Курсова робота

Виховання національної свідомості молодших школярів

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальнолюдські цінності як чинник виховання національної самосвідомості молодших школярів

1.1 Ідеали і цінності національного виховання

1.2 Національно-культурні традиції українського народу

як фактор формування загальнолюдських цінностей

1.3 Можливості народознавства у формуванні системи загальнолюдських цінностей у школярів

Розділ 2. Формування загальнолюдських цінностей у школярів на уроках народознавства

2.1 Розвиток ціннісної сфери у школярів у практиці роботи вчителів народознавства

2.2 Авторські пропозиції

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Народознавча робота зараз здобула багато прибічників в українському шкільництві, бо відкрила нові шляхи корекції і оновлення навчально-виховного процесу завдяки використанню кращих здобутків національних культур українців і представників інших народів, що живуть в Україні. На місце застарілих заполітизованих засобів у навчально-виховний процес повертається апробований практикою сотень поколінь народний педагогічний досвід — педагогічні цілі, ідеї, засоби, а з ними і притаманні нашому народові ідеали, моральні норми і цінності.

Надзвичайно широкі навчально-виховні потенції народознавства. Пізнання етнічної історії України, рідного краю, свого родоводу, досягнень народу у виробничій і духовній сферах розширює світоглядні межі і виховує в учнів глибокі патріотичні почуття, національну гідність Ознайомлення з культурно-історичною спадщиною свого та інших народів світу формує в них уявлення про етнічну специфіку і самоцінність традиційної культури свого народу, а також гуманітарну спільність народів світу. Залучення дітей до народного образотворчого мистецтва, фольклору збагачує їхній духовний світ, підвищує загальний культурний рівень.

Звернення освіти до джерел національної культури, ЇЇ традиційно-побутового пласту сьогодні, цілком закономірне і віддзеркалює зростання етнокультурних запитів населення в умовах національного відродження, посилення етногенетичних процесів в Україні і становлення ЇЇ державності. Адже відсутність держави як такої донедавна була суттєвою перепоною на шляху етногенезу українського народу, його змагань за національне орієнтовані гасла і програми, зокрема культурно-освітні. Саме традиційно-побутовий пласт національної культури, в якому зосереджені вироблений упродовж багатьох століть досвід господарської діяльності народу, взаємодії з природничим середовищем, його світоглядні уявлення і кращі здобутки народної творчості, моральні норми, форми громадського і сімейного життя, разом з національною мовою становить підґрунтя національної самосвідомості етносу, на ньому формується здатність нової генерації до відтворення і продовження національної спадщини.

Окрім глибоких національних і соціально-політичних чинників, процес інтегрування основ національних культур в освіту актуалізують закономірності загального характеру. Зростання національної самосвідомості, посилення етнічних рис, особливо у духовній сфері культури, характерні багатьом народам світу епохи науково-технічного прогресу, пресинг занадто стандартизованих і уніфікованих форм культури викликає протидію — прагнення людей зберегти свої особливі риси, своє національне обличчя.

Отож зрозуміло, що для здійснення своєї нагальної функції – відродження і трансмісії основ національної культури, виховання в дітей національної самосвідомості школа звертається до народознавства.

Тому метою курсової роботи є визначення можливостей шкільного народознавства у формуванні системи загальнолюдських цінностей у школярів. Для цього ми опрацювали літературу з проблеми дослідження, визначили ідеали і цінності національного виховання, з'ясували роль національно-культурних традицій українського народу як фактора формування загальнолюдських цінностей в учнів, дослідили особливості формування ціннісної сфери школярів у практиці роботи вчителів народознавства.

Розділ 1. Загальнолюдські цінності як чинник виховання національної самосвідомості молодших школярів

1.1 Ідеали і цінності національного виховання

Національне виховання — це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичний поступ народу, перспективи його розвитку.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатств духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну: правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту. Як бачимо, з порядку денного не знімається всебічний і гармонійний розвиток людини, що підтверджується необхідністю всебічного розвитку особистісних рис громадянина України, готового до розбудови і захисту держави [2].

Вартості мають ідеальну природу, тобто вони є певною системою ідей і цілей, у здійсненні яких вбачають сенс свого існування людина і суспільство. Система вартостей складається історично і значною мірою залежить від соціально-економічного та політичного устрою в суспільстві. Радикальні зміни в тих ділянках зумовлюють зміни і в системі вартостей. Хоча очевидно й інше: саме з переоцінки вартостей розпочинаються зміни у соціально-економічних поглядах людей. Такий погляд на вартості пояснює їх велику значущість і в побудові системи виховання.

Система вартостей є фундаментом виховання, тією головною метою, на яку спрямовуються зусилля вихователя і тим, що він повинен розвивати у свідомості вихованця. Вартості складають суттєвий елемент соціального замовлення освіті: які вартості того, чи іншого суспільства, таким є і характер виховання. В дійсності, виховання — не що інше, як приєднання до ієрархії вартостей, добровільно обраної, засвоєної і реалізованої шляхом відповідної діяльності [11].

Вартості є предметом визнання і віри, і це, очевидно, одна з їх найголовніших прикмет. У певному сенсі вони репрезентують стан духовності людини і суспільства, а відтак носять і містичний (ірраціональний) характер. Людина багато що приймає на віру, на багато що просто надіється, багато що любить — і все це далеко не завжди раціонально обґрунтоване.

Ідеальна природа вартостей передбачає також їх опредмечення, тобто певне матеріальне втілення, що робить їх доступними для сприймання, служить засобом передачі їх від людини до людини, засобом їх поширення. Можна визначити три головні форми опредмечення вартостей [2]:

а) кодекси вартостей, тобто певною мірою систематизований їх перелік у формі вербальних правил, вимог і заборон, визначень тощо;

б) у формі якостей людської душі, що презентується назовні певною поведінкою — стосунками людей;

в) різних формах культури — філософії, літературі, мові, мистецтві, релігії, в традиціях та обрядах, в державній та народній символіці, в Конституції України та кодексах законів і т. ін.

Всі форми опредмечення, власне, і стають самодостатніми чинниками виховання, оскільки несуть в собі вартості певної системи.

Практика виховання вимагає надійної класифікації вартостей, а відтак і їх системного бачення. Один із практично зручних підходів до вирішення цієї проблеми ґрунтується на врахуванні критерію сфер їх застосування. Відповідно розрізняють п'ять груп вартостей, які стосуються:

а) особистого життя людини ("особисті вартості"),

б) родинного життя ("вартості сімейного життя"),

в) сфери суспільно-громадських стосунків ("громадянські вартості"),

г) національно-державного життя ("національні вартості"),

д) життя всього людства ("абсолютні вічні вартості").

Цей підхід відразу виявляє також ієрархічно-системний характер вартостей. Видається очевидним, що існують вартості, які для людини мають пріоритетне значення, і їм вона підпорядковує менш значущі. Задля сімейного життя вона обмежує себе в особистому, а нерідко сімейні інтереси підпорядковує громадським, в свою чергу ці — національно-державним. Нарешті, всю свою систему вартостей і, відповідно, свою поведінку, узгоджує з вартостями, які вважає найголовнішими і які називаємо тут абсолютними вічними.

Система вартостей розташовується на вертикальній осі Людина — Бог, а духовне мужніння людини полягає в тому, що вона, переборюючи себе, долаючи своє егоїстичне (емпіричне) начало, поступово піднімається сходинками Духу — від власне особистого, від переважної любові до себе — до вимог, які ставить перед ним інститут сім'ї, громада, держава і, нарешті, Бог [13].

Система вартостей визначає зміст виховання, а тому, враховуючи її структуру, О. Вишневський визначає п'ять його аспектів [2]. Моральний — що випливає з потреб вселюдського життя; національний — що випливає з потреб вселюдського життя; національний — що випливає з потреб національного життя і процесів державотворення; громадянський — що випливає з потреб побудови демократичного суспільства; сімейний — що випливає з потреб побудови міцної родини; особистісний — що випливає з потреб окремої людини.

Сучасне українське виховання, орієнтуючись на наш виховний ідеал, вносить сюди суттєво інший принцип: перше місце у вихованні людини відводиться моралі, яка від Бога. Лише порядна (моральна) людина може і повинна брати на себе обов'язки громадянина, сім'янина тощо. В цьому сенсі можна говорити про певну "деідеологізацію" виховання, звільнення його від догматично-ідеологічного пресу.

Відповідно до формули служіння Богові і Україні, світоглядну основу сучасного українського виховання складає ідеологія державності, що включає ідеї державотворення, державозахисту, державозбереження тощо. Вона лежить в основі Акту проголошення незалежності України та нашої Конституції. Обов'язкове визнання цієї ідеології передбачено самим статусом громадянства. Бо якщо для громадянина обов'язковою є Конституція, то автоматично такою ж стає і її ідеологія.

Допускаючи плюралізм ідеологічних вузькогрупових доктрин і поглядів, сучасне українське виховання передбачає оцінку їх з точки зору того, наскільки вони відповідають самій сутності формули служіння Богові і Україні. Це означає, по-перше, що їх завжди необхідно трактувати через призму абсолютних вічних вартостей (ідеалів добра, правди, справедливості, гідності тощо). Антигуманні ідеологічні доктрини, які ведуть людину до класової, расової, національної чи конфесійної ненависті, до ворожнечі, боротьби і кровопролиття на цьому ґрунті, котрі вже довели свою антилюдяну сутність — не мають права на виправдання плюралізмом і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму.

Зміст виховання — центральне питання системи. Він визначається прийнятими в суспільстві вартостями та їх інтерпретацією, а тому презентується як явище складне і багатогранне, що включає в себе як традиційні, так і нові елементи, продиктовані часом.

Сутність морального виховання полягає в тому, що людина утверджує в собі свою природну схильність до добра та готовність відстоювати його в собі і в навколишньому житті. Це виховання зорієнтоване на засвоєння людиною абсолютних вічних норм співжиття, які носять універсальний, вселюдський характер і являють собою необхідний елемент людяності. Мотиваційну основу цього процесу складають різні (зовнішні і внутрішні) чинники, але головним з них є віра в ідеали добра, правди, справедливості, чесності тощо та прагнення наблизитися до них. Вочевидь, такий погляд на речі не узгоджується з тим трактуванням моралі і моральності, яке досі домінувало в нашій педагогіці.

Головною небезпекою морального виховання людини є релятивізм, який оголошує моральні вартості "відносними", що частково, а іноді й повністю руйнує людину від моральної істини. Релятивізм з'являється і руйнує мораль тоді, коли послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба чисто секулярної інтерпретації моральних засад.

Як відзначає К. Войтила, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині — з другого, зумовлюється відстанню людини від свого творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон в собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру". Натомість наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу — веде до гармонії людини і суспільства.

На відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу — як чинник найбільшої ваги. Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі і з віри в моральні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості — національні, громадянські, сімейні, особисті — лише моральними засобами. Християнство виключає становлення ідеологізованої аморальної істоти, на що орієнтувала досі педагогіка комуністична.

Проблема національного виховання набула тепер особливого звучання як форма самовизначення нашого народу і людини, повернення їх до нормального, природовідповідного стану.

Однією з важливих ознак людської натури є почуття національного, що вказує на належність людини до певної етнічної групи — таке ж важливе, як для дерева колір і форма листка, крони тощо. Повноцінний самовияв індивідуума неможливий без цієї особливості. А тому почуття національного має неабияке значення в процесі виховання і позначається на поведінці людини.

Як відомо, питанню про значення національного у вихованні багато уваги приділяв К.Ушинський. Він не заперечував орієнтації виховання на чужі приклади, але в основі повинен, на його думку, лежати дух самого народу. Для сучасної української педагогіки фундаментальне значення мають два його висновки [див. 5]. По-перше, те, що почуття національного є вроджене, воно вічне і властиве кожній людині. У цьому сенсі воно наближається до почуття моральності. Як і воно, почуття національного є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибинне генетичне вкорінення в психіку індивіда і виявляє себе підсвідоме навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами і чужого впливу.

Національний аспект змісту українського виховання репрезентується, як правило, поняттям національного виховання, що веде до становлення громадянсько-патріотичної свідомості. Сьогодні воно втілює в собі мсту і процес національно-етнічного відродження українського народу. З огляду на це, у ряді випадків національне виховання розглядається нашими виховними інституціями як домінанта всієї системи українського виховання.

Національне виховання зорієнтоване на національні вартості як на головний предмет уваги. Воно ставить собі за мету прищепити дітям віру в українську ідею, що втілює прагнення до державності і соборності; розвинути і почуття любові до свого народу і шанобливе ставлення до власної культури, мови, традицій; утвердити пошану до державної символіки і Конституції України; відродити почуття національної гідності і самоповаги тощо.

Національні вартості втілюються найперше в національній культурі, літературі, мистецтві, в національних традиціях, в правових джерелах, в стосунках людей тощо. Всі вони виступають і як самодостатні чинники національного виховання.

У процесі становлення національної свідомості людини є підстави визначити три етапи, що відповідно вказують на різні рівні засвоєння національних вартостей [16]:

а) етап етнічного самоусвідомлення;

б) національно-політичне самоусвідомлення;

в) рівень громадянсько-патріотичного самоусвідомлення. Становлення державницького, громадянсько-патріотичного самоусвідомлення — головна мета, до якої ведуть дитину всі виховні інститути і всі можливі тенденції у системі національного виховання, включаючи виховання дітей, що належать до національних меншин.

Таким чином, ідеал українського національного виховання ґрунтується найперше на двох головних цілях українця: служіння Богові і Україні. На думку Г.Ващенка, ці два великі обов'язки людини, які репрезентують вершину ієрархії вартостей, не слід міняти місцями [див. 8].

Національне виховання покликане формувати свої цілі, враховуючи особливості українського національного характеру.

Громадянський аспект змісту виховання пов'язується з поняттям громадянського виховання. Воно зорієнтоване переважно на введення молоді у систему вартостей демократичного (громадянського) суспільства, засвоєння нею понять прав, свобод та обов'язків вільної людини, ідей рівності громадян та верховенства законів, самовідповідальності тощо. Громадянське виховання здійснюється як сім'єю, так і різними громадськими інституціями і виступає як один з аспектів сучасного українського виховання.

В останні десятиріччя спостерігається швидке поширення вартостей громадянського суспільства — на всіх континентах. Вважається, що це процес природовідповідний, і до засад демократії рано чи пізно прийдуть всі народи. Відповідні процеси зумовлюють не лише появу демократичних державних устроїв, але й становлення нової людини — вільної, творчої, самовідповідальної.

Найголовнішими природними правами людини є право на життя, на волю, на гідність. Всі інші, включаючи й право відстоювати свої права, вважаються похідними. Гарантом прав, свобод і обов'язків людини є конституція правової держави. Права і обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їх рівності: спираючись на власну волю і керуючись власними правами, людина водночас визнає і свої обов'язки, що випливають з прав інших людей [2].

Із природи громадянського суспільства випливає трактування ідеї рівності людей. Воно заперечує так звану "розподільчу" рівність, яка зумовлюється переважно люмпенською ментальністю і веде до розвитку в людині лише споживацьких прагнень. Громадянське суспільство натомість визнає і з повагою трактує рівність можливостей, що передбачає найперше творення благ і прагнення до самозабезпечення ними.

Громадянське виховання ставить собі за мету прищепити людині віру у верховенство Закону. Він є єдиною і необхідною гарантією свободи.

Сімейний аспект змісту українського виховання ґрунтується на тому, що сім'я – найбільш стійкий елемент людського суспільства. Сім'я є соборною частиною суспільного організму. Ніяка зовнішня сила, і тим більше держава, не має права безпосередньо втручатися в таємницю і в природний механізм родини. Відкритість сім'ї щодо суспільства здійснюється за допомогою культури і шляхом прямої участі її окремих членів у громадському і державному житті.

Сімейний аспект змісту виховання лежить в основі сімейного виховання. Але оскільки цей термін не однозначний, то слід підкреслити, що тут ідеться лише про виховання, яке випливає з потреб створення міцної сім'ї.

Ідеалом українського сімейного виховання є образ "ідеального сім'янина", людини, яка приймає і послідовно у своїй поведінці відстоює вартості родинного життя. В основі народного ідеалу української сім'ї, як вважає М. Стельмахович, лежить прагнення створити сім'ю щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну та ін. [9].

Загальновизнано, що сім'я володіє великими природними можливостями виховання. Це зв'язано з особливостями перших кроків життя і розвитку дитини, можливістю спиратися на виховну силу традицій і обрядів, інтенсивністю повторення "виховних ситуацій" тощо. Через це виховні завдання і функції родини, звичайно, виходять за межі лише власних інтересів. В дійсності, сім'я одночасно дбає і про власну міцність і про виховання громадянина.

Традиційно стосунки в українській родині будувалися на визнанні християнських сімейних чеснот, серед яких головними були і, зрештою, залишаються: подружня вірність і готовність піклуватися одне одним до смерті, опіка над дітьми, над батьками і старшими в сім'ї, взаємна повага і любов батьків, гармонія стосунків поколінь, спільність духовних інтересів членів сім'ї; пошана до свого роду, до могил предків; працьовитість, гостинність, дотримання звичаїв; відкритість щодо суспільного життя; багатодітність тощо. Сьогодні ці та деякі інші вартості цієї сфери втілені в Конституції України і в правових актах нашої держави, зокрема, в законодавстві про сім'ю та в цивільному Кодексі України.

Особистісний аспект змісту українського виховання включає формування характеру. Нові умови життя диктують необхідність трактувати проблему характеру у вихованні як фундаментальну. Характер значною мірою ґрунтується на засвоєнні людиною специфічної групи вартостей, що часто відбивають внутрішні потреби і прагнення людини. До них належать: внутрішня свобода, особиста гідність, демократизм, самостійність, воля, підприємливість, працьовитість, оптимізм.

Перша природна потреба людини і її моральний обов'язок — бути вільною. Бо лише вільна людина може відповідати за себе, робити вибір. Звідси демократизація особистості — це усвідомлення цієї потреби і цього обов'язку, а водночас і здатність визнати такі потреби і обов'язки за іншими. Свобода є також передумовою формування почуття особистої гідності. Важливими рисами характеру сучасної людини є працьовитість, творчість, самореалізація. Вони виявляються в повсякденній діяльності, яка може трактуватися двояко: як "вічний клопіт" і як благословення Боже, що дає людині велику можливість і насолоду самоутвердження. Праця виховує і удосконалює людину, має на неї сугестивний вплив. Якщо вона постійно мобілізує свою волю і виконує працю якнайкраще, то одержує велику нагороду у вигляді перемог духу [3].

Сучасна людина повинна з великою увагою ставитися до власного здоров'я — і не за рахунок відвідування лікарів, не дбаючи про зовнішній комфорт, а шляхом гарту і вдосконалення свого організму. Поєднання уваги до духовного і фізичного виховання випливає із сутності християнства.

1.2 Національно-культурні традиції українського народу як фактор формування загальнолюдських цінностей

Практика засвідчує, що найбільш успішно загальнолюдські цінності засвоюються у єдності з національною культурою. Наприклад, пізнання перлин національного мистецтва допомагає глибше зрозуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри народів світу. Національний фольклор, у якому, як у дзеркалі, відображено культурно-історичний, мистецький шлях народу (думи, пісні, скоромовки, прислів'я, приказки тощо) допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність.

Значне місце у формуванні духовності людини, її культури посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені норми стосунків у сім'ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі і т. д. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства загалом [10].

Духовність особистості означає її інтелектуальний розвиток, що здійснюється як у процесі взаємодії людини з суспільством, природою, так і шляхом цілеспрямованої навчально-виховної роботи за умови нерозривної єдності національних і загальнолюдських надбань науково-професійної думки.

Формування духовності тісно пов'язується з релігійними виховними традиціями. Пропонується об'єднання спільних зусиль, узгодження дій державних, громадських, релігійних інституцій, спрямованих на розбудову незалежної України, виховання молоді.

Важливе місце у системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей. При цьому має вагу не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань, які набуває молодь, у її переконання, стійкі моральні почуття і вчинки [14].

Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.

Особлива роль у формуванні загальнолюдських норм моралі відводиться національним релігійним традиціям. Національна школа мусить бути відкритою до релігії і церкви і тісно співпрацювати з ними з метою найшвидшого повернення фундаментальних загальнолюдських вартостей, моральності.

Формування цінностей передбачає художньо-естетичну освіченість, вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Виховуючи в молоді народні естетичні погляди, смаки, які грунтуються на народній естетиці, національне виховання передбачає формування навичок гарної поведінки, доброзичливого ставлення до людей, вироблення умінь власноручно примножувати культурно-мистецькі надбання народу [15].

Трудова активність, сформованість творчої, працелюбної особистості, цивілізованого, господаря формується як під впливом усього середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин

Поряд з науковим педагогічно обґрунтованим трудовим вихованням істотне значення має використання надбань народної педагогіки, трудових традицій українців зокрема запорозьких козаків як мудрих хліборобів, умілих орачів, а також прилучення учнівської молоді до ведення фермерських господарств. У цій справі важливо пропагувати розвиток традиційних народних художніх промислів (ткацтво, кераміка тощо).

Фізична культура — невід'ємний елемент загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, сформованість .її фізичних здібностей, зміцнення здоров'я, гармонії тіла і духу, людини і природи — основа фізичного виховання [7].

Кожен народ виробив свої національні види вправ і рухливих ігор. Вони можуть поповнити сучасні методи фізичного виховання. Пріоритетним напрямом формування громадянина є виховання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України і національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості [1].

Правове виховання передбачає вироблення стійких морально-правових знань, соціально-психологічних навичок поведінки молоді в суспільстві, розвиток й трудової громадянської активності Більш активно правові знання сприймаються завдяки взаємодії наукової педагогічної системи правового виховання з народною правосвідомістю. У громадянському становленні дитини відіграє роль національна, державна символіка, знання про ї історичне походження, глибоке розуміння і значущості в житті суспільства.

Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини і природи посідає в Україні особливе місце. Ставлення людини до природи є важливою громадянською рисою особистості яка формується як у результаті широкої пропаганди екологічних знань, так і шляхом залучення учнів до екологічної діяльності: озеленення міст і сіл, захисту рослинного і тваринного світу тощо.

Активізації екологічного виховання, підвищенню його ефективності сприятиме тісний зв'язок з традиційним народним вихованням любові до природи, спирання на педагогіку народного календаря, де всі пори року, кожна дата свято тісно пов'язані з природою рідного краю, з природою самої людини.

Розвиток індивідуальних здібностей і таланту учнів, забезпечення умов їх самореалізації с пріоритетним напрямом виховної роботи. Мова йде про формування культури інтелектуальної і фізичної праці, готовності до усвідомленого входження у суспільне корисну трудову діяльність. Для відродження, пошуку і підтримки національних талантів необхідно подбати про задоволення різнобічних потреб учнівської молоді у сфері науково-технічної, художньої, декоративно-прикладної творчості, еколого-натуралістичній, туристсько-краєзнавчій, фізкультурно-спортивних видах діяльності [10].

Кожен із розглянутих напрямів виховання має відносну самостійність, однак усі вони тісно взаємозв'язані, доповнюють один другого і утворюють єдину, цілісну систему національного виховання, спрямовану на формування системи національних цінностей громадянина України.

1.3 Можливості народознавства у формуванні системи загальнолюдських цінностей у школярів

Проблема виховання цінностей у школярів складна і багатопланова, її моральні та етичні аспекти розглядались як у філософській, так і психолого-педагогічній літературі. Філософи вважають ціннісне ставлення до людини важливою передумовою активності особистості в соціальній та культурній творчості. З позицій пріоритету гуманістичних цінностей розглядають духовне оновлення сучасного суспільства інші вчені..

Соціальні реалії, що склалися нині, вимагають нових підходів до проблем гуманістичного виховання особистості. Це зумовлено змінами суспільної свідомості у зв'язку з визнанням людини як найвищої цінності. Практика гуманістичного виховання молоді характеризується суперечностями, спричиненими недоліками суспільного розвитку, негативними рисами поведінки дорослих [1].

Актуальність наукової розробки та практичної апробації програми виховання цінностей засобами народознавства пов'язана з необхідністю врахування особливостей школярів, зумовлених соціально-психологічними характеристиками сучасної сім'ї, тенденціями до істотного відхилення в поведінці, втрати віри в дорослих байдужості до громадських справ і піклування про оточуючих. Соціальна ситуація, пов'язана з розвитком Української державності, надає важливого значення новій філософії виховання, визнає виняткову роль у гуманістичному вихованні національних традицій, цінностей, ідеалів українського народу, зумовлених історичними та нинішніми економічними умовами. Нова гуманістична філософія виховання і недостатньо враховує основи народної педагогіки, яка сприяє збагаченню духовності молодої людини.

Моральне виховання в умовах відродження національної школи буде продуктивним за умов, якщо воно ґрунтується на національних виховних ідеалах, формуватиме національну самосвідомість, розвиватиме розуміння того, що працьовитість, гуманність, доброта, щирість є найхарактернішими рисами українського народу. Народознавство — саме той засіб, за допомогою якого можна виховувати ті кращі моральні риси, що формуються на гуманістичних засадах у різноманітній позакласній роботі.

Ціннісне ставлення до людини, як і інші моральні цінності, не можна виховувати ізольовано, відірвано від загальних культурних надбань народу. Оскільки основою будь якої культури є повага до особистості людини, а також моральні закони і принципи, то одне із головних завдань позакласної народознавчої роботи полягає у відродженні у свідомості людей правильного розуміння фундаментального поняття — «народна культура», у відновленні його первинного змісту. Культура кожного народу, зокрема українського, включає, окрім матеріальної, духовну: народну творчість, народну мораль, національні традиції, звичаї, обряди, народні знання про різні сфери життя. Народна культура відображає цілісний культурно-історичний шлях народу, зміст і дух його життя. Школа має прагнути, щоб кожен учень оволодів національною культурою, гуманістичними традиціями пошани до людини та її гідності [16].

У повсякденному житті сьогодні нерідко спостерігається неусвідомлене перенесення захоплення підлітків західною культурою, оцінити яку повною мірою вони не здатні, бо бракує художніх смаків і уподобань. Наслідком є заперечення справжніх досягнень національної культури. Втрата національного коріння формує бездуховність та антипатріотизм. Значна кількість підлітків віддає перевагу західним зразкам у всіх сферах життя та діяльності. Це підтверджують результати досліджень.

Вибір чужої національності свідчить про те, що підлітки не усвідомлюють своєї етнічної належності. Відтак одним із найважливіших педагогічних завдань є формування почуття належності до своєї національної культури, виховання національної гордості.

Пізнавальні та емоційні компоненти, що характеризують ставлення людини до культурних цінностей, вимагають не лише вивчення їх, а й організації спеціальних умов для їхнього ефективного виховного впливу. Основним ядром, навколо якого відбуваються зміни у численні учнів підліткового віку, є утворення понять. Це положення має велике значення для формування в них поняття «національна культура» і компонентів, що до нього входять, оскільки вони допомагають особистості адекватно засвоїти культурний досвід нації, який історично склався, а також її традиції. Серед опитаних школярів [див. 8] 42% учнів 6-го класу не володіють цими поняттями, 42% виділяють у ньому 3—5 компонентів (пісні, танці, ігри, костюми тощо). Поняття «національна культура» не сформовано в 9% учнів 8-го класу; 53%) виділяють у ньому 3—7 компонентів (танці, пісні, традиції, звичаї і обряди, свята, музика тощо). Отримані дані свідчать про не досить повне засвоєння поняття «національна культура», отже, при організації позакласної народознавчої навчально-виховної роботи на це слід звертати особливу увагу.

Як компоненти національної культури, що виражають специфіку психологічного складу нації, в яких відображено умови життя і побуту, виділено народні казки, легенди, перекази, прислів'я та приказки, пісні і танці, музичні інструменти, ігри, художні промисли, традиції, звичаї та обряди. Саме ці компоненти найбільш привабливі і доступні для засвоєння підлітками, бо відповідають психічним особливостям дітей цього віку: вони характеризуються емоційною насиченістю і здатні активізувати пізнавальну сферу особистості.

Серцевиною української народної системи виховання є ідеал гуманної людини. Народна етика вимагає морального ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя, вірності.

Народна естетика якнайтісніше пов'язана з народною мораллю. Наш народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами гармонії, краси і добра.

У народних громадах, товариствах, інших об'єднаннях, у суспільстві в цілому завжди панувала народна мораль, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. Тому у виховній роботі педагогу слід домогтися глибокого усвідомлення учнями того, що звичаєве право ґрунтується на національних і загальнолюдських моральних ідеях, нормах і правилах.

Сьогодні очевидним є те, що без засвоєння учнями цінностей національної культури не можна виховати повноцінне покоління, яке було б здатне побудувати демократичне, гуманне суспільство. Виховний потенціал народознавчої роботи містить високоефективні ідеї, принципи та методи, доступні та емоційно насичені засоби, прийоми та форми роботи з учнями. Залучаючи школярів до народознавчої діяльності в позакласній роботі, слід наповнити її гуманістичним змістом. Проведенню її завжди передує пізнавальна діяльність учнів, завдяки якій вони дізнаються про гуманістичну суть традицій та життя українців, про їхні обряди.

Пізнавальний характер щодо гуманістичних цінностей мають не тільки заходи, а й сама діяльність школярів. При підготовці й проведенні народознавчої позакласної роботи слід звертати увагу на організацію гуманістичних взаємовідносин у середовищі вихованців, на формування цінностей у кожного учня.

Загальна методика формування цінностей у школярів ґрунтується на таких підходах [10]:

а) поповнення знань учнів про особливості гуманної поведінки, відомостей із народознавчої тематики;

б) встановлення і розвиток під час різноманітної позакласної народознавчої роботи з виховання еталонних взаємин у ланках «учитель — учень — однокласники»; «учень — учень — клас», визнання учителем

моральної рівності з учнем, усвідомлення його як рівного у засвоєнні духовних цінностей і гуманістичному розвитку своєї особистості заради спільного блага;

в) надання пізнавальній діяльності гуманістичної та активно-діяльнісної спрямованості, наділення її на засвоєння гуманістичних цінностей як найвищих досягнень життя та культури українського народу;

г) вибір оптимального співвідношення методів і форм позакласної роботи з точки зору мети і завдань формування ціннісного ставлення до людини в учнів. При цьому слід враховувати педагогічні можливості кожного методу і форми, їхню здатність впливати на розвиток гуманних стосунків, нагромадження досвіду саморегуляції діяльності і поведінки, самоаналізу й оцінки результатів, досягнутих кожним вихованцем.

загальнолюдський національний самосвідомість народознавство

Розділ 2. Формування загальнолюдських цінностей у школярів на уроках народознавства

2.1 Розвиток ціннісної сфери у школярів у практиці роботи вчителів народознавства

Всі компоненти духовності українського народу становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Це — рідна мова і література, історія, природознавство, музика та образотворче мистецтво, народна мораль, національна ідеологія, свідомість і самосвідомість.

Виховання поваги і любові до рідної мови, пробудження почуття захоплення її красою, ліричністю, милозвучністю, виразністю, а головне, отримання знань за її допомогою — міцний і найбільш надійний гарант національного виховання. Розповіді рідною мовою про життя українського народу, про його творчі здібності та обдаровання, його минуле й сучасне, повчання дідуся, бабусі, батька й матері, увага до порад старших, досвідчених людей роблять, безумовно, свою цінну й важливу справу у вихованні дітей, підлітків і юнаків. Про це засвідчують практика і досвід роботи багатьох шкіл [див. 1; 3; 7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16].

Учителі на уроках української мови, позакласного читання, розвитку зв'язного мовлення і особливо народознавства формують національну свідомість.

Методика виховання підпорядковується формуванню доброзичливої, чуйної, благородної, порядної людини. І в центрі уваги цієї методики є турбота про дитину, увага до неї, до розвитку.

Організовуючи виховний процес, учителі застосовують таку методику, яка, поєднуючи індивідуалі групові і колективні форми та методи, розвиває творчу самодіяльність, збуджує колективні переживання учнів, впливає на створення потрібного стилю і тону в житті класного колективу.

Проводячи етичні бесіди, класоводи впливають не тільки на свідомість, а й на емоції своїх вихованців. Збудження емоцій радості й задоволення, захоплення і смутку, здивування і жалісливості, створення на виховних годинах емоційних моральних ситуацій — все це важливі методи прийоми підвищення ефективності виховних заходів.

Останнім часом дехто з вихователів успішно застосовує прийом варіативності в різних формах, пов'язуючи зміст виховання з життєвим досвідом учнів. Варіативність передбачає, перше, аналіз виховного матеріалу, що випливає з тематики, диференціацію його на основний, варіативний і додатковий; визначення місця певного матеріалу в реалізації цілей і завдань виховання і в усій системі виховної роботи у відповідному класі, його зв'язків зі змістом інших споріднених виховних тем; виділення в новому матеріалі провідних ідей, найважливіших знань - прикладних і світоглядних, які безпосередньо спрямовують цілі виховання в потрібному напрямку. По-друге, виявлені елементи життєвого і рівні вихованості учнів з відповідної морально-етичної проблеми так чи інакше пов'язуються з питаннями, що їм належить вивчити і засвоїти на наступних заняттях — під час проведення вікторин, бесід, екскурсій, диспутів. По-третє, забезпечується співвідношення дійсного і потрібного, бажаного стану знань, вмінь і засобів пізнавальної діяльності учнів, визначається ступінь їх уміння чітко відокремити Відоме від невідомого, суттєве від несуттєвого, і на основі цих ознак об'єктивно самовизначитися за рівнем своїх знань і рівнем вихованості з виучуваної проблеми. Особливо важливо тут засвоїти питання й опорні поняття «Батьківщина», «любов до Батьківщини», «громадянин України», «традиції українського народу», «сім'я, родина, родовід», передбачені програмою з народознавства.

Уже в початкових класах учителі формують у дітей загальне уявлення про широкі простори і багаті надра української землі, родючі чорноземи і чарівну природу, промисловий і енергетичний потенціал, використовуючи багатий фактичний матеріал із різних засобів масової інформації, досвіду вчителів і батьків, таким чином формуючи почуття цінності рідної землі.

— Діти, ви бачили, як швидко літає ластівка? — запитує вчителька однієї сільської школи. — Якби ластівка змогла пролетіти від північних до південних кордонів нашої держави, то вона летіла б цілий день і цілу ніч,— веде мову далі класовод. - А якби зі сходу на захід пішов мандрівник і проходив би щодня по 20 км, то він би близько дев'яносто днів, тобто три місяці. Багато разів довелося б мандрівникові переходити містками великі і малі річки. І вся ця земля, де така велика родина (майже 50 мільйонів чоловік), називається Україною. Україна — це наша суверенна, соборна держава, має п'яте місце за величиною та кількістю вселення в Європі. Ми пишаємося її багатствами: родючими чорноземами, природними ресурсами. Умій бачити, де ти потрібний своїй Вітчизні, народові... Не шкодуй себе для Батьківщини — це найбільша мудрість.

Саме в цьому контексті класовод розкриває вступне опорне поняття «Любов до Батьківщини» глибоке і стійке моральне почуття, що виявляється у внутрішній пристрасній самовіддачі, сердечній прив'язаності до рідної землі, де народився, виріс і вийшов у люди. Таке почуття виникає на основі глибокого внутрішнього переживання за долю своєї Вітчизни, переживання, що передає наше ставлення до того, що діється в Україні тепер, яке місце і яку роль вона займає у співдружності інших націй.

Любов до Батьківщини — це водночас й високе громадянське почуття. Громадянин України — то особа, що належить до постійного населення нашої держави і користується її захистом. Вона наділена сукупністю політичних та інших прав і обов'язків. Громадянами України є не тільки люди української національності, а й представники інших народів, що прийняли українське громадянство.

Розкриваючи зміст опорного поняття «Громадянин України», вчитель посилається на державний закон про громадянство, ілюструє це поняття на численних прикладах відданості громадянському обов'язку кращих синів українського народу, що загинули в катівнях або мужньо й сміливо перенесли багаторічні репресії, виборюючи право своєї Вітчизни на свободу й незалежність.

Засвоєння, зберігання і розвиток дітьми традицій і звичаїв українців та інших народів є важливим засобом зміцнення національної свідомості, згуртування і єдності всієї нашої нації і великої родини.

У формуванні цінностей школярів використовуються і засоби народного мистецтва та творчості. Саме з творів народної поезії розпочинається залучення дітей до словесного мистецтва, разом з чим здійснюються перші кроки розуміння найістотніших зв'язків та закономірностей людського буття, уявлення про красу. Тому з метою духовного розвитку школярів у процесі роботи над живим словом вчителі використовують матеріал українського фольклору.

Залучати учнів до мовленнєвої діяльності необхідно вже з першого класу. Тому пропонуємо деякі види вправ і завдань, які можуть бути використані на уроках або у гуртку виразного читання дітей молодшого шкільного віку.

— Як мама співала вам колискову? (Тихенько). Прочитайте колискову пошепки і дуже ніжно, але так, щоб Ті було чути слухачам. Стежте за диханням. Під час читання виділяйте, протягуючи, звуки (а), (у), голосом заколисуючи дитину.

Баю, баю, баю. Дровець нарубаю І в печі натоплю: Буде тепло в хаті, Буде дитя спати.

Атмосфера родинного затишку переносить тепло із світлиці у дитячі душі, наповнюючи їх спокоєм, щастям. До того ж теплі слова і прості звуки пісні ніжністю огортають дитяче серце, допомагають гостріше відчути силу материнської любові.

— Прочитайте колискову, починаючи з сильного звучання до найслабшого. Уявіть, що на останніх ряді пісні маля заснуло, не розбудіть його.

Український фольклор багатий на дитячі промови віншування, побажання. Саме вони можуть стають цікавим і корисним матеріалом на уроках народознавства. Наприклад:

Здоровенькі будьте,

Як бджілка у весну,

Що в поле летить — гуде,

А з поля летить — грає,

Як мак процвітає.

— Що зичили діти цим побажанням? (Бути праць витими, йти на роботу з натхненням, закінчувати працю з радістю, бути гарною людиною внутрішньо і зовні).

Подібні вправи акумулюють і демонструють традиційні цінності українців: добросовісна праця, повага до старших, здоров'я і добробут родини тощо. Школярі із задоволенням заучують побажання, віншування напам'ять, щоб здоровити ними рідних та знайомих у дні свят.

Невимушену обстановку, стійкий інтерес, увагу вихованців забезпечують українські народні ігри. Діти мають можливість навчатися відпочиваючи. Одночасно з вимогою дотримуватись правил гри педагог може ставити перед учнями різні завдання.

Яскраве позитивне емоційне піднесення під час роботи викликає у школярів бажання займатися виразним читанням, відповідальніше і уважніше ставитись до мистецтва живого слова в цілому.

Фольклор завдяки усному побутуванню володіє багатою палітрою зображальних засобів. Матеріал для занять художнім словом важливо підбирати із скарбниць народних, а особливо у період молодшого шкільного віку (1-2 класи), коли не всі твори дитячої літератури є для учнів зрозумілими і доступними у плані повного сприйняття і відтворення через призму мистецтва живого слова.

Формування цінностей засобами народознавства включає: позаурочну народознавчу виховну роботу з відродження українських національних традицій поваги та милосердя; фольклорно-етнографічні групи та експедиції школярів; створення народознавчих куточків, кімнат «Світлиця»; організацію клубів та гуртків з народознавства («Берегиня», «Сім криниць людяності»: криниця пам'яті, криниця-трудівниця, криниця народної мудрості, доброти, зелена криниця, криниця радості, богатирська; людинознавства, мистецтвознавства — «Джерело», «Духовність»), а також родинознавче виховання та благодійну діяльність.

У позакласній виховній роботі педагоги працюють за напрямами, визначеними у змісті народознавчого компонента. Це насамперед ознайомлення з історією рідного краю, вивчення усної народної творчості, вивчення та практичне застосування народних ігор, ознайомлення, дотримання обрядовості свого народу: вивчення календаря народних свят, звичаїв, традицій, обрядів; ознайомлення учнів з народними ремеслами; навчання готувати українські страви, складати меню правильного харчування в сім'ї тощо.

Практика показує неспроможність ізольованого (так званого функціонального) підходу, за яким слід проводити спеціальні заходи по кожному напряму. Життя підтвердило доцільність інтегративного підходу, що реалізує всі чи більшість напрямів виховання через будь-яку правильно інструментовану справу. Відтак позакласну народознавчу роботу слід будувати комплексно, її напрями інтегрувати.

Використовують такі форми організації позакласної народознавчої роботи з виховання цінностей [7]:

а) словесні (відверті розмови, сократівські бесіди, диспути, дискусії, зустрічі, усні журнали, тематичні вечори);

б) практичні (історико-краєзнавчі екскурсії, благодійні заходи, робота груп милосердя);

в) наочні (шкільні етнографічні музеї, світлиці, виставки, тематичні стенди).

До спеціальних форм (класні збори, диспути, тематиці вечори, свята, конкурси, творчі пошуки) належать [14]:

а) форми спільної пізнавальної діяльності (колективно-фронтальна, кооперативно-групова, диференційовано-групова, індивідуальна, парна);

б) форми моральної діяльності (пошук та вибір рішення у моральних ситуаціях, практична гуманістична діяльність);

в) форми спілкування (ділове, особисте, в парі, між парами, групове, міжгрупове).

Найбільш загальними формами є урочні (проведення нетрадиційних уроків народознавства в позаурочний час), позакласні, клубні, позашкільні заходи і робота за місцем проживання.

Продуктивними формами морального виховання виявилися такі [8]:

а) інформаційно-масові (дискусії, диспути, конференції, «філософський стіл», інтелектуальні аукціони, ринги, вечори з інтелектуальною тематикою, подорожі до джерел рідної культури та історії, «жива газета», створення книг з історії населеного пункту і про походження назв вулиць, створення альманахів з історії родоводу);

б) діяльнісно-практичні групові (творчі осередки з підготовки благодійних виступів, концертів та осередки допомоги самотнім за місцем проживання, групи милосердя, історико-краєзнавчі екскурси, етнографічні групи та фольклорні ансамблі, свята народного календаря, театр-експромт з вертепними дійствами, ляльковий театр, ігри, драматизації, шкільні світлиці, ярмарки творчих робіт та саморобок, народні ігри, огляди-конкурси, олімпіади, дискотеки);

в) інтегративні (шкільні клуби, вечорниці, КВК, фестивалі, асамблеї з проблем традицій та культури українського народу, гуртки кобзарського, сопілкарського мистецтва);

г) діалогічні (бесіда, міжрольове спілкування у підструктурі «учитель - учень», міжособистісне «учитель — учень», «учень — учень»);

д) індивідуальні (доручення, творчі завдання тощо);

є) етнографічні музеї, виставка дитячої творчості стенди, фотовиставки, галереї портретів народних героїв.

Реалізація шляхів, методів і форм організації діяльності школярів сприяє створенню під час народознавчої роботи нової виховної ситуації, що інтенсифікує розвиток морально цілісної гуманної особистості. У виховній роботі з народознавства створюється оптимальна база для позитивних змін у пізнавальній, емоційній та поведінковій сфері особистості учня, що забезпечує формування системи цінностей у школярів.

2.2 Авторські пропозиції

Аналіз теоретичної літератури, методичних розробок та результати власних спостережень дали нам змогу виділити фундаментальні принципи виховання загальнолюдських цінностей у школярів. Це такі принципи, як природовідповідності, культуровідповідності, етнізації, гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності і спадкоємності поколінь.

Принцип природовідповідності потребує врахування багатогранної і цілісної природи дитини, і не тільки її фізіологічних, психологічних, вікових і статевих особливостей, а й національних, регіональних. Коли в процесі навчання і виховання не зважають на природу дітей або зважають лише частково, це призводить до втрачених людьми, суспільством можливостей.

Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу у рідному для дитини культурному середовищі або наближеному до нього. Вироблені багатьма поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і справляють великий виховний вплив. Нехтувати традиціями і звичаями народу, які карбувалися віками, означає й далі плекати історичне безпам'ятство, національний нігілізм, яничарство, занепад моралі тощо. Реалізація принципу культуровідповідності передбачає розкриття змісту у народознавчому аспекті спрямованому на засвоєння учнями всього культурно-історичного шляху рідного та інших народів України і світу.

Принцип етнізації виховного процесу означає наповнення його національним змістом. Він покликаний увічнювати у підростаючих поколіннях специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, виховувати носіїв національної культури, продовжувачів справ батьків.

Принцип гуманізму утверджує високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і вияв своїх здібностей, гармонізацію відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо.

У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнем.

Принцип демократизму в освітньо-виховній системі покликаний забезпечити партнерські стосунки між учителем і учнем, утверджувати демократичні засади життєдіяльності дітей і молоді, можливості вільного волевиявлення, самодіяльності і самоутвердження особистості учня.

Принцип єдності сім'ї, школи і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги.

Принципи наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становлять серцевину змісту освіти і виховання, забезпечують неперервність виховного процесу від родинного дошкільного до вузівського. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх: завдяки чому формується цілісне світосприйняття. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.

Необхідно домогтися, щоб кожен учень володів українською мовою, знав історію і культуру українського народу. Треба створити умови, щоб кожен українець міг вивчати культуру, історію, традиції інших народів, які проживають в Україні.

Вихователь мусить організувати виховну, роботу таким чином, щоб вона була не нав'язливою, а мала вільний від тиску характер, сприяла самовихованню особистості. Це основа виховного процесу. Всяке цілеспрямоване виховання, в тому числі й національне, якщо воно не спирається на самовиховання, не підтримується останнім, дає низький результат.

Впровадження національної системи виховання передбачає також широку підготовку і перепідготовку відповідних кадрів вихователів і організаторів відповідно до потреб сьогодення.

Висновки

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась, заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання відроджується. Сучасна його модель враховує такі важливі особливості сьогодення, як перехід України від соціалістичних суспільних відносин до ринкових; національне відродження усіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови самостійної, незалежної держави.

Поняття «національне виховання» вбирає в себе всі названі особливості сучасного стану країни. По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним стосовно національного як загального. Державне виховання є найвагомішою складовою національного виховання, воно здійснюється державними установами, інститутами і т д., а загальнонаціональне діє і поза їх межами, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.

По-друге, в жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

І нарешті, національне виховання найбільш повно відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Формування національної самосвідомості передбачає: освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє, утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку. Формування ціннісної сфери школярів значною мірою забезпечують уроки народознавства в загальноосвітній школі.

Список використаної літератури

1. Бойко А. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій // Рідна школа. - 1999. - №10. - С 12-15.

2. Вишневський О. Основні засади концепції українського виховання / Матер. наук. - практ. конф. "Національне виховання молоді в навчальних закладах. - Львів, 1994. - С. 9-13.

3. Ігнатенко П.Р. Національна система виховання // Рад. школа. -1991.- №7.- С 47-52.

4. Концепція національного виховання // Рідна школа. - 1995. -№6.-С 18-25.

5. Куєвда В.Т. Традиційність як спосіб буття людини. — К.: Знання, 1998.— 23 с.

6. Культура і побут населення України / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко. — К.: Либідь, 1991. — 232 с

7. Мартинюк І.В. Національна система виховання: шляхи реалізації//Рідна школа. - 1994. - №3. -С. 13-17.

8. Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна школа. -2000. - №4.- С 6-13.

9. Стельмахович М.Т. Українська родинна педагогіка. — К.: ІСДО, 1996.-223 с.

10. Ступарик Б.М. Про мету національного виховання в Україні // Педагогіка і психологія. - 1996. - №2. - С 87-95.

11. Токаренко Л. Від народних джерел: виховання // Рідна школа.