Проблеми покоління: Основні засади класицизму того часу продовжують надалі існувати, проте у 1760 – 1780-х рр. в літературі з’являється молоде покоління. Йому бракувало зусиль подолання штурму і натиску, філософського тлумачення та відповідного досвіду, воно ставилося частково по-іншому до революції. Молоде покоління ставило собі за зразок Веймар, їхні початкові засади також відповідали класично-романтичним засадам. Жан Поль, Гьольдерлін, Кляйст відвідали Веймар, проте вони не знайшли для себе там місця. Лише Герде виявив симпатію до Ж.Поля, Міллер у деякій мірі до Гьольдерліна і Гете – до Кляйста. Це відштовхнення заставило молодих людей роз’єднатися. Потоки думок Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831) проходили сильніше, в іншому напрямку до антитези чи синтетези, у Йоганна Фіхте (1762 – 1814) призводили до суб’єктивізації пізнання, встановлення нового погляду.

Серед сучасних великих поетів-класиків вдається лише небагатьом за допомогою наслідування досягнути самостійного поетичного успіху. Майже всі вони перебувають у вигляді штурму та натиску і не в змозі його подолати.

Йоган Петер Гебель (1760 – 1826).

В результаті прагнень Г.Гердерса про природну й народну поетичну творчість та під впливом діалектної творчості К.Фосса і Ф.Мюлера (художник Мюлер) виникає скромна, чудова праця Гегеля. Його «Алеманські вірші» (1803) зображають зразок пізньої діалектної поезії 19 ст. Збірка Й.Гебеля про народні, переважно шахрайські розповіді «Скарбничка рейнських друзів» стає однією із поширених народних книг, чисельністю сотні тисяч екземплярів. Ця об’ємна збірка, яка включає короткі оповідання, анекдоти та жарти, об’єднує всі внески, які Гебель вклав до збірки з 1803 по 1811 р. спочатку як працівник, а пізніше як видавець альманаху «Рейнський друг». Назва могла спиратися на ідилічне рідне мистецтво. Із розповідей Гегеля створюється чудовий каталог «гріхів», помилок та здивувань, які набувають повного розквіту у міжлюдських стосунках, але також, паралельно до цього, видимий календар відповідних чеснот: Гебель постійно зображає людську слабкість з метою допомогти їм – у цьому він подає оптимістичні засади поліпшення із доби Просвітительства.

Фрідріх Гьольдерлін (1770 – 1843)

Гьордерлін є одинм із поетів, хто у своїй поетичній творчості використовує як засади класицизму, так і засади романтизму, не розмежовуючи ці літературні течії за їхнім змістом та формою. Своє повне визнання Гьордерлін здобуває під час І Світової війни, коли Норберт (Hellingrath) починає видавати перше повне видання своєї праці.

Гьордерлінг народився 20 травня 1770 року у Лауфені. Він вирішує вивчати теологічні науки. Поет відвідує школу при монастирі у Дункендорф та Маульброн, прісля цього Тюбінгський монастир, де Г.Гегель та Ф.Шелінг стають його однокласниками, друзями і здійснюють при цьому великий вплив на самого поета. Після закінчення навчання, він не стає священником, а стає приватним вчителем у Шарлоти фон Фальб, подруги Шіллера, пізніше у сім’ї банкіра Гонтарда у Франкфурті, чию дружину Сунете він палко поважав. Вона вперше пробуджує у ньому поета і стає «Діотімою» його творчості. Через «лагідні» обставини Гьордерлін мусить залишити будинок Гонтарда і поступово усамітнюється в самому собі. Шіллер спочатку допомагає поету, але пізніше також віддаляється від нього. Цього разу поет як домашній вчитель їде в Бордо, звідки він повертається душевнохворим. З 1806 р. психічнохворий поет проживає під опікою подружжя столяра у Тюбенгені аж до своєї смерті, 7 червня 1843 року.

Погляди Гьольдерліна формуються під впливом таких поетів як Ф.Кюпштовка, Руссо, Пердер, Вінкельман, Міллер, Гомер, Піндар, Гесіод, Софокл, Платон, Гераклід та Емподекліт, під впливом філософії Спінози та Канта, а також ідеалів французької революції.

Розчарувавшись сучасністю, поет підносить далеке минуле до свого ідеалу. Для нього творчість є не оздобою існування, а саме інтенсивне життя. Він вважає, що покликаний волею Бога підготувати за допомогою божого слова нове воскресіння старої Еллади у Німеччині. Християнство та класицизм повинні об’єднатися із характерними ознаками німецької нації у єдину синтитезу.

Спокійні елегійні жалоби про втрати Еллади наповнюють творчість Гьольдервіна оптимістичною вірою у відродження краси, гармонійної людини, так як Платон описує ідеал освідченої людини у Греції.

Поетична праця Гьордерліна включає роман, драму, вірші та переклади.

Його ліричний роман у листах «Гіперон або відлюдник в Греції» (1797 – 1799) зображає історію одного чесного, шляхетного молодого грека, який хоче навернути свій народ до духовного багатства. Він при цьому не слідує порадам своєї коханої Діотіми, яка уособлює чисте втілення божества і застерігає його від передчасних дій. Вона спонукає Гіперіона, як називається молодий грек, за допомогою самовиховання та заглиблення у стародавню грецьку творчість стати пророком майбутнього, яке сьогодні ще не змушує до насилля.

Лірична творчість Гьольдерліна в першу чергу є лірикою думок. Вона виникає у Ф.Шіллера і скоро здобуває свою власну самостійність. В одах, елегіях та гімнах вона оспівує дружбу, безсмертність, героїзм, любов, батьківщину, свободу та людську гідність, чесність, добро і правду. Її можна зрозуміти через політичні та соціальні умови того часу, коли живе та пише поет. З однієї сторони ми бачимо пантеїстичне прагнення зародження природи у Всесвіті, що порівнюється з божеством; з іншої сторони повернення Гьольдерліна назад із похмурого минулого у омріяну ним Грецію.

На відміну від Гете, Гьольдерлін дивиться по-іншому на природу. Для нього вона не є ядром пізнання та пристрасті, але він любить її тишу, спокій, відстороненість та незмінність. Він є попередником Ф.Ніцше та його «Діоніської грецької нації».

У драмі «Смерть Емпедокла» (1798-1799) інсценується легенда про смерть грецького філософа Емпедокла. Герой жертвує собою заради природи, з метою поєднати себе з природою та викликати «Поворот часу».

Жан Поль (1763 – 1825).

Поетичне визнання Йоган Пауль Ріхтер здобуває, коли його романи з’являються під псевдонімом Ж.Поль і читаються великою кількістю людей.

Письменник народився 1763 р. у Фіхтенґбірґе в сім’ї вчителя. Він навчається у Лейпцигу, де вивчає теологічні науки, а пізніше, як «вільний» письменник, даремно шукає у Веймарі зв’язок з Шіллером та Гете. Після цього, у великих злиднях, Ж.Поль мандрує по багатьох тюрінгських містах, поки у 1804 році він не повертається до свого рідного міста в Баварії, де отримує хороші прибутки. Там же письменник помирає у 1825 р.

Найбільшого визнання із його 60-томної праці отримують такі гумористичні, сентиментальні розповіді із життя маленьких міст: «Ректор Флоріан Фельбель та його поїздка у Фіхтельберг», «Життя веселої директорки школи Марії Вуц в Анентгаль» (1793), «Життя Квінтуса Фіксляйна» (1796), «Сімейний стан, смерть та весілля бідного адвоката Ф.Зібенкеза» (1796 – 1797). Не досить великого успіху здобули наступні твори: «Гесперус» (1795), «Титан» (1800 – 1803) чи «Брутальні роки» )1804 – 1805). Основною темою цих романів виступає розвиток ідеалістів у боротьбі протиріч жорстокої дійсності та людей-демонів. Тут уособлюється протиріччя між ідеалом та дійсністю. У кінці розгортання подій герої визнають: «Для найкращих польотів людини ж потрібні також пара міцних чоботів».

Характерною рисою його романів є те, що тут не має послідовного розвитку дії. Події часто перериваються через вставки енциклопедичних термінів та короткі розповіді. Така «відкрита форма роману» відхиляється від класичних тенденцій форми і зображує перехід до суб’єктивізму романтизму.

Великого значення набуває гумор у творі Ж.Поля «Вступ до естетики» 1804 р. Тут він описує свої естетичні спостереження, поетичний розвиток та подає важливі пояснення щодо свої пізніх праць. В основі твору виступає гумор. Саме ця праця найбільше вплинула на пізній романтизм.

німецький романтизм

(1798 – 1830)

Романтизм тісно пов’язаний із поняттям «роман». Прикметник «romantisch» позначає у 17-18 ст. романтичний, тобто пригодницький, фантастичний, перебільшений, несправжній. Лише в кінці 18 ст. Ф.Шлегель та Новалій висловлюють судження про життя та мистецтво того часу, які і сьогодні є досить популярними.

Романтизм з’являється ще в період класицизму й охоплює крім Німеччини всю Європу, прагне просторових, часових та граничних розширень, які встановив класицизм, а також звертає особливу увагу на людську фантазію.

Розчарування політичним устроєм та культурні досягнення класицизму призводять поступово до пошуків нових цінностей та відчуттів.

Історичні передумови виникнення романтизму

Розчарування людей виникає через:

• французьку революцію (1789 – 1794 рр.) та її наслідки;

• військові та дипломатично-політичні дії Наполеона;

• справи введення нового порядку в Європі після падіння Наполеона, Віденський конгрес 1815 р. та створення альянсу (1815 р.) між Австрією, Росією і Прусією з метою забезпечення миру й придушення демократично-ліберального, національного руху.

Ці розчарування призводять в народі із дотримання традиційних напрямів до зміни з космополітизму класицизму до зміцнення націоналізму, патріотизму, до повернення часів свого успіху і разом з цим до середніх віків з їхньою вірою та суспільним порядком.

Культурні передумови

Доба Ренесансу, особливо Просвітительство визначається через наголос людської свідомості. Музика, реформація, пієтизм, штурм та натиск вважаються рушійними силами людських почуттів. Класицизм намагається гармонічно співвіднести раціоналізм та ірраціоналізм та нехтує при цьому фантазією людини. Романтизм на противагу класицизму прагне до універсального синтезу, де до свого світобачення залучає одночасно свідомість, відчуття та фантазію.

Романтизм стає кінцевим щаблем німецького ідеалізму, вершиною антропоцентриської епохи та поштовхом до так званого пост романтизму.

Представники пізнього романтизму відновили ірраціоналізм епохи штурму та натиску і вони прагнуть до заглибленості, до безпричинних емоцій, до обмежень наявної цілісності. Проте вони не ігнорують досягнень класицистів. У романтизмі діє «свідомість», рефлексія та елемент розуміння сильніше ніж у класицизмі, романтизм на початку був більше філософсько-критичним, ніж поетично-творчим. З іншої сторони романтизм проник набагато глибше у надчуттєве, мрії і прагнення, у несвідоме, повне таємничості, у ті частини, в яких ми більш інтуїтивно відчуваємо, ніж знаємо завдяки можливості міркування та процесу думки.

Суть романтизму

Романтизм – це європейське піднесення духу, який виникає у Німеччині й охоплює всі країни Європи. Він впливає на політику, людську гідність, філософію, науку, живопис, архітектуру, музику, релігію та поезію. Суттєвими ознаками романтизму виступає безперервний рух, цілісність без поділу, проте з постійними змінами, художня безмежність у невтомних перетвореннях, прагнення без мети, границя без напрямку, арабеск, невизначеність та нескінченність.

В своїй праці «Антеней» (1798 – 1800), у період раннього німецького романтизму, Ф.Шлегель зображає свої уявлення про літературу романтизму: «Поезія романтизму – це прогресивна універсальна поезія. Її завдання полягає в об’єднанні усіх окремих жанрів поезії та поєднанні з філософією і риторикою. Вона хоче і мусить як змінити так і об’єднати поезію з прозою, геніальність з критикою, поезію мистецтва з природною поезією… Поезія романтизму розвивається; це її суттєва ознака вічно утворюватися і ніколи не закінчуватися. Її не можна вичерпати при жодній теорії… Вона нескінченна, вільна, і за її законом сваволя судді не терпить жодного закону у свою сторону».

Згідно з визначенням зникають границі і між мистецтвом, та і між літературними жанрами – драмою, лірикою та епосом.

Всі мистецтва взаємодіють і змішуються: звуки, кольори та слова розглядаються як різноманітні форми однієї мови, душі, яка повинна реагувати на кожний настрій та плин думок. З цієї причини поезію порівнюють з музикою як засіб для внутрішнього слуху та живопису, як засіб для внутрішнього погляду. За допомогою цього потрібно знайти переходи від одного мистецтва в інше. Представники романтизму любили такі вираження як: чути кольори та бачити музику.

Відмінення обмежень, розв’язка та об’єднання пов’язані з іншими поглядами представників романтизму. Вони розглядають життя, як щось одне і неподільне, як щось цілісне. На їхню думку, релігія, філософія, мистецтво становлять єдність. Життя – це поезія, а світ – це жива цілісність, у якій поезія виступає суттєвим вираженням людини та людською діяльністю. Таким чином німецький ранній романтизм підкреслює внутрішній зв’язок творчої літератури, критики, філософії та релігії. Поезія стає символом нескінченного. Як повідомляє Ф.Шегель, поезія романтизму стає трансцендентною, тобто такою, яка прагне до зв’язку ідеального та реального.

Мистецтво не можна вивчити як науку, воно може бути даним лише Богом. Іскра ентузіазму охоплює справжнього поета. Митцем може стати лише той, хто сповідує одну релігію, хто має оригінальний погляд на нескінченність. Митець – це посередник, хто відчуває в собі божество, він знищує себе з тією метою, щоб повідомити, розповісти, передати це божество всім людям у звичках і вчинках, у словах та працях. Поезія прагне лише до нескінченності і зневажає світове користолюбство.

На думку романтиків, музика здійснює великий вплив у поезії. Гофман помічає, що вона відкриває людям невідомий простір, світ, який нічого не має з ним спільного; у чарах музики залишає він певну емоцію й передає невимовні бачення. На землі немає нічого найпрекраснішого, як говориться в «Атенеї», ніж поєднання поезії та музики, що є досить делікатним вираженням.

Душею романтизму власне було безкінечне прагнення без цілі, границі чи мети. Представники романтизму у меншій мірі займалися чимось ясним, очевидним, вони набагато більше заглиблювалися у загадкову глибочінь, невідоме, безмежні почуття та бажання. У праці Новаліса «Генріх з Офтердінген» зображується мрія про синю квітку як символ невизначених, болісних, романтичних прагнень до нескінченного.

З таких представлень формується поняття романтизму. Із семантичної точки зору романтизм означає розвиток всіх природжених здібностей як наближення до нескінченної досконалості. Лише завдяки навчанню людина стає людиною, воно уособлює спроби охопити сукупність людського досвіду. Стати Богом, бути людиною, духовно розвиватись означає одне і теж саме.

Прагнення до безмежності у романтизмі знаходить свої відповідники у далекому минулому, у далеких краях. На відстані, за словами Нова ліса, все стає поетичним, романтичним. Не виникає жодних подивів у виявленні любові до літератури Середньовіччя з яскравими воєнними поезіями, лицарями, містицизмом, хрестовими походами.

Шеллінг вважає, що природа у романтизмі має філософське значення. Природа – це очевидний дух, а дух – це природа. У своєму розвитку природа – це прогресивне прозріння духу. Все у всесвіті – органічне. Усе має і тіло, і душу. Природа – це святе, чутливе, живе викриття божества. Вона, як джерело радості, світла та вічної любові збуджує фантазію. У контакті з природою людина відчуває безмежність світу. Вона вбачає цю величність та красу. Хто вказує на природу, той розуміє своє життя з погляду вічного й підтвердженого.

У поетичних трактуваннях природи представники романтизму виражали захоплення до образних змін й безмежного простору, які пробуджують прагнення та викликають спогади. Їх цікавив ліс, сповнений таємниць, самотність, тишина, природа, яка збуджує фантазію, хмари, які відганяють мрії в далечінь, сутінки, що стирають чіткі обриси.

Одним з важливих аспектів німецького романтизму є його іронія. Л.Тік визначає її як остаточну досконалість мистецького твору, як естетичний трансцендентальний дух, який охоплює творчість. Автор не занурюється у свою працю, він намагається піднести свій твір із використанням жартівливого глузування. Іронія романтизму включає урбанізацію та волю, майстерність та відчуття душевного спокою. З філософської точки зору, за словами Фіхте, вона бере початок з анатомії вільного розуму. У практичному застосуванні історія романтизму викликає почуття нещирості; у деяких віршах Гейне призводить до дисонансу.

Жанрова система

Роман – це жанровий різновид, якому надавали перевагу велика кількість романтиків; він надавав їм свободу у структурі, формі та технічних прийомах. Під романом Ф.Шлегель розумів сукупність розповідей, пісень та інших форм. На його думку, найкращий роман вміщує у собі приховані самовикриття самого автора, його досвід, квінтесенцію своєрідності. У цілому німецький роман доби романтизму визначається хиткістю структури, відсутністю цілісності, множинністю епізодів та мінливістю. Роман насичений великою кількістю пригод. Тут можна знайти різноманітність настроїв, які найчастіше виражаються у ліричних уривках.

Новела, зображення помітних подій, обставин, людей зазнала великого розквіту. Г.Шлегель вважав новелу належною до непрямого та символічного відображення суб’єктивного настрою та думки (найбільш прихованим способом).

Жанр драми найменше підходив до доби Романтизму, яка відхиляла формальні обмеження. Таким чином, можна спостерігати очевидні її слабкі сторони: поверховість, непереконлива мотивація, невідповідність описів, відсутність цілісності та загальна хиткість структури. Особливої уваги привертають трагедії та казки; де у казці світ мрій розглядають як світ дійсності.

Одним із найгарніших жанрів доби Романтизму була казка. Казка справляла на романтиків велике враження, так як вона, завдяки своїй нереальності, фантастичності, надприродності могла бути носієм правди. Казка у романтиків втілює здійснення їхніх бажань; дух романтизму тут найбільш вільний та творчий, тому що у цих межах не діють закони досвіду, часу, простору, причинності. Брати Грімм збирали та опубліковували народні казки, які до того часу усно переказувалися. Поштовхом до написання казок стали народні перекази.

Фрагмент – це форма вираження думки філософів раннього класицизму. Такий специфічний вид передачі літератури дає можливість романтикам раннього періоду підтвердити незалежність та самостійність свого творчого існування. Фрагмент представляє демократичні ідеї, спрямовані проти положень встановленої системи. Представники раннього романтизму хотіли об’єднатися у компанію з метою виступу проти посередності, вульгарності, пасивності думки. У фрагменті романтиків виголошувалася незалежність «вільного критичного духу», у якому романтики виражали свої думки. Але у них була помітна світоглядна безпорадність критичної вимоги, яка має на меті за допомогою оригінальної дотепної думки приборкати критичну дійсність і з боязкістю перед систематичним розробленням багатьох ідей стоїть осторонь від цієї дійсності. Новаліз визначає фрагмент як «уривок безупинного монологу».

Лірика займає значне місце у літературі доби Романтизму. Вона є найпомітнішим творчим внеском німецького романтизму.

Романтизм прагне до:

• нескінченності й безмежності;

• повалення границь між мрією та дійсністю;

• універсальної поезії, яка повинна бути одночасно науковою, релігійною, поетичною, а також ліричною, епічною, драматичною, музикальною;

• переваги фантазії;

• він прагне до палко-рушійного, загадкового неприборканого;

• він вимагає суб’єктивізму та індивідуалізму, безладності та без граничності між епосом, лірикою й драмою;

• він прагне до минулого, передусім до доби Середньовіччя, до простору, до мрійливого і загадкового;

• він цінує власний народ;

• він пробуджує національну свідомість.

Суттєві ознаки німецького романтизму з філософської точки зору

Філософські положення романтизму поділяються на три філософські вчення:

а) Романтики визначають метафізику як спостереження останніх причин всього існуючого;

б) Вони розширюють науку про знання, де інтуїція разом з почуттями відіграє центральну роль;

с) Вони створюють мораль, в основі якої лежить ідея досконалості і ставлять пізніше вимоги до всіх людських дій і навіть до мистецтва.

Вихідним та центральним пунктом метафізичної абстракції романтиків виступає поняття абсолютизму. Він розглядається у подвійній формі, внаслідок чого розрізняють два напрями метафізики доби романтизму: пантеїстичний та теїстичний.

Представниками пантеїзму є Шеллілнг, Гьольдерлін та Ф.Шлегель. Він має форму так званого метафізичного ідеалізму. В центрі цього напряму стоїть поняття абсолютного «Я», яке прирівнюється до абсолютного «Духа» та «Бога». Світ – це пізнання Бога. Це пізнання відбувається на двох рівнях: у природі й душі. Природа – це самопізнання на нижчому рівні. Дух – не на противагу, на вищому щаблі у власній самовпевненості. Кінцевою метою розвитку є об’єднання в цілому абсолютного духу.

Розвиток природи є також духовним розвитком. Він відбувається в органічному процесі.

Теїзм доби романтизму знаходить своє відображення у пізніх працях Ф.Шлегеля. З безмежності та невимовності виступає божество, що виражає почуття самовпевненості. На питання, чому у світі існує божество, з якою метою Бог створив світ, всі романтики відповідають одним словом – «любов». За словами Ф.Шлегеля, любов – це Бог, і також одночасно – душа людини. Бог – це любов, це як випромінююче любов джерело світу, джерело життя. Божество породжує свою любов серед людей, створює люблячий світ.

Основною ознакою пізнання у добі романтизму є інтуїція.

Інтуїція у романтизмі має сильне емоційне забарвлення. Не лише тому, що такі відчуття як любов і прагнення стоїть разом із пізнанням, проте й тому, що почуття виступають функцією пізнання. Поряд з цим стоять вислови, які несуть незначну частку до інтелектуального пізнання. Сюди належать особливо положення Канта й Фіхте про «інтелектуальний погляд».

Через весь романтизм проходить ознака трансцендентизму та релігійності.

Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814).

Фіхте є професором у Єнському та Берлінському університетах. Його головними працями є: «Основні положення науковчення» (1794), «Покликання людини» (1806), «Розмови про німецьку націю» (1807 – 1808) та «Науковчення» (1816). Він вирізняє власне «Я», яке називає творчою людською особистістю, і «не Я», яке включає все, що знаходиться поза межами власного «Я», тобто цілу природу. На думку філософа, «не Я» виступає чинником створення власного «Я». Воно ж, у свою чергу, з допомогою мистецької фантазії бере участь у формуванні «не Я». Метою особистого «Я» є збереження власних моральних цінностей.

Поетизація вчення Фіхте, тобто використання його праць у мистецтві, здійснюється з допомогою Ф.Шлелгеля та Новаліса.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854).

Шеллінг також був професором у Єнському та Берлінському університетах. У своїй головній праці «З душі світу» (1798) він романтизує класичну філософію, встановлює границі між світовими щаблями, які людина повинна самостійно пройти.

Людина повинна поступово піднятися до щаблів сім’ї, країни і нації, церкви і дворян, й нарешті – до Бога. На його думку, природа і дух поняття тотожні. Вони виражаються одним і тим же принципом, тобто «душею світу».

Центром всесвітньої душі із внутрішньої сторони є її дух, із зовнішньої – природа. Дух – це невидима душа світу. Це невидима природа. Природа ж є явним духом. Завданням мистецтва та творчості постає зображення невидимого в очевидному, розуміння духу та природи як двох відкриттів світових принципів.

Фрідріх Шляєрмахер (1768 – 1834).

Шляєрмахер є професором з теології та проповідником у Берліні. Головною працею є «Про релігію. Розмови про освідчених серед презирливих» (1799). На думку Шляєрмахера, релігія – це прагнення людини зрозуміти нескінченне у кінцевому, відчути душу світу, як єдине суще, зв’язок між духом та природою. Всі вищі почуття має релігія: дружба, любов та мистецтво.

Разом з цими трьома філософами раннього романтизму створюють поети, особливо Г.Шлегель та Новаліс романтизацію поетики. У період раннього романтизму важко знайти різницю між філософією та творчістю. Філософія романтизму зображає цілий світ дійсності як творчість абсолютного всесвітнього духу. Вона здіймається до світового принципу.

наука

Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) Грімм. Вони є засновниками германістики та німецької філології. У 1812 р. брати Грімм видають збірку німецьких «Дитячих та домашніх казок», яка є тривалим народним надбанням та фундаментом німецької творчості. Наступною збіркою була збірка «Німецькі перекази» (1816).

образотворче мистецтво

(1798 – 1836)

Представники романтизму ставляють собі за ціль «творити» за допомогою знань про душу та почуття.

За своїми тематичними уподобаннями романтики належать до окремих мистецьких груп, таких як братство Лукаса, художники історичних подій, художники казок та пейзажисти, хоча між даними тематичними групами не було жодних помітних границь.

Представники пізнього романтизму запроваджують стиль бідермеєра.

1. Братство Лукаса. Це товариство утворилося 10.07.1809 р. у Відні. До нього входили молоді художники Віденської академії, такі як Ф.Пфор, та Ф.Овербек.

Братство Лукаса не мало ніякої програми, яка б щось заперечувала, проте їхня мета полягала в тому, щоб зректися академічної манери, вбачати у мистецтві моральні та релігійні завдання, по-братерські жити і спільно шукати правду. Вони залишають Відень, переїжджають у травні 1810 р. в Рим й живуть там з 1812 р. у монастирі Сан Ісідоро, серед монахів. Мотивами їхніх картин стали переважно біблійні сюжети. При передачі форм та почуттів вони спиралися на італійського художника Рафаеля Санті та на німецького – Альбрехта Дюрера.

Інші відомі художники братства Лукаса:

• Фрідріх Овребек (1798 – 1869), відомий як художник-кресляр («Вхід Ісуса в Єрусалим», «Портрет сина Альфонса Овербена», «Тріумф релігії у мистецтві») і як художник релігійних мотивів («Невіруючий Томас», «Смерть святого Йосипа»);

• Франц Пфорр (1788 – 1812), використовує мотиви з історії середньовіччя («Вхід кайзера Рудольа в Вазель», «Балада графа фон Габсбург»), робить нариси і малює картину для свого друга Овербека «Соломій та Марій»;

• Джозеф фон Цюріх (1800 – 1867), малює а Римі під керівництвом Овербека разом з Кохом, Вайтом, Шнором фон Карольсфельдом над фресками віли Масіми;

2. Художники історичних подій доби Романтизму. До цієї групи належать художники, які використовували історичний матеріал, такі як: Альфред Регель (1816 – 1859), Вільгельм Каульбах (1805 – 1874).

3. Художники казок. Вони виявляють великий інтерес до створення картин на вільні теми та на теми казок. У їхніх картинах можна зустріти мотивчики казок Я. та В.Грімм, Е.Т.А.Гофмана, С.Брентано й В.Гауфа. До найвідоміших художників належать наступні: Моріть фон Швінд (1804 – 1871), Юліус Шнорр фон Карольсфельд (1794 – 1872).

4. Пейзажисти доби Романтизму. Вони створюють картини на основі піднесених почуттів і прагнуть до безмежності світу. Характерними ознаками пейзажів романтизму виступає наступне: горизонт на картинах змальовується так глибоко, що глядач може зазирнути у його бездонність. Люди часто підкоряються ландшафту й часто зображені досить маленькими. Найвідомішими представниками пейзажного мистецтва є: Каспар Давід Фрідріх (1774 – 1840) з картинами «Монах на морі», «Хрест в горах», «Схід сонця», «Двоє чоловіків у спогляданні місяця», та Філіп Отто Рунге (1777 – 1810), чиєю головною роботою є «Чотири години дня», яка втілює символічні, релігійно-пантеїстичні мотиви. Рунне належить також до найвідоміших портретистів свого часу («Ми троє», «Спокій при втечі до Єгипту»).

музика

На музику доби романтизму впливають також засади літератури. Тяжіючи до безмежності, музиканти прагнуть до цілісного шедевру, що вдається спочатку Ріхарду Вагнеру. Деякі цілі романтиків виражають у музиці ясніше, ніж у літературі. Музика здатна краще відповідати вимогами невідомості, казковості, загадковості, чарівності, настрою, ніж слова.

Вона прагне до досконалої оркестрової мови, яка відповідає настрою душу та природи.

Музичний романтизм розпочинає Е.Т.А.Гофман (1776 – 1822), чиї новели найглибше вплинули на усіх романтиків. Його шедевр «Ундіне» є найбільш чаруючою з опер романтизму.

Карл Марія фон Вебер (1786 – 1826) – опери «Захист», «Оберон».

Франц Шуберт (1797 – 1828) - цикли пісень «Зимовий шлях», «Моя чарівна мельничка», опера «Альфонс та Естрелла», зінгшпілі, симфонії.

Роберт Шуман (1810 – 1856) – цикл пісень.

Фелікс Мендельсон-Бартольді (1809 – 1847) – пісні, квартети.

Людвіг Ван Бетховен (1770 – 1827) є перш за все інструментальним композитором, найбільшим ритміком усіх часів. Він є класиком і романтиком.

Романтиком він виступає передусім у своїх фортепіанних творах та квартетах. Романтичні ноти можна знайти також у його увертюрах.

Ступінь розвитку, центри і представники романтизму

Ранній романтизм

(1798 – 1804)

Вони минули одночасно із високою класикою і принесли теоретичне створення (теорії) нового життєвого побуту і сприйняття мистецтва. Найважливіший журнал цього періоду романтизму «Атеней».

Центри: Університет в Єні і літературні салони в Берліні у серці Генрієти, Дорофеї Мендельсон і Раєль Левін. Філософію цього часу визначали Фіхте, Шелінг і Шлеєрмахер.

Теоретики раннього романтизму.

Август Вільгельм Шлегель (1767 – 1845). Разом із своїм братом, спільно видавали журнал «Атеней», він найвизначніший теоретик теоретик і організатор раннього романтизму в Німеччині.

Він, як талановитий перекладач, є одним з найвідоміших особистостей світової літератури Німеччини, а його шедевром стає метричний переклад 17 драм Шекспіра.

Він – засновник сучасної наукової літератури.

Він один із перших подає історію літературного розвитку у своїх лекціях про літературу та мистецтво, які він читає в Берліні (1801 – 1804), а також в лекціях про драматичне мистецтво та літературу в 1808 р. в Відні.

Фрідріх Шлегель (1771 – 1829)

Народився у 1772 році в Ганновері, спочатку Ф.Шлегель поруч із братом є теоретичними засновниками романтизму в Єні та Берліні, де він близько подружився з Фіхте і Шлеєрмахером, а також одружився з розлученою Доротеєю вайт, дочкою М.Мендельсона. у 1808 р. вступив до католицької церкви і одержав посаду в австрійському дворі і державній канцелярії. У 1809 р. виступає з патріотичною промовою проти Наполеона в приміщенні герцога Карла і є письменником «Армійської газети» і «Австрійського спостерігача». У 1815 році активно працює як австрійський радник з дипломатичною місією в уряді Франкфурту. 1820 року заснував християнсько-романтичний журнал «Конкордія» у Відні. Потім він їде в Дрезден, де читає лекції з філософії і де помирає у 1829 році.

Ф.Шлегель виступає більш натхненним ініціатором та аналітиком ніж поет, бунтівною особистістю. Він є теоретиком раннього романтизму. У своїх творах «Антеней» та «Фрагментах» (1798) він зображає «прогресивну універсальну поезію», іронію романтизму та надто загострений суб’єктивізм. У багатьох газетних статтях та лекціях з «Історії стародавньої та нової літератури», які він читав у Відні у 1812 році, поет захищає основні положення романтизму та підтримує творчість стародавніх греків, Данте, Шекспіра, Гете, Петрарки, яких він визнає попередниками романтизму. Його стаття «Про мову та мудрість індіанців» (1808) є вихідним пунктом пізньо-орієнтованого та порівняльного мовознавства.

Як поет, він пише вірші, що за своєю наголошеною формою схожі до віршів його брата, та фрагмент роману «Люсінда» (1799) розриває цілісну форму роману й виступає у формі дотепних вставок листів, спостережень, алегорій, казок, розповідей та діалогів.

Поети раннього романтизму.

Людвіг Тік (1773 – 1853). Л.Тік народився у 1773 році в Берліні у сім’ї освідченого майстра-канатника. Після закінчення навчання, де він вивчав історію, мову і літературу, творчий талановитий чоловік із акторськими здібностями вирішує стати поетом періоду раннього романтизму в Ієнні (1799 – 1800). Спочатку як письменник працює він в Берліні на посаді розвідника. Після цього через неспокійний спосіб життя, що змушує його подорожувати Англією, Італією, Францією Л.Тік нарешті залишається в Берліні. Там помирає він у 1853 році.

Л.Тік є найбільш успішним та авторитетним серед поетів раннього романтизму. Після того, як він втратив віру у правильність строгих ідеалів доби Просвітництва, які спостерігалися у його ранній творчості, Л.Тік шукає нових ідеалів – спочатку у старонімецькому періоді, потім у християнстві. В кінці поет потрапляє у вир нової наростаючої реальної творчості (1830 р.), так званого раннього реалізму.

Його творчі починання зображають внутрішню невпевненість прихильника доби Просвітництва, який втратив віру у свої раціональні ідеали, що загрожує заглибленню поета у повне безвір’я та порожню інстинктивність. Цей погляд у загрозливу безодню скептичної нестійкості викликає у молодого поета почуття внутрішнього неспокою, страху, меланхолії, суму, світового болю. Літературними зразками у зображенні його внутрішньої ситуації виступає Шекспір із трагедією «Гамлет», Л.Гріфіус, Вольтер, Руссо, але особливо твори Гете – «Вертер» та «Фауст». З цієї душевної потреби виникають перші твори Тіка, які нам пропонують моторошні твори романтизму.

Такою є й «Білявий Екберт» (1797) – історія одного лицаря, який одружується із своєю сестрою, яку виростила казкова відьма. Сестра краде у відьми перли та дорогоцінне каміння і пізніше помирає через неспокій у подружньому житті та охоплене каяття. Екберт стає вбивцею, втрачає межу між сном та реальністю, щось відбувається наяву, через що він божеволіє. Кожного разу йому з’являються нові постаті вбитих, у які перетворюється відьма, ошукана від Екбертової сестри-дружини. У цій казці зникають ежі між дійсністю та фантазією. Наступними казками такого виду є: «Вірний Екарт та Тангайзер» (1797) і передусім «Рунічна гора», в якій зображається природній демонізм, пригноблена на знищення сила природи як організму.

Проте Тік рятується з цієї загрозливої безодні за допомогою переходу до використання жарту та іронії. Використання іронії романтизму стає необхідною потребою зневіреного меланхоліка та нігіліста. На цьому етапі розвитку пише поет іронічні жартівливі та казкові комедії. Вживання жартів дитячого та побутового стилю, літературної манери означають для Тіка переказ німецьких народних книг. При цьому вірші мають тон та форму німецьких музичних творів. Наступним етапом творчості Тіка стає використання християнських тем.

Великого успіху зазнає Тік як перекладач. Його шедевром виступає переклад твору Сервантеса «Дон Кіхот».

Фрідріх фон Гарденберг, псевдонім Новаліс (1772 – 1801).

Як син саксонського директора солеварні, Новаліс народився 1772 року в Обервідерштадті у Мансфельді. Після навчання за філософським та природничим напрямками у Ієні, Лейпцигу та Віттенберзі, а також в академії у Фрайбурзі він стає працювати як солеварний асесор у Вайсенфельді (Тюрінген). У 1801 році у віці 29 років він помирає як «вічний юнак» через сухоти.

Його праці були написані упродовж двох років. Збереглися усі його фрагменти, крім ліричних творів. Головними елементами, які сформували його творчість, є: пієтичне виховання, природничі науки, філософія Фіхте та Шляєрмахера й особливо смерть його нареченої Софі фон Кюн у 1797 році. Софі помирає у віці 14 років.

Новаліс серйозно сприймає романтичні вимоги, змішує життя та творчість, науку, філософію, релігію. Світ стає його мрією, мрія – світом.

1