відносно британської корони і всі політичні зв'язки між ними і державою Великобританія є і мають бути повністю розірвані»;

2) «Що необхідно негайно прийняти найефективніші заходи для висновку союзів з іноземними державами» і

3) «Що необхідно підготувати і передати відповідним колоніям для розгляду і апробації план створення конфедерації».

Проте постановили не ставити негайно резолюцію Р.Г. Лі на голосування, а внесено було компромісну пропозицію: відкласти остаточне рішення ще на три тижні, до 1 липня, аби дати можливість делегатам конгресу отримати необхідні інструкції. За цю пропозицію 10 червня голосували 7 делегацій, проти - 5. Бажаючи, проте, додати постанові конгресу визначеність, прибічники незалежності добилися того, що була створена спеціальна комісія у складі Томаса Джефферсона, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роджера Шермана і Роберта Лівінгстона, якою до зазначеного терміну доручено було підготувати Декларацію незалежності. Потім вибрали комісію з вироблення «Статей конфедерації» на чолі з Джоном Дікінсоном і третю комісію - по обговоренню можливих угод з іноземними державами. Це був ще один дуже важливий крок на шляху до незалежності. Джон Адамс справедливо відзначив, що потрібне було «останнє вирішальне зусилля... Після цього нічого не залишалося, окрім війни»[223-224;16].

Постанова конгресу 10 травня знайшла живий відгук в колоніях. Поширення «Здорового глузду» і звістки про дебати в Континентальному конгресі з питання про проголошення незалежності різко радикалізували настрій мас. На різних мітингах в графствах і містах приймалися чисельні резолюції на користь незалежності. З кожним днем події приймали усе більш стрімкий поворот, і місцевим асамблеям слід було квапитися з ухваленням рішень. Найпершою ще в травні резолюцію про незалежність схвалила Вірджинія. «Принципи памфлета Пейна, - коментував цей крок видний вірджинський політичний діяч Е. Рендолф, - з тріумфом схвалені найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою колонією в Америці» Дійсно, разом з Масачусетсом Вірджинія займала особливе місце серед інших колоній. Їй належав вагомий голос у всіх справах,що стосувалися взаємин з Англією. Якщо говорити в загальнонаціональному американському масштабі, то багато політичних діячів, що стали лідерами визвольного руху, були вірджинцями. По образному вислову Д. Малоне, біографа Т. Джефферсона, Вірджинія мала дві головні статті експорту - тютюн і політичні діячі. Тому рішення місцевої вірджинської асамблеї, що схвалювало проголошення незалежності, мало великий вплив на розвиток настроїв в інших колоніях.

1 липня 1776 р. Континентальний конгрес відповідно до раніше прийнятої резолюції приступив до обговорення питання про проголошення незалежності. Хоча для підготовки Декларації незалежності створили цілу комісію, документ був підготовлений однією особою - Томасом Джефферсоном. Як оратор він не користувався популярністю ні тоді, ні згодом. Але як мислитель, радикально налагоджений філософ і політичний діяч Джефферсон у багатьох відношеннях не мав собі рівних. Для нього розрив з Англією означав щось більше, ніж незалежність. «Він бачив в політичній незалежності, - відмічав Д. Малоне, - не мету, а засіб, і був більше зацікавленіший в тому, що повинне прослідувати за формальним відділенням, ніж в самій по собі акції відділення»[132;6].

Відповідно власним переконанням, Джефферсон видозмінив колишні уявлення про політичну суть проголошення незалежності і виділив, навпаки, ідею закономірності проголошення самостійним народом свого політичного устрою, виходячи з принципів народного суверенітету і суспільного договору з владою, а також ідею невідчужуваних політичних прав нації. З проекту Джефферсона були виключені два пункти (про докори на адресу англійського народу і про заборону рабства негрів, що могло розколоти об’єднання колонії Півдня). 4 липня 1776 р. «Декларація незалежності» була схвалена Конгресом, і цей день став офіційним початком Американської держави. У серпні 1776 р. Декларацію підписали 56 делегатів Конгресу, включаючи і тих, хто виступав проти радикального розриву з Англією [68-69;6].

Нижче подається повний текст Декларації незалежності

Коли з перебігом подій один народ усвідомлює потребу розірвати політичні пута, що лучили його з іншим народом, і посісти серед держав світу те окреме й гідне місце, право на яке заповідане йому природними і божественними законами, належна повага до думки людства вимагає оголосити причини, що спонукають його на такий крок.

Ми визнаємо очевидними істинами те, що всіх людей створено рівними; що вони наділені згори деякими невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і на пошук щастя; що для забезпечення цих прав поміж людей впроваджено уряди, чия справедлива влада ґрунтується на згоді їхніх громадян; що, коли б котрийсь із цих урядів виявився невідповідним здійсненню таких функцій, правом народу залишається змінити чи усунути його і настановити новий уряд, що засновувався б на таких засадах і виявляв свою владу в таких формах, які цей народ вважатиме найбільш здатним гарантувати його щастя і безпеку.

Справді, розсудливість не дозволить нам легковажити і міняти з незначних і скороминучих міркувань уряд, що існує вже довгий час. До того ж досвід показує, що людство радше терпітиме кривди, доки це видається можливим, аніж виправлятиме становище, скасовуючи усталені форми правління. Але коли з довгого ряду зловживань і свавільств, що незмінно переслідують одну мету, починає проступати задум уярмлення народу режимом цілковитої тиранії — право і обов'язок цього народу скинути такий уряд і поставити нових охоронців на сторожі своєї майбутньої безпеки.

Такою була страдницька терплячість наших колоній, і такою є зараз необхідність, що змушує їх відмовлятися від колишнього уряду. Царювання правлячого короля Великобританії — це літопис безперервних кривд і зловживань, які мають на меті утвердження цілковитої тиранії над нашими штатами. Факти на доказ цього ми бажаємо подати на безсторонній розгляд світової громадськості.

Король відмовився схвалити закони, найкорисніші і найнеобхідніші для громадського добра.

Він заборонив своїм губернаторам приймати закони, що носили невідкладний і нагальний характер, аж до його схвалення. Пізніше він цілковито ними нехтував.

Він опирався схваленню законів про заселення цілих регіонів, якщо поселенці не зречуться права представництва в законодавчих органах — права неоціненного для них і страшного лише для тиранів.

Він скликав законодавчі органи в місцях незвичних і незручних, подалі від архівних сховів, з єдиною метою втомити їх цією тяганиною і відтак схилити до схвалення своїх дій.

Він неодноразово розпускав представницькі органи, які чинили мужній і рішучий спротив його зазіханням на людські права.

Довгий час по тому він відмовлявся оголосити вибори нових органів,» і законодавча влада, яка не може припинити свого існування, переходила до народної маси. Покинутий напризволяще штат тим часом піддавався усім загрозам зовнішнього втручання і внутрішніх потрясінь.

Він намагався запобігти зростанню чисельності населення наших штатів. З цією метою він чинив перепони законам про натуралізацію іноземців, відмовлявся проводити закони, покликані заохотити емігрантів до наших штатів, і підвищував вимоги до умов отримання землі у власність.

Він перешкоджав здійсненню правосуддя, не даючи своєї згоди на впровадження судової влади.

Він забрав у своє підданство суддів, перевівши на себе право визначати термін їхнього перебування на посаді і розмір їхньої платні.

Він створив безліч нових установ, куди відрядив силу службовців, які збиткуються над нашим людом і годуються з наших статків.

Навіть у мирний час без згоди нашого уряду він утримував на нашій землі збройне військо.

Він намагався вивести військову владу з підпорядкування цивільній, а потім поставити першу над другою.

Він замислив, вкупі з іншими, нав'язати нам юрисдикцію, ворожу духові нашої Конституції й не визнану нашими законами. Облудне законодавство, акти якого він з дорогою душею схвалював, добре надавалося, щоб:

— розташувати на нашій землі чимале збройне військо;

— оберігати його удаваним судом від покарання за будь-які злочини, скоєні над людністю наших штатів;

— блокувати нашу торгівлю з усім світом;

— обкладати нас податками без нашої згоди;

— позбавити нас, у багатьох випадках, переваг суду присяжних;

— доправляти нас за океан на суд за вигадані провини;

— скасувати систему англійських законів у одній із суміжних територій, настановити там свавільний уряд і, поступово розсуваючи її кордони, зробити цей уряд зразком і годящим знаряддям впровадження подібно тиранії в наших колоніях;

— відбирати нам привілеї, скасувати найістотніші закони і докорінно змінити форми врядування;

— спинити дію нашого законодавства і оголосити себе наділеними владою видавати для нас закони в усіх випадках без винятку.

Він зрікся тутешнього уряду, оголосивши нас поза своїм захистомі і ведучи війну проти нас.

Він чинив розбій на наших морях, пустошив наші узбережжя, палив наші міста і нищив наш люд.

Саме зараз він доправляє сюди величезні армії, набрані з іноземних найманців, щоб довершити справу смерті, розору й гноблення, започатковану з такою жорстокістю і підступністю, аналоги яким важко знайти в найтемніші віки варварства і які тим більше негідні цивілізованого монарха.

Він приневолював наших співвітчизників, захоплених полоненими у відкритому морі, піднімати зброю проти власної країни, робитися катами своїх друзів і братів або ж згинути від їхньої руки.

Він підбурював наші внутрішні заколоти, намагався нацькувати на мешканців нашого порубіжжя безжальних індіанських дикунів, чиї горезвісні способи ведення війни передбачають поголовне знищення без огляду на вік, стать і стан.

Про відшкодування за кожним наведеним пунктом ми своєчасно подавали якнайсумирнішу петицію. Але у відповідь на наші постійні клопотання ми натикалися на нові й нові образи. І, на наш погляд, владар, чию вдачу такі вчинки визначають як тиранську, не гідний того, щоб правити вільним народом.

Ми не стали покірливо чекати милості від наших британських побратимів. Ми не раз і не два сповіщали їх про неприпустимість спроб їхнього законодавства накинути нам осоружну юрисдикцію. Ми нагадали їм про обставини нашої еміграції сюди і поселення на цій землі. Ми волали до їхньої природної справедливості й великодушності. Ми благали їх припинити, заради нашого спільного коріння, ці беззаконня, які неодмінно приведуть до розриву всіх наших зв'язків і стосунків. Та вони залишилися глухими до голосу справедливості і єдинокровності. Таким чином, ми змушені визнати необхідність нашого відокремлення і вважати їх, як і решту людства, ворогами у воєнний час, друзями — в мирний.

Відтак ми, представники Сполучених Штатів Америки, зібрані в Генеральному Конгресі, засвідчуємо щирість наших намірів світовому Верховному Судді та іменем і владою доброго народу наших колоній урочисто оголошуємо і заявляємо, що відтепер сполучені колонії є вільними й незалежними держави і мають бути такими за всіма правами; що вони вільні від будь-якої залежності від Британської Корони і що всі політичні зв'язки між ними й Великобританією уповні розірвані; що, як вільні й незалежні держави, вони мають повне право оголошувати війну, підписувати мир, укладати союзи, встановлювати торгівлю та здійснювати всі інші справи, властиві незалежній державі ми заприсягаємося один одному, покладаючись на захист Божественного Провидіння, підтримати цю Декларацію; і запорукою цього нехай буде наше життя, наша доля і наше непорушне слово честі [56-59;2].

Загалом Джефферсонів твір - Декларація Незалежності, схвалена 4 липня 1776 року - не лише проголосив народження нової нації, але й сформулював філософію свободи людини, що мала стати рушійною силою в усьому світі. Декларація спирається на французьку і англійську політичну філософію Просвітництва, але позначена виразним впливом «Другого трактату про врядування» Джона Локка. Локк узяв концепції традиційних прав англійців і узагальнив їх до природних прав усього людства. Знайомий усім вступний пасаж Декларації відлунює Локковою теорією врядування на основі суспільного договору: “Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, зокрема правом на життя, свободу і щастя. Що для забезпечення цих людських прав встановлені уряди, справедлива влада яких залежить від згоди керованих, і щоразу, коли певна форма врядування стає руйнівною для визначених завдань, народ має право змінити або скасувати його і встановити нове врядування, закладаючи в його основі такі принципи і організовуючи владу так, щоб вони видавалися народові найпридатнішими для досягнення безпеки і щастя”.

В Декларації Джефферсон застосував Локкові принципи безпосередньо до становища в колоніях. Битися за незалежність Америки означало боротися за урядування, що ґрунтується на всенародній згоді, замість урядування короля, який «об'єднався з іншими, щоб підкорити нас юрисдикції, чужій нашій натурі і не визнаній нашими законами...». Тільки урядування, що базується на всенародній згоді, може забезпечити природні права на життя, свободу і досягнення щастя. Тому битися за незалежність Америки означало битися за свої власні природні права [73;5].

Декларація незалежності була першим в історії офіційним державним документом, який проголошував принцип народного суверенітету як основу державного устрою. Історично важливим положенням декларації було також те, що вона визнавала за народом право повстання, революції. «Коли довгий ряд зловживань і спроб узурпації влади, котрі переслідують незмінно одну і ту ж мету, свідчать про намір підпорядкувати народ необмеженому деспотизму, то його право і його право повалити такий уряд» - ці слова декларації мали істинне революційне значення.

Слід підкреслити, що не лише вплив ідей античних авторів, англійських філософів і французьких просвітителів, як би велике воно не було, визначив світогляд автора Декларації незалежності. Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в декларації, у величезній мірі враховували досвід самих американських колоній, їх власні демократичні традиції, що склалися за півтора з гаком століття з часу створення перших американських поселень. Історія і практика американського політичного життя, свідком і активним учасником якої був Т. Джефферсон, зробили на нього колосальний вплив. «За фігурою Джефферсона, мислителя з головою аристократа на плечах плебея, - писав Парінгтон, - стояла філософія нової епохи і молодого народу - епохи і народу, які ще не досягли зрілості,але вже нащупували дорогу від першого досвіду до міцних досягнень»

Багато положень Декларації незалежності не втратили свого значення до цього дня. Вони залишаються актуальними, бо все ще чекають свого рішення. Не випадково учасники демократичних рухів XIX і XX ст. обґрунтовували свої політичні вимоги невиконанням обіцянок Декларації незалежності. Це відноситься, зокрема, і до аболіціоністського руху, причин громадянської війни, і до подій недавнього минулого - руху за «цивільні права» і до студентських виступів, учасники яких не раз посилалися на Декларацію незалежності, вимагаючи виконання проголошених нею принципів. Значення цього документа було незвичайно велике. Можна без перебільшення сказати, що для Америки це була віха, за якою починався новий етап в історії країни. «Політична теорія декларації, - відзначав Р. Аптекер, - носить яскраво виражений демократичний і революційний характер» [132-134;6].

Декларація відкрито проголошувала принцип народного суверенітету як основу державного пристрою. Сам цей державний устрій визначається нацією в цілому для охорони і дотримання природних і невідчужуваних прав людей: «Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: всі люди створені рівними, і всі вони рівно обдаровані Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення на щастя». Держава створюється, підкоряючись принципу суспільного договору, і якщо «дана форма уряду стає згубною для цієї мети», то народ не лише має право її змінити, але і зобов'язаний змінити і знищити свій уряд (обґрунтуванню цього порушення договору був присвячений розділ Декларації з переліком «гріхів» і зловживань Георга III - велика частина була узята з ранньої Декларації 1774 р.).

Своє своєрідне прочитання Джефферсон вніс і в ідею про природні і невідчужувані права. Замість звичної формули Д. Локка «життя, свобода, власність» було поставлено «життя, свобода і прагнення на щастя». У цьому виявився не лише радикальний демократизм Джефферсона, але і його орієнтир на звичні для Америки релігійні ідеї: Декларація майже безпосередньо перекликалася в цьому аспекті з договором батьків-пілігримів. Американська державність, що тим самим конституюється на основі Декларацій, ставала спадкоємицею політичних ідей і державного устрою, закладеного релігійними емігрантами-колоністами.

У своєму ідейному пафосі Декларація, не дивлячись на те що була офіційним документом держави, що народжується, відмічена високою мірою революційності: право народу на революцію обґрунтовувалося в ній як найголовніше і незмінне. Це зробило Декларацію важливим стимулом, реакцією для суспільної думки європейської освіти [69-70;10].

Першим цей документ підписав президент конгресу, «король контрабандистів» Хенкок. Три чверті тих, що підписали нажили свої прибутки на торгівлі і контрабанді. В цілому з 56 підписів 13 належали купцям, 8 - плантаторам, 28 - адвокатам, які, у свою чергу, були купцями, плантаторами або безпосередніми представниками тих або інших, і 7 - представникам різних вільних професій. В той же час слід зазначити, що Дж. Джей, Дж. Дікінсон, Дж. Д'юен і Р. Лівінгстон відмовилися поставити свої підписи під Декларацією незалежності. З іншого боку, її підписали К. Бракстон і Е. Ретледж, що виступали проти незалежності, і Р. Моріс, що вважав її проголошення передчасним.

Декларація незалежності по праву визнана одним з найбільших документів американської історії, що свідчать про її героїчні справи і революційні традиції.

Положення Декларації незалежності не поширювалися на корінних жителів Америки - індійців, а також на жіноче населення країни. Дружина Дж. Адамса, Абігейл, в 1776 р. з гіркотою писала чоловікові: «Проголошуючи світ і добру волю для чоловіків, звільняючи всі нації, ви наполягаєте на збереженні абсолютної влади над дружинами». Будучи прихильницею найширшої освіти жінок, вона жалкувала про те, що на її батьківщині вони здобувають «жалюгідну, обмежену, убогу освіту» [137;6].

Протягом серпневих боїв 1776 року на Лонг-Айленді, у штаті Нью-Йорк позиції Вашинтона вже годі було втримати, і він здійснив продуманий відступ на легких човнах із Брукліна до Мангеттенського узбережжя. Повторне вагання британського генерала Вільяма Гоу дало привід до відходу американців із зайнятих позицій. Та в листопаді Гоу захопив форт Вашинтон на острові Мангеттені. Місто Нью-Йорк мало залишатися під контролем британців до кінця війни.

У грудні сили Вашингтона вичерпалися майже до кінця, бо не надходили припаси та обіцяна підтримка. Та генерал Гоу знов не зміг скористатися моментом, адже задумав поновити бойові операції проти американців навесні. Вашингтон тим часом перейшов річку Делавер північніше Трентона у штаті Нью-Джерсі. Рано вранці 26 грудня його військо зненацька оточило Трентонську залогу, захопивши понад 900 полонених. Через тиждень, 3 січня 1777 року, атакою під Прінстоном Вашингтон звільнив більшу частину території, що вважалася окупованою британцями.

1777 року генерал Гоу завдав поразки американцям під Брендивайном у Пенсильванії і захопив Філадельфію, примусивши Континентальний конгрес до втечі. Вашингтонові довелося провести нелегку зиму 1777-1778 р.р. у Фордж – Веллі, Пенсильванія, без достатного провіанту, одягу та військових припасів. Американська сторона потерпала, власне, не через нестатки, а тому, що фермери й купці воліли збувати свої товари за британське золото та срібло, а не паперові гроші, випущені Континентальним конгресом і штатами.

Хоча Фордж – Веллі засвідчила небачений спад у діях Континентальної армії Вашингтона, 1777 рік виявився поворотним пунктом у війні. Ще наприкінці 1776 року англійський генерал Джон Бергойн виробив план наступу на Нью-Йорк і загалом на Нову Англію через озеро Чемплейн і річку Гудзон. Але маючи забагато важкого спорядження, він ледве долав болотисті терени та ліси. Під Орискані (штат Нью – Йорк) загін роялістів та індіанців під командуванням Бергойна наштовхнувся на мобільні американські загони. Під Бенінгтоном, штат Вермонт, ще одна Бергойнова частина у пошуках необхідних припасів натрапила на американські війська. Наступний бій затримав Бергойове військо надовго, і це дало змогу Вашингтонові вислати підкріплення з нижньої течії Гудзону, з околиць Олбені, штат Нью-Йорк. Поки Бергойн зібрався поновити свій наступ, американці поповнили втрати. Під проводом Бенедикта Арнольда (що згодом зрадив їх при Вест-Пойнті, штат Нью-Йорк) американці двічі спішно відбивали атаки британців. Бергойн змушений був відступити до Саратоги, штат Нью-Йорк, де американські частини, очолювані генералом Гораціо Гейтсом, оточили британське військо. 17 жовтня 1777 р. Бергойн здав свою армію; англійці втрати 6 генералів, 300 офіцерів і 5500 рядових солдатів.

Франція захоплювалася успіхами американців – інтелектуальні кола Франції обурювали феодалізм та привілеї. Проте королівська влада подала підтримку колоніям, керуючись не так ідеологічними, як геополітичними міркуваннями: французькому урядові кортіло відплатити Британії ще за поразку Франції в 1763 році. Щоб заручитися підтримкою французів, у 1776 році до Парижа прибув Бенджамін Франклін. Столиця Франції швидко оцінила його дотепність та прозірливий розум, і це мало велике значення для реалізації виношуваних ним планів.

У травні 1776 року Франція відправила на допомогу американським колоніям 14 суден з військовим спорядженням. Власне, більша частина пороху, використаного американськими арміями надходила з Франції. Після поразки англійців під Саратогою Франція вирішила послабити давнього ворога і відновити рівновагу сил, порушену Семирічною війною (війна французів та індіанцями). 6 лютого 1778 року Америка і Франція підписали договір про дружбу і торгівлю, згідно з яким Франція визнавала Америку і запропоновувала їй торгівельні угоди. Було укладено також союзний договір, який передбачав, що при вступі Франції у війну обидві країни не складуть зброї, доки Америка не здобуде незалежності, і жодна з учасниць не укладе миру з Англією без отримання на те згоди іншої сторони; до того ж, держави надавали одна одній гарантії щодо їхніх володінь в Америці.

Франко – американський союз швидко поширив межі конфлікту. У червні 1778 року англійські кораблі обстріляли французькі, і обидві країни почали між собою війну. Сподіваючись повернути назад території, відібрані англійцями під час Семилітньої війни, Іспанія виступила 1779 року на боці Франції, але не в ролі американського союзника. 1780 року Англія оголосила війну голландцям, що не полишали торгівля з американцями. Об'єднання цих європейських держав з Францією стало більшою загрозою для Англії, аніж стосунки з американськими колоніями [75-76;5].

В ході Війни за незалежність сталося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес впродовж ряду років грав роль єдиного законодавчого органу влади, який приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів штатів-колоній. Склалися загальні озброєні сили з єдиним командуванням. Хоча в економічному сенсі і мало вдала, була зроблена спроба організації єдиної фінансової системи колоній - загальних паперових грошей і єдиного податку на утримання армії.

Замість розбещених по вказівці з Англії законодорадчих асамблей в колоніях були повсюдно вибрані нові законодавчі представництва. Обиралися вони на основі ширшого виборчого права. Якщо раніше вирішальне слово залишалося за губернаторами, то тепер законодавчі збори затвердили своє верховенство. Кожен штат сформував власну систему управління. Але майже у всіх главою виконавчої влади став виборний губернатор, підзвітний законодавчим зборам штату. У ряді штатів були введені обмеження на термін перебування його при владі для уникнення «небезпеки монархізму». У більшості колоній (у 10 з 13) законодавчі збори були реорганізовані по двопалатному зразку, причому сенаторів (членів верхньої палати) обирали з осіб з вищим майновим цензом. У більшості штатів були прийняті нові конституції, що закріпили їх державний суверенітет і народовладдя [67;10].

Успіхи революції дали змогу американцям оформити у вигляді закону свої ідеали, викладені в Декларації Незалежності, і владнати свої незлагоди за допомогою конституцій штатів. Ще 10 травня 1776 року Конгрес ухвалив резолюцію, що радила колоніям заснувати нові уряди, “ які найкращим чином виведуть своїх громадян до щастя й свободи ”. Деякі з них уже зробили це, і протягом року після проголошення Декларації Незалежності всі штати, за винятком трьох, уклали свої конституції.

Нові конституції демонстрували натиск демократичних ідей. Жодна з них не поривала з традиціями, адже всі базувалися на тривких підвалинах колоніального досвіду і англійської практики, проте кожна була одухотворена ідеалами республіканства, проголошеними філософами Просвітництва.

Звичайно, перше завдання укладачів конституції штатів зводилося до тюленя “ невідчужуваних прав ”, порушення яких спонукало колишні колонії порвати зв’язки з Англією. Через те кожна конституція починалася з Декларації прав або Білля про права. Вірджинська конституція, що стала взірцем для інших, містила декларації основних принципів, як-от: суверенність народу, зміна посадових осіб, свобода виборів, а також перелік визначальних свобод: помірна застава і гуманне покарання, швидкий розгляд справи у суді присяжних, свобода преси і совісті та права більшості реформувати чи замінювати урядування.

Інші штати поширили перелік свобод гарантуванням свободи слова, зборів і петицій, а також іншими моментами, як-от: право носити зброю, право на дотримання вимог habeas corpus, недоторканість житла та рівний для всіх захист закону. Крім того, всі конституції заявляли про відображення трьох владних гілок у структурі уряду – виконавчої, законодавчої та судової, при цьому кожну з них мали стримувати й врівноважувати дві інші.

Конституція Пенсильванії виявилася найрадикальнішою. У цьому штаті контроль у законодавчих зборах мали філадельфійські ремісники, шотландсько-ірландські прикордонні жителі та німецькомовні фермери. Провінційний конгрес ухвалив конституцію, що надавала право глосу будь – якій особі – платникові податків – та його синам, вимагала регулярної ротації на службі (ніхто не мав права служити як депутат більше чотирьох років з кожних семи) і встановлювала однопалатні законодавчі збори.

Якщо ж виходити з новіших норм, у конституціях штатів даються взнаки вияви кричущої обмеженості. Конституції, покликані забезпечити людям природні права, не гарантували кожній людині фундаментального природного права – рівності. Колонії на південь від Пенсильванії так і не надали своїм рабам невід'ємних прав людини. Жінки не здобули політичних пра. Жоден штат не спромігся надати право голосу всім чоловікам; навіть у штатах, котрі дозволяли голосувати всім платникам податків ( Делавер, Північна Кароліна, Джорджія і Пенсильванія де від урядовців вимагалося володіння певною власністю)[83-84-5].

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778–1781 рр. та капітуляція Англії

Одночасно з проголошенням «Декларації незалежності» Другий Континентальний конгрес прийняв засадницькі рішення про принципи утворення міждержавного союзу штатів. Союз цей в ході Війни за незалежність вже склався фактично: існував об'єднаний законодавчий орган в особі Конгресу, штати спільно встановили дипломатичні стосунки з Францією, Франція всім разом надала грошову допомогу для війни з Англією, утворилася єдина армія з єдиним командуванням і єдиним фінансуванням. Конституювання цього союзу як особливого державного об'єднання представлялося закономірним.

План формування такого союзу вперше був запропонований Б. Франкліном в липні 1775 р. Проте хід він зміг отримати лише з травня 1776 р., коли представники штатів в цілому схвалили і ідею проголошення незалежності, і створення міждержавного союзу як єдиного політичний організм. Тоді ж було прийнято, що об'єднання повинне прийняти характер конфедерації. Жодних змістовних характеристик в цей термін тоді не вкладалося. Єдиним зразком подібного об'єднання для колоній (як і в планах XVII ст.) були Нідерланди, і організація влади Об'єднаних провінцій об'єктивно вплинула на конституювання конфедерації (зокрема, рівність голосів штатів загалом на законодавчих зборах при різному складі депутацій, відсутність загальної виконавчої влади). Відносно сенсу запропонованого союзу і відповідно вмісту конституційного акту єдності думок між представниками штатів і між лідерами Конгресу не було. Франклін и Д.Адамс виступали за тісну єдність з сильною єдиною урядовою владою. Представники південних штатів - за конфедерацію, яка передбачала б більшу координацію дій, ніж єдина держава. До вересня 1777 р. погоджений проект був вироблений (не без тиску унітариста Д. Вашингтона) і направлений на схвалення штатів. До листопада 1779 р. його ратифікували законодавчі асамблеї 12 штатів, до 1781 р. під тиском зовнішньополітичних обставин - і Меріленд. 1 березня 1781 р. Другий Континентальний конгрес оголосив про набуття чинності «Статей конфедерації і вічного союзу» (11 статей), які стали першою конституцією північноамериканської держави.

Не дивлячись на слабкість повноважень створюваних загальних органів влади і управління, «Статті» проголошували безповоротне створення загальної держави. За штатами не передбачалося права вийти з союзу. Рішення більшості членів союзу мало примусову силу для інших штатів. Формувалася сфера виняткових повноважень союзної держави. У останньому зберігався непорушним суверенітет штатів, оскільки він не був обмежений конкретними нормами «Статей»: «Кожен штат зберігає своє верховенство, свою свободу і незалежність, так само як і всю владу, всю юрисдикцію і всі права, які не надані цією конфедерацією Сполучених Штатам, присутнім на конгресі» (ст. 2). Для узгодження цього зовнішнього протиріччя на користь повноправного населення штатів вводився інститут загального міжгромадянства: жителі одного штату, не припиняючись бути громадянами лише штату, користувалися надалі привілеями і пільгами в інших штатах нарівні з їх жителями відносно права пересування, торгівельної і фінансової діяльності, власності. Штати повинні були «надавати довіру» до юрисдикції інших членів союзу.

Для вирішення загальних справ конфедерації створювався конгрес штатів. Представників в нього (числом від двох до семи) обирали в штатах відповідно власним правилам, на один рік. Штат зберігав право відгуку або заміни у будь-який час своїх представників. На конгресі кожному штату належав лише один голос. За конгресом закріплювалися повноваження, передані у виняткове ведення Сполучених Штатів: вирішення питань війни і миру, дипломатичні стосунки і міжнародні договори, регулювання монетного обігу, мір і ваг, торгівлі, поштової справи, встановлення військових порядків і призначення вищих військових чинів. Для вирішення всіх цих питань була потрібна згода більшості - тобто 9 штатів. Спеціально обмовлялося, що без їх схвалення всі перераховані повноваження недійсні. Тим самим створювалося найважливіше згодом правило конституційних порядків північноамериканської держави: у важливих питаннях передбачається політичне узгодження з суб'єктами союзу.

«Статті» формулювали не лише делеговані повноваження союзу, але і заборонні, тобто які накладали обмеження на суверенітет штатів (такий прийом також став важливою рисою американської конституції). Штатам заборонялося вести власну зовнішню політику у всіх проявах без узгодження з іншими штатами, створювати значні озброєні сили.

Під час припинення засідань конгресу діяв комітет з делегатів (поодинці від кожного штату). Це був колективний урядовий орган. Він мав право призначати посадових осіб, вести поточну фінансову політику, встановлювати розмір загальної армії. Щоб уникнути можливих зловживань спеціально вводилися обмеження на перетворення комітету в повноцінний виконавчий орган: йому не могли бути передані повноваження конгресу і найбільш важливі державні справи.

Мертвою буквою залишилася завершальна стаття, якою визначався порядок прийняття в союз нових штатів (і лише для приєднання Канади, що передбачалося, заздалегідь давалася повна згода).

Союз, створений конституцією 1781 р., був декларативним і переважно військово-політичним. Фінансові, торгівельні повноваження конгресу і урядових органів союзу були вельми умовними (наприклад, конгрес мав право робити позики, але ніяк не передбачалося, чим і на підставі чого розплачуватиметься). Повна рівність штатів також далеко не відповідала реальній вазі найбільших колоній і їх вкладу в боротьбу за незалежність. Прийняття «Статей» було об'єктивним компромісом. Його значення полягало в тому, аби додати тимчасові правові рамки політичному організму, що формується. Політичні лідери штатів так і розцінювали першу конституцію: «Справжній настрій штатів сприяє установі міцного союзу, - відзначав Д. Вашингтон в 1781 р. - Потрібно користуватися випадком» [70-72;10].

Важливе значення в 1778-1779 рр. мали операції на Заході, де англійці за допомогою індіанських племен захопили велику територію. Але в лютому 1779 р. вони були розбиті і відкинуті загонами поселенців-піонерів, очолюваних Роджерсом Кларком. Ця перемога забезпечила за повсталими колоніями обширну територію на північному Заході.

В кінці 1778 р., висадившись в Джорджії, британська армія захопила Саванну, а через рік взяла в облогу і весною 1780 р. узяла столицю Південної Кароліни Чарлстон. У серпні 1780 р. американці потерпіли велику поразку біля Кемдена. Перелом в ході операцій на Півдні на користь американців пов'язаний з передачею командування Південною армією одному з найбільш видатних полководців війни за Незалежність - колишньому ковалеві Натаніелю Гріну.

До прибуття Гріна армія на Півдні була вельми слабкою. Її головну силу складали партизанські загони, що складалися з дрібних фермерів. Невеликими загонами партизани раптово нападали на британські пости і, залишаючись невловимими, поверталися на свої бази в лісах, горах і болотах. Привчені до нерухомої тактики лінійних буд, британські війська виявилися непридатними до боротьби з партизанами і несли великі втрати. Незрідка одне ім'я партизанського вождя Френсіса Маріона, що прозвав «болотяною лисицею», наводило на них жах і спонукало до втечі.

Після того, як генералові Гріну, представникові демократичної частини командування, удалося встановити зв'язок з партизанськими загонами і налагодити постачання і поповнення Південної армії, він перейшов до тактики систематичних, обдуманих ударів, координуючи дії регулярної армії і партизанських частин. На початку 1781 р. Грін наніс британською армії генерала Корнуоліса ряд поразок.

Незабаром обидві Кароліни і Джорджія було звільнено від ворога, вирішальні операції розвернулися у Вірджинії, де діяли дві американські армії, одна під командуванням молодого француза маркіза Лафайета, інша - генерала Вейна.

Осінню 1781 р. англійська армія під командуванням Корнуоліса розташувалася під Йорктауном (Вірджинія). Вашингтон що готувався в цей час до узяття Нью-Йорка квапився укласти мир але рушив з частиною своїх сил до Вірджинії. До цього ж часу було приурочено прибуття в Чезапікську бухту сильної французької ескадри адмірала де Грасе.

1 жовтня армія Корнуоліса виявилася відрізаною від постачання і оточеною в Йорктауні з суші і з моря американо-французькими частинами, що три рази перевершували чисельність британських військ. 19 жовтня Корнуолісу довелося капітулювати. Перемогою при Йорктауні по суті закінчилися активні військові операції.

Капітуляція Корнуоліса викликала зміну торійского уряду в Англії. До влади в 1783 р. прийшли «нові торі» на чолі з Пітом Молодшим, який, побоюючись подальшого ослаблення Британської імперії в результаті поразок в Америці, вимушений був запропонувати світ на основі визнання незалежності США.

При підписанні у Версалі в 1783 р. мирного договору Англія, визнавши незалежність США, передала їм землі на Заході, між Алеганськими горами і річкою Міссісіпі, замість чого конгрес зі свого боку зобов'язався рекомендувати штатам сплатити англійським купцям довоєнні борги і компенсацію за конфісковану власність торі[528-531;7].

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1781-1787 РР. КОНСТИТУЦІЯ 1787 Р.

Коли скінчилася революція, Сполученим штатам знову довелося зіткнутися з традиційно болючим питанням на Заході – проблемою експансії та супровідними труднощами в освоєнні земель, торгівлі хутрами, стосунки з індіанцями, розселенням і місцевим самоврядуванням. Спокушені найбагатшими землями в країні, піонери посунули через Апалацькі гори далі. Вже 1775 року віддалені вперед форпости, розкидані понад водними шляхами, налічували десятки тисяч поселенців. Відрізані гірськими кряжами і сотнями кілометрів від осередків політичної влади на сході, жителі поселень обирали свій уряд. Поселенці узбережних штатів перекочували далі в родючі річкові долини, листяні ліси та пагористі рівнини, що пролягли в глибину країни. На 1790 рік населення заапалацького регіону перевищувало 120 тисяч.

Ще до війни декілька колоній претендували на великі терени за Апалачами, вступаючи у гострі суперечки за ґрунти. А тим, хто не висував таких претензій, здавалося що ці територіальні набутки наділені несправедливо. Репрезентуючи інтереси цієї групи колоній, Меріленд вийшов з резолюцією, щоб західні землі вважалися власністю держави, яку Конгрес мав розподілити між вільними і незалежними урядами. Ідея була сприйнята без ентузіазму. І все – таки, 1780 року штат Нью-Йорк продемонстрував приклад, відмовившись від особистих претензій. А в 1784 року Вірджинія, чиї претензії були найбільшими, зреклася всіх земель на північ від річки Огайо. Інші штати теж відмовилися від своїх вимог, і стало очевидним, що всі землі на північ від річки Огайо й на захід від Алеганських гір перейдуть у володіння Конгресу. Спільне володіння мільйонами гектарів засвідчувало потяг до національної єдності і вселяло надію на реалізацію ідеї суверенної нації. Проте відчужені величезні території становили проблему, що потребувала свого розв'язання.

Відповідь була запропонована у Статтях конфедерації. За цими Статтями система обмеженого самоврядування, викладена у Декреті про Північний захід від 1787 року, приписувала утворення Північно-західної території – спочатку на правах самостійної округи, очолюваної губернатором зі своїми суддями, яких призначав Конгрес. Коли ж на зазначеній території проживатиме 5 тисяч вільних жителів чоловічої статі, віковий ценз яких дає їм право голосу, вона зможе мати свої законодавчі збори з двох палат й сама обиратиме нижню палату. За цих умов вона матиме змогу посилати до Конгресу делегата без права голосу.

На цій території передбачалося створити від трьох до п'яти щтатів. Якщо котрийсь із них матиме 60 тисяч вільних жителів, його приймуть до союзу на “абсолютно рівних правах з первісними штатами”. Декрет забезпечував громадянські права і свободи, заохочував освіту і гарантував, що “ на названій території не буде ні рабства, ні примусової праці ”.

Нова політика відкидала освячене традицією уявлення, нібито колонії існують задля добра прадавньої батьківщини, що вони підлеглі у політичному плані й мають менші соціальні права. Ця доктрина була замінена принципово новою, яка проголосила, що її колонії – це приріст країни і що вони не за привілеєм, а за законом мають право на всі вигоди рівності. Ці прогресивні тези Північно-західного декрету створили основу для американської політики щодо громадської землі [76;12].

Характеризуючи штати у період підписання Паризького договору та створення Конституції, Джордж Вашингтон образно зазначив, що на той час вони були перев'язані “ піщаною мотузкою ”. Як відомо, суперечки між Мерілендом та Вірджинією щодо навігації на річці Потомак призвели до скликання наради представників п'ятьох штатів у Анаполісі, штат Меріленд, у 1786 році. Один з делегатів Александер Гамільтон, переконав своїх колег, що комерція якнайтісніше пов’язана з іншими політичними та економічними проблемами і що становище занадто серйозне, щоб його розв'язання було покладене на недостатньо представницький орган.

Він наполягав на прийнятті звернення до всіх штатів з пропозицією виділити представників для повторної зустрічі, що мала відбутися наступної весни у Філадельфії. Континентальний конгрес спочатку обурився сміливою заявою, але його протести були втішені звісткою, Вірджинія обрала делегатом Джорджа Вашингтона. Протягом наступної осені й зими вибори відбулися в усіх штатах, за винятком Род-Айленда.

У травні 1787 року на федеральному з’їзді у філадельфійському Державному домі зібралися визначні діячі. Законодавчі збори штатів прислали керівників із досвідом врядування в колоніях, штатах та в Конгресі, а також в адвокатурі й армії. Джордж Вашингтон, якого вважали видатним громадянином країни за бездоганну публічну репутацію, чесність та відважне командування військом під час революції, був обраний головою з’їзду.

З-поміж інших активних депутатів вирізнялися два пенсильванці: Гавенер Моріс, що ясно усвідомлював необхідність створення національного уряду, і Джеймс Вілсон, який невтомно працював над поширенням ідеї державності. Пенсильванія обрала своїм представником також Бенджаміна Франкліна, що завершував блискучу кар’єру на державній службі та науковому поприщі. З Вірджинії прибув Джеймс Медіон, молодий державний діяч прагматик, що пильно вивчав політику й історію і, за висловом одного з колег, “ був пройнятий духом заповзятості і практичності… Найбільш ерудована людина у будь-якому спірному питанні Нині Медісона вважають за “батька Конституції”.

Масачусетс прислав Руфуса Кінга і Елбріджа Джеррі – людей ще не молодих, проте здібних і досвідчених. Роджер Шерман, швець, що став суддею, був одним з представників від Конектикута. Із Нью-Йорка прибув ініціатор зборів – Александер Гамільтон. Деякі не змогли приїхати, частина відмовилася, і в підсумку в роботі конвенту прийняли участь 55 батьків засновників (як їх згодом почали називати).

З’їзд був уповноважений прийнятий лише поправки до Статтей конфедерації, але, як згодом писав Медісон, делегати з мужньою вірою у свою країну відхилили ті Статті й приступили до заснування нової форми врядування.

Вони визнали, що головна потреба – це примирити дві різні гілки влади: владу місцевого контролю, яку вже здійснювали 13 напівнезалежних штатів, і владу центрального уряду. Вони також схвалили той принцип, що функції і влада національного уряду – нові, загальні та всеосяжні, тому їх слід старанно визначити і сформулювати, а всі інші функції та повноваження варто сприймати як такі, що належать до компетенції штатів. Усвідомлюючи, що центральному урядові належить мати реальну владу, делегати загалом дійшли згоди, що уряд, серед іншого, уповноважений карбувати монету, регулювати торгівлю, оголошувати війну та укладати мир[87-89;5].

Не дивлячись на результати державно-політичного визначення штатів і підсумки Війни за незалежність, в конвенті було поставлено питання про майбутню форму державного пристрою. А. Гамільтон виступив з обґрунтуванням вигод, які принесла б з собою монархічна організація по британському зразку, оцінена їм як «краща модель, будь-коли створена в світі». Проте цілком очевидно було, що американське суспільство не має в своєму розпорядженні жодних традицій для встановлення монархії. Закономірно вибір був зроблений на користь республіки. Обговорення її встановлення велося на основі т. з. «вірджинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендолфа. У плані особливо підкреслювалося значення встановленяя сильної центральної влади. У дискусіях все більше і більше конструювався узагальнений образ владарювання і правління, на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу розділення законодавчої і виконавчої влади. Важливий компроміс в організації законодавчої влади був досягнутий по пропозиції Б. Франкліна: двопалатні законодавчі збори, причому одна з палат була б представництвом штатів. На поступки представникам південних штатів довелося піти і в питанні про збереженні рабства. 17 вересня 1787 р. нова конституція була схвалена депутатами (хоча і не всіма) [73-74;10].

Нижче подається текст Конституції США

Ми, народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішої Спілки, утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налагодження спільної оборони, сприяння загальному добробуту й забезпечення нам та нашим нащадкам благ свободи установлюємо й запроваджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.

СТАТТЯ I

Розділ 1. Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників.

Розділ 2. Палата представників складається з членів, обираних кожні два роки народом усіх штатів, причому виборці кожного із штатів повинні відповідати тим самим вимогам, що визначені для виборців найчисленнішої палати законодавчих зборів штату.

Не може бути представником той, хто не досяг двадцятип'ятилітнього віку, не був протягом останніх семи років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.

Представники й прямі податки розподіляються поміж окремими штатами, що можуть вступити до цієї Спілки, пропорційно до чисельності їх населення, для визначення якої до числа всіх вільних людей, включаючи осіб, зобов'язаних кому-небудь службою на кілька років, і виключаючи індіанців, котрі не платять податків, додаються три п'ятих від усіх інших осіб. Такий облік провадитиметься протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років таким способом, який буде визначено спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисяч жителів не може бути обрано більш як одного представника, але кожен штат повинен мати хоча б одного представника; а до вчинення такого обліку штат Нью-Гемпшир має обирати трьох, Масачусетс — вісьмох, Род-Айленд і колонія Провіденс — одного, Коннектикут — п'ятьох, Нью-Йорк — шістьох, Нью-Джерсі — чотирьох, Пенсільванія — вісьмох, Делавер — одного, Меріленд — шістьох, Вірджинія — десятьох, Північна Кароліна — п'ятьох, Південна Кароліна — п'ятьох і Джорджія — трьох.

Коли відкриваються вакансії у представництві від якого-небудь штату, тоді його виконавча влада повинна призначити вибори для заповнення цих вакансій.

Палата представників обирає свого Спікера та інших посадових осіб, і тільки їй одній належить право виголошувати й провадити імпічмент.

Розділ 3. Сенат Сполучених Штатів складається з двох сенаторів від кожного штату, обираних на шість років законодавчими зборами штатів, і кожний сенатор має один голос.

Негайно після того, як сенатори зберуться внаслідок свого першого обрання, вони повинні розділитися на три по змозі однакові групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантні по закінченні другого року, другої групи — по закінченні четвертого року й третьої групи — по закінченні шостого року, так щоб третина Сенату переобиралася кожні два роки; а коли через відставку чи з якої іншої причини вакансії відкриються в перерві між сесіями законодавчих зборів того чи іншого штату, тоді його виконавча влада може зробити тимчасові призначення, аж поки наступна сесія законодавчих зборів заповнить ці вакансії.

Не може бути сенатором той, хто не досяг тридцятилітнього віку, хто не був протягом останніх дев'яти років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.

Віце-президент Сполучених Штатів є голова Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяться порівну.

Сенат обирає інших своїх посадових осіб, а також Голову pre tempore для заміщення Віце-президента на час його відсутності або коли він виконує обов'язки Президента Сполучених Штатів.

Сенатові належить виняткове право здійснювати судочинство у справах імпічменту. Засідаючи з цією метою, сенатори складають присягу або дають урочисту обіцянку. Якщо судять Президента Сполучених Штатів, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин присутніх сенаторів.

Присуд у випадках імпічменту обмежується лише усуненням із посади й позбавленням права обіймати й використовувати будь-яку почесну, відповідальну чи прибуткову посаду на службі Сполучених Штатів; але опісля особа, визнана винною, все ж улягає звинуваченню, розслідуванню, суду й покаранню у відповідності із законом.

Розділ 4. Час, місце й спосіб обрання сенаторів та представників визначаються в кожному штаті його законодавчими зборами; але Конгрес може в будь-який час своїм законом запровадити чи змінити такі правила, за винятком положення про місце обирання сенаторів.

Конгрес збирається не рідше одного разу на рік, і його сесії починаються в перший понеділок грудня, якщо законом не буде визначено іншого дня.

Розділ 5. Кожна палата вирішує питання, пов'язані з результатами виборів, повноваженнями й правомірністю обрання її членів, і більшість кожної з палат складає кворум, необхідний для ведення справ; але присутня меншість може переносити засідання з одного дня на другий і має право вживати до відсутніх членів такі стягнення й примусові заходи, до яких та чи інша палата вважатиме за необхідне вдатися.

Кожна палата може установляти собі регламент засідань, карати своїх членів за порушення порядку й двома третинами голосів виключати таких із свого складу.

Кожна палата веде протокол своїх засідань і періодично публікує його, за винятком тих розділів, які, на думку членів палати, мають таємний характер; а відомості про голоси «за» і «проти», подані членами тієї чи тієї палати з якого-небудь питання, за бажанням однієї п'ятої присутніх записують до протоколу.

Жодна з палат під час сесії Конгресу не може без згоди другої палати відкласти свої засідання більш ніж на три дні або ж призначити їх не в тому місці, де повинні засідати обидві палати.

Розділ 6. Сенатори й представники дістають за свою службу винагороду, визначену законом і виплачувану із скарбниці Сполучених Штатів. У всіх випадках, окрім державної зради, тяжкого карного злочину й порушення громадського порядку, вони захищені від арешту під час їхньої присутності на сесії відповідної палати, а також по дорозі туди чи назад; за слова ж і суперечки в тій чи тій палаті вони не можуть бути притягнені до відповідальності в будь-якому іншому місці.

Жоден сенатор чи представник не може бути призначений протягом часу, на який його обрано, на будь-яку цивільну посаду на службі Сполучених Штатів, якщо цю посаду створено або пов'язану з нею платню збільшено в означений період, і жодна особа, що обіймає будь - яку посаду на службі Сполучених Штатів, не може бути членом тієї чи тієї палати, поки перебуває на тій посаді.

Розділ 7. Всі біллі про збір державних доходів складаються в Палаті представників, але Сенат може пропонувати поправки до них і брати участь у їх обговоренні, як і з приводу інших законопроектів.

Кожен білль, ухвалений Палатою представників та Сенатом, перш ніж стати законом, подається на розгляд Президентові Сполучених Штатів. Якщо Президент схвалює білль, то підписує його, а в супротивному разі повертає із своїми запереченнями до тієї палати, звідки він вийшов, і палата, внісши ті заперечення повністю до свого протоколу засідання, переглядає білль. Якщо по такому перегляді білль буде схвалено двома третинами голосів палати, він разом із запереченнями Президента передається до другої палати, де його також переглядають і, коли схвалять двома третинами голосів цієї палати, білль стає законом. Але в усіх таких випадках обидві палати вдаються до поіменного голосування й імена осіб, що голосували «за» чи «проти» білля, вносяться відповідно в протоколи засідань кожної з палат. Якщо Президент не поверне білля протягом десяти днів (не рахуючи неділь), білль стає законом, так само як коли б Президент підписав його; білль не стає законом лише в тому разі, коли його неможливо було повернути до Конгресу через те, що Конгрес переніс свої засідання.

Всяка ухвала, резолюція чи постанова, для яких необхідна згода Сенату й Палати представники (за винятком рішень про перенесення засідань), подаються Президентові Сполучених Штатів і тільки після його схвалення набувають чинності; у разі ж несхвалення вони повинні бути знов затверджені двома третинами голосів Сенату й Палати представників у відповідності з тими правилами й умовами, які визначені щодо біллів.

Розділ 8. Конгрес має право:

запроваджувати й стягувати податки, мита, данини й акцизні збори для того, щоб сплачувати борги й забезпечувати спільну оборону та загальний добробут Сполучених Штатів; причому всі мита, податки й акцизні збори мають бути однакові на всій території Сполучених Штатів;

робити позики від імені Сполучених Штатів;

регулювати торгівлю з чужоземними державами, між окремими штатами й з індіанськими племенами;

встановлювати однакові правила про натуралізацію та однакові закони про банкрутства на всій території Сполучених Штатів;

карбувати гроші, регулювати їхню вартість та вартість чужоземної монети, визначати одиниці мір і ваги;

визначати покарання за підробку державних цінних паперів та обігових грошей Сполучених Штатів;

засновувати поштові служби та поштові шляхи;

заохочувати розвиток наук і ремесел, забезпечуючи на певний термін авторам і винахідникам виняткове право на їхні відповідні витвори й відкриття;

засновувати підлеглі Верховному суду судові органи;

визначати й карати морський розбій, тяжкі злочинства у відкритому морі та інші порушення міжнародного права;

оголошувати війну, видавати каперські свідоцтва та дозволи на репресалії й установляти правила стосовно арештів на суходолі й на морі;

набирати й утримувати війська; проте ніяк: грошові асигнування на ці потреби не повинні робитися більш ніж на дворічний термін;

створювати й утримувати флот;

видавати правила для керування й організації суходільних та морських сил;

забезпечувати скликання міліції для виконання законів Спілки, придушення повстань і відбиття нападів;

вживати заходів щодо організації, озброєння й дисциплінування міліції та щодо керування тією її частиною, яка може бути використовувана на службі Сполучених Штатів, зберігаючи за відповідними штатами право призначати офіцерів і навчати міліцію згідно із статутними правилами, визначеними Конгресом;

користуватися в усіх випадках винятковою законодавчою владою в наданому котримсь із штатів окрузі (що не перевищуватиме десяти квадратних миль), який, за згодою Конгресу, стане місцем перебування Уряду Сполучених Штатів, а також здійснювати подібну владу на всіх місцях, придбаних за згодою законодавчих зборів штату, що стане місцем перебування Уряду для побудови фортів, державних складів, арсеналів, доків та інших необхідних споруд; а також створювати всі потрібні й належні закони для здійснення як згаданих вище прав, так і всіх інших прав, якими Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів або ж його органи чи урядовців.

Розділ 9. До тисяча вісімсот восьмого року Конгрес не може забороняти переміщення чи ввезення тих осіб, кого будь-який із існуючих нині штатів матиме за потрібне допустити, але таке ввезення може обкладатися податком чи митом, не більшим ніж десять доларів за кожну особу.

Не повинна припинятися дія привілею habeas corpus,

якщо тільки цього не вимагатиме громадська безпека у випадку заколоту чи вторгнення.

Не можуть ухвалюватися біллі про позбавлення громадянських та майнових прав чи будь-які закони ех post facto.

Не дозволяється обкладання подушним чи іншими прямими податками інакше як у відповідності з переписом чи згаданим вище обліком населення.

Не можуть накладатися податки чи мита на предмети, що вивозяться з будь-якого штату.

Не повинна віддаватися перевага портам одного штату перед портами іншого через будь-які торговельні чи фінансові розпорядження, а судна, що пливуть до чи із котрогось штату, не повинні зазнавати примусу, щоб заходити до порту іншого штату й там розвантажуватися чи платити мита.

Ніякі грошові виплати із скарбниці не повинні робитися інакше як у відповідності з передбаченим законом призначенням, і час від часу мають публікуватись докладні звіти про державні прибутки і видатки. /

Сполучені Штати не дарують ніяких дворянських титулів, і жодна особа, що обіймає яку-небудь оплачувану чи почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той чи інший дарунок, винагороду, посаду чи титул від будь-якого короля, принца чи чужоземної держави.

Розділ 10. Жоден штат не може входити в будь-які договори, спілки чи конфедерації; видавати каперські посвідчення та дозволи на репресалії; карбувати гроші; випускати кредитні білети; дозволяти виплату боргів будь-чим, окрім золотих та срібних монет; ухвалювати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони ex post facto або закони, що порушують договірні зобов'язання, а також дарувати дворянські титули.

Жоден штат не може без згоди Конгресу обкладати митом чи зборами імпорт і експорт товарів, за винятком випадків, коли це необхідно для здійснення законів штату про нагляд, причому чистий прибуток із усіх зборів і мита, накладених штатом на імпорт і експорт, надходить у користування скарбниці Сполучених Штатів, і всі подібні закони підлягають перегляду й контролю Конгресу.

Жоден штат не може без згоди Конгресу ухвалювати будь-які тонажні збори, утримувати в мирний час війська чи військові кораблі, укладати будь-які угоди чи заставні договори з іншим штатом чи з чужоземною державою, а також вступати у війну, якщо тільки він не зазнав нападу або ж не перебуває в такій безпосередній небезпеці, коли зволікання неприпустиме.

СТАТТЯ II

Розділ 1. Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки. Він перебуває на своїй посаді протягом чотирирічного терміну, і вибори його та обираного на той самий термін Віце-президента здійснюються таким чином.

Кожен штат призначає в ухваленому його законодавчими зборами порядку вибірників у кількості, що дорівнює загальному числу сенаторів і представників, яких штат має право посилати до Конгресу, але не можуть бути призначені вибірниками сенатори, представники й особи, що обіймають відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів.

Вибірники сходяться по своїх відповідних штатах і голосують бюлетенями за обох осіб, із котрих хоча б одна не повинна бути жителем одного з ними штату. Потім вони складають список усіх осіб, за яких подавалися голоси, із зазначенням числа голосів, поданих за кожного з них. Вибірники підписують і засвідчують список, а тоді пересилають, у запечатаному вигляді, в місце перебування Уряду Сполучених Штатів на ім'я Голови Сенату. Голова Сенату в присутності Сенату й Палати представників розпечатує всі засвідчені списки, після чого підраховуються голоси. Особа, що дістала найбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищить половину всього числа вибірників. Коли ж цю більшість голосів дістали кілька осіб чи за них подано однакове число голосів, то Палата представників безпосередньо обирає бюлетенями одного з них Президентом; а коли жодна особа не збере більшості голосів, то Палата представників таким самим способом обирає Президента з числа п'ятьох осіб, котрі дістали найбільше число голосів. Але при такому обиранні Президента голоси подаються по штатах і представництво кожного штату має один голос, виборчий кворум для цієї мети складає дві третини штатів, а для обрання необхідна більшість усіх голосів. Особа, що дістала після обрання Президента найбільше число голосів, у будь-якому випадку вважається Віце-президентом. Але якщо з'ясується, що двоє осіб чи більше мають однакову кількість голосів, то Сенат обирає з-поміж них Віце-президента шляхом подання бюлетенів.

Конгрес може визначати час обирання вибірників і день, коли вони подають свої голоси; цей день повинен бути єдиний для всієї території Сполучених Штатів.

Не може бути обраний на посаду Президента той, хто не є громадянином Сполучених Штатів за народженням чи не мав громадянства Сполучених Штатів під час прийняття цієї Конституції; так само не може бути обраний на цю посаду той, хто не досяг тридцяти п’ятилітнього віку й не проживав протягом останніх чотирнадцяти років у Сполучених Штатах.

У разі усунення Президента з посади чи його смерті, відставки або неспроможності здійснювати пов'язані з посадою права та обов'язки ці останні переходять до Віце-президента; на випадок усунення, смерті чи неспроможності Президента й Віце-президента Конгрес може визначити законом, котра посадова особа повинна діяти як Президент, і така особа діятиме надалі відповідно, аж поки будуть усунені причини, що перешкоджають Президентові здійснювати свої обов'язки, чи буде обрано нового Президента.

Президент у визначені строки дістає за свою службу винагороду, що не може збільшуватися чи зменшуватися протягом періоду, на який його обрано, і протягом цього періоду він не може діставати ніякої грошової винагороди від Сполучених Штатів чи від котрогось із штатів.

Перед заступанням на посаду Президент складає таку присягу або дає урочисту обіцянку: «Я урочисто клянусь (або обіцяю), що я чесно виконуватиму обов'язки Президента Сполучених Штатів і в міру сил своїх охоронятиму, захищатиму й підтримуватиму Конституцію Сполучених Штатів».

Розділ 2. Президент є головнокомандувачем армії та військово-морського флоту Сполучених Штатів і міліції окремих штатів, коли вона призивається на дійсну службу Сполучених Штатів; він може вимагати від керівника виконавчого департаменту письмової думки з будь-якого питання, що стосується його компетенції; він має право відстрочувати виконання вироків, а також надавати помилування за злочини, скоєні проти Сполучених Штатів, за винятком засудження шляхом імпічменту.

Він має право, за порадою і згодою Сенату, укладати міжнародні угоди за умови, що їх схвалять дві третини присутніх сенаторів; за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов і посади яких засновані законом; одначе Конгрес може законом надати право призначати нижчих урядовців, яких вважатиме за потрібне, самому лише Президентові, судам або головам департаментів.

Президент має право заповнювати всі вакансії, що відкриються в період між сесіями Сенату, надаючи посадові повноваження на термін до закінчення найближчої сесії Сенату.

Розділ 3. Президент періодично подає Конгресові інформацію про стан Спілки і пропонує на його розсуд такі заходи, які вважатиме за необхідні й корисні; в надзвичайних випадках він може скликати обидві палати або одну з них, а в випадку незгоди між палатами щодо часу відкладення сесій може сам переносити їх на такий час, який вважатиме за потрібний; він приймає послів та інших повноважних представників, забезпечує точне виконання законів і визначає повноваження всіх посадових осіб Сполучених Штатів.

Розділ 4. Президент, Віце-президент і всі цивільні урядовці Сполучених Штатів усуваються з посади, якщо при обговоренні шляхом імпічменту вони будуть визнані винними у державній зраді, хабарництві чи в інших тяжких злочинах та переступах.

СТАТТЯ III

Розділ 1. Судова влада Сполучених Штатів надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх від часу може призначати й засновувати Конгрес. Судді як Верховного, так і нижчих судів зберігають свої посади, поки до них немає претензій, і в визначені строки дістають за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена, поки вони перебувають на посаді.

Розділ 2. Судова влада поширюється на всі справи, що розв'язуються за законом і правом справедливості, виникають на основі цієї Конституції, законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполучені Штати є стороною; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та чужоземними державами, громадянами чи підданцями.

Усі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів, а також справи, де однією із сторін є котрийсь штат, підсудні Верховному судові як першій інстанції. У всіх інших згаданих вище випадках Верховний суд є апеляційною інстанцією, що розв'язує як питання права, так і факту з тими обмеженнями і відповідно до тих правил, що їх запровадить Конгрес.

Усі справи про злочини, за винятком випадків імпічменту, підсудні судові присяжних, і судовий розгляд відбувається в тому штаті, де скоєно злочин, а якщо його скоєно за межами штату, то суд відбувається в тому місці чи місцях, які визначить Конгрес.

Розділ 3. За зраду Сполучених Штатів уважається тільки розв'язання війни проти них, приєднання до їхніх ворогів, надання ворогам допомоги та послуг. Ніхто не може бути визнаний винним у державній зраді, якщо це не буде підтверджено свідченнями двох свідків інкримінованого акту чи власним зізнанням у відкритому судовому засіданні.

Конгрес має право визначати покарання за зраду, але засудження за зраду не повинне тягти за собою позбавлення громадянських прав чи конфіскацію майна інакше як за життя засудженого.

СТАТТЯ IV

Розділ 1. Цілковитою повагою і довірою повинні користуватися в кожному штаті офіційні акти, документи й судові рішення будь-котрого штату. Конгрес може через загальні закони запроваджувати способи визначення справжності таких актів, документів і судових рішень, а також їхньої сили.

Розділ 2. Громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян усіх штатів.

Особа, звинувачена в будь-якому штаті у державній зраді, тяжкому карному чи іншому злочині, яка ховатиметься від правосуддя і буде виявлена в іншому штаті, повинна на вимогу виконавчої влади штату, з якого вона втекла, бути видана для доставки в штат, юрисдикції якого улягає цей злочин.

Жодна особа, що, будучі зобов'язана до служби чи роботи в котрому-небудь із штатів, відповідно до його законів, утече до іншого штату, не може на підставі тамтешніх законів чи постанов звільнитися від цієї служби чи роботи й повинна бути видана на вимогу сторони, яка має право на таку службу чи роботу.

Розділ 3. Конгрес може приймати до цієї Спілки нові штати, але не може утворювати чи засновувати нових штати? у межах юрисдикції іншого штату; так само не можуть без згоди законодавчих зборів зацікавлених штатів Конгресу утворюватися нові штати шляхом злиття двох чи більше штатів або їх частин.

Конгрес має право розпоряджатися територією чи іншою

власністю, що належить Сполученим Штатам, і видавати у зв'язку з цим усі необхідні правила й постанови, але ніщо в цій Конституції не може тлумачитися на шкоду законним домаганням Сполучених Штатів чи будь-якого окремого штату.

Розділ 4. Сполучені Штати гарантують кожному штатові у цій Спілці республіканську форму правління й охорону кожного з них від нападу ззовні, а на прохання законодавчих зборів чи виконавчої влади (коли законодавчі збори не можуть бути зібрані) — і від внутрішніх виявів насильства.

СТАТТЯ V

Коли дві третини членів обох палат визнають за необхідне, Конгрес вносить поправки до цієї Конституції або ж на вимогу законодавчих зборів двох третин штатів скликає Конвент для внесення поправок, які в обох випадках набувають обов'язкової сили й значення як частина Конституції, якщо будуть ратифіковані законодавчими зборами трьох чвертей або ж конвентами в трьох чвертях штатів, залежно від того, який із цих двох способів ратифікації запропонує Конгрес. Але жодна поправка, прийнята до 1808 року, не може хоч як-небудь зачіпати першого й четвертого положень дев'ятого розділу першої статті й жоден штат без його згоди не може бути позбавлений однакового з іншими голосу в Сенаті.

СТАТТЯ VI

Усі борги й зобов'язання, що існували до прийняття цієї Конституції, зберігають для Сполучених Штатів таку саму юридичну силу, яку вони мали за Конфедерації.

Ця Конституція і закони Сполучених Штатів, видані на її виконання, так само як і всі угоди, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є найвищим законом країни й судді кожного штату зобов'язані їх виконувати, хоч би в Конституціях чи законах окремих штатів траплялися суперечні ухвали.

Згадані вище сенатори й представники, так само як і члени законодавчих зборів окремих-штатів, а також усі посадові особи виконавчої та судової влад Сполучених Штатів та окремих штатів зобов'язуються присягою чи урочистою обіцянкою дотримуватися цієї Конституції. Але при цьому ніколи не може вимагатися належність до котроїсь релігії як умова, щоб обіймати ту чи іншу посаду або виконувати певні громадські обов'язки в Сполучених Штатах.

СТАТТЯ VII

Достатньо ратифікації конвентами дев'яти штатів для прийняття цієї Конституції штатами, що стверджують її вказаним чином [60-70;2].

Конституція 1787 р. сформувала нову державну єдність північноамериканських штатів і, по суті, вперше - єдину державну організацію. Принципом конституційного пристрою проголошувалася республіканська форма правління - як для загальної держави, так і для окремих штатів, причому республіка (у розвиток англійської традиції парламентської монархії), заснована на безумовному верховенстві представників законодавчої влади (відповідно пануючому переконанню XVIII ст.., саме законодавча влада вважалася такою, що є визначальною в житті держави). Конституція практично не піднімала питань внутрішнього політичного і адміністративного устрою штатів, окрім як у визначенні повноважень загальнодержавних органів і вказівки обмежень, яким надалі підлягав умовний суверенітет штатів, - тобто закріплювався принцип федерального державного пристрою, заснованого на визнанні високої ваги самостійності штатів. Рішення територіальних і найбільш вагомих політичних питань мало на меті узгодження дій загальнофедеральних властей з позицією штатів.

Конституція визнавалася верховним правом країни (разом з міжнародними договорами) і мала безумовний пріоритет над законами штатів в тому, що було схильне до її регулювання. Як закон особливої якості, вона володіла високою мірою стабільності і була виведена з-під звичайної законодавчої процедури. Для зміни конституції передбачалася особлива процедура поправок. Вони приймалися кваліфікованою більшістю загальнофедерального законодавчого органу (або спеціально скликаним конституційним конвентом) і потім узгоджувалися із законодавчими органами штатів (або також особливими зборами штатів). На твердження відводилося по декілька років.

Організація державної влади була підпорядкована принципу розділення властей. Причому в розвиток старої доктрини Д. Локка разом із законодавчими і старанними властями американська конституція виділила в особливе положення і судову. Вона вважалася найважливішою в справі забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчі повноваження здійснювалися Конгресом федерації. (Конституція не застосовувала тут термін влада, окрім як відносно законотворчості в особливому окрузі столиці, який передбачалося організувати.) Конгрес складався з двох самостійних палат - Палати представників і Сенату. Палата представників обиралася на два роки населенням штатів відповідно його чисельності і на підставі вимог, які були встановлені в самому штаті. Членом Палати представників міг стати лише громадянин штату з необхідним цензом осілості і старше 25 років. Сенат складався з особливих представників штатів (старше 30 років і з високим цензом осілості) на рівних умовах - по 2 сенатори від кожного штату незалежно від його величини. Сенаторів обирали законодавчі збори штатів по власних правилах на 6 років з обов'язком систематичного переобрання по третинах кожні два роки [220;14].

Повноваження Конгресу обмежувалися питаннями, віднесеними Конституцією до сфери загальнофедеральних: право встановлювати податки, збори і мита, укладати позики, регулювати торгівлю, грошову і єдину фінансову систему, армію і флот, політику в області науки і технічного вдосконалення. Лише за федерацією признавалося право укладати міжнародні договори і в цілому вести зовнішню політику. Встановлювалася також неширока, але особлива сфера кримінального законодавства федерації і судової політики.

Палати володіли повною організаційною самостійністю і практично рівними правами у сфері законодавства. Але були і виняткові повноваження. Так, лише Палата представників могла виступати ініціатором фінансових законів (за Сенатом залишалося право пропонувати поправки), лише Палата представників могла порушувати справи в порядку імпічменту проти вищих посадових осіб (розбирав звинувачення, проте, лише Сенат). Сенату був відданий пріоритет в справах зовнішньої політики.

Виконавча влада вручалася президентові. Його обирали на 4 роки особливою колегією виборців, яку складав штат спеціально для даного випадку. Президентом міг стати лише громадянин штатів, з високим цензом осідлості і у віці понад 35 років. Поряд з президентом обирався віце-президент, який не мав в своєму розпорядженні самостійну владу, а був як би його заступником; віце-президент вважався також другим головою Сенату.

Повноваження президента були вельми значні. Це відповідало ідеї батьків-засновників про те, що централізацію створює лише урядова влада: «Енергія, що полягає у виконавчій владі, є головною передумовою для встановлення хорошого управління» (А. Гамільтон). Президент вважався головнокомандуючим армії і флоту, він керував діяльністю всіх посадових осіб Сполучених Штатів, з відома Сенату мав право укладати міжнародні договори, призначав на всі встановлені законами посади. Президентові належало право законодавчого вето на вирішення Конгресу або будь-якої палати, здолати яке палати могли лише кваліфікованою більшістю в 2/3 голоси. У його обов'язки входило інформування Конгресу про «положення справ в Союзі», скликання засідань в екстраординарних випадках. Президент виступав також гарантом законності в країні, гарантом її цілісності і безпеки. Конституція нічого не говорила про організацію особливого уряду. Тим самим президент ставав не лише главою держави, але і одноосібним урядом країни, організовуючи його відповідно своєму розсуду і ухваленим законам [268;15]. Судова влада надавалася Верховному суду федерації і судам котрі стоять нижче по ієрархії, створеним по прийнятим Конгресом законам. Суддів Верховного суду призначав президент з відома Сенату, і всі судді могли залишатися на своєму посаді «доки поводяться бездоганно». Їх влада поширювалася на всі справи, «які розглядаються по загальному праву і праву справедливості» і на підставі Конституції, законів і міжнародних договорів Сполучених Штатів. Включення в систему національного права міжнародних договорів, або права націй, склала одну з найважливіших новин американської конституції.

Організація державної влади, слідуючи розділенню властей, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи т. і. «заборон і противаг», які б не дозволили одній владі узурпувати державну владу в цілому. Всі гілки влади організовувалися по власному порядку, тобто мали своє особливе джерело. Всі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала відоме право впливати на іншу: президент - накласти вето на закони Конгресу, Конгрес - здолати вето, збудити проти президента звинувачення в порядку імпічменту, суди володіли правом контролю за діяльністю будь-якої влади.

Конституція вирушала від принципу федералізму. Він поширювався не лише на політичний, але і на правовий устрій. Штати володіли гарантованим федеральною владою рівноправ'ям, у тому числі у сфері законодавства і права. В той же час їм заборонялося видавати закони, що «обмежують привілеї або недоторканість громадян Сполучених Штатів». Від «Статей Конфедерації» зберігся інститут загального міжгромадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим. Як і раніше, вони не володіли правом виходу з федерації або можливістю розірвати правові зв'язки з нею.

Штати зберегли права на власний конституційний устрій, свою організацію влади і управління. Конституції ряду штатів залишилися незмінними з XVIII ст. (наприклад, конституція Масачусетсу 1780 р., що діє і нині); інші змінювалися до десятка разів. Вони були і залишаються значно більш деталізованими, ніж федеральна, і частіше змінюються (деякі - до 450 разів). У всіх безумовно штатах організація внутрішньої влади була побудована по єдиному з федерацією зразку: законодавчі повноваження - двопалатним зборам (дуже рідко однопалатному), виконавчі повноваження - губернаторові, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату. У ряді штатів фундирувалася і посада лейтенанта - губернатора (віце-губернатора). У штатах зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були істотно обмежені як сферою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції. Окрім цього. Конгрес США зберігав т. з. повноваження, що «малися на увазі, по виданню законів, які будуть необхідні і доречні», а виконавча влада - право охороняти штат від «безладів», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами [76-77;10].

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1787–1789 РР.

Одна з останніх акцій з’їзду конференції полягала в організації перших президентських виборів з тим, щоб на визначену дату 4 березня 1789 року мав розпочати свою діяльність новий уряд. У всіх з уст зринало одне ім’я нового глави держави – Джорджа Вашингтона – і його одностайно було обрано президентом 30 квітня 1789 року. У словах присяги, які відтоді повторює кожен президент, Вашингтон зобов’язався сумлінно виконувати президентські функції і в міру своєї спроможності щонайкраще берегти, захищати і обстоювати Конституцію Сполучених Штатів [95;5].

В ході ратифікації штатами прийнятої Конституції було піднято питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про цивільні права. Ідея всесторонньої гарантованості цивільних прав і політичної свободи як головного державоутворюючого принципу сходила до Декларації незалежності 1776 р. Конституція 1787 р. містила лише загальні положення про судові і загальнозаконодавчі гарантії статусу і прав громадянина у дусі строгої законності: громадяни США мали право на законний судовий розгляд вчиненими ними, включаючи звинувачення в державній зраді, при дотриманні вимоги про суд присяжних і при забороні на додання закону зворотної сили, обмежувалося вживання конфіскації майна, за ними признавався привілей процедури habeas corpus.

У конституціях штатів цивільні права і свободи були закріплені тоді значно ширше, ніж в загальнофедеральній. У 10 з 13 конституцій був присутній спеціальний білль про права, первинним зразком яких послужила знаменита Декларація прав штату Вірджинія 1776 р., прийнята ще до проголошення незалежності. Найбільш детальними, наприклад, були відповідні розділи в конституціях Меріленду і Масачусетсу. У конституції Масачусетсу 1780 р. декларація прав (ст. 1-30), виходячи з проголошення рівності і природного права всіх людей, проголошувала свободу відправлення культів, самоврядності, заборону привілеїв, права контролю за діяльністю властей, судові гарантії прав, свободу друку, право зберігання і носіння зброї, свободу петицій, зборів, закріплення законодавчих прав народних представництв.

Під приводом відсутності в Конституції білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати конституцію. Це викликало загальні побоювання федералістів в її долі. Хоча спочатку творці конституції вважали віднести регулювання цивільних прав і свобод до компетенції штатів, то тепер була визнана необхідність компромісу. Ініціатором виступив Д. Медісон. У червні 1789 р. він запропонував першому конгресу федерації проект загальнодержавного білля про права. Проект особливо підтримав Джефферсон. Закріплення цивільних прав і свобод, в його уявленні, було не лише необхідним саме по собі, але і повинно було стати однією з гарантій загальних правових засад держави, попередженням зловживань з боку законодавця (яке йому представлялося не більш небезпечним, аніж диктаторські прагнення виконавчої влади: «Виконавча влада уряду - не єдиний і навіть не головний мій головний біль. Тиранія законодавців в сьогоденні і, напевно, ще на довгі роки - ось головна і найстрашніша небезпека. Тиранія виконавчої влади прийде теж, але в період, віддалений від нас»).

Конгрес затягнув обговорення поправок до Конституції до серпня 1789 р. Погоджений проект з деякими змінами був схвалений 25 вересня 1789 р. як десять поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Проголошені в біллі права і гарантії були істотно вужчі за ті, що полягали в конституціях більшості штатів, проте вони були загальними і створювали високу для XVIII ст. міру загальнодержавного демократизму. Поправки мали ще як мінімум подвійну мету: вони створювали сферу загальнофедерального контролю і законодавства відносно цивільних прав і свобод, по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони і обмеження, що накладалися у тому числі і на законодавців.

У Білі про права були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій. Народові гарантувалася цивільна і особиста недоторканість: особи, житла, паперів і майна, свобода від постоїв. Істотною гарантією цивільної свободи повинне було стати право носіння зброї, яка визнавалася «необхідною для безпеки вільної держави» і не могла обмежуватися властями. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям (що найбільш турбував політичну доктрину європейської і американської Освіти): громадянам надавалося невід'ємне право на розгляд в суді присяжних при гарантуванні презумпції невинності (ніхто не міг бути примушений свідчити проти самого себе), без суду ніхто не міг позбавлятися життя, свободи або власності, обвинуваченому забезпечувалися права процедури habeas corpus при забороні на надмірні застави; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала 9-та поправка, яка проголошувала можливість державного визнання і інших цивільних прав, прямо не перерахованих, але наче витікаючих із загальної доктрини природних і невідчужуваних прав громадян [ 5-6;11].

Конституція 1787 р. поклала початок формуванню загальнофедеральної судової системи, поставивши на чолі її Верховний суд, правда, з дуже обмеженими повноваженнями. Проте формування сфери загальнофедерального права, виняткових повноважень федерації зробило наполегливим завдання створення закінченої федеральної судової системи.

Конституція 1787 р. наділила Верховний суд верховною, але за своїм змістом звичайною юрисдикцією. Законом про судоустрій 1789 р. значення юрисдикції Верховного суду було незвично збільшене, і вона вийшла на особливий рівень. Верховному суду було надано право видавати особливі виконавчі накази (mandamus), обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і державних секретарів, а також право нуліфікувати (відміняти) будь-який закон, якщо він відхилився в своєму вмісті від розпоряджень і принципів Конституції (ст. ст. 13 і 25). Федералісти в американському уряді прагнули, мабуть, за допомогою таких повноважень Верховного суду в ще більшій мірі підпорядкувати окремі штати централізованому контролю. Проте на ділі, вирішуючи різного роду правова скрута і гострі колізії, Верховний суд вийшов далеко за рамки первинних припущень і перетворився на ще один владний юридичний орган, значення якого незрідка переважувало і законодавчу, і старанну владу США.

У поточній діяльності Верховного суду сформувалося принципово важливе нове уявлення про сенс федеральної конституції. Суд неодноразово виносив ухвали, керуючись принципом, що Конституція є акт особливого верховного значення, причому вміст її не обмежується буквальним текстом, але включає деякі умовні принципи. У результаті склалося найважливіше для конституційних устрою і права США положення, що конституція така, як її тлумачать судді, і все, що не протирічить принципам конституції, навіть якщо прямо в ній і не передбачено, правомірно і повинно служити прямим керівництвом для практики. Таке дещо розмите уявлення про сенс конституційного закону створювало простір для суддівського розсуду. Але воно ж дозволяло просувати юстицію вперед, вирішуючи не передбачені раніше питання. Верховний суд висловився за допустимість регулювання приватних інтересів на користь суспільства, визнавши, що охорона приватної власності (одна з основ Конституції) не заважає тому, аби і суспільство мало свої права. Вміст оновленого конституційного права краще всього виразив суддя Маршал, даючи тлумачення нового широкого розуміння, що відповідно, що немає головному закону: «Мета має бути законною і знаходитися в рамках Конституції, і всі прийнятні засоби для її досягнення, які не заборонені і відповідають букві і духу Конституції, визнаються конституційними»[225;13].

На першій сесії конгресу США був ухвалений Закон про судоустрій (24 вересня 1789 р.), який заклав принципи федеральної судової системи. Основні ідеї в організації федеральної юстиції були узяті з історичної системи англійських роз'їзних судів. У нових умовах склалася, проте, найсуворіша система точно супідрядних судових органів трьох рівнів.

Нижчий рівень федеральної юстиції склали районні суди. У країні фундирувалися 13 особливих судових районів (які не збігалися географічно з штатом). У кожному районі діяв 1 федеральний суддя. Районний суд розглядав в основному значні цивільні справи. Пізніше він отримав і кримінальну юрисдикцію в межах загально-федерального законодавства. Позови з вимогою менше 10 тис. доларів (по критерію сер. XX ст.) слід було подавати лише до судів штату. Винятковій підсудності районних судів підлягали справи, пов'язані з мореплаванням, банкротством, авторським і патентним правом, захватом земель. Спірні справи вирішувалися за участю суду присяжних.

З 1773 р. під загальним керівництвом районних судів стали функціонувати посередники - комісіонери, які були як би помічниками федеральних суддів. Законодавчий статус їм був доданий в 1817 р. Комісіонерами могли ставати особи, що мають правову підготовку. Займалися вони головним чином заходами по забезпеченню позову, звільненню під заставу, розбором дрібних правопорушень від імені федерального судді. Комісіонери виконували і деякі нотаріальні функції.

Другий рівень федеральної юстиції склали окружні суди. Спочатку, за законом 1789 р., районні федеральні суди об'єднувалися в 3 округи, і в кожному фундирувався суд з трьох суддів (один - федеральний районний суддя по місцю знаходження і двоє суддів Верховного суду). Судді були не постійними, а роз'їзними: приїжджали в свій округ для розгляду справ на одну-дві сесії в рік.

Вищий рівень федеральної юстиції представляв Верховний суд. Розгляду в нім підлягали справи виняткової компетенції, де штат був однією із сторін, або позови до представників іноземних держав, спори між штатами. В порядку апеляції в нього також могли вноситися лише такі справи, коли в ході розгляду вставали проблеми законності або конституційності договору, або коли зачіпалися «істотні федеральні питання». У загальному вигляді Верховний суд сам вирішував, яку справу брати до свого розгляду в порядку апеляції (в кінці XIX ст. в нього поступало до 400 прохань в рік з нижчих судів в і д. н. сертіорарії - залишенні справи у себе для розгляду; задовольнялося не більше 10% прохань).

Суддів всіх федеральних судів призначав президент з відома Сенату. Згідно спеціальному закону - Акту про регулювання судових процесів (1789) - федеральні суди керувалися в своїй діяльності процедурою, визнаною для судів загального права і права справедливості спільно[56;9].

Окрему частину американської юстиції склали суди штатів. Вони формувалися в кожному штаті історично, і, як правило, немає двох штатів з аналогічними судовими установами. Загалом, суди штатів підрозділялися на декілька типів:

а) суди попередньої, або обмеженої, юрисдикції, які розбирали дрібні справи, цивільні і кримінальні, або займалися примиренням сторін;

б) територіальні - основні - суди цивільної і кримінальної юрисдикції, що розбирають справи, у тому числі за участю присяжних;

в) апеляційні суди,

г) верховні суди штатів. Але реально судові установи набрали всілякого вигляду. У малих штатах нерідко склалися лише два рівні судів. У великих розгляд справ завершувався в апеляційних, а верховні суди штатів вирішували лише справи конституційної важливості (наприклад, пов'язані із засудженням на страту).

Найбільш простою виявилася судова система штату Західна Вірджинія. Вона склалася з нижчих - поліцейських судів, окружних (загальних), проміжних апеляційних і вищого суду штату. Одній з найбільш складних стала організація юстиції в штаті Теннессі. Тут склалося 5 видів судів попередньої юрисдикції, у тому числі особливій підсудності: по родинних справах, у справах неповнолітніх, муніципальні і ін.; 4 типи загальних судів (суди совісті, окружний, кримінальний, правовий і справедливості), роздільні апеляційні суди по цивільних і кримінальних справах. З часом основними типовими судовими органами в більшості штатів стали загальні суди графств, в яких діяло по декілька суддів, - від 7 до декількох сотень.

Судді штатів в переважній більшості обиралися населенням - на різні терміни (наприклад, в Каліфорнії на 6 років). У північних штатах виборність суддів затвердилася з 1777 р., в східних - з сер. XIX ст.

Одній з найбільш самостійних галузей американського права з періоду його формування стало земельне законодавство. Воно розвивалося практично без жодного впливу англійського загального права (яке зберігало в своїх принципах напівфеодальні пережитки, найширші спадкові права, перевагу спадкоємства в порядку первородства і т. д.). Американське земельне право формувалося в умовах великої кількості вільних земель і зводилося в основному до державного регулювання (санкціонуванню) приватних їх захоплень.

У колоніальний період англійський уряд законодавчо забороняв поселенцям просуватися на захід, захоплюючи нові землі. Це, зокрема, було однією з найважливіших претензій в ході Війни за незалежність. Після проголошення незалежності ці заборонені землі були передані у власність федерації. Тому земельне законодавство стадо розвиватися як прояв повноважень федеральної влади і в носило головним чином централізований характер. Перші закони про управління такими землями були ухвалені в 1784-1785 рр. На їх основі почалася роздача земель в приватні руки на різних умовах. Відповідно Північно-західному ордонансу, прийнятому ще Другим Континентальним конгресом (1787), поселенці нових земель повинні були самостійно організовувати владу і управління на отриманих землях (федерація призначала губернатора і суддів); досягши чисельності населення більше 5 тис. чол. могла вже існувати Палата представників, досягши чисельності в 60 тис. громадян територія могла отримати права штату у складі федерації [98-99;10].

ВИСНОВОК

В ході Війни за незалежність англійським колоніям вдалося здобути незалежність та розпочати процес створення демократичних інститів влади в колишніх колоніях.

Керуюючись такими факторами як спільність культурних, економічних, військових, політичних зв’язків між колоніями, ще в 1776 році було фактично утворено союз штатів. Цей союз ґрунтувався на тому що колонії мали спільну армію та один єдиний дорадчий орган Конгрес. 4 липня 1776 року було офіційно прийнято Декларацію Незалежності котра вмістила основні бачення своєї правоти колоній в їхній боротьбі зі своєю метрополією – Англією, також тут відображено основні демократичні права, котрі стали головними постулатами законності в майбутній американській державі.

У 1778 році Франція визнала США, а згодом і інші держави, а після 1783 року і Англія визнали факт існування нової держави на політичній карті світу. Це стало кроком узаконення США у світовому співтоваристві та дозволило їй встановити дипломатичні зв’язки з рядом країн світу.

У 1777 році була створена перша американська конституція “ Статті конфедерації та вічного союзу ” що стало основоположним документом котрий регулював взаємовідносини між об’єктами союзу – штатами. Однак у подальшому, практика існування такого союзу стала вимагати посилення керівної ролі центральної влади США та нового перерозподілу владних повноважень. У 1787 році була створена нова конституція, котра ввела небачений до цього, виборний за своїм характером інститут глави держави - президент. Президент ставав главою держави, главою виконавчої влади, головнокомандувачем держави. У 1789 році президентом США було обрано Джорджа Вашингтона.

Також було урегульовано та перерозподілено владу між штатами та центром, встановлено межі їхніх взаємовідносин. Новий статус отримали Конгрес та новостворений Сенат США. Між ними було проведено розподіл законодавчих функцій, та встановлено межі їхніх повноважень.

Була створена нова судова система країни що передбачила введення єдиного головного суду країни – Верховного Суду США. Що стосується виконавчої влади то як уже було сказано її управління та формування залишалося за президентом країни.

Таким чином в період 1775-1789 рр. в було створено усі демократичні інститути управління незалежної американської держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Богина Ш.А. США. Первая американская революция // Новая история. Первий период – М.- 1983 – С.650.

2. Джефферсон Т. Декларація незалежності (США ). Конституція США // Невичерпність демократії. – К. – 1994. – С.175

3. Егер О. Северная Америка с 1763 г. Востание колоний. Война за независимость Америки. Йорктаунская капитуляция. Версальский мир 1783г. Северо - американские Соединенные Штаты // Егер О. Новая история – М. – 1988 – С.710

4. Ефимов, Алексей Владимирович Очерки истории США. От открития Америки до окончания гражд.войны (1492 – 1870) – 2-е изд. / М. Учпедгиз, 1958. – С.439

5. Історія Сполучених Штатів: Нарис: Пер з англ.. / Ред. Говард Синкотта. – К. – Діалог інтернешнл – 2003 – С. 404

6. История США: в 4 Т. Т.1 / Редкол. Г.Н.Севастьянов (гл.ред) и др.; АН СССР, Ин – т всеобщ.истории М.: Наука, 1983 – С.670

7. Колонии Северной и Южной Америки. Образование США // Всемирная история в 24 т. Т.15. – Минск – 1996 – с.670

8. Контор Р. Народная история Соединенных Штатов Америки // Вопросы истории – 1982. -№ 12. – С.152 - 156

9. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій. Ч. І / Акад. держ. податкової служби України. - Ірпінь, 2002. – С.137

10. Омельченко О.А. Становление североамериканской государственности. Формирование конституции США. Развитие гос.-полит. системи США в конце XIV – XIX в.в. Формирование судебно – правовой системы США // Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права в 2 т. – М. – 2001. – Т.2. – С. 450

11. Согрин В.В. Политическая власть в США: характер и исторические этапы // Новая и новейшая история – 2004 - №2. – С. 3 -27

12. Согрин В.В. Образование североамериканского государства: Новое прочтение // Новая и новейшая история. – 2002. - №1. – С.18-34

13.Согрин В.В. Политическая история США / М. – 2001 – с.550

14. Становление Американского государства /Авт. кол.: С. А. Исаев, В. В. Носков, В. Н. Плешков и др.; Отв. ред. А. А. Фурсенко; Российская академия наук. Институт истории России. Петербургское отделение. - СПб: Наука. С.-Петербургское отд-ние - 1992. – С.320

15.Черниловский З.М. США. Возникновение США. Война Севера с Югом. Ее последствия // Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М. -2002. – с. 450

16. Шпотов Б.М. Образование США /XVIII в./ Новая история стран Европы и Америки – М. -1998 Р. – С.620