Зміст

Вступ

Розділ 1. Постать Никанора Онацького у контексті українського наукового, громадського та культурного життя кінця XIX – початку 30-х рр. XX століття

1.1 Становлення особистості

1.2 Никанор Онацький – художник

1.3 Репресії, втрачені надії

Висновок до 1 розділу

Розділ 2. Місце і роль Н.Х.Онацького в становленні Сумського художньо-краєзнавчого музею

2.1 Створення музею

2.2 Сумський художній музей. Музей сьогодні

Висновок до 2 розділу

Висновки

Список літератури та джерел

Вступ

Никанор Харитонович Онацький - це видатний мистецький діяч Сумщини, художник, поет, який весь свій талант і натхнення віддав чудовому краю Полтавщини та Сумщини. Більшість його картин присвячено відображенню сільського життя. В них правдиво і поетично передано багатство і красу краєвидів.

Його індивідуальна творчість формувалась під впливом реалістичних тенденцій, які існували в Петербурзькій Академії мистецтв, де починав своє навчання художник.

До останнього дня Н.Х.Онацький залишався відданим засадам міцної академічної школи живопису. Майстра не цікавили новації.

Він не експериментував ані з формою, ані з матеріалом. Та скрізь відчувається рука талановитого художника, що має свої власні естетичні переконання і творчий шлях.

Слід відмітити, що творча спадщина автора реалістична за змістом, колористична за формою, відтворена у розмаїті жанрів живопису: історичному, побутовому, портретному, а також у чисельних пейзажах і натюрмортах. Така широта творчого діапазону свідчить про багатогранність його таланту.

Актуальність теми. За період мистецької творчості Н.Х.Онацького його твори живопису знайшли свою долю у різних музеях, галереях та приватних колекціях Сум, Полтави, Львова, Дніпропетровська, Києва, Москви, Новгорода, Ростова-на-Дону, а також за кордоном: у Польщі, Чехії, Югославії, Канаді, США, Англії і в інших країнах.

Та, на превеликий жаль, життєвий і творчий розвиток художника мало висвітлено в літературі – внаслідок того, що його ім’я у період Радянської влади замовчувалось, адже Н.Х.Онацького було репресовано. Навіть посмертна реабілітація митця не призвела до значного зростання інтересу до його спадщини у той час. Саме тому тема моєї роботи є актуальною.

Наукова новизна досліджень полягає в тому, що вперше робиться спроба докладно описати, систематизувати творчу спадщину Н.Х.Онацького з урахуванням становлення та розвитку особистості митця.

Комплексне вивчення обраної теми дозволить виразніше простежити мистецькі, громадські особливості його діяльності.

Мета дипломної роботи - розглянути життя і творчість художника і поета, засновника та першого директора Сумського музею художньо-ужиткового мистецтва Н.Х.Онацького, визначити місце і значення у мистецтві Сумщини.

Предметом дослідження є творча спадщина митця.

Головні завдання дослідження випливають з поставленої мети:

- окреслити основні етапи розвитку творчої та організаційної діяльності;

- розглянути стосунки митця та тогочасної влади, простежити вплив численних репресійних заходів на творчість Н.Х.Онацького;

- виділити і простежити провідні теми творів мистецтва;

- проаналізувати етапи створення Н.Х.Онацьким Сумського художнього музею.

- визначити роль і значення творчості художника у мистецькому житті Сумщини.

Методичну основу роботи становить безпосереднє вивчення оригінальних документів і матеріалів преси та монографічних праць Сумських краєзнавців (Г.А.Ареф’євої [1], В.Б.Звагельського [11] та ін.).

При дослідженні були використані такі методи: теоретичні - аналіз, порівняння, узагальнення, систематизація, структурний та історичний методи інтерпретації; практичні - науковий опис спостережуваного, художньо-графічний аналіз.

творчість онацький сумський музей

Розділ 1. Постать Никанора Онацького у контексті українського наукового, громадського та культурного життя кінця XIX – початку 30-х рр. XX століття

1.1 Становлення особистості

Никанор Харитонович Онацький – талановитий художник поет, драматург, археолог, мистецтвознавець, педагог, активний громадський діяч. Він і за життя найменше дбав про власну славу, не добивався її. Йому завади боліло, аби жила і не вмирала серед трудового люду любов до волі, до рідної землі, до краси, аби торжествувала справа Жовтня. Він родився і всі свої твори, що принесли йому славу художника і поета, написав на сумській землі. Завдяки його зусиллям маємо зараз змогу оглядати безцінні скарби Сумського художнього музею. Створений у тяжкі жовтневі роки, музей став ніби одним з пам'ятників соціалістичної революції, яка відкрила трудящим шлях до знань, до мистецтва, до культури. Н.Х.Онацький народився 10 січня 1875 року на Сумщині, на хуторі Хоменковому в родині козака-хлібороба (нині Липоводолинського району). Його дитячі літа пролетіли серед безмежжя степів, серед народних пісень і легенд, серед радощів і горя мужицького життя. Все те западало йому в душу,щоб згодом вилитись в рядки поезії, в барви і лінії картин [30, 212].

Хлопець відвідував сільську, потім Гадяцьку повітові школи. Він складає вірші , виявляє не аби який хист для малювання!

Та далі продовжувати освіту не має змоги. Батько, Харитон Климентіевич помер. Зайвої копійки в матері Тетяни Іванівни не було і 14–річний Никанор рушає в мандри по білому світу в пошуках заробітку.

Його кликало до себе життя, сповнене боротьби за кожен день існування, життя напружене і бентежне. Він пішов йому зустріч. Скільки ж і якого мінного люду щастило стрічати! А які краєвиди слались під ноги. І приємно було відчути, зіткнувшись, що ти здатен подолати їх.

Всі десять років блукань по випадкових роботах Никанор леліє мрію почати вчитись малярству,заощаджує кошти, у вільні хвилини береться за пензель.

Чого досяг він як художник свідчить портрет матері – найраніша робота, що збереглася.

Прискіпливий критик знайде тут чимало хиб. Ми ж в ній бачимо ще і природжене почуття кольору, задатки майстра колориту,вміння в звичайному,буденному вгледіти прекрасне.

В 1899 році мрія юнака здійснюється . Він поступає до Строганівської школи технічного малюнку в Москві, а через рік стає учнем Одеської художньої школи яку й скінчив.

Майже п'ятирічне перебування в Одесі справило великий вплив на формування творчого кредо молодого художника.

Місту над морем ми багато чим завдячуємо, що з Онацького згодом виріс митець, який твердо стояв на реалістичних. позиціях. І розумів реалізм не як сліпе копіювання дійсності, а як сконденсований вираз почуттів і думок сучасника.

Саме тоді в Одесі діяло найзначніше мистецьке об'єднання в дореволюційній Україні – Товариство південно-російських виставок. До складу його учасників входили такі видатні майстри як Т.О. Нілус , М.Д Кузнецов , К.К. Костанді, Г.О.Ладиженський. В часи, коли формалістичні збочення почали виявлятися буйно в творчості певного кола митців Росії і України, товариство послідовно одстоювало принципи реалістичного змістовного мистецтва. На його виставках,які щорічно організовувались в Одесі,експонувались роботи високої громадської значимості, досконалої техніки. Члени товариства тримались демократичного напрямку в суспільній думці.

Їм були близькі болі простого трударя, болі рідного краю. Тематично їх виставки перегукувались з виставками передвижників які теж в Одесі влаштовувались регулярно.

Навчання в місті, яке жило бурхливим мистецьким життям, відвідування школи, де викладали такі мистецтвознавці як Академік О А. Попов і К.К.Констанді спричинилось до становлення Онацького як палкого прихильника реалізму з широким поглядом на світ, на завдання мистецтва [19, 22].

В Одесі Н.X.Онацький все виразніше окреслювався як пейзажист. В його творчій манері, в підході до предмета зображень відчувалась пройдена ним чудова колоритна школа. І. Ю. Рєпін небезпідставно писав про вихователів Одеської художньої школи як талановитих колористів з тонким чуттям форми.

Успішно закінчивши художню школу молодий маляр стає студентом Академії мистецтв в Петербурзі. Відвідує він клас живопису і малюнка, який веде великий російський художник І.Ю. Рєпін. На жаль довго навчатись йому не поталанило у славетного майстра, почались пам'ятні події 1905 року . після оголошення «Маніфест 17 жовтня» коли назрівав повний вибух революції, в столиці влаштовувались багатолюдні демонстрації пітерського пролетаріату, студентів академій ,як і інших вузів, розпускають на рік по домівках.

Для царизму загрозливо було мати в місті масу революційно настроєної молоді, яка активно підтримувала робітничий клас в його боротьбі.

Короткочасне навчання в Петербурзі, вказівки і поради І. Ю. Рєпіна були такими завершальними вершинами освіти, які допомогли Н.Х.Онацькому остаточно визначатись як художникові пізнати таємниці майстерності. Він уяснив: митець сильний своїм зв’язком з рідним краєм, з його культурними традиціями. І ще одним лишився пам’ятним художникові Петербург. Тут він зблизився з революційними колами. Відомо, що він перевозив з Фінляндії зброю для пітерських робітників.

Наприкінці 1905 року Никанор Харитонович дістається до села, в якому народився, і з головою поринає в революційну роботу.

Десятилітні блукання в пошуках заробітку ,перебування в значних промислових центрах, спілкування з простим людом, повсякчас впливало на формування світогляду художника.

Він завжди з симпатією ставився до гноблених і окривджених кормигою самодержавства, він не міг стояти осторонь. Він – серед них.

В розгортанні революції на Сумщині є частка праці Н. Онацького. Він вів революційну агітацію серед селян, розповсюджував нелегальну літературу.

В цей же час в пресі з'являються його вірші. В 1906 році в тижневику "Рідний край", який видає мати Л. Українки Олена Пчілка, Друкується перша поезія Онацького "Погук!”

В дальшому твори митця містяться в збірниках "З неволі", «Терновий вінок»,включаються до антології "Українська муза".

Н.Х.Онацького надихнула на творчість революція. За її покликом художник взявся за перо, щоб оспівувати мужність і нескоримість народу, який піднявся на боротьбу. Цей спів теж був участю у революції.

Поїхати до Петербурга продовжувати освіту він не зміг за браком коштів. Влаштувався учителем малювання в лебединській чоловічій гімназії і заробляв там на шматок хліба, перебуваючи під постійним таємним наглядом поліції. В Лебедині ж писалась переважна більшість віршів, які не без інтересу зустрічали читачі.

За своєю спрямованістю поезія Онацького близька до революційно – демократичної творчості I. Я.Франка, Л. Українки, М. М. Коцюбинського [33, 28]. В ній і натяку немає на бажання відійти від животрепетної сучасності,поринути в примарний світ "мистецтва для мистецтва". Сам учасник революції ,він гостро відчував і переживав події,якими жила вся Росія. В роки, коли багато письменників зневірились на час в народі, схибили з вірного шляху поет з Сумщини гордо заявив, що сила гноблених не зломлена,протестував проти царської сваволі і деспотизму, кидав у вічі ворогам:

Не радійте, в литаври не бийте

І савану на. Волю не шийте :

Не положим ми зброї своєї,

ще не втратили сили своєї

І боротись до смерті ми будем,

Поки волю

Собі не здобудем.

Хай помрем ми по тюрмах,в Сибіру,

Але вбити не можете віру! [22, 17]

Вірші Онацького не віддільні від революції Вони дають додаткові штрихи до портрету її борців,допомагають повніше уявити розмах і відчути невгасимість народних рухів. Образи мужніх людей,впевнених у своїй силі і ні на мить не втрачаючи віру в прийдешній світлий день,працюючи для того,щоб день настав швидше,постають у поезії «Коваль і ковалева пісня».

Ці вірші з’явились у світ в 1908 році, коли революція потерпіла поразку. Та як і два роки тому поет кличе "Ти світи досвітні вогні". І сам не гасить їх в своїй творчості, як дехто з сучасників,а запалює нові й нові . Бо йдучи на ті вогні боротьби,трудящі здійснять мрії:

На братерських руках кайдани розкувать

І надіть на народних катів [22, 17].

Поет першим в українські літературі оспівав подвиг лейтенанта Шмідта Пам'яті розстріляних на острові Березані в Чорному морі лейтенанта Шмідта і трьох його товаришів – матросів присвячена легенда "Острів мертвих", написана вправною рукою майстра.

В її ритміці,будові,доборі образів відчувається стремління автора говорити епічно про революцію 1905-1907 року.

Віра в невичерпність революційної енергії народу межувала в Онацького з тяжким переживанням від уяснення того,що революція потерпіла поразку,що верх взяли вороги. У вірші "Осінь" він малює поле де гайвороння лиш кричить, пише про орла в однойменній поезії,яки помирає від бойових ран. Рядки народного поета проникнуті вселюдською мрією про життя без царя і панів:

"Сонце весняне засяє над нивами,

Килим зелений застеле поля,

воля жадана,в квіти повитая,

Радо між людьми колись загуля.

Ниви одягнуться в золото ясне

Буде робота загальна женцям,

Пам'ятник слави високий збудується

Щирим та мужнім за волю борцям! [24, 8]

У виданнях,в яких з’явилися вірші Онацького вони були поряд з творами Л.Українки, Михайла Коцюбинського,Панаса Мирного,Василя Степанника.

І були близькі поезіям і оповіданням видатних письменників не тільки через це сусідство,а духом , своєю спрямованістю,довершеністю.

Царські похвастачі правильно зрозуміли,яку небезпеку таять для них пристрастні рядки поета з Сумщини.

Коли Петербурзькому цензурному комітету стали відомі матеріали збірника "З неволі" він відразу звернувся до головного управління в справах друку з вимогою порушити судове переслідування Онацького та інших авторів книги. По одержанню справи прокурор Петербурзької судової палати зразу ж наклав на книгу арешт і почав клопотання про притягнення її авторів до відповідальності. Никанор Харитонович в тяжку хвилину не зрадив славним традиціям української літератури,чесно служив їй.

В 1906 р. Н. X. Онацький поступає викладачем у Лебединську чоловічу ї жіночу гімназії. Поліції стає відома й інша сторона його діяльності, що полягала у створенні нелегальних політичних революційних гуртків, розповсюдженні забороненої літературні.

Перше десятиріччя XX ст. було у творчому відношенні надзвичайно плідним для Н. X. Онацького. В цей період він глибоко і зацікавлено вивчає побут і звичаї українського села, друкує невеликі розвідки в часописі "Рідний край", робить ескізи своїх майбутніх живописних І полотен. Глибину і самобутність таланту Никанора Онацького як художника переконливо засвідчила Перша українська артистична виставка в Києві в грудні 1911- січні 1912 рр., на якій було представлено 15 його картин. Серед них: "Хата біля Тарасової гори" (написана під враженням | поїздок до Канева в 1909-1911 рр.), "Циганський табір", "На тирлі", "У жнива", "Похмурий день", "Вітряк" та інші .

З 1913 р. Н. X. Онацький працює в Сумах, викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі, і, як видно, це ніскільки не заважає йому займатися живописом, брати участь в різноманітних художніх виставках.Основним заняттям його в Лебедині все ж таки залишалось малярство. Він віддає багато часу і енергії викладанню малювання в чоловічий гімназії,а потім і в жіночій гімназіях, допомагає дітям оволодіти основами художньої грамотності.

Про його досягнення в цій справі свідчать хоча б те, що В 1913 році у Харкові на виставці художніх робіт учнів Харківського навчального округу лише лебединські гімназисти удостоїлись почесного відгуку за малювання , креслення.

Можливо Никанору Харитоновичу необхідно було зосередити основні сили саме в живопису. Та, по-перше,потребувався заробіток для існування, а по-друге,таку він мав щедру натуру коли відчував,що може бути корисний людям в тій чи іншій справі,він повністю віддавався їй.

Це була людина високої культури і благородства,яка добре розуміла і знала свій обов'язок перед народом і кожен момент раділа можливості служити йому. Так педагогом він і пропрацював майже до схилу днів.

На живопис лишались години і дні,вільні від інших занять. Та при його талановитості, при його наполегливісті, з якою він оволодівав майстерністю, при безпосередності сприйняття природи Слобожанщини і цього вистачало,щоб написати полотна, які не скоро забуде Україна.

Улюблений жанр Онацького – пейзаж. Він зріс у селі на лоні розкішної української природи,серед полів, краса яких ще звабнішою стала від того,що віками на них селянин сіяв хліб,будував хати,клуні,вітряки,садив дерева.

На цій землі художник вперше побачив сонце, і протягом всього життя. В своїх картинах прагнув як найправдивіше розповісти про її чари.

Не відразу приходило вміння. Картина «пасіка» (1904 року) – це тільки підступи до теми, ще надто загальні. Відсутнє проникнення в таємниці колориту,яке стане властиве наступним творам. Колір ще не має органічного зв'язку з темою. Творчість живописця починається після революції 1905–1907 рр. Два фактори остаточно визначають творче обличчя художника. Революція, яка виявляє могутність народних мас,допомагає більш оптимістичному сприйняттю оточуючої дійсності. Впливає і поглиблене ознайомлення з роботами двох великих художників Слобожанщини С.Васильківського і П.Ловченка. Намагається знайти своє місце в тогочасному мистецькому житті! Він не шукав рідкісних красот , а брав звичайну сільську вулицю,перші ліпші атрибути побуту, селянина і писав твір правдивий,щирий з глибоким відчуттям своєрідності і чарівності довколишньої природи.

У картині "Місячна ніч" тремтливе проміння місяця заливало стодолу,коня,що стоїть біля неї розсипалось по стріхах хат,створюючи незабутній,сповнений не повторного багатства кольорів пейзаж. Подібне можна сказати і про інші твори.

В рецензії на виставку,вміщені в журналі «Рідний край»,коли йшлося про твори Онацького,відзначався їх реалістичний напрям,зауважувалось,що молодий художник не спокусився навіть такою темою,як "Місячна Ніч", щоб дати якийсь крик світла, дав правдивий,гарний малюнок. В дальшому Никанор Харитонович бере участь в художніх виставках, які проходили в Києві і Полтаві.

Серед народу відчувався сильний потяг до культури. Онацького радувало це. Тому він завжди шукав можливості якомога повніше задовольнити запити і потреби трудящих. І згодом, незважаючи на зайнятість викладацькою і музейною роботою береться за організацію в Сумах художньої студії. Існувала вона на громадських засадах, мала чотири класи. Загальне керівництво і викладання в 3-4 класи вів Никанор Харитонович, допомагав йому художник Іван Охрімович Крапівін [18, 67].

Підготовку до вступу в художні учбові заклади за свою мету студія не ставила, і, зрозуміло, ніяких дипломів не видавала. Проте викладання було поставлене так, що всі, хто вступав потім до художніх вузів, успішно витримували екзамен.

В студії вчились такі митці як Д.Зелінський, Г.Калітаєва, З.Юдкевич, В.Костюківська, С.Луньов та інші. Вони згадують Онацького як талановитого педагога, митця, який прищепив їм на все життя любов до мистецтва і навчив розуміти його.

Бурхливі події 1917 р. захопили і Никанора Онацького. В цей період він активно співпрацює з Українською партією соціалістів-революціонерів, налагоджує діяльність партійного осередку в м. Суми.

Пізніше, розчарувавшись в, есерівських програмах, Н.X.Онацький відійшов від УПСР, зосередився на науково-педагогічній і творчій роботі. В 20-х - на початку 30-х років Н. X. Онацький незмінно викладає в учбових закладах Сумщини. Серед них Сумські Радянські командні курси РСЧА, військова школа, педтехнікум, а після його реорганізації - педагогічний інститут.

Виняткова роль належить Н.X.Онацькому в розгортанні культурного життя на Сумщині. Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років, що й буде предметом розгляду другого розділу нашого дослідження. Ті, хто цікавився культурним життям на Україні, не могли не помітити нарис Н.X.Онацького "Сім років існування Сумського музею", написаний з великим знанням справи, усвідомленням неперехідного значення культури минулого для духовного розкріпачення людини.

На 1 жовтня 1925 р. в музеї налічувалось 10279 експонатів. Серед них: 6416 стародруків, безцінні полотна І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, інші унікальні пам'ятки. Чимало експонатів було відшукано безпосередньо Н. X. Онацьким. Особливу цінність мали офорт Т. Г. Шевченка "У шинку" ("Приятелі"), "Кобзар" з дарчим написом поета та інші.

Поповненню музейних експозицій, поглибленому вивченню рідного краю служили археологічні експозиції на Сумщині за участю провідних археологів України. Одна з них була проведена 20 серпня - 6 вересня 1926 р. спільними зусиллями Миколи Макаренка, Сільвестра Магури, Никанора Онацького. В результаті напруженої роботи було розкопано близько 20 курганів, здійснене натурне обстеження ряду археологічних пам'яток на околиці Сум. З тих часів у дочки Н. X. Онацького - Наталії Никанорівни збереглися три фотокартки батька, майстерно відзняті Миколою Омеляновичем Макаренком.

Необхідно зазначити, що дослідження археологічних пам'яток Н.X.Онацький проводив як разом з іншими науковими працівниками, так і самостійно, отримавши повноваження на це від Всеукраїнського археологічного комітету, Українського комітету охорони пам'яток культури.

Був уповноваженим у справі охорони та дослідженні пам'яток культури по Сумському повіту. Для заснованого музею зібрав багато рідкісних творів українського, російського і зарубіжних митців, меблі, старовинні килими, фарфорові і фаянсові вироби, колекцію художнього скла, предмети, знайдені ним під час археологічних розкопок на Сумщині. Зокрема, у Славгороді (нині Краснопільський район) знайшов картину Рубенса “Христос на соломі”, яка, ймовірно, була ескізом до центральної частини Рубенсівського триптиху, що зберігається в Антверпенському музеї.

У 1920 р. очолив комісію зі спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку в Сумах.

Наслідком багаторічної наукової роботи дослідника рідного краю стала публікація ряду цікавих розвідок, що привернули увагу широкої громадськості. Зокрема, не втратили свого значення такі праці, як "Старовинні кахлі Сумщини", "Українська порцеляна", "Межигірський фаянс", "Українське гутне скло" тощо.

Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму. На фоні таких фактів особливого політичного забарвлення набувала і колишня участь Н. X. Онацького в акціях УПСР. Все це дало привід для переслідування, цькування вже немолодої людини. Від нього вимагали публічного каяття, визнання своїх минулих ідейних збочень. Мабуть, думаючи більше про власний спокій, ніж про власну гідність, Никанор Харитонович іде на цей не легкий для нього крок. В 1929 р. сумська газета "Плуг і молот" публікує його заяву:

"З 1905 року, беручи участь у визвольному русі, ідеологічно я близько стояв до народницьких угрупувань і після лютневої революції 1917 року був одним з активних організаторів партії українських соціалістів-революціонерів в м. Суми. Подальший розвиток революції і громадянської війни переконав мене, що політика партії УПСР не відповідає інтересам пролетаріату (покликали німців на Україну, боротьба з Радянською владою), і тому я вийшов з названої партії, порвавши з нею як ідеологічні, так і формальні зв'язки. З того часу я незмінно працюю в галузі радянської культури й освіти (чотири роки в Червоній Армії) і визнаю, що лише Комуністична партія с дійсним і єдиним провідником пролетаріату і що лише під її керівництвом суспільство досягне соціалізму" [23].

На якийсь короткий час заява приносить жаданий результат. Н.X.Онацького більше не турбують, дають можливість нормально працювати на культурній ниві. А це чи не найбільше хвилювало Никанора Харитоновича. В той час, наприклад, він був особливо занепокоєний долею неповторних архітектурних пам'яток - Покровської церкви, збудованої на початку XVIІІ ст. з втіленням у камені традицій української дерев'яної архітектури, та Воскресенської церкви кінця XVIІ ст. Спираючись на поради відомого мистецтвознавця С. А. Таранущенка, його практичну допомогу, Н.X.Онацький розробляє свої конкретні пропозиції по збереженню названих пам'яток, їх найбільш раціональному використанню.

В листопаді 1933 р. Н.X.Онацький переїздить до Полтави, де йому було запропоновано організувати і очолити відділ етнографії місцевого музею. Наскільки складною і небезпечною була ця справа і які трагічні наслідки готувала вона для вже визнаного музейного працівника, свідчить прискіплива увага Полтавського міськвідділу ДПУ до даного питання.

З точки зору Полтавського міськвідділу ДПУ, (надалі цитуємо) «для того, щоб були зрозумілі вчинки і настрої Онацького, слід сказати про значення етнографії на Україні. Справа в тому, що етнографія як наука про чисті етнічні одиниці була використана як зброя для збудження націоналізму та ще, мабуть, в дусі фашизму на Україні і на Кавказі, особливо в Грузії. Такий напрям етнографічних відділів був помічений Всесоюзним Наркомпросом, і вони були фактично ліквідовані ще в 1931 році. Однак у новій схемі музеїв на Україні відділ етнографії залишився повністю і його лише замаскували новою назвою "Відділ феодалізму".

Як приклад феодалізму-етнографізму може бути Харківський історичний музей, буквально заповнений українським шовіністичним матеріалом, замазаним якимось написом у дусі марксизму. Якщо на тому ж написі з зворотного боку дати націоналістичний напис, то вийде наймахровіший український фашистський музей. Вся справа в оберті цих написів. Речі і так говорять самі за себе. В такому ж дусі проводитиме реорганізацію й Онацький.

Справа в тому, що всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості [8, 29].

Як буде розміщувати Онацький, покаже майбутнє. Зараз він пробує влаштувати виставку вишивок. Викликаючи на периферії інтерес у окремих одиниць до питань етнографії, Онацький може, не створюючи ніяких організацій, зробити готовий кадр-шовіністичної української інтелігенції, готовий при першому зручному випадкові вийти на арену, як з полум'я "фенікс".

Подальші події передбачити було неважко. У вересні 1937 р. Н.X.Онацького заарештували і 23 листопада розстріляли за постановою особливої трійки при УНКВС. Всупереч усім слідчим матеріалам у обвинувачувальному висновку вказувалось, що він був "завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні".

Про взаємовідносини між Онацьким і Майфетом у справі також є один важливий документ, який повністю суперечить обвинуваченню. З нього довідуємось, що Н.X.Онацький прагнув перетворити музей не в осередок контрреволюційної діяльності, а у справжній центр по дослідженню історії і культури українського народу. Мріяв залучити до цієї роботи і талановитого поета та літературознавця Григорія Майфета, пропонував йому посаду бібліотекаря.

"Я дуже хотів би попрацювати в музейній бібліотеці,- говорив Г.Й.Майфет,- та боюсь іти в музей. Він до цього часу вважається шовіністичним вогнищем. З моїм здоров'ям, якщо я потраплю до ДПУ, я не витримаю. Тепер черга вже за нами, молодими українськими інтелігентами".

37-й рік повністю перекреслив заслуги Никанора Харитоновича Онацького. Криваву риску під його неспокійним талановитим життям підвели сфабриковані слідчим обвинувачувальні висновки. Та за невблаганною логікою історії фальсифікатора чекала не краща доля. Невдовзі після завершення справи Н. X.Онацького оперуповноважений, що займався нею, і сам був репресований на підставі вигаданих матеріалів щодо його шпигунської діяльності на користь Польщі та участі в антирадянському троцькістському утрупуванні, яке нібито існувало в стінах Полтавського міськвідділу НКВС.

У 1960-1980 рр. родина художника (його вдова Н.В.Онацька жила у полтаві у 30-60 роки) передала твори Онацького до Сумського художнього музею. Треба віддати належне Надії Василівні: завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Н. X. Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен. На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, Сліду жаданого не кине...» Наприкінці 1995 р. його ім'я було присвоєно Сумському художньому музею.

1.2 Никанор Онацький – художник

Мистецька й життєва доля Никанора Онацького досить типова для українського інтелігента, який народився в простій селянській родині, де любили народні пісні, малярство, вишиванки. Тому невипадково, що змалку Никанор разом зі своїм братом Омеляном писав вірші, малював. Він сам торував шлях у мистецтво. Всі твори Н.Х.Онацького - це духовний портрет художника в різні пори року, з різним психологічним станом. Взагалі Никанор Онацький був оптимістом, палко вірив у прийдешнє і був людиною свого часу.

В даному параграфі нашого дослідження ми відтворимо образ митця, життя та творчість якого пов'язана з Сумщиною.

Творчість Н.Х. Онацького органічно вписалася в історію вітчизняного мистецтва першої третини XX століття. У мотивах творчості Н.Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX – початку XX ст., розвиток якого йшов шляхом поглиблення та вдосконалення образотворчої мови. Мистецька спадщина Н. Онацького налічує понад триста творів живопису і графіки. У творчості Н.Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX – початку XX ст., розвиток якого йшов шляхом поглиблення та вдосконалення образотворчої мови.

Є в художника також роботи, пов'язані з оформленням книг і поштових листівок (Хата біля Тарасової гори в Каневі), з розробкою орнаментів (для фресок в інтер'єрах сумських будинків культури та освіти), в яких відчутний пошук нових художньо-зображувальних засобів.

Більша частина творів Н.Онацького зберігається в Сумському художньому музеї. Його роботи представлені також у музейних зібраннях Лебедина, Харкова, Луганська, Полтави, Чугуєва, Канева, у приватних колекціях України, СПІА, Франції. Н.Х.Онацький працював у різних жанрах мистецтва, але перевагу віддавав пейзажу, пленерному вирішенню натури. Дотик сонячних променів, відчуття рідної землі, щирі і чисті враження дитинства художник проніс через усе життя. Тому й темою його творів були краєвиди мальовничих куточків природи, з бузком, мальвами або польовими квітами, які „переходять" до натюрмортів з опішнянськими вазами, оздобленими характерним народним орнаментом. Любов до пейзажу обумовлена поетичною натурою художника і відзначається його особливим ставленням до роботи над картиною на відкритому повітрі – однієї з головних ознак мистецтва кінця XIX – початку XX ст.

При невеликих форматах і невибагливості сюжетів Н. Онацький у своїх творах вдало поєднує різні жанри: звичайні буденні речі органічно вписує в пейзажний простір, пройнятий бадьорим настроєм («Курінь», «Зимівник», «Соняшник»). Як проникливий лірик, художник тонко відчуває природу і свої спостереження відтворює в характерних особливостях дерев, кущів, квітів, рельєфу місцевості. Пленерне вирішення властиве і жанровим творам («Наталка», «Прання білизни», «Пряля»), в яких зображені селяни за хатнім клопотом. Увагу художника привертає етнографічний матеріал: мазанка, піч, прядильний станок – все, що оточує селянина. Н.Х.Онацький своєрідно зображує світлотіньові ефекти, підкреслює характерні риси селянських типажів, передає поезію здорового буття. У пізніх творах живописець прагне відтворити свою потаємну пам'ять про народний побут («Колодязь», «Голубка», «Пасіка»).

Н.Х.Онацький був красивою, талановитою людиною. Кремезний, високий на зріст, русявий, з густим волоссям, пильним поглядом очей, козацькими вусами. Зовнішність художника цілковито відповідала його духовному змісту, досвідченості, зацікавленості всім новим.

З портретної спадщини художника відомо десять зображень, серед яких дев'ять автопортретів. Один з ранніх портретів був створений відомим російським художником П.Кузнецовим. Так сталося, що в 1899 р. художників об'єднала Москва. Н.Х.Онацький вчився в Строганівському училищі технічного малювання, а П.Кузнецов - в художньому училищі, де тоді викладали В.Сєров, К.Коровін. Обидва починали свій шлях у мистецтво. їх зустріч була не випадкова, бо доля поєднує людей споріднених професій, а тим більше мистецтво, яке завжди єднає. Н.Х.Онацький спілкувався та листувався з багатьма письменниками, діячами культури та мистецтва, серед яких були С.Таранушенко, М. Хвильовий, О. Олесь, Ф. Ернст, брати В. та Ф.Кричевські, Г. та В. Нарбути.

Всі дев'ять автопортретів зберігаються у фондах Сумського художнього музею, один із них (графічний) є логотипом закладу. Кращий з портретів – «Автопортрет у смушковій папасі» написаний у 1909 р. у Лебедині. На полотні зображено молодого енергійного чоловіка, який нагадує постаті вільних козаків, з відкритим сміливим обличчям і твердим поглядом, з довгими вусами.

Духовно чиста, щира і талановита людина, Онацький і зовнішністю привертав увагу: кремезний, високий на зріст, з густим русявим волоссям. Будучи природженим портретистом, у своїх більш пізніх портретах художник простежив зміни, які відбувалися в ньому з плином часу, і відтворив не стільки об'єкт зображення, скільки життєвий процес пізнання.

Всі портретні роботи Н.Х.Онацького поєднує особливий дух демократизму, який був характерний для цього жанру в кінці XIX – першій половині XX ст.

Аналізуючи автопортрети Н.Х.Онацького, сім з яких зберігається в Сумському художньому музеї, можна прослідкувати вікові та духовні зміни людини, що жила на початку нової доби.

Один з перших відомих автопортретів належить до 1909 року. На ньому зображено чоловіка з вусами, в смушковій папасі, на фоні невеличкого пейзажу на стіні, що свідчить про духовні та професійні інтереси портретованого. Цей твір ніби увібрав в собі заповітні риси багатьох відомих людей тих часів, його також дещо єднає з образом Т.Г.Шевченка, пам'ять про якого художник проніс через усе своє життя. Автор акцентує увагу на обличчі - відкритому, світлому. Білий комір сорочки надає образу урочистості. Ритми силуету та предметний колір моделі стають головними зображальними засобами.

Художник використовує ефекти освітлення і повітряного середовища для створення відповідного емоційного стану. Домагаючись звучності колористичного рішення, він поетично одухотворяє образ. Художник відмовляється від зайвих деталей з тим, щоб передати головне - самоцінність моделі. Саме це зближує Н. Онацького з учнями І. Рєпіна, адже у нього він також вчився, які в пошуках художніх засобів ніколи не втрачали головного - змісту твору.

В час, коли був створений цей автопортрет, Н. Онацькому йшов тридцять п'ятий рік, за плечима вже був певний досвід. З друку вийшли поетичні твори в українських виданнях "Рідний край", "Терновий вінок", "Українська муза"; позаду роки навчання в Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі, участь в революційному русі, нагляд царської поліції. Н. Онацький живе в Лебедині, вчителює, пише свої чудові пейзажні твори, бере участь у громадському житті міста, очолює шевченківський гурток, учасники якого читають твори Кобзаря, цікавляться питаннями національної культури.

Графічні автопортрети камерні, зроблені графітним та кольоровим олівцем, пастеллю у вільній манері малюнку, що надає особливу життєвість образам. Слід підкреслити, що всі вони датовані. Ці твори зроблені в традиціях психологічного портрету другої половини XIX ст., їх поєднує особливий дух демократизму. Автопортрети Н.Онацького мають стилістичні аналогії в творчості М. Кузнецова, Ф. Кричевського, П. Волокідіна, де на перший план виходить цінність особистості, індивідуальні риси.

Всі автопортрети Н. Онацького зроблені майже за одне десятиріччя, однак спостерігається великий розрив між останнім та передостаннім зображеннями: 1923-1935 рр. Малюнкам художника притаманна закінченість композицій, узагальненість ліній, плавність моделювання форм, і надає їм монументального звучання. Особливо це стосується автопортретів 1916, 1921, 1923 рр.

В них автор розробляє концепцію під впливом ідей та настроїв, збентежених почуттів творчої інтелігенції в період прийдешніх соціальних зворушень. То були буремні роки в житті митця.

Н.Х.Онацького запрошують на викладацьку роботу в Суми. Метою художника стає створення в місті художньо-історичного музею. Він вивчає свій край, збирає етнографічні матеріали, які пов'язані з козаччиною, природні і художні речі, багато їздить по місцях перебування Т.Г.Шевченка на Сумщині.

В автопортреті 1916 р. на весь формат аркуша крупним планом замальована голова художника, який вдивляється не стільки у свою зовнішність, скільки у внутрішній стан. Зосереджено замкнутий вираз обличчя красивої, мужньої людини, яка зовні перебуває у спокої, лише очі видають емоційність моделі. Це зображення містить в собі рух, тоді як в "Автопортреті в капелюсі" 1919 р. художник перебуває в ньому.

Н.Х.Онацький перевтілює реальність у відповідності з романтизованою концепцією особистості, що було типовим явищем на той час. Піднесеність образу органічно поєднана з величністю духу.

В цьому автопортреті художник ширше висловлює уявлення про цінність людської гідності, форми багато в чому залишаються традиційними, але в самому зображенні відчувається нове ставлення до моделі, де головним вважається передача психологічного стану людини, яка перебуває на зламі складних випробувань часу.

Тяжкі наслідки революції, громадянська війна, масова еміграція творчої інтелігенції не могли позитивно позначитися на чуттєвій натурі Н.Х.Онацького. Він відштовхує все особисте, радо сприймає нові зміни в суспільстві, продовжує справу свого життя - несе красу в душі співвітчизників. В 1920 р. його призначають на посаду директора Сумського художньо-історичного музею. Друге десятиріччя нового століття багате на різні події, і він бере в них безпосередню участь. Це численні відрядження по Сумщині та за її межі як з археологічними експедиціями, так і в пошуках експонатів, очолює комісію по спорудженню пам'ятника Т.Г.Шевченку в Сумах, стає головним експертом по розбірці колекції О. Гансена в маєтку М.Сумовської, викладає мистецтво в учбових закладах, а також робить ескізи оформлення громадських приміщень та розробляє національний орнамент, застосовуючи два основних кольори - синій та жовтий.

В автопортреті 1921 р. постає зріла, мужня людина з допитливим поглядом крізь окуляри. Риси обличчя дещо загострені, в них відбилися тяжкі часи випробувань. На тонованому папері художник застосовує колір, який підкреслює зосередженість, надає найбільшої виразності погляду.

Через два роки (в 1923 р.) Н.Онацький знову звертається до автопортрета, на якому зображена зовсім інша людина за психологічним станом. Зовні він перегукується з раннім зображенням 1909 р., але автор ставить вже інше завдання. Це неначе швидкий начерк чоловіка в папасі, з якою художник не розлучався. Постійне піклування за музей та його експонати, переїзди з одного помешкання в інше, скрутне матеріальне становище - все це позначалося на ньому. Художник все менше віддає часу творчості, з'являється багато начерків для подальшої роботи, які, на жаль, не були здійснені. В ці роки художник багато друкується, один за одним виходять його мистецтвознавчі та публіцистичні статті, він входить в спілку письменників-плужан, які в подальшому всі були репресовані.

На цьому зображенні художнику лише сорок вiciм років, але він має вигляд значно старшого, дещо з сумним виразом. В кінці 1920-х pp. H.Х.Онацький робить підсумки своєї пpaцi у Сумському музеї: випускає брошуру "Ciм poкiв існування Сумського музею", створює художню студію. В 1931 р. з'являються мистецтвознавчі твори про українське шкло та порцеляну. Невдовзі він залишає Суми, місто, якому віддав двадцять найкращих років натхненної праці В Полтаві Н.Х.Онацького призначають завідуючим краєзнавчого музею. Страшні роки репресій торкнулися i його. В 1934 р. Н. Онацького звинувачують в націоналізмі i заарештовують, через деякий час випускають, звільняють з роботи...

I знову за гратами. Але i там не втрачає марно часу, пише вірші, по пам'яті малює рідні його серцю пейзажі. Тоді, в 1935 р., з'являється останній автопортрет. Немає пишної зачіски, де ділись козацькі вуса. Перед нами одутле, iз зморшками смутку обличчя, на якому сліди страждань, однак відчутна духовна нескореність, самокритичність. Людина все ще сповнена горіння творчості, але стримана розумом та волею. Кольорова гама надає образу певного стану.

Минув сьогодні місяць,

Як тут даремно я конаю,

За що - скажу одверто:

Я сам не відаю й не знаю.

27.VIII.35p.

Художник спостерігає за собою, вже створює не стільки об’єкт зображення, скільки пізнання. Це портрет літньої людини, яку через два роки, пізньою холодною осінню розстріляють без суду та слідства.

Н.Х.Онацький працював у різних техніках: є чимало олівцевих начерків і робіт у техніці пастелі, звертався він і до пера. Притаманне йому й відчуття матеріалу, де перевага була за тонованим папером, який часто використовував як тло («Бузок», «Брама», «Місток»). Символіка, яка була характерною для мистецтва початку XX століття, присутня в картинах дореволюційного періоду як звернення до високої духовності, особливо в «Пісні останнього променя».

Під час археологічних експедицій на Сумщині Н.Х.Онацький створив олівцеві малюнки та акварелі: «Кам'яна баба», «Розвалини. Хотінь», «Огорожа Охтирського монастиря» та ін. Багато творів було зроблено в селі Мала Павлівка, яку художник люб'язно називав „Павлівочка". Саме з цим краєм, де мешкали родичі дружини Надії Василівни, було пов'язане його особисте життя. Важливе значення мистецького спадку Н.Х.Онацького полягає ще й у тому, що в більшості своїх пейзажних робіт він відтворив тогочасний вигляд місць і архітектурних споруд, які були пов'язані з іменами славетних людей Сумщини. Все це збереглося у виразних акварелях із садибами Линтварьових і Кублицького, каплицями та фрагментами палаців стародавніх часів, а також тими, що були збудовані на кошти Харитоненків, Лещииських, Хрущових, Надаржинської. Це не тільки високохудожні твори мистецтва, але й свідки історії, у яких Онацький збагачує традиції національного пейзажу новими мотивами, відтворює невід'ємне від природи життя провінційної околиці.

Крок за кроком міцнів талант митця. Ясно визначилося демократичне спрямування його творчості. З картин сходять перед наші очі українські степи і села,то запорошені снігом,то заквітчані весною,то залиті барвами золотої осені. Ми зустрічаємося з вітряками і отарами – невід’ємними прикметами тодішнього краєвиду,з тополями і берізками,що поросли на степовому привіллі,йдемо плутаними сільськими вуличками.

Написане все те пензлем,який тримала рука маляра з пристрасною і чистою душею. Численні картини і етюди відлунюють вірою в трударя замилуванням його натхненною працею. До теми жнив, до теми хліборобства маляр повертається не раз і не два. Про рідкісну спорідненість його з нею свідчать етюди «Білі клуні», «Скирти взимку», «Вітряки», «Вітряк вночі».

Глибоке проникнення в єство народу,поетичне його єство проглядає в роботах «Хати», «Криниця».

Сам палко закоханий в красу хліборобського краю,пейзажист пробуджає цю любов і в глядачів.

Невід'ємним компонентом натюрмортів Н.Х.Онацького є квіти. Розкішні вінки з квітів обрамляють яблука, виноград, кетяги калини, горіхи, помідори, буряки, моркву, розсипане добірне зерно пшениці, шматочки цукру. Н.Х.Онацький, як ніхто інший, зумів проспівати величальну пісню плодам людської праці і квітам рідної землі, опоетизувати своїм щедрим талантом "красиве і корисне". У захопленні світом краси, багатими дарунками рідного краю для нього зникали часові відстані. На картинах митця зображені квіти й овочі різних пір року. За тином квітують тюльпани і жоржини, півонії і красоля, рожі і лілії, півники і кручені паничі. І все це виписане навдивовижу тонко, до ілюзорності правдиво ("Квіти за тином").

Розглядаючи квіти пізньої весни і плоди літа й осені, ми захоплюємося вмінням художника передавати фарбами на полотні їх форму і колір ("Кавун, морква, квіти").

Дуже правдоподібно виписаний кавун, особливо чіткий візерунок на його шкірці. Мереживними салатовими і зеленими смужечками Н.Х.Онацький відтворює круглу форму плода. Рожево-червоний соковитий м'якуш і спілі зернинки в ньому викликають бажання відрізати скибочку кавуна, відчути його неповторний смак. Мажорний колорит картини підсилюється яскраво-оранжевим кольором морквин, форма яких чітко окреслюється ледь помітними поперечними рисочками.

Більшу частину полотна займає букет півоній. І квіти, і овочі щедро осяяні сонцем. Милує око насичена зелень листків півоній, на яких виразно проступають світліші прожилки. Стебельця, краї листків художниця злегка виділяє червоною і жовтою фарбами, і вони ніби світяться від променів сонця. Трохи декоративну форму мають темно-рожеві пелюстки півоній.

Посилюють світле почуття радості від зображеного на картині кетяги спілої червоної калини.

Малюючи осяяні сонцем квіти й овочі літньої пори, художник прагне викликати у глядача замилування щедрими дарунками рідної землі, плодами людської праці. У цьому головна думка картини.

У натюрмортах Н.Х.Онацького незримо присутня людина з її настроями, почуттями, одвічним потягом до краси у праці. Це чиїсь дбайливі руки дуже чисто помили моркву, надрізали кавун, спекли хліб, зварили картоплю, зірвали найкращі яблука в саду та склали їх на хустину, щоб передати комусь гостинця, прикрасили плоди своєї праці букетами квітів. Картини хвилюють любов'ю художника до людини, пошаною до її праці. Вони звеличують людську щедрість, доброту, працьовитість, прагнення до краси, закоханість у рідну землю.

Н.X. Онацький зображує млини, колодязі, хвіртки, містки, що є невід'ємною частиною села. Художник живе в місті, а малює село, оспівує свою землю, де народився. Жанрові елементи збагачують пейзаж, художник захоплюється простими радощами буднів.

Соняшники, мальви, бузок, гроно - улюблені рослини художника. Не дивлячись на те, що до зображення бузку зверталося багато митців, у Н.X.Онацького воно набуває особливого змісту. В його творах бузковий колір притаманний не тільки квітам, але й спостерігається у сріблясто-зеленкуватому фоні, кераміці темних опішнянських ваз, у скатертинах. Складний вигадливий малюнок у таких кольорах сприймається як декоративно-площинне рішення з елементами українського орнаменту.

"Соняшники" написані у вохристій гамі, де фактурний мазок ніби ліпить квітку, на якій грає сонячне сяйво. Єднання жанрів робить твір дещо особливим, кольори рослин змальовані в природному стані. В доробку Н. X. Онацького заслуговує уваги чудовий твір "Вітальня ("Інтер'єр"). Художник відтворив внутрішнє обладнання свого дому в Лебедині. Тональна кольорова гама самовиразна; шанобливо, зі смаком розташовані речі в кімнаті; у центрі її - стіл з червоною скатертиною та вазою. Цей твір дещо перегукується із зображенням інтер'єрів українських митців кінця XIX ст., де, як правило, переважав затишний побут, що тепер сприймається з повагою до минувшини.

В творчій спадщині художника багато олійних етюдів, олівцевих начерків, замальовок, невеликих за розмірами, де зображені хатки, дерева, лави. Часто-густо Н.X.Онацький трактує вибраний мотив фрагментарно, дещо збільшуючи, що надає йому значимості. Це етюди "Пасіка", "Дівчинка в лісі", "Берізки" та інші цілком закінчені твори.

Протягом всього творчого житття Н.X.Онацький звертається до автопортретів, серед яких найперший 1909 р., а пізніший - 1935 р. Здебільшого це олівцеві зображення однієї й тієї ж людини у різному віці. Художник гостро сприймає індивідуальні особливості натури, виявляючи себе уважним спостерігачем. Він вільно моделює своє обличчя, зосереджує напрям погляду на глядача. Суттєву роль в характеристиці образу відіграють зовнішні атрибути. В кожній роботі простежуються зміни портретованого: від молодого, кремезного - до літньої людини, митець відтворює психологічний стан. Всі твори камерні, в них відчуваються традиції вітчизняного портретного жанру другої половини XIX ст.

Цінність Н. X. Онацького – як художника полягає ще і в тому, що він у більшості пейзажних творів залишив нащадкам зображення місць, архітектурних споруд, що пов'язані з іменами славетних людей нашого краю, в тому вигляді, якими вони були в дореволюційні часи. До таких творів належать чудові акварелі із садибами Линтварьових та Кублицького, каплицями та спорудами стародавніх часів, а також тими, що були збудовані на кошти Харитоненків, Лещинських, Хрущових та інших поміщиків. Це не тільки талановиті твори мистецтва, але й свідки історії. В "Садибі Надоржинської" відтворений чудовий архітектурний пейзаж, де барвистий кольоровий настрій твору надає урочистості. Н.X.Онацький збагачує традиції національного пейзажу новими мотивами, відтворює на полотні життя провінційної околиці в єднанні з природою.

Завдяки археологічним експедиціям по Сумщині в 1910-20-ті роки з'являються олівцеві малюнки та акварелі "Кам'яна баба", "Руїни. Хотінь", "Старий пагорбок", "Огорожа Охтирського монастиря". Багато творів було зроблено в селі Мала Павлівка на Охтирщині. Саме з цим краєм, де проживали родичі дружини художника, пов'язані особисті моменти в його житті.

На початку XX ст. в Україні дещо активізується художнє життя, влаштовуються виставки, виникають мистецькі об'єднання, розгортається діяльність художніх шкіл, музеїв. З 1911 р. Н.Х. Онацький стає учасником "Першої артистичної виставки" в Києві. З цього часу його твори майже щорічно експонуються на художніх виставках в Харкові, Полтаві, Києві, Сумах разом з творами відомих українських і російських художників.

Для культурної спадщини України велике значення мали сатирично-гумористичні журнали "Звон" та "Шершень", що видавались в Одесі та Києві на початку XX сторіччя. Природно припустити, що завдяки цим журналам у Н.X.Онацького з'явилися дружні шаржі та гумористичні рекламні плакати на взірець "Здав гроші в кредитку", в яких переважає селянська тематика з нальотом побутовізму.

В 1920-1921 роках згідно з вимогами часу Н.X.Онацький багато працює над оформленням листівок для тексту "Інтернаціоналу", розробляє настінні орнаменти для Палацу Пролеткульту в Сумах, де застосовує алегоричні мотиви на теми життя давньогрецьких богів Аполлона та Афіни. В цьому ряду слід відзначити орнаменти - візерунчасті, мов мереживо з стилізованими квітами, в які вплетені гілки грона, як стародавнього християнського мотиву, а також головні атрибути мистецтва. Витончений малюнок доповнює ніжна жовто-блакитна кольорова гама. В 1929 р. Н. X. Онацький стає членом АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), яка ставила за мету "створити стиль героїчного реалізму".Поряд з Ф. Кричевським, Г. Свєтлицьким, І.Іжакевичем та іншими митцями творчість Н.X.Онацького набуває героїчно-алегоричного пафосу, що помітно в композиціях "Каменярі","Робітник з молотом", а також в ескізах до килимів, різноманітних панно на революційну тему. Всі ці твори дещо поступаються живопису та графіці. Н.X.Онацький був реалістом-ліриком, художником, який за своєю обдарованістю належав більше до майстрів, що жили на зламі двох епох. Велика копітка праця на посаді директора музею, викладацька справа залишали все менше часу для творчості. На початку 30-х років Н. X. Онацький виїжджає з Сум до Полтави, там він створює кілька пейзажів, серед яких слід виділити "Дім в Полтаві", де зображена будівля з верандою серед зелено-жовтих листків дерев та квітів. Художник застосовує пастельну гаму, що передає надвечірній стан теплого літнього дня, в якому відчувається самотність.

Н.Х.Онацький дуже любив писати осінь,в ній знаходив силу різних відтінків. Вона вся була для нього світом,сяяла,мінилася .І він вдало передавав її чари на таких полотнах як «Парк восени», «Альтанка».

Не цурався художник і побутового жанру. Тут серед його робіт виділяється картина "Біля прядки» розповідь про не легке життя жінки,дні якої пролітають за кужелем.

В 1911 році митець здійснив подорож у Канів до могили кобзаря. В результаті з'явився ряд робіт про місця,пов'язані з іменем Т.Г.Шевченка.

В 1917 році наступила епоха Радянської влади. В ті буревісні часи Никанор Харитонович йшов з творцями Великої Жовтневої соціалістичної революції, ідеями яких був співзвучний його поетичний і малярський доробок. І в роки громадянської війни , а особливо з настанням відбудовного періоду,він,не знаючи втоми,виявляючи дивовижну енергію, веде в Сумах величезну роботу,як громадський діяч. У березні 1920 року при округовій народній освіті було організовано секцію образотворчих мистецтв на чолі з Никанором Харитоновичем Онацьким .

Художник палко дбав і бажав, щоб з надбанням сумського художньо-історичного музею ознайомилось як найбільше людей. Так в 1931році в місцевій газеті «Плуг і молот» з’явилася серія статей про скарби музею,а в Сумській друкарні були надруковані його брошури, присвячені художньо-краєзнавчій проблематиці. Ці праці відзначаються глибокою науковістю і великим фактичним матеріалом. Вони дають широку картину розвитку на Україні з давнини до сучасності тих чи інших видів мистецтва.

Пером вдумливого історика написана робота «Селянський рух на Сумщині в 1905 році». Сам учасник і очевидець революції 1905–1907 років Онацький подає багато факторів,без яких зараз важко обійтися тому, хто досліджував би революційне минуле Сумщини.

З 1924 року починає видаватись журнал "Наша освіта". З позначенням на титульній сторінці «Суми» виходить у світ збірки поезій В.Сосюри, О. Гончара, М.Спарського та ін.

Осторонь такого бурхливого життя Никанор Харитонович знаходиться не міг. Народ потребував його знань і він щедро ділився ними.

Н.Х.Онацький був художником. Він міг би написати сотні талановитих полотен, постійно брати участь у численних художніх виставках. Це продовжувало б заживати йому слави живописця. Але для цього потрібно було відійти від активного громадського життя, громадської діяльності. Подібного зробити він не міг. Він наступав «на власну пісню», щоб десятки тисяч відвідувачів Сумського художнього музею мали змогу оглянути твори класиків російського, українського і закордонного мистецтва, щоб сотні його вихованців вирушали в світ загартовані кращими здобутками людського духу. З краю в край він об’їздив Сумщину, відшукуючи твори живопису, ведучи археологічні розкопки, читаючи лекції для населення. Ні на рік не припинив викладання в школах. Він жив як справжній громадянин.

Для його творів написаних під час роботи у створеному музеї, як і для попередніх властиві багатство кольорових відтінків, переконлива правдивість зображуваного. Вони повні сонця, свіжості, повітря.

Незважаючи на всю увагу митця до малюнка,живопис у нього невимушений,артистичний.

В 20–ті роки в українському радянському мистецтві точилась боротьба між прихильниками реалізму і формалізму. В малярстві з’явились течії, які відстоювали живопис, що все більше тяжів до абстрактності,до глибоко суб’єктивного сприйняття дійсності. Однак Н.Х.Онацький був з тими, хто твердо відстоював позиції реалізму.

А потім почалися його арешти та найстрашніші 30-ті роки. Настала чорна осінь тридцять сьомого року, коли через місяць після арешту, наприкінці листопада, Никанора Харитоновича Онацького розстріляли без суду та слідства, таким чином він розділив долю багатьох репресованих, що й буде предметом розгляду у наступному параграфі даного дослідження.

Спадщина Н.X.Онацького займає гідне місце серед великого доробку українського образотворчого мистецтва. Саме завдяки подвижницькій справі таких діячів, як він, набувало свого значення культурне життя провінцій, яке органічно вливалося в могутній потік вітчизняного мистецтва першої чверті двадцятого століття.

Важко переоцінити внесок Н. Онацького у розвиток художнього життя Сумщини, зокрема музейництва та викладацької справи. Образ цієї людини завжди залишиться для нас світлим i нескореним. Таким ми його спостерігаємо на автопортретах, які є найкращим здобутком художника, що органічно вписується в історію українського портретного мистецтва.

1.3 Репресії, втрачені надії

Українська музейна справа пережила декілька хвиль репресій: 1925, 1933, 1934, 1937–1938 років. За свідченням Миколи Макаренка, саме в 1925 р. було «оголошено гоніння на директорів українських музеїв». Н.Х.Онацького заарештовували тричі: у 1934, 1935, 1937 роках. Про свій перший арешт Н.Х.Онацький розповів під час допиту в 1935 р. Відповідаючи на запитання слідчого, він пояснив, що в 1934 р. протягом 47 діб знаходився в Харківському обласному відділі ДПУ у зв'язку з тим, що проходив у справі групи музейних працівників, але його справа до суду не дійшла і він був звільнений з-під варти. Як ми вже зазначали у першому параграфі даного розділу, після звільнення з Сумського художнього музею Н. Онацький деякий час мешкав у Сумах, а в 1934 році переїхав до Полтави, де його прийняли до краєзнавчого музею на посаду заступника директора з наукової роботи. Тут він очолив роботу зі створення нової експозиції періоду феодалізму, за зразок для якої взяв концепцію діючої експозиції Харківського історичного музею. У процесі роботи Н. Онацький систематично звертався за допомогою до колег із Харківського музею. Саме за їх порадою він вилучив з майбутньої експозиції всі предмети, які могли здатися занадто «націоналістичними» [19, 19].

Тим часом Полтавське ДПУ, починаючи з листопада 1933 р., відкрило на Н.Х.Онацького справу під кодовою назвою «Експонат», до якої сторінка за сторінкою надходили доноси від нових колег Н.Х.Онацького. Таким чином, саме на закінчення роботи Н. Онацького з новою експозицією в музеї очікували полтавські енкавеесівців, і після її завершення в 1935 р. його спочатку звільнили з роботи і через деякий час заарештували.

Формально Н. Онацького звільнили з роботи за колишню його належність до партії есерів. Про свою партійність він відповідав на кожному допиті, фігурувала вона і в кінцевому вироку. Що ж до «націоналістичної пропаганди музейними засобами»,то, як свідчить «Справа Онацького»1935 р., ці звинувачення базувалися на речових доказах, серед яких були фотографії експонатів, знятих ним свого часу з експозиції: скульптура Позена «убитий козак»,манекени в костюмах козаків і гайдамаків. Була також література, вилучена під час арешту: книги М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Сумцова, С.Таранушенка, інших авторів-україністів. Але найбільше питань викликав напис-експлікація "Лінійні роботи" до малюнка: «Посіяли, поорали, та нікому жати. Пішли наші козаченьки лінію копати. У Глухові, у городі усі дзвони дзвонять. Да вже наших козаченьків на лінію гонять».

На малюнку на першому плані сивовусий козак з тачкою на будівництві каналу за часів Петра І («канальские работы»), де серед представників різних національностей працювали й українці.

По всіх пунктах звинувачення Н. Онацький давав логічні й обґрунтовані заперечення, з жодним із них він не погодився. Майже рік тривали допити, на яких повторювались одні і ті ж питання: про належність до партії соціалістів-революціонерів і «націоналістичну пропаганду музейними засобами» [32]. Ситуація складалась таким чином, що Н. Онацький вже не міг сподіватися, що вийде живим з катівні. Та сталося диво: (постановок) від 2 червня 1936 р. карне переслідування припинили, і його було звільнено. До останнього арешту у вересні 1937 р. Н. Онацький ніде не працював, ніяких матеріалів про останній рік його життя не збереглося.

На відміну від «Справи Онацького» 1935 р., другої справи тридцять сьомого року немає: слідство або не велось, або матеріали були знищені. В єдиному протоколі допиту зазначено, що Н. Онацький визнав усе, проти чого мужньо вистояв у 1.935 р., наче йшлося про іншу людину. У цій справі є вирок і довідка про його виконання. Розстріляли Н. Онацького без суду І слідства за постановою «особливої трійки». В остаточному вироку значилося: «бывший эсэр, в 1934–1935 гг. арестовывался за к–р деятельность, участник к–р националистической организации... Расстрелять».

23 листопада його розстріляли за постановою трійки при управлінні НКВС по Полтавській області. В обвинувальному висновку вказувалось, що він був „завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні". Тоді Н.Х. Онацькому було 62 роки.

У листі прокурора Полтавської області від 02.10.1956 р. повідомлялось: „Н.Х.Онацький реабілітований, його справа закрита за відсутністю складу злочину" [8, 30].

Місце поховання художника і поета невідоме. В Полтаві на міському цвинтарі, де похована дружина художника Надія Василівна, зроблено напис з датами народження і смерті Н.Х.Онацького.

Останнім часом з родинного архіву художника до Сумського художнього музею надійшло понад ста оригінальних матеріалів, документів, фотографій, які свідчать про плідну роботу Н.Х. Онацького.

На жаль, в музейних фондах не залишилось жодного акту за підписом Н.Х.Онацького. Як свідчать колишні працівники музею, наприкінці 1950-х років всі документи 1920-30-х років були знищені. Це може пояснюватись тим, що тривалий час і після реабілітації Н.Х. Онацький вважався „ворогом народу". І тільки з особистого архіву художника, переданого в 1998 році його донькою Наталією Никанорівною, можна дізнатись, де саме їздив Онацький по Сумщині з метою збирання творів мистецтва для музею, насамперед, зі зруйнованих революцією і громадянською війною приватних садиб і маєтків.

Найщасливіший період в житті Онацького - двадцять років, проведених в Сумах, коли він писав картини, займався художнім оформленням, археологічними розвідками. Про це свідчать зарисовки та малюнки із зображенням поміщицьких маєтків в Хотіні та Славгороді, а також кольорові зображення курганів з кам'яними бабами трипільської доби. Никанор Харитонович згадував: „Чимало я стоптав стежок по тих місцях, де жив і працював". Документальні матеріали, пов'язані з репресією художника, викривають ставлення влади в ті ганебні 1930-ті роки до творчих особистостей, в тому числі до Никанора Харитоновича Онацького, який зробив вагомий внесок у розвиток і збереження національної культурної спадщини.

Висновок до 1 розділу

Никанор Харитонович Онацький – талановитий художник поет, драматург, археолог, мистецтвознавець, педагог, активний громадський діяч.

Виняткова роль належить Н.X.Онацькому в розгортанні культурного життя на Сумщині. Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років.

Творчість Н.Х.Онацького - живописця починається після революції 1905–1907 рр. Два фактори остаточно визначають творче обличчя художника. Революція, яка виявляє могутність народних мас,допомагає більш оптимістичному сприйняттю оточуючої дійсності. Впливає і поглиблене ознайомлення з роботами двох великих художників Слобожанщини С.Васильківського і П.Ловченка.

Мистецька й життєва доля Никанора Онацького досить типова для українського інтелігента, який народився в простій селянській родині, де любили народні пісні, малярство, вишиванки.

Мистецька спадщина Н. Онацького налічує понад триста творів живопису і графіки. У творчості Н.Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX – початку XX ст.

Спадщина Н.X.Онацького займає гідне місце серед великого доробку українського образотворчого мистецтва. Саме завдяки подвижницькій справі таких діячів, як він, набувало свого значення культурне життя провінцій, яке органічно вливалося в могутній потік вітчизняного мистецтва першої чверті двадцятого століття.

Важко переоцінити внесок Н. Онацького у розвиток художнього життя Сумщини, зокрема музейництва та викладацької справи. Образ цієї людини завжди залишиться для нас світлим i нескореним. Таким ми його спостерігаємо на автопортретах, які є найкращим здобутком художника, що органічно вписується в історію українського портретного мистецтва.

У 1960-1980 рр. родина художника (його вдова Н.В.Онацька жила у Полтаві у 30-60 роки) передала твори Онацького до Сумського художнього музею. Треба віддати належне Надії Василівні: завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Н. X. Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен. На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, Сліду жаданого не кине...» Наприкінці 1995 р. його ім'я було присвоєно Сумському художньому музею.

Розділ 2. Місце і роль Н.Х.Онацького в становленні Сумського художньо-краєзнавчого музею

2.1 Створення музею

Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького заснований протягом 1920-1922 рр., має одне з найзначніших в Україні зібрань вітчизняного і зарубіжного образотворчого і декоративного мистецтва ХVІІ-ХХ ст.

Ситуація з мистецькими скарбами на землях, які в 1939 р. були об'єднані в Сумську область, через певні історичні обставини склалося таким чином, що в 20-ті роки XX ст. вони були сконцентровані у трьох музеях - Лебединському і Сумському художньо-історичних то Роменському краєзнавчому, де у своїй більшості збереглися до наших днів. За кількісним і якісним складом мистецької спадщини регіону пріоритети були і залишаються за художньою збіркою Сумського обласною художнього музею. Він є головним осередком, до функцій якого входять пошук і дослідження, відродження і збереження, експонування і пропаганда іншими засобами мистецького надбання краю. Основні фонди музею, які на сьогодні налічують понад 14 тисяч одиниць збереження, мають потужний потенціал для подальшої розбудови музейної справі на Сумщині, яка за останнє десятиліття зазнала певних втрат.

На теренах Сумщини, як у цілому в Україні, становлення музейної справи було доволі запізнілим процесом, зумовленим певними історичними обставинами Перші музейні заклади у сумському краї виникли на початку XX ст. як наслідок археологічних і епіграфічних досліджень, які проводилися на цій території, вже починаючи з XIX ст. Це були два округові музеї у Конотопі (1900 р.) і Глухові (1903 р.). Організація наступної групи музейних закладів, яка відбулася протягом 1920-1922 рр. (в Лебедині, Ромнах і Сумах) пов'язана з громадянською війною і революцією.

Реальну хронологію початкового періоду розбудови музейної справи на Сумщині сьогодні можне встановити з розвідки В.Дубровського "Музеї на Україні", яка вийшла друком у 1929 р. в державному видавництві України. Автор цієї унікальної і невідомої сучасним дослідникам публікації зробив огляд і аналіз музейної справи в Україні, охарактеризував музейні фонди відповідно до їх профілів, надав повний перелік музеїв і основні показники роботи станом на 01.01.1929 р., назвав подвижників музейної справи більшість з яких вже на початку 30-х років XX ст. зазнали політичних переслідувань і репресій (серед них фундатор Сумського музею Никанор Онацький).

У 1920 році, втілюючи в життя декрети молодої Радянської держави у галузі культурного будівництва, Сумський повітовий виконавчий комітет виніс рішення створити в місті художньо-сторичний музей. Найактивнішу участь у збиранні музейних цінностей брав, окрім Н.Х.Онацького, голова окружної Ради профспілок В.Рибальченко. Організація його проходила при підтримці партійної організації та громадськості міста за надзвичайно складних умов розрухи, холоду й голоду.

Основою для створення Сумського музею стала частина приватної мистецької збірки (близько 5,5 тисяч експонатів) О. Гансена, яку було виявлено у 1919 р. в одному з сумських маєтків і націоналізовано. Регулярно складене художнє зібрання знаного київського збирача Оскара Германа Гансена свого часу органічно увійшло окремими своїми частинами до складу відомих музейних зібрань України: Національних історичного і художнього музеїв, Київського музею російського мистецтва, Музею українського декоративного мистецтва, Музею мистецтв імені Б. і В. Ханенків, Одеського музею західною і східного мистецтво. Щодо Сумською музею, то тільки з надходженням до його фондів колекції О.Гансена у 1921 р. поодинокі предмети старовини, зібрані в Сумах протягом 1917-1920 рр., які, за визначенням Н.Х.Онацького, музейного значення не мали, сформувалися в систематичне науково обґрунтоване музейне зібрання, яке на момент відкриття першої експозиції наприкінці 1922 р. налічувало більше 8 тисяч одиниць збереження.

Отже, влітку 1913 р. Онацький переїздить до Сум, влаштовується у місцевій реальній школі, і знову з запалом віддається педагогічній роботі.

На основі закладу, який він очолював, згодом було створено Сумський краєзнавчий та художній музеї.

Ідея створення музею в Сумах виникла в Н.Х.Онацького на тлі революційних подій. У цих умовах вона набувала свого поступового розвитку, але її втілення залежало від наявності музейного матеріалу. Спочатку це була невелика кількість поодиноких предметів мистецтва і старовини, які стихійно находили до Сум протягом 1917–1918 рр. зі зруйнованих революцією і громадянською війною навколишніх садиб і маєтків.

На той час Н. Онацький , як представник системи народної освіти, був уведений до складу спеціальної комісії, яку очолював педагог П.П.Безсонов. Завдання комісії полягало в збиранні предметів мистецтва і старовини, зосередженні їх у приміщеннях місцевого театру. У 1919 р. в одному із сумських особняків, що нині відомий як пам'ятка архітектури під назвою "Будинок Сумовської", була виявлена частина регулярно складеного художнього зібрання знаного київського колекціонера Оскара Гансена, і Онацькому було доручено проведення роботи із систематизації і складання описів знайденого скарбу.

В тому ж році повітовою владою було прийнято постанову про створення художньо–історичного музею з наданням йому того самого приміщення, де було виявлено колекцію О. Гансена. Але це рішення не відразу і не повною мірою було виконано. Тільки 1 березня 1920 р. органами Наросвіти, під егідою якої створювався музей, Н. Онацького було призначено на посаду директора майбутнього музею.

Щодо музейного фонду і приміщення, то базовими для створення закладу на перших порах вважалися ті предмети старовини (близько тисячі одиниць), які надходили до Сум з регіону протягом 1917–1920 років і, за визначенням Н.Х.Онацького, музейного значення не мали. Не мав музей спочатку і приміщення. Тільки з передачею музею у 1921 р. колекції О. Гансена всі попередні музейні надходження сформувалися в систематичне науково обґрунтоване музейне зібрання, яке на кінець 1922 р. налічувало більше 8 тисяч одиниць збереження. Протягом перших кількох років музею поступово були передані три колишні банківські споруди, після сполучення яких між собою музей уже мав нормальні умови для подальшого розвитку закладу.

У 1928 році Н. Онацький створив при музеї першу в Сумах художню студію. За відсутності бюджетного фінансування протягом кількох років музею було дозволено здавати вільну площу в оренду під магазини і житло. Бюджетне фінансування розпочалося в 1925 році. Наприкінці 1922 р. було відкрито першу музейну експозицію, яку Н. Онацький висвітлив у місцевій періодиці. На початку 1927 р. роботу зі створення музею було завершено і на секції образотворчих мистецтв міськради заслухано доповідь Н. Онацького «Про стан Сумського округового музею». Можна припустити, що відбулося це на прохання директора музею. Як видно з резолюції по доповіді, рішення секції були спрямовані як на підтримку організатора музею, так і на подальший розвиток музейної справи в цілому.

Декілька лаконічних акцентів, що містить у собі резолюція, вказують на той факт, що на той момент уже складалися передумови майбутніх проблем Н. Онацького, пов'язаних з музейною діяльністю, які згодом перетворили його життя на драму. Йдеться про рекомендації щодо створення відділів революційного руху на Сумщині і виробничого, а також про організацію при музеї краєзнавчого гуртка. Саме ці питання фігуруватимуть пізніше в документах при звільненні Н. Онацького з музею.

В резолюції також йдеться про конкретну допомогу, яку необхідно надати музею з боку Президії міськради та інспектури Наросвіти: перевести на державний бюджет, підвищити зарплату науковцям, ввести додаткові штатні одиниці, ін.

Наприкінці 1927 р. вийшла друком брошура Н. Онацького «Сім років існування Сумського музею», в основу якої було покладено доповідь автора на секції образотворчих мистецтв Сумської міськради. Це чи не єдине архівне джерело про часи становлення музею, яке дивом дійшло до наших днів, проте об'єктом дослідження не стало і лише побіжною згадкою потрапило до деяких публікацій наприкінці XX століття.

З 1927 по 1931 роки ситуація навколо Н. Онацького ставала все більш драматичною. Після першого допиту в Сумському ДПУ в травні 1929 р. він через газету «Плуг і молот» у червні того ж року виступив із публічним покаянням з приводу колишнього короткочасного перебування в партії есерів (з березня 1917 по червень 1918) [23].

У заяві Н. Онацький обґрунтував свій вихід з партії есерів і повідомив: «...я вийшов з названої партії, порвав з нею ідеологічні і формальні зв'язки. З того часу я безперестанно працюю в галузі радянської культури і освіти...». Н.Онацький сподівався, що таким чином буде покладено край будь–яким політичним закидам на його адресу, але сталося так, що його заява стала початком енкавеесівської справи, до якої, починаючи з 1930 р., час від часу підшивалися доноси тих, хто спілкувався з ним по роботі і бував удома.

Політичного компромату в них не було, переважно описувалися різні бесіди з Н. Онацьким (йшлося про роботу директора музею і його уподобання), але для Н. Онацького почалося вже зовсім інше життя – життя під постійним наглядом, яке далі ставало все нестерпнішим. Наступні два роки для Н.Х.Онацького були сповнені принизливого таємного нагляду, який він постійно відчував і був вимушений ставати обережнішим у своїх спілкуваннях як у побуті, так і на роботі. Та головний негатив накопичувався в музейній справі, яка за десять років стала сенсом усього його життя. При цьому він намагався підкреслити, що його цікавить наука, а не політика. Своїх уподобань у науково-дослідній роботі він не приховував, і серія опублікованих у 1931 р. наукових розробок музейних фондів свідчить про прихильність до збирання і дослідження українського малярства, гутного скла, порцеляни, килимів і вишивок,етнографічних старожитностей – все це не могло не бути,за мірками ДПУ–НКВС, проявами «націоналізму».

Для цього достатньо навіть переліку публікацій Н.Х.Онацького: «Старовинні кахлі Сумщини», «Українська порцеляна», «Українське гутницьке шкло», «Межигірський фаянс». Про ситуацію, що склалася в музеї в цей період, Н.Х.Онацький розповів пізніше одному зі своїх нових колег по Полтавському краєзнавчому музею: "...погіршились умови життя і роботи. Почали навмисно ламати музей. Спочатку було завдання все базувати тільки на місцевому матеріалі, а потім у цьому побачили шовінізм. Я кілька разів їздив до Харкова, у Главнауку і навіть у ВУЦВК... спочатку... відстояв... кілька разів музей, правда, тоді був Скрипник і з ним ще рахувались. Далі я вже побачив – якщо не хочу бути на Соловках, краще мені самому швидше йти геть...".

У таких умовах Н. Онацький прийняв рішення про звільнення з музею за власним бажанням, а 30 грудня 1931 р. разом із членами комісії підписав акт про "передачу всіх музейних експонатів та звичайного інвентаря". Цей оригінальний документ є найцікавішим серед інших матеріалів з особистого архіву Н. Онацького – він не просто констатує наявність експонатів і музейного обладнання, а й розкриває у ситуацію, яка склалася на той момент навколо Н.Онацького і створеного ним музею.

Інформація, яку можна отримати завдяки цьому акту, виходить далеко за межі звичайного формального документа – аномальним е вже його початок: «….знов призначений директор Сумського Краєзнавчого музею В. Зубченко та директор Художньо-історичного музею Н.Х. Онацький...". Відомо, що організацію краєзнавчого музею в Сумах було розпочато у 1939 р. після створення Сумської області і першим його директором був не В. Зубченко. Таким чином, на початку акта зафіксовано конкретне завдання даної комісії, яке наприкінці документа подається як пропозиція і одночасно є суворим вироком музею: "Разом з тим Комісія знаходить потрібним у зв'язку з реорганізацією музею лишок музейних речей передати до Всеукраїнського єдиного державного музейного фонду, а срібні речі, що не мають музейного значення, слід реалізувати з метою підсилення спеціальних коштів, потрібних для реорганізації музею з художньо–історичного на краєзнавчий." Під "лишком" розумілось усе, що було не краєзнавчого профілю, у своїй більшості то були твори мистецтва, які складали основу музейного зібрання.

В указаному Акті ще одна деталь привертає увагу – серед 13 тисяч експонатів (13 груп збереження), переданих Н. Онацьким, комісія зафіксувала негативний стан тільки однієї групи – "реврух": «...948 речей... Серед експонатів цього відділу є певна частина матеріалів, що готувалися до різних виставок 1920–1923 років й на сьогодні не мають значення, а тому потребують виключення з інвентаря музею» [27]. Акт передачі музейних фондів та інвентаря став суворим вироком як музею, так і Н. Онацькому, який звільнився «за власним бажанням» 1 січня 1932 року.

Все життя Н. Онацького в цей період було підпорядковане подвижницькій діяльності зі створення Сумського музею, проте як обдарована натура він встиг реалізувати себе в різних сферах: мистецтвознавстві і археології, поезії та історії,педагогіці та громадському житті,чим сприяв інтенсивному розвитку культури на Сумщині. У кожній з цих сфер він завжди був на межі ризику: у будь яку мить його могли звинуватити в націоналізмі або формалізмі.

Так, у 1926 р. він очолив комісію зі встановлення першого в Сумах пам'ятника Т.Г. Шевченку за проектом відомого вже на той час скульптора, засновника українського скульптурного авангарду, уродженця Роменщини І.П.Кавалерідзе, який свого часу зазнав утиску за «формалістичні» пам'ятники. Н. Онацький як фахівець усвідомлював, що зображувальні засоби, які використовував скульптор, суперечили догмам «соціалістичного реалізму». Незважаючи на те, що в цей період уже починалися його особисті «політичні проблеми», він довів справу до логічного завершення.

Саме завдяки наполегливим зусиллям в колективу художнього музею, дослідників Б.Ткаченка з Лебедина та Г.Петрова з Сум постать митця постає все об'ємніше. За останні роки опубліковано низку матеріалів, що проливають світло на невідомі та призабуті сторінки його життя, у художньому музеї влаштовувалися виставки його творів та меморіальних речей. І ця благородна справа триває.

Мало відомим залишається той факт, що Н. Онацький займався археологічними дослідженнями. Як нещодавно вдалося встановити, він десь з початку 20–х років був і знайомий з видатним вченим Миколою Макаренком. Згодом відносини їхніх сімей стали зовсім дружніми — листувалися не лише вони, а й їхні дружини . Дочка художника Наталія Никанорівна пригадує, як її батько разом з Макаренком десь у 1923–25 роках проводили розкопки великого кургану в районі старого аеропорту у Сумах.

Онацькі жили тоді на території військового училища, і маленька Наталка часто бігала дивитися, як ідуть роботи. Було це давно, але Наталія Никанорівна пам'ятає, як всі чекали приїзду Макаренка, а потім як він, піднявшись на курган, виголошував імпровізовану лекцію перед робочими,що працювали на розкопках, на жаль, про ЦІ дослідження більше нічого не відомо.

Більше інформації збереглося про інші розкопки, що проводилися 65 років тому під Сумами в районі Крейдища (нині неподалік Зеленого Гаю). Керівником експедиції був Макаренко. У роботі брали участь працівники Сумського музею на чолі з Онацьким, дружина Макаренка, кілька студентів Київського художнього інституту, місцеві жителі та аспірант С.Магура. Дослідження велися на нині широковідомому археологічному комплексі, який складався з великого городища, селища і могильника. Останній з найбільшим серед слов'янських могильників у світі. Роботи тривали з 20 серпня по 6 вересня. Було розкопано кілька поховань, що дало змогу Макаренку визначити цей об'єкт як унікальну пам'ятку роменської культури, Потім було проведено розвідку на городищі,розкопано 5 курганів у Краснянському лісі, оглянуто городище околиці Сум .

Про ці роботи у 1930 році було опубліковано лише одну статтю, її автор Магура підкреслював, що ці розкопки дали відносно небагатий матеріал, але „досконалі методи розкопів, застосовані від проф. М.О.Макаренка, дали змогу в похованнях виявити інтересні. Саме наприкінці 1929 року проти Макаренка і було організовано переслідування, внаслідок і якого він був змушений вийти із складу Академії. Очікуваної публікації, як і багатьох інших, не з явилося. Майже всі матеріали про ці дослідження були втрачені під час Великої Вітчизняної війни. Але в сім ї Онацьких дивом збереглися три фото, які були зроблені Макаренком саме під час розкопок на Крейдищі. Це ті скупі дані, які є на сьогодні про участь Онацького в археологічних розкопках, але, звичайно, він брав участь і в інших дослідах. І за творчою вдачею, і як директор музею, і як уповноважений Комісії по охороні пам'яток по і Сумському повіту Н.Х.Онацький без сумніву відігравав значну позитивну роль в організації наукових досліджень.

Надалі вважаємо за доцільне розглянути подальший розвиток Сумського художнього музею, створеного Н.Х.Онацьким, що й буде предметом розгляду наступного параграфу.

2.2 Сумський художній музей. Музей сьогодні

Як ми вже зазначали раніше, перші одинадцять років історії музею фізично пов'язані з іменем уродженця Сумщини, професійного художника, педагога, археолога, громадського діяча Никонора Харитоновича Онацького, для якого організація музею в Сумах стало справою життя, але потужний духовний потенціал, закладений його фундатором, простежується і впливає на всю подальшу історію закладу. У 1937 р. Н.Онацького було розстріляно «за націоналістичну пропаганду музейними засобами». Саме репресією першого директора музею обумовлена і то ситуація, що нині музей знаходиться на стадії відродження власної історії, з якої двадцять шість перших років його існування залишаються практично невідомими широкому загалу. Наразі йде процес дослідження і наукової обробки документів з родинною архіву Н.Онацького, який його донька Наталія Никанорівна передала музею наприкінці минулого століття і без яких до цього часу неможливо було відтворити як біографію Н.Х.Онацького, так і початкову історію першого музею в Сумах.

Надалі проведемо короткий огляд більш ніж 85-літньоі історії Сумського художньою музею з акцентом на доленосні еволюційні періоди і часи поточного існування з виконанням звичайних музейних функцій (збереження, дослідження, експонування, пропагандо тощо), та в цьому колі питань - простеження зв'язку між позицією влади і місцем музею у конкретних проміжках часу.

Хронологічно в історії музею виокремлюються три періоди: 1920-1931 рр., 1932-1946 рр., після 1946 р.

Призначення Н.Онацького на посаду директора майбутньою Сумського музею (1 березня 1920 року) не було випадковим - націоналізовані пам'ятки старовини явно носили мистецький характер, а серед членів спеціальної комісії, створеної у 1918 р. під егідою Наросвіти для збирання предметів старовини і мистецтва, які надходили до Сум з поруйнованих навколишніх садиб і маєтків, тільки він мав певну фахову освіту.

Як вже зазначалося у попередніх розділах нашого дослідження, Н.Х.Онацький закінчив Одеське художнє училище, в 1906 р. повернувся до Лебедина (після навчання у Петербурзькій академії художеств), де розпочалася його плідна педагогічно діяльність, яка продовжувалася протягом усього його життя. З 1913 р. він викладав історію мистецтво, живопис, малюнок, інші образотворчі дисципліни в різних сумських закладах.

Саме як фахівцю з образотворчості, першому і єдиному в той час у регіоні професійному художнику Н.Онацькому було доручено організацію музею.

Музейна політика перших років радянської влади була спрямовано на організацію доступу широких верств населення до культурної спадщини, і музейна мережа в цілому по країні зростало швидкими темпами. Тотожні процеси відбувалися й на місцях, керівництво Сумської наросвіти підтримувало Н.Х.Онацького.

І хоча на момент призначення його на посаду майбутній музей не мав не тільки приміщення і штатних працівників, а й музейних фондів, але протягом короткого часу музею були передані три суміжні споруди, після сполучення яких між собою музей уже мав нормальні умови для подальшого розвитку закладу.

За відсутності бюджетного фінансування протягом кількох років музею було дозволено здавати вільну площу в оренду під магазини і житло. Бюджетне фінансування розпочалося у 1925 р. Наприкінці 1922 р. було відкрито першу музейну експозицію, структуру якої Н.Онацький докладно по кожній залі висвітлив у місцевій періодиці. За основу побудови експозиції було взято принцип показу за матеріалами по технікам виконання творів мистецтва: у перших двох залах експонувалися графічні твори як відомих вітчизняних художників, так і французьких, італійських, американських майстрів. Живописні роботи вітчизняних художників (українських і російських) XVIII – початку XX ст. були розміщені у декількох окремих залах разом з вітчизняною скульптурною пластикою і декоративним мистецтвом. Так само експонувалися в трьох залах і твори живопису та декоративного мистецтва західноєвропейських і східних майстрів ХVІІ-ХІХ ст. Незважаючи на те, що вітчизняне мистецтво в експозиції презентувалося в руслі загальноросійської культури, українське національне спрямування було очевидним. Тож, дві зали Н.Х.Онацький оголосив "українським відділом" з визначенням його як найбільш повного і цікавого відділу минулого життя України, тут експонувалося старе українське скло, старі українські килими, старі вишивки, межигірські фаянсові вироби, невеличка збірка козацької зброї, картини різних художників з українського життя.

Другий етап музейної історії, який розпочався після звільнення Н.Х.Онацького, можна охарактеризувати як період боротьби за виживання. З 1932 р. по 1937 р. йшов процес реалізації пропозицій комісії з передачі фондів від Н.Х Онацького іншій особі, зафіксованих в акті (оригінал якого з автографами зберігається нині у музеї): "..Комісія знаходить потрібним у зв'язку з реорганізацією музею залишок музейних речей передати до Всеукраїнського єдиного державного музейного фонду, а срібні речі, що не мають музейного значення, слід реалізувати з метою підсилення спеціальних коштів, потрібних для реорганізації музею з художньо-історичного на краєзнавчий". Під "залишком" розумілося все, що не було краєзнавчого профілю, здебільшого, це стосувалося творів мистецтва, які складали основу музейного зібрання.

Процес знищення музею, який тривав кілька років поспіль, був припинений після виходу у світ урядової постанови "Про музеї", яка вимагала від місцевих органів влади "розібратися з профілями музеїв, які є переплутаними". Після офіційного визнання у 1937 р. художнього профілю Сумського музею протягом 1938-1939 рр. до його фондів неодноразово надходили твори західноєвропейського і вітчизняного живопису з Ермітажу, Третьяковської галереї та інших музеїв країни.

Згідно з актом, Н.Х.Онацький залишив наступникам більше 13 тисяч експонатів. Кількість тих, що залишилися у фондах до 1941 р. невідома, але найцінніші мистецьки речі, зібрані Н.Х.Онацьким, були збережені і наразі експонуються в постійних музейних експозиціях. Під час Другої світової війни вони були евакуйовані і знаходилися під наглядом фахівців з Третьяковської галереї в Новосибірському оперному театрі, у 1946 р. основний фонд налічував менше 5 тисяч експонатів. Під час Великої Вітчизняної війни співробітники музею, проявивши справжній героїзм, евакуювали найцінніші експонати. Значна частина робіт, що їх не встигли вивезти (1822 твори), була спалена гітлерівцями разом з приміщенням музею. У 1945 році колекція повернулася в рідне місто. Невдовзі музей розпочав роботу. Було поновлено вивчення експонатів, ускладнене необхідністю реставрації ряду творів і втратою наукового архіву та бібліотеки. Поступово активізувалася збиральницька діяльність. Музею подарували свої твори художники М.Барсамов, М.Жуков, С.Луньов, В.Литвинов. Колекція відділу радянського образотворчого мистецтва періодично поповнювалася творами із всесоюзних та республіканських художніх виставок.

Серед нових надходжень також були роботи М. Богданова–Бєльського, І.Похитонова, Р. Фалька, А. Мещерського, Є. Волошинова, А. Штекліна, В.Минаєва, С.Васильківського. Колекція українського радянського мистецтва збагатилася творами Ф.Кричевського, П.Волокидіна, І.Кавалерідзе, К.Трохименка, М.Глущенка.

З 1946 р. до середини 1970-х років музей свого приміщення не мав, його експозиції працювали в декількох залах будівлі обласної філармонії.

Другу половину 1970-х і 1980-ті роки в історії музею з огляду на його еволюцію можна порівняти з першим десятиліттям існування закладу. У цей період музею були надані двоповерхові пам'ятки архітектури – в колишній Воскресенській церкві (XVIII ст.) більше двадцяти п'яти років існувала експозиція декоративного мистецтво, а колишній Головний корпус будинків Державного банку (1890 р.) був пристосований під експозиції творів живопису, графіки і скульптури і з того часу є основною музейною будівлею.

Активними темпами йшов процес комплектації музейних фондів, які за цей період збільшилися на 8 тисяч.

З 1989 р. кілька років поспіль у Троїцькій церкві м. Суми на правах самостійного відділу музею діяла скульптурна галерея І.П.Кавалерідзе, яка презентувала художньо-меморіальний спадок видатного уродженця Сумщини, відомого скульптора, драматурга, кінорежисера й актора.

Процеси, які почалися у житті музею після 1990 р., перегукуються з тією ситуацією, у якій заклад опинився після звільнення з нього Н.Х.Онацького.

По-перше, протягом цього періоду музей повернув релігійним громадам культові споруди, а унікальні скарби вітчизняного то світового образотворчого і декоративного мистецтва (більше 14 тисяч експонатів) наразі сконцентровані в основній будівлі музею, де на першому поверсі діє експозиція вітчизняною і західноєвропейського образотворчою мистецтва XVI – початку XX ст. (менше 200 експонатів), на другому – з 2003 р. презентується невелика частина (700 предметів) кращих світових зразків XVII - початку XX ст. з колекції декоративно-ужиткового мистецтва музею за розділами: мистецтво країн Далекого та Близького Сходу, Західної Європи, а також України та Росії.

По-друге, у 2003 р. попередніми владними структурами офіційно було оголошено програму, реалізація якої практично означала ліквідацію художнього музею в Сумах.

Сучасна експозиція образотворчого мистецтва репрезентує мистецтво України та Росії XVIII - початку XX ст. і країн Західної Європи: Італії (XVI - початку XIX ст.), Голландії та Фландрії (XVII - XVIII ст.), Франції (XVII - початку XX ст.).

Показ вітчизняного мистецтво розпочинається з українського та російського іконопису XVIII – XIX ст. Серед творів світського мистецтва цієї доби виділяються картини – портретні зображення козацької старшини: гетьманів І.Скоропадського, Д.Апостола, М.Залізняка, В.Кочубея - та портрети О.Корейського, В. Боровиковського і портретна мініатюра. Серед інших жанрів виділяються марини І.Айвозовського, натюрморти І.Хруцького та скульптура К.Клодто.

В експозиції мистецтво кінця XIX - початку XX ст. є твори релігійного змісту художників М.Нестерова то В.Моковського, написані на замовлення мецената П.Харитоненка для соборів міста Суми, картини І.Селезньова, А.Мещерського, Є.Волошина, В.Котарбікського, В.Коровіна, О.Средіна, В.Перепльотчикова, В.Зарубіна та уродженця Сумщини О.Богомозова.

У традиціях реалізму виконані полотна передвижників М. Богданово-Бельського "Горе", О.Моравова "Зимовий спорт", І. Володимирова "Перев'язочний пункт", О.Васнецова "Осіннє листя" із серії "Пори року".

Справжніми перлинами в музейній збірці є психологічно вирішений твір М.Башкирцевої "Горе" та філософського змісту портрет "Три покоління" уродженця Сумщини Ф.Кричевського.

Значну частину західноєвропейського мистецтва складають твори італійських художників, які дають певне уявлення про окремі стильові напрями у художніх процесах Італії XVI - початку XIX ст., у двох залах експонуються твори фламандських та французьких майстрів XVII – початку XX ст.

В музеї представлена одна з кращих робіт видатного російського художника першої половини XIX століття О.Кіпренського «Чоловічий портрет» (1814), виконаний італійським олівцем у вільній, невимушеній манері. Романтичною схвильованістю, притаманною мистецтву початку XIX століття, перейнята динамічна й інтенсивна в кольорі картина О. Орловського «Битва».

Увагу відвідувачів неодмінно привертає натюрморт І.Хруцького «Квіти і фрукти», де зі справжньою майстерністю і великою любов'ю до деталей змальовані соковиті плоди, з великим хистом згруповані на темному тлі, нехитрий посуд і гарний букет квітів. З-поміж чотирьох картин уславленого мариніста І. Айвазовського, виставлених в експозиції, особливо цікава «Місячна ніч в Криму. Гурзуф». Вона полонить навдивовижу гарним відтворенням місячного світла, що міниться на прозорому дзеркалі води.

Творчість основоположника критичного реалізму в українському мистецтві Т.Г.Шевченка представлена офортами «Судня рада», «Старости», «У шинку». Про культурні зв'язки між російським та українським народами свідчать твори російських митців, що працювали на Україні: К.Трутовського, Л.Жемчужникова, І.Соколова. В експозицію включена одна з кращих жанрових картин В. Штернберга, друга Т.Г. Шевченка, — «Біля шинку», написана ним на Україні. Поетичністю хвилює «Портрет дівчини» пензля М.Рачкова, в якому передано чарівність молодості й чистоту мрій дівчини з народу. Витонченістю колориту й великою живописною майстерністю відзначається «Жіночий портрет» І.Макарова. Історичне полотно М.Шустова «Іван III розриває ханську грамоту» втілює патріотичну ідею визволення російської землі від татаромоигольської навали.

Найширше представлена в музеї творчість художників-передвижників та близьких до них майстрів російського та українського живопису. Одна з кращих картин музею – «Дружина-модниця» Ф. Журавльова – відзначається чудовим виконанням і майстерністю психологічної характеристики.

Інтересом до життя простого народу, співчуттям і любов'ю до нього перейняті картини «Дід Василь» М. Неврєва, «Сільська сцена» К.Лемоха, «Старенькі» В.Маковського, «Сільська вчителька» К. Пинєєва, «Зимовий спорт» О. Моравова. Майстерністю у відтворенні світлоповітряного середовища приваблює картина «Ранок поміщиці» К. Маковського.

Пейзажний живопис передвижників представлений чудовими роботами О. Саврасова, І.Шишкіна, А. Куїнджі, І. Левітана, С. Колесникова. В музеї експонуються дві роботи видатного російського художника І.Репіна. Це написаний у широкій живописній манері і стриманих червонувато-вохристих тонах етюд до картини «Запорожці пишуть листа до турецького султана» – «Запорізький полковник», на якому зображено отамана Сірка. До числа кращих жіночих портретів Рєпіна належить полотно «Біля рояля. Портрет Софії Тарновської», що демонструє віртуозну майстерність митця. Картина «Ревнощі» М. Пимоненка, що експонувалася на 30-й виставці передвижників, одна з кращих у творчості художника. З глибокою симпатією зобразив він просту селянську дівчину, невибагливий сільський краєвид.

Широко представлений в музеї український пейзажний живопис XIX – початку XX століття. Емоційністю відтворення буденних, прозаїчних мотивів, тонким чуттям колориту відзначаються твори П. Левченка «Село взимку. Глушина», «Київ. Вигляд з вікна взимку», «Пізня осінь. Глушина».

З-поміж багатьох творів С. Васильківського слід згадати «Літній день», що поєднує в собі епічність і увагу до деталей.

Краєвиди «Дворик», «Весна. Дворик». «Весна. Місток», «Весняна повінь», написані С.Світославським, свідчать про захоплення художника простими мотивами природи, що оточують людину, про його вміння передати м'якість сонячного світла, подих весни.

Про живопис кінця XIX – початку XX століття дають уявлення твори В.Сєрова («Портрет Антоніо д'Андраде», «Дворик. Віз»), А. Богомазова («В гойдалці»), К.Коровіна («Крим. Мигдаль цвіте»), А. Средіна («Зелена вітальня»), С. Жуковського («Інтер'єр»), М. Зайцева («Сумні думи») та ін. Привертає увагу велике декоративне полотно А.Васнецова «Осіннє листя» з серії «Пори року», в якому насичена палітра щільного фактурного живопису переконливо передає красу літньої осені.

Російська скульптура дореволюційного періоду представлена окремими творами видатних майстрів. Серед них – «Здиблений кінь» П.Клодта, «Трійка» Е.Лапсере, «Портрет невідомого» П.Трубецького.

У колекції скульптури є чимало робіт декоративно-прикладного характеру. Приваблюють виконані в фарфорі роботи відомого російського живописця кіпця XIX – початку XX століття К. Сомова «Закохані» і «Дама з маскою».

Досить широкий і різноманітний відділ радянського мистецтва. У ньому експонуються твори художників старшого покоління — А.Рилова, І.Грабаря, Б.Кустодієва, М. Нестерова, І. Машкова, М. Бурачека. Нейтральне місце в експозиції займають твори, присвячені образу В.І.Леніна. Особливо значні живописні роботи Б.Йогансона «Штаб Жовтня», В. Задорожного «У Ілліча», скульптурні роботи М. Андрєєва, М. Манізера, І. Зноби, відома автолітографія Є.Кибрика «Є така партія!», графічні аркуші М. Жукова, В. Касіяна.

Образ активного творця соціалістичного суспільства розкривають «Портрет дівчини-залізничниці» Г.Ряжського, «У колгоспному клубі» К.Трохименка, «Портрет ударниці заводу «Червоний пролетарій» О. Савкіної, «З нагородою» Т. Голембієвської. Героїчна праця радянських людей оспівується в картині В.Полкова «Молодість».

«Матроси Жовтня» П. Сулименка — одна з кращих картин на історико-революційну тематику. Завдяки ясній і лаконічній композиції, звучному колірному вирішенню образи захисників Жовтня сприймаються особливо виразно.

Гордість музею — монументальне полотно О. Моїсеєнка «Перша Кінна», що хвилює пафосом утвердження нового світу. Динаміка дії картини прекрасно гармонує з інтенсивною колірною гамою. Картина захоплює майстерністю композиційної побудови, темпераментністю і розмаїттям живопису.

Красі рідної землі присвячені краєвиди М. Бурачека, С. Герасимова, М.Ромадіна, Т. Яблонської, М. Глущенка, Г. Нісського, Г. Світлицького, О.Шовкуненка. В музеї відображені також досягнення митців братніх республік. В експозиції представлені твори М.Сар'яиа, М.Гюлікехвяп, Р.Сагрітса, В. Юркунаса.

Зібрання відділу зарубіжного мистецтва порівняно невелике, проте й у ньому є ряд цінних творів. Найбільш повно представлена італійська школа. Чарівною безпосередністю позначене полотно «Венера і Амур» невідомого венеціанського художника XVII століття. Картина «Жертвоприношення Авраама» невідомого майстра болонської школи є зразком академічного живопису XVII століття.

Уявлення про італійський натюрморт дає картина «Овочі й фрукти», майстерно зображене м'яке пір'я дичини. Зібрання польського мистецтва включає в себе твори живопису і графіки XIX – початку XX століття. Причаровують ліричні краєвиди Яна Станіславського й акварель Юліуша Коссака «Вершниця». З великою точністю відображено життя пролетаріату на початку XX століття в творах Фелікса Вигжевальського «Рибалки» і «На пристані».

Музей пишається однією з кращих на Україні колекцій декоративно-ужиткового мистецтва. В ній представлені першорядні зразки уславленого кролевецького ткацтва, а також вишивання, різьблення, килимарства. Є в ній і багата колекція виробів художньої промисловості, що знайомить з кращими зразками фарфору і фаянсу російських та українських заводів XVIII—XIX століть: Гарднера (колишнього Імператорського), Попова, Корнілова, заводу Миклашевського, заснованого 1839 року у селі Волокитине на Сумщині, та ін.

Нові надходження дозволяють охарактеризувати досягнення сучасних художніх промислів: Палеха, Мегери, Хохломи, Петриківки, Опішні та ін. Музей провадить велику й різноманітну роботу по естетичному вихованню населення Сумщини, пропаганді досягнень образотворчого мистецтва.

Зміна політичної ситуації в Україні за останні роки відкрила перспективи для реалізації потенційних можливостей зібрання Сумського обласного художнього музею. Тож, окрім існуючих експозицій, реальним є презентування суспільству великого розділу образотворчого та декоративного мистецтва XX ст., який через відсутність експозиційних площ знаходиться у перевантажених фондосховищах вже понад десять років. Це живопис 20-30-х, 60-80-х років XX ст. та сучасне актуальне мистецтво кінця XX - початку XXI ст.; великий пласт графіки західноєвропейських та вітчизняних майстрів XVIІІ-ХХ ст.; професійне та народне декоративне мистецтво, і, перш за есе, традиційні промисли України (зокрема Сумщини) та Росії.

Музей має можливість представити такі монографічні розділи: "Творчість І.П.Кавалерідзе", "Мистецька спадщина родини Кричевських", а також творчість Н.Х.Онацького, К.І.Власовського, І.П.Прянишникова, П.П.Слесаренка та інших (із серії "Художник у провінції"). Окремим розділом музей може експонувати творчість місцевих сучасних художників та майстрів народного мистецтва.

Таким чином, на сьогодні Сумський обласний музей художнього та декоративно-ужиткового мистецтва – провідний культурний центр області, популярність якого зростає завдяки активній виставочній діяльності. Приклад тому – міжнародні виставки в Германії, Італії, Польщі, Росії.

Висновок до 2 розділу

Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького заснований протягом 1920-1922 рр., має одне з найзначніших в Україні зібрань вітчизняного і зарубіжного образотворчого і декоративного мистецтва ХVІІ-ХХ ст.

Ідея створення музею в Сумах виникла в Н.Х.Онацького на тлі революційних подій. У цих умовах вона набувала свого поступового розвитку, але її втілення залежало від наявності музейного матеріалу. Спочатку це була невелика кількість поодиноких предметів мистецтва і старовини, які стихійно находили до Сум протягом 1917–1918 рр. зі зруйнованих революцією і громадянською війною навколишніх садиб і маєтків.

Все життя Н.Х. Онацького в цей період (до 1931 року) було підпорядковане подвижницькій діяльності зі створення та забезпечення роботи Сумського музею, проте як обдарована натура він встиг реалізувати себе в різних сферах: мистецтвознавстві і археології, поезії та історії,педагогіці та громадському житті,чим сприяв інтенсивному розвитку культури на Сумщині. У кожній з цих сфер він завжди був на межі ризику: у будь яку мить його могли звинуватити в націоналізмі або формалізмі.

Хронологічно в історії музею виокремлюються три періоди: 1920-1931 рр., 1932-1946 рр., після 1946 р. На першому етапі музейна політика перших років радянської влади була спрямовано на організацію доступу широких верств населення до культурної спадщини, і музейна мережа в цілому по країні зростало швидкими темпами. Тотожні процеси відбувалися й на місцях, керівництво Сумської наросвіти підтримувало Н.Х.Онацького.

І хоча на момент призначення його на посаду майбутній музей не мав не тільки приміщення і штатних працівників, а й музейних фондів, але протягом короткого часу музею були передані три суміжні споруди, після сполучення яких між собою музей уже мав нормальні умови для подальшого розвитку закладу.

Другий етап музейної історії, який розпочався після звільнення Н.Х.Онацького, можна охарактеризувати як період боротьби за виживання.

Процес знищення музею, який тривав кілька років поспіль, був припинений після виходу у світ урядової постанови "Про музеї", яка вимагала від місцевих органів влади "розібратися з профілями музеїв, які є переплутаними". Після офіційного визнання у 1937 р. художнього профілю Сумського музею протягом 1938-1939 рр. до його фондів неодноразово надходили твори західноєвропейського і вітчизняного живопису з Ермітажу, Третьяковської галереї та інших музеїв країни.

З 1946 р. до середини 1970-х років музей свого приміщення не мав, його експозиції працювали в декількох залах будівлі обласної філармонії.

Другу половину 1970-х і 1980-ті роки в історії музею з огляду на його еволюцію можна порівняти з першим десятиліттям існування закладу

Процеси, які почалися у житті музею після 1990 р., перегукуються з тією ситуацією, у якій заклад опинився після звільнення з нього Н.Х.Онацького.

По-перше, протягом цього періоду музей повернув релігійним громадам культові споруди, а унікальні скарби вітчизняного то світового образотворчого і декоративного мистецтва (більше 14 тисяч експонатів) наразі сконцентровані в основній будівлі музею, де на першому поверсі діє експозиція вітчизняною і західноєвропейського образотворчою мистецтва XVI – початку XX ст.

Таким чином, на сьогодні Сумський обласний музей художнього та декоративно-ужиткового мистецтва – провідний культурний центр області, популярність якого зростає завдяки активній виставочній діяльності. Приклад тому – міжнародні виставки в Германії, Італії, Польщі, Росії.

Висновки

Никанор Харитонович Онацький – талановитий художник поет, драматург, археолог, мистецтвознавець, педагог, активний громадський діяч.

Виняткова роль належить Н.X.Онацькому в розгортанні культурного життя на Сумщині. Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років.

Творчість Н.Х.Онацького - живописця починається після революції 1905–1907 рр. Два фактори остаточно визначають творче обличчя художника. Революція, яка виявляє могутність народних мас,допомагає більш оптимістичному сприйняттю оточуючої дійсності. Впливає і поглиблене ознайомлення з роботами двох великих художників Слобожанщини С.Васильківського і П.Ловченка.

Мистецька й життєва доля Никанора Онацького досить типова для українського інтелігента, який народився в простій селянській родині, де любили народні пісні, малярство, вишиванки.

Мистецька спадщина Н. Онацького налічує понад триста творів живопису і графіки. У творчості Н.Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX – початку XX ст.

Спадщина Н.X.Онацького займає гідне місце серед великого доробку українського образотворчого мистецтва. Саме завдяки подвижницькій справі таких діячів, як він, набувало свого значення культурне життя провінцій, яке органічно вливалося в могутній потік вітчизняного мистецтва першої чверті двадцятого століття.

Важко переоцінити внесок Н. Онацького у розвиток художнього життя Сумщини, зокрема музейництва та викладацької справи. Образ цієї людини завжди залишиться для нас світлим i нескореним. Таким ми його спостерігаємо на автопортретах, які є найкращим здобутком художника, що органічно вписується в історію українського портретного мистецтва.

У 1960-1980 рр. родина художника (його вдова Н.В.Онацька жила у полтаві у 30-60 роки) передала твори Онацького до Сумського художнього музею. Треба віддати належне Надії Василівні: завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Н. X. Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен. На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, Сліду жаданого не кине...» Наприкінці 1995 р. його ім'я було присвоєно Сумському художньому музею.

Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького заснований протягом 1920-1922 рр., має одне з найзначніших в Україні зібрань вітчизняного і зарубіжного образотворчого і декоративного мистецтва ХVІІ-ХХ ст.

Ідея створення музею в Сумах виникла в Н.Х.Онацького на тлі революційних подій. У цих умовах вона набувала свого поступового розвитку, але її втілення залежало від наявності музейного матеріалу. Спочатку це була невелика кількість поодиноких предметів мистецтва і старовини, які стихійно находили до Сум протягом 1917–1918 рр. зі зруйнованих революцією і громадянською війною навколишніх садиб і маєтків.

Все життя Н.Х. Онацького в цей період (до 1931 року) було підпорядковане подвижницькій діяльності зі створення та забезпечення роботи Сумського музею, проте як обдарована натура він встиг реалізувати себе в різних сферах: мистецтвознавстві і археології, поезії та історії,педагогіці та громадському житті,чим сприяв інтенсивному розвитку культури на Сумщині. У кожній з цих сфер він завжди був на межі ризику: у будь яку мить його могли звинуватити в націоналізмі або формалізмі.

Хронологічно в історії музею виокремлюються три періоди: 1920-1931 рр., 1932-1946 рр., після 1946 р.

На першому етапі музейна політика перших років радянської влади була спрямовано на організацію доступу широких верств населення до культурної спадщини, і музейна мережа в цілому по країні зростало швидкими темпами. Тотожні процеси відбувалися й на місцях, керівництво Сумської наросвіти підтримувало Н.Х.Онацького.

І хоча на момент призначення його на посаду майбутній музей не мав не тільки приміщення і штатних працівників, а й музейних фондів, але протягом короткого часу музею були передані три суміжні споруди, після сполучення яких між собою музей уже мав нормальні умови для подальшого розвитку закладу.

Другий етап музейної історії, який розпочався після звільнення Н.Х.Онацького, можна охарактеризувати як період боротьби за виживання.

Процес знищення музею, який тривав кілька років поспіль, був припинений після виходу у світ урядової постанови "Про музеї", яка вимагала від місцевих органів влади "розібратися з профілями музеїв, які є переплутаними". Після офіційного визнання у 1937 р. художнього профілю Сумського музею протягом 1938-1939 рр. до його фондів неодноразово надходили твори західноєвропейського і вітчизняного живопису з Ермітажу, Третьяковської галереї та інших музеїв країни.

З 1946 р. до середини 1970-х років музей свого приміщення не мав, його експозиції працювали в декількох залах будівлі обласної філармонії.

Другу половину 1970-х і 1980-ті роки в історії музею з огляду на його еволюцію можна порівняти з першим десятиліттям існування закладу

Процеси, які почалися у житті музею після 1990 р., перегукуються з тією ситуацією, у якій заклад опинився після звільнення з нього Н.Х.Онацького.

По-перше, протягом цього періоду музей повернув релігійним громадам культові споруди, а унікальні скарби вітчизняного то світового образотворчого і декоративного мистецтва (більше 14 тисяч експонатів) наразі сконцентровані в основній будівлі музею, де на першому поверсі діє експозиція вітчизняною і західноєвропейського образотворчою мистецтва XVI – початку XX ст.

Таким чином, на сьогодні Сумський обласний музей художнього та декоративно-ужиткового мистецтва – провідний культурний центр області, популярність якого зростає завдяки активній виставочній діяльності. Приклад тому – міжнародні виставки в Германії, Італії, Польщі, Росії.

Список літератури та джерел

1. Ареф'єва Г. Злочин, якого не було. // Червоний промінь (Суми). - 1995.

2. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). – К.: 2006. - С. 301-303.

3. Братко-Кутинський О. Феномен України. - К.. 1996.-С.175- 176.

4. Геврик Т. Репресоване краєзнавство. - К, 1991.-С.101 -111,

5. Граб В. "Ворожий" етнос. // Зоря Полтавщини. - 1990. - 5 січня.

6. Граб В. Покликання служити людям. Реабілітовані історією. - Київ-Полтава. - 1992. - С. 89-92.

7. Гуньовський І.М. Х Полтавська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства. – Полтава, Колос. – 2007. – с.56-63.

8. ДА УСБУ в Полтавській області. - Спр. 2859-С. - Т.-2 - Арк. 29.

9. Державний архів Сумської області. - Суми: Собор, 2005. - 116 с.

10. Дорошенко Д. І. Коротенька історія Сумщини. – Чернігів: Управління у справах преси та інформації, 2003. – 72с.

11. Звагельський В.Б. Пером і пензлем // Сумський календар ’97. – Суми, 1996.

12. Карась А. З історії Сумщини. Історичні нариси. - Київ: СМП "Аверс", 2006. - 104 с.

13. Корнющенко І. Як світ, їх вічні імена // Наш край. – 1998. – 21 січ.

14. Кривко Я.Н. Н.Х. Онацький // Ленінський прапор. – 1974. – 23 лют.

15. Магура Т. /., Звагельський В. Б., Макаренко М. і Магура С. // Вивчення історичної і культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. – Суми – Ромни, 1990. - С. 37-45.

16. Майченко К., Петров Г. Він любив мальви // Дніпро. - 1965. - № 7.

17. Марочко В.І. Репресії в Україні: Хроніка / В.Марочко, О.Мовчан. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія». - 2008. - 294 с.

18. Михненко А.М. Минуле України: Відновлені сторінки. - К.: Наук. думка, 1991. - 227 с.

19. Намдаров Г.М., Скиба О.В. Внесок народознавців Сумщини в українську етнографію та фольклористику// Вісн. Луган. держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка.– 2001.– № 4.– С. 19-22.

20. Нікольський В. Репрессивна діяльність органів ГПУ під час голодомору в УСРР (1932-1933 рр.) // Архіви. - № 2. – 2004.

21. Оліфіренко В.В. Деякі сторінки історії Південно-Східної України – Донбасу// Донбас.– 1994.– № 1-6.– С. 4-12

22. Онацький Н. До сусіда по камері. Вірші з-за ґрат. - Україна. - 1988. - № 35.

23. Онацький Н. Лист до редактора. // Плуг і Молот (Суми). - 1929. - № 68.

24. Онацький Н. Минув сьогодні місяць... Вірші з-за ґрат. // Україна. - 1988. - №35.

25. Онацький Н. Сім років існування Сумського музею. - Суми.- 1927. – 89 с.

26. Онацький Н.Х. Українська Радянська Енциклопеція. - К. - 1962. - Т. 10. - С. 333.

27. Петров Г. Мужнє слово // Ленінська Правда - 1966. – 5 лют.

28. Петров Г. Народний митець // Ленінська правда. - 1965. - 9 січ.

29. Петров Г. Никанор Онацький на Краснопільщині // Перемога. - 1965. - 7 вер.

30. Письменники Сумщини: Бібліографічний довідник/Упор. Столбін О.П. — Суми: Козацький вал, 1999. – с. 212-214.

31. Сотник О. Репресії проти церкви на Сумщині (1918-1988 рр.). Випуск І /

32. Ткаченко Б. Никанор Воскреслий. // Україна. - 1988. - № 35.

33. Юрченко Н. Н.Х.Онацький (1875-1937). Каталог творів. - Суми. // Слобожанщина. - 1995.

64