1

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Реферат

ІСТОРІЯ СОЦАЛЬНОЇ РОБОТИ XVII-XX ст.

Запоріжжя, 2010

ПЛАН:

1. Період церковної благодійності.

2. Поширення християнства в Київській Русі.

3. Епоха Відродження.

4. Державна система захисту нужденних.

5. Система соціального забезпечення після Великої Вітчизняної Війни.

6. Новий етап реформування соціальної політики України в сучасних умовах.

1. Період церковної благодійності

Серед багатьох рис, притаманних різним народам, спільними є насамперед співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Ці людські якості існують віддавна, змінюючи з часом форми й способи вираження. Вони притаманні і слов’янам.

Період церковної благодійності, що розпочався з прийняттям християнства у 988 році, - один із найтриваліших в історії Україні. Самобутній характер наших попередників формувався задовго до введення християнства в Київській Русі. У нашій країні християнство модернізувалося, пристосувало свої догмати до уявлень східних слов’ян про добро і зло, богів-покровителів й інші надприродні сили та земні явища. Вчення церкви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучне зі слов’янською духовністю і сприяло поширенню цього вчення серед нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль і в історичному розвитку нашого народу, у тому числі у поширенні благодійності. Таку саму місію виконували й інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідували гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п’яти своїх стовпів розглядає обов’язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що “матір’ю філантропії є релігія”. [1, 42-43]

Із запровадженням візантійської релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої – філософія любові до ближнього.

“Полюби ближнього твого, як самого себе” –ця формула визначала сутність вчинку індивіда. Основними об’єктами допомоги були хворі, жебраки, вдови, сироти. Виникли законодавчі акти, що регулювали соціальну підтримку різних категорій населення. До найдавніших правових документів такого роду належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. З’явились нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.

2. Поширення християнства в Київській Русі

У розвитку процесу соціальної підтримки нужденних, на яку помітний вплив справляли князі, дослідники розподіляють два етапи. Перший пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається періодом, що бере початок із часу хрещення Русі й до другої половини XIIст. – утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослав’янських земель.

Характерною особливістю соціальної допомоги в Київській Русі було роздавання милостині всім, хто просить. Ніякі дослідження реальної потреби злидарів не проводились, оскільки це було заборонено вченням святих отців.

Існували три основні форми княжої благодійності:

1. роздавання милостині;

2. харчування при княжому дворі;

3. розвезення продуктів для злидарів.

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини положення релігійного вчення. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир,за свідченням літопису, велів “усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, питво і гроші з казни”.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав Устав (або закон), в якому, згідно з релігійними настановами, доручив духовенству і церковним структурам опікуватися і наглядати за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких. Князь Володимир постановив разом із митрополитом Львом віддавати десятину з усього майна бідним, сиротам, немічним, престарілим та іншим категоріям нужденних. Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богаділень, перших лікарень. В історичних пам’ятках згадуються й інші добродійні князі – Ярослав Мудрий, який уславився складанням першого письмового руського зведення законів – “Руської Правди”, Володимир Мономах, котрий, за свідченням сучасників, роздавав предмети першої необхідності обома руками. У створеному ним “Повчанні дітям” висвітлено теоретичні аспекти соціальної допомоги. Приводом для написання твору стала зустріч із послами від братів, які схиляли його приєднатися до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і, залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму Святого письма лягли в основу його “Повчання”. У результаті вийшли грунтовні настанови, як жити відповідно до заповідей Божих, головними з яких є каяття, сльози і милостиня. Володимир Мономах закликав понад усе убогих не забувати, при першій нагоді годувати їх, за права вдів піклуватися..., милостиню творити не скудну (щедру), бо то є початок всякого добра.

Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його Ганна Всеволодівна, заснувала в Кієві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й вчила їх читати, писати, опановувати ремесла.

І все ж княжа благодійність у Древній Руси не переступила меж приватної опіки. Найважливішими її рисами були:

1. Княжа доброчинність грунтувалась на особистому бажанні правителя, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов’зком, а правом князя. Доброчинність існувала як риса, варта наслідування.

3. Допомога князів була епізодичною, не мала чіткої системи.

4. Княжа влада мирилася з фактом існування злидарства, дивлячись на нього як на необхідний, посланий Богом хрест. Сама при цьому виступала в ролі приватного благодійника.

У другій половині XII ст. княжа допомога і захист поступово витісняються монастирською і церковною опікою. В X-XIII ст. церковна практика допомоги бідним поширювалась не тільки через монастирі, а й через парафії. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. В ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Парафії не обмежувалися тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку бідних від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання.

Проте благодійність у Київській Русі мала не лише позитивні сторони, вона в решті-решт, призвела до гострих соціальних проблем. Жебрацтво і злидарство розглядались у державі як свого роду необхідність; убогість, згідно з давніми уявленнями, входила у плани Господні, оскільки надавала можливість тим, хто подає милостиню, здійснити благодійну справу і тим самим полегшити своє існуваня на шляху до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрослося до розмірів великого громадського лиха. Монастирі та княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали натовпи ледарів, які знаходили тут поживу. При багатих княжих дворах з’явилися навіть особливі групи постійних жебраків. [2, 16-17]

Тенденціі розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і суспільний розвиток нашого народу загалом, монголо-татарським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план у збереженні та об’єднанні духовних сил народу об’єктивно висунулася православна церква. Вона стала водночас єдиним притулком для убогих, старців, немічних. Церква й монастирі перебрали на себе всі благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики ), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про тих, хто її потребував. [1, 44]

Незважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, традиції благодійницької діяльності, закладені з часів Київської Русі, не були забуті.

3. Епоха Відродження

Варто зазначити, що єпоха українського Відродження (друга половина XV-XVIIст. ) в історії соціальної роботи збігається з періодом церковно-державної благодійності.

Значну соціальну допомогу нужденним у вказаний період продовжували надавати церкви та монастирі. Крім релігійної й просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старим людям, осиротілим, потерпілим від лиха.

Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні біля церков влаштовувались громадські обіди, обдаровування калік, сиріт тощо.

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Керівники громади мусили організувати притулок для убогих. З цією метою використовувались або вільні хати або спеціальні будинки.

Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав внаслідок лиха, надавали одяг, харчі, насіння та будівельні матеріали.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства: вони допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, шпиталі, оберігали пам’тки історії, культури, викуповували бранців із татарсько-турецької неволі. У відкритих ними школах виховували молодь у дусі людинолюбства, побожності, милосердя. [2, 18]

Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південноруських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Надніпрянщині після революції 1648 року, була соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, здобути козацьких прав і свобод. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними.

По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. Одинокі козаки жили у бурдюках, які завжди і для всіх були відкриті. Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні.

Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької верхівки спонукало її до благодійництва. Не тільки гетьмани, а й полковники, козацька старшина будували церкви, монастирі, шкільні споруди. Великим покровителем української церкви, меценатом і захисником прав народних мас був гетьман Іван Мазепа.

У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна ) при збереженні та заохоченні, філантропічної функції церкви. Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Вперше Є. Славинецький розглядає “людей Церкви” ( злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але і як ледарів, що спекулюють на доюрих почуттях християн. Для того, аби професійне жебрацтво не поширювалось, автор запропонував молодим і здоровим надавати роботу, а для немічних і убогих організовувати спеціальні заклади. Кошти на їх створення має надавати духовенство, суспільство має надавати організовану допомогу через братства милосердя.

Членами “братства” стають добровільно і відповідно до своїх можливостей надають посильну допомогу. Одні фінансують, інші вислуховують нужденних, щоб з’ясувати потреби, треті допомагають порадою.

4. Державна система захисту нужденних

На межі XVII-XVIIIст. З’явилися перші проекти заміни мирської опіки на цивілізовані форми суспільної опіки.

В міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість

починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича (1682р.). [1, 47]

Друга половина XVII-XVIII ст. характеризувалася переходом до державної системи захисту нужденних. Перші кроки по її створенню були зроблені за Івана IV (Грозного), проте саме в період правління Петра І утвердилися державно-адміністративні підходи до суспільної та приватної опіки. Держава законодавчо втрутилась у справи церкви, підпорядкувавши її своєму впливові (1721-1724 рр.), обмежила, а в окремі періоди фактично призупинила використання монастирів як закладів соціального піклування. Практично до 60-х років XIX ст. церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи. За правління Петра І було розпочато не лише секуляризацію церковної та монастирської власності (в Україні проведено в 1786-1788 рр.), а й здійснено переоцінку загальнолюдських цінностей. Якщо раніше убога людина мала статус святенності, то тепер критерієм, що визначав нову теорію допомоги, стала здатність приносити користь суспільству. Саме з цих позицій починають розглядати проблеми бідності, активізується боротьба з професійним жебрацтвом.

Державне управління соціальною допомогою за царювання Петра І поділяється на три головні етапи: приказний(1682-1709 рр.); губернський (1710-1718 рр.); колезький (1719-1725 рр.).

Основи системного підходу до соціальної допомоги почали виявлятися вже наприкінці XVIII ст. з прийняттям законодавства про губернії (1775 р.). Катериною ІІ були спеціально створені органи-Прикази суспільної опіки, які охоплювали як інститути підтримки, так й інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні. [2, 20]

Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського (згодом він став академіком), який наприкінці XVIII ст. допомогав полоненим і цівільному населенню без поділу на “своїх” і “чужих”. Відомий хірург М. Пірогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації “Суспільна користь” розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цівільному населенню. У Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров’ї та інших містах.[1, 48]

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розпадом феодально-кріпосницької системи. У цей період дуже гостро стало питання підтримки нужденних. Систему соціального захисту представляли прикази суспільоної опіки, які створювались у кожній губернії під головуванням цивільного губернатора. З 1810 року прикази перейшли під юрисдикцію Міністерства поліцїї, пізніше- Міністерства внутрішніх справ. Окрім того, соціальну допомогу надавали міські магістрати, дідичі (поміщики) у кріпацьких селах та війти (старости) у поселеннях з вільним населенням. Церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи.

У другій половині XIX cт. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишились за Міністерством внутрішніх справ; у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка закладів опіки (на кінець XIX cт.) поступово набуває систематичного характеру. Згодом виявляються нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребували загального та амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдат, призваних на дійсну службу. Згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголиків.

Земська система опіки була більш мобільною і прогресивною. До її компетенції входили такі питання: розвиток освіти і запровадження всезагального навчання; опіка безпритульних дітей; організація медичного обслуговування; профілактика зубожіння; організація громадських робіт; соціально-економічна допомога селянству; юридична допомога.

Істотну роль у наданні соціальної допомоги відіграли також органи міського самоврядування (міські думи) та сільські громади, важливу роль відігравала приватна благодійність. Благодійницькою діяльністю займалася також українська письменниця, педагог, активний громадський діяч періоду української революції Софія Русова.

Перша світова війна, революція, громадянска війна призвели до різноманітних соціально-економічних змін в Україні, внаслідок чого в системі допомоги і захисту починає домінувати держава. Вона стає головним суб’єктом допомоги; церква, громадські організації, а також приватні особи не беруть участі в цій діяльності.

Після жовтневого перевороту справою підтримки нужденних починають займатися спочатку Міністерство, а згодом Народний комісаріат державної опіки (НКДО). У квітні 1918 року з метою надання цілеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). У формуванні адміністративної системи радянського соціального забезпечення значну роль відіграв I з’їзд комісарів соціального забезпечення. Одним із важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення в 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. У ці роки було створено дитячу соціальну інспекцію при відділі правового захисту дітей Наркомату освіти, цій проблемі присвячена діяльність видатного педагога А.С.Макаренка.

Важливим напрямом соціальної підтримки була допомога селянству.

В середині 20-их років селянство стало основним об’єктом діяльності НКСЗ.

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштуванням інвалідів, забезпечення червоноармійців та інвалідів війни пенсіями.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась на підвищенні оплати праці низькооплачуваних категорій робітників.

Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості як самостійний вид соціального забезпечення.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, який мав займатися державним забезпеченням інвалідів праці та інших категорій людей.

Однак, не зважаючи на всі здобутки нової влади, загальний стан забезпечення в 20-30-і роки дослідники відзначають як проблемний та драматичний для українського народу у порівнянні з наступними періодами.

З початком Другої світової війни ситуація в країні почала відбуватися за іншим сценарієм. Розпочалася масова евакуація населення та промислових об’єктів, мобілізація робочої сили, розподіл матеріальних ресурсів, в тому числі продовольчих. Також здійснювалася величезна робота з переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення.

Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. У 1945 р. у Червоному Хресті була організован спеціальна служба розшуку, яка займалась з’ясуванням долі військовослужбовців та цивільних осіб, яки пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій) та створенням власної архівно-довідкової бази.

Прийнята у 1942 р. Радою Народних Комісарів СРСР Постанова “Про влаштування дітей, що залишились без батьків” зіграла певну роль у вирішенні долі дітей, що опинились за межами України. У період Другої світової війни рух на підтримку населення України розгорнула також українська еміграція. Значний комплекс проблем у роки Великої Вітчизняної війни становила соціальна реабілітація поранених. [3, 35-37]

5. Система соціального забезпечення після Великої Вітчизняної війни

Новий етап у розвитку соціальної допомоги в Україні починається

після Великої Вітчизняної війни. У 1949 році НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення. У післявоєнний період паралельно з відбудовою народного господарства держава розпочала заходи щодо соціальної підтримки населення. Для координації цієї діяльності у 1949 р. організовується Міністерство соціального забезпечення. Допомога здійснівалась на основі трьох усталених систем, обумовлених специфікою трудової діяльності різних категорій населення:

1. державне соціальне забезпечення військовослужбовців, членів творчих спілок, учнів та інших категорій громадян за рахунок державних, республіканських і місцевих бюджетів;

2. державне соціальне страхування робітників і службовців, джерелом фінансування якого служили внески підприємств, установ, організацій та державні дотації;

3. соціальне забезпечення колгоспників, сформоване з відрахувань від доходів колгоспів і дотацій з державного бюджету.[3, 37]

У 1956 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії,за яким не тільки було розширено коло осіб, яким призначалась пенсія, а й було виділено у самостійну галузь законодавство про соціальне забезпечення.

У 1961 році змінилось положення про Міністерство соцільного забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширились. З 1964 року пенсії почали призначатися також колгоспникам. Система соціального забезпечення, яка склалася в країні в 70-х роках, охоплювала широкі верстви населення і надавала всім потребуючим мінімум соціальних гарантій. Однак, поряд із відміченими досягненнями у здійсненні соціального забезпечення населення, слід зауважити, що система все ж таки була суперечливою і далекою від досконалості. Як наслідок сформувалась патерналістська модель соціального захисту з майже абсолютним фінансуванням із держбюджету.

6. Новий етап реформування соціальної політики України в сучасних умовах

У 80-их роках рівень життя населення почав знижуватися. Виникла необхідність реформування соціальної системи та її важливої складової частини-соціального забезпечення. Спроби здійснити таку реформу робляться й в умовах України як самостійної держави.

Вітчизняний досвід соціальної допомоги нужденним і зарубіжні інноваційні проекти з підтримки вразливих категорій населення стали тим фундаментом, на якому в останнє десятиріччя вибудовується соціальна робота в Україні. Вона має свої особливості, зумовлені досвідом минулого і впливом сучасних світових тенденцій. Актуальною проблемою нині є формування соціальної політики. З-поміж важливих документів, що визначили її мету, пріоритетні напрями та завдання, слід зазначити ухвалену в грудні 1993 року Верховною Радою України Концепцію соціального забезпечення населення України та Концепцію соціальної політики України (Постанова від 29 липня 1994 р.), затверджені Указом Президента України 18 жовтня 1997 року. Це документи, які визначили основні напрями соціальної політики на 1997-2000 рр., стан і тенденції соціального розвитку України. Нині в нашій державі реалізується шість великомаштабних соціальних програм, що мають загальнонаціональний характер. Дві з них затверджено указами Президента України: “Діти України” (1996), “Здоров’я літніх людей” (1997). Решту програм затверджено постановами Кабінету Міністрів України; Національна программа планування сім’ї (1995), Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства (1992), Комплексна програма вирішення проблем інвалідності (1991), Програма зайнятості населення на 1997-2000 рр. (1997). [2, 22-23]

Основні напрями соціального розвитку політики на 1997-2000 роки, які визначили стан та тенденції соціального розвитку України, стратегічні цілі та пріоритетні напрями соціальної політики:

-досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту й умов життя людей;

-забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили;

-гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальних захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло;

-переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям;

-забезпечення підтримки соціально найвразливіших верств населення;

-вплив на демографічну ситуацію в напрямку підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, збільшення тривалості життя;

-значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Організаційна будова сучасної соціальної політики включає наступні складові компоненти:

1. сфера праці та заробітної плати;

2. соціальний захист населення;

3. соціальне забезпечення;

4. соціальна робота.

Соціальний захист сьогодні передбачає систему заходів економічного, управлінського, соціального і організаційного характеру щодо працездатного населення: пенсійне забезпечення за віком і трудові пенсії; допомога сім’ям із дітьми, житлові субсидії (постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1999 р. “ Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям”, Закон України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, червень 2000 р.); допомога в разі безробіття (Закон України “Про зайнятість населення” від 21 листопада 1997р.), підтримка молоді (Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні “ від 1992 р., Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 р.); комплексна соціально-побутово, медична допомога інвалідам, самотнім людям похилого віку (Наказ Міністерства соціального захисту населення про створення територіальних центрів соціальної допомоги, від 15 травня 1991 р.). Сучасна система соціального забезпечення перебуває у стані постійного реформування, оновлення, удосконалення. [3, 37-38]

В Україні в останнє десятиріччя набув поширення волонтерський рух. Це діяльність, яка спрямована на допомогу іншим здійснюється добровільно не заради матеріальної користі. Вона потребує ефективних механізмів залучення, відбору і навчання потенційних волонтерів. Значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях багатьох регіонів.

В останнє десятиріччя в Україні спостерігається тенденція до об’єднання спеціалістів у галузі соціальної роботи. У 1992 році з метою консолідації зусиль у становленні й розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи в Україні створено Асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів соціальної роботи, яка з 1994 року є членом Міжнародної федерації соціальних працівників. Соціальна робота залежить від соціального виховання настільки, наскільки в суспільстві домінує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соціальна робота перестає бути суспільною, вироджується у державну (стає засобом маніпулювання населенням), втрачаючи свою громадську сутність. [2, 24]

Історія нашої країни багата на власний досвід становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні й у наші дні, коли гостро постала потреба вдосконалення як існуючих державних структур соціальної допомоги і створення нових, що відповідатимуть сучасним умовам та вимогам, так і розгортання різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, створили унікальний соціальний простір, підгрунтя для винекнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, зробили культурний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи. [1, 58]

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр.- К.: МАУП, 2003.

2. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб./І.Д. Звєрєва, О.В. Безпальео, С.Я. Харченко та ін.; За заг. ред.,: І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. – Центр навчальної літератури, 2004.

3. Історія соціальної служби. Опорні конспекти лекцій. / Авт. Н.М. Івчено. — Київ, ВМУРоЛ “Україна”, 2003.