Рівненський інститут слов’янознавства

Київського славістичного університету

Контрольна робота

з дисципліни

„Основи експертизи культурних цінностей”

на тему:

«Експертиза творів скульптури,

що становлять художню цінність»

Виконав: студент 5 курсу групи ТМС – 51

факультету міжнародних економічних відносин та бізнесу

спеціальності „Товарознавство та експертиза в митній справі”

заочної форми навчання

Перевірив:

Рівне -2008

Види скульптури

Скульптура (від лат. skulptura – різьблення, ліплення, пластика) – вид просторового мистецтва, що розгортається у трьох вимірах.

Основні види скульптури:

- Кругла;

- Рельєф.

Скульптура, що вільно розташовується у просторі й вимагає кругового огляду, називається круглою. Це статуї (сидяча, стояча), скульптурні групи, статуетки, торси, напівфігури, погруддя, бюсти та ін.

Якщо опукле тривимірне скульптурне зображення залишає зв'язок із заднім блоком, воно називається рельєф – плоскісно-скорочене зображення, переважно на площині, що є для нього тлом. Рельєф може бути плоскінним – барельєфом (від фр. bas-relief – низький рельєф), коли зображені фігури, предмети, орнамент піднімаються над площиною тла не більше ніж на половину свого рельєфного об’єму, або горельєфом (від фр. haut-relief – високий рельєф), у якому фігури піднімаються над площиною більш, ніж на половину свого рельєфного об’єму, а іноді й у повному об’ємі.

Існують також рельєф із заглибленим контуром та опуклим моделюванням – койлансгліф, що трапляється в архітектурі Стародавнього Єгипту та увігнутий, заглиблений, тобто зворотній стосовно тла рельєф – контр рельєф, поширений у мистецтві Стародавнього Сходу та в античному різьбленні по каменю.

За своїм призначенням і змістом скульптура ділиться на:

- монументальну;

- танкову.

Монументальна скульптура – один із найдавніших видів скульптури, що мав у первісній культурі культове, а пізніше меморіальне значення. До монументальної скульптури одно- чи багатофігурні пам'ятники, меморіальні ансамблі, монументи на честь видатних людей і подій пам’ятні погруддя, рельєфи. Монументальна скульптура організує як міський простір, так і органічно включається до природного середовища.

Станкова скульптура – твори, які мають самостійний характер, замкнуті у собі композиції, що є переносними й не пов'язаними з конкретним середовищем.

Різновидом скульптури є скульптура малих форм або мала пластика. Це не великі твори, виготовлені з каменю, кістки, металу, скла, кераміки, пластмаси, розраховані на прикрашання особистого побуту. До малої пластики належать жанрові статуетки, настільні портретні зображення, усілякі іграшки. Мала пластика включає як твори круглої скульптури, так і рельєфи: декоративні медальйони, пам’ятні медалі, гліптику.

Скульптурні матеріали

Матеріал; який обирає скульптор для втілення своєї художньої ідеї, має вирішальне значення для досягнення успішного результату. Відомий скульптор С. Т. Коненков сказав: «Багато в чому виразність скульптури заложить від відповідності ідеї матеріалу». I дійсно, від правильного вибору матеріалу залежить досконалість скульптурного твору, скульптурна техніка.

Сучасні скульптурні матеріали настільки різноманітні, що їх важко навіть порахувати, але умовно їх поділяють на:

- м’які матеріали;

- тверді матеріали.

М'які матеріали

Огляд матеріалів скульптури варто починати з м'яких, тому що саме з них за звичай виконуються підготовчі роботи, виготовляються моделі. Цьому етапу передує відтворення задуму скульптора в малюнках, ескізах.

До м'яких матеріалів належать:

- пластилін;

- віск;

- глина;

- гіпс;

- пластмаса.

Пластилін (від лат. plastilina, від гр. plastos – ліпний) – це м’яка маса з порошку глини, воску та барвників, яка використовується скульптором при розробці ескізів майбутніх творів, у навчальному процесі. Пластилін як і глина, – відправний матеріал скульптора, він приваблює тим: що на відміну від глини не сохне, зберігаючи пластичність і щільність. Ці властивості матеріалу зумовили і сферу його використання: найчастіше пластилін використовують саме на підготовчому етапі роботи скульптора, коли необхідно шукати і можна швидко змінювати початковий задум. Що ж до використання цього матеріалу як основного, то це відбувається дуже рідко, тому що пластилін не змінює своєї щільності и пластичності протягом усього процесу ліплення, а це ускладнює роботу скульптора, особливо коли потрібне детальне пророблення форми. Крім того; великі скульптури важко виготовити з пластиліну, бо в пошуках правильного композиційного рішення скульпторові доводиться маневрувати великими масами матеріалу; що складно зробити з пластиліном, тому в таких випадках використовується техніка віднімання – власне скульптура, а не техніка додавання – пластика. Такі властивості зумовили використання цього матеріалу як головного лише у малій пластиці. Яскравим прикладом пластилінової сучасної скульптури е персонажі й декорації до анімаційних дитячих фільмів про Корову, яка перетворювалася то на Собаку, то на Сир; то на Ворону,

Віск – один із найстаріших матеріалів для скульптури, що використовувався ще у Стародавній Греції та Римі для виготовлення моделей, за якими потім виливали скульптуру. У російських описах палаців трапляються згадки про "вощані фігури", які; як вважають, були іноземного походження і мали релігійний характер. А у 1719 р. скульптор Б К. Растреллі за маскою, знятою з обличчя Петра 1, виготовив бюст імператора, що зберігається зараз в Ермітажі. Так само, як пластилін, віск частіше використовується. на підготовчому етапі роботи скульптора, але іноді виконує роль головного скульптурного матеріалу. Тоді скульптор виготовляє спочатку арматуру – каркас із проволоки та дощечок, своєрідний скелет, без якого віск осідає. Потім каркас часто покривають клоччям, а вже зверху накладають віск. Така сама технологія застосовується і при виготовленні великих скульптур із глини. Найвідомішою сучасною колекцією воскових скульптур є Музей воскових фігур мадам Тюссо у Великій Британії.

Глина – м'який скульптурний матеріал, що використовується і на підготовчому, і на основному етапах створення скульптури, надзвичайно гнучкий, податливий, «реагує» на найменший дотик скульптора. Вона відома з прадавніх часів: міфи майже всіх народів світу пов'язують саме з глиною процес створення людини, із глини люди виготовляли і посуд, і культові зображення, і поховальні саркофаги тощо.

Оскільки глина е сумішшю різних матеріалів, включаючи барвники, вона може бути різного кольору, інтенсивність якого залежить і від вологості глини: суха глина завжди світліша за мокру. У скульптурній практиці найбільш поширені три види глини:

- сіро-зелена;

- сіро-жовта;

- сіро-біла срібляста – найкраща як .за своїм благородним кольором, так і за тонкою консистенцією.

Глина I віск при висиханні тріскаються, щоб запобігти цьому вироби з глини здавна навчилися обпалювати. Вироби і матеріали з глин та їх сумішей з неорганічними сполученнями, .закріплені обпалюванням, називають керамікою.

Гіпс як матеріал для скульптури використовували ще єгиптяни, а в елліністичну та римську епохи він був одним із найпопулярніших матеріалів, який обирали скульптори. За допомогою гіпсу знімали маски з обличчя померлої людини, а потім виготовляли скульптурні портрети не тільки у Стародавньому Римі, де цей жанр набуває свого розквіту, а й в Єгипті епохи Нового царства, коли у відомих скульптурних майстернях Тель-Амарни виготовляли скульптурні портрети. Гіпсові відливи з живої моделі служили скульпторові матеріалом для вивчення натури не тільки в Єгипті, а й у Стародавній Греції (Лісіпп та скульптори його кола). В епоху Відродження вперше почали робити гіпсові відливи зі статуй, щоб тиражувати найкращі скульптурні твори для колекцій із навчальною метою. Дешевими гіпсовими бюстами вчених та філософів у часи античності прикрашали бібліотеки. Починаючи з XVII ст. малювання з гіпсових відливів займає важливе місце в системі академічного навчання художника. Гіпсові копії у ХІХ ст. зайняли важливе місце у формуванні видатних музейних колекцій.

Гіпс – це перший перехідний матеріал, у якому скульптор бачить свій витвір, бо з яким би м'яким матеріалом не працював скульптор, він завжди переводить скульптуру в гіпс, допрацьовує її і тільки після цього переводить у будь-який твердий матеріал.

Гіпс є унікальним матеріалом для виготовлення форм, які служать не тільки для виливання скульптури з гіпсу, а й для повторення її в глині, для виготовлення теракотових, фаянсових, порцелянових виробів, для виливання воскових моделей, металевого лиття, виливання скульптури з пластичних мас. Використовується гіпс і як кінцевий (основний) скульптурний матеріал. іноді гіпсові скульптурні вироби розфарбовуються "під бронзу", "під слонову кістку" та ін.

Тверді матеріали

Дерево – один із найдавніших твердих скульптурних матеріалів, який використовували ще наші пращури для виготовлення ритуальних культових фігурок. У Стародавньому Єгипті з нього виготовляли і вишукані ложечки для косметичних речовин, і статуї.

У стародавній Греції виготовляли безформні дерев'яні ідоли у вигляді стовпів або дощок із нанесеними на них примітивними зображеннями людських фігур – ксоанами, які багато дослідників вважає найдавнішими пам'ятками монументальної скульптури.

Розквіт дерев'яної скульптури припадає на Середньовіччя та Відродження, коли для європейських католицьких церков із дерева виготовляли розп'яття, прикраси для вівтаря, фігури Христа, Богоматері, Святих.

Технологія виготовлення статут з дерева практично не відрізнялась від технології створення ікони. Вирізану скульптуру ґрунтували сумішшю крейди, меду, клею, потім наклеювали тоненьку тканину, промочену в ґрунті на яку вже накладали фарби й позолоту.

Для монументальної скульптури використовували як м’які (липа, тополя), так і тверді, породи деревини (дуб), а для малої пластики найчастіше обирали бук. Пластичність і великі можливості виразності зробили дерево одним із найулюбленіших матеріалів скульпторів тих художніх епох, за яких вишуканість форм була значущою рисою естетики: бароко, рококо,(так, все «золоте» мереживо Петербурзьких палаців Растреллі було виконане з липи, покритої позолотою). Дерево – прекрасний матеріал і для великої монументальної скульптури, і для малої пластики

Слонова кістка – матеріал, що за технікою та за стилістичними ефектами дуже схожий на дерево. За походженням відрізняють азіатську та африканську слонову кістку, а за кольором білу, жовтувату й червонувату.

Для виготовлення статуеток та подряпаних рельєфів слонову кістку використовували ще в кам’яному віці. Епохи розвитку скульптури зі слонової кістки в цілому збігаються з епохами розквіту дерев’яної скульптури. Оскільки кістка як матеріал частіше існує у невеликих шматочках, вона використовується, зазвичай, для творів малої пластики, але Стародавня Греція періоду класики, в якій прагли у різних формах і різними засобами передати красу людського тіла, знала хризоелефантинну техніку – об’єднання золота та слонової кістки. Цією технікою виконані славнозвісні колосальні за розмірами 12 та 13 м) статуї Афіни Парфенос у Парфеноні та Зевса в Олімпії роботи Фідія: на дерев'яний остов накладалися пластинки зі слонової кістки для зображення оголених частик тіла і золоті пластинки для зображення одягу.

У Середньовіччі зі слонової кістки виготовляли рельєфи, оправи для книжок, а починаючи з XIII ст. і особливо в епоху Ренесансу слонова кістка стає улюбленим матеріалом для виготовлення різних предметів розкоші: шахи, шкатулки, дзеркальця тощо. 3і слонової кістки виготовляли портретні мініатюри.

Окремим різновидом скульптурних Виробів із дерева та слонової кістки е китайські та японські пластичні мініатюри, так звані нецке (власне не-цуке, пишеться двома ієрогліфами, перший означає корінь, а другий – прикріпляти). Нецке – це брелок або противага, за допомогою якого на паску носили кисет із тютюном, зв'язку ключів або інро – коробочку для парфумів або ліків. Нецке має наскрізний отвір через який пропускається шнур зі зв'язкою ключів, кисетом і т. ін.; кінці шнура зав'язують, причому вузол, як правило, ховається в одному з виходів отвору.

Сучасне нецке – це не тільки утилітарна деталь одягу, ай високохудожній виріб, який завдяки малим розмірам і значній вартості (деякі зразки коштують більше 1000 дол. США) привертає увагу кримінальних елементів, що «працюють» у сфері незаконного перевезення культурних цінностей. Саме тому митник повинен мати відповідні знання про цей вид культурних цінностей, його вигляд і форми, а також вміти описати їх у митній документації.

У разі затримання або вилучення нецке митник повинен у Протоколі про порушення митних правил або в МД-1 по можливості визначити розміри, матеріал, з якого зроблено, форму нецке (катаборі, кагамібута, мандзю, рюса, сасі, ітираку), описати стан зворотного боку та стан збереження виробу.

Камінь – найтиповіший і найулюбленіший твердий матеріал скульпторів, що приваблює своєю різноманітністю: він може бути прозорим, кольоровим чи безбарвним, твердим чи м’яким, блискучим чи тьмяним. Тверді породи каменю: обсидіан, діорит, базальт, порфір – спонукають до ощадливих, спрощених форм і використовуються у монументальній скульптурі різних епох.

М’який прозорий, блискучий алебастр придатний насамперед для малої пластики, хоча може використовуватися і в монументальній скульптурі, про що свідчать скульптурні пам’ятки Месопотамії та Єгипту.

Вапняк – ніздрювата, ламка порода каменю, яка не придатна для втілення точних форм, але порівняно легка обробка вапняку спонукає до його використання в монументальній скульптурі. У Стародавній Греції вапняк, відомий як порос, широко використовувався в архаїчній декоративній скульптурі, яку розфарбували. Як перехідний від дерева до мармуру матеріал вапняк часто комбінувався із мармуром: в одній і тій самій скульптурі одяг виконували з вапняку, а оголене тіло – з мармуру.

Піщаник – ще більш пористий та м'який, ніж вапняк, матеріал, що здавна використовувався для виконання пластичного орнаменту на архітектурному тлі. Крім того, ще єгиптяни використовували його у монументальній скульптурі, що було продовжено в епоху Середньовіччя (статуї Страсбурзького собору).

Мармур – особлива порода вапняку, що має міцну структуру, красивий тон різних кольорів (від чисто білого до глибокого чорного), ніжні переходи світлотіні. Мармур був улюбленим матеріалом стародавніх греків, незважаючи на те, що з нього важко зробити статую з широкими рухами. Ігноруючи монолітність статуї, грецькі скульптори складали свої статуї з кількох частин, виготовлених іноді навіть з різних порід мармуру. Так славнозвісна Венера Мілоська має тіло з широковідомого пароського мармуру а одяг – із мармуру іншої породи, при цьому шов між двома частинами не збігається ідеально. Крім того у праве стегно вставлено окремий шматок, а руки зроблено ще з двох інших шматочків і прикріплено за допомогою металевих скріпок. Як вишуканий, ідеально красивий матеріал мармур сприймався скульпторами епохи Ренесансу і в Новий час.

Скульптурними матеріалами можуть бути різні метали та їх сплави, що застосовуються в монументальній та великій станковій скульптурі. До них належать: бронза, сплави на алюмінієвій основі, чавун, листова мідь, листовий алюміній, електролітична мідь для гальванопластичної скульптури. Найпопулярнішим із цих матеріалів е бронза.

Бронза – це суміш олова та міді, до яких іноді домішують цинк або свинець. Чим більший відсоток міді (до 90%), тим червонішим буде колір бронзи. Як скульптурний матеріал бронза використовувалася ще у ІІІ тис. до н. е. на Стародавньому Сході і набула популярності в скульптурі Риму. На відміну від мармуру бронза дає можливість створювати статуї та скульптурні композиції із широкими просвітами, оскільки бронзова відлита статуя, порожня всередині, більш легка і має властивості з’єднувати частини, створюючи вільну незамкнуту композицію. Бронзова поверхня відбиває світло, народжуючи яскраві оптичні ефекти, тому цей матеріал і використовується найчастіше для створення монументальної скульптури як частини архітектурного пейзажу.

Сплави на алюмінієвій основі дуже пластичні й дають можливість виливати тонкі деталі фактури та скульптурного декору. Декоративні можливості цих сплавів своїм сріблястим полірованим тоном здатні створити враження срібла, чим і приваблюють скульпторів. Алюмінієві сплави придатні для використання карбування, що збагачує естетичне враження від скульптури.

Чавун не поступається бронзі своїми ливарними властивостями, а чорний колір скульптури з цього матеріалу додає їй масивності и монументальності.

Листові метали — мідь, алюміній, нержавіюча сталь мають гладкі поверхні и широко використовуються у декоративній скульптурі. Оскільки скульптура з таких матеріалів монтується на сталевому каркасі, це дає можливості створювати складні композиції та робити винос окремих деталей.

Гальванопластична мідь відрізняється від бронзи винятковою точністю відтворення всіх нюансів авторської виліпленої моделі. Гальванопластика є найбільш економною технікою лиття тому що допускає будь-яку товщину стінок скульптури. За своїми пластичними властивостями скульптура з гальванопластичної міді не відрізняється від бронзової і перевершує останню за точністю відтворення оригіналу.

За Законом України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» оригінальні вироби скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів вважають культурними цінностями (розд. 1, ст. 1).

Методи аналізу культурних цінностей

Працівники музею та мистецтвознавці володіють кількома засобами дослідження, зокрема :

- візуальний;

- іконографічний (історія архітектури, матеріальної культури, костюма);

- технологічний (хімічні особливості та фізико—хімічні процеси);

- документальний;

- стилістичний (аналіз манери окремих майстрів, їх шкіл, цілих художніх епох).

Пластика художня принципово відрізняється від пластики реальної речі. На відміну від письменника або музиканта для скульптора домінуючим матеріалом є предметність матеріального світу – здатність людини до візуального мислення.

Прагнення перевірити результати стилістичного аналізу, підтвердити або відкинути висновки про приналежність даного твору тому чи іншому авторові, розробити найбільш ефективний метод консервації і реставрації спонукало дослідників, реставраторів, істориків мистецтва все частіше звертатись за об’єктивними даними матеріального аналізу. На практиці найчастіше виконують такі методи матеріального аналізу.

Фізико-хімічні методи дослідження

Застосування аналітичних методів при технологічному дослідженні творів мистецтва завдячує вдосконаленню існуючих методів та розробці нових. Основна мета даного методу полягає в тому, що для отримання повної інформації для проби бралося якнайменше речовини. Це головна відмінність сучасних фізико-хімічних методів.

Емісійний спектральний аналіз

Найбільш розповсюджений метод елементарного аналізу речовини. Він полягає в реєстрації атомних емісійних спектрів за допомогою спектрографа. Емісійний спектр складається з вузьких ліній, котрі визначаються електронною структурою атомів та є характеристичними для кожного елемента. Кількість ліній у спектрі залежить від складу атомів елемента в пробі. Порівнюючи з іншими методами елементарного аналізу спектральний має такі переваги при дослідженні мікропроб живопису : високу чутливість, що в свою чергу дозволяє визначати в пробі вагою до 4 мг елементи з вмістом 10–2–10–3%; можливість у будь-який час повернутися до аналізу; прилади для спектрального аналізу є доступними для реставраційних закладів.

Лазерний спектральний мікроаналіз

За допомогою мікроскопа на поверхні проби фокусується потужний світловий імпульс лазера. При взаємодії світла з речовиною проби на її поверхні випалюється кратер діаметром 10–200 мкм. Речовина з кратера випаровується і частково перетворюється в плазму, яка складається з іонів та електронів і потрапляє в простір між електродами, де відбувається іскровий розряд, котрий збуджує атоми й іони речовини, випаровувану з кратера. Іскрові емісійні спектри реєструються на спектрографі. Лазерний мікроаналіз доцільно застосовувати при дослідженні окремих прошарків у зразках багатопрошарного живопису. Перевага лазерного аналізу в тому, що він не потребує попередньої спеціальної обробки проби, оскільки світловий імпульс випаровує всі речовини, які використовуються в живописі.

Якісний аналіз

Його успішно можна застосовувати для дослідження багатопрошарного живопису за умови, що його товщина не менше 20 мкм. При густині речовини, характерної для фарбового прошарку або ґрунту, в пробі необхідно випалити кратер не менше 20 мкм або при менших кратерах випарованої та іонізованої речовини, щоб викликати іскровий розряд між електродами.

Кількісний аналіз

Дослідження виконують порівнюючи виміряну на мікрофотометрі інтенсивність почорніння ліній елемента в пробі та еталоні. Інтенсивність ліній визначається не тільки вмістом елемента в пробі, але й хімічним складом та розмірами часток, температурою випаровування проби та умовами розряду. В лазерному кількісному мікроаналізі точність відтворення результатів залежить від коефіцієнтів поглинання і відбиття для світла лазера матеріалів, що вивчаються. При лазерному мікроаналізі є однорідність обраних ділянок проби. У лазерному мікроаналізі дуже важка проблема еталонів, тому для дослідження він застосовується рідко.

Рентгенофазовий аналіз

Один із методів визначення складу і структури речовини — метод рентгенофазового аналізу. Основним у ньому слугує метод порошка (метод Дебая-Шеррера), коли монохроматичний пучок рентгенівських променів направляють на полікристалічний зразок. Рентгенофазовий аналіз ефективний при дослідженні пігментів, які мають однаковий хімічний склад, але різну кристалічну структуру.

Інфрачервона спектроскопія

Цей метод застосовує явище особливого поглинання речовини ІЧ-випромінювання окремих довжин хвиль. ІЧ-спектроскопію використовують для віднайдення червоних (краплак, кошеніль, кармін) та жовтих (шафран) органічних барвників. ІЧ-спектри цих речовин складні і для точної ідентифікації необхідно застосовувати інші методи.

Растрова (скануюча) електронна мікроскопія

Вона дає можливість отримати об’ємне зображення зразка фарбового прошарку або ґрунту на телевізійному екрані, яке можна фотографувати за допомогою фотокамери. Растрова електронна мікроскопія дозволяє найбільш зручно аналізувати морфологічні характеристики мінеральних пігментів. Цим методом можна вивчати структуру поверхневого фарбового прошарку, виявляти мікротріщини, утворення вторинних мінералів при взаємодії пам’яток з оточуючим середовищем, виявляти початкові стадії біологічного пошкодження та проводити групову чи індивідуальну ідентифікацію мінеральних компонентів за структурними особливостями.

Рентгенівський мікроспектральний (мікрозондовий) аналіз

При дослідженні методом рентгенівського мікроспектрального аналізу зразок сканується за допомогою електронного мікрозонда — пучка електронів діаметром до 1 мм. Метод мікрозонда дає можливість для якісного і кількісного аналізів індивідуальних зерен компонентів мікропроби фарбового прошарку.

Метод рентгенівської флуоресценції

Цей метод для якісного елементного аналізу зразка використовує характеристичне вторинне рентгенівське випромінювання — рентгенівську флуоресценцію, збуджену первинним рентгенівським випромінюванням та реєструючи за допомогою спеціальних датчиків. Перевагою цього методу є простота кількісного аналізу, можливість в одній пробі аналізувати послідовно багато елементів та збереження проби для наступних досліджень іншими методами.

Мікрохімічний аналіз зв’язуючих

Мікрохімічні реакції дозволяють розрізняти окремі класи зв’язуючих, а в деяких випадках — визначити ту чи іншу речовину. Мікрохімічний аналіз в комплексі лабораторного дослідження творів мистецтва повинен розглядатися як метод попереднього вивчення. Він дозволяє побудувати експерименти із застосуванням більш досконалих методів.

Інфрачервона спектроскопія органічних зв’язуючих

Ідентифікація індивідуальних органічних компонентів фарбового прошарку за допомогою методу ІЧ-спектроскопії являє собою складне завдання. Найбільше складностей виникає тоді, коли пробу досліджують повністю, не поділяючи на пігменти та зв’язуючі. Досить часто пігмент складає таку значну частину проби, що її поглинання органічною частиною і отриманий ІЧ-спектр представляє собою спектр майже чистого пігмента.

Тонкопрошарна хроматографія зв’язуючих

Найбільш об’єктивним методом ідентифікації зв’язуючих є хромотографія мономерних компонентів. Хроматографічний метод полягає в розділенні суміші речовин на компоненти і базується на відмінності в їх розподіленні між рухомою і нерухомою фазами. В наш час при дослідженні творів мистецтва більш широко застосовують хроматографію в тонкому прошарку інертного носія (сорбента).

Аналіз липідних зв’язуючих

Ідентифікація масел та яєчного жовтка по небілкових компонентах являє собою складне завдання. Хоч методи паперової і тонкопрошаркової хромотографії жирних кислот та їх похідних зараз добре розроблені, але вони дуже складні та трудомісткі для визначення типу липідних зв’язуючих. Найкращі результати в дослідженнях по ідентифікації липідних зв’язуючих досягнуті за допомогою газорідинної хромотографії. В цьому випадку необхідно відмітити, що відокремлені компоненти попередньо переводять в летючі сполуки, після чого суміш досліджують газорідинним хроматографом.

Оптико-фотографічні дослідження

А.Углов і А.Поповіцький були першими російськими фотографами, які звернулися до вивчення творів живопису. Велика цікавість до староросійського мистецтва на межі двох століть викликала потребу в фотографічному відтворенні творів мистецтва. Потемнілі від часу, вони на фотографіях погано прочитувалися. Тоді і виникла потреба в новому підході до фотографії творів мистецтва. Після другої світової війни зі збільшенням виробництва газосвітніх ламп метод монохроматичного вивчення живопису набув широкого розповсюдження.

Макрофотографічне дослідження

При необхідності зосередити увагу на окремій деталі, фотографують потрібні фрагменти та елементи. Збільшуючи масштаб фотографування, зйомка перетворюється в макрозйомку. Макрофотографії дозволяють виявити деталі, котрі погано розрізняються при малій величині та не видимі на оригіналі.

Макрохімічний аналіз

Ідентифікувати барвники в мікрокількостях можна під дією деяких агентів. Порівнюють колір і люмінесценцію розчину фарбника в H2SO4 та в органічному розчиннику в присутності лугу і комплексоутворюючих катіонів Аl, Mg, Ca, Sn. Перевага мікрохімічного методу в його доступності. Мікрохімічні реакції доцільно застосовувати для попередньої оцінки фарбників.

Візуальне і мікроскопічне дослідження

Простим засобом, який дозволяє отримати достатні відомості про твір, є візуальне дослідження. Твір розглядають в цілому, а потім окремі частини. Візуальне дослідження дає уявлення про стан художнього твору, особливості виконання реставрації та допомагає виявити питання, які необхідно з’ясувати.

Для дослідження твору при сильному збільшенні застосовують бінокулярний мікроскоп. Він дає можливість дослідити руйнування фарбового прошарку, в його тріщинах побачити поперечний переріз живопису, його структури. За допомогою мікроскопа можна розглянути найдрібніші деталі та виявити місця проб.

Фотографічні дослідження

Доцільно візуальні дослідження супроводжувати фотографуванням. Загальний вид художнього твору необхідний як похідна. До нього будуть порівнюватися зображення фрагментів та деталей твору. Щодо творів мистецтва, то фотофіксація зовнішнього вигляду твору відноситься до документуючої фотографії. Найбільшого свого поширення документуюча фотографія набула при проведенні реставраційних робіт. При збільшенні масштабу документуюча фотографія переходить у макрозйомку. Вона дозволяє виявити деталі, котрі зовсім не видимі неозброєним оком.

Дослідження в монохроматичному світлі

Сприйняття оком при видимому світлі випромінення однієї хвилі сприймається як випромінення певного кольору. Воно називається монохроматичним. Дослідження в монохроматичному світлі має свої особливості, бо дозволяє виявити реставраційні записи, визначити їх кордони та розглянути окремі деталі. При цьому застосовують каталог кольорового скла. Він включає світлофільтри для проведення робіт в ультрафіолетовому та інфрачервоному спектрі.

Дослідження в ультрафіолетовому випромінюванні

Наукові дослідження в ультрафіолетовому випромінюванні — простий та доступний засіб для аналізу творів мистецтва. Ультрафіолетові промені мають велику енергію, котра викликає фотохімічні реакції, люмінесценцію та ін. Під дією ультрафіолетових променів органічні та неорганічні речовини світяться в темряві. Свічення кожної з них особливе, що дозволяє ідентифікувати ту чи іншу речовину.

Дослідження в інфрачервоному випромінюванні

Інфрачервоні промені мають властивість проникати крізь окремі прошарки живопису та виявляти зміни в композиції, рисунок автора, підписи та написи, що є недоступним при дослідженнях в ультрафіолетових променях.

Інфрачервона рефлексографія

Інфрачервона рефлексографія має широкий діапазон спектральної чутливості телевізійних систем (до 2,0–2,5 мкм). При збільшені довжини хвилі випромінення збільшується контраст деталей зображення. При тотальному дослідженні музейних колекцій в залах музею, фондосховищах та при огляді настінних розписів застосування телевізійних інфрачервоних систем дає великий виграш у часі.

Інфрачервона люмінесценція

Проявляється в багатьох речовинах. Дослідження підтвердили можливість використання інфрачервоної люмінесценції в реставрації. Навіть деякі фарби мають чітко виражену люмінесценцію, що в свою чергу дає можливість відрізняти їх на багатьох картинах.

Рентгенографічні дослідження

Рентгенографічні дослідження дозволяють виявити особливості побудови і структури твору. Для ефективності застосовують всі види рентгенографії.

Мікрорентгенографія

Це збільшені рентгенографічні зображення, які суттєво розширюють рентгенографічні дослідження.

Метод компенсатографії

Метод компенсатографії дозволяє отримати рентгенівські зображення твору без елементів кріплення. У тих випадках, коли твір має металеву основу або свинцеві білила, рентгенографування неможливе.

Кристалооптичний метод

Тут мікроскопічне зображення створюється завдяки оптичним ефектам. Вони виникають при взаємодії поляризованого світла з компонентами мікрооб’єкта. При цьому використовуються поляризаційні мікроскопи, завдяки яким виявляють компоненти мікропроби та оцінюють просторове розподілення за відомими кристалооптичними константами, набір яких характерний для твердої речовини.

Інфрачервона мікроскопія

Вона проводиться на інфрачервоних мікроскопах, які мають електронно-оптичний перетворювач. Фотографування інфрачервоного зображення проводиться на звичайному мікроскопі при штучному світлі. В основному використовуються ті ж прийоми, що і при звичайному фотографуванні.

Мікрохімічний аналіз неорганічних матеріалів

Дає можливість дослідження речовини в незначній кількості та швидкого проведення аналізу. Мікрохімічний аналіз не потребує особливого обладнання та доступний за технікою виконання. Реставраційна практика потребує проведення хімічних аналізів, а тому можливість проведення мікропроб багато разів, є зручною, враховуючи, що цей метод не руйнує пам’ятки.

Мікрокристалоскопічний метод

Метод дає можливість зробити висновок про присутність того чи іншого іона в розчині на основі форми, величини та кольору в результаті реакції кристалів. Спостереження ведуть за допомогою мікроскопа зі збільшенням у вісімдесят разів. Мікрокристалічні реакції досить чутливі, а тому невеликі забруднення реактивів можуть призвести до помилкових висновків.

Крапельний метод

На відміну від мікрокристалооптичного методу дослідження ведуть неозброєним оком. Найбільш ефективний крапельний метод використовують тоді, коли в результаті досліджень утворюються насичені кольори продуктів розкладу. Основна риса крапельного методу — чутливість.

Люмінесцентний метод

Щоб виявити іон, розчин обробляють спеціальним реактивом. Під дією ультрафіолетового випромінювання утворюються люмінесцентні сполуки. Цей метод чутливий, а в деяких випадках досить результативний. Проведення люмінесцентного аналізу потребує тих правил, що і при проведені крапельного методу.

У музеях предмети систематизують за джерелами, колекціями, видами мистецтв, матеріалами, технікою, призначенням :

- природничо-історичні пам'ятки;

- археологічні колекції;

- нумізматичні колекції;

- етнографічні колекції;

- вироби з металу, дерева, кераміки, тканин та інші;

- образотворчі джерела (живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво і фотографії);

- писемні джерела (рукописні та друковані документи, рідкісні книги).

Твори мистецтва художніх музеїв класифікуються за видами мистецтв (живопис, скульптура, графіка, декоративно-прикладне мистецтво та ін.) :

- матеріалу (дерево, метал, кістка);

- техніки (гравюра, рисунок);

- за призначенням (меблі, нумізматика, освітлювальні прилади та ін.).

Музеї, котрі мають великі колекції, систематизують предмети у такому порядку:

- живопис;

- іконопис;

- графіка (рисунки й акварелі, гравюра та літографія, плакати, книги з гравюрами, прикладна графіка);

- скульптура;

- архітектурні деталі та фрагменти;

- декоративно-прикладне мистецтво (кераміка, скло, вироби з металу, вироби з дерева, кістки, каменю, меблі);

- нумізматичні матеріали (монети, ордени, медалі, жетони, плакати, скарби, паперові гроші);

- археологічні колекції.

Список використаної літератури

1. Калашникова О.Л. Основи мистецтвознавчої експертизи та вартісної оцінки культурних цінностей: Підручник. – К.: Знання, 2006р.

2. "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей"

3. "Про охорону культурної спадщини"