Міністерство освіти і науки України

Херсонський державний університет

Інститут іноземної філології

Кафедра педагогіки та психології

Народні традиції

та їх роль у сімейному вихованні

Курсова робота

Виконавець студентка ІІ курсу (261 група)

денної форми навчання

ПМСО. Англійська мова та

література. Німецька мова та

література.

Науковий керівник роботи __________ст. викл. Самсакова І.В.

ХЕРСОН – 2006

Зміст

Вступ

Розділ 1.Традиції – неоціненна спадщина українського народу

Розділ 2.Родина – природній осередок найглибших людських почуттів

2.1.Сімейні традиції

2.2.Сімейна обрядовість

Розділ 3.Родинне виховання на засадах народної педагогіки

3.1.Виховний потенціал української родини

3.2.З досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної педагогіки у навчанні і вихованні

Висновки

Список використаної літератури

Додаток А

Додаток Б

Вступ

Сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку в міліції перебуває 17 тисяч дітей [16, с.52 ]. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчить про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомогти молодим людям зберегти сім’ю, зберегти значимість інституту сім’ї для усього суспільства в цілому. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи, чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини неодмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу. Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової культури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів виховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях, звичаях та обрядах. Лише досконале їх вивчення допоможе у розв’язанні сьогоднішніх сімейних проблем та завдань батьківської педагогіки, формуванні національної системи родинно-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Проблемами української сім’ї, вивченням народних традицій та обрядовості займалися К. Д. Ушинський, М. Г. Стельмахович, Любар О. О. В. А. Сухомлинський, А. С. Макаренко. Але суть та значення народних традицій у роботах українських педагогів досліджені та висвітлені ще недостатньо. Тому ця тема потребує подальшого вивчення та дослідження.

Об’єкт курсової роботи: Родинне виховання на Україні.

Предмет: Роль та місце народних традицій у сімейному вихованні.

Мета: Розкрити значення народних традицій в сімейному вихованні.

Завдання:

1. Всебічно вивчити та проаналізувати науково-педагогічну літературу з даної проблеми.

2. Розкрити суть поняття «традиції» та визначити їх значення у формуванні національної самобутності народу.

3. Виявити значення родини як найкращого вихователя та носія національних ідеалів.

4. Систематизувати та описати національні сімейні традиції, пояснивши їх роль у становленні народної педагогіки.

5. Зобразити родинні обряди як невід’ємну та органічну частину етнопедагогіки.

6. З’ясувати можливості родинного виховання на основі традиційної народної педагогіки.

7. Дослідити виховний потенціал української родини.

8. Навести приклади з досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної педагогіки у навчанні і вихованні.

9. Зробити висновки на основі виконаної роботи.

Структура: Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та додатків.

Розділ 1. Традиції – неоціненна спадщина українського народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.

2. Родина – природній осередок найглибших людських почуттів.

2.1. Сімейні традиції

Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є велика сім’я, що як і будь-яка інша звалася родом. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні родини. [ 8, с.25, 29]

В українській родині завжди панував культ гостинності. У селах і досі живе звичай «шапкування» (зайшов у хату – скинь шапку, посміхнись, привітайся: «Здрастуйте, у вашій хаті на хліб-сіль багатій») [ 19, с.148 ].

Ці традиції виховували моральні чесноти – повагу, ввічливість, доброзичливість.

Родина була тим соціальним осередком, де кожен її член мав певні обов’язки перед іншими членами родини й громадою. Тому родинно-трудові традиції завжди допомагали розвивати в дітей моральні якості (відвертість, єдність слова і діла тощо), формували світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації. Традиції спільної систематичної праці привчали до відповідального ставлення і поваги до роботи. Традиції майстрів і трудових династій розвивали в юного покоління риси старанності, самодисципліни, наполегливості, комунікабельності, виховували дбайливого господаря.

Трудові свята – традиційна форма передачі від старших поколінь молодшому соціального досвіду та духовних цінностей, моральних норм і принципів. Вони розкривають красу і значення праці, возвеличують її, оновлюють духовну і фізичну снагу кожного члена родини, виховують у дітей зацікавленість справами батьків, усвідомлення значущості своєї праці, стимулюють соціальну активність дитини. Здоров’я є не лише запорукою матеріального благополуччя, а й джерелом життєрадісного настрою і краси, добрих стосунків з людьми. Тому родинно-оздоровчі традиції обумовлюють систему поведінки членів родини, а це: раціональне харчування, творча активність, формують готовність зміцнювати фізичне й моральне здоров’я, зокрема такі риси, як гуманізм, порядність, витримку, людяність. У правильно побудованій грі розвиваються спритність, витривалість, рішучість, ініціатива, бажання радіти, допомагати, підтримувати іншого.

Мета традицій приготування національних страв – забезпечити працездатність і фізичні якості членів родини. Основний принцип цих традицій – помірність, збалансованість, різноманітність, висока біологічна повноцінність їжі, режим. Традиції практичності одягу виховують почуття невибагливості, охайності, зручності, стриманої краси.

Рідне слово (яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне) сіє людяність у дитячих душах, виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світогляд філософсько-світоглядний чинник «я». У родині завжди привчали до культури мови: коректності у висловлюваннях, стриманості й зваженості, чіткості й доступності. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконуючої комунікації. В основі традицій національного гумору - привітність, щирість, доброзичливість до співрозмовника, шляхетність. Вони розвивають емоційно-вольову сферу людини, сприяють дружнім стосункам між людьми, є громадським фільтром народної моралі. Фольклорні традиції у формі прислів’їв, приказок, загадок, пісень відображають найсуттєвіші сторони суспільних і родинних взаємин людини. Словесні формули традицій (вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають встановити взаємини між людьми, підтримують доброзичливу тональність мовлення, сприяють вивченню й збереженню рідної мови. Традиції давати ім’я й прізвище становлять народну семантичну, соціально-психологічну, дидактичну, й філософську мудрість, виступають атрибутом родової наступності поколінь.

Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей, уміння виробляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми, ідеї, образи, теми, формують кодекс народної етики й естетики. Музичні традиції є особливою формою засвоєння навколишньої дійсності, найпотаємнішого й найтоншого стану душі. Вони завжди підтримували бадьорість духу й національну свідомість, розвивали емоційну культуру. Родинно-побутові традиції зумовлюють поведінку людей у повсякденному житті. Родильні звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька –матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту, привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною. Весільні звичаї та обряди виховували лицарське ставлення до дівчини, справедливість, вірність, благородство, гордість, що підкреслювалося християнськими нормами дотримання чистоти у взаєминах. Поховальна обрядовість виховувала культ предків, почуття пошани до своїх пращурів, їхніх справ, заповітів, а також співчуття, співпереживання, шляхетність, відданість отчій землі, вказувала на безперервність родових традицій.

Традиції опоряджання житла містять знання про особливості й символіку розташування речей хатнього побуту, жилих і господарських приміщень (наприклад, стіл символізує єдність і спільність інтересів у родині, поріг – захист від недругів, піч – тепло отчого дому) та виховують риси охайності, хазяйновитості, працьовитості. Декоративно-ужиткові традиції сприяють розвиткові свідомого ставлення до праці й творчості, вдосконалюють і зберігають навички, методи, стиль роботи, формують естетичну культуру особистості.

Характеризуючи родинно-громадські традиції, варто зазначити, що батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність, авторитет колективних форм організації та їх методів виховного впливу на дітей. Зокрема, традиції добросусідства виховують людяність, доброту, співчуття, повагу до односельців, взаємодопомогу, взаємовиручку( «Без брата проживеш, а без сусіда – ні» [ 19, с.148 ].

Традиції побратимства(посестринства) спонукають до служби, глибокої пошани до громади, вірності обов’язку перед другом, рідною землею. Прикладом чесних побратимів були козаки, що усвідомлюють собою вищий тип українського національного характеру. В основі цих традицій – взаємна прихильність, довір’я, відданість, товариська солідарність, духовна близькість, щира співдружність.

Найбільш знедолені в суспільстві – сироти. Тому громадськими вихователями і духовними наставниками дітей-сиріт завжди були люди з високими моральними якостями: баба-повитуха, хрещені, названі батьки.

Парубочі й дівочі громади були своєрідною школою морального виховання молоді( вони опікувалися сирітськими родинами, привчали молодших до прапрадідівських чеснот, доглядали могили). Вулиця, досвітки, вечорниці не тільки обнародували суспільні відносини, а й дисциплінували, зобов’язували заручатись гарною славою про себе.

Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливої долі, успішного виховання дітей. Красивий той дім, де живе дружна сім’я, де панують любов, злагода і колективістські почуття. Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у гурті своїх братів і сестер. Про значення рідного дому в житті людини говорять: «Скрізь добре, але вдома найкраще», «Добре тому, хто в своєму дому» [ 19, с.148 ].

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країв, адже, прийшовши до неї неодмінно п’єш найцілющу, найсолодшу воду – живу воду з рідної криниці. «Нащо клад, коли в сім’ї лад»,– кажуть у народі.[ 15, с.94 ] Народна педагогіка надає першорядного значення клімату сім’ї як основному чиннику у формуванні особистості. Лад у сім’ї веде до створення сприятливого педагогічного клімату, а отже і до виховних успіхів. А це буває у такій сім’ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім’ї. Традиції завжди були запорукою існування міцної родини. Зберегти традиції допомагали національні звичаї та обряди українського народу, слугуючи важливим доповненням до повсякденного життя людини.

2.2. Сімейна обрядовість.

Святково-трудова обрядовість – засіб саморегуляції людського життя. Це основа народної культури як вияву саморозвитку цілісного етнічного єства. За характером обрядів можна судити про вік і рівень розвитку культури, про її світоглядну сутність. Саме слово «обряд» походить від «рядити», тобто ладити, давати раду, лад усьому. На Україні обряди супроводжували людину протягом усього життя, сприяючи духовному розвитку дитини та гармонізації стосунків у родині. Обрядом відзначали біологічну й духовну зрілість людини, появу дитини на світ, перехід у підлітковий і юнацький вік, одруження і, нарешті, проводи душі в інший світ.[ 3, с. 279]

Традиційна родинно-побутова культура українців відзначається особливою одухотвореністю. Ця тенденція виявляється в ній ще у дохристиянський період, коли уявлення про світ базувалися здебільшого на міфології. З давніх давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання у ній – як святий обов’язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об’єкти мали свої опікувальні божества – Рід і Рожаницю – уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що ці божества йшли безпосередньо за головними слов’янськими богами. Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших її кроків історичного становлення і розвитку стало високе одухотворення, де союз чоловіка і жінки підносився майже до рівня святині. Ця тенденція втілена в образі богині шлюбу – Лади, одне ім’я якої свідчить про те, що найвищою цінністю вважався лад у сім’ї. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною.[3, с.221]

З прийняттям християнства українська сім’я стала ще міцнішою. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у світ приймали особливим обрядом. Це було надзвичайною подією не лише для сім’ї в якій з’являвся новонароджений, а й для всього села. Вся вулиця збиралася десь на перехресті і чекала доки хтось із родини не почастує чимсь людей, «щоб доля у дитини була солодкою». Ім’я давали здебільшого на честь когось із шанованих у родині предків, дідуся чи бабусі. Відтепер дитина вважалася його продовженням у світі. Великою різноманітністю відзначалися колисанки, забавлянки, примовки для дитини. Майже кожна жінка знала декілька десятків колискових пісень. Ще не знаючи слів, дитина вже відчувала ніжність і ласку своєї матері, вчилася розуміти та сприймати цей світ. Вважалося, що народжуючи дитину, мати народжує не лише її тіло, а й душу. Тому у родинах існував своєрідний культ матері. Без її благословення не орали землю, не засівали поле, не входили в нову оселю, не вирушали в дорогу. Коли дитина починала говорити, відбувався обряд відлучення її від матері, дитину спроваджували «на свій хліб», [ 10 , с.13 ] відкриваючи їй дорогу у життя. Діти називали батьків на «ви», зберігаючи повагову дистанцію Таке звертання робило неможливим для дитини казати батькам щось грубе чи непристойне, але було сповнене великої довіри, поваги та шани до батьків. Батьки в свою чергу повинні були у всьому подавати добрий приклад дітям, розвивати у дітей доброчинні цінності, привчати їх до глибокої моралі. Наприклад, ввечері дитина повинна була розказати батькам, що доброго вона зробила за день. Так змалку діти вчилися виконувати посильну для них роботу – допомогти старій людині, двір підмести, глядіти худобу, чи просто сказати комусь лагідне слово. Сім’я вважалася святинею духу, благородних емоційних переживань, любові і вірності, щоденного живого спілкування, співпереживання, синівської і дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Родинні обряди охороняли цінність сім’ї, зберігали святість людських стосунків. Якщо хлопець хотів зізнатися дівчині в коханні, він кидав їй лілію за ворота, визначаючи тим самим чистоту та непорочність своїх намірів. Другим знаком вважалася ружа, кинута під час танцю. Якщо дівчина її піднімала, це вважалося знаком того, що вона відповідає взаємністю. Одним з найважливіших свят було укладання шлюбу, який поєднував у собі матеріальне і духовне, громадське та особисте. Весільна обрядовість поділялась на 3 цикли: передвесільний (умовини, оглядини, заручини, бгання короваю, дівич-вечір), власне весілля (запросини, посад молодих, дарування, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезва, рядження) і післявесільний (Шанування молодими батьків, прилучення невістки до родини чоловіка). Така велика кількість обрядів зумовлювалася тим, що весілля відбувалося раз у житті, розлучення та повторний шлюб допускалися, але дуже рідко.

Великому значенню у родині надавалося привчанню людини до праці. Про це свідчить «помани»,безвинагородна праця, дарунок, без якої не існувало жодної сторони людського життя. Після ритуалу «першого хліба», згадуваного раніше, дитина повинна була розділити цей хліб з сусідами. Так дитині прививалася щедрість, бажання допомагати іншим. Якщо закладали будинок, обов’язково частували сусідів. Якщо заготовляли дрова, певну частину віддавали сиротам та вдовам. З нового полотна – бідному на сорочку. Якщо людина заходила до хати, завжди давали гроночку хліба, повинна була вийти з хлібом, який ніколи не купувався, а випікався завжди круглої форми, символізуючи собою сонце – джерело людського життя.

Невичерпним джерелом духовної сили та етики були для українців обряди та звичаї, пов’язані з релігійними святами. Святкування Спаса, Різдва, Великодня, Трійці, Маковея були помітними родинними подіями. Велика кількість обрядових пісень сприяла естетичному вихованню дитину, привчанню до рідної мови. Чудовими спектаклями були майже всі весільні і календарно-обрядові свята, які розвивали творчі сили дитини, виховували її естетичні ідеали, любов до отчого дому, свого краю, родини, розвивали психіку.[ 22, с.93 ]

Розділ 3.Родинне виховання на засадах народної педагогіки

3.1 Виховний потенціал української родини

Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського впливу на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків і народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Тому виховний потенціал традиційної української родини виводимо в першу чергу з приорітетних її основ, місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини. Функції сім’ї надзвичайно благородні і різноманітні: відтворення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства й побуту, забезпечення й передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя.[13 , с.7] У сім’ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструмент. Вона є тим могутнім соціальним феноменом, найтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних зв’язків. Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання зумовлюється станом самої родини. По-друге, родинне виховання має національний характер. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. По-третє, оптимальне його здійснення відбувається у родині традиційній, за умов державної самостійності народу. Тому потенціально могутньою у виховному відношенні є українська традиційна родина з українським вихованням дітей та молоді [ 16, с.53 ].Звернувшись до глибин народної педагогіки, ми маємо почерпнути з них найголовніше – шанобливе ставлення до свого роду та предків, глибоку пошану та довіру до батьків, збереження статусу родини, як основного осередку виховання та розвитку людини, гармонійність стосунків у шлюбі, привчання дітей до праці, прищеплювання любові до рідного краю та домівки. Лише взявши за основу традиційне українське виховання, можна зміцнити та повернути домінуючий статус сім’ї у формуванні та розвитку духовності людини та держави загалом. Тому ще раз варто наголосити на необхідності використання народних традицій у навчальних закладах і безпосередньо у сімейному вихованні. Можна проводити різноманітні виховні заходи, присвячені українським традиціям або святам (Додаток А)[ 6,с.3 ]. Також доцільним є використання текстів на тему національної обрядовості чи традицій як дидактичного матеріалу на уроках української мови, літератури та народознавства (Додаток Б)[ 4, с.43 ]. З метою впровадження народних традицій у виховний процес варто використовувати у школі нестандартні форми проведення уроків із української мови, літератури, історії, географії, біології, етнографії, фольклору: інтегрований бінарний урок-конференція, усний журнал, урок - узагальнення знань, вмінь, навичок, урок цікавої граматики, урок-концерт.)позаурочних заходів, що сприятимуть поглибленому вивченню української мови, усної народної творчості, літератури, етнографії: свято української мови, літературна гра, літератур-но-мистецький вечір, історико-літературний вечір пам'яті, вечір-реквієм, фольклорне свято. Новий підхід у вивченні народознавства – актуальна потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовного відродження української нації.

3.2. досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної

педагогіки у навчанні і вихованні

Зараз у суспільстві ми можемо спостерігати пожвавлення національної самобутності українців та зацікавлення у здобутках традиційної української системи виховання. У державній національній програмі «Освіта» серед приорітетних напрямів формування освіти визначено, що в основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь;прищеплення поваги до батьків, жінки-матері, організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків[ 1,с.2 ]. Через це з метою оптимізації учбового та виховного процесу велика кількість навчальних закладів вже впроваджує нові перспективні форми навчання, побудовані на традиційній моделі навчання і виховання, властивій українській родині. Досить цікавим є досвід педагогічного колективу Українського колежу ім. В.Сухомлинського (м. Київ), який переконливо доводить, що основою естетичного виховання мають стати національна художня спадщина, родинні та народні традиції, звичаї, обряди, скарби пісенної, поетичної, ужиткової творчості, художніх ремесел і промислів

У Київському колежі ім. В. Сухомлинського та багатьох школах Запорізької області висунуті перед батьками завдання родинного виховання. Це і турбота про те, щоб кожна дитина всебічно розвивалася, володіла рідною мовою, знаннями про красу довкілля. Це і залучення дітей до участі в народних святах, обрядах, до світу знань через народні казки, пісні, прислів’я, приказки, загадки, а також створення сприятливої трудової атмосфери в сім’ї; формування морально-естетичних цінностей дитини з позицій добра, краси, справедливості, доброчесності, честі, людяності. Фундаментом естетичного виховання тут є національно-художня спадщина, родинні та народні звичаї, традиції, обряди, скарби пісенної, поетичної, декоративно-прикладної творчості, художніх ремесел. [ 9 ,с.3]

Директор Запорізької гімназії № 25 О.Колесник вказує, що реалізація творчого потенціалу особистості в процесі її прилучення до історико-культурних традицій народу, збереження і розвиток властивої молоді активності на подальших етапах життя постає однією з найбільш складних проблем сучасності. У пошуках шляхів її розв’язання і була започаткована гімназія мистецтв, де навчання ведеться державною мовою. Поряд з оволодінням знаннями з основ наук, учні навчаються вишивати, виготовляти прекрасні вироби з бісеру, м’які іграшки, штучні квіти і гончарні вироби, робити мережива, шити одяг, ліпити з пластиліну, грати на різних музичних інструментах.[ 12, с.48 ]

Загальновідомо, що основними шляхами й засобами естетичного виховання учнів у школі є уроки та заходи позакласної й позашкільної роботи через залучення дітей до участі в різних сферах художньо-творчої та виконавської діяльності на основі діагностики їх природних художніх нахилів і здібностей. Громадськість та педагогічні колективи винаходять і нові форми роботи з естетичного виховання школярів. Так, у Малій Білозірці, Запорізької області працює школа-гімназія "Дивосвіт". Тут на основі української національної культури відроджуються традиції ремесел і народних промислів. Учні з задоволенням займаються гончарством, лозоплетінням, вишивкою, писанкарством тощо. Вони разом з односельцями закохані в народнопісенну творчість, глибоко усвідомлюють те, що до них дбайливо ставляться вихователі й радіють цьому та з натхненням беруться за виготовлення оригінальних художніх знарядь[ 12, с.48].

Директор Українського гуманітарного ліцею Київського університету імені Тараса Шевченка Ганна Сазоненко вважає, що сучасна педагогіка має повернутися до природних традиційних джерел виховання - родинної педагогіки, тому що родина є глибинним джерелом людського життя. У родині дитина пізнає навколишній світ, тут у неї формується характер, світогляд, естетичні смаки, морально-етичні ідеали[ 11, с.22].

Школа, а тим більше батьки мають прищеплювати любов до прекрасного, любов до своєї родини, до осмислення учнями тієї діяльності, якою займаються батьки, до правильного розуміння родинних звичаїв. обрядів, до засвоєння таких культурних цінностей, як вивчення дитячого фольклору, народних ритмічно-ігрових рухів, календарно-обрядових та лірично-побутових пісень, казок, загадок, оповідань тощо.

Висновки

Дослідивши тему «Народні традиції та їх роль у сімейному вихованні», я дійшла до таких висновків:

1. В умовах зростаючої родинної кризи виникає потреба звернутися до здобутків української народної педагогіки з метою ліквідації сімейних проблем сьогодення, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

2. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Традиції – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю, підтримуючи її цілісність та зв’язок між поколіннями. Народні традиції охоплюють усі сфери людського життя, регулюючи сімейні та суспільні відносини. Українська родинна система виховання, яка історично склалася протягом багатьох віків нашим народом, головним об’єктом виховання визначає дитину, а суб’єктами - батьків, родину, громадськість. У результаті виховних дій мільйонів людей сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку. Отже, народна педагогіка є сумою здобутих народом знань і вмінь у справі виховання і навчання. Цілі, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, приказках, піснях), а також іграх, мистецтві, музиці, святкових обрядах і традиціях трудового і сімейного виховання.[ 15, с.13 ]

3. Родина закладає фундамент вихованості, який визначається особливою міццю, бо будується на ґрунті глибоких емоцій, любові між батьками і дітьми, теплі кровних відносин. Педагогічний ідеал народної педагогіки – сім’я повна, багатодітна, зі сприятливою для виховання дітей педагогічною атмосферою. Виростаючи в родинній атмосфері добра, моральних чеснот дитина формується як гармонійно розвинута особистість. Головна мета сімейного виховання – сформувати справжню людину, наділену найкращими людськими якостями: високоморальну, здорову тілом і душею, сильну розумом.[ 15, с.301-307]

4. Засобом досягнення головної мети народного виховання є народні традиції, які передаються з покоління в покоління, змалку формуючи у дитини необхідні якості та звички. Основою виховання є праця. Існує родинна традиція, за якою кожний член сім’ї, в тому числі й дитина, обов’язково трудиться, бере на себе частину загальних турбот та обов’язків. Величезний вплив на дитину справляють домашня обстановка, побут у сім’ї, тому існують естетичні традиції, які привчають дитину любити та берегти красу, шанувати рідний дім та батьків.

5. Родинна обрядовість, яка виступає засобом саморегуляції людського життя. Родинні обряди охороняли цінність сім’ї, зберігали святість людських стосунків. Чудовими спектаклями були майже всі весільні і календарно-обрядові свята, які розвивали творчі сили дитини, виховували її естетичні ідеали, любов до отчого дому, свого краю, родини, розвивали психіку, підтримуючи ідеали та принципи прищеплені дитині з допомогою народних традицій.

6. Родинне правильне виховання служить для наслідування у всіх прийдешніх поколіннях. Українська родина як виховна організація володіє великим педагогічним потенціалом, який має бути плідно використаний у сучасному вихованні. Народні традиції та обряди мають бути використані у навчанні, побудованому на етнопедагогічній основі. Новий підхід у вивченні народознавства – актуальна потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовного відродження української нації.

Список використаної літератури :

1. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХ столітті // Освіта. - № 60-61. – 24-31.10.2001.

2. Словник української мови. К., 1970 .– т.1. – 560 с.

3. Українознавство: Посібник /Уклад.: В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. – К.: Зодіак – ЕКО, 1994. – 399 с.

4. Бабій В. Сімейні традиції та їх виховне значення // Позакласний час, 2004, – № 7-8, С.27-31.

5. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 190 с.

6. Єрохіна І. Традиційне родинне виховання в українській сім’ї // Рідна школа, 1998 . – № 7-8, С. 31.

7. Каюков В. Духовні ідеали сім’ї – першооснова життя дитини // Рідна школа, 1998 . – № 7-8, С. 34-37.

8. Крип’якевич І. П. Історія України, Львів, 1990. – 340 с.

9. Локарєва Г.В., Жорнова О.І. Старовинна гра як засіб естетичного розвитку молодшого школяра // Матеріали конференції "Початкова освіта - шляхи розвитку" 10-12 квітня 1995 р. Частина Ш. – Запоріжжя, 1995.

10. Маковій Г. П. Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки. – К.: Укр. письменник, 1993. – 205 с.

11. Опанащук М. Концепція єдиної системи естетичного виховання у загальноосвітніх школах України // Мистецтво та освіта, 1998 – № 1, С. 26.

12. Семеног О. Використання родинних виховних традицій у навчальних закладах України // Шлях освіти, 1998. – № 2, С.21-23.

13. Стельмахович Г. П. Виховний потенціал української родини // Учитель, 1998. – № 6, С.52-55.

14. Стельмахович М. Г. , Червінська І. – Етнопедагогічні основи української національної школи-родини // Рідна школа, 1998 . – № 7-8, С. 37-39.

15. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – К.: Рад. школа, 1985. – 312 с.

16. Стельмахович М. Г. Новітні перспективи сімейного виховання // Рідна школа, 1998 . – № 7-8, С. 23-25.

17. Стельмахович М. Г. Школа і педагогіка в умовах становлення української держави // Рідна школа, 1996. – № 5-6, С. 12-18.

18. Фіцула М. М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 544 с.

19. Яценко Т. О. Історичне коріння українського народного виховання // Українська література в загальноосвітній школі, 2001. – № 3, С.148-155.

20. Яценко Т. О. Родинне виховання на засадах народної педагогіки // Педагогіка і психологія, 1997. – № 2, С.88-94.

Додаток А

Традиційне родинне виховання в українській сім’ї

Позакласний захід

Мета: Розкрити в доступній формі традиційні принципи виховання дітей у сім’ї; виховувати любов до сімейного затишку, повагу, та любов до батьків, особливе шанобливе ставлення до матері; закладати основи моральної поведінки дітей.

1. Вступ.

Дітей зустрічає у «Світлиці» господиня з дітьми (вчителька з 2 учнями).

• Мамо, хтось у двері стукає!

• То відчини, будь ласка!

• Мамо, то наші друзі в гості прийшли. Можна їм зайти?

• Звичайно, заходьте. Ой, як вас багато! Але в гурті завжди веселіше. То ж сідайте, де кому зручно. Ви чемні дітки, всі привіталися з дорослими, які теж завітали до нас у гості. Вам, мабуть, знову хочеться почути мої оповідання? Добре, я рада, що ми знову сьогодні зібралися, щоб поспілкуватися, взнати сьогодні щось нове з історії нашої країни, її традицій, вірувань нашого народу.

2. Актуалізація опорних знань.

• Ось, діти, взялась я до Великодня рушничок вишивати. А що ж це за візерунок? Хто знає? (Це – Берегиня)

• Як зображували Берегиню?

• Чому її так називали?

• А чому наші предки вірили, що Берегиня – це не чоловік-воїн з мечем, а саме жінка?

• А можна ваших мам назвати Берегинями? Чому?

3. Новий матеріал.

• Наші предки дуже великого значення надавали сім’ї. Вона підноситься як з’єднання небесних світил – Сонця, Місяця і ясних зірочок – їх діток.

• Прочитай, доню, віршика про сім’ю. (Вірш «А в тім саду три тереми…»)

• І той, хто погано поводився в сім’ї, не шанував її, неодмінно зазнавав не тільки осуду людей, а небесної кари.

• Діти в українських сім’ях були бажані й жадані. А та сім’я, яка з якихось причин не мала дітей, хотіла взяти сироту і виховувати її.

• Як же мама з перших днів оберігала своє улюблене дитятко? (Через колискову пісню).

• Ви ж майбутні мами й тата. Як би ви колисали свою дитину? (Двоє дівчаток колисають сповиту ляльку).

• А ще мама навчала різних ігор. Сьогодні Богданчикові мама хоче показати вам гру, в яку бавилися ще наші бабусі і дідусі, а їхні мамі їх також вчили. Хочете погратись? (Українська народна гра «Тин» )

• До 3-х років дітям у сім’ї давали повну волю для розваг, вгамовуючи їхню жвавість різними предметами та забобонами. А що то за прикмети?

• Чому таке шанобливе ставлення людей до природи – землі, води, вогню. (Відповіді дітей)

• Але були й діти-бешкетники, котрі не розуміли добрих порад і поводилися погано. Що ж тоді робили батьки з непослухами? (Розігрується сценка покарання дитини за зламані гілочки з дерева.)

• Якщо пройшов біля старшої людини і не привітався дитину – лягав без вечерю.

• Найбільшим покаранням вважалося поставити дитину в куток без вечері за обман і крадіжку.

• А з 3-х років дитина привчалася до праці. В 3 роки – вже нянька для меншої дитини, в 4 – працювала на городі . Дівчинка мала свої обов’язки, хлопчик – свої.

«Діти» господині розповідають про свої обов’язки.

• Які ви в мене розумні, дітки! Але дбати треба не тільки про домашню худобу. Порушиш гніздо пташине – грім впаде на хату; розіб’єш мурашник – матимеш воші; рватимеш без потреби квіти – випадатиме волосся з голови.

4. Закріплення.

• Діти, а може, ви знаєте прислів’я, приказки, в яких народ виражав своє ставлення до сім’ї, дітей?

Учні називають приказки, прислів’я про сім’ю, маму, тата.

• Ми сьогодні ще раз впевнились, що тато сім’ї – то фундамент, опора, а мама – берегиня.

• Може ви й віршики та пісні про маму знаєте? Про родину?

Вихованці читають вірші, співають пісні про маму.

5. Висновки.

• То ж пам’ятайте народну мудрість: Яке дерево – такі й квіти, які батьки – такі й діти. По вас будуть судити про ваших батьків.

• У вас чудові батьки, будьте розумними, слухняними дітьми, пам’ятайте заповіді наших предків, ростіть гідними своїх батьків.

Додаток Б:

Картка 25. Прочитайте текст. Підготуйте розповідь про народні звичаї та обряди, пов’язані з дівочою косою. Випишіть дієслова та дієслівні форми. Поясніть їх граматичне значення.

Найурочистішим моментом народного весілля є розплітання дівочої коси. Цей момент символізує собою кінець дівування. Молоду садовлять на діжі, що застелена кожухом вовною догори – символ щастя. Старша дружка, звертаючись до старости, каже:

• Пане старосто, пане підстаросто, благословіть молоду розплітати!

• Бог благословить! – відповідає староста.

Молодий підходить до невісти і розплітає їй косу. Розплітає небагато, щоб тільки витягнути з коси стрічку і забрати її собі. Далі вже цю церемонію довершують дружки, або свашки, як де ведеться.

Прощаючись з косою, молода плаче, а дружки співають. (О. Воропай)

Поясніть значення слів дружки, староста, підстароста, свашки, молодий, молода

Слова молодий, молода розберіть як частину мови.