Зміст

Вступ

Розділ 1. Специфіка концепції «епічного театру» Бертольта Брехта

Розділ 2. Принципи «епічного театру» у п’єсі Брехта «Матуся Кураж та її діти»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Бертольт Брехт вірить у «мирні можливості для возз'єднання німецьких земель, мирні і вільні». У 1956 році ця теза була не дуже популярною в світі, розколотому на два непримиренних блоки. Але Брехт, як і завжди, говорив те, що йому підказувало серце. Для нього найвищим виявом гуманізму було безумовне визнання права людини і права народу на таке життя, якого вони прагнуть.

14 серпня 1956 року Брехт помер. На його могилі немає пишних постаментів — лише надгробна плита, де викарбувано: «Вегtolt Вгеcht». І ці два слова вже ніхто не може викреслити з історії світової літератури.

Бертольт Брехт найбільший представник німецької літератури ХХ століття, художник великого й малого таланту. Його перу належать п’єси, вірші, новели. Він театральний діяч, режисер і теоретик мистецтва соціального реалізму. П’єси Брехта, дійсно новаторські дивлячись на їх зміст і форму, обійшли театри багатьох країн світу, і усюди знаходили признання у найширших колах глядачів.

Що до іноземних мислителів, то С. Каффнер у «Драматургії першої половини ХХ ст.» зробив висновок, що Бертольт Брехт «…починаючи вже з його перших театральних рецензій, віршів та п`єс, завжди супроводжувався різкою полемікою, його творчість була приводом для гострих естетичних дискусій та ідейно-політичної боротьби. Так було в Мюнхені та Берліні у 20-х — на початку 30-х років, так було і в період його перебування в еміграції, й після повернення на батьківщину [7, с.210].

Під впливом подій, які були відмічені навесні 1918 року, коли Брехт мусив піти до армії й стати санітаром в аугсбурзькому військовому шпиталі, була написана "Легенда про мертвого солдата" у якій він описав свої враження від «м’ясорубки» гвинтиком якої самому довелося стати, п’єса була сповнена нещадного сарказму, спрямованого проти німецького мілітаризму.

Розчарування в революційних силах німецького народу відображено у його творчості, зокрема в драмі «Бій барабанів серед ночі (1919)». 29 вересня 1922 р. ім'я Б. Брехта стало відомим усій Німеччині: цього дня відбулася прем'єра п'єси «Бій барабанів серед ночі», а 24-річний драматург отримав літературну премію імені Клейста. Незважаючи на безсумнівний тріумф у світі мистецтва, буржуазна публіка не сприйняла завзятого молодого письменника. У листопаді 1923 р. під час гітлерівського путчу в Мюнхені його ім'я було занесене до чорного списку осіб, які знаходилися під особливим наглядом цензури. У своїй статті «Бертольд Брехт» Л. Фейхтвангер помічає, що ці ранні п`єси («Барабанний бій у ночі», «Ваал»), написані «дикою, міцною, кольоровою мовою, не вичитаною з книг, а підслуханою з вуст народних», були вільні від патетичної декламації і звичайних для експресіоністичної драми [9, с.752].

У кінці 20-х – на початку 30-х років Брехт створив серію «повчальних п’єс», продовжуючи найкращі традиції робочого театру і призначених для агітації і пропаганди передових ідей. До них відносяться «Баденська повчальна п’єса», «Найвища міра», «Хлопчик, говоривший «так»» та інші. Найбільш вдалі з них – «Свята Іоанна скотобоєнь» та інсценізація горьківської «Мати».

У 1926 г. Брехт закінчив роботу над п’єсою «Що той солдат, що цей», яку він пізніше вважав першим зразком епічного театру. Елізабет Гауптман робить висновок в аналізі «Дослідження нового методу»: «Після постанови п`єси «Що той солдат, що цей» Брехт придбав книги про соціалізм і марксизм... Він пише: «Я по вуха у «Капіталі». Мені тепер необхідно все це точно знати...» [4, с. 277].

В 1928 р. Б. Брехт був змушений переїхати до Берліна після постановки «Тригрошової опери». Б. Брехт розумів, що життя потребує ідейно-філософського осмислення, вимагає від художника свого вираження у мистецтві адекватній естетичній формі.

Віра в те, що навіть самі близькі можуть нас зрадити («Шпигун»), зрада своєму професіональному обов’язку і життєвому призначенню через страх («Правосуддя», «Професіональні хвороби»), згода з шовіністичним викривленням науки («Фізики»)—все це володіє внутрішньою єдністю, все це викриття фашистської отрути. Не менше уваги Брехт виділяє викриттю злочинних методів фашизму і лицемірної демагогії «третього рейха» сцени «Крейдяний хрест», «Чорний папір», «Радіочас для робочих», «Ящик», «Зимня допомога».

У 1941 р. він відплив на кораблі в еміграцію до США. Емігранти практично не мали можливості видавати свої твори рідною мовою, а тим більше ставити їх на сцені. Але саме в еміграції Б. Брехт написав свої найкращі п'єси: «Страх і відчай у Третій імперії» (1935-1938), «Добра людина з Сезуану» (1938-1940), «Матінка Кураж та її діти» (1939), «Життя Галілея» (1939), «Ваал», «Кавказьке крейдяне коло" (1944).

По багатству змісту, різноманітності емоційних відтінків, п’єса «Страх і відчай у Третій імперії» увійшла у німецьку драматургію, як класичний антифашистський твір.

«Тригрошова опера» Брехта — це переробка п’єси англійського драматурга XVIII в. Гея «Опера бідних»».

Непримиримість «звичайного» та «соціального» у класовому суспільстві розкрита і у драмі «Добра людина з Сичуаня» (1938). В ній розповідається про те, як три видніших бога, наслухавшись за тисячі років достатньо криків, відправились у мандрівку по Землі.

У п’єсі «Свята Іоанна скотобоєнь» (1929—1930) Брехт пародійно використовує багаторазово зображену в літературі історію Жанни д'Арк. Перед приходом Гітлера до влади Брехт пише п’єсу «Круглоголові и гостроголові» («Чухі і чіхі»). Відштовхуючись від Свіфта, він малює в ній країну Яху (назва взята з четвертої частини «Подорож Гуллівера» і нагадує про жорстоких і жалких людиноподібних істот). Часте звертання Брехта до сюжетів класичних, як раз і пояснюється тим, що це матеріал, найбільш годний для «виведення формул». Цією ж причиною є інтернаціональний розмах драматургії Брехта, перенесення дій його п’єс у самі різні країни світу: в Японію («Хлопчик, говоривший «так»»); в Китай («Добра людина з Сичуаня»); в Індію («Людина є людина»); в Грузію («Кавказьке крейдяне коло»); в Росію («Мати»); в Чехословакію («Швейк у другій світовій війні»); в Германію («Страх і відчай в Третій імперії»); в Фінляндію («Пан Пунтила і його слуга Матті»); в Італію («Життя Галілея»); в Іспанію («Тереса Каррар»); у Францію («Сни Сімони Машар», «Дні Комуни»); в Англію («Тригрошова опера»); в Америку («В хащі міст», «Свята Іоанна скотобоєнь», «Допит Лукулла»(1939), «Кар’єра Артуро Уї, котрої могло не бути»(1941)).

О. Чирков досліджував сенс вилову Б. Брехта – «В міру того, як я зростав, мені неприємними ставали люди мого класу», «Підтвердити ці слова можна обрисами з біографії, та тим, що він зображував їх в своїх п’єсах. Боротьба людей фізично та морально, злість, ненависть, все це оточувало тогочасний люд, а те, що Брехт приймав участь глядача на полі бою, де працював санітаром у військовому шпиталі. Все це відобразилось у думках, на серці, а потім і у творах автора, вже починаючи з віршів, п’єси «Ваал», «Барабани в ночі»…»[8, с.171].

Бертольт Брехт застерігав світ: «Культуру буде врятовано тоді, коли будуть врятовані люди!» Брехт закликав, звертаючись до совісті людства: «Необхідно підвестися на боротьбу і стати на перешкоді злочинам фашистів».

У сорокових роках Брехт пише п'єси, в яких зриває маски з новоявлених пророків фашизму, розвінчує його анти людяну психологію, демонструє убозтво і злиденність нацистських доктрин: «Кар’єра Артуро Уї, котрої могло не бути» (1941), «Швейк у другій світовій війні» (1944).

Провідним напрямом у німецькій драматургії того, часу був експресіонізм, який, за словами Брехта, «проголосив визволення людини і не здійснив його». Саме у цей час розгубленості та непевності Брехт заговорив про необхідність створення «бойового мистецтва» — мистецтва, що змушувало б людину визначити власну позицію в реальному житті, мистецтва, що, звертаючись до розуму людини, пробуджувало б цей розум від летаргічного сну. Він назвав його «епічним театром». Епічний театр Брехта є втіленням метода соціального реалізму, прагнення зірвати з дійсності містичні покрови, виявити справжні закони суспільного життя на ім’я її революційного змінення [1, с.277].

Б.І. Зінгерман прокоментував у своїх «Обрисах історії драми 20 століття», де дослідив причину створення Брехтом епічного театру: «З причиною, що привела Брехта до створення «епічного театру», допомагає його вислів про літературу. В есе «Про популярність детективного роману» Брехт вказує на деякі збіги детективного жанру і тієї художньої системи, що він створював протягом усього свого життя. Детективний жанр, писав Брехт, зосереджений на дослідженні причинності. ЇЇ джерела – не у суб’єктивній психології, а в соціальній дійсності. Причинність має статистичний характер». [11, с.380]

Головним своїм художнім завданням Брехт рахував втілення соціальної причинності. Дійсність XX століття — «нафта, інфляція, війна, соціальна боротьба» — впливово присутня у його творчості. Але вона була присутня в дуже незвичайному, перевтіленому й проясненому вигляді — як виключення в творі і представлені на роздум: читачів і глядачів соціальні закони, керівники людини. Боротьба Брехта за нові форми реалізму : була пов'язана з модифікацією цих законів насправді XX століття.

І. Фрадкін аналізує у «Літературі нової Німеччини» задачі акторів, для передачі сенсу епічного театру до глядачів «Брехт вимагав від актора не перевтілення, а осудження над героєм. Задача актора не в тому, щоб, розчинитись в образі, добиватися достовірності. «Не можна, щоб глядач залишав свій розум на вішалці», - писав Брехт, пробудити думку, дійти до серця глядача через розум – ось мета актора»[13, с.474].

Так як точної постійної дії над героєм не існує кожен розуміє зображені події по своєму і це дає привід до суперечок, відстоювань своєї думки.

Доля наслідування Брехта дуже показова, його система отримала світове признання, метод же вплинув тільки на найпрогресивніших художників. Саме тому майже всі теми зображені в творах Брехта і досі являються актуальними, що заслуговують дискусії та критики. Беручи до аналізу типовий приклад «епічного театру» «Матуся Кураж та її діти» ми бачимо паралелі у боротьбі за виживання, коли матуся Кураж іде на війну з метою заробити, не звертаючи ні на що уваги, та боротьба людей у Тридцятилітній війні. Кураж не розуміє причин втрати дітей, не розуміє своєї вини у цьому, та і люди не з’ясовують причину конфлікту, через який почалась війна, вони і далі намагаються ухопитись за «лаковий шматок». Класова боротьба існує усюди, сьогодні ми бачимо її у торгівлі, політиці, мистецтві і навіть в навчальних закладах.

Незважаючи на те, що існує велика кількість робіт присвячених творчості Брехта та специфіці епічного театру, тема даної роботи і досі залишається актуальною та вимагає вивчення далі. Задачі роботи полягають у аналізі принципів вивчення специфіки епічного театру Брехта; аналізі принципів епічного театру у п’єсі «Матуся Кураж та її діти».

брехт література епічний театр

Розділ І. Своєрідність «епічного театру» Бертольта Брехта

Індивідуальна своєрідність ранньої творчості Брехта значною мірою відображена у його ставленні до експресіонізму. Однак, на відміну від експресіоністів, Брехт прагнув тверезо оцінити діючі пружини життя та стимули людських вчинків. Філософічність і умовність його творів не тягли за собою відчуження від незмінних, але реальних сторін людського існування. Драматургія експресіоністів принципово однопланова. Умовність, підкоривша собі усі параметри п’єси, була реалізацією авторської ідеї про життя, відображаючи деякі важливі риси дійсності, але відходячи від конкретного життєвого матеріалу. Як виражався настороженим відношенням до експресіонізму австрійський романіст Роберт Музіль, – це був синтез без аналізу. Та все ж таки реальні взаємовідносини Брехта з експресіоністичною драмою не так однозначні.

Один з літераторів нової Німеччини зазначає «Значення ідеї розуму, народженої в полеміці з декадентським театром, ідея розуму вже в 20-х роках була протестом проти інтуїтивізму, фрейдизму та близьких йому течій». Логічним висновком з цього була вимога критичного ставлення до природи й суспільства. «Критичне відношення до ріки,- писав Брехт,- складається в тому, що виправляють її русло; до плодового дерева – у тому, що йому роблять щеплення; до пересуванні у пространстві – в тому, що створюються нові засоби транспорту; до суспільства – в тому, що його обновлюють». Символіка Брехта ніколи не мала містичного характеру, його деталі завжди матеріальні, його фантастика, гротеск підкорені звичайній земній, з усіх ідей. Та неодмінно, він був правий, коли у статті з програмною назвою «Широта і багатообразність реалістичної манери письма» писав: «Реалізму треба припускати широту, а не вузькість. Сама дійсність широка, багатообразна, суперечна...»

У другій половині 20-х років багато важливих рис світогляду й стилю Брехта набувають особливої ясності та визначеність з «новою діловитістю». Більшість без сумніву пов’язувало письменника з цим напрямком — жадібна пристрасть до прикмет сучасного в житті, активний інтерес до спорту, заперечення сентиментальної мрійливості архаїчної «краси» та психологічних «глибин» на честь принципів практичності, конкретності, організованості, та тому подібне і разом з тим багато, що відокремлювало Брехта від «нової діловитості», починаючи з його різко критичного відношення до американського способу життя. Усе більш проникаючись марксистським світоглядом, письменник вступав у безвихідний конфлікт з одним з головних філософських постулатів «нової діловитості» — з релігією техніцизму. Він повставав проти тенденції затвердити первісток техніки, що ліг соціальними і гуманістичними початками життя: досконалість сучасної техніки не засліплювала його на стільки, щоб він не вплів недосконалості сучасного суспільства напередодні другої світової війни. Перед уявним поглядом письменника вже вимальовувалися зловісні контури катастрофи, що насувається.

Якщо у статі "Про оперу" (1930) Б. Брехт розглядав театр, як два види мистецтва — емоційний та інтелектуальний, то в наступних працях, зокрема в "Маленькому органоні" (1948), відзначав їхнє злиття.

Художні засоби письменника завжди оригінальні, самобутні. Уродженець південної Німеччини, використовував у своїх текстах окремі елементи південно-німецького діалекту, його твори відзначаються своєрідним лаконізмом та простотою, повною відсутністю патетики.

Мова Б. Брехта — жива і яскрава, діалоги, незважаючи на загальний суворий колорит, відбуваються в швидкому темпі, монологів та самоаналізу, як правило, немає. Багато уваги драматург приділяв композиції п'єс. Він не використовував класичного розподілу на акти, а запровадив численні сцени — епізоди, які найчастіше мали заголовок, що визначав їх зміст.

Характер публікацій письменника почав змінюватися: замість віршів, оповідань, фрагментів із п'єс все частіше з'являлися невеликі статі та есе, що засуджували тогочасний стан жанру драматургії. У цих статтях поступово складалися уложення відомої "теорії епічного театру".

О.С. Чирков – аналізує, що "Бертольт Брехт став засновником теорії та практики епічного театру – театру пристрасної мистецької думки, спрямованої на перетворення світу і людини[8, с.320].

Брехт розрізняв два види театру: драматичний ("арістотелівський") та епічний. Драматичний прагне підкорити емоції глядача, щоб той випробував катарсис через страх і співчуття, щоб він всією своєю істотою віддався тому, що відбувається на сцені, співпереживав, хвилювався, втративши відчуття різниці між театральною дією і реальним життям, і відчував би себе не глядачем спектаклю, а особою, залученою у реальні події. Свою ж драматургію Брехт називає «неарістотелівською», «епічною», – це пояснюється тим, що звичайна драма будується на законах, сформульованих ще Арістотелем, – у його роботі «Поетика» він вимагав обов’язково того, щоб емоційно актор уживався в образ.

Епічний же театр, навпаки, повинен апелювати до розуму і вчити, розповідаючи глядачеві про певні життєві ситуації і проблеми, дотримувати при цьому умови, при яких той зберігав би якщо не спокій, то у всякому випадку контроль над своїми відчуттями і у всеозброєнні ясної свідомості й критичної думки, не піддаючись ілюзіям сценічної дії, спостерігав би, думав, визначав би свою принципову позицію і приймав рішення. Тобто театр повинен стати «школою думки», показувати життя з достовірно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, пропагувати передові ідеї, допомагати глядачеві зрозуміти змінний світ самому змінюватися.

Брехт підкреслював, що його театр повинен стати театром «для людей, що вирішили взяти свою долю у власні руки», що він повинен не лише відображувати події, але й активно впливати на них, стимулювати, будити активність глядача, змушувати його не співпереживати, а сперечатися, займати у суперечці критичну позицію.

Я.Г. Вовк і Л.Л. Безобразова з’ясували, що «узагалі, "теорія епічного театру" зумовлювала художні пошуки Б. Брехта протягом усього життя. Вона постійно змінювалася та розвивалася. Про це свідчить і велика кількість критичних праць, присвячених цій проблемі [7, с.165].

При цьому Брехт зовсім не відмовляється від прагнення впливати також й на почуття, емоції. Суспільній сенс цього протесту пояснений Брехтом в статті «Про театральність фашизму» (1939): «Найкраща властивість людини — це його здібність до критики... Той же, хто вживається в образ іншої людини, й при тому без залишку, тим самим відмовляється від критичного відношення до нього і до самого себе». Тому метод театральної гри, узятий на озброєння фашизмом, не може роздивлятися, як позитивний зразок для театру, якщо чекати від нього картин, які дадуть в руки глядачів ключ до дозволу проблем суспільного життя [15, с. 207].

Декілька із зіставлень:

Драматична форма театру:

- сцена "втілює" дію, залучає глядача до подій;

- виснажує його активність, збуджує емоції;

- переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій та змушує співпереживати;

- збуджує інтерес до розв'язки, звертається до почуттів.

Епічна форма театру:

- сцена розповідає про дію, ставить глядача в позицію спостерігача;

- стимулює його активність, змушує приймати рішення;

- показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати;

- збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму.[13, с.215]

Він уважно стежив за дослідами романістів— свого співвітчизника

Д. Дебліна, американця Дос Пассоса, ірландця Джойса. Не лише у Брехта, але, наприклад, і в неодноразово згадуваного їм в теоретичних статтях Дебліна постійно йдеться про епічне мистецтво, про відродження епосу і перетворення на цій основі роману. У своїх стаття Д. Деблін досліджував суть нової художньої орієнтації, яка зводилась до того, що переважна увага приділялася не внутрішньому світу людини, а його залежності від механізмів соціального пригноблення. В результаті виникала аналогія з давнім епосом: і тут і там суть конфлікту полягала в реакціях героя на черзі перешкод, поставлених на його шляху життям. Брехт в статі «Театр задоволення або театр повчання» (1936) пише: «Епічний автор Д. Деблін дав чудове визначення епосу, сказавши, що, на відміну від драматичного твору, твір епічний можна, умовно кажучи, розрізати на шматки, причому кожен шматок збереже свою життєдіяльність» [11, с.380].

«У новій драмі, створеній на рубежі століть – вивчає принцип характеристики головних героїв Б.І Зінгерман – герої зазвичай розташовуються не як раніше, не «один проти одного», а безпосередньо віч-на-віч з ворожою дійсністю»[11, с. 380].

Створюючи п'єсу нового типа, Брехт мав на увазі перш за все, те, що в сучасній капіталістичній дійсності, окрема людина перестала бути центром діючих подій, навіть тоді коли ці події особисті.

«Життя жінки, – писав він, – набагато менше залежить від вибраного нею супутника і значно більше від змін суспільної ситуації, ніж це було раніше». Навіть така «внутрішня подія», як хвороба, викликає перш за все «зовнішні» драматичні наслідки: довготривала хвороба сприймається як щось ганебне, як те, що треба приховувати –хворого звільняють, він більше не потрібний. «Свій життєвий досвід –писав Брехт –ми отримуємо в умовах катастроф. На матеріалі катастроф нам доводиться пізнавати спосіб, яким функціонує наше суспільне життя. Роздуми повинні розкрити «inside story» –внутрішню суть криз, репресій, революцій і воєн. Вже при читанні газет (але також при рахунках, сповіщень про звільнення, мобілізаційних повісток так далі) ми відчуваємо, що хтось щось зробив, щоб сталася явна катастрофа. Що ж і хто зробив? За подіями, про яких нас повідомляють, ми передбачаємо інші події, про яких нам не повідомляється. Вони і є справжні події»[11, с. 381].

Брехт теоретично обґрунтовує і вводить в свою творчу практику, як принциповість обов'язкового моменту, так званий «ефект відчуження». Метод соціалістичного реалізму, основа системи – «ефект відчуження» –естетична форма знаменитого положення К. Маркса : «Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його»[ 14, с.4]. Він розглядає його, як основний спосіб створення дистанції між глядачем і сценою, створення передбаченою теорією епічного театру атмосфери відносин публіки до сценічної дії. Прийоми «ефекту відчуження»: фантастика, гротеск у дусі теоретичних положень «епічного театру».

В.Г. Клюєв у своїй роботі «Театрально-естетичні погляди Брехта» докладно проаналізував, що система Брехта і схема між арістотелівським і епічним театром, уточнюються, зміняються протягом багатьох років. Дійсність представила в деякому очужені, схрещенні багатьох інтерпретацій, брехтівської та класичної [11, с. 386].

По своїй суті «ефект відчуження» – це певна форма об'єктивізації змальовуваних явищ, він покликаний звільнити від чар бездумний автоматизм глядацького сприйняття. Глядач пізнає предмет зображення, але в той же час сприймає його образ, як щось надзвичайне «відчужене»... Інакше кажучи, з допомогою «ефекту відчуження» драматург, режисер, актор показують ті або інші життєві явища, і людські типи не в їх звичайному, знайомому й надокучливому вигляді, а з якої – не-будь неочікуваної й нової сторони. Що змусить глядача здивуватися, по-новому поглянути на, здавалося б старі і вже відомі речі, активніше ними зацікавитися і глибше їх зрозуміти. «Сенс цієї техніки «ефекту відчуження», – пояснює Брехт, – складається в тому, щоб вселити глядачеві аналітичну, критичну позицію по відношенню до змальованих подій». Створена між глядачем і сценою дистанція, необхідна для того; щоб глядач міг «зі сторони» спостерігати і робити висновок, щоб він «сміявся над тим, хто плаче і плакав над тим, хто сміється», тобто щоб він далі бачив і більше розумів, чим сценічні персонажі; щоб його позиція по відношенню до дії була позицією духовного підняття і активних рішень. Це завдання, яке, згідно теорії епічного театру, повинні спільно вирішувати драматург, режисер і актор. Для останнього ця вимога носить характер, що особливо його зобов'язує. Тому актор повинен показувати певну людину у певних обставинах, а не просто бути їм. Він повинен в якісь моменти свого перебування на сцені стояти поряд із створеним їм самим образом, тобто бути не лише його втілювачем, але і його суддею. Це не означає, що Брехт повністю заперечує в театральній практиці злиття актора з образом. Але він вважає, що такий достаток може наставати лише моментами і загалом повинен бути підпорядкований розумно продуманою свідомістю певної трактовки ролі.

Теорія «епічного театру» і теорія «відчуження» є ключем до всієї літературної творчості Брехта у всіх жанрах. Вони допомагають зрозуміти і пояснити найістотніші, і принципово важливіші особливості: і його поезії, і прози, не кажучи вже про драматургію. Наприклад: Отаман розбійницької зграї – традиційна романтична фігура старої літератури – змальовується таким, що схилився над прибутково-видатковою книгою, в якій по всіх правилах італійської бухгалтерії розписані фінансові операції його «фірми». Навіть у останні години перед стратою він зводить дебет з кредитом. Такий неочікуваний і надзвичайний «відчужений» ракурс в зображенні злочинного світу стрімко активізує свідомість глядача, підводить його до думки, яка раніше могла не прийти йому в голову: бандит –той же буржуа, так хто ж буржуа – чи не бандит? Перебудови на сцені часто проводяться при розкритій завісі; оформлення носить «натякаючий» характер – воно надзвичайно бідне, містить «лише необхідне», тобто мінімум декорацій, що передають характерні ознаки місця і часу, і мінімум реквізиту, що використовується і бере участь у дії; застосовуються маски; дія інколи супроводжується написами, що проектуються на завісу або задник і передають в гранично загостреній афористичній або парадоксальній формі фабули, і так далі. Він вводить в п'єси хори і сольні пісні, так звані «зонги». Ці пісні не завжди виконуються, «під час події», природно вписуючись в те, що відбувається на сцені. Навпаки, вони часто підкреслено випадають з дії, переривають і «відчужують» її, будучи виконані на авансцені і обернені безпосередньо в зал глядачів. Брехт навіть спеціально акцентує цей момент ломки дії і перенесення спектаклю в іншу плоскість: під час виконання зонгів з колосників спускається особлива емблема або на сцені включається особливе «сотове» освітлення. Зонги, з одного боку, покликані руйнувати гіпнотичну дію театру, не допускати створення сценічних ілюзій, і, з іншого боку, вони коментують події на сцені, оцінюють їх, сприяють виробленню критичних думок публіки. Слід зазначити, що, виступаючи проти традиційної «арістотелівської» драми, Брехт в своїй практиці не заперечував її повністю. Так, у дусі традиційної драми, написаної 24 одноактних антифашистських п'єс, таких, що увійшли до збірки «Страх та відчай у третій імперії» (1935—1938). У них Брехт відмовляється від улюбленого умовного фону і в найбезпосереднішій, реалістичній манері малює трагічну картину життя німецького народу в загарбленій фашистами країні.

Серед ідей епічного театру А.А. Федоров вивчає чотири головні положення, – «…«театр має бути філософським», «театр має бути епічним», «театр має бути феноменальним», «театр повинен давати відчуженню картину дійсності», що можна відмітити у п’єсі «Матуся кураж та її діти»»[10, с. 58].

Брехт не розглядав «ефект відчуження» як межу, властиву виключно його творчого методу. Навпаки, він виходить з того, що цей прийом більшою чи меншою мірою взагалі властивий природі всякого мистецтва, оскільки воно не є самою дійсністю, а лише її зображенням, яке б воно не було близьке до життя, все ж не може бути тотожне їй, отже містить у собі ту або іншу міру умовності, віддаленості «відчуженості» від предмету зображення. Брехт знаходив і демонстрував різноманіття «ефекту відчуження» в античному і азіатському театрі, в живописі Брейгеля старшого й Сезанна, в творчості Шекспіра, Гете, Фейхтвангера, Джойса і ін. Але на відміну від інших художників, у яких «відчуження» може бути наявним стихійно, Брехт –художник соціалістичного реалізму – свідомо приводив цей прийом в тісний зв'язок з суспільними завданнями, який він переслідував у своїй творчості.

Не дивлячись на спірність деяких своїх теоретичних положень, Брехт створив дійсно новаторську, бойову драматургію, що володіє гострою ідейною спрямованістю і більшістю художніх достоїнств. Засобами мистецтва Брехт боровся за звільнення своєї батьківщини, за її соціалістичне майбутнє і в кращих своїх творах виступив як найбільший представник соціалістичного реалізму в німецькій і світовій літературі.

Текст Брехта – це перш за все живий спектакль, йому необхідні театральна кров, сценічна плоть. Йому потрібні не лише актори-лицедії, але особи з іскрою Орлеанської діви, Груше Вахнадзе або Аздака. Можна заперечити, що особи потрібні будь-якому драматургові-класикові. Але в спектаклях Брехта такі особи будинку; виявляється, що світ створений для них, створений ними. Саме театр повинен і може створити реальність цього світу. Реальність! Розгадка її — ось, що перш за все займало Брехта. Реальність, а не реалізм. Художник – філософ сповідав просту, але далеко не очевидну думку. У ній немов поєднуються традиції німецького реалізму 30-х років: конкретність соціально-історичного аналізу Г. Манна і тонкий психологізм Т. Манна. Причому треба врахувати, що широта соціального обхвату життя втиснула Брехта в жорсткі рамки драми. Саме тому Брехт відмовляється від традиційної крізної дії (єдиного сюжету) і створює ряд зовні не зв'язаних один з одним сцен. Але антифашистський пафос, як магніт, стягує їх в монолітний твір. Розмови про реалізм неможливі без передуючих розмов про реальність. Брехт, як і всі діячі театру, знав, що сцена не терпить брехні, нещадно освітлює її немов прожектором. Вона не дає замаскуватися холодності під горінням, порожнечі — під змістовністю, нікчемності — під значимістю [4, с. 277].

Першим твором, глибоко розкривши таке поняття «очуження» була п’єса «Мати» (1931) по мотивам роману М. Горького.

Брехт використовує принцип параболи: дугу полум'я другої світової війни, що розгорається; та історичну хроніку. З 1924 по 1926 рік Брехт працював над своєю першою п'єсою-параболою «Що той солдат, що цей». Як і «Барабани в ночі», вона була пов'язана з проблемою «перетворення» людини.

Б.І. Пуришева розглядає перші спроби Брехта перейти до епічного театру, як в теорії так і в практиці «…першою, ще наївною, ідеєю була пропозиція Брехта приблизити театр зі спортом. «Театр без публіки – це нонсенс», - писав він в статті «Більше гарного спорту!»(1926)…» [15, с. 206].

Розділ ІІ. Принцип епічного театру у п’єсі Брехта «Матуся Кураж та її

діти»

В кінці 30-х – початку 40-х рр. Брехт створює п'єси, які стоять в одному ряду з кращими творами світової драматургії. Це «Матуся Кураж» та «Життя Галілея».

В основу історичної драми «Матуся Кураж та її діти» (1939) покладена повість німецького сатирика і публіциста XVII ст. Гріммельсгаузена «Обставинний і дивовижний життєпис великої брехухи і бродяги Кураж», в якій автор, учасник Тридцятирічної війни, створив чудовий літопис цього похмурого періоду в історії Німеччини. Хоча дія п'єси відбувається в епоху трагічною для долі Німеччині Тридцятирічної війни 1618—1648 рр., вона органічно пов'язана з найактуальнішими проблемами сучасності. Всім своїм вмістом п'єса заставляла читача і глядача напередодні другої світової війни подумати про її наслідки, про той, кому вона вигідна і хто від неї постраждає. Але в п'єсі звучала не лише одна анти військова тема. Брехта глибоко турбувала політична незрілість простих трудящих Німеччини, їх нездатність правильно знатися на справжньому сенсі подій, що відбуваються довкола них, завдяки чому вони стали опорою і жертвами фашизму. Основні критичні стріли в п'єсі направлені не на правлячі класи, а на все те погане, морально спотворене, що є в трудящих. Брехтівська критика пройнята одночасно і обуренням і співчуттям.

«Театр має бути філософським», «театр має бути епічним», «театр має бути феноменальним», «театр повинен давати відчужену картину дійсності», це має проаналізувати п'єсу «Матуся Кураж і її діти».

Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного вмісту. Брехт використовує принцип параболи («переказ віддаляється від сучасного авторові миру, інколи взагалі від конкретного часу, конкретної обстановки, а потім, як би рухаючись по кривій, знову повертається до залишеного предмету і дає його філософсько-етичне осмислення й оцінку...»).

Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший — це роздуми Б. Брехта над сучасною дійсністю, над полум'ям другої світової війни, що розгорається.

Історична хроніка складає другий (параболічний) план п'єси. Для драматурга головне, щоб глядач витягував з її життєвого досвіду урок для себе.

У п'єсі «Матуся Кураж та її діти» багато пісень, як, втім, і в багатьох інших п'єсах Брехта. Але особливе місце відводиться «Пісні про велику капітуляцію»[3, c. 397], яку співає Кураж. Ця пісня — один з художніх прийомів «ефекту відчуження». За задумом автора вона покликана перервати на короткий час дію, щоб дати можливість глядачеві подумати і проаналізувати вчинки нещасної і злочинної торговки, роз’яснити причини її «великої капітуляції», показати, чому вона не знайшла в собі сили і волі сказати «ні» принципу: «з вовками жити – по вовчому вити». Її «велика капітуляція» складалася в наївній вірі, що за рахунок війни можна було непогано нажитися. Так доля Кураж зростає до грандіозної моральної трагедії «маленької людини» в капіталістичному суспільстві. Зонг — «Пісня про велике примирення», це складний вигляд «відчуження», коли автор виступає немов від імені своєї героїні, загострює її помилкові положення і тим самим сперечається з нею, вселяючи читачеві сумнів в мудрості «великого примирення». На цинічну іронію матінки Кураж Брехт відповідає власною іронією. Та іронія Брехта веде глядача, що зовсім вже піддався філософії прийняття життя як вона є, до абсолютно іншому погляду на світ, до розуміння уразливості і згубності компромісів. «Пісня про покірність» — це своєрідний чужорідний контрагент, Брехта, що дозволяє зрозуміти дійсну, протилежну йому мудрість. Вся п'єса, що критично змальовує практичну повну компромісів «мудрість» героїні, є безперервна суперечка з «Піснею про велике примирення».

П'єса розгортається у формі драматичної хроніки, що дозволила Брехту намалювати широку і багатообразну картину життя Німеччини у всій її складності і суперечності, і на цьому фоні показати свою героїню.

Головна героїня п'єси Брехта – маркітантка Ганна Фірлінг, що прозвана «Кураж» за свій відважний характер. Навантаживши фургон ходовими товарами, вона разом з двома синами і дочкою вирушає услід за військами в район бойових дій. Кураж – жінка, що любить своїх дітей, живе заради них, прагне уберегти їх від війни – в той же час йде на війну в надії нажитися на ній і фактично стає винуватицею смерті дітей, бо кожного разу жадання наживи виявляється сильнішим, ніж материнське відчуття. І це жахливе моральне і людське падіння Кураж – показане у всій її страшній суті. Героїня приваблює тверезим розумінням життя. Але вона – породження меркантильного, жорстокого і цинічного духу Тридцятирічної війни. Кураж байдужа до причин цієї війни. Залежно від мінливостей долі вона ставить над своїм фургоном то лютеранський, то католицький прапор.

Війна для Кураж – джерело доходу «золоте времячко». Вона не розуміє навіть, що сама з'явилася винуватицею загибелі всіх своїх дітей, «гієна, яка нишпорить по полі бою», маркітантка, що принесла своїх дітей в жертву баришу і війні. Лише раз, в шостій картині, після того, як поглумилися над її дочкою, вона вигукнула: «Будь проклята війна!»[3, с. 407]. Але вже в наступній картині вона знову крокує упевненою ходою і співає «пісню про війну – велику годувальницю». Але найнестерпніше в поведінці Кураж – це її переходи від Кураж – матері, до Кураж – користолюбної торговки. Вона перевіряє на зуб монету – чи не фальшива, і не помічає, як у цей момент вербувальник відводить її сина Ейліфа в солдати княжої армії. Трагічні уроки війни нічому не навчили жадібну маркітантку. Але показати прозріння героїні і не входило в завдання автора. Брехт пояснює це так: «Завдання автора п’єси полягало не в тому, щоб примусити в кінці прозріти матінку Кураж – хоч вона дещо бачить у середині п’єси, наприкінці 6-ого епізоду, а потім знову втрачає зір, – авторові потрібно було, щоб бачив глядач ». Кураж йде на війну сподіваючись на великі бариші: «Ви мені тут війну не чорніть! Вона слабких губить? Ну і що ж, вони і в мирний час мруть як мухи! Зате наш брат на війні ситим буває» [3, с. 408]. Рік за роком тягнеться вона по п'ятах за війною, торгуючи всім і з всіма: з протестантами і католиками, поляками і шведами. Кухоль пива та невелика компанія і жодних вищих прагнень – ось філософія матінки Кураж, що скептично відноситься до високих слів і закликів. «Якщо у хід йдуть високі чесноти, означає справа погань – вважає вона. – Якщо який-небудь командувач або король — дурень набитий і веде своїх людей прямо в навозну кучу, то тут – міркує Кураж – звичайно, потрібно, щоб люди не боялися смерті, тут потрібна безстрашність. Якщо він скнара і набирає дуже мало солдатів, то солдати повинні бути суцільними Геркулесами. А якщо він нероба і не хоче сушити собі голову, тоді вони мають бути мудрими, як змії, інакше їм кришка» [3, с. 374]. Єдине, у що вірить матуся Кураж, це продажність. Поки вона існує на світі, судді ухвалюватимуть м'які вироки, і навіть невинному суд вже не такий страшний. Як би не були суворі закони, люди беруть хабар, і тому, пристосовуючись, можна обійти і суворі закони війни, і не менш жорстокі закони миру: адже лише стрункі прямі дерева валять на крокви, а криві залишаються і живуть. Матуся Кураж полюбила війну, що приносить їй прибуток. Вони зрослися один з одним, війна і Кураж, і жодні жертви не протверезили стару маркітантку.

В кінці п'єси виснажена, самотня Кураж, зігнувшись в три погибелі, тягне по пустинній дорозі услід за полком, що пішов, свій порожній фургон – аби не відстати, аби не відстати... Убогою і голодною, їй вже недовго залишилося рахувати нескінчені версти, але їй все ще здається, що дорозі цій не буде, як війні, ні кінця, ні краю...

У такому контексті образ Ганни Фірлінг, маркітантки, виходить далеко за межі окремої долі, поодинокого випадку. Ганна Фірлінг ніби уособлює ту частину німецького народу, яка, мріючи про ситність і добробут, забула, що життєві блага не можна добувати у війні. Тому її останні слова «Я мушу торгувати далі. Гей, візьміть мене з собою!» [3, с. 431], у зверненні до солдатів, що виходять із міста, лунають як похоронний дзвін по материнству і гуманізму й одночасно як звинувачення духові комерції та цинізму.

Але в світі, що морально спотворює простих трудівників, все ж є люди, які виявляються здатними здолати покірливість і зробити героїчний вчинок. Така дочка Кураж, забита німа Катрін, яка, за словами матері, боїться війни і не може бачити страждань жодного живого створіння. Катрін – уособлення живої, природної сили любові і доброти. Ціною свого життя вона рятує мирно сплячих жителів міста від раптового нападу ворога. Катрін – застерегла місто Галле про напад ворогів. Вона підняла тривогу, щоб війська, що підкралися, не застали місто зненацька [3, картина 11]. Чесноти людські або перекручуються в ході війни, або приводять добрих і чесних до загибелі. Так виникає грандіозний трагічний образ війни як «світу навпаки». Найслабкіша зі всіх, Катрін виявляється здатною до активних дій проти світу наживи і війни, звідки не може вирватися її мати. Подвиг Катрін ще більше змушує замислитися над поведінкою Кураж і засудити її. Тема прозріння знаходить своє втілення в долі Катрін. Катрін, безперечно, ще не борець у тому розумінні, яке вкладав у це поняття Брехт, але вона має і мужність, і розум, і вміння перетворювати правду на зброю. I цим вона протистоїть матінці Кураж.

В образі Катрін драматург намалював антипода матінки Кураж. Ні погрози, ні обіцянки, ні смерть не змусили Катрін відмовитися від рішення, проказаний її бажанням хоч чимось допомогти людям. Словам Кураж протистоїть німа Катрін, безмовний подвиг дівчини як би перекреслює всі просторові міркування її матері.

Брехта, що хвилює, конфлікт між практичною мудрістю і етичними поривами заражає всю п'єсу пристрастю суперечки і енергією проповіді.

Реалізм Брехта виявляється в п'єсі не лише в окресленні головних характерів і в історизмі конфлікту, але і в життєвій достовірності епізодичних осіб, в шекспірівській багатобарвності, що нагадує «фальстафський фон».

Але слід мати на увазі двоплановість цієї п'єси – естетичний вміст характерів, тобто відтворення життя, де добро і зло змішані незалежно від наших бажань, і голос самого Брехта, що не задоволеного подібною картиною, намагається затвердити добро. Позиція Брехта безпосередньо виявляється у сонгах. Крім того, як це витікає з режисерських вказівок Брехта до п'єси, драматург надає театрам широкі можливості для демонстрації авторської думки за допомогою різних «відчужень» (фотографії, кінопроекції, безпосереднього звернення акторів до глядачів).

Драматург так сформулював ідею п'єси, що виражає план: «Що великі справи у війнах роблять не маленькі люди. Що війна, що є продовженням ділового життя іншими можливостями, робить кращі людські якості згубними для їх володарів. Що боротьба проти війни коштує будь-яких жертв».

Образ війни є одним з центральних філософськи насичених образів п'єси. Аналізуючи текст, потрібно розкрити причини війни, необхідність війни, використовуючи при цьому текст п'єси. З війною пов'язано все життя матусі Кураж, вона дала їй це ім'я, дітей, достаток [3, картина 1]. Кураж вибрала «великий компроміс» як спосіб існування на війні. Інша сторона війни розкривається в образах дітей Кураж. Усі троє гинуть: Швейцарець через свою чесність [3, картина 3], Ейліф – тому що зробив на один подвиг більше, ніж потрібно було [3, картина 8], Катрін через те, що намагалась врятувати невинних.

Розкриваючи епічні риси п'єси, необхідно звернутися до структури твору. «Що стосується епічного початку в постановці Німецького театру, то воно позначилося і в мізансценах, і в малюнку образів, і в детальній обробці дрібниць, і в безперервності дій» – писав Брехт [1, с. 439]. Епічними елементами також є: виклад вмісту на початку кожної картини, введення зонгів, що коментують дію. До засобів епічного театру відноситься також монтаж, тобто з'єднання частин, епізодів без їх злиття, без прагнення приховати стик, а, навпаки, з тенденцією його виділити, викликавши тим самим потік асоціацій у глядача.[12, с. 631]

Трагедія матусі Кураж – у протиріччі між «звичайним» і «соціальним».

«Роздвоєння», що було умовою її існування, виявилося причиною її загибелі.

Брехт пояснював: «Коли я писав, мені здавалося, що зі сцен кількох великих міст пролунає застереження драматурга: «хто хоче снідати з дияволом, повинен запастися довгою ложкою»[3, с. 413]. Можливо, я виявив при цьому наївність, але я не вважаю, що бути наївним – соромно...» [17, с. 46-47].

У 1955 році Брехт, розмірковуючи про сценічну долю своєї п'єси, виділяв найважливіше в ній: «Я хотів би знати, скільки нинішніх глядачів «Матуся Кураж та її діти» розуміють пересторогу, яка є у п'єсі».

Кураж і далі підпорядкована тій же невблаганній логіці. Тиск обставин так могутньо, що людина діє – не може не діяти – всупереч своїм інтересам.

Багато років опісля, в 1949 році, відбувся знаменний діалог між Брехтом і Вольфом. Вольф, що представляв своєю творчістю іншу гілку сучасної драматургії, вважав, що виховний ефект п'єси (у тому числі і «Матусі Кураж») буде сильніший, якщо героям на сцені буде дано пізнати істину. Акт прозріння – кульмінація дії – повинен був надати величезну емоційну дію на глядача. Заперечуючи Вольфу, Брехт говорив, що художній твір не повинен створювати спрощеної картини дійсності. Як відомо, люди далеко не завжди беруть уроки з нещастя, що осягнуло їх. Крім того, на думку драматурга, глядачів могло швидше виховати не співпереживання прозрінню Кураж, а власний роздум над трагічною ситуацією, розгорненою перед ним на сцені.

Таким чином «Матінка Кураж» – це не історична хроніка, а п'єса-застереження, вона обернена не в далеке минуле, а в найближче майбутнє. Аналізуючи п’єсу Брехта ми бачимо те, що перемагає сильніший. Кураж переживши усе горе йде далі аби не відстати від військ, від перегін за їжею, за життям.

Висновки

Б. Брехт вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини («глядач повинен не співпереживати, а сперечатися»), що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які витікають з них. Це і є основою значення епічного театру.

Епічна форма театру на думку Брехта повинна була мати: розповідь; робити глядача спостерігачем, але пробуджувати його активність; примушувати глядача приймати рішення; світогляд; аргументація; сприймання переходить у пізнання.

Одним із стрижневих принципів теорії та практики епічного театру Брехта став «ефект відчуження». Це поняття ввів у літературознавчий і мистецький вжиток сам Брехт; то є принцип художньої творчості, який передбачає незвичне зображення звичайного (відчуження склад відрізняти від поняття відчуження — соціального, економічного). Переведення звичайного, широко відомого історичного факту в план незвичайного давало Брехтові змогу говорити не лише про певну конкретну історичну подію, а й про процес суспільного життя та суспільної свідомості. Ефект відчуження допомагає в окремому, конкретно-історичному бачити загальне, універсальне.

Лірика Брехта дуже широка у своєму діапазоні, поет може зберегти реальну картину німецького побуту у всій її історичній і психологічній конкретності, але він може створити і вірш-роздум, де поетичний ефект досягається не описом, а точністю і глибиною філософської думки, сполученої з вишуканим, зовсім не надуманим іносказанням. Поетичність для Брехта — це перш за все точність філософської і цивільної думки. Але ці експерименти врешті-решт переконали Брехта в тому, що про повсякденність мистецтво повинне говорити далеко не повсякденною мовою. У цьому сенсі Брехт – лірик допоміг Брехту – драматургові.

Ідея катарсису, породжена античною драмою, була тісно пов'язана з концепцією фатальної зумовленості людської долі. Саме тому Брехт називав арістотелівський театр фаталістичним.

Серед найбільш знаменитих п'єс еміграції – «Матуся Кураж та її діти» (1939). Чим гостріше і трагічніше конфлікт, тим більше критичною має бути, на думку Брехта, думка людини. В умовах 30-х років «Матуся Кураж» звучала, звичайно, як протест проти демагогічної пропаганди війни фашистами і адресувалася тій частині німецького населення, яка піддалася цій демагогії. Війна змальована в п'єсі як стихія, органічно ворожа людському існуванню. Хроніка часу Тридцятирічної війни – «Матуся Кураж та її діти».

Літературним джерелом п'єси була повість німецького письменника часів Тридцятирічної війни Ганса Якоба Крістоффеля фон Гріммельсгаузена «Докладний і дивний життєпис запеклої обманщиці і бродяги Кураж». Проте, підчерпнув в Гріммельсгаузена деякі імпульси (Тридцятирічну війну як історичний фон для дії, образ маркітантки на ім'я Кураж і ін.), Брехт написав п'єсу по сюжету і проблематиці цілком самостійну, майже ніяк не пов'язану з повістю письменника XVII століття. Розповідаючи про події Тридцятирічної війни, Брехт звертався до глядачів із закликом не спокушатися обіцянками про можливу особисту вигоду, а пам'ятати про неминучу розплату, яка загрожує тим, хто вирішив «снідати з сатаною». І варто в наші дні бути з Брехтом. Бо він серйозно замислювався про поведінку особи, віч-на-віч, що зіткнулася з історією, не перебільшував значення індивідуальної волі, здогадувався, що будь-яка спроба обдурити долю, свій «час і місце», приречена на провал. Що все життя втікає — від гітлеризму, сталінізму, маккартизму — поет знав: людей не переробити. Унаслідок їх катастрофічної байдужості до уроків історії. Він говорив про те, в чому люди бояться собі признатися. Не даремно заповідав на своєму пам'ятнику написати: «Тут лежить людина, яка в усьому сумнівалася».

Список використаних джерел

1. Б. Брехт, Театр, вид. «Мистецтво», Москва 1964, т. 3

2. Б. Брехт, Театр, вид. «Мистецтво», Москва 1965, т. 5/1, 2,

3. Б. Брехт «Матінка Кураж та її діти», вид. «Дніпро», т. 15, Київ 1973

4. Драма і класова боротьба, Кендлер Д. статті Б. Брехта «Про соціалістичний реалізм», «Соціалістичний реалізм у театрі», Москва 1974

5. Естетичні позиції, Миттецвай В. «Іспити нового методу», Бертольт Брехт, Москва 1973

6. Журнал «Про оперу», – 1930; «Короткий опис нової техніки акторського мистецтва»,— 1940; «Маленький Органон», — 1948

7. Зарубіжна література ХХ століття, вид. «Академія», Київ 1998

8. Зарубіжна література, вид. «Вежа», Київ 1999

9. Зарубіжна література ХХ століття, 2 видання «Просвітництво»,

Москва 1973

10. Історія зарубіжної літератури ХХ ст., 1 частина 1917-1945, 2 вид., Москва

11. Історія західноєвропейського театру, том 7, вид. «Мистецтво», Москва 1985

12. Історія німецької літератури, Москва 1976, т. 5

13. Література нової Німеччини, І. Фрадкін, Москва 1959

14. Маркс К., Енгельс Ф. Соч., т.3

15. Рос. М. та літ-ра., вид. «Просвітництво», Москва 1981р

16. Театрально – естетичні погляди Брехта, Клюєв В. Про філософський театр Брехта, вид. 6, Москва 1964

17. Hans Bunge, im zweiten Weltkrieg, - «Neue Deutsche Literatur», 1962 № 3