Реферат

на тему:

“Древня Греція і риторика”

Феофан (Єлісей) Прокопович (1677-1736) - видатний діяч «Ученої дружини Петра I», один з основних її інтелектуальних наставників. Починаючи з 1709 р., він брав участь у розробці різних «указів», «регламентів», «розпоряджень», програм внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі щодо церкви і духівництва. Людина найближчого оточення Петра I, Феофан відрізнявся рідкою працьовитістю, однак оцінка його участі в Петрових реформах ніколи не була однозначною.

Тим часом життя Феофана Прокоповича не було легким, творчий шлях - гладким, а посмертні характеристики його ролі в історії духовної культури Росії та України і понині тенденційно неадекватні. Навіть короткий огляд його життя, ознайомлення з окремими сторонами світогляду переконують у сказаному.

Виходець з купецької родини, Єлісей народився в Києві. Він рано був визначений спочатку в початкову школу Києво-Братського монастиря, а потім – в десять років - відданий після смерті батька попечителем, дядьком по лінії матері, у Києво-Могилянський колегіум (академію). Протектор академії В. Ясинський і професор філософії Г. Одорський, звернувші увагу на неабиякі здібності Єлісея, багато зробили для формування світогляду майбутнього мислителя. Навряд чи осторонь від турбот про племінника залишався і дядько. Після Києва Єлісей продовжував своє навчання за рубежем (1695-1701), зокрема в Римі, у єзуїтському Колегіумі св. Панаса. Навчання тут було нелегким, хоча й успішним, скитання за кордоном - тяжкими. З радістю повернувся він на батьківщину (1704), де незабаром прийняв чернецтво, одержавши при постригу ім'я дядька - Феофан Прокопович.

У Києві почалася практична, суспільна і політична діяльність Ф. Прокоповича - професора, протектора, а потім і ректора Києво-Могилянської академії. Спочатку він викладав поезію, риторику, філософію й етику. Блискучий лектор, Феофан стає і знаменитим проповідником, творцем багатьох оригінальних праць і перекладів філолофсько-богословської літератури древніх і сучасних йому авторів, майстром вітальних і повчальних «слів», активним діячем церковного і цивільного рухів свого часу. Після перемоги російських військ над шведськими полками під Полтавою (1709) Петро I усе більше і більше наближає до себе Феофана, бере його в Прутський похід (1711), а через п'ять років переводить у Петербург. Включивши в державну, наукову і церковну роботу, Прокопович переживає «період найактивнішої суспільної діяльності» (1716-1725).

При рішенні онтологічних і гносеологічних проблем у ХVII-ХVIII ст. і в Західній Європі, і в Росії особлива роль належала риториці, у рамках якої створювалася раціоналістична теорія пізнання і філолофсько-раціоналістична картина світу. Цей факт знайшов своє вираження уже в одній з перших російських «Риторик», виданої церковнослов'янською мовою єпископом Макарієм (1617 - 1619). Видання посібників по риториці протягом усього XVII ст. порозумівається викладанням її в парафіяльних і спеціальних школах.

Наприкінці XVII - початку XVIII в. у Москві поширювалася «Риторика» поета і філософа Андрія Белотоцького. Чернець Чудова монастиря Козьма Афоноіверський у 1710 р. опублікував створену ним риторику. Трактат Козьми ввійшов у риторичний звід, створений настоятелем Виговского старообрядницького гуртожитку Семеном Денисов (1682-1740). На Виге «штудировали» усі загальросіяни риторики, відомі до початку XVIII в. По суті, у XVIII в. у Росії в училищах і гімназіях риторика викладається не як предмет літературно-стилістичного, словесно-естетического знання, а як одна з філософських наук світського типу. «Риторика, - вважав Софроний Лихуд, - є велика ріка розуму, що складається від речей і разумов, а не від словцев».

Трактат (звід лекцій) Ф. Прокоповича «Про риторичне мистецтво» - явище виняткове яскраве в історії філософської думки. Через те, що вперше він був опублікований лише десять років тому, можна припустити, що його вивчення тільки починається. Складаючи цілий том (332 сторінки.), риторичні праці професора Києво-Могилянської академії ще привернуть увагу майбутніх дослідників історії вітчизняної філософії. Десять книг творів Феофана включають викладу логічних, теоретико-пізнавальних, етичних і естетичних поглядів, аналіз принципів доказовості й імплікації, розгляд значення органів почуттів і різні рекомендації пишучому історію, спогади, а також статті по специфіці різних форм «мови» і т.д. Багато розділів «Риторики» Прокоповича присвячені аналізу особливостей побутової мови, урочистої і розважальний, епидиктической (приукрашивающей) мови і проповіді .

Важливе значення Феофан додавав «Риториці» Арістотеля, риторичній спадщині Горація, Ціцерона, Курція, Платона, Демосфена, Цезаря й ін. Нерідко лектор по риториці прибігав до ілюстрування якогось теоретичного положення «висловами» Антонія Великого, апостолів Павла і Петра, Августина Блаженного, а також батьків церкви: Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова й ін. Зацікавлені його різноманітні етимологічні, фонетичні і лексичні коментарі до мовних і словесних форм майже всіх європейських мов, що свідчило про величезну мовну ерудицію автора курсу лекцій по риториці.

У традиційному арсеналі риторики Ф. Прокопович звертає увагу на вимоги до форми і змісту мови, до доказовості тверджень, до аргументованості посилань і висновків. Багато сторінок він відводив поняттю аплікації, її місцеві в системі мовних засобів. Дуже цікавим і практично коштовним є в «Риториці» Феофана розбір елементів красномовства: інсинуації (уведення до мови), емфази (емоційної виразності, акценту мови), гомилии (проповіді по тексту Біблії), пневматики (періоду мови, вимовленого на одному подиху), оптатива (позитивного напрямку мови), аносінесіса (неповного висловлення думки, натяку), апогепіфонеми (риторичної фігури замовчування чого-небудь), тегми (сентенції).

У четвертій книзі циклу лекцій по риториці дана теорія головних, на думку Прокоповича, віршованих стіп: кретика, дактиля, неону, дахмія, молоса, анапеста. Поетична творчість оцінюється як вища, хоча і земна, не божественна, а людська форма словотворчості високого мистецтва мови. У багатьох підрозділах лекцій «Про риторичне мистецтво» повторюються ідеї про духовний і разом з тим раціональному і гуманному значенні вивчення і знання риторики як філософської дисципліни.

Прокопович-просвітитель відрізнявся не тільки своїм величезним внеском у підготовку кадрів високої кваліфікації (філософів, правознавців, учителів, тлумачів історичних документів, священнослужителів і т.п.). Вносячи світський струмінь в утворення, він рекомендував створювати загальноосвітні школи і ремісничі училища при монастирях, церквах, промислових підприємствах і т.п. В організованій їм школі навчалося близько 160 молодих людей. Граматика російської мови, риторика, філософія, етика, фізика, математика, основи ремесел і домоведення, музика, спів, живопис - от неповний перелік предметів, досліджуваних там. Цікаві ігри і фізичні вправи доповнювали комплекс світських занять шкільної програми Прокоповича.

Не можна не вказати, що вже програма виховання, навчання Прокоповича, викладена в книзі «Перше навчання отрокам», як важливий принцип уключала вимогу виховувати всіх дітей, незалежно від станової приналежності батьків, підлоги, здібностей до навчання, до освоєння наук, і надавати рівні можливості для суспільного служіння в різних адміністративних закладах. Державні, церковні, суспільні й учбово-наукові органи й установи зобов'язані, вважав Прокоповичу, поєднувати зусилля для того, щоб не тільки утворювати людей, але також і виховувати в їхніх душах добро, шляхетність, милосердя, совість, честь і т.п. І тут, в етичних міркуваннях мислителя-гуманіста, видні сліди впливу теорій Гоббса, Грація, Пуфендорфа, Буддея. Добро, указував він, - дарунок природи, що вимагає уникати війни і сварок, зла і недобродійництва, ненависті і презирства. Вільна у своєму виборі людина віддає перевагу зазначеним станам і якостям світ, любов, добро, благоденство, властивій людині від утвору і закладені самим богом, заповідані Священним писанням.

Гуманістичне, глибоко філософське і найвищою мірою багатозначне по своєму вираженню і предметному інтересу навчання Прокоповича робило його помітним явищем ХVІІІ ст.