“історія виникнення та віровчення

зороастризму”

ЗМІСТ.

ВСТУП. 3

РОЗДІЛ I. Соціально-економічні, історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму. 7

РОЗДІЛ II. Зороастризм як релігія містичного одкровення. 14

РОЗДІЛ III. Культові обряди, ритуали та звичаї послідовників

Заратуштри. 33

ВИСНОВОК. 41

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА. 45

Вступ.

Духовна спадщина народів Азійського континенту – невід’ємна складова частина культурної історії людства. Традиційна культура цих народів чинить і сьогодні вплив на економіку, ідеологію, політику цих країн. Саме тому для дослідників сучасників досить актуальним є вивчення найбільш різноманітних проблем традиційної культури, в тому числі і таких істотних, як культурно-релігійні традиції і їх відображення в живій соціальній практиці народу, закони еволюції і трансформації міфології в класовому суспільстві і багато інших.

Відомо, що в побуті всіх народів, які прийняли іслам, продовжують утримуватись багато попередніх поглядів та ритуалів. Вони беруть початок в стародавніх місцевих релігіях. Ці пережитки доісламських вірувань та обрядів, що не були витіснені ісламом, представляють собою настільки важливий елемент повсякденної релігійної практики мусульман, що в значній мірі саме їх збереженням пояснюється примітна локальна своєрідність ісламу в різних регіонах “мусульманського світу”.

Релігійна система стародавніх іранців складалася в стороні від головних центрів близькосхідної цивілізації і за характером помітно відрізнялася від релігійних уявлень Давнього Єгипту чи Месопотамії. Релігія народів Ірану розвивалася надто своєрідними шляхами і прийняла форми, які багато в чому неподібні на релігії інших народів Древнього Сходу. Про релігію давніх персів повідомляють уривкові та малонадійні відомості тодішніх грецьких письменників – Геродота та інших.¹ Більш вірогідні, але ще більш часткові дані містяться в написах царів Ахеменідів (VI – IV ст. до н. е.)²

Значно більш повний матеріал міститься в релігійних текстах самих

персів, в їхній давній священній книзі Авесті, яка і є головним джерелом вивчення стародавньої іранської релігії – зороастризму.¹

Зороастризм – найбільш древня з світових релігій одкровення, тобто релігія, яка була отримана пророком від бога, і, як побачимо, він мав на людство більше впливу, ніж будь-яка інша віра. Зороастризм був державною релігією трьох великих Іранських імперій, які існували майже безперервно з VI ст. до н. е. до VII ст. н. е. і головували на більшій частині Ближнього і Середнього Сходу. Влада і могутність Ірану забезпечили зороастризму великий престиж, і деякі з важливих його доктрин запозичені іудаїзмом, християнством, ісламом, а також гностичними сектами. На Сході зороастризм вплинув на розвиток північного варіанту буддизму. В теперішній час, під дією різних зовнішніх факторів, кількість зороастрійців зменшилась, вони розпались на невеликі общини і проживають переважно в Ірані та Індії, але вірування, вперше проголошені пророком зороастризму, все ще визнаються людьми всього світу.

Зороастризм є не тільки одною з найдревніших, а ще й однією з найблагородніших релігій. Окремі її положення є навіть унікальні. Вони давали можливість послідовникам вести цілеспрямоване і задоволене життя, що, в свою чергу, пробудило в них глибоку вірність до своєї віри. Зороастризм заслуговує вивчення і із-за тієї ролі, яку він відіграв у релігійній історії людства.

Ця релігія в науці називається по-різному: маздеїзм – в честь головного бога Ахура-Мазди; релігія Авести (авестизм) – так називалася головна священна книга; вогнепоклонство – через особливу роль вогню в цій релігії. Пізніше розгалуження іранської релігії отримало назву мітраїзм – в честь бога Мітри. А там, де збереглась вона і до сьогоднішнього дня в Північно-Західній Індії в дуже зміненому вигляді, називається парсизмом.

Звичайно, що ця релігія і до сьогодні викликає жвавий інтерес серед

вчених, дослідників, богословів. Саме тому багато відомих науковців присвятили своє життя вивченню історії та вчення зороастрійців. Так, наприклад, Мері Бойс провела більшу частину свого життя в середовищі парсів (сучасних зороастрійців) і дослідила загалом їх вчення, вірування та звичаї, які і висвітлила в книзі “ Зороастрийцы. Верования и обычаи”.¹ Паралельно з нею, працювала і Дорошенко О. А., яка відобразила життя послідовників Заратуштри в сучасному Ірані в праці “Зороастрийцы в Иране”.² Заслуговують на увагу і роботи таких авторів як Струве В. В.,³ Фрай Р. Н.,⁴ Лелекова Л. А., Брагінського І. С.,⁵ Абаєва В. І.⁶ Історію Ірану, його політичний, економічний та релігійний розвиток опрацювали вчені Дьяконов М. М.,⁷ Васільєв Л. С.,⁸ Луконін В. Г.,⁹ Коростовцев М. А.¹⁰

Звичайно, що кожна релігія має свою священну книгу. Для

зороастрійців це є Авеста, яка і є основним джерелом вивчення вірувань стародавніх іранців. Саме тому ця книга заслуговувала і заслуговує найбільшої уваги. Бо вона є історичним, богословським та культовим джерелом зороастрійців. На жаль, до нас з 21 книги дійшли лишень їх фрагменти, а збереглась лишень одна – Вендідат. Аж у XVIII ст. про Авесту дізналися в Європі завдяки Анкетілю Дюперрону, який і видав її французькою мовою, а пізніше і німецькою. Найкращим російським аналогом є видання, здійснене Маковельським А. О.¹

Тому метою роботи є висвітлити історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму; дослідити його як першу дуалістичну релігію обгрунтувати культові, ритуальні та обрядові звичаї послідовників Заратуштри.

З виділеної мети випливає ряд поставлених у роботі завдань:

• дослідити походження зороастризму;

• визначити історичність особи пророка Зороастра;

• вивчити основні аспекти вчення Заратуштри;

• охарактеризувати культові обряди, звичаї та ритуали зороастрійців;

• виділити в релігії Авести вчення про дуальність світу;

• проаналізувати вплив релігії на інші вірування.

1. Соціально-економічні, історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму.

Культ протоіранської релігії

У ще більш давні часи предки іранців і індійців-індоаріїв складали один народ, який називали протоіндоіранцями. Вони – гілка індоєвропейської сім’ї і жили в південних степах і на схід від Волги. Вірогідно, що вони були напівкочівниками. Їх суспільство ділилося на дві головні групи: жерці-священнослужителі і пастухи-воїни. Умови життя були постійні та майже незмінні, що з IV – III тис. до н. е. вони сформували таку стійку релігійну традицію, що елементи її збереглись і до наших днів у брахманів Індії і зороастрійців Ірану.

Відділення давньоіранських племен від давньоіндійських відбулося, напевно, на початку III тис. до н. е. Поступово побут удосконалювався; з пастухів іранці перетворилися у воїнів-завойовників, настає так званий “героїчний вік”. В древніх писаннях говорилося, що ці воїни уподібнювалися божественним істотам, які на колісницях, опоясані зброєю, боролися за краще життя.

В ту епоху культ, як правило, був більш стійким, ніж релігійні уявлення. І справді, основні об’єкти зороастрійського культу (вода і вогонь) сьогодні ті ж, що і в пастухів кам’яного віку. Вода для протоіранців відігравала найважливішу роль. Вони ототожнювали воду з богинями (Апас), молились і здійснювали їй возлиття – “заотра” (приношення, жертвоприношення). Число “три” було святим для протоіранців; і тепер воно є організуючим началом у багатьох обрядах зороастризму. Три складові частини возлиття символізують царство рослин і тварин, напоєних водою. Це возлиття, в свою чергу, повинно повернути цим царствам ту життєву силу, яку вони віддали, щоб зберегти їх чистими і корисними.

Вогонь, як другий об’єкт культу, також був істотним для жителів степів. Він був джерелом тепла, на ньому готували їжу; його старалися ніколи не згасити. Культ вічного вогню був розповсюджений серед індоєвропейців, які бачили дещо божественне в полум’ї. Зороастрійці називали його Атар, а брахмани – Агні. Вони також здійснювали приношення з трьох елементів і вогню, яке складалося з сухих чистих дрів, благоговій і невеликої кількості тваринного жиру.

Приношення вогню і воді складали основу повсякденних богослужінь (в індоарійців Яждна, в іранців - Ясна). В цих богослужіннях відбувалися регулярні жертвоприношення. Індоіранці відчували благоговійний трепет, вбиваючи тварину, але ніколи не забирали життя у неї без освячуваної молитви. Вони вважали, що тварини кровно пов’язані з людиною. А душі тварин поглинає божество Геуш-Урван (“Душа бика”).

Священне місце, на якому здійснювалися релігійні ритуали (зороастрійці пізніше назвали його Паві – “чисте місце”), являло собою рівну ділянку землі з проведеними борознами. Все освячували водою – від землі і до посуду. Всі ці риси залишились характерними і для сучасного зороастрійського ритуалу, а паралелі їм є і в брахманізмі.

Дозороастрійський пантеон богів.

Богів, яким поклонялися індоіранці, було багато, а обряд богослужіння завжди присвячувався певному божеству. Поряд з божествами культу існували і “природні боги”, які символізували ті чи інші явища природи. Це були боги неба і землі – Асман і Зам, боги сонця і місяця – Хвар і Мах; два боги вітру – Вата і Вайу. Вата був ще богом дощу.

Іранці також вірили, що світ ділиться на сім областей. Вони їх уявляли у вигляді кіл, найбільше з яких – Хванірата – населене людьми. Вважали, що існував і закон природи, згідно якого сонце рухається рівномірно, відбувається зміна пір року і цим самим, забезпечується порядок всього існуючого в світі. Цей закон був відомий індоарійцям як Рта (авестійською

мовою – Аша). Молитви і жертвоприношення, які здійснювались людьми, вважалися як приналежні до цього звичайного порядку речей, але самі вони допомагали підтримувати Аша – підсилювали дію найбільш милосердних богів і укріплювали світ, населений людьми.

Поняття “Аша” мало і етичний зміст. Вважалось, що воно керує поведінкою людини. Таким чином, це слово перекласти тяжко, бо різні поняття відповідають йому в різних контестах: “порядок” – там, де мова йде про істотний світ, або ж “істина”, “справедливість”, “праведність” – там, де говориться про характерність.¹

Жорж Дюмезіль дослідив, що для древньої Індії, Ірану була характерна “ідеологія” трьохчленного поділу суспільства, яка була паралельною трьохчленній класифікації богів. Пізніші дослідження привели його до висновку про те, що ця ідеологія лежить в основі релігійних вірувань всіх індоєвропейських дочірніх народів. Три члени ідеологічної системи можуть бути охарактеризовані як наділені і космічними, і соціальними “функціями”. Господарюючим є перший член – уявлення про верховну владу, яка виступає в юридичному та магічному аспектах. У арійців, а пізніше в індійців, Мітра і Варуна символізують відповідно юридичний і магічний аспекти першої функції, область діяльності жерців. Друга функція – дух війни і насильства – поле дій воїнів і бога Індри, тоді як третя функція – достаток перебуває у відомості землеробів.² Хоча з цією думкою погоджуються не всі вчені, які досліджують релігійну систему протоіранців.

Велике значення надавалось святості слова, дане людиною. По-перше, урочиста клятва, що називалася Варуна, згідно якої людина повинна робити чи не робити щось. По-друге, це був договір, який називався Мітра. В обидвох випадках вважалося, що в проголошеній клятві перебуває певна сила, яка вважалась також божеством. Пізніше Варана отримав прізвище

“Син вод”, під яким він і відомий в Авесті. А Мітра відповідно став богом вогню. Віра в них стала настільки глибокою, що їм дали назву Асура (авестійською “ахура” – бог, господар).

Та найвищим божеством вже тоді вважали Ахура-Мазду, тобто “Господь мудрості”. Тому він уособлює собою мудрого священнослужителя, знає всі закони і стоїть набагато вище Варуни і Мазди. Він в уявленнях народу не ототожнювався з ніякими природними явищами, а був уособленням мудрості, яка повинна управляти всіма діями і богів, і людей.

Крім вищезгаданих, існувало і декілька “абстрактних” божеств: Аірйаман – “Дружба”; Арштат – “Справедливість”; Хамвареті – “Доблесть”; Сраоша – “Послух”.

Інтересною виглядає і картина походження світу. Боги створили світ за сім прийомів. Спочатку створили небеса із каміння, тверді, як величезна кругла шкаралупа. В нижню частину цієї шкаралупи вони помістили воду. Потім створили землю, яка ніби величезна тарілка лежала на воді. Потім в центрі землі вони поставили три одухотворених творіння в вигляді однієї рослини, однієї тварини і однієї людини. Насамкінець, вони розпалили вогонь, як видимий, так і невидимий, в якості життєвої сили, що наповнює одухотворені творіння. Сонце, як частина вогню, нерухомо сяяло зверху, ніби постійно стояв полудень, так як світ залишався нерухомим і незмінним, як при створенні. Тоді боги здійснили потрійне жертвоприношення: вони витовкли рослину (що також входило до культу праіранців), вбили бика і людину. Після цього благодійного жертвоприношення з’явилось багато рослин, тварин і людей. Так був приведений в рух світовий цикл з його життям і смертю, за яким слідує нове життя. Сонце почало рухатися небом і регулювати зміну пір року у відповідності з істиною-аша. І всі ці природні процеси розглядались як безкінечні. Започатковані богами, вони повинні були продовжуватися вічно, допоки люди виконують свої обов’язки. Тому священнослужителі уявляли собі, що кожний день вони разом з рослинами і

тваринами здійснюють першопочаткове жертвоприношення для того, щоб забезпечити світові продовження його існування. Завдяки цим щоденним ритуалам священнослужителі освячували, благословляли і укріплювали кожне з семи творінь, і всі вони були присутні в обряді: земля – в священній ділянці, на якій здійснювалося богослужіння; вода і вогонь – в посудинах; небесна твердь – в кремнієвому ножі і кам’яному пестику ступи; рослини – в пучках лозин баресман і в хаомі; тварини – в жертвенній тварині (або в молоці і маслі).

Насамкінець, сама людина була присутня в обряді, який здійснював жрець, який і ставав, таким чином, співучасником дій богів, виконуючи свій обов’язок задля підтримки світу в стані чистоти і стійкості.

Поняття смерті та загробного життя.

Допоки продовжувався такий зв’язок між людьми і богами, не передбачалось кінця світу. Існувала лишень віра в життя людини після смерті, і, згідно з найбільш раннім уявленням, душа, яка відійшла від тіла – урван – на три дні затримувалася на землі перед тим, як зійти вниз, в підземне царство мертвих, в якому володарював Йіма (санскритською - Яма). Йіма був першим царем на землі і першим з померлих людей.

В його царстві душі жили немов тіні і залежали від своїх нащадків, які продовжували перебувати на землі. Ці нащадки повинні були задовольняти їх голод і забезпечити одягом. Принесення для цих цілей здійснювались в певний час, так, щоб ці дари могли перемогти матеріальні перешкоди. Частіше всього принесення покійним здійснювалося на протязі першого року після смерті. Обов’язок здійснювати це належав переважно старшому синові, який повинен був робити їх на протязі тридцяти років – три декади, тобто приблизно на протязі життя одного покоління.

Обряди перших трьох днів після смерті вважались життєво важливими і для того, щоб захистити душу від злих сил, допоки вона покидає тіло, і для того, щоб допомогти їй досягнути потойбічного світу. Існувало, здається,

досить давнє уявлення про якесь небезпечне місце, можливо переправа чи брід через похмуру річку, яку душа повинна перетнути на своєму шляху. Авестійською мовою воно називалося Чінвато-перету (“Перехід-розлучник”).¹

Щоб надати більшу допомогу покійнику, сім’я повинна була сумувати на протязі трьох днів, а священнослужителі читали багато молитов. Потім відбувалося криваве жертвоприношення і ритуальне принесення вогню. М’ясо жертви і одежу покійника освячували в третю ніч для того, щоб душа могла відійти в своє одиноке мандрування на зорі наступного дня нагодованою і одягненою. На тридцятий день здійснювалось друге криваве жертвоприношення. Після цього принесення робили раз в місяць до кінця першого року з дня смерті. Через рік робили третє і останнє криваве жертвоприношення.

Вважали, що після цього душа потребувала лишень одноразових принесень в рік на протязі тридцяти років. Тоді душа вже повністю з’єднувалась з усіма померлими і підкріплювалась жертвами, які сім’я здійснювала в час “Свята всіх душ” (авестійською мовою Хамаспатмаедайа).

Похоронна традиція, пов’язана з вірою в потойбічне помешкання мертвих, базувалася на захороненні. Зороастрійське слово дахма значить “могила”. Протоіранці належали до однієї з груп так званих “ямних” культур степових жителів. Вони захороню вали членів знатних сімейств на дні глибоких колодязів, покритих земляними курганами.

Пізніше уявлення про загробне життя змінилися. Тому “Перехід-розлучник” почав уявлятися у вигляді мосту, один кінець якого перебуває на вершині гори Хари, а інший веде в гору, на небо. Лишень достойні завдяки багаторазовим жертвоприношенням можуть пройти цим мостом. А душі інших впадуть вниз, в підземне царство мертвих.

Разом з надією, що існує можливість досягнути раю, розвивалася віра у

відродження тіла. Судячи з свідоцтв індійської традиції, вважалось, що на протязі першого року після смерті кістки тлінного тіла воскреснуть і, вдягнувшись у безсмертну плоть, з’єднаються з душею на небі. Можливо, саме із-за цього індоарійці поступово змінили свій похоронний звичай кремацією. Але іранці дуже вшановували вогонь, щоб використовувати його для знищення тіла. Тому серед них замість спалювання був прийнятий звичай виставляти тіло, відомий пізніше у зороастрійців. Тобто труп залишали в пустельному місці, де птахи і хижаки швидко з’їдали його. Сонячні промені ставали шляхом, яким душа піднімалася на небо.

Язичницька релігія іранців, здається, заключалась не тільки в обрядах та звичаях. Віра в богів мала деякі риси, які були зв’язані з уявленнями про істину-аша та божества-ахури. Ці риси наблизились до традиційних вірувань, згідно яких надію на щасливе потойбічне життя мали воїни-чоловіки. Та ці вірування мали величезний вплив на подальший розвиток зороастризму.

2. Зороастризм як релігія містичного одкровення.

Пророк Заратуштра – міф чи реальність.

Засновником нової релігії вважається пророк Заратуштра (грецькою мовою Зороастр – “Золота зірка”), син Поурушаспи, з роду Спітама, відомий перш за все з Гат – сімнадцяти великих гімнів, які він склав.

Життя та діяльність Заратуштри і в наш час продовжує викликати багато суперечок між вченими. Доводиться визнати, що після скількох років досліджень ще не відомо, коли і де він жив, як і не знаємо багато чого, що стосується його вчення.

Та майже без сумнівів відомо, що Заратуштра не є плід фантазії, а що він дійсно існував. Докази про те, що його видумали для того, щоб було кого протиставити пророкам інших релігій, або що Авеста є пізньою підробкою, зовсім необґрунтовані, і нам потрібно дотримуватись історичних фактів, щоб відкинути ці здогадки. Ім’я, яке носив пророк, також заслуговує на довір’я – таке ім’я дійсно могло існувати в древності в одній з областей Ірану. Ім’я Заратуштра (Zaraυuštra) перекладається краще як “[той хто] веде верблюдів”, хоча висувались і інші етимології. Із Авести ми дізнаємося про його приналежність до роду Спітама (Spitama) і про тісний зв’язок з ним сім’ї Хайчатаспи (Haēčataspa), про його дочку і його друзів; більш пізніші середньоперсидські коментарі наводять навіть імена його матері та батька.

На жаль, немає достовірних відомостей, які б дозволили точно встановити роки життя Зороастра; можна лишень здогадатися, що він, скоріш за все, жив у період, який передував утворенню ахеменідської держави.

Давньоперсидські надписи Заратуштру не згадують, немає відомостей про нього і в Геродота. Грецькі автори відносять час його життя до далекої древності, в епоху до заснування Персидської держави (наведені іноді астрономічні цифри пов’язані з уявленнями іранської секти зерванітів і грецьких платоніків про світові ери). Ксанф Лідянин, найдавніше джерело

в даній області (V ст. до н. е.), діяльність Зороастра відносить за 600 (або 6000) років до Ксеркса.¹ Гермодор і Герміпп із Смирни відносили час життя пророка за 5000 років до Троянської війни; Арістотель – за 6000 років до смерті його вчителя Платона.² Стає ясно, що класичні автори не мали надійної інформації про життя Зороастра, так як перси, які і передали відомості про пророка, навряд чи могли затаїти достовірні дані. Якщо опиратися на грецьких авторів, то 1000 рік до н. е. може бути більш вірогідною датою, ніж 600 рік до н. е., але це лишень здогадки. Мері Бойс вважає, що Зороастр жив приблизно між 1500 і 1200 роками до н. е.³ Передання говорить навіть про п’ять різних Зороастрів, які з’являлись в різний час і в різних місцях. Одного з них нібито зустрічав в своїх мандрівках Піфагор. Саме Заратуштра, напевно, і Піфагора посвятив у вищу, вже при народженні відкриту йому таємницю світу.⁴

Ряд сучасних дослідників вважає, що Заратуштра жив у VII-VI ст. до

н. е., але порівняння даних Авести з археологічними матеріалами з Середньої Азії і Східного Ірану вказує на більш ранній період складення найдавніших частин Авести, а відповідно, й життя Заратуштри. Ктесій навіть вважав, що Зороастр був бактрійським царем.⁵

Цікавими виглядають дані про роки життя Заратуштри, коли звернутися до іранських джерел – зороастрійської традиції. При датуванні подій до правління Ахеменідів спиралися основним чином на списки фараонів Єгипту. Все, що лежить за межами культурних ареалів ієрогліфів і

клинопису, навряд чи піддається датуванню. Звідси виходить, що древні іранці, не маючи своєї літературної традиції, могли б зберегти дані Зороастра тільки в тому випадку, коли б у них були, подібно євреям, списки генеалогій. Але, напевно, таких списків не існувало. Ми можемо догадатись, що древні іранці, вже невдовзі після смерті Зороастра, не могли вмістити його в рамки дійсної хронології чи пов’язати його з подіями, що відбувались в Месопотапії чи навіть в Західному Ірані. Але пізніша зороастрійська традиція, яку наслідують такі мусульманські автори, як ал-Біруні, сповіщає точну дату Зороастра – 258 років до Олександра Великого. Існує думка, що послідовники Зороастра вели рахунок років, спираючись на якусь важливу подію в житті пророка. Коли проминуло 258 років ери Зороастра, відбулася трагічна подія – смерть Дарія III, останнього з Ахеменідів, і перехід царської влади до Олександра Великого. Це відбулося в 330 році до н. е., і таким чином ми отримуємо 588 рік до н. е.(258+330) в якості першого року ери, прийнятою послідовниками Зороастра. Не треба забувати, що 588 рік до н. е., який може відповідати даті навернення царя Віштаспи у віру Зороастра(в той час пророкові, за переданням, було 42 роки), отриманий за допомогою цілого ряду припущень. Згідно цієї ж традиції, пророк помер у віці 77 років, так що якщо заданою ціллю є відшукати історичні дати Зороастра, базовані на сприйнятливих припущеннях, то 628 – 551 роки до н. е. – найкраще рішення, яке можна отримати за таких умов.

Питання про батьківщину Зороастра також викликало жваві суперечки, і багато в ньому залишається до цих пір не виясненим. Пізня середньовічна зороастрійська традиція називає зазвичай Мідію – під впливом переваги там в пізній час релігій магів – Антропатену (Гірську Мідію), а в якості місця його проповіді – Бактрію. Античні автори нерідко називають Заратуштру мідянином, персо-мідянином, персом, але, як здається, вже тоді була відома традиція, що зв’язувала його з Бактрією.¹

Більшість дослідників сьогодні згідні з тим, що пророк жив і виступив з своїм вченням у Східному Ірані. Зороастрійська традиція вміщує пророка в Азейбарджані, але географічний горизонт Авести обмежений Східним Іраном, так що пізніше перенесення його діяльності на територію Західного Ірану має пояснюватись політичними умовами. Справедливо, що міфічну географію Авести і міфічну прабатьківщину зороастризму можна пристосувати до будь-якої області Ірану, але географічної картини Авести недостатньо. Зате є підстави вважати, що легенди і передання про діяльність Заратуштри (але не про його народження), що відносяться до сходу, виглядають більш відповідні дійсності. Так, наприклад, дуже древнім і розповсюдженим є передання про те, що в Кішмарі, на території Хорасана, був посаджений кипарис в пам’ять про навернення Віштаспи в зороастризм. Цей кипарис за декілька днів виріс у дерево у десять обхватів, а на його верхівці містився палац. Інші передання відносять походження пророка до Раги, Рею (поблизу сучасного Тегерана), і оповідають про хіджре Зороастра на схід, де його вчення прийняв Віштаспа. За іншою версією він народився у 589 році до н. е. у місті Урмії. Існує зороастрійська традиція, що пророк був вбитий у Бактрії, та ряд передань відносить його діяльність до інших районів на сході. Можна допустити, що він діяв в окрузі Герата, охоплюючи на південь області до Сеієтана, на схід – до Бактрії і на північ – до Мерва.

Лінгвістичні дані також говорять на користь відношення пророка до Східного Ірану. Історично оправдано, що Авеста з її міфологією і рисами героїчного епосу, була складена мовою, яка була близькою до мови першопочаткової територій проживання арійців. Ця прабатьківщина могла розташовуватись в Середній Азії або навіть південніше, в районі Герата. Річард Фрай вважає, що перси, мідяни і інші іранські племена, рухаючись до областей їхнього пізнішого перебування, співали гімни богам, подібні не тільки змістом, а й мовою, яка була мовою їх прабатьківщини – містичної країни Airyāna Vaējah. Племена, що прийшли в Західний Іран, розповсюдили

свою вимову серед місцевого населення – еламітів, хуррітів і інших; в результаті чого їх діалекти стали втрачати свої форми. Але до того, як це відбулося, на Сході з’явився пророк, що проповідував мовою Гат, – архаїчній, консервативній вимові, можливо на діалекті області Герата. Мова Гат звучала більш урочисто і авторитетніше, чим інші авестійські вимови. Пізніше, коли вчення Зороастра розповсюдилось по всьому Ірані, жерці просто приєднали свої гімни на гатському діалекті до попередніх загальноіранських, складених авестійською мовою.¹

Зороастр скоріш за все був жерцем древньоіранської релігії, бо в Гатах (Ясна 33, 6) він називає себе заотар (Zaotar), тобто повністю правомірний священнослужитель. Оскільки він вживав це слово, не вкладаючи в нього заперечувального змісту, можна допустити, що він зберігав в новій релігії старий інститут арійських “жерців”. Він – єдиний засновник релігії, який був одночасно і священнослужителем, і пророком. В Молодшій Авесті він названий загальним словом для священнослужителів – атаурван. Він сам іменує себе також мантран – “складачем мантр”. Мантра – надихнене екстатичне заклинання. Навчання священству починалося у індоіранців рано, мабуть у віці близько семи років, і було усним, тому що вони не знали письма. В основному воно складалося з вивчення обрядів і засад віри, а також в опануванні мистецтва імпровізації стихів для зазивання богів і вивчали напам’ять великі мантри. Іранці вважали, що зрілість досягається в 15 років, і, вірогідно, в цьому віці Зороастр став священнослужителем.

Виходячи з Гат, можна припустити, що пізніше він намагався засвоїти всі знання, які отримав від різних вчителів. В подальшому він зображає себе як ваедемна (буквально “той, хто знає”) – “посвячений, той що володіє божественною мудрістю”. Згідно з зороастрійським переданням, багато років провів він, мандруючи, в пошуках істини. Його гімни дозволяють допустити, що він був свідком насильств, військових дій прихильників даева. Визнаючи

себе безсильним, Зороастр наповнюється прагненням до справедливості; для того, щоб виховний закон божеств-ахур був встановлений однаково і для сильних, і для слабких, так, щоб спокій, порядок і все інше могли б вести добре і мирне життя.

Згідно зороастрійських передань, Заратуштру, коли він став дорослим, Ахура-Мазда покликав його на гору Альборджа і переказав своє вчення. Потім пророк прожив ще двадцять років у пустелі. Супроти нього виступили маги, вимагаючи чудес і випробовувань: його зв’язали, облили їдким зіллям, розтопленою міддю. Але Зороастр брав у руки вогонь і роздавав його іншим, бо вогонь з його рук не обпікав.

Коли ж він досягнув тридцяти років, вікової зрілої мудрості, тоді йому було дано одкровення. Ця велика подія згадується в одній із Гат (Ясна 43) і коротко описується в пехлевійському творі Задспрам. Там розповідається, як одного разу Зороастр, беручи участь у зборах з нагоди весняного святкування, відправився зранку на берег річки за водою для приготування хаоми. Він ввійшов в річку, намагаючись взяти воду з середини потоку. Коли він повернувся на берег (в цей момент він перебував у стані ритуальної чистоти), перед ним у свіжому повітрі весняного ранку виникло ведіння. На березі він побачив сяючу істоту Воху-Мана, яка привела його до Ахура-Мазди і п’яти іншим сяючим особам, в присутності яких пророк “не побачив власної тіні на землі через їх яскраве сяйво”. Тоді ж від цих семи божеств Зороастр і отримав своє одкровення.

Френсіс Беррет, дослідивши багато древніх джерел, так описує цю важливу подію: “Коли Зороастр побачив світ (під час одкровення), один голос сказав йому: “Світ – прекрасний!”, і в цей же момент другий голос сказав: “Світ – жахливий!” І саме через це вічне протиборство всередині себе Зороастр повинен був вічно сміятися. Обидві половини його мозку були настільки збуджені, биття його мозку ставало настільки сильним, що це могли відчувати руки, коли їх прикладали до голови. Багато років

Заратуштра провів у пустелі, де годувався лише одним кислим молоком, а потім на горі, де жив в усамітненні; після цього, весь в язиках полум’я, він з’явився персидському цареві і його придворним, звістивши своє вчення про подвійність світу”.¹

Хоча вчення Зороастра – це розвиток старої віри в Ахура-Мазду, воно мало в собі багато такого, що дратувало і тривожило його співплемінників. Надаючи надії досягти раю кожному, хто піде за ним і буде прагнути до праведності, Зороастр розривав зв’язки з старою і аристократичною і жрецькою традицією, відкривши всім без винятку людям після смерті підземне царство. Більш того – він навіть пригрожує пеклом і сильним світу цього, якщо вони будуть несправедливими. А його вчення про загробне життя та яскраво виражений дуалізм, здається, задумане так, щоб ще більше розсердити привілейованих. Тому роки, присвячені Зороастром проповіді серед одноплемінників, були майже безплідними – він зумів навернути в нову віру лишень свого двоюрідного брата Маідйоіманха. Тоді він покинув свій народ і відправився до іншого, де, будучи іноземцем, зміг добитися прихильності цариці Хутаоси і її чоловіка царя Каві Віштаспи, які “виступили вперед як (сильна) рука і підтримка для його віри ахурівської, віри Заратуштри” (Яшт 13, 100).²

Навернення в нову віру Віштаспи розсердило сусідніх правителів, вони вимагають повернення до старої релігії. Коли він відмовляється це зробити, починається війна, в якій Віштаспа отримує перемогу. Так вчення Зороастра стало державною релігією в країні царя Каві Віштаспи.

Згідно передань, Заратуштра прожив ще багата років після навернення Віштаспи. Для того, щоб повністю відповідати своєму покликанню, іранському священнослужителю потрібно було одружитися, і Зороастр був

тричі одружений. Його перші дві жінки, імена яких до нас не дійшли, народили йому трьох синів і трьох дочок. Весілля молодшої дочки Поуручісти оспівується в одній із Гат (Ясна 53). Її чоловіком став Джамаспа, головний радник Віштаспи. Джамаспа згадується в Гатах разом з своїм родичем Фрашаострою. Третьою жінкою Зороастра стала дочка Фра-шаостри – Хвові. Цей шлюб був бездітний.

Прожив Заратуштра за переданням 77років.¹ Загинув він, також за переданням, насильницькою смертю – його зарізав кинджалом жрець-язичник.² Хоча є відомості, що наприкінці життя пророк подався в місто Балк, де і помер у 512 році до н. е. за однією версією своєю смертю, за іншою – був убитий туранцями або загинув від блискавки.

Авеста як священна книга зороастрійців та літературний здобуток іраномовних народів.

Найвидатнішим літературним твором іраномовних народів є Авеста, що виникла у Середній Азії. Авеста, як джерело вивчення вірувань стародавніх іранців, досить складне для досліджень. Бо з VII ст. н. е., після арабського завоювання, перси і інші народи Ірану були майже повністю навернені в іслам; прибічники старої релігії, вийшовши з Ірану, поселилися в Західній Індії, в районі Бомбею. Це так звані парси.³

В Європі лишень в XVIII ст. стало відомо, що у парсів збереглися давні священні книги іранців. У 1754 році їх знайшов і навчився читати вчений Анкетіль Дюперрон. В 1771 році він видає в Оксфорді французький переклад Авести; невдовзі з’являється і німецький варіант.⁴

Авеста написана на одній з древніх іранських мов, напевно з числа східноіранських. За граматичною будовою мова Авеста мало чим

відрізняється від давньоперсидської мови ахеменідських написів.

Повного критичного дослідження тексту Авести, подібно “біблійній критиці”, ще немає. Без сумніву, що деякі частини збереженої Авести складались в період, коли мова її була вже мертвою. Текст Авести був, напевно, першопочатково записаний неогласованим письмом арамейського походження.

Традиція приписує Олександру Македонському знищення цілого списку Авести.¹ Перші спроби відродити текст Авести були зроблені, згідно традиції, при парфянському цареві Валкамі (I ст. н. е.). Нова редакція була створена верховним жерцем Картіром при засновнику династії Сасанідів Арташирі Папакані. Кінцева редакція Авести, за переданням, була здійснена магом Атурпаном при Шапурі III (309 – 379 роки н. е.). Таким чином, свій завершений вигляд Авеста прийняла не раніше IV ст. н. е. Точніший час складення її основних частин невідомий.

Авеста є не тільки літературним здобутком іраномовних народів, а ще й священною книгою зороастрійців. Бо, за переданням, саме пророк Заратуштра написав її для своїх послідовників. Хоча історія приписує йому лишень складення деяких частин Авести. Бо з пізнішими дослідженнями з’ясувалося, що Авеста складається з окремих частин неоднакової давності. Найдавніші її частини – Гати, включені в основну книгу Авести – Яшну (книга гімнів та молитов), походять, можливо, від найдавнішої епохи династії Ахеменідів. Вони написані на давньоперсидській мові (зендській або мові Авести). Вже пізніші частини написані пехлевійською мовою, якою розмовляли в епоху Сасанідів (III – VII ст. н. е.): це Вендідат (ритуальний кодекс жерців); Яшт (збірник молитов); Вісперед (молитви, звернені до “начальників”) і інші. Найбільш пізня частина Авести Бундегеш – це легендарна історія про засновника релігії Заратуштру і його пророцтва про

кінець світу.¹ За деякими переказами, Авеста включала в себе 21 книгу.² І найбільш правдоподібною думкою вчених про батьківщину Авести є та, що це Північно-східний Іран, Бактрія (тепер територія Афганістану і Таджикистану). Про це свідчать і легенди про Заратуштру, і дані мови.

Гати за формою та змістом відрізняються від інших частин Авести. Вони складені у віршованій формі і є проповідями самого Зороастра. Тут він виступає як реальна особа, жрець і людина, яка страждає через те, що тривалий час не має послідовників, зіштовхується з великими труднощами в розповсюдженні релігії та терпить гоніння в себе на батьківщині. Тільки в Молодшій Авесті, найбільшій за об’ємом, Зороастр постає легендарним героєм з чудотворними надлюдськими рисами. Тут Ахура-Мазда доручає Заратуштрі оновити релігію. Він проводить кардинальну реформу, проголосивши віру тільки в Ахура-Мазду і його кінцеву перемогу, відкидає частину племінних богів – девів, про що свідчить напис царя Ксеркса.³

В Гатах осуджується життя кочівників-грабіжників, піддаються прокляттю правителі та жерці, що знищують худобу при жертвоприношеннях.

У будь-якому випадку, в книгах Авести збереглися незначні залишки давнього культу природи зі значно більш пізньою релігійно-філософською ідеологією майже богословського змісту.

З 21 книги Авести, що існувала при Сасанідах (III-ꗬÁIЙሀ¿ကЀ栀橢橢뎲뎲Й頡↑ၔ]˞˞˞ĤЂÈࡾࡾࡾెెెె8౾,ಪdె⎾òൊൊ"൬൬൬็็็⌯⌱⌱⌱⌱⌱⌱$⒰Ǵ⚤�⍕iࡾ็็็็็⍕ання особливої турботи про вогонь, воду та інші стихії, дозвіл лікувати хворих лишень тим лікарям, які досягли досконалої майстерності, правила землеробства і інше. Одночасно Вендідат включає сюжети міфології, космологічні і географічні уявлення зороастрійців.¹

У першому фаргарді (главі) Вендідат говориться про створення світу Ахура-Маздою і наводиться географічний опис країн, де сповіщали зороастризм.

В другому фаргарді викладена легенда про “Йіму сяючого” – мудрого правителя, за правління якого люди близько 900 років благоденствували.² Однак Йіму бог Ахура-Мазда попереджає про підступ Ангра-майнью, в результаті чого землю відвідає “люта, смертоносна зима, випадуть рясні сніги, а коли вони стануть, вода затопить увесь світ”.³ Ахура-Мазда наказує Йімі спорудити вар (притулок, огорожу) з житлом для людей і худоби, щоб захистити все живе на землі від зими і холоду. Йіма виконує наказ Ахура-Мазди і рятує, таким чином, всю живність на землі. Як бачимо, постать Йіми була продовженням протоіранського божества підземного царства мертвих з аналогічним ім’ям. А оповідь про всесвітній потоп відображена і в християнській історії про Ноя.

Як головний засіб боротьби людей із силами зла у Вендідаті вказується на заняття землеробством, скотарством і прагнення до збільшення матеріальних благ: “Хто сіє збіжжя, той сіє праведність”.⁴ А сучасні послідовники зороастрійців – парси, вважають праведною і підприємницьку

діяльність.¹

Третій фангард цікавий тим, що в ньому заперечується аскетизм, що позбавляє людини сил в боротьбі зі злими духами.²

В інших главах Вендідат наводяться різні магічні формули моління, медичні поради лікарям, перелічуються основні чесноти і гріхи людини. Велика увага приділена розпорядженням ритуального очищення при зіткненні з трупом і під час похоронних обрядів.

Звичайно, ми не маємо повного уявлення про все те, що відбувалося в далекому минулому. Якщо б до нас дійшли всі книги Авести, ми могли б повністю оцінити і вчення, і побут, і становлення зороастризму. Але і те, що міститься в збережених книгах Авести, не завадило послідовникам Заратуштри твердо і неухильно поклонятися Ахура-Мазді і виконувати його повеління.

Дуалістичне розуміння двох першоначал – добра і зла.

Отримавши одкровення, Заратуштра вперше побачив Ахура-Мазду. Пізніше він ще не раз відчував його присутність або слухав слова бога, які кликали його до служіння. Заратуштра поклонявся Ахура-Мазді як владиці аша (порядку, праведності і справедливості). Це було у відповідності з традиціями, оскільки Мазда здавна вшановувався як найвеличніший з трьох Ахур, охоронців аша. Але Заратуштра проголосив Ахура-Мазду єдиним нествореним богом, що існував вічно, творцем всієї благості, в тому числі і всіх інших благих і добрих божеств. Звичайно, неможливо повністю дослідити хід думок Зороастра. Напевно, він міг дійти до них, роздумуючи про щоденні богослужіння, які здійснював як священнослужитель. Можливо, виходячи з уявлень жерців про єдність всього матеріального світу, у Заратуштри і виникла думка приписати таке ж походження від одного всезнаючого, праведного, доброго бога.

Скоріш за все, сувора дійсність переконала пророка в тому, що мудрість, праведність і доброта за соєю природою відмінні від зла та жорстокості. І ось в одному з видінь йому з’явився співіснуючий з Ахура-Маздою його противник – Ангра-майнью (“Злий дух”), який також був з самого початку, але цілком злий та жорстокий. Ці два основні протилежності буття побачив Зороастр в їх початковому зіткненні: “Воістину є два першопочаткових духи, близнюки, відомі своєю протилежністю. В думці, в слові і в дії – вони обидва, добрий і злий… Коли ці два духи вперше зійшлися в боротьбі, то вони створили буття і небуття, і те, що чекає в кінці кінців тих, хто йде шляхом неправди, – це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще”. (Ясна 30, 3 – 4).¹

Головним елементом в цьому одкровенні є те, що дві першопочаткові сутності добровільно вибирали: одна – добро, а інша – зло: “І буду я говорити про двох духів, які стоять у витоків життя, і ніколи не прийдуть до повної згоди наші думки, наші пізнання, наш досвід, наші слова, наші діла, наші душі”.² Цей акт і служить праобразом аналогічного вибору, який повинна зробити кожна людина в своєму житті. Саме такий вибір привів притаманним двом духам антагонізм до активного протиборства, яке виявилось, згідно прийнятого Ахура-Маздою рішення в боротьбі “творіння” і “антитворіння”, або, як сказав пророк, до створення “буття” і “небуття” (тобто смерті). Бо Ахура-Мазда в своєму всезнанні вже знав, що Злий Дух повинен напасти на нього, бо світ цей благий, і він стане ареною боротьби двох сил. В кінці – кінців Ахура-Мазда виграє велику битву і зможе знищити зло, і досягнути того, щоб світ став цілком благим і добрим. І саме в цьому

заслугою зороастризму є те, що це перша гостро виражена дуалістична релігія, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла.

Пантеон богів у релігії Авести.

Як ми бачили вище, саме ідея про “сім божеств” і стала головним новаторством вчення Зороастра, хоча їх основою були старі уявлення про походження світу. Спочатку Ахура-Мазда створив за допомогою Святого Духа (Спента-Майнью) шість нижчих божеств, які Зороастр побачив у своєму першому видінні. І разом з Ахура-Маздою вони створили ті сім творінь, які утворили світ.

Ці шість великих божеств, в свою чергу, викликали до життя інші благі божества, які були добрими богами і шанувалися ще в древньоіранському пантеоні. Всі ці божества, згідно вчення Зороастра, в тій чи іншій мірі є еманаціями самого Ахура-Мазди і, перебуваючи під його началом, прагнуть співдіяти творінню добра і знищенню зла. В зороастризмі вони називаються Язата (достойний поклоніння) чи Амеша-Спента – “Безсмертний Святий”.

Одним із найбільш важливих висловів в одкровенні Зороастра є ключове слово “спента”, що використовується у відношенні до Ахура-Мазди і всіх його творінь. В самій своїй основі воно означало “той, що володіє силою”, а в відношенню до благих божеств – “допомога, що володіє силою”.

Найчастіше поняття “спента” належить головним чином до шести великих божеств першого видіння пророка, а інші, менші божества, іменуються просто – “Язата”. Поняття про шість Безсмертних святих істотне для вчення Зороастра, воно має вагомі духовні та етнічні якості чи атрибути самого Ахура-Мазди і можуть, зі своєї сторони, наділити ними людей. Для кожної людини, в тому числі і для самого пророка, Безсмертним святим, що вказує шлях до інших, є Воху-Мана (“Благий помисел”). Найближчий його

Союзник – це Аша-Вахішта (“Найкраща праведність”), божество, що відображає могутній закон істини-аша. Потім ідуть Спента-Армаіті (“Святе благочесття”) і Хшатра-Ваірйа (“Бажана влада”), що уособлює собою силу,

яку кожна людина проявити, прагнучи до праведного життя. Заключна пара – це Хаурватат (“Цілісність”) і Амеретат (“Безсмертя”). Вони дарують вічне життя і процвітання.

Ці божественні якості були виділені, а потім їм молились і вшановували як окремих богів, що характерно ще і для язичницької іранської релігії, де Мітра був оточений божествами Дружби, Послуху, Справедливості, Доблесті, Божественної благодаті. Тому і не дивно, що в Гатах відбувалося таке ж об’єднання семи Амеша-Спента з сімома творіннями, як і в давньоіранській релігії. Так, Хшатра-Ваірйа став володарем небес з каменю, які захищають землю. Розташована знизу земля належить Спента-Армаїті. Вода – це творіння Хаурватат, а рослини відносяться до Амеретат. Воху-Мана є повелителем смиренної та милосердної корови, яка була символом добра у іранців. Вогонь, який пронизує всі інші творіння, а завдяки сонцю керує зміною пір року, знаходиться під опікою Аша-Вахішта. Людина з її розумом і правом вибору належить Ахура-Мазді. Крім того, Армаіті була опікункою жінок, а Хшатра – покровителем чоловіків.

Людина повинна не тільки піклуватися про ці творіння, а й слідкувати за власним фізичним та моральним здоров’ям, а також турбуватися про своїх ближніх, тому що кожний з них є творінням бога. Зороастр дав послідовникам особливий моральний закон – жити у відповідності з благою думкою, з благим словом і благим ділом. Таким чином, вчення семи Амеша-Спента і семи творінь зобов’язувало до глибокого почуття відповідальності за навколишній світ.

Цікаво простежити і зороастрійську концепцію створення світу, що визначає існування світу протягом 12000 років. Розвиток світу поділяється на чотири періоди, по 3000 років кожний.

Перший період – це передіснування речей та ідей, коли Ахура-Мазда створює ідеальний світ абстрактних понять, коли в стадії небесного утвору

Вже існували прообрази всього, що пізніше було створено на землі. Цей стан названий “менок” (“невидимий, духовний”).

Другим періодом вважається створення світу. Ахура-Мазда створює небо, зірки, місяць і сонце. За сферою сонця знаходиться житло самого бога Ахура-Мазди. Однак в цей час проти нього починає діяти Ангра-майнью. Він входить в космос і створює планети та комети, які не підкоряються ріꗬÁIЙሀ¿ကЀ栀橢橢뎲뎲Й頡↑ၔ]˞˞˞ĤЂÈࡾࡾࡾెెెె8౾,ಪdె⎾òൊൊ"൬൬൬็็็⌯⌱⌱⌱⌱⌱⌱$⒰Ǵ⚤�⍕iࡾ็็็็็⍕є рухатись: потекли ріки, рухаються небесні тіла і т. д.

Третій період охоплює роки до появи Зороастра і час його проповідництва. У цей період діють міфологічні герої Авести, відомі і за давньоіранським епосом: це “Йіма сяючий”, цар золотого століття; Віштаспа, що був заступником Зороастра.¹ Саме в цей період Заратуштра одержує одкровення. А людство дізнається, що воно разом з добрими богами має перемогти зло і зробити світ досконалим – яким його замислив Ахура-Мазда.

Четвертий період триває 3000 років після Заратуштри, коли на кожну 1000 років повинні будуть прийти три рятівники. Наприкінці останнього періоду з’явиться спаситель Саошьянт (він, як і два попередні рятівники, вважається сином Зороастра), який і вирішить долю людства та світу. Він воскресить мертвих, переможе Ангра-майнью. Після цього настане очищення світу “потоком розплавленого металу”, а усе, що залишається після цього, “знаходить життя вічне”.

Етичні принципи зороастризму в аспекті вчення про смерть та потойбічне життя і віра в Спасителя світу.

Головне лихо людства – смерть. Вона змушує душі людей покидати

матеріальний світ (гетіг) і повертатися на деякий час недосконалий нематеріальний (меног) стан. Зороастр вважав, що кожна душа, розстаючись з тілом, піддається суду за те, що вона здійснювала на протязі життя. Він вчив, що і жінки, і чоловіки слуги і правителі можуть мріяти про рай, а перепона часів язичництва – “Міст-розлучник” – стала в його одкровенні місцем судочинства, де вирок кожній душі залежить не від жертвоприношень, а від праведних вчинків. Цей суд очолює Мітра, по обидва боки якого сидять Сраоша і Рашну, що тирмає терези правосуддя. На цих терезах зважуються думки, слова, вчинки кожної душі. Якщо добрих думок і діл більше, то душа вважається достойною потрапити в рай. Тоді в супроводі прекрасної дівчини даени (“віра”) вона перетинає широкий міст і йде вгору. Якщо ж терези нахиляються в сторону зла, то міст звужується і стає подібним до леза ножа, а жахлива відьма, зустрічаючи душу, схоплює її і тягне вниз, в пекло, де грішник переживає “довгий вік мук, темряви, поганої їжі і скорботних стогонів” (Ясна 31, 20).¹

Але навіть душам в раю не буде повного блаженства, тому що цілковите щастя настане лишень в час “Чудотворіння” (Фрашегірд). Зороастр вчив, що душі праведних повинні чекати цього вищого блаженства до моменту Фрашегірд, коли вони отримають “майбутнє тіло”, а земля віддасть кістки всіх померлих. За всезагальним воскресінням настає Останній Суд, коли праведні будуть відділені від грішних. Тут Аірйаман, божество дружби і зцілення, разом з богом вогню Атар розплавить весь метал в горах, і він потече на землю. Всі люди повинні пройти крізь цю річку, і “для праведних вона буде здаватися парним молоком, а нечестивим буде здаватися, що вони у плоті йдуть через розплавлений метал.”² Під час цього випробовування всі грішники загинуть і щезнуть назавжди з лиця землі. Демони-деви і сили темряви будуть знищені в останній великій битві з язатами. А ріка,

потрапивши в пекло, уб’є Ангра-майнью і спалить останні залишки зла в світі.

Тоді Ахура-Мазда і шість Амеша-Спента святково здійснять останнє богослужіння і жертвоприношення. Вони приготують містичний напій – “білу хаому”, який дасть всім блаженним воскреслим безсмертя. Тоді люди стануть такими ж, як і Безсмертні святі – єдиними в думках, словах і вчинках, не знаючи старіння, хвороб, тління, будуть вічно радіти в царстві бога на землі. Тому що, згідно Зороастру, саме тут, в цьому знайомому і улюбленому світі, що відродив свою першопочаткову досконалість, і буде вічне блаженство.

Відповідно, Заратуштра став першим, хто вчив про суд над кожною людиною, про рай та пекло, про воскресіння тіла, про загальний Останній Суд і про вічне життя об’єднаної душі і тіла. Ці уявлення були пізніше перейняті іудаїзмом, християнством, ісламом. Але тільки в зороастризмі вони мають між собою повний логічний зв’язок, тому що Зороастр наполягав на тому, що спасіння кожної людини залежить від сукупності її думок, слів і вчинків, в які втручатися і змінювати, з співчуття чи з власної прихоті, не може жодне божество. В такому вченні віра в День Суду повністю отримує свій жахливий смисл, адже кожна людина повинна отримати відповідь за долю власної душі і розділити загальну для всіх відповідальність за долю світу.

Ще одним важливим аспектом зороастризму є вчення про Саошьянта (майбутнього Спасителя). Окремі пассажі Гат дозволяють припустити, що Зороастр відчував, що кінця світу не уникнути, і саме йому Ахура-Мазда доручив сповістити істину і підняти людей на вирішальну битву. Сам він, звичайно, розумів, що не доживе до цього часу. Зороастр вчив, що після нього прийде праведний чоловік, тобто Саошьянт (“той, хто принесе користь, благо”). Він поведе людей на останній бій проти зла.

Послідовники Заратуштри дуже надіялись на це, вірили, що Спаситель

народиться від сімені пророка, що чудодійно зберігається в глибині вод одного озера (ототожнюється з озером Кансаойа). Коли наблизиться кінець часів, в ньому скупається дівчина і зачне від пророка. В певний період вона народить сина і назве його Астват-Ерета (“Той, що уособлює праведність, істину”). Незважаючи на своє чудесне зачаття, Спаситель буде чоловіком, сином людським. Саошьянту буде допомагати божественна благодать Хварена, щоб той (Спаситель) знищив зло у світі. Всі віруючі прагнули до цієї славної події, і надія на її здійснення надавала їм сили і підтримувала в тяжкі часи.

3. Культові обряди, ритуали та звичаї послідовників Заратуштри.

Значення молитов та гімнів і їх практичне використання

в житті зороатрійців.

На протязі багатьох віків зороастрійці зберігали свої культи, звичаї і обряди. В умовах постійних переслідувань вони жили замкнутою общиною, вища духовна ієрархія суворо слідкувала за правильним виконанням всіх обрядів. Спільні обряди, церемонії та звичаї сприяли тому, що зороастрійці визнавали себе, не дивлячись на тяжкі умови життя, єдиним організмом, єдиною згуртованою групою людей, які могли отримати перемогу над злом. Важливе значення величні церемонії і свята, пов’язані порами року, святкування Ноуруза (Нового року), шести гаханбарів, культ предків, вшанування священного напою хаоми, різні молитви, обряди очищення і інше. Існували також обряди і звичаї, пов’язані з шлюбом, народженням дитини та інше.

До щоденних обрядів зороастрійської релігії відносилась молитва. У іранців часів язичництва для молитов і богослужінь призначались три пори дня: схід, полудень і захід сонця. Часи дня були розділені на дві пори – ранкову (Хавані), що знаходиться під покровом Мітри, і після полуденну (Узайара – “кінець дня”), що перебуває під опікою Апам-Напата. Ніч, напевно, складала третій період, що називався Аівісрутра. Зороастр виділив у добі ще дві пори і зажадав від своїх послідовників молитися п’ять разів на день. Один з нових періодів називався Рапітва (“призначений для їди”) і починався в полудень. Пора Рапітва продовжувалась після полудня на деякий час, відокремлена від пори Узайара.

На протязі літа, коли господарювали благі сили, цей новий період був присвячений духу полудня – Рапітвіна, і знаходився під опікою Аша-Вахішта, володарки вогню. Молитви, що читалися в полудень, допомагали віруючому думати про істини-аша, про теперішні і майбутній тріумф сил

добра. Так Зороастр використав і поділ дня, і зміну пір року для того, щоб надійно закріпити основні поняття вчення в свідомості своїх прихильників.

Другий період доби починався опівночі. Заратуштра розділив ніч на дві частини, залишивши першу душам померлих – фраваші, а другу половину – Уша (“зоря”) – присвятив Сраоші, владиці молитви.

П’ять щоденних молитов були обов’язковими для кожного зороастрійця. Обряд молитви, відомий до сьогодні, такий: спочатку віруючий готує себе до молитви, омиваючи лице, руки, ноги. Потім, розв’язавши священний пояс кусті, він стає лицем на південь, тримаючи двома руками перед собою цей пояс, уявляючи себе в присутності Творця. Віруючий молиться Ахура-Мазді, проклинає Ангра-майнью, махаючи кінчиками пояса. Потім він знову зав’язує пояс, продовжуючи молитву. Згідно канонам зороастрійської релігії, молитися можна було будь-де: в храмі, біля домашнього вівтаря, на лоні природи.

Для своїх прихильників Зороастр склав коротку молитву, яка має для них те ж значення, що і “Отче наш” для християн. Називається вона Ахуна-Ваірйа, пізніше – Ахунвар. Це перша молитва, якої навчають всіх дітей. Її можна промовляти, якщо необхідно, замість інших молитов. Вона складена на древній мові Гат, якою розмовляв пророк.

Зороастр створив общину, об’єднану ясно сформованим вченням, загальними моральними спрямуваннями і спільними обрядами. Звичайно, що нову релігію чекало багато перепон, але вона не тільки знайшла в собі сили, щоб вижити, а і поступово розповсюдилась серед іранців.

Символ віри зороастризму – фраваране виголошується віруючими щоденно. Здається, він сформувався в ті незгоди, які виносила молода релігія. Вважають, що символ являє собою заяву про своюꗬÁIЙሀ¿ကЀ栀橢橢뎲뎲Й頡↑ၔ]˞˞˞ĤЂÈࡾࡾࡾెెెె8౾,ಪdె⎾òൊൊ"൬൬൬็็็⌯⌱⌱⌱⌱⌱⌱$⒰Ǵ⚤�⍕iࡾ็็็็็⍕В символі присутній різко виражений дуалізм і підкреслюється характерна особливість зороастрійського вчення, яке ґрунтується на тому, що, вибираючи добро, кожна людина стає союзником і сподвижником бога.

Символ віри закінчується тим, що віруючий зобов’язується дотримуватись тріади зороастрійської моралі і віри в цілому: “Я віддаю себе благій думці, я віддаю себе благому слову, я віддаю себе благим вчинкам, я віддаю себе релігії поклоніння Мазді, яка…істинна, найвеличніша і найкраща із всіх (релігій), які є і будуть”…¹

Крім стихів Гат, найбільш шанованих зороастрійських висловлювань, і тексту молитви Ахуна-Ваірйа для щоденного вживання, Зороастр не встановив, як думають, для своїх учнів ніяких релігійних богослужінь. Він задовольнився, напевно, тим, що у всіх випадках віруючі можуть молитися словами за своїм вибором. Але пізніше його послідовники вирішили створити встановлений ритуал богослужіння для виконання щоденних служб – літургій-ясна. Результатом цього рішення стало складення так званої Ясна-Хаптанхаіті – “Богослужіння семи глав”. Це була літургія з семи коротких розділів (один з них у віршах), в яких зібрано те, що старі жерці ще пам’ятали з древніх висловлювань на мові Гат. Звичайно, що в своєму вигляді богослужіння присвячене Ахура-Мазді, і саме тут вперше зустрічається вислів Амеша-Спента. До цих семи глав доданий ще один невеликий текст, а потім він і Ясна-Хаптанхаіті були оточені з двох сторін Гатами. Саме слова Зороастра, маючи в собі велику духовну силу, стали, таким чином, ніби стінами по обидва боки літургії, щоб вони могли захистити всю церемонію богослужіння від впливу ворожих сил.

Одна група Гат, відома як Гата-Ахунаваіті, розміщена перед сімома главами. До цієї групи додавалась ще молитва Ахуна-Ваірйа і ще дві короткі молитви. Одна з них називається Йенхе-Хатам, а друга – Ашем-Воху. Нею

закінчується більшість зороастрійських богослужінь. Це коротке висловлювання призначили для того, щоб зосередити віруючих на істині-аша, покликати на допомогу Аша-Вахішта (“Найкраща праведність”).

Інші релігійні тексти, зокрема Яшти (гімни) окремим божествам – Язата, надалі продовжувались передаватися усно. Деякі уривки, більш древні, що дійшли до нас ще з часів язичництва, перероблені в світлі вчення Зороастра. В них возвеличується Ахура-Мазда, а все одкровення ніби вкладено в уста пророка.

Святкування свят, присвячених Ахура-Мазді і його творінням.

Обов’язком, який наклав Зороастр на своїх послідовників, стало щорічне святкування семи великих свят, присвячених Ахура-Мазді, шести Амеша-Спента і їх семи творінням. Шість із них ішли один за одним, і традиція приписувала авторство самому Зороастрові. За своїм походженням вони були святами скотарів і землеробів. Відомі їхні назви, що збереглись в формах Малої Авести: Маідйой-заремайа (“Середина весни”), Маідйой-шема (“Середина літа”), Паітішахйа (“Свято збирання зерна”), Айатріма (“Свято повернення худоби з літніх пасовищ”), Маідйаірйа (“Середина зими”), Хамаспатмаедайа (“в честь фраваші”). Кожне з цих свят було приурочене якомусь божеству і творінню.

Сьоме творіння – вогонь – завжди стояло поодаль від інших, бо було життєвою силою, що пронизувала всі творіння. Тому і приурочене йому свято вирізнялося серед інших. Персидською мовою воно називалося Ноуруз (“Новий день (рік)”). Зороастр приурочив це свято весняному рівноденню. Зустріч Нового року відзначалась дуже урочисто, з відомою долею таємничості і містики. Воно продовжувалось 13 днів. Під час святкування зороастрійці ходили в найкращому одязі, збирались за святковим столом, застелений скатертиною, на якому лежав збірник молитов з Авести. На столі мали знаходитись сім страв і сім предметів, що мають відношення до

древньої рослини – дикої рути.¹

Обов’язковими атрибутами зустрічі Ноуруза були свічки, акваріуми з золотими рибками, піднос з благоговіннями, дзеркало з яйцем (як символ зародження життя) і квіти. Але це виконують вже сучасні зороастрійці – парси, а як виконували це в древності – достовірних відомостей немає.

Наклавши на своїх послідовників ці два зобов’язання – індивідуальну п’ятиразову молитву і святкування семи свят, – Зороастр створив релігійну систему величезної сили і забезпечив новій вірі можливість зберігатися на протязі тисячоліть.

Закони очищення як обов’язковий атрибут культу.

Для всіх зороастрійців обряд очищення був обов’язковим. Зороастр вважав, що служіння Ахура-Мазді і шести Амеша-Спента сприяє духовному спасінню. Сім творінь створені досконалими, а бруд і хвороби, іржа, гниття і все інше, що псує їх – діло рук Ангра-майнью і його воїнства. Відвернення чи зменшення їхнього впливу сприяє захисту благих творінь і ослабленню злих намірів. І саме для цього були введені закони очищення для зороастрійців.

Деякі з цих законів відносяться ще до індоіранської епохи, тому що вони аналогічні і у зороастрійців, і у брахманів. Древні закони очищення набули силу, з’єднавшись з новим вченням.

Як голова всіх семи творінь, людина зобов’язана перш за все утримувати чистим себе і внутрішньо, і ззовні. Тому звичайний обряд очищення включав найпростіші вмивання рук і ніг до і після молитви. Більш складні обряди відбувалися в присутності зороастрійських священнослужителів і, крім звичайного вмивання, додавалося вживання священного напою з лимонною цедрою і лавровим листком. Потім читалася молитва, а після неї все тіло натиралося піском і коров’ячою сечею. Переважно такі обряди очищення відбувалися в час посвяти зороастрійських

дітей і підлітків в їх віру, а також тоді, коли зороастрійці одружувалися. Таке очищення всі без винятку прихильники Заратуштри повинні були здійснювати в останні десять днів року, що минає. Після цього осквернений омивався, проходячи через дев’ять ям, заповнених водою. Потім потрібно було усамітнитись на дев’ять діб з іншими омиваннями і молитвами, щоб це очищення проникало і в тіло, і в душу. Цей обряд називався “очищення дев’яти ночей” (барашномі-ношаба).

Особливо тяжким був обряд очищення для священнослужителів, що прийняли сан, а також для насассаларів, що бажали позбавитись своєї професії, яка передавалася від батька до сина.

Хоча звання священнослужителів було спадковим, щоб стати служителем культу і отримати сан, крім релігійної освіти треба було пройти декілька обрядів очищення, які тривали близько тринадцяти днів.

Майбутній священнослужитель повинен був шість раз здійснити вмивання особливо приготованою рідиною, вісімнадцять раз натертися піском, п’ять раз вмитися водою. Потім він мав повторювати за служителем культу слова клятви очищення і доторкнутися до собаки, яка вела його до іншого жерця, після чого він вмивався святою водою і його залишали в храмі на дев’ять днів.

Фанатичне ставлення до обряду очищення виявлялось у відношенні до насассаларів – представників нижчої касти, які займалися брудною роботою. Лишень тоді, коли вони відмовлялися від своєї професії, над ними проводили дуже тяжкий обряд очищення.

Таким же страхом “осквернитися” можна пояснити жорстокість, що виявлялася на протязі століть до одновірців, що мали фізичні вади, хвороби, кровотечі. Навіть з хворими людьми старшого покоління і дітьми зороастрійці дотримувались певної суворості. Це також стосувалося і вагітних жінок та немовлят, яким не виповнилось ще 40 днів.

Особливі правила стосуються води і вогню. Зороастрієць перш за все

турбується про чистоту води, так як це є святе творіння, що перебуває під опікою Хаурватат. Тому ніщо нечисте не повинно доторкнутися з природним джерелом води – озером, струмком чи криницею.

Це ж стосувалося і вогню. Спалювати на ньому сміття для зороастрійців було суворо заборонено. В вогонь необхідно класти чисті, сухі дрова, здійснювати ритуальні возлиття і з особливою обережністю ставити горшки для приготування їжі.

В зороастрійських канонах перераховуються “чисті” і “нечисті” предмети, звірі, комахи, тварини і навіть люди. Ще Геродот писав, що “маги… власноручно вбивають всіх тварин, крім собаки і людини. Вони навіть вважають великим здобутком те, що знищують мурашок, змій”…¹

Згідно доктрини зороастризму, до “чистих” віднесена людина, звірі (особливо собаки, їжаки, корови, вівці), рослини тощо.

Що ж стосується “нечистого”, то в широкому розумінні ним вважалося все, що виходить від демонів-девів чи пов’язане з їх впливом. Такі істоти називалися храфстра, і їх потрібно було вбивати, так як це послаблювало світ зла. Знищувати живі істоти не було гріхом, але сама смерть вважалася диявольською. Так, мертва храфстра була ще більш нечистою, ніж жива. Найбільшою скверною були мертві тіла праведних людей. З моменту смерті до покійника наближалися лишень насассалари, які знали необхідні засоби перестороги. Вони обмивали тіло, одягали на нього білий саван і пояс кушті, складали руки на грудях. Якщо було можливим, то похоронний обряд здійснювали в день смерті. А якщо це не було можливим, то на протязі трьох днів і трьох ночей служителі культу і рідні читали молитву, дотримуючись певних пересторог у відношенні до їжі та пиття.ꗬÁIЙሀ¿ကЀ栀橢橢뎲뎲Й頡↑ၔ]˞˞˞ĤЂÈࡾࡾࡾెెెె8౾,ಪdె⎾òൊൊ"൬൬൬็็็⌯⌱⌱⌱⌱⌱⌱$⒰Ǵ⚤�⍕iࡾ็็็็็⍕ похоронами насассалари, які і несли ці ноші. За ними йшли служителі культу, які підносили хвалу богові, а також рідні всі ті, що прийшли на похорон. Процесія супроводжувала ноші тільки до підніжжя спеціально зробленого місця поховання зороастрійців – астодана, або так званої “вежі мовчання” висотою 4,5 метри. Насассалари і священнослужителі піднімались зі своєю ношею на вежу, розміщували труп сидячи біля краю площадки (дахми) і закріплювали його за ноги і волосся, щоб звірі і птахи, розтерзали тіло, не змогли віднести залишки до води чи рослин. Коли птахи і тварини з’їдали все м’ясо, а кістки під впливом сонця очищувалися повністю, тоді їх вкидали в вежу мовчання.

Цей зороастрійський культ в деяких місцевостях зберігся і до сьогодні, лишень “вежу мовчання” заливають бетоном, коли в ній назбирається багато кісток померлих людей.

Висновок.

Узагальнюючи викладений матеріал і висвітливши основні аспекти зародження та розвитку зороастризму, його культ та ритуали, можна зробити певні висновки:

• Зороастризм виникає в умовах жорстокої боротьби племен Східного Ірану за традиційну племінну демократію. Саме тоді у вченні Заратуштри було сформовано демократичні мотиви, а саме зороастризм став ідейною основою народних рухів. Він повинен був ідеологічно обґрунтувати перехід до землеробства й осілого тваринництва завдяки політичному об’єднанню в державу з міцною владою. Для цього був потрібен якщо не цілковитий монотеїзм, то хоча тенденція до нього. Зороастризм спершу рішуче заперечував культури інших народів, стверджуючи культ Ахура-Мазди. Але він не міг себе ізолювати від попередньої культової традиції. Поступово більш ранні божества індоіранських племен приживаються в зороастрійському культі, а попередня культова творчість вливається в зороастрійські тексти;

• Зороастризм – перша з так званих релігій містичного одкровення, тобто релігій, вчення яких одержане пророком від єдиного Бога. За ним ідуть іудаїзм, християнство, іслам. Пророка, якому було дано одкровення, звали Заратуштра, грецькою мовою – Зороастр (“той, хто приносить жертви зіркам”). Версії про роки його життя мають діапазон від XIV ст. до н.е. до I половини VI ст. н. е. Життя Заратуштри сповнене багатьох див. Мав надзвичайну волю і творив чудеса: ходив, наприклад, по воді, як по суші. Премудрості навчався у халдеїв і досяг в цьому великої досконалості. Отримавши одкровення, почав проповідувати у себе на батьківщині, але побачивши, що тут його вчення не визнається, змушений піти у вигнання. Йому надав притулок цар давньоіранської держави Віштаспа, де зороастризм став панівною релігією;

• Священною книгою зороастризму вважається Авеста. Цей складний

твір створювався упродовж багатьох віків. Найдавнішою його частиною є Гати; в них було втілено вчення пророка Заратуштри, гімни богам і міфічним героям, яким поклонялися індоіранці ще до зороастризму. Вважається, що Гати склав сам пророк. Найдавніші частини Авести зберігалися спочатку в усній традиції. Письмові записи виникли значно пізніше. Сучасна Авеста поділяється на п’ять книг. Повністю збереглась лишень книга Вендідат, де розповідається про створення світу, історію людства, є тлумачення про охорону ритуальної чистоти.

В Європі зміст Авести став відомий у XVIII ст. після перекладу Дюперрона в 1771 році французькою мовою, що дало змогу навіть простежити вплив вчення Авести на формування релігійних систем пізнішого походження;

• Зороастризм вперше в історії релігій висунув детальну систему есхатологізму (релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту). Основою цього вчення є дуалістичне розуміння двох його першоначал – добра і зла. З цією концепцією пов’язане і зороастрійське розуміння людини, яка є продуктом божого творіння, створена Ахура-Маздою для добра. Але людина має вільну волю, може піддаватися впливу зла і сприймати його.

Боротьба добра і зла неодмінно завершиться перемогою добра. Тоді все людство об’єднається під головуванням Саошьянта (Спасителя) і утворять єдину державу з єдиною мовою. Зло буде знищене вогнем і розплавленим металом. Така есхатологічна картина підносила авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій давнього світу.

Звичайно, що в цій боротьбі людині допоможе Ахура-Мазда і його пантеон богів, які керували стихіями природи, порами дня і так далі. Окремим богам присвячено численні яшти (гімни) в Авесті.

Мав зороастризм і свій символ віри, який згадується в Авесті, де людина визнає Ахура-Мазду єдиним богом, відрікається від зла і обіцяє боротися з темними силами;

• В інтерпретації Зороастра етика набула божественного сенсу, перетворившись на релігію, за якою все існуюче поділяли на два полярно протилежних табори – світ добра, світла і царство темряви, зла. Між ними точиться постійна непримиренна боротьба, яка є основою всіх процесів на землі і в світі богів. А для того, щоб добрі сили перемогли, потрібна і людська допомога, яка виявляється в чесноті, чистоті. Тому зороастризм обґрунтовує загальнолюдські норми моралі. Попередні релігії обмежувались соціальними нормами, відзначали передусім ставлення людини до суспільних обов’язків, а потім до інших людей. А зороастризм концентрує увагу на особі. В основі його етики – тріада – добра думка, добре слово, добре діло. Віруючий тому все життя повинен збирати ці елементи тріади. Головною доброчесністю зороастрійця є землеробство і скотарство;

• Зороастрійський культ розвинувся з первісного фетишизму і магії. Спочатку він мав примітивний характер. Кожне слово, кожна дія, кожний рух набувають потаємного змісту. Тлумачення їх та організація культових церемоній – головна функція жерців.

Обов’язковий елемент зороастрійського культу – молитви. Головну молитву “Ахуна-Ваірйа” склав сам Зороастр. Під час богослужіння відбувається символічне жертвоприношення: богам приносять у жертву хаому (сік рослини з наркотичними властивостями). До неї додають прісний корж і фруктову їжу.

Зороастрійський культ містить і чимало свят. Це сім щорічних на честь Ахура-Мазди і його пантеону богів, що їх встановив Заратуштра. Особливо урочистим є святкування Ноуруза (Нового року).

Смерть у зороастрійців – це найбільше зло. Мертве тіло є продуктом перемоги злих сил, втілених в ньому. Звідси – все, що пов’язане зі смертю, з трупом, – нечисте. Тому мертвих навіть не слід закопувати в землю, опускати у воду чи спалювати на вогні – це оскверняє природні стихії. Їх виносили на високі кам’яні вежі, де тіло поїдали звірі та птахи.

Зороастрійський культ незмінний впродовж десятків століть і до сьогодні зберігся у послідовників зороастризму – парсів.

Таким чином доречно підкреслити, що зороастрійська релігія з її культово-обрядовою традицією та практикою складає унікальний феномен в контексті релігійних, суспільних та соціальних явищ.

Використані джерела та література.

1. Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – 144с.

2. Абаев В. И. Два зороастризма в Иране // Вестник древней истории. – 1990. - №4. – С.198 – 207.

3. Аветисьян А. А. Очерки по истории религии и атеизма. Древний мир. – К., 1960.

4. Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Перевод с немецкого Г. Гаева. – М.: Крон-Пресс,1999. – 512 с.

5. Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987.

6. Брагинский И. С., Лелеков А. А. Иранская мифология / Мифы народов мира: В 2 Т. – Т 1. – С. 560 – 561.

7. Васильев Л. С. История религий Востока: – М.: Высшая школа, 1988, - 416с.

8. Васильев Л. С. История религий Востока: религиозно-культурные традиции и общество. Учебное пособие для вузов по специальности “История”. – М.: Высшая школа, 1983. – 368 с.

9. Геродот. Історії: В 9 книгах. – К.: Наукова думка, 1993. – 573с.

10. Дандамаев М. А. Иран при первых Ахеменидах. (VI век до н. э.). М., Издательство восточной литературы, 1963. – 290с.

11. Дандамаев М. А., Луконин В. Г. Культура и экономика Древнего Ирана. – М.: Наука, 1980. – 416с.

12. Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране. Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1982.

13. Дьяконов М. М. Очерк истории древнего Ирана. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – 444 с.

14. Дьяконов И. М. Архаические мифы Востока и Запада / [АН СССР]. – М.: Наука, 1990. – 246 с.

15. Кривелев И. А. История религий: Очерки: В 2 Т. М., 1988.

16. Кузнецов Б. И. Древний Иран и Тибет. (История религии бон). – СПб. Издательство “Евразия”, 1998. – 352 с.

17. Лелеков Л. А. Амеша Спента // Мифы народов мира: В 2 Т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С. 67.

18. Лелеков Л. А. Ангро-Майнью // Мифы народов мира: В 2 Т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С.78 – 80.

19. Лелеков Л. А. Атар // Мифы народов мира: В 2 Т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С.120 – 121.

20. Лелеков Л. А. Ахура-Мазда // Мифы народов мира: В 2 Т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С.141 – 142.

21. Лелеков Л. А. Заратуштра // Мифы народов мира: В 2 Т. – Т. 1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С.460 – 461.

22. Луконин В. Г. Иран в III веке: Новые материалы и опыт исторической реконструкции. – М.: Наука, 1979. – 174с.

23. Настольная книга атеиста. [Анисимов, Аширов, Беленький и др.; под общей редакцией Сказкина], 9-е издание. – М.: Политиздав, 1987.

24. Поликарпов В. С. История религий. Лекции и хрестоматия. – М., 1997.

25. Пьянков И. В. Ктесий о Зороастре. - «Материальная культура Таджикистана», выпуск I, Душанбе, 1968. – С.55-68.

26. Редер Д. Г., Черкасова К. О. Історія Стародавнього світу. – В 2 Ч. – К.: Вища школа, 1972. Ч. 1. – С. 209.

27. Релігієзнавчий словник / За редакцією професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392С.

28. Струве В. В. Родина зороастризма. – Рабочая хроника Института востоковедения за 1943 год. Ташкент, 1944.

29. Токарев С. А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1976. – 575с.

30. Топоров В. Н. Мазда // Мифы народов мира: В 2 Т. – М.: Советская энциклопедия, 1992. – С. 88 – 89.

31. Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – 467с.

32. Фрай Р. Н. Зороастрийские представления о бессмертии души. //Народы Азии и Африки. – 1967. – №3. – С. 132 – 135.

33. Францов Г. П. Научный атеизм. Избранные труды. [Ред. - сост. П. Н. Федосеев и другие]. М.: Наука, 1972. – 628 с.

34. Хрестоматия по истории Древнего Востока: В 2ч.: Ч. 2 // Под редакцией Коростовцева М. А. – М.: Высшая школа, 1980. – 256 с.

35. Хрестоматия по истории Древнего Востока // Под редакцией Струве В. В., и Редера Д. Г. – М.: Издательство восточной литературы, 1963. – 534 с.

36. Энциклопедия мистицизма. – СПб.: Издательство “Литера”, 1996. – 480 с.

1^ Геродот. Історії: В 9 книгах. – К.: Наукова думка, 1993. – 573с.

2^ Дандамаев М. А. Иран при первых Ахеменидах.(VI в. до н. э.). М.: Издательство восточной литературы, 1963. – 290с.

1¹ Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – 144с.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987.

2² Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране. Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1982.

3³ Струве В. В. Родина зороастризма. – Рабочая хроника Института востоковедения за 1943 год. Ташкент, 1944

4⁴ Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – 467с.

5⁵ Брагинский И. С., Лелеков А. А. Иранская мифология / Мифы народов мира: В 2 Т. – Т 1. – С. 560 – 561.

6⁶ Абаев В. И. Два зороастризма в Иране // Вестник древней истории. – 1990. - №4. – С.198 – 207.

7⁷ Дьяконов М. М. Очерк истории древнего Ирана. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – 444 с.

8⁸ Васильев Л. С. История религий Востока: – М.: Высшая школа, 1988, - 416с.

9⁹ Луконин В. Г. Иран в III веке: Новые материалы и опыт исторической реконструкции. – М.: Наука, 1979. – 174с.

10¹⁰ Хрестоматия по истории Древнего Востока: В 2ч.: Ч. 2 // Под редакцией Коростовцева М. А. – М.: Высшая школа, 1980. –256с.

1¹ Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – 144с.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука, 1987. – С.15.

2² Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – С.40.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987.

1¹ Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – С.51.

2² Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987. – С.62.

3³ Там же, С.27.

4⁴ Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Перевод с немецкого Г. Гаева. – М.: Крон-Пресс,1999. – 512 с.

5⁵ Пьянков И. В. Ктесий о Зороастре. - «Материальная культура Таджикистана», выпуск I, Душанбе, 1968. – С.55-68.

1¹ Дьяконов М. М. Очерк истории древнего Ирана. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – С.60.

1¹ Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – С.55.

1¹ Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Перевод с немецкого Г. Гаева. – М.: Крон-Пресс,1999. – 512 с.

2² Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – 144с.

1¹ Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – С.57.

2² Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987. – С.46.

3³ Токарев С. А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1976. – 575с.

4⁴ Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – 144с.

1¹ Дьяконов М. М. Очерк истории древнего Ирана. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – С.58.

1¹ Брагинский И. С., Лелеков А. А. Иранская мифология / Мифы народов мира: В 2 Т. – Т 1. – С. 560.

2² Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Перевод с немецкого Г. Гаева. – М.: Крон-Пресс,1999. – 512 с.

3³ Токарев С. А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1976. – С.382.

1¹ Маковельский А. О. Авеста. – Баку: Издательство Академии наук АССР, 1960. – С.52.

2² Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране. Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1982. – С.27.

3³ Хрестоматия по истории Древнего Востока: В 2ч.: Ч. 2 // Под редакцией Коростовцева М. А. – М.: Высшая школа, 1980. – С. 68.

4⁴ Брагинский И. С., Лелеков А. А. Иранская мифология / Мифы народов мира: В 2 Т. – Т 1. – С. 561.

1¹ Релігієзнавчий словник / За редакцією А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392с.

2² Хрестоматия по истории Древнего Востока: В 2ч.: Ч. 2 // Под редакцией Коростовцева М. А. – М.: Высшая школа, 1980. – С.70.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987. – С.29.

2² Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Перевод с немецкого Г. Гаева. – М.: Крон-Пресс,1999. – 512 с.

1¹ Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране. Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1982. – С.30.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987. – С.38.

2² Там же, С.38.

1¹ Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987. – С.48.

1¹ Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране. Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1982. – С.72.

1¹ Геродот. Історії: В 9 книгах. – К.: Наукова думка, 1993. – С.51.