МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ

Кафедра загальної філології

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА ЛЕРМОНТОВА (на матеріалі романів «Вадим», «Княгиня Ліговська», «Герой нашого часу»)

Виконала:

студентка IV курсу

спеціальності «Мова і література»

Лемешко Леся Володимирівна

Науковий керівник:

Анненкова Олена Сергіївна,

кандидат філологічних наук,

доцент

Київ – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Розділ І. Особливості типології художньої творчості М.Ю. Лермонтова 6

Розділ ІІ. Романтична традиція в незавершеному романі «Вадим» 17

2.1. На підступах до історичного роману 17

2.2. Герой-бунтар 21

Розділ ІІІ. Роман «Княгиня Ліговська» як перехідний твір до

соціально-психологічної прози або як крок до «Героя нашого часу» 25

3.1. Особливості психологічного зображення світу і людини в ньому 25

3.2. Сутність конфлікту між Печоріним і Красинським 27

Розділ ІV. «Герой нашого часу» як російський філософсько-психологічний

твір 30

4.1. Печорін і суспільство 30

4.2. Внутрішній світ героя 37

4.3. Тема фатуму 40

4.4. Роль пейзажів у романі «Герой нашого часу» 44

4.5. Жінки в житті Печоріна 47

ВИСНОВКИ 51

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 55

Вступ

Вивчення життя і діяльності будь-якої видатної, значимої людини, залишає слід в історії свого народу і в його культурі, що неможливе без всебічного дослідження суспільних відносин його часу, його оточення. Біографія окремо взятої, ізольовано розглянутої особистості, по суті, навряд чи можлива, бо немає і не може бути діяча поза епохою.

Ми вже чимало знаємо про Лермонтова і його час. Бєлінський і Герцен точно визначили місце Лермонтова в історії розвитку російської громадської думки і значення його творчості для сучасників і наступних поколінь.

Великий російський поет. Автор відомих віршів «Смерть поета», «Дума», романтичної драми «Маскарад», першого в російській літературі соціально-психологічного та філософського роману «Герой нашого часу».

Актуальність дослідження. Вивченням особливості художнього світу романів М.Ю. Лермонтова «Вадим», «Княгиня Ліговська» та "Герой нашого часу" займалося і займається в даний час чимало дослідників. Дана проблема почала привертати до себе літературознавців практично з моменту виходу творів, тобто з 40-х років 19 століття. У той час з'являлися відгуки В.Г. Бєлінського, Н.Г. Чернишевського, Н.А. Добролюбова, А.И. Герцена, критиків демократичного табору Д.И. Писарєва, В.А. Зайцева, Н.В. Шелгунова. Вивчення даної проблеми надавали увагу дослідники: В.В. Афанасьєв, И.Л. Андроника, Е.Г. Герштейн, К.Н. Григорян, Н.Г. Долініна, Е.Н. Михайлова, В.А. Мануйлов, І.П. Щебликін, Б.Т. Удод, Б.М. Ейхенбаум та багато інших. І в даний час учені продовжують займатися вивченням даних творів. З'являються роботи таких дослідників як Ф. Шмулян, І. Нетбай, І. Гольдфаін, В. Макаров, М. Картавцев, М. Еселев, П. Сцепуро, І. Гурвич. З даного питання існує значна кількість монографій і статей названих авторів. Багато, які з них так і називаються: «Крестьянское восстание в «Вадиме»», «Княгиня Лиговская», «Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»», «Лермонтов і його роман «Герой нашого часу»», існує «Лермонтовськая энциклопедия», різні статті 90-х років 20 століття, в яких відбувається перегляд класичної точки зору на особистість головного героя і відстоювання нових позицій. Також написано багато шкільних та вузівських підручників.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб дослідити особливості художнього світу прозових творів М.Ю. Лермонтова (на матеріалі романів «Вадим», «Княгиня Ліговська», «Герой нашого часу»).

Поставлена в роботі мета реалізується через вирішення таких завдань:

- проаналізувати особливості типології художньої творчості М. Лермонтова;

- розкрити романтичну традицію в незавершеному романі «Вадим»;

- дослідити особливості психологічного зображення світу і людину в романі «Княгиня Ліговська»;

- розкрити сутність конфлікту між героями роману «Княгиня Ліговська»;

- показати, що «Герой нашого часу» - російський філософсько-психологічний твір;

Об’єктом дослідження є романи «Вадим», «Княгиня Ліговська» та «Герой нашого часу».

Предмет дослідження - особливості художнього світу прозових романів М.Ю. Лермонтова.

Наукова новизна дослідження полягає в зіставленні всіх основних точок зору в історичному аспекті і у захисті зазначеної позиції.

Прибічники цього погляду на дану проблему вважають, що Лермонтов підійшов до наступної задачі: показати в реальній обстановці характерного героя свого часу - людини обдарованої і мислячої, але покаліченої світським вихованням і відірваного від життя своєї країни і свого народу.

Ця точка зору почала формуватися ще в 19 столітті. В.Г. Бєлінський перший розкрив типові риси Печоріна, головного героя роману «Герой нашого часу» - "человека с сильной волей, отважного, напрашивающегося на бури и тревоги ". Великий критик пояснив причини роздвоєння Печоріна і переконано заявив, що в цьому романі Лермонтов є " решителем важных современных вопросов " [4;51].

Бєлінський бачив в образі Печоріна втілення критичного духу свого часу: «Итак – «Герой нашего времени» - вот основная мысль романа». «В идеях Печорина много ложного, в ощущениях его есть искажение; но это все выкупается его богатой натурою. Его во многих отношениях дурное настоящее обещает прекрасное будущее...» [4;62]. Печорін в його розумінні виявляється зведеним на надзвичайно високий п'єдестал.

Чернишевський і Добролюбов розвинули і поглибили в нових історичних умовах, в яких проходила їх діяльність, ту характеристику Печоріна, яку дав Бєлінський. Н.Г. Чернишевський писав: «Печорин человек совершенно другого характера и другой степени развития. У него душа действительно очень сильная, жаждущая страсти; воля у него действительно твердая, способная к энергической деятельности...».

А.П. Шан-Гірей у своїй статті "М. Ю. Лермонтов" пише: «Лермонтов... выставил пустоту подобных людей и вред от них для общества. Не его вина, если вместо сатиры многим угодно было видеть апологию» [48;72].

А.Н. Толстой в промові на урочистому засіданні пам'яті М.Ю. Лермонтова сказав, що в "Герої нашого часу" Лермонтов розкриває образ Печоріна – як продукт страшної епохи, жорстокий, непотрібна людини, що з нудьги проходить серед величної природи і простих, прекрасних, чистих серцем людей.

Мета і завдання роботи зумовили таку її структуру: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 48 назв.

Теоретичне і практичне значення роботи: отримані результати можуть бути використаними при розробці і підготовці лекційних занять в гуманітарних коледжах, ліцеях та при розробці навчальних матеріалів до уроків з зарубіжної літератури в середніх навчальних закладах.

РОЗДІЛ І

Особливості типології художньої творчості М.Ю. Лермонтова

Михайло Юрійович Лермонтов ввійшов в літературу як наступник і спадкоємець Пушкіна і став другим в ряді великих художників, що прославили «золоте століття» російської літератури. Писати Лермонтов почав ще в дитинстві. Не припиняв він літературних занять ні в Благородному пансіоні, ані в юнкерський період. Одним із перших опублікованих його творів була поема «Хаджі Абрек» (1835). Широкому читацькому загалу ім’я Лермонтова стало відоме після написання ним вірша «Смерть поета», який поширювався у численних списках.

В якому б жанрі Лермонтов не виступав – в поезії, прозі чи драматургії, на все лягав відбиток його генія. Поеми «Демон», «Мцирі», «Пісня про … купця Калашникова», багато ліричних віршів, роман «Герой нашого часу», драма у віршах «Маскарад» - ці твори стали шедеврами російської літератури. Творчість Лермонтова формувалася під великим впливом декабристських ідей і водночас у ній відобразилися та криза, те заперечення дійсності і розчарованості в ній, ті болючі пошуки виходу, які були характерні для передової частини російського суспільства після 1825 року.

Поезія М.Ю. Лермонтова – сповідь незалежної і вільної духом людини, відданої у руки деспотизму. У ній органічно поєднуються висока героїка і глибока філософія. Вершиною творчості став психологічний роман «Герой нашого часу», один із перших в історії російської літератури.

Романтичний струмінь у Лермонтова, співця «помсти і печалі», найтісніше переплітається з реалістичним. Його творчість знаменує собою вершину російського романтизму ХІХ ст. і одночасно якісно новий стрибок у розвитку реалістичних тенденцій. Якщо у Пушкіна Лев Толстой особливо цінував ідеал прекрасного, то в Лермонтова він знаходив надзвичайну глибину морального почуття, дух пошуку істини.

Ліричне «я» раннього періоду творчості Лермонтова представлене протиріччям між героїчною натурою, яка потребує волі, світла, активної діяльності, і реального положення героя в світі, якому не потрібні його подвиги. Мрії юного Лермонтова про громадські дії, про славу, бажання випробувати долю, поєднати слово з доблесною поведінкою ріднять його з поетами-декабристами, але ці мрії виявились нездійсненними: ніхто не потребує від поета і його ліричного героя відваги, його жертовної самовіддачі, яка виглядає непотрібною. Поет, наділений духовним максималізмом, відчуває, що життя його проходить «без цілі», що він «зайва людина». Михайло Юрійович також відносить своє ліричне «я» до драматичних доль інших поетів, особливо Дж. Байрона, в біографії якого шукає, щось споріднене зі своєю долею. Він сприймає Байрона майже як поетичного двійника, вивчає англійську мову по його творам. Разом з цим, поет рано починає розуміти як трагічне пророкування, так і неповторність свого життєвого і творчого шляху. Рання лірика Лермонтова нагадує ліричний щоденник, безперервний самоаналіз молодого поета, його прагнення осмислити своє «я». Образ байронівського романтичного героя багато в чому визначав поведінку Лермонтова. Він також оточував себе атмосферою бунта і самотності, нерозуміння і розчарування. Все зло, всю несправедливість світу поет сприймав як своє особисте горе, як нанесену йому особисто образу, змиритися з якою він не міг і не хотів. Перемогти і загинути в поєдинку із долею – така була ціль його життя:

Я рожден, чтоб целый мир был зритель

Торжества иль гибели моей…

(«Мы случаймо сведены судьбой … », 1832) [49; 7]

Герой ранньої лірики Лермонтова прагне до безграничної волі і в той же час відчуває себе в’язнем, рабом життя. Ці два основних мотиви – волі і неволі, прагнення бурі, боротьби і вимушеного покою – відображені у вірші «Парус» (1832) – самий відомий із ранніх віршів поета. Лермонтовський парус став символом вічної незгоди, вічного заколоту романтичної душі, що прагне досягти недосяжного. Протиріччя між морем і парусом символізує протиріччя між життям взагалі і буремною людською особистістю, що була покинута в океані буття і не знає щастя ні в спокої, ні в бурі.

Вірш «Дума» (1838) відрізняється самоаналізом. Лермонтов піднімається над особистим «я», над своєю свідомістю, оцінюючи її. В «Думі» сучасне покоління показує спустошене, заражене духовною апатією внутрішнє, що втратило своє життєве призначення. Це покоління «зайвих людей», що втратило віру. В цьому значенні «Дума» - своєрідний пролог до «Героя нашого часу», також відображає суспільно-духовний стан кризи післядекабристського покоління.

Вірш має два значимих центра: «я» (поет, той, хто вимовляє весь схвильований монолог) і «покоління». Центральна ідея «Думи» - це осудження громадської інертності і духовної апатії «покоління», якому непідвласне віднайти своє призначення і позитивні громадянські цілі. Композиція підкреслює безпросвітне майбутнє поколінь:

Печально я гляжу на наше поколение!

Его грядущее – иль пусто, иль темно,

Меж тем, под бременем познанья и сомненья,

В бездействии состарится оно. [29; 110]

«Дума» - поетична сповідь, сумна і щиросердечна. Поет впевнений в тому, що воля не приходить сама по собі: за неї борються, страждають, йдуть на каторгу і з гордістю помирають. Лермонтов не міг змиритися з тим, що люди його покоління, старіють в бездіянні, живуть без ніякої цілі, покірно наклонюють голову перед темними силами реакції:

К добру и злу постыдно равнодушны,

В начале поприща мы вянем без борьбы;

Перед опасностью позорно малодушны

И перед властию – презренные рабы. [29; 111]

Вірш закінчується висновком, який підготовлений і виправданий авторськими думками:

Толпой угрюмою и скоро позабытой

Над миром мы пройдем без шума и следа,

Не бросивши векам ни мысли плодовитой,

Ни гением начатого труда.

И прах наш, с строгостью судьи и гражданина,

Потомок оскорбит презрительным стихом,

Насмешкой горькою обманутого сына

Над промотавшимся отцом. [29; 111]

«Дума» - це і сатира і елегія. Автор розповідає від сторони прогресивної інтелігенції, яка не хотіла змиритися з режимом Миколи І, але нічого не могли зробити в тяжкі роки.

Першим великим твором, який Лермонтов вирішив показати народу, стала драма «Маскарад» (1835-1836). Назва твору символічна: мається на увазі не лише реальний маскарад, на якому проходять рокові події героїв, але й образ світу, де правдиві почуття людей сховані під масками, а брехня зводиться в закон. В лермонтовській драмі поєднались романтична п’єса про сучасного демона, трагедія про «петербурзького Отелло» і реалістична сатира на петербурзький світ. Не дивлячись на всі клопотання автора, п’єса так і не була дозволена цензурою – протирічила моральним нормам. В ній можна виділити два конфлікти: соціальний – це конфлікт героя і дворянського суспільства і психологічний конфлікт, внутрішній, в підсвідомості героя. Ця драма - це романтичний твір із буремним героєм, із бушуючими трагічними пристрастями, із ліричною і красивою героїнею, із Мефістофелем, що скривається під маскою персонажу (Казарін), із таємничим незнайомцем, що одержимий «боргом помсти», і з отруєнням. Яркість і сила характеристики дійових персонажів цієї драми, і перш за все грандіозність особистості Євгенія Арбеніна, стремління драматичного руху, афористична влучність і гнучкість вірша, в якому розмовна мова героїв поєднується із могутньою енергією і пристрастю арбенінських монологів, - все це заставляє говорити про «Маскарад» як про великий твір російської класичної драматургії. Лермонтов поставив і вирішив в драмі ту задачу зображення героя в побутовому оточенні, яке мало пряме відношення до становлення його реалізму і яку він не зумів вирішити ні в своїх юнацьких автобіографічних п’єсах, ні у «Вадимові».

Головний герой п’єси Арбенін – Демон, який укладає в своє кохання до Ніни такі ж надії на спасіння і обновлення, як справжній Демон в своє кохання до Тамари. «Маскарад» - соціально-філософська драма, що поєднує в собі зображення світського середовища із постановкою філософської проблеми зла, що розлите в душах людей і навіть в тих, хто із ним бореться. Соціальна направленість п’єси виражається в різкій критиці світу власників і світського середовища, в демонстрації того, як воно саме знімає із себе маски і показує свою особистість: жорстоку, корисну, неправдиву і цинічну. Викриття світу в «Маскараді» підготовлені юнацькою драмою Лермонтова «Странный человек» і – що особливо важливо – пов’язані із традицією «Горе от ума». Ці сторони «Маскараду» і все, що говориться в ньому про неблагополучне життя, налякало петербурзьких цензорів і привели до заборони п’єси.

Тема героя і його доля зазнала під час роботи Лермонтова дуже серйозних змін. Перша із представлених в цензуру, трьохактна редакція «Маскараду» близька по духу до юнацької творчості Лермонтова. В цьому варіанті п’єси Арбенін мстить Ніні за її обман, за образу його гідності і його ідеалу, думаючи, що в її обличчі він мстить суспільству, що заслуговує осудження. В останній чотирьохактній редакції помста і її мотиви у Арбеніна залишаються ті ж самі, але в його особистості більш виділені тіньові сторони (неблагородний вчинок). Зло, що роз’їдає громадське суспільство, проникло в душу героя. Він благородний шулер і авантюрист, але все-таки шулер і авантюрист, що загубив над собою моральний контроль і готовий повірити в погане (в «зраду» Ніни) швидше, чим в щось хороше (в її невинність). Егоїстичний індивідуалізм Арбеніна проявляється навіть в тому, що повинно було протистояти індивідуалізму, - в його коханні до Ніни. Можна думати, що мефістофельський натяк Казаріна не зовсім залишений підстав:

Ты любишь женщину.... ты жертвуешь ей честью,

Богатством, дружбою и жизнью, может быть…

(Действие 2, сцена 2)

Але головна відмінність останньої редакції від попередніх заключається в тому, що Арбенін виявляється в ній жертвою явного, реалізованої в сюжеті помсти.

В умовно-схематичній формі ця роль відображає реальну закономірність дійсності: залежність людини від її минулого і захисну реакцію суспільства, що потерпіли від людини.

Так, в процесі роботи над «Маскарадом» Лермонтов збільшує співчуття до Арбеніна, до його буремного і гордого духу, що обмежує в той час етичні права його особистості, ставить його індивідуалізм під контроль сил, перш за все моральних, які від його волі не залежать. Будучи романтичною драмою, зберігаючи художню своєрідність цього жанру, його бурхливу поетичність і підкреслену театральність, «Маскарад» містить в собі той «реалістичний елемент», якому в наступних творах Лермонтова потрібно більш розвивати.

Працюючи над «Героєм нашого часу», Лермонтов пише шосту редакцію «Демона», в яку вносить деякі поправки.

В «Демоні» розкривається характер, в якому сполучаються ненависть із пристрасною мрією.

«Демон» - найважливіша із романтичних поем Лермонтова. В ній поет глибше, за інші романтичні твори, проникає в тенденції суспільного розвитку Росії того часу, і з винятковою силою виражає заперечення тодішнього життя. Такий тісний зв'язок поеми із сучасним російським життям забезпечив їй популярність.

Саме Демон, а не людина може «Всю жизнь, - века без разделенья // И наслаждаться и страдать». Демону властиві нелюдські страждання:

Что повесть тягостных лишений,

Трудов и бед толпы людской

Грядущих, прошлых поколений

Перед минутою одной

Моих непризнанных мучений?[29; 379]

Ситуація Демон – Тамара нагадує ситуацію Арбенін – Ніна. Але умовно-романтична трактовка Демона звільняє героя від ревнощів, від підозри зради. Близькі до цього відношення Печорін і Віра («Княгиня Ліговська»). Загибель Тамари – це результат зіткнення звичайної і живої в своєму душевному стані людини із титанічною натурою Демона. Злий дух святкував – він привів Тамару у свій світ, про це розповідає вигляд лежачої в труні Тамари:

Улыбка странная застыла,

Едва мелькнувши на устах:

Но темен, как сама могила,

Печальный смысл улыбки той:

Что с ней? Насмешка ль над судьбой,

Непобедимое ль сомненье?

Иль к жизни хладное презренье?

Иль с небом гордая вражда?

Как знать? Для света навсегда

Утрачено ее значенье![29; 387]

Романтична поема по своїй формі побудована так, щоб розкрити внутрішні переживання центрального героя, протипоставленого всьому світові, - звідси багатство монологів героя, патетично-декламаційний склад, єдиний в усій поемі, однаковий в мові автора і його улюбленого героя.

Геніальність Лермонтова виявилася в тому, що він все ж таки продовжував стверджувати образ борця за волю, передбачуючи в ньому вираження лише тенденції нового етапу розвитку визвольного руху, що намічався. Але, щоб зобразити цей характер, йому прийшлось після реалістичних творів «Княгині Ліговської» і «Пісні про … купця Калашникова» знову звернутися до романтичної поеми. Так з’являється «Мцирі» (1839), герой, який стає «улюбленим ідеалом» Лермонтова, «його самим виразним або єдиним ідеалом».

Поема «Мцирі», що завершає у Лермонтова лінію романтичної героїки, створена, як і «Демон», на матеріалах Кавказу. Однак сюжет «Демона» побудований на легенді і фантастиці, тоді як «Мцирі» заснований на цілком правдивих подіях і навіть, фактах. При цьому сюжетна ситуація і образи «Мцирі» не лише реальні і конкретні, але й символічні. Так, образ стомленого в неволі Мцирі, залишаючись реальним виявляється символом сучасної Лермонтову людини, що переживає в любовній обстановці ту ж драму, що і герой поеми в ув’язнені.

Мцирі – буремний герой, що прагне піти зі свого ув’язнення на батьківщину, у світ буття, волі, боротьби і кохання. Згадки героя про батьківщину і його духовний зв’язок з нею виявляються джерелом природних людських почуттів і уявлень, які становлять основу особистості героя. Батьківщина для Мцирі – сфера дружелюбства, приязні, духовної легкості, сердечності, населення «милими близькими і рідними», «мирний дім», де над колискою дитини співають пісні його сестри. І разом з тим, в поемі розповідається про «могутній дух» батьків Мцирі, про битви, які вони вели, і про «дику волю» - поетична основа їх існування. Мцирі сповнений кохання до близьких йому людей, жагою до життя, розумінням того, що світ сам по собі прекрасний. Але Мцирі порівнює монастир, в якому він жив, із полоном, із рабством і особливо часто із тюрмою, згадує про «глухі стіни» і «вікна із гратами». Він зізнається, що тюрма залишила на ньому «свою печать», називає себе квіткою, що вихована за гратами.

Насправді, в особистості Мцирі дуже переконливо сполучаються риси слабкої і сильної людини. З цього і можемо зробити висновок, що індивідуалізація його образу значно більше виражена, ніж індивідуалізація пов’язаних із ним байронівського Гяура чи таких пушкінських героїв, як Алеко і Кавказький полонений. Це помітно, в тому, що Лермонтов замінив її минулу назву «Бері» (монах) на більш специфічне «Мцирі».

В основі літературного твору показаний не лише образ героя, але й образ світу, в якому цей герой знаходиться.

«Мцирі» - поема з одним героєм, де герой близький Демону своєю буремністю, гордістю, непокірністю і силою свого духу. Але фантастика легенди обмежила індивідуалізацію образу Демона. Особистість Мцирі індивідуалізована більше. Мцирі незнайомі такі демонські якості, як егоїстичний індивідуалізм, універсальне заперечення, жага помсти. Самотність Мцирі змушена і нічого спільного із індивідуалізмом не має, а мстити йому конкретно нікому, так як він розуміє, що ніхто із оточуючих в його трагедії не винуватий. У Демона всі зв’язки зі світом розірвані, в його душі збереглись лише спогади про них і смутне прагнення до гармонії. Мцирі далекий від заперечення дійсності як такої і морально із нею пов'язаний. На відміну від Демона, який відвернувся від красоти «божого світу», Мцирі доступна поезія життя і природи. Він сповнений волі віднайти свою втрачену вітчизну. Близькість Мцирі до патріархального духу своїх батьків, дитяча цільність його особистості ставлять його в один ряд із відомими в романтичній літературі образами «природної людини», що виявилася попередником і праобразом простої людини.

Вивчення «Мцирі» дає право вважати, що художня індивідуалізація фактів природи і сприйняття їх особистістю доходила в поемі до рівня, до якого доходила романтична поезія 30-х років.

Строфа 9:

Гроза утихла. Бледный свет

Тянулся длинной полосой

Меж темным небом и землей,

И различал я, как узор,

На ней зубцы далеких гор…[29; 399]

Строфа 23:

И было все на небесах

Светло и тихо. Сквозь пары

Вдали чернели две горы,

Наш монастырь из-за одной

Сверкал зубчатою стеной.

Внизу Арагва и Кура,

Обвив каймой из серебра

Подошвы свежих островов,

По корням шепчущих кустов

Бежали дружно и легко… [29; 409]

Трагічні результати боротьби, яку веде Мцирі, що передбачають його загибель не залишають поему героїчного смислу. Мцирі ні на хвилину не відступає від своєї провідної ідеї, бореться, доки може боротися, і перед смертю продовжує думати про свою вільну вітчизну. Пафос буття і волі пронизує художній зміст твору і освічує його трагічний ліризм.

Важливою і багатообіцяючою для Лермонтова була його робота над поемами із сучасного життя або, точніше, віршованими повістями, які він створив приблизно в один і той же час зі своїм романтичним епосом. Тісний зв'язок цих творів із рухом російської літератури того часу до реалізму не підлягає сумнівів.

Поема «Сашка» із циклу юнкерських поем Лермонтова, що написані вільним стилем. Але манера цих поем не мала для «Сашки» вирішеного значення. Віршована повість Лермонтова близька до пушкінської і байронівської жартівливих поем, до «Сашки» Полежаєва і особливо до «Євгенія Онєгіна». «Сашка» об’єктивно представляє собою спробу показати одну із початкових стадій в процесі спаду лермонтовської людини під впливом оточуючих його «незмінної дійсності». Особливістю цієї поеми являється зображення героя на широкому фоні сучасної Росії. Головний герой поеми пов'язаний із романтичними персонажами Лермонтова і його лірикою. В поемі розповідається, що він «Был рожден под гибельной звездой, // С желаньями безбрежными»[29; 113], що в ньому живуть сумніви, що він мрійник, що він уміє зневажати світський натовп. Сашка не лише романтик, але й милий хлопчина із поведінкою «золотої молоді». В результаті

В глазах его открытых, но печальных,

Нашли бы вы без наблюдений дальних

Презренье, гордость; хоть он не был горд,

Как глупый турок иль богатый лорд,

Но все-таки себя в числе двуногих

Он почитал умнее очень многих.[29; 283]

Авторський ліризм «Сашки», що зіштовхнулися із образами антипоетичної дійсності, що перетворювався в іронію і направлений проти цієї дійсності і навіть проти самого себе. Але іронія була потрібна в поемі, щоб мотивувати недостатнє значення авторського відношення до зображення. Іронія часто з’являється в літературі супутником романтизму, не заважала в творі авторським відступам, але застерігала їх від надмірного захоплення.

Поема «Сашка», не дивлячись на її блискучі вірші і ряд чудових описів і ліричних пасажів як ціле не вдалась Лермонтову. Напевно, тому вона залишилась незавершеною.

В «Боярині Орші» мотив кохання був посилений мотивом волі. Арсеній («Боярин Орша») заявляє про те, що, стомлений смутком по волі, він задумав «свій рідний край навік залишити» і піти до розбійників, для яких «людський закон … не святий». Мцирі ж, навпаки, «Томим неясною тоской // По стороне своей родной». В нову поему переносяться окремі словосполучення, цілі рядки і навіть великі уривки із «Сповіді», які допомагають послідовно, мотивовано розкрити героя, його думки і вчинки. Характер виправлення старих віршів і їх вставлення в новий контекст зрозумілий, хоча б на прикладі монологу Арсенія:

… Люди говорят,

Что я тобой ребенком взят,

И был я отдан с ранних пор

Под строгий иноков надзор,

И вырос в тесных я стенах

Душой дитя – судьбой монах!

Никто не смел мне здесь сказать

Священных слов: отец и мать!

Но нынче сам я не хочу

Предать их имя палачу

И все, что славно было б в нем,

Облить и кровью и стыдом:

Умру, как жил, твоим рабом!..[47; 93]

У «Мцирі» ці рядки звучать так:

Старик! Я слышал много раз,

Что ты меня от смерти спас –

Зачем?.. Угрюм и одинок,

Грозой оторванный листок,

Я вырос в сумрачных стенах

Душой дитя, судьбой монах.

Я никому не мог сказать

Священных слов: отец и мать.

Тогда, пустых не тратя слез,

В душе я клятву произнес:

Хотя на миг когда-нибудь

Мою пылающую грудь

Прижать с тоской к груди другой,

Хоть незнакомой, но родной.

Увы, теперь мечтанья те

Погибли в полной красоте,

И я, как жил, в земле чужой,

Умру рабом и сиротой.[47; 93]

Відмінність цього епізоду в «Мцирі» від близького йому із «Боярина Орші» полягає в більш глибокому і послідовному мотиві душевних рухів героя.

«Мцирі» - характерний прояв романтичної літератури. Наявність одного єдиного героя, в якому втілений абстрагований від конкретної соціально-історичної діяльності «улюблений ідеал» - людина, що рветься до волі, шляхом розкриття його внутрішніх хвилювань, напруженості, гіперболічність хвилювань, різко вольова інтонація – все це показує риси цілком романтичної поеми.

Особливість характеру Мцирі – органічне поєднання в ньому суворої цілеспрямованості, могутньої сили, твердої волі з виключною м’якістю, задушевністю, ліризмом, так яскраво виступає в його відношенні до природи, в його думках про рідну сторону. Глибока людяність в романтично-ідеальному розумінні цього поняття – основа багатостороннього характеру Мцирі.

Розділ ІІ

Романтична традиція в незавершеному романі «Вадим»

2.1. На підступах до історичного роману

Роман про пугачовське повстання Лермонтов писав у 1832 році, можливо, почав його ще в 1831 році. «Вадим» самим Лермонтовим не датований, і період, до якого слід віднести роботу, встановлюється на основі двох обставин.

По-перше, в листі до М. Лопухіной від 28 серпня 1832 року Лермонтов згадує про свою роботу над романом. Так як іншого роману, який писався б у 1832 році, не збереглось, тому давно склалась думка, що мова тут йде саме про «Вадима».

По-друге, у згадках А.Меринського розповідається про те, що Лермонтов писав якийсь роман в той час, коли вони разом навчались в Юнкерській школі. Меринський скорочено розповів зміст роману. Це, напевно, «Вадим».

У лермонтовському романі мова йде про народне повстання в Росії. Правда, події віднесено до минулого часу. Але зображуючи минуле, Лермонтов думав про теперішнє і майбутнє. Він розповідав про те, що, на його думку, жде Росію. Минуле у Лермонтова входило в рішення задач теперішнього і майбутнього, як алгебраїчна формула.

Заголовок і вступ, напевно, розкривали ідею твору, що зберігати його було дуже небезпечно. Прихована назва так і залишилась невідомою. Редактори і видавці дали лермонтовському роману заголовок «Вадим», ім’ям головного героя.

Свідчення сучасників і дослідження вказують, що роман побудований на реальних обставинах, що в основу його вкладені історичні події і що вони проходили в місцевості, добре знайомій Лермонтову.

А.Меринський писав: «Раз, в откровенном разговоре со мной , он мне рассказал план романа, который задумал писать прозой и три главы которого были тогда уже им написаны. Роман этот был из времен Екатерины ІІ, основанный на истинном происшествии» [23; 132].

Уже на початку роману показується сцена, вникнувши в яку можна представити, як розкриється переказ.

Описуючи повернення додому Бориса Петровича Паліцина, одного із головних дійових осіб роману, відомого своєю жорстокістю,Лермонтов пише: «Поздно, поздно вечером приехал Борис Петрович домой; собаки встретили его громким лаем, и только по светящимся окнам можно было узнать строение; ветер, шумя, качал ветелки, насаженные вокруг господского двора, и когда топот конский раздался, то слуги вышли с фонарями навстречу, улыбаясь и внутренно проклиная барина, для которого они покинули свои теплые постели, а может быть, что-нибудь получше»[27; 278].

«Улыбаясь и внутренно проклиная барина» - дві сторони однієї медалі. Лермонтов підготовлює до розкриття смислу. В частині ХІV роману можна прочитати: «Направо, между царскими и боковыми дверьми, был нерукотворенный оклад, искусно выделанный, сиял как жар, и множество свечей, расставленных на висящем паникадиле, кидали красноватые лучи на возвышающиеся части мелкой резьбы или на круглые складки одежды; перед самым образом стояла железная кружка, - это была милость у ног спасителя, - и над ней внизу образа было написано крупными, выпуклыми буквами: «Придите ко мне вси труждающиеся, и аз успокою вы!»

Многи4е приближались к образу и, приложившись, после земного поклона кидали в кружку медные деньги, которые, упадая, отдавали глухой звук.

Раз госпожа и крестьянка с грудным младенцем на руках подошли вместе; но первая с надменным видом оттолкнула последнюю, и ушибленный ребенок громко закричал»[27; 321].

Вадим, спостерігаючи за цією картиною, міркував: «Не мудрено, что завтра эта богатая женщина будет издыхать на виселице, тогда как бедная, хлопая в ладоши, станет указывать на нее детям своим».

На початку роману, в тому місці, де розповідається про наближення пугачовського повстання, Лермонтов пише: «Умы предчувствовали переворот и волновались: каждая старинная и новая жестокость господина была записана его рабами в книгу мщения, и только кровь его могла смыть эти постыдные летописи»[23; 133].

Кров і помста нещадного селянського бунту, Лермонтов передбачає як неминучість. У «Вадимі» можна прочитати: «Люди, когда страдают, обыкновенно покорны; но если раз им удалось сбросить ношу свою, то ягненок превращается в тигра: притесненный делается притеснителем и платит сторицею – и тогда горе побежденным!..»

Лермонтов зрозумів, що помсті є що змітати. Але що піднімається на опаленій гнівом землі? Тому випливає міркування, що показує незрілість історичних уявлень Лермонтова, наприклад: «Русский народ, этот сторукий исполин, скорее перенесет жестокость и надменность своего повелителя, чем слабость его; он желает быть наказываем, но справедливо, он согласен служить – но хочет гордиться своим рабством, хочет поднимать голову, чтоб смотреть на своего господина, и простит в нем скорее излишество пороков, чем недостаток добродетелей! В 18 столетии дворянство, потеряв уже прежнюю неограниченную власть свою и способны ее поддерживать – не умело переменить поведения: вот одна из тайных причин, породивших пугачевский год!»[23; 134].

Ідейний і оповідальний шлях роману починає збуватися з тієї прямої, на яку він повинен був вийти, що прокреслений рішенням гніву і помсти, заходить в тупик не вирішеного ні самим Лермонтовим, ні поколінням, ні епохою.

В частині XV описується початок селянського бунту. «Перед вратами монастырскими собиралась буйная толпа народа; кое-где показывались казацкие шапки, блистали копья и ружья; часто от общего ропота отделялись грозные речи, дышащие мятежом и убийством, - часто раздавались отрывистые песни и пьяный хохот, которые не предвещали ничего доброго, потому что веселость толпы в такую минуту - поцелуй Июды! - Что-то ужасное созревало под этой веселостью, подстрекаемой своеволием, возбужденной новыми пришельцами, уже привыкшими к кровавым зрелищам и грабежу свободному...

И всё это происходило в виду церкви, где еще блистали свечи и раздавалось молитвенное пение <…> Вокруг яркого огня, разведенного прямо против ворот монастырских, больше всех кричали и коверкались нищие. Их радость была исступление; озаренные трепетным, багровым отблеском огня, они составляли первый план картины; за ними всё было мрачнее и неопределительнее, люди двигались, как резкие, грубые тени; казалось, неизвестный живописец назначил этим нищим, этим отвратительным лохмотьям приличное место; казалось, он выставил их на свет как главную мысль, главную черту характера своей картины... Они были душа этого огромного тела - потому что нищета душа порока и преступлений»[27; 323-324].

В романі Лермонтова – суперечності, чим дальше, тим вони стають все глибші. Ця сцена написана саме так, щоб вона давала можливість судити про протиріччя.

Описавши дуже суворо початок повстання, автор вслід за ним, однак, пише: «Надобно же вознаградить целую жизнь страданий хотя одной минутой торжества; нанести хотя один удар тому, чье каждое слово было – обида, один – но смертельный».

Жорстокість поміщиків законно викликає обурення і повстання селян. І тут видно незрілість соціальних поглядів Лермонтова. Зводити всю соціальну проблему лише до жорстокості поміщиків – це без глибокого розуміння дивитись на важливе запитання. Звідси можна зробити висновок, що проблема навіть не виникає, якщо поміщики перестануть бути жорстокими. В роман поволі входить тема доброго поміщика і вірного, відданого слуги (відношення між Юрієм Паліциним і його вірним слугою Федосієм).

Утопічна, до історична тенденція починає набувати в романі більшого значення. Зовсім очевидно, що при повному своєму втіленні вона повинна була б відсторонити концепцію селянського повстання, його обумовленість.

Роман Лермонтова обривається на надзвичайно характерному епізоді.

Від побитого ними Петрухи, сина солдатки, що спасала Бориса Петровича Паліцина, пугачовці не змогли дізнатись нічого, про те, де схований Паліцин. «Лица их были пасмурны, омрачены обманутой надеждой; рыжий Петруха, избитый, полуживой, остался на дворе; он, охая и стоная, лежал на земле; мать содрогаясь подошла к нему, но в глазах ее сияла какая-то высокая, неизъяснимая радость: он не высказал, не выдал своей тайны душегубцам»[27; 376].

Да, лермонтовський роман насправді обривається. Свого роману про пугачовське повстання Лермонтов не завершив. Енергія твору гасне, суперечності перекреслюють розвиток сюжету і ідеї, що продовжувати писати більше було неможливо.

Прагнення знайти основи історичного світогляду вело Лермонтова не лише через логічні етапи, але й через психологічні випробування.

Олександр Блок, давши оцінку «Вадиму», писав: «Будучи дворянином по рождению, аристократом по понятиям, Лермонтов, как свойственно большому художнику, относится к революции без всякой излишней чувствительности, не закрывает глаз на ее темные стороны, видит в ней историческую необходимость. В конце повести представлена расправа озлобленной толпы с беззащитными людьми, с девушкой и стариком, отцом ее, виновными лишь в том, что они – дворяне. Только под конец поэт определяет освирепевших казаков одним точным и холодным словом: «душегубцы», но ни из чего не видно, чтобы отдельные преступления заставляли его забыть об историческом народе и о революции: признак высокой культуры»[47; 136].

Блок вважав, що у «Вадимові» «містяться глибокі думки про російський народ і про революцію».

Отже, і умови часу і обставини ідейно-психологічного розвитку Лермонтова визначили для нього надзвичайну важкість реального вирішення проблеми історичного розвитку Росії, проблеми революції. Досить важливі роздуми з цього приводу відобразились у романі «Вадим».

В одному із листів Лермонтов пише про «Вадима»: «Мой роман делается произведением отчаяния»[47; 136].

2.2. Герой-бунтар

Центральний образ «Вадима» отримав в прозаїчному романі побутовий аспект: злиті в цьому образі «невиданные добро и зло» присутні при зіткненні із добром і злом навколишнього світу. Насправді, за своїм внутрішнім станом Вадим – це втілення демонічного характеру, що постійно присутній в творах Лермонтова. Образ Вадима (як і образи Ольги і Юрія) не розраховані на відтворення почуттів і думок російської людини 18 століття. Вадим – сучасник Лермонтова, людина післядекабристської доби. В душевному досвіді не лише Вадима, але й Юрія втілені переживання і міркування автора, що відображенні в ліриці 1830-32 рр. Але в думках і вчинках Вадима вони трансформовані відповідно масштабу почуттів героя, філософському змісту задуму. Історія родини Вадима, що розорений і знищений поміщиком Паліциним, перетворює його у месника за свій рід; потворність і пригнобленість героя звертають бурхливу в ньому стихію особистої помсти проти всього світу. Навіть, якщо в ненависті до дворянського роду Паліциних Вадим може обпертися на збунтованих селян, але все одно залишається самотнім. «Никто в монастыре не искал моей дружбы, моего сообщества; я был один, всегда один; когда я плакал - смеялись; потому что люди не могут сожалеть о том, что хуже или лучше их; - все монахи, которых я знал, были обыкновенные, полудобрые существа, глупые от рожденья или от старости, неспособные ни к чему, кроме соблюдения постов... Я желал возненавидеть человечество - и поневоле стал презирать его; душа ссыхалась; ей нужна была свобода, степь, открытое небо... ужасно сидеть в белой клетке из кирпичей и судить о зиме и весне по узкой тропинке, ведущей из келий в церковь; не видать ясное солнце иначе, как сквозь длинное решетчатое окно, и не сметь говорить о том, чего нет в такой-то книге...»[27; 297].

На початку Вадим, що жадав добра, зустрів в житті жорстоку сваволю, нелюдськість, став озлобленим (добро и зло – «два конца незримой цепи, которые сходятся, удаляясь друг от друга»[27; 295]), цілком віддається помсті за перенесене приниження, перетворюючись із ангела в демона («разве ангел и демон произошли не от одного начала?»)[47;133]. «Послушай, что, если душа моя хуже моей наружности? но разве я виноват… я ничего не просил у людей, кроме хлеба, - они прибавили к нему презрение и насмешки… я имел небо, землю и себя, я был богат всеми чувствами… видел солнце и был доволен… но постепенно все исчезло: одна мысль, одно открытие, одна капля яда – берегись этой мысли, Ольга…»[27; 284].

В авторських відступах показані глибина і серйозність роздумів юного Лермонтова про взаємозв’язок селян і поміщиків в Росії і про пугачовщину. Але в центрі роману не селянське повстання, а демонічний герой. Ненависть до всього навколишнього середовища, озлобленість, ворожість до людей і бога, жага помсти мотивовані тим, що поміщик Паліцин розорив батька Вадима, довів самого героя до убогості, а його сестру Ольгу до приниження. Мотив ненависті Вадима до навколишнього середовища посилювався його зовнішнім неподобством, яке знищувало всі надії на взаємне кохання. «Уважение имеет границы, а любовь - никаких»[27; 362]. «Благодарность! Слово, изобретенное для того, чтоб обманывать честных людей!.. слово, превращенное в чувство! – о премудрость небесная!.. как легко тебе из ничего сделать святейшее чувство!.. нет, лучше издохнуть с голода и жажды в какой-нибудь пустыне, чем быть орудием безумца и лизать руку, кидающую мне остатки пира… о, благодарность!»[27; 285]. Вадим – романтичний герой. «Любовь - везде любовь, то есть самозабвение, сумасшествие, назовите как вам угодно; - и человек, который ненавидит всё и любит единое существо в мире, кто бы оно ни было, мать, сестра или дочь, его любовь сильней всех ваших произвольных страстей. Его любовь сама по себе в крови чужда всякого тщеславия... но если к ней примешается воображение, то горе несчастному! - по какой-то чудной противоположности, самое святое чувство ведет тогда к величайшим злодействам; это чувство, наконец, делается так велико, что сердце человека уместить в себе его не может и должно погибнуть, разорваться или одним ударом сокрушить кумир свой; но часто самолюбие берет перевес, и божество падает перед смертным»[27; 296]. «Какое ребячество! - скажете вы; но в том-то и прелесть любви; она превращает нас в детей, дарит золотые сны как игрушки; и разбивать эти игрушки в минуту досады доставляет немало удовольствия; особливо когда мы надеемся получить другие»[27; 309].

Демонічні стихії помсти протистоять в романі образи слуги Федосія і бідної солдатки – знак того, що «в важные эпохи жизни, иногда, в самом простом человеке разгорается искра геройства»[27; 287]. Це підготовлює інтерес Лермонтова до теми відношення «простої» і «складної» людини.

В своїй боротьбі із Паліциним Вадим стає головним в одному із пугачовських загонів. Вадим мстить за себе, за свою родину – і тільки. Він ніяк не являється поводирем умонастроїв селян. Він – лише попутник, якого поєднує із селянами ненависть до гнобителя і жага помсти. «Нет, нет! - подумал Вадим, удаляясь от них, - это моя жертва... никто не наложит руки на него, кроме меня. Никто не услышит последнего его вопля, никто не напечатлеет в своей памяти последнего его взгляда, последнего судорожного движения, - кроме меня... Он мой - я купил его у небес и ада: я заплатил за него кровавыми слезами; ужасными днями, в течение коих мысленно я пожирал все возможные чувства, чтоб под конец у меня в груди не осталось ни одного, кроме злобы и мщения... о! я не таков, чтобы равнодушно выпустить из рук свою добычу и уступить ее вам... подлые рабы!..»[27; 333].

Рух лермонтовської прози до реалізму обумовлюється поглибленням трактування основної антитеза - особистість і суспільство, і розробленням різних реалістичних елементів у зображенні кожного із сторін цього протиріччя. У «Вадимові» (1832-1834), яскраво романтичному творі є повне протиставлення героя та суспільства, романтико-гіперболічне звеличення героя.

Розділ ІІІ

Роман «Княгиня Ліговська» як перехідний твір до соціально-психологічної прози або як крок до «Героя нашого часу»

3.1. Особливості психологічного зображення світу і людини в ньому

«Княгиня Ліговська» не була Лермонтовим закінчена і за його життя ніколи не друкувалася (повість ця була вперше опублікована П. А. Висковатым в «Русском вестнике», 1882), проте «Княгиня Ліговська» - одна з перших спроб Лермонтова створити значний реалістичний твір у прозі, що є дуже важливим етапом у розвитку його творчості, у становленні його реалізму. «Княгиня Ліговська» цікава не тільки як перша спроба Лермонтова створити прозові твір, змальовуючи життя і побут сучасного суспільства, але і як твір, в якому різко видно зв'язок і відштовхування автора від сучасної йому літератури.

Твір написаний в розпал ідейної боротьби за і проти світської повісті в літературі, «Княгиня Ліговська» носить сліди цієї боротьби і показує, що Лермонтов був разом з Бєлінський і Надєждіним проти Шевирева та інших реакційних критиків. Таким чином, «Княгиня Ліговська» допомагає встановити відносини Лермонтова до основних ідейних напрямків російської критики і літератури.

У своїй незакінченій повісті молодий Лермонтов не тільки повністю долає, але і заперечує світську повість, - правда, він зберіг і розвинув те, що було в ній цінне: інтерес до психології героя і прагнення до збагачення мови, - але вже твердо стає на шлях великих російських реалістів - Пушкіна і Гоголя. У «Княгині Ліговській» Лермонтов робить вельми цікаву і чи не єдину в російській літературі спробу синтезувати художню манеру цих двох письменників.

Письменник уважно прислухався до думок на сторінках російських журналів, стежачи не тільки за іноземною, але, перш за все, за всією російською літературою. Йдучи слідом за Пушкіним і поряд з Гоголем, він вбирає, як кожен геній, все різноманіття літературного життя і літературних форм, відбираючи живе, відзначив минуле і створюючи нове. Творчість Лермонтова не можна пояснити одним лише впливом Гоголя та Пушкіна, яким би значним цей вплив не був. Молодий автор ішов своїм шляхом.

На відміну від поем і драм саме оповідач, а не монологи героя, розкриває читачеві характери і ситуації твору. Цей процес відокремлення оповідача і героя – це помітна особливість літератури в її розвитку від романтизму до реалізму, виявилася чітко вже в О.С. Пушкіна "Євгеній Онєгін". Спочатку оповідач, відокремившись від героя, виступає як персонаж, тільки тоді, коли реалізм досягає свого повного розвитку, оповідач як самостійна особа зникає з творів, йде вглиб їх фактури, визначаючи кут зору і не порушуючи об'єктивної манери розповіді.

В "Княгині Ліговській" розповідач чітко сприймає перш за все в підкреслено емоційній оцінці, що зображується. Вона різноманітна: сатирична, коли мова йде про вороже йому світське суспільство, іронічна і одночасно, але різною мірою, лірична у розповіді про так чи інакше близьких йому Печоріна і Красинського, у зображенні Віри, що володіє живою душею, але капітулює перед своїм середовищем ( її заміжжя).

У центрі художньої уваги автора - внутрішній світ героїв. Тим самим у значній мірі зберігається той план зображення, який був основним у романтизмі. Душевне життя розкривається конкретно і детально в образах індивідуальних героїв (Печорін, Красинський, Віра) і лаконічно, також узагальнено при групових характеристиках (публіка, шанувальники Негурової, гості у Ліговських і на балу у баронеси).

Використовуючи Пушкінські засоби зображення внутрішнього світу персонажів, Лермонтов в "Княгині Ліговській" показує характери не безпосередньо в їх психологічному змісті, а, головним чином, у їх вчинках та діях. Складність і суперечливість цих героїв протистоять одноплановим характеру класицизму та романтизму. Печорін характеризується взаємовідносинами з Вірою, Негуровою, Красинським.

Душевні рухи розкриваються головним чином через жести і міміку. Читач дізнається про гарячі бажання Печоріна зустрітися з Вірою, про острах втратити її з уваги, про його тривогу.

Але вже в "Княгиня Ліговській" виявляється, незнайомий пушкінській манері, характерно лермонтовський аналіз душевного стану героя.

Аналітичний характер портрета Печоріна очевидний: риси його зовнішнього вигляду розкриваються точніше, коментують у їх внутрішньому значенні: : он "казался сильного сложения, неспособного к чувствительности и раздражению", "жесты его были отрывисты, хотя часто они выказывали лень и беззаботное равнодушие, которое теперь в моде и в духе века"[27; 389].

Психологічно поглиблене зображення дозволяє побачити в Печоріні той же сильний, вольовий, демонічний характер, що призводить до жорстокого егоїзму. Але тепер він даний в різноманітних моментах та відтінках свого розвитку. Складність характеру підкреслена композицією роману, виклад подій якого порушує їх хронологічна послідовність.

3.2. Сутність конфлікту між Печоріним і Красинським

У перехресних відносинах Печоріна та світського суспільства, Печоріна і Красинського, Печоріна і Віри, Печоріна і Негуровой виступає обличчя кожного з них.

На відміну від ранніх творів Лермонтова і в розвиток наміченого вже в "Маскараді", центральний герой "Княгині Ліговської" послідовно пояснений своїм соціальним становищем: кілька раз наголошено на його приналежності до заможної частини поміщицького класу, до світського суспільства. Вже в початковій портретній характеристиці додано, "що у батьків було три тисячі душ в Саратовській, Воронежській, і Калузькій губернії". Надалі поведінка Печоріна прямо пояснюється тим, що він був володарем трьох тисяч душ і племінником двадцяти московських тіточок. Гра Печоріна з Негуровой близька до сатиричної поведінки інших її світських прихильників, "когда какой-нибудь ветреный или беспечный франт не почитает уже за грех уверять шутя в глубокой старости, чтобы после, так, для смеха, скомпрометировать девушку в глазах подруг ее, думая этим придать себе более весу".

Соціальна характеристика Печоріна стає особливо виразна завдяки зображенню його конфлікту з дрібним чиновником Красинським.

Печорін висловлює барську байдужість до долі убогої, погано одягненої людини, збитої на вулиці його санями. По приїзді додому "об раздавленном чиновнике не было и помину". Він знущається над ним в ресторації Фенікса, під загальний сміх офіцерів, розповідаючи про те, "как он сегодня у Вознесенского моста задавил какого-то франта и умчался от погони". Печорін ображає Красинського сплатою за розбитий посуд. У відповідь на все це Красинський з обуренням кидає йому: "А по какому праву? Потому что у вас есть рысак, белый султан? золотые эполеты?"

Увага до соціальної сторони, характеризуючи реалістичність зображення Печоріна, виявляє критичне до нього відношення.

Але зіставлення з Красинським не тільки посилило критичне зображення Печоріна, але й підкреслило його вищість.

Печорін залишається незвичайною особистістю, приречений на трагічні переживання завдяки своїй винятковості. Роман "Княгиня Ліговська" залишився незакінченим. Подолати демонізм Печоріна протиставленням йому образу Красинського не вдалося. Герой з демократичного кола не в силах був протиставити демонізму більш високі цінності. Боротьба за людську гідність привела лише до жадоби зближення з панським середовищем. Роман не мав розв'язки, його не можна було закінчити.

Тим не менш незакінчений і недопрацьований роман Лермонтова "Княгиня Ліговська" - в основному реалістичний твір і є важливою віхою в розвитку творчості письменника. В ньому намічені соціальні витоки демонічного характеру Печоріна, дана внутрішня логіка його розвитку.

Реалізм Лермонтова знайшов своє найбільш характерне вираження в останньому, третьому і єдиному закінченому ним прозовому романі, "Герой нашого часу" (1840), з тим же демонічним героєм в центрі, Печоріним, нарис якого був даний у "Княгиня Ліговській". При всій складності роману, написаного на реалістичній основі, не пронизаного елементами романтичної поетики, він представляє собою закінчену структуру, однак, при початковій стадії розвитку реалізму, ще близькою до романтизму.

Як це було вже в "Княгині Ліговській", Лермонтов і в "Герої нашого часу", реалістично малював характери, що вказують на обставини, що визначили вигляд і долю. Декілька разів відзначається приналежність Печоріна до багатого дворянства у світському середовищі, що він змушений був залишити, як видно з-за участі в дуелі, але з яким він знову стикається на водах ( "Княжна Мері"). Сутність його дана саме як породження суспільства, до якого він належить. Характери "простих людей" ( "Бела", "Максим Максимович", "Тамань") так само поставлені в тісний зв'язок з цими ж умовами. Роману Лермонтова повністю притаманний історизм, що характерний для реалістичної творчості.

РОЗДІЛ IV

«Герой нашого часу» як російський філософсько-психологічний твір

4.1. Печорін і суспільство

Роман "Герой нашого часу" є торжеством лермонтовського реалізму. Він насичений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неминущого значення став образ головного героя роману - Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов показує у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у художньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психологічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у незрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.

За тематикою романи умовно поділяються на історичні, фантастичні, пригодницькі тощо.

Психологічний роман особливо поширився в XIX ст., коли найважливішого значення набула проблема особистості. Людина і доля, мета і сенс людського життя, аналіз, "діалектика душі" людини - усе це опинилося у центрі уваги авторів психологічних романів. В умовах російського життя усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання і самовираження набувало значення не лише суто літературного, а й політичного.

Лермонтов рано з’ясував, що епоха потребує героїчних рішень, героя. Він його зображав в історичній далечині, в етнографічному віддалені. Але, поступаючи так, Лермонтов не залишав думок про сучасність. Йому потрібно було зрозуміти, як герой може вступити в навколишнє життя, зробитися сучасником. Він став вирішувати проблему «героя» і «натовпу». Драматично не давалось вирішення питання про близькість і єдність між представленим Лермонтову героєм і народом. Образ становився трагічним, одинокий герой робився жертвою і віддалявся від історії. Лермонтов не залишав пошуків. Продовжуючи їх, він знайшов не героя, а героя нашого часу. В своєму героїзмі він не розплачується життям, але втрачає не героїзм, а історичний об’єкт для його доповнення. Він втрачає свою тверду волю марно і не так добре відрізняє добро від зла. Героїзм згасає в побуті, не знаходячи більш широкої арени, не бачачи шляхів до великого добра.

«Герой нашого часу» - нова зустріч із сучасником, доля якого давно хвилювала Лермонтова; нова, більш реалістична по характеру і більш переконлива. Життя сучасника представлена із різних сторін. Об’ємна форма роману дозволила розширити рамки зображення, додати велику кількість облич, вільно керувати місцем і часом.

Роман «Герой нашого часу» - один з найкращих творів психологічного реалізму ХІХ століття, перший в російській літературі прозаїчний соціально-психологічний і філософський роман. Роман складається з п'яти частин - повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі ці повісті в одне ціле, в єдиний роман. Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості.

Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу - Максима Максимича, мандрівного офіцера, Віру, княжну Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте, сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, - іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ago Лермонтова.

Центральна проблема роману – проблема особистості. Лермонтова цікавить людина в його відношенні до суспільства, до світу і до самого себе, його внутрішнє життя, свідомість і самосвідомість: «Історія людської душі … навряд не цікавіша і не корисніша історії цілого народу» [5; 225]. Людина і доля, людина і її призначення, ціль і суть людського життя, можливості особистості і їх реалізація, свобода волі і необхідність – всі ці питання отримують в романі багатогранне образне втілення. Але в характері Печоріна присутні риси романтичного героя, де перед нами, не виключно, стоїть ні з ким не схожа своєю грандіозністю особистість, а «герой часу», наділений типічними психологічними рисами людини своєї епохи і свого соціального кола. Автор свідомо відділяє себе від героя і поривається до максимальної об’єктивності розповіді. В романтичному творі автор словами героя виражає свої почуття і думки, тому що бачив у ньому своє друге «я». В «Герої нашого часу» автор порівнює себе з лікарем, який ставить діагноз хворому століттю. Як лікар, що спостерігає за хворим, він цікавиться психологією і поведінкою свого сучасника, роздивляючись його із різних точок кругозору.

Події, що пов’язані із життям Печоріна, розвиваються на Кавказі. Місце автором вибране не випадково, тому що на Кавказ засилалися люди, які не влаштовували правління або були занадто розумними, Печорін належав до них. В тяжких умовах, які були визвано війною з горцями, розкривають героя, який не знає спокою. Печорін зустрічається з контрабандистами, веде таємну боротьбу з п’ятигорським народом, шукає пригод. Автор знайомить героя з людьми різних національностей, професій, різних культур. Все це показано для того, щоб розкрити духовний світ Печоріна.

Про життя героя розповідає штабс-капітан Максим Максимович, який прожив з ним декілька місяців у фортеці («Бела»). В повісті «Максим Максимович» сам автор розповідає про свої зустрічі з Печоріним, а повісті «Тамань», «Княжна Мері», «Фаталіст» представляють щоденник Печоріна, який опублікований автором роману. Такою постановкою твір зацікавлює читача, де ми уважно слідкуємо за подіями, щоб зрозуміти загадковий характер героя.

В «Герої нашого часу» послідовна біографія Печоріна відсутня. «Я розмістив в цій книзі лише те, що відносилось до прибування Печоріна на Кавказі», - пише Лермонтов. Описані події, що складають основу сюжету, розвиваються не в хронологічній послідовності. Ось тому спочатку показано життя Печоріна у фортеці («Бела»), а потім пояснюються причини, які привели героя в цю глуху фортецю («Княжна Мері») [47; 102].

На відміну від минулих своїх творів, Лермонтов, створюючи «Героя нашого часу», не зображував життя, а змальовував таким, яким воно здавалось насправді. Він знайшов нові художні можливості, яких ще не знали ні російська, ні західна літератури і які захоплюють нас сьогодні своєю об’єднаною волею і широким зображенням облич і характерів, розкриваючи одного героя через сприйняття іншого.

Головний герой твору близький за своїм характером і складом мислення до «байронічних» мандрівників-вигнанців (він завжди з’являється перед читачем лише під час коротких моментів зупинок). Спочатку Печорін постає максимально відстороненим у розповіді Максима Максимовича, а згодом – максимально об’єктивним – у момент зустрічі на дорозі в Персію у психологічно точних спостереженнях майбутнього видавця його записок.

Ось тому, автор записок, в яких ми здогадуємось, що це риси Лермонтова, розповідає нам історію Бели зі слів Максима Максимовича, а він передає монологи Печоріна. Тому, якщо не буде Максима Максимовича, то Печорін постане перед нами, без його розповідей, як людина зовсім іншого кола і іншого образу думок. А в «Журналі Печоріна» ми бачимо героя з нової сторони – такої, якою він був на самоті, який ніколи б не відкрився на людях.

Максим Максимович - рядовий армійський офіцер. Служба і життя на Кавказі вплинули на його душу і сприйняття життя. Він багато чого побачив, за спиною у нього великий досвід. Багато часу Максим Максимович провів у далеких неприступних фортецях. Життя серед солдатів, без сумніву, вплинули на його характер. Ми бачимо, що у нього досить вузький кругозір. Але це не наслідок його натури, а наслідок того, що багато років колом його спілкування складався з Черкес і солдатів.

Варто згадати про ставлення Максима Максимовича до своїх ворогів - черкес. Незважаючи на те, що він говорить про них із зневагою, він все-таки вивчив їх мову, добре знає їх звичаї і порядки. Його очима ми дивимося на черкес, їхні традиції та побут.

Все життя Максима Максимовича пройшло серед простих людей. Він не зазнав справжнього кохання. Йому не було навіть кого полюбити. Все свої почуття любові він віддає Белі. Будучи дуже відданим Печоріну, він все ж не може простити йому загибель дівчини.

Забуваючи про себе, він служить людям, не вимагаючи у відповідь вдячності. Служіння людям - сенс його життя. Навіть маленькі прояви прихильності до себе дуже цінує. Тим більше нам стає зрозумілим його засмучення тим, що перед смертю Бела не пам'ятала про нього. Хоча тут же обмовляється, що не така вже він людина, щоб думати про нього перед смертю.

Армійське життя привчило його до дисципліни. Службовий обов'язок для нього понад усе. Очікуючи Печоріна на станції, він "у перший раз від роду, може бути, кинув справи служби для власної потреби ... ". Максим Максимович типовий представник свого середовища. Незважаючи на тяготи життя, він зберіг прекрасну душу. Він добрий, чуйний, у нього "золоте серце".

Максим Максимович дозволяє нам зрозуміти Печоріна. Ця людина вірить у дружбу. Порівнюючи цих героїв, ми бачимо, наскільки простий офіцер морально вище пересиченого життям аристократа Печоріна. Особливо яскраво це показано у епізоді зустрічі його та Печоріна.

Печорін – сучасний демон, Грушницький уявляє себе демоном, про існування якого він дізнався із романтичних поем і повістей. Печорін постійно конфліктує із суспільством і із самим собою, страждає від цього розладу. Грушницький повністю гармонізує із навколишнім середовищем, надзвичайно самозадоволений і носить маску страждання і розчарованості. Печорін відчуває в душі великі сили, яким не знаходить управи; Грушницький ніщо, як ніщо і світ навколо нього. В той час Грушницький – дзеркало, в якому Печорін бачить свої негативні риси: егоїзм, самозакоханість, відсутність простоти. В якомусь значенні дуель із Грушницьким - спроба вбити в собі дрібну сторону власної натури.

Печорін послідовно викриває Грушницького, знімає з нього трагічну маску, ставить в істинно трагічну ситуацію, щоб «докопатись» до його душевного ядра, розбудити в ньому людський початок. При цьому Печорін не дає собі переваг в організованих ним життєвих «сюжетах», що потребують від нього, як і від його «партнерів», максимального напруження душевних і фізичних сил. В дуелі із Грушницьким він раніше ставить себе в більш складні і небезпечні умови: «Я решился предоставить все выгоды Грушницкому; я хотел испытать его; в душе его могла проснуться искра великодушия, и тогда все устроилось бы к лучшему…»[10; 295]. Ставлячи людину в екстремальні ситуації, Печорін не вмішується в прийняття ним рішення, даючи можливість зробити свій власний вибір, але при цьому надіючись на «кращий» результат: «Я трепетом ждал ответ Грушницкого… Если б Грушницкий не согласился, я бросился б ему на шею»[5; 281-282].

Отже, образ Грушницького допомагає розкрити головне в центральному герої роману. Грушницький - криве дзеркало Печоріна - відтіняє істинність і значущість переживань цього «страждаючого егоїста», глибину і винятковість його натури. Але в ситуації з Грушницьким з особливою силою розкривається і вся небезпека, що тане в глибині цього людського типу, руйнівна сила, яка закладена в індивідуалістичній філософії, притаманної романтизму. Лермонтов не прагнув виносити моральний вирок. Він лише з величезною силою показав усі безодні людської душі, позбавленої віри, що проникла скептицизмом і розчаруванням. Печорінський характер - типова хвороба часу.

В цілому все "водяне товариство" протипоставлене Печоріну. Однак все ж таки можна виділити героїв, які не тільки протиставляються Печоріну, але і зіставляються з ним.

Грушницький є своєрідною пародією на Печоріна. Те, що у Печоріна становить суть характеру, то у Грушницького - суть розрахована на те, щоб справити ефект враження на оточуючих. Грушницький - антиромантичний герой. Схильність до романтики доведена у нього до карикатурного. Він часто веде себе невідповідно в деяких ситуаціях. У побуті він шукає романтичних обставин, а в істинно романтичних ситуаціях втрачається. Участь Грушницького в дуелі неблагородні, підлі, але він не може відмовитися від неї, так як дуже самолюбивий. Очевидно, цей образ створювався не без впливу способу Ленського: обидва романтики, обидва вбиті на дуелі, обидва молодші друга-ворога.

Вернер - єдиний чоловічий образ, який зіставляється з Печоріним, а не протиставляється. Їх подібність проявляється у відносинах із суспільством, у скептицизмі, дотепності. Але поряд із загальними рисами в їх характерах багато відмінностей. Печорін "женеться за життям", Вернер - ставиться пасивно. Вернер - натура менш глибока і складна, ніж Печорін. Перед дуеллю Печорін милується природою, а Вернер запитує, чи написав він свій заповіт. У зовнішньому вигляді Вернера простежуються романтичні риси, але він натура суперечлива.

Разом з тим, вважаючи високою ціллю своє вільне «я» і відстоюючи його волю, Печорін часто переступає грань, відділяючи добро від зла. Він змінює ці поняття місцями, виходячи не із діючої моралі, а із своїх уявлень. Це змішення добра і зла надає герою демонічних рис, особливо у відносинах із жінками. Він безжалісно руйнує ілюзії, надії і ідеали. Розуміючи признак щастя як особистого благополуччя в суспільстві загального неблагополуччя, відмовляючись від нього, Печорін руйнує надію на щастя і в інших. Прикладом є його роман із княжною Мері, що став безжалісним експериментом над юною наївною дівчиною, що за короткий термін дізналася, що таке жорстокість життя. Це не вибачає Печоріна, але перенесені Мері страждання ставлять її вище буремних, щасливих ровесниць.

Особливо велика провина Печоріна в історії Бели. Природна, гармонічна постать, що вирвана із звичного їй середовища, стає жертвою Печоріна. Піддавшись хвилинному пориву, герой не задумується над тим, як повернеться його забаганка для горянки. Здібність поставити на карту все своє майбутнє і на випадок невдачі відправитись шукати смерті під кулями, навряд чи зможуть служити йому виправданням.

Біда і провина Печоріна в тому, що його воля переходить у не обмежений індивідуалізм. В героїчному протиріччі дійсності він виходить із свого «я» як єдиної опори в цій нерівній сутичці. Індивідуалізм становиться основою його відношення до світу. Саме цим пояснюється відношення Печоріна до оточуючих як до заохочення свого ненаситного серця і ще більш ненаситного розуму, що із жадністю споживає радість і страждання людей. Разом з тим, Печорін випробовує потрібність в інших людях, йому до вподоби розмови, ним керує великий інтерес до людини.

Контрастну пару складають Печорін і Максим Максимович: у кожного із них – своя правда життя, при цьому позиція автора не співпадає з «правдою» одного із персонажів, кожний із героїв в чомусь правий, а в чомусь не правий. Максим Максимович відрізняється від Печоріна простотою, щирістю, цілеспрямованою натурою, якій не до вподоби вдаватися до роздумів. Він сприймає життя, не роздумуючи і не аналізуючи, він сам його частина.

4.2. Внутрішній світ героя

Головний образ роману – Печорін. Це він – герой нашого часу. Печорін обдарована, здібна особистість. Жорсткий і сміливий характер заставляє його дух жити в сфері великої вимогливості, принципових рішень, логіки думок, що не жаліє навколишнього ще менше – самого себе.

Чим же зломлений цей характер? Якби показати духовну загибель Печоріна лише як результат пригноблення його духу внутрішнім роком, що є ворогом широкому розвитку особистості, то роман виявився б лише частковим вирішенням проблеми, що хвилювала поета.

Лермонтову прийшлось докласти немало зусиль, щоб уникнути протиріччя в його розвитку. Ходом дії, як призмою, характер Печоріна розділяється на упорядковані частини.

Особистість змальовувалась Лермонтову перш за все активною. Тому у нього постійно народжувався інстинктивний протест, думаючи про нестачу зусиль і напруги, як і сама особистість проявляється для того, щоб розірвати ланцюг. Діюче відношення до життя вимагало боротьби.

Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадоволеність, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяльності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою («Тамань»), так і іншим персонажам («Бела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.

Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх», і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печорін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін мимовільно, несвідомо стає егоїстом.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився на «розумну непотрібність», на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: «Во мне душа испорчена светом», тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли». Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті «зайвою» людиною.

Лермонтов ближче підійшов до складної задачі: показати в реальному стані людину свого часу – мислячого і співчутливого, талановитого, але скаліченого суспільством, що не зуміло знайти гідне завдання своїм «необ’ємним силам». Автору важко було пояснити появу людини такого типу, як Печорін, глибоко розкрити його внутрішній світ, дати повну характеристику героя.

Композиція «Героя нашого часу» складна і оригінальна. З одного боку, в центрі всіх п’яти повістей образ Печоріна, з іншого – зіткнення головного героя роману з іншими персонажами виділяє декілька сюжетних ліній, в основі яких різні конфлікти: філософські, конфлікти характерів: Печорін і Бела, Печорін і Мері, Печорін і Віра, Печорін і Вернер, Печорін і Грушницький, Печорін і Максим Максимович, Печорін і «водяне середовище». Поєднання сюжетних ліній показує поліфонічну структуру роману.

У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов пише: «Перечитывая эти записки, я убедился в искренности того, кто так беспощадно выставлял наружу собственные слабости и пороки»[37; 174].

У передмові до всього роману Лермонтов характеризує свого героя так: «Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно, портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии. Вы мне опять скажете, что человек не может быть так дурен, а я вам скажу, что ежели вы верили возможности существования всех трагических и романтических злодеев, отчего же вы не веруете в действительность Печорина? Если вы любовались вымыслами гораздо более ужасными и уродливыми, отчего же этот характер, даже как вымысел, не находит у вас пощады? Уж не оттого ли, что в нем больше правды, нежели бы вы того желали?..» [37;174].

Печорін злий, сердитий. Його життя, його існування, що пов’язане з іншими життями проявляє себе як руйнуючий початок: загинула Бела, загинув Грушницький, майже не застрелився Вулич, нещасна Віра, трагічно закінчується кохання княжої Мері до Печоріна. Печорін наносить непоправимий удар вірі Максима Максимовича в людей. «Если я причиною несчастия других, то и сам не менее несчастлив», - говорить Печорін Максиму Максимовичу [37; 657].

Особистість замальовується в стані душевної травми, у стані, далекому від гармонічного існування. Фатальні вузли долі цієї особистості зав’язались десь далеко за межами її самої. Задача роману полягає в тому, щоб показати трагедію особистості, щоб сколихнути дух боротьби.

Змальовуючи цю трагедію, Лермонтов, звичайно, втілив у своєму романі і думку про загибель творчого початку в людині його часу. Для сучасників це було настільки очевидно, що саме цій стороні і було присвячено головну увагу при обговоренні роману. В цьому основний нерв статей Бєлінського про Лермонтова.

Сучасну людину, яку описував Лермонтов в Печоріні, він дійсно «дуже часто зустрічав». Печорін – більш соціальне узагальнення.

Бєлінський признає правильність зображення Печоріна героєм свого часу і тим самим звертається до сучасної критики. Він пише: «Итак – «Герой нашего времени» - вот основная мысль романа… это один из тех романов,

В которых отразился век,

И современный человек

Изображен довольно верно

С его безнравственной душой,

Себялюбивой и сухой,

Мечтанью преданной безмерно,

С его озлобленным умом,

Кипящим в действии пустом» [5; 179].

4.3. Тема фатуму

Печорін любить сумніватися у всьому, тому він утримується від прямолінійного судження. Герой приходить до думки, що при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, треба діяти, виявляти свою волю і рішучість. Сміливість, спрага незвіданого, воля, нерозділених сумнів відрізняє Печоріна від людей його покоління і дозволяє автору називати його героєм часу.

«Фаталіст» до сих пір залишається самою непрочитаною, самою загадковою новелою у складі філософсько-психологічного роману Лермонтова «Герой нашого часу». Характер Печоріна допомагають розкривати інші персонажі: Казбич, Азамат, Бела, Максим Максимович, Вернер, Грушницький, Вулич, княжна Мері.

Вулич - двійник Печоріна, так само Грушницький і Вернер. Вернер - інтелектуальний двійник, він скептик і матеріаліст. Грушницький і Вулич - емоційні двійники. Під маскою зовнішнього спокою і холоднокровністю Вулича ховається боротьба почуттів і пристрастей. Вулич відчуває пристрасть до гри, він грає не заради грошей, а бажаючи перевірити, чи є сили могутні і ірраціональні. Йому потрібно постійно відчувати на собі, чи є існуючі чи ні - це початок нової гри. Борючись з долею, зі смертю, Вулич отримує владу над іншими.

Печорін інтуїтивно відчуває внутрішній стан козака і мимоволі пророкує йому долю.

Вулич і Печорін відносяться до того покоління, де найбільш сильні і яскраві представники, які мандрують по землі без переконань і здатні до великих жертв на благо людству. У марній боротьбі вони виснажили жар душі і сталість віри, їх скептицизм народжує мимоволі острах, стискаючи серце при думці про неминучий кінець.

Через композицію роману автор розкриває своє ставлення до героя - бажання зняти з нього головну особисту відповідальність за низькі вчинки і виправдати його, незважаючи на те, що він став моральним калікою.

У романі «Герой нашого часу» Михайло Юрійович Лермонтов розмірковує про те, чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм здібностям і незвичайно «в'януть без боротьби» на самому початку свого життєвого шляху. Характер Печоріна цілком зумовлений тому соціальному середовищу, в якому він знаходиться, весь його моральний вигляд сформувався під впливом навколишніх життєвих обставин.

Фаталісти - люди, що беззастережно вірять в долю і вважають, що її неможливо змінити. Вони стверджують, що світом править невідома і неминуча сила - доля, фатум, і боротися з нею безглуздо, це ні до чого не приведе.

Печорін вважає, що доля існує, «доказ був вражаючим»: Вулич загинув, «вже так у нього на роду було написано». Печорін за прикладом Вулича вирішив сам випробовувати долю. З смертельного поєдинку з ворогом він вийшов переможцем і став сумніватися. Він вважав, що залишився живий за своєю власною волею, а не за волею долі. Від загибелі героя врятували холоднокровний розсудок, строгий розрахунок і хоробрість, але він за звичкою продовжує сумніватися в усьому і побоюється сказати прямо, існує доля чи ні. З усіх подій Печорін робить свої далекосяжні висновки: при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, обов'язково треба діяти, виявляючи волю і рішучість.

Печорін з його вольової натурою сповнений бажання діяти і боротися, але морально до цього він ще не готовий. Печорін розуміє, що його вчинки безглузді, він оцінює їх «зі строгістю судді та громадянина» і приходить до невтішних висновків про те, що його боротьба марна: «В этой напрасной борьбе я истощил и жар души, и постоянство воли, необходимое для действительной жизни». Перед дуеллю з Грушницьким Печорін гірко запитує себе: «Зачем я жил? для какой цели я родился? А верно, она существовала, и, верно, было назначенье мне высокое, потому что я чувствую в душе моей силы необъятные; но я не угадал этого назначенья, я увлекся приманками страстей пустых и неблагодарных; из горнила их я вышел тверд и холоден, как железо, но утратил навеки пыл благородных стремлений, лучший цвет жизни...»[18; 585].

У часи Лермонтова мати «благородні прагнення» означало служити суспільству. Тому Печорін так нещадно винуватить себе: він зневажає своїх сучасників за дріб'язковість їх існування, але й сам не відповідає високій меті служіння суспільству.

Печорін говорить: «Моя бесцветная молодость протекала в борьбе с собой и светом, лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца; они там и умерли».

Змальовуючи характер основного героя, Лермонтов приходить до висновку, що позитивні якості Печоріна могли б розкритися тільки в подоланні зовнішніх обставин, що його обмежують, у боротьбі з ними, в активному прагненні до свободи.

Доля Печоріна походить у випадкових зустрічах і знайомствах, але крізь них кожного разу проходить дещо спільне, немов раніше все вирішено. Над життям Печоріна немов проходить фатальне попередження. Він до кінця залишається особою, що коїть вчинки, але думки, так би мовити, про раніше начертані йому вчинки займають все більше місця в романі, що стоїть на першому плані в повістях «Княжна Мері» та «Фаталіст». Печорін визнає, що приносить зло іншим людям, і це примушує його страждати. Незадоволення собою поглиблюється ще тим, що герой за характером зовсім не злодій, а людина, що часто поступає благородно. Підсвідомо злих намірів у Печоріна немає (наприклад, він зовсім не хотів вбивати Грушницького), але герой вчиняє так. І в цьому Печорін опиняється частиною соціального світу, що підтверджує не роз’яснені і фатальні катастрофи. Він одночасно постає і катом і жертвою. У висновку майже всі персонажі стають жертвами Печоріна, у грі його егоїстичних страстей. Лермонтов відмовляється «судити» героїв, в тому числі і Печоріна, з ідеальних морально-дидактичних позицій. Це стало важливим ступенем в розвитку соціально-психологічного роману.

Якщо прийняти точку зору фаталістів, стверджуючих, що світом править незвідана сила (доля, фатум), тому боротьба неможлива і немає сенсу. Але чи існує фатум? Фатум – це коло, із якого герой не може вирватися.

Два перших епізоди повісті «Фаталіст» не залишають сумнівів в тому, що фатум існує. Раніше Печорін тільки випробовував долю, тепер він намагається зрозуміти, що ж таке страшний фатум – людська доля. В шаленій козачій станиці раптово виникає головне запитання світової філософії. За словами Печоріна, «доказательство было потрясающим»: Вулич загинув, «уж так у него на роду было написано...».

Похмурий Вулич на очах у героя робить свій жорстокий експеримент, грає в «російську рулетку» з долею на своє життя і на перший раз виграє. Печорін після цієї сцени по-філософськи замислився не лише про долю окремої особистості, але і про долю всього світу, про історії. Життя на війні змінюється швидко і друга зустріч хороброго Вулича зі смертю і долею закінчується трагічно: він був убитий п’яним козаком. Знову Печорін замислився: випадок це чи передбачення? І раптово Печорін сам вирішує, як Вулич, зіграти в «російську рулетку» зі смертю і випробовує свою долю. Він швидко кидається в хату назустріч кулі козака і бере його за руки. Всі вітають Печоріна з героїчним захватом злочинця, але він по-справжньому не вірить у фаталізм і передбачення. Вийшовши переможцем із смертельної схватки зі злочинцем, він засумнівався в існуванні долі, тому залишився живим не через волю долі. Його врятували від неминучої загибелі розум, хоробрість.

В «Фаталісті» Печорін замислюється про людську долю, життя і смерть, про суд і провину, то вірить, то сумнівається і в цих великих сумнівах і філософських роздумах закінчується його повість, щоденник і саме його життя, тому що сумний і одинокий «герой нашого часу» помирає, повертаючись із Персії. Такий філософськи «відкритий» фінал цього реалістичного психологічного роману, що виріс із циклу романтичних повістей.

4.4. Роль пейзажів у романі «Герой нашого часу»

Важливу роль в розумінні авторської концепції всього роману і окремих його частин мають пейзажі. Описи природи створюють обстановку, фон дії, що відображає психологію героїв, проясняє авторську позицію. В «Белі» природа показана в сприйнятті романтично настроєного розповідача: «Направо и налево чернели мрачные, таинственные пропасти, и туманы, клубясь и извиваясь как змеи, сползали туда по морщинам соседних скал, будто чувствуя и пугаясь приближения дня. Тихо было все на небе и на земле, как в сердце человека в минуту утренней молитвы…»[29; 650]. По різному сприймають вид із Гуд-Гори розповідач і Максим Максимович, що призвичаївся до краси Кавказу, як до свисту пуль, і звертав увагу в першу чергу на прикмети, що попереджали непогоду. Кінець розповіді про долю Бели попереджає опис негода в горах: природа дисгармонічна і небезпечна, що прямо поєднується із трагічною розв’язкою долі Бели.

В повісті «Максим Максимович» розповідач розповідає про те, що хоче позбавити читача «от описания гор, от возгласов, которые ничего не выражают, от картин, которые ничего не изображают»[29; 678]. Тут мається на увазі, романтичні штампи – ефектні, яскраві, що нічого не розповідають серцю читача пусті описи. Відмова від них повинна визвати у читача довіру до розповідача, який поступово зустрінеться із Печоріним і опише його.

Пейзаж «Тамані» заснований на двох мотивах, що традиційні для романтизму – море і місяць: «Внизу с беспрерывным ропотом плескались темно-синие волны. Луна тихо смотрела на беспокойную, но покорную ей стихию…»; «Луна начала одеваться тучами, и на море поднялся туман»[29; 686]. Море в тумані внутрішнє протиставлено із характером Печоріна і «русалки». Місячне сяйво придає пейзажу одночасно і натуралістичний, і фантастичний колорит, що додає сприйняттю дівчини-контрабандистки як «русалки». Сумна проза життя, бідний побут сприймається через романтичне світосприйняття героя. «Перехідний» пейзаж характерний для роману: ніч завжди освітлена – місяцем чи зірками («Тамань», «Фаталіст»), що створює атмосферу неясності, змінам і несподіваності.

В «Княжій Мері» пейзаж більш виражений і реалістичний, хоча і тут інколи відчувається романтична інтонація. Вона пов’язана із «авторством» Печоріна. Герою притаманна тонка спостережливість, гарне знання внутрішнього життя природи, глибоке сприйняття, чуйність до звуків і кольорам природного світу. Ось почуття Печоріна перед дуеллю, що викликанні природою: «Я не помню утра более голубого и свежего! Солнце едва выказалось из-за зеленых вершин, и слияние первой теплоты его лучей с умирающей прохладой ночи наводило на все чувства какое-то сладкое томленье… Я помню – в этот раз, больше чем когда-нибудь прежде, я любил природу… как жадно взор мой старался проникнуть в дымную даль! Там путь все становился уже, утесы синее и страшнее, и наконец они, казалось, сходились непроницаемою стеною»[29; 726-727].

Для Печоріна немає більш сильнішого,прекрасного і високого почуття, ніж почуття природи: «Нет женского взора, которого бы я не забыл при виде кудрявых гор, озаренных южным солнцем, при виде голубого неба, или внимая шуму потока, падающего с утеса на утес»[5; 695]. Природа як «преддверие идеала» протистоїть жорстокій метушні чи пустим пристрастям людини. Точний опис П’ятигорська, що приведений на початку повісті, то в контексті роману набуває символічний смисл, що останніми рядками визиває асоціації із віршем «Парус»: «Весело жить в такой земле! Какое-то отрадное чувство разлито во всех моих жилах. Воздух чист и свеж, как поцелуй ребенка; солнце яркое, небо синее, - чего бы, кажется, больше? – зачем тут страсти, желания, сожаления?»[29; 688]. Ці асоціації у фіналі повісті підкріплюються розгорнутою самохарактеристикою героя: Печорін порівнює себе із матросом розбійницького корабля, який сумує і стомлюється на мирному узбережжі, із тугою видивляється на горизонті довгоочікуваний парус.

В переживаннях героїв, що визванні природою, багато автобіографічного. Розповідач, розповідаючи про свої почуття на вершині Гуд-Гори і описуючи конкретні деталі, відмічає невизначеність свого психологічного настрою, що не піддається однозначній, точній характеристиці: «… снег хрустел под ногами нашими; воздух становился так редок, что было больно дышать; кровь поминутно приливала в голову, но со всем тем какое-то отрадное чувство распространилось по всем моим жилам, и мне было так весело, что я так высоко над миром, - чувство детское, не спорю, но , удаляясь от условий общества и приближаясь к природе, мы невольно становимся детьми: все приобретенное отпадает от души, и она делается вновь такою, какой была некогда и верно будет когда-нибудь опять. … И все эти снега горели румяным блеском так весело, так ярко, что, кажется, тут бы и остаться жить навеки»[29; 652 - 653]. В словах розповідача відбилось сприйняття природи самим Лермонтовим, який у 1837 році писав С.А. Раєвському із Тифліса: «… лазил на снеговую гору (Крестовая) на самый верх, что не совсем легко; оттуда видна половина Грузии, как на блюдечке, и, право, я не берусь объяснить или описать этого удивительного чувства: для меня горный воздух – бальзам; хандра к черту, сердце бьется, грудь высоко дышит – ничего не надо в эту минуту; так сидел бы да смотрел целую жизнь»[29; 767].

У «Фаталісті» конкретний нічний пейзаж в роздумах героя про відповідність зірок и людських доль переключається у «всесвітній». Виникає своєрідний пейзажно-філософський ліричний відступ, що пояснює філософський зміст образу Печоріна і повісті «Фаталіст» як епілог роману.

Пейзажі «Героя нашого часу» багато в чому близькі по описам природи в ліриці Лермонтова. Улюблений лермонтовський пейзаж – гори і хмари («Демон», «Мцыри», «Утес», «Тучи»). В його віршах майже постійно присутні небо – недоступна область мрій і стремління ліричного героя, він одержимий зірками – їхнім вологим мерехтливим блиском, їхнім високим недосяжним рядом і згодою («Небо и звезды», «Звезда», «Демон»). «Лермонтов внес в русский поэтический пейзаж вертикальное измерение – устремленность ввысь. … «Высота» как основной пространственный и ценностный ориентир предопределила и приверженность поэта природе Кавказа. … Ни у кого из русских поэтов не было такого чувства отторгнутости от природы и такой жажды растворения в ней. … Никто лучше Лермонтова не изображал величавую гармонию вселенской жизни, эти «хоры стройные светил», перед которым человек обречен быть завистливым соглядатаем»[38; 218 - 219]. Лермонтов першим став, говорячи про людину, брати порівняння із світу природи – не лише робити природу подібною до людини , як це було прийнято в поезії, але й «оприроднювати» людину. Природа в таких порівняннях – більш самостійна: «… душа, страдая и наслаждаясь, дает во всем себе строгий отчет и убеждается в том, что так должно; она знает, что без гроз постоянный зной солнца ее иссушит…»[29; 266]. Природа у Лермонтова виступає як високий ідеал, до якого стримиться герой, як область блаженства, в якій гармонічно вирішуються всі протиріччя буття і душа стає причетна до вічності (порівнюється в «Когда волнуется желтеющая нива…», «Выхожу один я на дорогу… »). Опиняючись тією точкою відліку, по якій людина визначає свою «особистість» у світогляді, «природа выступает как духовный абсолют, заостряющий и вместе с тем снимающий трагедию людского несовершенства»[38; 219].

4.5. Жінки в житті Печоріна

Основа творчості письменника - натхнення, надіслане згори. І це натхнення має жіноче начало. Невипадково муза - жінка. До жіночих ніг складають шпаги, в ім'я жінки здійснюють подвиги, заради неї ж ідуть на злочини. Вона - краса, яка врятує світ. У російській літературі жінки оспівані особливо вражаюче. Кожен письменник, зображуючи свою героїню, прагне передати через неї своє уявлення про прекрасне. Ставлення письменника до свого героя найчастіше розкривається саме через ставлення цього героя до жінки: йому дана краса, але як зуміє герой обійтися з тим, що дано йому? Письменники, зображуючи в творах кращих своїх героїнь, виражали через них свою життєву філософію. Жінка - джерело радості, сили та натхнення. А про своє покоління Лермонтов писав: " И ненавидим мы, и любим мы случайно, ничем не жертвуя ни злобе, ни любви, и царствует в душе какой-то холод тайный, когда огонь кипит в крови " [33; 125]. Ці слова, як не можна краще розкривають характер головного героя Печоріна і його ставлення до жінок.

На життєвому шляху Печоріна зустрілись чотири дівчини: дівчина-контрабандистка («Тамань»), Мері Ліговська («Княжна Мері»), Віра («Княжна Мері»), Бела («Бела»). Для всіх цих дівчат зустріч з головним героєм була роковою.

Образ дівчини-контрабандистки романтичний. Для цієї дівчини характерні різкі зміни в настрої, вона весела, пісні, які співала на березі моря, нагадують народні. Дівчина стримиться до свободи, смілива, рішуча, щоб добитися свого, вона готова на будь-що. Печорін, зустрівши цю дівчину, називає русалкою. Але герой не закохується в неї, він лише як «мисливець за пригодами», хоче розкрити контрабандистів, тому він погоджується на прогулянку по морю із дівчиною, хоч сам не вмів плавати. З цієї зустрічі нічого не вийшло, лише те, що його обікрав сліпий хлопчик, а контрабандисти з русалкою втекли. Я вважаю, що образ дівчини в цілому схожий на образ людини, яка знає ціну вільного життя, що живе поряд з ризиком і небезпекою.

Бела – цілісна гармонічна постать. В коханні до Печоріна вона побачила сенс життя. У неї багато хороших людських рис, такі як: гідність, чуйність, відвертість, почуття власного достатку, готовність на самопожертвування заради коханої людини. Її кохання не було інстинктом бажання, порив її серця глибоко по-людськи розумний. Вона хоче, щоб за нею визнали право вільного вибору «Я не раба его», - с гордостью отвечает Бела. «Да, - писал Белинский о ней, - это была одна из тех глубоких женских натур, которые полюбят мужчину тотчас, как увидят его, но признаются ему в любви не тотчас, отдадутся нескоро, а отдавшись, уже не могут больше принадлежать ни другому, ни самим себе…»[4; 287]. Про боротьбу суперечливих почуттів, про зміну настроїв Бели, читач здогадується, стежачи за її вчинками та вслуховуючись в її скупі репліки. Коли Печорін охолов «до цієї бідної дівчинки», вона помітно почала «сохнути», личко її витягнулось, великі очі померкли.

Бела привернула увагу Печоріна цілісністю своєї безпосередньої натури. Незважаючи на її становище полонянки, Бела показана як цілісний сильний і незалежний характер. Тому особливо велике значення має її відношення до Печоріна. Її любов до нього підкреслює значущість натури самого Печоріна. У співвідношенні з Белою Печорін розкривається одночасно і в своїй любові до неї, і в жорстокості, що призвів її до трагічної загибелі.

Мері Ліговська – добре вихована міська симпатична дівчина, розумна, здібна на глибокі почуття і дуже сентиментальна. Але автор описує Мері не як «просту дівчину» з її природними, людськими мріями і почуттями, але і як аристократку, дівчину із вищого світського середовища. Княжна самозакохана, горда, навколо неї знаходяться красиві шанувальники, але вона «смотрит на них с пренебрежением», як помітив це лікар Вернер.

Печорін спочатку привлік її увагу лише як людина здібна розвіяти нудьгу, а загадкова розповідь героя про себе, про те, як він опинився не зрозумілим середовищу, призводить до того, що Мері стає його шкода. Його сильний характер привернув юну Мері, яка відчула, на скільки Печорін привабливий, навіть зі своїми вадами. Забувши про аристократичну гордість, Мері потягло до сильної особистості. Зачарована силою духу Печоріна, вона покохала його, але не зрозуміла його буремної, суперечливої душі. Вона не знала, що життя цього чоловіка «проходило в борьбе с самим собой и миром». Як же зрозуміти світській барині, що Печорін незадоволений саме світським життям! Він відштовхує її, виховану цим середовищем, яке йому чуже, вороже. А Мері наївно думає, що Печорін не зізнається лише тому, що боїться отримати відмову від її матері. «Говорите правду, - уговаривает бедненькая своего мучителя. - Видите, я много думала, стараясь объяснить, оправдать ваше поведение; возможно, вы боитесь препятствий от моих родных ... это ничего, когда они узнают ..., я их уговорю». Бідна Мері! Який страшний удар отримала вона у відповідь на своє признання від щирого серця! «Я вас не кохаю», - холодно відповів Печорін.

Лермонтов майстерно розкриває душевне страждання княжни. Сумні очі, схилена голова, схрещені на колінах руки – все говорило про душевні страждання дівчини. Той же прийом автор робить в описі трагічної сцени прощання Печоріна і Мері. Признання від щирого серця прискорило розрив Мері із Печоріним, тому що більше всього на світі, він боявся втратити свою незалежність. На останній зустрічі вигляд Мері визвав у нього почуття жалю. «Це ставало нестерпно: ще б одна хвилина і я б впав до її ніг», - признається Печорін. Почуття до Григорія Печоріна приносять княжні лише страждання і приниження [5; 55].

Автор у романі показує лише один образ жінки, в яку по-справжньому закоханий Печорін – це Віра, далека родичка княгині, з якою він давно познайомився. Віра кохала його, але вона була заміжня, і це кохання не могло принести нічого, крім страждань. Віра знає про це, але заради свого кохання йде на великі жертви. Образ Віри для Печоріна ідеальний, тому що лише вона повністю його розуміла і, не дивлячись ні на що, все рівно його кохала. Коли про все дізнається чоловік Віри, вони від’їжджають, залишаючи П’ятигірськ. Віра залишає Печоріну записку, яку прочитавши, він розуміє, що вона для нього «дороже всего на свете, дороже жизни, достоинства, счастья».

Жіночі образи в романі дуже різні. Лише героїня повісті «Тамань» змінила своє життя на краще, тому що була знайома з Печоріним недовго, хоча і їх коротке знайомство могло закінчитися для одного з героїв трагічно. Всі ці жінки гідні поваги, всіх їх дуже шкода, тому що вони не змогли найти своє щастя поруч з Печоріним. Ні одна з них в цьому не винна, тому що значну роль в їхніх відносинах з героєм зіграла думка суспільства.

Висновки

Підсумовуючи, варто зазначити, що М.Ю. Лермонтов – великий поет, дивовижний лірик, романтик. Його не випадково називали російським Байроном. Йому близьке все суб’єктивне, одинокий світ бентежної душі, кохання і гнів, бурхлива і незряча діалектика страстей. Все це поет виражав у своїх віршах, поемах, романтичних драмах. А роман – це епічний жанр, об’єктивний, потребуючий висоти погляду письменника, історичної точки зору, в якому спостерігається дистанція між автором і героями.

У першому розділі, насамперед, було показано, що в якому б жанрі Лермонтов не виступав – в поезії, в прозі чи драматургії, на все накладався відбиток його генія. Поет показує всі слабкі сторони свого покоління: егоїзм, безплідність дійсності, холодність сердець, а також протиріччя між героїчною натурою, яка потребує волі, світла, активної діяльності і реального положення героя в світі, якому не потрібні його подвиги. Поет впевнений в тому, що воля не приходить сама по собі: за неї борються, страждають і з гордістю помирають («Дума»). Автор в своїх поемах розкриває психологію героїв, в яких розповідь ведеться від імені героя.

У другому розділі розкривається романтична традиція в незавершеному романі «Вадим». Фізична і моральна подібність між Вадимом і "героями-монстрами" Гюго і Шиллера (Ган Ісландець, Квазімодо, Клод Фролло, Франц Моор) ставлять героя юного Лермонтова у визначений типологічний ряд. Особливо розроблене і питання про зв'язок філософської проблематики роману з романтичною метафізикою добра і зла.

При багатьох історико-літературних паралелях у "Вадимі" відкрито проявилася індивідуальність авторської позиції, які формують сюжетну і образну структуру роману; початком виступає напружений романтичний ліризм. У силу цього "Вадим" типологічно ближче до романтичної поеми, ніж до яких-небудь видів сучасних російських чи європейських романів.

Також аналізується образ головного героя – Вадима. Вадим зображений Лермонтовим послідовно романтично. Він захоплений одним всепоглинаючим гіпертрофованим бажанням помсти, це єдина сила, рушійний сюжет. Його зовнішній вигляд демонічний, його патетична мова свідчить про те, що спрага помсти володіє героєм. Але побутові картини, а також сцени з участю народу, частково і пейзажі і портрети написані в більш об'єктивній манері, більш повсякденній і, у відповідності з предметом зображення, характерною мовою. Так у романі пробиваються реалістичні ноти, обумовлені виходом за межі суб’єктивної свідомості, зверненням до об'єктивної дійсності.

В третьому розділі розкрито особливості психологічного зображення світу і людини в ньому в незавершеному романі «Княгиня Ліговська», який Лермонтов пише у 1836 році (надруковано у 1882 р.) Саме тут перед нами вперше з'являється Григорій Олександрович Печорін. Вже в цьому романі його характер розкривається в основному реалістично. У «Княгині Ліговській» є елементи подібності зі світськими повістями. Так само, як і в світських повістях, в «Княгині Ліговській» основою розвитку сюжету є любовна інтрига, майже всі персонажі - світські люди, дія розвивається в тому ж світському суспільстві; так само, як і в світських повістях, велике місце займають описи обстановки , портрети і, нарешті, так само багато уваги приділяється темі «світу». Але разом з цим у романі з'являється стільки нових, і ідейних і художніх, не властивих світським повістям, мотивів, що вона вже не може бути зарахована до світських повістей, бо стоїть незмірно вище їх. У «Княгині Ліговській», паралельно зі звичайною світської темою любові та любовної інтриги, розвивається тема бідного чиновника. В особі цього бідного чиновника у романі з'являється не тільки новий, незвичайний для світської повісті, персонаж, але й нові ситуації (зіткнення бідного чиновника з гвардійським офіцером) і нові описи (бідної квартири чиновника, брудного, забитого мешканцями двору і т. д.).

У творі Лермонтова порушена звичайна для світських повістей замкнутість життя світської суспільства. Автор показує це суспільство в протиріччі, в зіткненні з навколишнім середовищем. Це перша досить істотна відмінність «Княгині Ліговської» від світських повістей. Але й саме світське суспільство малюється Лермонтовим зовсім по-іншому. Замість шаблонного опису персонажів «світу», - у Лермонтова прагнення до їх індивідуалізації; замість парадної сторони життя світського суспільства - спроба зображати його будні «без прикрас і без пощади», замість морального осуду світла - гнівне викриття і заперечення його. Вихваляти світ Лермонтов зовсім не збирається, вважаючи, очевидно, це справою безнадійною. Завдяки всьому цьому тема «світу», якою займалися всі світські оповідачі, набуває у Лермонтова зовсім інше звучання.

У четвертому розділі розкрито філософсько-психологічний твір «Герой нашого часу»: від характеристики героя і суспільства, внутрішнього світу героя та жіночих образів до аналізу сюжету. Реалізм роману багато в чому відрізняється від реалізму пушкінського роману. Автор показує і аналізує почуття героїв з такою глибиною і проникливістю, яких ще не знала література його часу. Так назвавши свій роман, Лермонтов робить проблему складною, виносить за рамки особистого рішення. Насправді, можливо, цей час породив таких героїв!

Примітно, що Лермонтов не дав "Герою нашого часу" жанрового позначення. Це "твір", як назвав його Лермонтов, складається з п'яти самостійних творів і двох передмов. У відповідності з поставленим завданням - розкрити "історію душі людської" - і дотримуючись жанровим традиціям літератури, і перш за все, зайнятий внутрішнім світом людини, більша частина повістей, що складають роман (три з п'яти), є щоденником Печоріна, його "журналом". Але щоденником у власному сенсі є тільки центральна повість "журналу" - "Княжна Мері", "Тамань" і "Фаталіст". Так об'єктивність роману зсередини руйнує традиційний суб'єктивістський жанр щоденника.

Образ "героя часу", що отримав втілення у ліричної стихії Лермонтовській поезії, в романі "Герой нашого часу" (1839) розкривається не тільки психологічно. Роман Лермонтова - це його спроба дати аналіз стану сучасного суспільства, досліджувати ту моральну атмосферу, в якій зріють паростки нового життя. Печорін - герой свого часу - тим і відрізняється від усіх інших персонажів роману, що він - єдиний, хто вміє взяти на себе всю тяжкість відповідальності судити не тільки оточуючий його суспільство, але й бути критичних по відношенню до себе. Лермонтов представляє читачеві можливість вивчити різні сторони життя в їх співвідношенні з долею окремої людини, а долю людини розглянути на тлі суспільно-історичних обставин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андроников И.Л. Исторические источники «Вадим». – В кн.: «Лермонтов. Новые разыскания». М.: «Советский писатель», 1947.

2. Андреев-Кривич С.А. Всеведенье поэта. М., 1973.

3. Анненкова В. И. Из воспоминаний // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

4. Белинский В.Г. Взгляд на русскую літературу. – М.: Современник, 1983. (Б-Ка «Любителям рос. словесности»).

5. Белинский В.Г. Стихотворения М.Ю. Лермонтова // Белинский В.Г. Собр. Соч.: В 9т. – Т.3. – М.: Худ. Лит., 1978.

6. Белинский В.Г. Полные собрания починений. Т. 1-13. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1955-1959.

7. Боткин В.Г. Литературная критика. Публицистика. Письма. М., 1984.

8. Вацуро В.Э. Лермонтов М.Ю. История всемирной литературы. – М.: Просвещение, 1989.

9. Виноградов И. Предисловие к «Герою нашого времени» Лермонтова. М., 1974. (серия «Народная библиотека»).

10. Виноградов В. Стиль прозы Лермонтова. «Литературное наследство». М., 1941.

11. Виноградов И. Философский роман Лермонтова. – М., 1987.

12. Вырыпаев П. А. Лермонтов: Новые материалы к биографии. — 2-е изд. — Саратов: Приволжское кн. изд-во, 1976.

13. Высковатый П.А. М.Ю. Лермонтов. Жизнь и творчество. М.: Современник 1987. – Б-ка «Любителям российской словесности».

14. Герцен А. И. Из статьи "Русская литература: Михаил Лермонтов" // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

15. Гершензон Д. Я. Лермонтов в русской критике // Жизнь и творчество М. Ю. Лермонтова: Исследования и материалы: Сборник первый. — М.: ОГИЗ; Гос. изд-во худож. лит., 1941.

16. Герштейн Э. Г. Судьба Лермонтова. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Худож. лит., 1986.

17. Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

18.Гиллельсон М. Лермонтов в воспоминаниях современников // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

19.Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

20.Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

21.Эпштейн М.Н. Природа, мир, тайник вселенной…: Система пейзажных образов в русской поэзии. – М.: Высш. Шк., 1990.

22. Иванов С.В. Лермонтов. Жизнь и творчество. М.: Издательство «Просвещение», 1964.

23. Коровин В.И. Творческий путь М.Ю. Лермонтова. М., «Просвещение», 1973.

24. Лермонтов М.Ю. «И там же был слишком счастлив…»: Стихотворение. Поэма. Драма. Документы. Свидетельства современников. Разыскания исследований / сост. и предисл. Вл. Б. Муравьева. – М.: Моск. Рабочий, 1986. – (Московский Парнас).

25. Лермонтов М.Ю. Сочинения в двух томах. Том второй / Сост. И Комм. И.С. Чистовой; Ил. В.А. Носкова. – М.: Правда, 1990.

26. Лермонтов М.Ю. Сборник статей и материалов. Ставропольск. книжн. изд., 1960.

27. Лермонтов М.Ю. Избранные сочинения./ Сост. В. Вацуро и И. Чистовой; Вступ. Статья В. Вацуро; Примеч. И. Чистовой; Худож. Ф. Константинов. – М.: Худож. Лит., 1983. (Б-ка классики. Русская лит-ра).

28. Лермонтов М.Ю. в воспоминаниях современников./ Редкол.: В.Вацуро, Н. Гей, Г. Елизаветина и др.; Сост., подгот. текста и коммент. М. Гиллельсона и О.Миллер; Вступ. статья М.Гиллельсона. – М.: Худож. лит., 1989. (Литературные мемуары).

29. Лермонтовская энциклопедия. Гл. ред. В.А. Мануйлов. – М.: «Советская энциклопедия», 1981.

30. Лермонтов М.Ю.: Личность и творчество Михаила Лермонтова в оценке русских мыслителей и исследователей. Антологія. СПб., 2002.

31. Лермонтов М.Ю.: Исследования и материалы/ред. кол.: М.П. Алексеев/отв.ред./и др. – Л.: Наука, ЛО, 1979.

32. Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., «Наука», 1964.

33.Максимов Д.Е. Поэзия Лермонтова. Изд. «Наука», Москва-Ленинград, 1964.

34. Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., «Наука», 1964.

35. Маркович В.М. Проблема личности в романе Лермонтова «Герой нашего времени», 1963.

36. Маркович В.М. «Герой нашего времени» и становление реализма в русском романе, 1967.

37. Мануйлов В.А. Роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени». Комментарий. Изд. 2-е, доп. Л., «Просвещение», 1975.

38. Михайлова Е.Н. «Княгиня Лиговская». – В кн.: «Проза Лермонтова». М., 1957, гл. IV .

39. Михайлова Е.Н. Идея личности у Лермонтова и особенности ее художественного воплощения. – М.: ОГИЗ, 1941.

40. Михайлова Е.Н. Жизнь и творчество М.Ю. Лермонтов: Исследования и материалы: Сборник первый. – М.: ОГИЗ, 1941.

41. Набоков В.В., Лекции по русской литературе. Чехов, Достоевский, Гоголь, Горький, Толстой, Тургенев. - М., 2001.

42. Пиксанов Н.К. Крестьянское восстание в «Вадиме» Лермонтова. – «Историко-литературный сборник». М., Гослитиздат, 1947.

43. Пиксанов Н.К. Крестьянское восстание в «Вадиме» Лермонтова. – «Историко-литературный сборник». М., 1947.

44. Удодов Б.Т. Роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени». – М.: Просвещение, 1989.

45. Фохт У.Р. М.Ю. Лермонтов. Логика творчества. – М.: Издательство «Наука», 1975.

46. Шан-Гирей Э. А. Воспоминание о Лермонтове // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

47.Шеховцова Т.А. Михаил Лермонтов. – Харьков: Веста: Издательство «Ранок», 2003. - (Серия «Школьная программа»).

48. Щеголев П.Е. Книга о Лермонтове, т. 1-2. - Л: «Наука», 1929.