Вступ

Нині важко обійтися без календаря. Окрім перекидних, настінних і кишенькових календарів, ми користуємося ще й електронно-годинниковими: один натиск пальцем – і спалахує на циферблаті рік, місяць, число, навіть день. Але чим більше послуговуємося механічною пам'яттю, тим помітніше слабне природно-біологічна.

Між тим, старші люди, навіть не користуючись будь-якими календарями, пам'ятають майже всі народні та релігійні свята. За святами визначали терміни сіяння зернових, висаджування в ґрунт розсади, збирання врожаю тощо. Практично все господарське життя чітко регламентувалося календарно-святковою структурою. В обрядово-побутовому житті селяни користувалися традиційними віруваннями.

Головним для селян був поділ року на чотири пори – зиму, весну («ярь»), літо, осінь. Менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, «як орали», «як сіяли», «як жали», «сінокоси», «як худобу відганяли» тощо. Таке означення пори року стосувалось саме певної місцевості, оскільки, скажімо, час оранки, сівби чи жнив був інший у Карпатах, ніж у Подніпров'ї, на Поділлі чи у степовій частині України. Однак співвідношення часу з церковними святами було притаманним для всієї території України: «по Великодню декілька тижнів», «по Різдві», «на Спаса», «на Івана», «Іллі день», «на Купала» тощо.

Кожне релігійне свято поза церковною відправою обростало різноманітними дійствами дохристиянських вірувань. Усі вони так чи інакше стосувалися хліборобських уявлень. Народні свята були своєрідними календарними сторінками річного циклу, який залежав від сонцевороту. Саме це давало змогу нашим пращурам, серед яких не було у звичному розумінні астрономів і метеорологів, чітко фіксувати зміни в природі, завбачувати погоду й температурні явища та їхній вплив на біологічний ритм життя. Усе це чітко зафіксовано в численних приповідках, прикметах, загадках тощо.

Народний календар тісно пов'язаний з обрядовими діями. Найповніше вони збереглися в піснях, що сягають глибокої давнини. Кожне свято чітко регламентувало господарську діяльність, тому народний календар був насамперед хліборобським. З прийняттям християнства з'явився й новий поділ на місяці, дні та числа.

Історія народного календаря, – це спроба увібрати весь спектр матеріальної й духовної культури. Цей цінний документ об'єднав тисячолітній досвід українського народу. Упродовж віків він удосконалювався й доповнювався новими формами та філософськими постулатами. Із запровадженням нової релігії народний календар злився з юліанським календарем та християнськими святами, що, безперечно, розмило його чітку структуру.

Весна

Перший весняний місяць нерідко вважають господарем полів і лісів. Довкола вже зникли снігові кучугури, тане лід на ріках і озерах, почала тужавіти земля, прокльовується перша травичка

Березень – найочікуваніший місяць селянина. Упродовж усієї зими він жив очікуваннями про час коли земля прокинеться від зимової сплячки.

Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохлі пагорби засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, у Карпатах – ще й біб, і лише після того, м'яко виоравши землю, засівали яровою пшеницею або житом.

Перш ніж вийти в поле хлібороби чекали коли офіційно завітає в гості довгождана господиня – весна. Її справжній прихід традиційно пов'язували зі святом Явдохи, котре припадає на 14 березня. До цього дня випікали обрядове печиво, дівчата і хлопці брали його в руки і йшли на околицю села щоб закликати весну. Це супроводжувалося обрядами, піснями, сценками.

• Ой весно весно днем красна,

Що ти нам весно принесла?

• Та принесла я вам літечко,

Ще й червонії квіточки,

Щоб квітчалися дівочки,

Пісеньки співали,

В решето складали

Перша ознака приходу весни – посвист байбака «Просвистів байбак – ховай у затінок сіряк». Другою прикметою приходу весни був приліт з теплих країв вівсянок – найперших перелітних птахів.

Особливо шанувався Теплий Олекса (30 березня) на якого «щука-риба вже хвостом лід розбиває», і все ж остаточним утвердженням весни вважалося Благовіщеня (7 квітня). Після цього дня вже можна розпочинати ранню оранку. Рекомендувалося спочатку сіяти овес і ячмінь на горбах. Після цього сіяли яру пшеницю.

Серед весняних свят найбільшим багатством обрядових дій виділявся великодній цикл. Встановлене християнською церквою на честь «чудесного воскресіння Ісуса Христа» свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чітко утримувало язичницькі традиції. До них можна віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, очисні обряди тощо.

Літо

Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями травня. Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубіж для весняної сівби ярих. Недаремно з цього приводу казали: «Хто не посіяв до Івана Богослова, той не вартий доброго слова».

У цей час настає пора сінокосів та зливних дощів. Здебільшого на червень припадають зелені свята. Під кінець місяця, з 29 червня по 12 липня, наступає двотижневий Петрів піст. Жінки бралися за рукоділля. Для дівчат це був період вибілювання полотна.

Перший день Петрівки вважався початком косовиці сіна. У багатьох селах найдосвідченіші косарі виходили на вулицю і б’ючи мантачками в коси оповіщали в такий спосіб односельців, що вже пора косити траву.

Серед літніх місяців, серпню належить особлива роль. Протягом року хлібороб працював на останній місяць літа. Від того, як защедрить урожай, залежали статки селянина, його добробут і майбутнє. Відтак із серпнем – вінцем року, люди пов’язували свої великі надії. «Один серпневий день рік годує»

Хоч у серпні літо не думає подавати у відставку, але осінь уже не за горами. У другій половині місяця стають тривалішими і прохолоднішими ночі.

Заключними акордами літнього обрядового циклу були звичаї, приурочені до церковних святих Петра і Павла (12 липня), Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня) та ін. Серед них важливим у народній і церковній інтерпретації було свято апостолів Петра і Павла. До цього дня колись майже по всій Україні починали зажинати жито. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками – обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом – «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Часом до Петра вже пекли перший хліб з нового врожаю. У більшості випадків з цим днем пов'язували закінчення літньої пори. Недаремно в народі казали: «Як по Петрі, то й по теплі».

Осінь

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ – полонин (у Карпатах).

З середини вересня відлітають у вирій птахи. Наші пращури, побачивши у небі ключ журавлів, приказували «із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку». При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землі і тримати її до весни. Помітивши перший журавлиний ключ, що повертався з вирію, грудочку одразу закопували в полі чи в городі. Це означало, що весна буде щедрою і буйною.

Після Семена, 14 вересня, вже дозволялось йти у свати. Проте справляти весілля починали лише через місяць від Покрови. Цей період називали весільним переджнив’ям. Місяць жовтень в народі називали «весільник». В селах масово шлюбували дітей. По закінченню жнив дозволяли собі відпочити, дівували і парубкували, на окраїнах сіл гуділи вечорниці.

З жовтнем також пов’язано багато храмових свят. Здавна в Україні кожне село мало свій «іменний праздник». Його визначали за датою закінчення будівництва й освячення церковного храму. Цей період намагались скорегувати так, щоб ритуальний день припадав на середину жовтня. Останій місяць осені листопад, в народі називали братом березня, позаяк обидва відмежовують різні пори року. Якщо березень запрошує в часті весну, то листопад замикає ворота осені.

З початком листопада для хліборобів наставала пора відносного перепочинку. Зібрано врожай, зроблено припаси для тварин. Вже на повну гуляли весілля, влаштовували всілякі гуляння. Серед них особливе місце належало братчанням, на яких зустрічали перший сніг та зиму.

Зима

Хоч народне прислів’я і стверджує, що «сумний грудень у свято і в будень», але саме останній місяць року налаштовує кожного з нас на оптимістичну хвилю. Бо хоч зима й повертає на мороз, проте сонце вже йде на літо.

З останнім місяцем року пов’язано чи не найбільше народних свят. Кожне з них так чи інакше стосувалося вечорницьких дійств. Адже молодіжні зібрання в грудні відбувалися майже щодня.

Скажімо 13 грудня відзначали Андрія. Дівчата в цей день починали ворожити. Не менш оригінальні дійства пов’язано з Савою (18 грудня), Миколою (19 грудня), Ганною (22 грудня), Спиридоном (25 грудня) тощо. Крім молодіжних вечорниць широко практикували полостинина на які сходились люди старшого віку. Адже грудень як і січень, зі своїм різдвяно – новорічним циклом, вважався місяцем відпочинку.

На січень припадає також не менше свят ніж на грудень. Це пов’язане не лише з новорічною обрядовістю. Зимовий період давав змогу селянам абстрагуватися від тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Оскільки вільного часу було вдосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля. Протягом усіх різдвяних свят, які тривали два тижні від Різдва і до Водохреща, у кожній господі тричі варили кутю – багату, щедру й холодну. Цей ритуал був наповнений багатьма символічними значеннями.

З останнім місяцем зими у хліборобів завершувався і традиційний зимовий відпочинок. Селяни починали готуватися до нового хліборобського сезону: вивозили на поля гній, перевіряли зерно, лаштували сільсько – господарський реманент. Тому з лютим міцно пов’язані й природні передбачення погоди – якими будуть весна й літо, чи защедрить врожаєм рік грядущий.

Висновок

Отже традиційний, народний український календар наповнений великою кількістю різноманітних дохристиянських звичаїв та обрядів. Українські календарні традиції, звичаї, обряди є тим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ідентичність. Саме календарна обрядовість допомогла народу єднатись і зберегти його самобутній національний дух, вижити і розвиватись. Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство, народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним, календарем. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої народної мудрості.

Література

календар обрядовий народний побут

1. Воропай О. «Звичаї нашого народу» Київ «Оберіг» 1993 р.

2. Скуратівський В.Т. «Український народний календар» К: Техніка 2003 р.

3. Скуратівський В.Т. «Український рік» Київ «Веселка» 1996 р.

4. Ткачук Т. «Український календар» Вінниця 2004 р.