РЕФЕРАТ

Проблема визначення ціннісних орієнтацій у науковій літературі

Базовим блоком дослідження нашої теми є поняття “ціннісні орієнтації”, своєрідна конструкція з слів “цінність” і “орієнтація”. Без чіткого уявлення про зміст цих понять неможливо вияснити сутність ціннісних орієнтацій, їх функцій і місця в структурі розвитку особистості.

На інтуїтивному рівні розуміння цінності, орієнтації і ціннісних орієнтацій не викликає особливих труднощів. Не важко уявити, що цінності – це продукти і об’єкти, які мають важливе значення для індивідуального і (чи) групового благополуччя, орієнтації – це спрямованість психіки на певні предмети і об’єкти, а ціннісні орієнтації – це певні переконання, що саме ці предмети і об’єкти є важливими чи правильними для задоволення тих чи інших індивідуальних та групових потреб, інтересів, до яких потрібно прагнути.

Поняття “ціннісні орієнтації” перебуває в тісному зв’язку з поняттям “цінність”. До проблеми цінностей зверталося багато найвідоміших авторів філософської і соціальної думки: Арістотель, Конфуцій, Т.Гоббс, Б.Спіноза, І.Кант, І.Бентам, Р.Лотце, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, Г.Коген, М.Гартман, М.Шелер, Ф.Ніцше, В.Соловйов, М.Бердяєв, М.Лосский, А.Тойнбі, П.Сорокін, В.Дільтей, Е.Дюркгейм, М.Вебер, У.Томас, Ф.Знанецькі, Т.Парсонс. Вивчення і аналіз літератури про ціннісні орієнтації показує, що в загальній і соціальній психології щодо індивідуальних цінностей, як і в філософії, етиці, мікросоціології щодо надособистісних цінностей, панує розмаїття підходів. Саме слово “цінність” використовується різними авторами в зовсім різних і навіть протилежних значеннях. Наявність у цінностях різних аспектів констатується ще в радянській енциклопедичній літературі [7].

Визначаючи поняття цінності Я.Щепанський писав, що цінністю можна називати будь-який матеріальний чи ідеальний предмет, ідею чи соціальний інститут, предмет реальний чи ідеальний, по відношенню до якого індивіди чи спільності виробляють установку поваги, приписують цьому предмету впливову роль в своєму житті і прагнення його досягнення відчувають як примушення. Цінності – це ті предмети чи стани речей, які гарантують індивідам і групам психічну рівновагу, дають задоволення, викликають почуття добре виконаного обов’язку, чи ті предмети, які необхідні для підтримки внутрішньої згуртованості групи. Цінністю є також досконалість в діяльності. Цінності, виступаючи в якості регуляторів людських дій дозволяють оцінювати чужі вчинки, служать основою оцінки соціальної придатності члена групи, а отже, впливають на соціальну ієрархію і на принципи соціального співжиття [2].

Останніми роками дедалі частіше не розмежовуються поняття “цінність” і “вартість”. Ця традиція слововжитку виходить з англомовних і німецькомовних культур, в яких цінність як основний елемент, фундамент культури інколи позначається тим самим словом, що і економічне поняття “вартість”. Яскравим прикладом цього є класичне визначення соціальної цінності У.Томасом і Ф.Знанецьким як будь-якого факту, що має доступний для членів певної соціальної групи емпіричний зміст і значення, виходячи з яких він є або може стати об’єктом діяльності [3]. Факт підміни поняття “цінність” поняттям “вартість” пояснюється тим, що зріс доступ до західноєвропейської літератури і в тому числі до творів мислителів з української діаспори, в яких закріпився саме такий спосіб позначення цього поняття. Парадигма цінності, орієнтації та ціннісної орієнтації, з якої ми розпочали аналіз є узагальненням визначення цих понять експериментальною групою студентів, що засвідчує практичний підхід молоді до теоретичних проблем. Витоки такого підходу Г.П.Вижлєцов знаходить в творчості Т.Гоббса, який першим поставив питання про суб’єктивність, відмінність цінностей, адже “те, що одна людина називає мудрістю, друга називає страхом; одна називає жорстокістю, а друга – справедливістю… тощо” [4]. Цінність людини, за Гоббсом, подібна до всіх інших речей, це її ціна, тобто вона заслуговує стільки, скільки можна дати за користування її силою, і тому є річчю не абсолютною, а як і така, що залежить від нужди в ній і оцінки з боку іншої людини що залежить від нужди в ній і оцінки з боку іншої людини. Тут аж ніяк не знаходить підтвердження думка, що цінність – благо, яке існує заради нього самого .

За логікою І.Е.Бекешкиної соціальні цінності – це цілі високого рівня узагальнення. “Це – життєві, моральні та естетичні імперативи (тобто вимоги), які вироблені людською культурою і визнаються в суспільстві як загальнозначущі” .

Підґрунтя для постановки проблеми цінностей заклав І.Кант, показавши істотну відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами.

Для вчення Канта характерною є автономність моральних цінностей; мораль існує в розумі і з неї виникає ціль, яка сама по собі має “абсолютну цінність” – особистість кожної окремої людини. Усе інше є відносною цінністю, як засоби досягнення цілі . Проте предметом вивчення цінності стали з часу проголошення Ф.Ніцше принципу переоцінки всіх цінностей. У визначенні Ніцше “цінність – це найвища кількість влади, яку людина в стані собі засвоїти” . Він розкрив відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. “І справді, - пише В.Г.Нестеренко, - один і той самий предмет, одна і та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може й не мати цінності... Цінність є змішаною, “необов’язковою” й разом з тим стало приналежною, “обов’язковою” визначеністю предмета. То що ж тоді таке цінність?” І далі визначивши поняття “смисл” як точки поєднання людини зі світом, Нестеренко визначає цінності як узагальнені смисли, незалежно від ступеня їх узагальненості .

Одна з найпоширеніших дефініцій цінності визначає її як суб’єктивну значущість певних явищ реальності з точки зору людини, суспільства та їх потреб. Чим же цінність в такому разі відрізняється від простої корисності – запитує В.Малахов. Відповідь напрошується сама собою. Нічим, адже все замикається на власних потребах людського суб’єкта. Щодо ставлення до інших як до рівнопорядкових собі суб’єктів, то відповіді це визначення цінності не дає.

Соціологи Девід Джері і Джулія Джері визначають цінності (англ. – values) як етичні ідеали і переконання та основні переконання і цілі окремої особи або суспільства. Вони зазначають, що цей термін дуже часто використовується для виявлення відмінності “... наукового знання від “цінностей”, особливо там, де “етичні” ідеали, повинність і т.д. не приймаються як “наукові” чи здатні коли-небудь стати такими” Щодо розкриття сутності поняття “цінність” у психологічній науковій літературі, то дуже слушним є зауваження російського психолога Ф.Ю.Василюка, який наприкінці 90-х років писав: “Коли знайомишся з спробами психологічної науки, відповісти на питання, що є цінність, часто складається враження, що головне прагнення цих спроб – звільнитися від цінності як самостійної категорії і звести її до емоційної значущості, норми, установки і таке інше. Але цінність очевидно не вміщується у вузькі рамки цих понять, у ній приховується якась таємниця” . І все ж до проблем цінностей, ціннісних орієнтацій чи то спрямованості особистості зверталися такі психологи як В.Вундт, К.Левін, А.Мейнонг, Й.Крейбиг, Б.Скіннер, Дж.Роттер, З.Фройд, А.Адлер, К.Хорні, Е.Фромм, К.Роджерс, А.Маслоу, Г.Оллпорт, В.Франкл, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтєв, Б.Г.Ананьєв, Д.М.Узнадзе, Л.І.Божович, Г.С.Костюк, В.М.Мясищев, Л.С.Виготський, В.О.Ядов, І.С.Кон, Б.Д.Паригін, Г.М.Андреєва, В.С.Мухіна, О.О.Бодалєв, Г.Г.Ділігенський, Ф.Ю.Василюк, Б.С.Братусь, Б.В.Зейгарник, Д.О.Леонтьєв, О.Г.Асмолов і багато інших.

Відомий американський психолог Артур Ребер, термін “цінність” розкриває в трьох значеннях.

У першому – як якість чи властивість предмета, яка робить його корисним і бажаним. Він звертає увагу на прагматичний аспект, що домислюється у цьому визначенні – цінність предмета визначається його роллю в соціальній взаємодії, а сам по собі предмет не має ніякої цінності.

Друге – характеризує цінність як абстрактний і загальний принцип, відносно моделей поведінки в межах певної культури чи суспільства, який, через процес соціалізації, члени цього суспільства розглядають як дуже значущий. Це соціальні цінності. Вони формують центральні принципи, навколо яких можуть інтегруватися індивідуальні і соціальні цілі. Класичні приклади – свобода, справедливість, освіта тощо.

Третє тлумачення цінності відноситься до сфери економіки. Цінність – чиста вартість предмета, яка визначається тим, що за нього можна одержати в обмін на інші товари чи деякі засоби розрахунків, зазвичай гроші. Це значення, об’єднане першим значенням, дуже близьке до значення терміну корисності.

Класифікація цінностей характеризується значним розмаїттям. В філософській і психологічній літературі зустрічається опис таких ієрархій головних цінностей: діонісійської, в центрі якої зручності життя, комфорт і споживання; геркулесівської – владарювання; прометеївської – альтруїзм; апполонічної – пізнання, творчість; сократівської – самопізнання, саморозвиток і самовдосконалення.

В марксистській традиції цінності класифікували за рівнем суспільного буття і суспільної свідомості. За таким принципом в 60-х роках побудована ієрархія цінностей В.П.Тугаріновим, який відзначав, що цінності є благами життя і культури людей певного суспільства чи класу в якості дійсності чи ідеалу і поділяє їх на матеріальні, соціально-політичні та духовні.

В цей же час з’явилася класифікація цінностей за відношенням до людини, до її потреб і відповідний поділ на цінності предметні і цінності свідомості, або ціннісні уявлення.

В соціологічному аспекті цінності типологізуються як регулятори діяльності. Наприклад, болгарський дослідник цієї проблеми В.Момов поділяв цінності на існуючі чи наявні, актуальні та цільові чи мислительні, бажані, можливі. Серед цільових він виділяв цінності-ідеали, цінності-бажання і нормативні цінності.

Австрійський культуролог, психолог і політолог В.Краус систематизує колись, як він пише, загальновизнані, а тепер забуті цінності (“зневажені ідеали”) за такою схемою: засадничі або первісні цінності, необхідні й важливі для всіх людей – здоров’я, харчування, мир, безпека, тепло, любов; вторинні цінності – свобода, правдивість, повнота життя, освіта, мистецтво, краса, вигоди, комфорт, насолода життям; найвищі цінності, що складають сенс життя – допомога своєму найближчому оточенню, допомога ширшому колу людей, естетизація власного і довколишнього життя, діяльна участь у розбудові цивілізації, пізнання і споглядання, релігійне переживання, Бог.

За Е.Фроммом “цінним або благом є все, що сприяє розгортанню людських здатностей і підтримці життя”. Поділивши цінності на дві групи – офіційні і фактичні, він наголошує, що і перші і другі мають свою структуру та ієрархію, в якій певні вищі цінності детермінують інші як необхідні умови, кореляти свого здійснення.

Е.Фромм зазначає, що традиційно основою цінностей визначали Божественний авторитет, що цінності опираються на одкровення і є орієнтаціями тих, хто вірить у джерело одкровення, яким у західній традиції є Бог.

Серед моделей, які не визнають Божественного авторитету Фромм називає: 1) концепцію повного релятивізму, яка проголошує “всі цінності особистою справою кожного і які поза особою не мають ніяких підстав”; 2) концепцію внутрішньої притаманності цінностей суспільству, за якою найвищими цінностями і обов’язковими для кожної особи є усі норми, які сприяють виживанню цього конкретного суспільства. “З цієї точки зору етичні норми є тотожними суспільним нормам, а суспільні норми слугують увічненню всякого суспільства – з його кривдами та протиріччями; 3) концепцію, пов’язану з “біологічно іманентними цінностями”, спільними для тварин і людей. Відмічаючи слабкі сторони цієї концепції Е.Фромм наголошує, що “біологічно іманентні ціннісні системи нерідко призводять до результатів прямо протилежних гуманістично орієнтованій системі”.

Психологічний підхід до класифікації цінностей характеризується поділом їх на термінальні чи Т-цінності, цінності-цілі та інструментальні чи І-цінності, цінності-засоби для досягнення цілей. Основоположником цього підходу був американський психолог М.Рокич. Експериментальна перевірка такого поділу, проведена під керівництвом В.А.Ядова, підтвердила його слушність .

Характерною особливістю сучасного етапу психологічних досліджень є прагнення виробити спільне, єдине визначення поняття “цінність”, в якому б знайшли своє місце різноманітні його тлумачення.

Для реалізації цієї задумки Д.О.Леонтьєв (1996) застосовує демензіональний метод, яким користувався В.Франкл, демонструючи відносини між різними аспектами людського буття. Уявімо собі, говорить В.Франкл, підручник, на сторінках якого викладені різні теорії, які не можна між собою співставити, припустимо, особистості. Символічно це можна зобразити у вигляді розкритої книжки, на одній сторінці якої накреслено квадрат, а на другій коло. Між ними важко знайти зв’язок – адже задача на квадратуру кола, як відомо не вирішується. Але візьмімо цю книжку, продовжує Франкл, і розташуймо ці сторінки під прямим кутом одну до одної, щоб вони лежали на двох перпендикулярних площинах, що пересікаються в районі спинки книжки. Тоді можна без особливих зусиль уявити тримірну фігуру, проекція якої на одну площину (сторінку) утворює коло, а проекція на другу, перпендикулярну до неї, утворює квадрат. Цією фігурою буде циліндр з висотою, рівною діаметрові основи. Якщо побудувати спільний простір різних визначень і побачити за різними поглядами окремі проекції складного багатомірного об’єкту, яким, поза будь-яким сумнівом, є цінність, то задача, таким чином, вирішується, - робить висновок Д.Леонтьєв.

Вибудувавши простір з шести опозицій для розуміння цінності Д.Леонтьєв визначає три основних форми їх існування. Перша (головна) – суспільні ідеали, вироблені суспільною свідомістю і присутні в ній узагальнення уявлень про досконалість в різних сферах суспільного життя. При цьому автор наголошує, що цінності як суспільні ідеали не зводяться до суб’єктивних уявлень, а перш за все відображають практичний досвід життєдіяльності конкретного соціуму. Він закликає відрізняти реальні цінності соціуму від ідеалів, сформульованих у вигляді ідеологічних конструкцій.

Друга форма – предметно втілені цінності як зафіксовані в культурі ціннісні ідеали. Характер цих цінностей відносний, бо визначається, конкретно-історичним характером тих суспільних відносин, відображенням яких є ціннісні ідеали і предметно-втілені цінності.

Третя форма – особистісні цінності як модель, що скеровує і упорядковує життя особистості, спонукає особистість до предметного втілення в своїй поведінці і діяльності суспільно-ціннісних ідеалів.

Якби Д.О.Леонтьєв не зауважив, що ці три форми переходять одна в одну, які “спрощено можна уявити таким чином: суспільні ідеали засвоюються особистістю і починають спонукати її активність в якості “моделей належного”, в процесі якої відбувається предметне втілення цих моделей: предметно втілені цінності в свою чергу стають основою для формування суспільних ідеалів і т.д. по нескінченній спіралі”, то склалося б враження про ще одну класифікацію цінностей. Це ж зауваження і пояснення автором його розуміння поняття “суспільне” як групове дозволяє визначити цінності як сукупність прийнятних для групи ідеалів, які засвоюються особистістю і спонукають її активність, в процесі якої відбувається їх предметне втілення.

В гуманітарній і соціальній літературі орієнтації також класифікуються неоднозначно. Так, Ю.Козелецький, виходячи із свободи – однієї з головних цінностей, - називає далеко не спекулятивним розподіл людей на таких, котрі характеризуються “охоронною” та “трансгресивною” орієнтацією. Перші орієнтуються на цінності, які забезпечують збереження їх життя в статичному стані. Свобода вибору для них немає великого значення. Другі орієнтуються на свободу і творчість як основні цінності, на індивідуальну владу з метою покращення добробуту.

В концепції людської природи і характеру, розробленій Е.Фроммом [197], аналізується структура характеру дорослих за їх орієнтаціями. До неплідних орієнтацій він відносить рецептивну (беручу), експлуататорську (оволодіваючу), користолюбну (зберігаючу), ринкову (обмінювальну). Перша спрямована на зовнішнє джерело благ, на одержання бажаного (матеріального і духовного), пасивно опираючись на інших людей, особистісні авторитети. Друга орієнтація, подібно рецептивній, ґрунтується на відчутті, що джерело всіх благ знаходиться зовні і нічого не можна створити самому. Відмінність між першими двома орієнтаціями, проте, в тому, що експлуататорський тип не надіється отримати будь-що від інших в дарунок, а забирає в них силою чи хитрощами. Поширюється це на всі сфери дії. Користолюбна орієнтація виходить з відчуття, що із зовнішнього світу мало нового візьмеш, все можна нажити економністю, скупістю. Орієнтацію на формування в особі рис, які користуються попитом в інших, Е.Фромм називає ринковою. Тут головне уміння подати себе як необхідний товар.

Кожна з перших трьох орієнтацій має одну спільну властивість – одну з форм людських установок, яка, домінуючи в людині, є специфічною для неї і її характеризує. Ринкова ж орієнтація характеризується змінюваністю установок, що складає єдину перманетну властивість цієї орієнтації.

Е.Фромм підкреслює, що всі орієнтації мають своє місце в людській життєдіяльності, а домінування тієї чи іншої в більшій мірі залежить від особливостей культури, в якій людина живе. Він висуває гіпотезу, що соціальні умови сприяють тому, щоб ті чи інші орієнтації переважали. Значення аналізу взаємозв’язку орієнтації людини з соціальною структурою неоднозначне: по-перше, він допомагає зрозуміти деякі з найбільш важливих чинників формування характеру; по-друге - розкриває роль специфічних орієнтацій як могутніх емоційних чинників, дію яких потрібно знати, щоб зрозуміти функціонування суспільства.

Враховуючи загальне визнання впливу культури на особистість Е.Фромм відзначає, що це не просто вплив культурних моделей і соціальних інститутів на індивіда, а “штамповка” індивіда за зразком відносин, прийнятих між людьми.

Плідна орієнтація, за Е.Фроммом, чи продуктивна – за Г.Блюмом, характеризується як здатність людини використовувати свої сили і реалізовувати закладені в особі можливості. Це орієнтація на свободу і незалежність, діяльність, мудрість і творчість, на любов як турботу, відповідальність, повагу і знання, на самопізнання і самореалізацію.

Аналіз психологічної наукової літератури з проблем ціннісних орієнтацій станом на середину 90-х років найбільш повно зроблено в дисертаційних дослідженнях А.Л.Свєтличного і Н.І.Фролової . Автори наголошують на розмаїтті підходів щодо визначення понять “цінність” і “ціннісні орієнтації”, аналізують розкриття проблем цінностей у вітчизняній психології. Особливу увагу А.Л.Свєтлічного привернули парадигми В.О.Ядова, І.О.Мартинюка, Б.С.Братуся, Г.Є.Залєсского, Ф.Ю.Василюка. Його аналіз досліджень ціннісних орієнтацій у зарубіжній психології має критичний характер. В роботі не cпостерігається мета вибору дефініцій, яка складала б теоретико-методологічну основу дослідження ціннісних орієнтацій. Н.І.Фролова, досліджуючи психологічний аспект трансформації системи ціннісних орієнтацій на зламних етапах розвитку суспільства, підкреслює, що в працях Г.Оллпорта, Ф.Вернона, Г.Линдзі та інших зарубіжних авторів наголошується на ролі інтересів особистості в процесі формування її ціннісних орієнтацій і недооцінюється роль соціальних факторів у цьому процесі. Ціннісні орієнтації вона визначає за Г.Я.Головних як засіб диференціації індивідуумом об’єктів оточуючого світу за їх значущістю.

Науково-теоретичному аналізу проблеми вивчення цінностей та ціннісних орієнтацій присвятила спеціальний параграф сучасна дослідниця ціннісних орієнтацій студентської молоді М.В. Шевчук. Проаналізувавши погляди щодо цінностей і ціннісних орієнтацій М.Й.Боришевського, О.Г. Здравомислова, Д.О.Леонтьєва, Є.Ф.Майорової, Є.А.Подольської, а також відповідні положення теорії установки Д.М.Узнадзе, концепцій відношень М.М.Мясищева і спрямованості О.М.Леонтьєва та С.Л.Рубінштейна, вона зробила правомірний висновок, що “вивчення ціннісно-смислової сфери сьогодні базується на положеннях теорії “установки” Д.М. Узнадзе, теорії “відношень” В.М.Мясищева, теорії діяльності О.М.Леонтьєва” ]. М.В.Шевчук визначає цінність як одну з форм суспільних відносин, як поняття, що фіксує позитивне чи негативне значення певного суб’єкта чи явища, а ціннісні орієнтації – як відносно стійку спрямованість потреби особистості на певну групу цінностей.

Ще в першій половині 80-х років ґрунтовне дослідження ціннісних орієнтацій провів український соціолог В.Л.Оссовський. Термін “ціннісна орієнтація” в його дослідженні доповнює термін “цінність”, акцентує свою увагу на його динамічному аспекті. Він пише: “В цій функції термін “ціннісна орієнтація” служить для: 1) виділення певної вищої (термінальної, у відповідності з термінологією М.Рокіча) цінності, відповідно з станом соціального досвіду; 2) інтерпретації цієї вищої цінності, характерної для конкретного суспільства; 3) організації навколо цієї цінності комплексу когерентних відносно неї цінностей; 4) акцентування найважливіших властивостей цих цінностей. Таким чином, ціннісна орієнтація служить інструментом дослідження цінностей, специфічного розуміння їх мотиваційної і системостворюючої сили, домінуючих тенденцій соціального оцінювання, його стандартів”. Провівши аналіз різних підходів до визначення змісту поняття “цінність” в межах соціологічних і філософських концепцій, автор виділяє два аспекти її існування як соціального феномену. Перший він називає “цінності-норми”, а другий “цінності-об’єкти”. Перший - це існування цінностей як елементів культури, котрі гарантують, забезпечують інтерес суспільства або його підсистем (груп, верств, соціальних категорій і т. ін.). Другий – це існування цінностей як об’єктів зацікавленості окремих суб’єктів.

З сучасної української соціологічної літератури найобгрунтованішим є визначення ціннісних орієнтацій сформульоване В.Є.Хмелько . Виходячи з диспозиційної концепції В.О.Ядова, ціннісні орієнтації – автор називає – особистісними орієнтаціями стосовно цінностей загальнолюдських, національних, класових, професійних і т.ін.; тривкими диспозиціями, що регулюють загальну спрямованість діяльності людини стосовно таких цінностей та інших об’єктів високої соціальної значущості; складові вищих рівнів у диспозиційній структурі спрямованості особистості. Тут же розкрито рівні ціннісних орієнтацій і їх підсистеми – когнітивну та емотивну.

Російський психолог С.С.Бубнова виділяє три ієрархічні рівні в системі ціннісних орієнтацій особи. До першого рівня вона відносить абстрактні, найбільш узагальнені духовні, соціальні і матеріальні цінності. Духовні цінності, в свою чергу, диференціюються на пізнавальні, естетичні, гуманістичні та інші, соціальні – на цінності соціальної поваги, соціальних досягнень, соціальної активності і т.д. Другий рівень, з точки зору автора, це цінності, що закріплюються в життєдіяльності і проявляються як властивості особи, а третій – характерні способи поведінки особи як засоби реалізації і закріплення цінностей-властивостей.

В основі цієї теоретичної моделі міститься думка Б.Ф.Ломова, що ціннісні орієнтації, як і будь-яку психологічну систему, можна уявити як багатомірний динамічний простір, кожний вимір якого відповідає певному видові суспільних відносин і для кожної особи по-різному важить .

Для опису психології особистості відомий сучасний український психолог І.Д.Бех використовує поняття “особистісні цінності”, “що відображає факт включення суб’єкта у соціальні зв’язки та відношення, і трактує людину як соціокультурну реальність. Точніше, поняття “особистісні цінності” зв’язується з освоєнням конкретними індивідами суспільних цінностей, а значить, за ним закріплюється значущість, особистісний смисл для людини певних об’єктів, подій, явищ тощо. Далі автор відзначає, що вони виступають унормованими утвореннями, як приписи чи заборони, котрі задають повинну, необхідну чи бажану поведінку, або у вигляді ідеалу, зразка для наслідування. Виходячи з цілей психології виховання, І.Д.Бех пропонує під особистісними цінностями людини розуміти усвідомлені смислові утворення особистості й пояснює сутність особистісного смислу.

Ще з початку 60-х в зарубіжній психології дуже авторитетною стала теоретико-методологічна парадигма Ф.Клакхона та Ф.Стродбека. За їх визначенням, – пише Н.М.Лебедєва, – ціннісні орієнтації – це складні, певним чином згруповані принципи, котрі надають злагодженості і спрямованості різноманітним мотивам людського мислення і діяльності в ході вирішення спільних людських проблем. Вони виділяють п’ять основних проблем, які є спільними для всіх людей, але вирішуються в межах певної культури на основі її базових цінностей. Це такі проблеми: 1) відношення до людської природи; 2) відношення людини до природи і надприродного світу; 3) відношення людини до часу; 4) спрямованість людської діяльності; 5) відношення людини до інших людей.

Дефініції ціннісних орієнтацій, які переважають в російськомовній психологічній літературі, мають дещо інший зміст. По-перше, вони визначаються як ідеологічні, політичні, естетичні та інші основи оцінок суб’єктом оточуючої дійсності і орієнтації в ній, і по-друге, як спосіб диференціації об’єктів за їх значущістю.

Посилаючись на два перших джерела, М.Ф.Головатий формулює таке визначення: “Ціннісні орієнтації (або рідше – переваги) – це певна сукупність ієрархічно зв’язаних між собою цінностей, які задають людині спрямованість її життєдіяльності”. Як бачимо і в цьому визначенні все замикається на потребах людської особи, простої корисності. І тут цінності та ціннісні орієнтації ототожнюються. Взагалі, як зазначає М.С.Яницький, теоретичні концепції другої половини ХХ ст. і, перш за все, вітчизняна традиція розкривають психологічну природу цінностей через практично тотожні поняття “ціннісні орієнтації особистості” і “особистісні цінності”, які відрізняються, по суті, лише віднесенням цінностей швидше до мотиваційної чи смислової сфери . Проте ще Аристотель, ввівши в філософську думку термін “ціниме”, таким назвав “божественні” душу і розум, а хвалимим – оцінені блага і блага-можливості, які можуть використовуватися для добра чи зла. Таким чином, він розрізняв ті утворення, які тепер іменуються цінностями та ціннісними орієнтаціями.

Цінність, за Ф.Ю.Василюком, це не предмет бажання чи потреби особи, не мотив, який завжди чийсь. Цінність, по-перше, може бути спільна “наша”, а, по-друге, і в інтрапсихічному просторі, всередині особистості, вона виконує не диференціюючі, а інтегруючі, збираючі, “оцільнюючі” функції. Цінність стабільна, стійка, надситуаційна. “Цінність – часто невидимий магнітний полюс... Джерело в цінності внутрішнє. Вона – об’єктивна... Зустріч з цінністю вимагає постійно відновлюваного зусилля” .

Таким чином, проведений аналіз наукової літератури з питання визначення ціннісних орієнтацій показує, що категорії “цінність” і “ціннісні орієнтації” є спільними для філософії, соціології, психології та інших гуманітарних і соціальних наук. Природно, що єдиного визначення немає і бути не може, адже кожна наука досліджує свій аспект цінностей і ціннісних орієнтацій. Проте, можна зробити припущення, що цінності людини є основною максимою в структурі її особистості, індивідуально інтегрованою частиною духовних загальнолюдських принципів, а ціннісні орієнтації – психологічним утворенням, котре визначає цю особистісну частину, тобто цінності можна визначити як духовні загальнолюдські принципи, які є складовою особистості людини, як загальну, основну максиму, фундаментальну правду, а ціннісні орієнтації як певні переконання особистості щодо їх важливості, правильності, необхідності прагнення до них.

Для глибшого розуміння сутності цінностей і ціннісних орієнтацій доцільно проаналізувати теоретико-методологічні засади структури особистості та функцій і місця в ній ціннісних орієнтацій.

ціннісний орієнтація особистість