Міністерство освіти і науки України

Луганський державний коледж економіки і торгівлі

Реферат

з предмету «Соціологія»

Тема: «Предмет етносоціології, етнос і нація»

2006 р.

Зміст

Предмет етносоціології

Теорія етногенезу

Історичні форми спільності людей

Національні процеси і відносини

Соціально-етнічні особливості розвитку України

Етнічна структура сучасного суспільства і міжнаціональні відносини в Україні

Націоналізм і національна гордість

8. Національна свідомість. Національний характер

Література

Предмет етносоціології

Етносоціологія – новий науковий напрям, що виник на стику етнографії і соціології. У другій половині 60х років ХХст. в країнах Сходу етносоціологія виділялась в самостійну галузь знань.

Поняття етносоціологія складається з двох слів різного походження: етнос (грец. – суспільство, рід, плем’я, народ) і соціологія (латин. societas – суспільство, грець. logos – вчення). Дослівно етносоціологія – вчення про національні суспільства. Проте, суть поняття Етносоціологія багатіше його етимологічного значення.

Етносоціологія – галузь соціології, що досліджує походження, суть, функції різних етносів (рід, плем’я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємодії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися. Інакше, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя та діяльності етнічних утворень, а також національну специфіку соціальних спільностей і відносин.

Виникнення наукового напряму – етносоціології обумовлено інтересами науки і суспільної практики. Національні проблеми вивчають різні науки: філософія, історія, юридичні, економічні та інші. Кожна з них має предметну галузь, що дозволяє проаналізувати всі сторони розвитку і взаємодії етнічних спільностей. У 40–60х роках ХХст. в усьому світі, у зв’язку з могутнім піднесенням національно-визвольного руху зростає значення етносоціологічних знань. Етносоціологія має предмет дослідження: етноси і етносоціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів та інші, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів. Етносоціологія досліджує соціально значущі явища в побуті та культурі людей різних національностей, соціальну обумовленість змін у національній культурі, в тому числі в мові, національних орієнтаціях, цінностях, національних традиціях і звичаях, соціальну визначеність етнічної самосвідомості міжнаціональних відносин.

Теорія етногенезу (походження народу)

Сучасний людський вид – єдиний біологічний вид, що розвивається за спільними соціальними законами і розпадається на багато історичних спільностей: держави, класи, нації, сім’ї та ін. Особливе місце займають етноси. За підрахунками ООН людство успадкувало не менше 3 тис. етнічних спільностей, які входять до більш, ніж 220 держав світу. Етноси не вічні: вони народжуються, розвиваються і вмирають. І такий тривалий і складний процес називається етногенезом (походження народу).

Природні кровно-родинні об’єднання – рід, клан – перші в історії соціальні спільності людей. На відміну від раси, яка є продукт біологічного розвитку і об’єднувала людей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя) соціальні спільності є результат соціальної взаємодії. В сивій давнині спільності людей – це родові об’єднання. Люди дуже тісно зв’язані з певною територією, з географічним середовищем, без яких не могли практично існувати, а якщо і доводилось освоювати нові регіони, нові території. то відхилення від природного первинного середовища проживання було не особливо різким, а поступовим, в міру того, як дозволяла природа.

В формуванні спільностей людей відігравали дві обставини: перша – поступове обживання людиною природи істотно впливало на специфічні характеристики людей і на історичні строки консолідації їх у різноманітні спільності, і друга – нові освоєння людиною земель і територій на багато віків і тисячоліть закладали в людську істоту, її генетичну програму, особливі якості, що виділяли спільності, розвиток їх по-своєму відмінними, неповторними не тільки на окремі, але й на сусідні спільності. Це зв’язано з тим, що люди, спілкуючись з навколишнім середовищем, набували особливих ознак, зв’язаних з впливом географічного середовища, природних умов. У певному середовищі проживання люди формували свої специфічні риси; методи і способи життєдіяльності, особливі, що ставали традиційними, методи господарсько-екологічної діяльності, обрядові норми, правила і звички, риси характеру, менталітет, матеріальну і духовну культуру, формували єдину мову. В міру вдосконалення знарядь праці, проникнення в тайни природи, розширення сфер трудової діяльності, виникає і об’єктивна потреба в об’єднанні в племена. Племена уже чіткіше і тісніше зв’язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до скотарства і землеробства формується і певний господарський устрій. Все це об’єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільності. Змішування племен приводило до появи нової спільності – народності, яка уже символізує більш високу культуру суспільства. Отже, основні умови формування етносу – спільність території і мови (потім це стає його властивостями).

У ході розвитку господарських зв’язків під впливом географічного середовища, контактів з іншими родами, племенами формуються характерні риси матеріальної та духовної культури, виробляється своєрідна етнічна психологія, самосвідомість етносу. Іноді формуванню етносу сприяє спільність релігії. Етнос, який сформувався, виступає як соціальний організм, що само відтворюється етнічно, через систему однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації тощо. Один з основоположників теорії етногенезу Лев Гумільов намагається довести, що і тепер зберігається значення для формування етносу такого природного фактора, як ландшафт. Порівнюючи переселення російських селян і козаків до Сибіру в межах звичної зони заплавно-лугового ландшафту і переселення в нову для них зону лісотундри Лев Гумільов показує, що в межах зони заплавно-лугового ландшафту формується кілька етносів великоросів, а в зонах лісотундри – формується вже зовсім інший етнос. Але епоха безпосереднього впливу природного фактора на формування етносу відійшла, і на формування етносу вже впливають здебільшого соціальні фактори – економічні, політичні, духовні. Етнічні ж спільності піддані змінам у ході етнічних процесів – консолідації, асиміляції та ін. В результаті об’єктивних обставин народності, які входять до складу етносу, розвиваються нерівномірно, що веде до уособлення, одержавлення і політичної ізоляції окремих спільностей людей. І на території одного етносу можуть утворюватися різні історичні спільності людей – народності, нації. Для стійкого існування етнос прагне до соціально-територіальної спільності, об’єднання, створення держави. Етнос – історично стійка спільність людей, яка склалася на певній території, якій властиві спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, побуту, а також свідомістю єдності і відмінності від інших подібних утворень – самосвідомістю етносу.

У кожному конкретно-історичному суспільстві співіснують різні за чисельністю, впливом і розвитком біосоціальні спільності, які зазнають систематизації. Виділяються три основні рівні етнічної ієрархії: субетнос – етнос – суперетнос. Ключова ланка – етнос, що є сукупністю субетносів. Інтеграція етносів утворює суперетнос, найбільш яскравим прикладом якого служить арабомусульманський світ і західноєвропейська етнокультурна цілісність, включаючи Північну Америку, Австралію та Південну Африку. Соціальна спільність, кожна етнічна система має історію. І люди завжди цікавились етнічною історією, походженням народу. Уже елліни і римляни знали, що їх етноси склались приблизно в середині VIII ст. до н. е. Знаємо ж, коли еллін і римлян не стало. Але визначити період народження і період загибелі етносу надзвичайно важко. Комплексний системний підхід до проблеми походження етносу, народу надає логічну завершеність поняттю етногенезу, поширивши його на всі етапи існування етносу і обґрунтувати: етноси – біосоціальні спільності народжуються, живуть і вмирають не стільки за соціальними, скільки за природними законами. Етноси не ізольовані один від одного. Волею долі йдуть поряд або навіть у складі єдиної держави, живуть несхожі етнічні спільності. Етнічні спільності приречені на постійне спілкування, взаємний вплив. Взаємодія етносів, що веде до зміни їх суті, є етнічний процес. Виділяють еволюційні і трансформаційні етнічні процеси. Еволюційні етнічні процеси відображають значні зміни будь-якого з основних елементів етносу, насамперед, мови культури, а також зміни соціальної (класово-професійної) структури етносу, його статево-вікового складу та ін., трансформаційний етнічний процес охоплює зміни, що ведуть до заміни етнічної належності; завершуючим етапом їх є зміна етнічної самосвідомості. Трансформаційні етнічні процеси поділяються на роздільні і об’єднуючі. Об’єднуючі етносоціальні процеси – консолідації, асиміляції, інтеграції.

Консолідацією є злиття кількох самостійних, споріднених за мовою і культурою народів в єдиний новий, значно більший етнос (міжетнічна консолідація) або внутрішнє згуртування народу за рахунок вирівнювання відмінностей між соціальними етнічними групами (внутрішня консолідація). Міжетнічною консолідацією є злиття східнослов’янських племен в єдину древньоруську народність в ІХ – ХІІ ст. ст., а внутрішньою етнічною консолідацією є вирівнювання відмінностей між баварцями, саксонцями та іншими німецькими народностями в ХІХ – ХХ ст. ст. В Україні ще в ХІV – XV ст. ст. в гірських районах сучасних Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей сформувалось кілька етносів: гуцули, лемки та ін. – своєрідні, надзвичайно цікаві традиційно, побутово і культурно, що стали частиною слов’янського народу. Процеси консолідації етносів відбуваються і в молодих країнах Африки, Азії, Латинської Америки, що розвиваються, та інших регіонах планети.

Асиміляція – розпилення одного етносу або його частини в інших звичайно більш багато чисельних, внаслідок втрачається багато споконвічних властивостей і набуття зовсім нових. В сучасних умовах асиміляційні процеси найінтенсивніше відбуваються в розвинутих країнах – Італії, Англії, Данії, Швеції та ін., де вже сформувалися державні етноси і які поглинають, асимілюють малі етнічні спільності, соціальні групи.

Занадто повільно і складніше проходять процеси міжетнічної інтеграції – взаємодія всередині держави або на міждержавному рівні декількох, Що значно відрізняються мовою і культурою народів і ведуть до появи у них ряду спільних рис. в результаті формуються не нації, а міжетнічні спільності. Проте ці міжетнічні спільності не міцні (створення і розпад багатонаціональних імперій Австро-Угорщини, Османської, Російської, в сучасності – СРСР, Югославія та ін.). Але навіть США – країну емігрантів, яку традиційно вважали як зразковий правильний конгломерат націй, в сучасних умовах визнано неефективним. Американське суспільство залишається надзвичайно строкато етнічно, тому що іспанці, португальці, італійці, китайці, мексиканці, євреї і представники інших національних спільностей з покоління в покоління зберігають свою національну ідентичність. Всі етнічні процеси йдуть з різною швидкістю і результативністю, вони залежать від рівня соціального-економічного розвитку суспільства і від національної політики, що проводиться державою. Етнічні системи різного рівня мають різний ступінь відчуженості. Так, в ХІІІ ст. стародавньоруські князівства нерідко воювали між собою, але перед загрозою монголо-татарського нашестя зуміли подолати ворожість і виступити єдиним фронтом. Аналогічно вели в XVII–XVIII ст. ст. індійські племена, чинячи опір європейській колонізації Північної Америки. Конфлікти бувають між будь-якими системами і всередині їх, але сутички на субетнічному і суперетнічному рівнях незрівнянні. Суперетноси утворюють своєрідні галактики, які співіснують, але не взаємодіють. Тут не буває ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консолідаційні процеси можливі тільки всередині суперетносів. Сучасні етнічні процеси неоднозначні. До 70х років ХХ ст. в світі існувала думка, що в міру розвитку індустріального суспільства вирівнюються мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні кордони. Проте яскраво виражена тенденція уніфікації способу життя народів, яка все ж не веде до вирівнювання відмінностей в одязі, їжі, житла, інтернаціоналізації суспільного виробництва та ін. З 70х років розгортається в багатьох районах планети етнічне відродження.

Історичні форми спільності людей

В історії походження народу (етногенезиса) є найпоширеніші соціальні спільності: рід, плем’я, народність, нація, клас та ін. Стійка сукупність людей, яка склалася історично на певній території і яка має спільні риси (в тому числі расові), стабільні особливості культури (включаючи мову) і психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінність від інших утворень (самосвідомість). Ознаками, що відзначають системні властивості етносу, є: мова, мистецтво, звичаї, обряди, норми поведінки, звички та ін. В сукупності вони утворюють певну етнічну культуру. Формування етносу звичайно відбувається на основі єдності території і економічного життя, але в процесі дальшого розвитку багато етносів втрачають спільність території (наприклад, українці, росіяни, білоруси, євреї, іспанці та інші живуть в багатьох країнах світу). Традиційному суспільству, в основі якого лежить натуральне господарство, в життєдіяльності етносів, відповідає переважно така форма існування етносу, як народність. Проте з переходом суспільства до переважно індустріального виробництва і ринкової економіки, що об’єктивно вимагало переходу до періодичних ринкових (ярмаркових та ін.) обмінів продуктами виробництва, до постійного ринкового обміну матеріальними і духовними цінностями, тобто до створення внутрішнього, а потім і світового ринку, йде формування народів. Такому процесу передувало не просто вдосконалення виробництва, а й значне вдосконалення мовної культури, психологічного складу людей, утвердженню в способі життя нових, цивілізованіших способів і засобів життєдіяльності. Але, що особливо важливо, якщо процес консолідації етносів має прогресивний характер і швидко змінює роди, племена, народності в межах етносу, то етнос стійкіше і консервативніше, хоча і відчуває вплив сусідніх етносів або етнічних меншинств. Результатом такого взаємовпливу може виявитись або зникнення окремих етносів, або взаємозбагачення етносів на шляху до утворення нових історичних спільностей людей – народів, а фактично в історичній перспективі до консолідації нових етносів. Такий процес розвивається на сучасному етапі в багатьох етносах, бо ізольованих однорідних етнічних утворень практично не існує. процес взаємодії і взаємовпливу різних етносів характерний для Сполучених Штатів Америки, де, по суті, суспільство складається з різних етносів – становить конгломерат – американський багатонаціональний народ. Отже, з розвитком суспільства розвивається і етнос, виникають різні його історичні форми. що змінюють одна одну. Рід, плем’я, народність, нація, народ не тільки ієрархічні ступені послідовного сходження етносу на вершину розквіту, а й своєрідні ступені соціальної, культурної, економічної і політичної зрілості народу.

Рід – спільність людей, які зв’язані узами кровного юродства, основний виробничий осередок первісносуспільного ладу. Роди об’єднувались у фратрії (братства), а союз фратрій складав уже плем’я. Устрій роду і родових общин базувався на суспільній власності на засоби виробництва, на колективній праці. Очолював рід виборний старійшина. всі справи вирішувались радою роду, тобто зібранням всіх дорослих чоловіків і жінок. Розпад первісносуспільного ладу, виникнення нового способу виробництва, заснованого на родовостановому поділі суспільства, кладе кінець родовому ладу.

Плем’я – форма спільності людей, властива первісносуспільному ладу. В основі поняття плем’я лежать родові відносини, що визначали розрізненість племен на територіях, відрізнялись мовою, культурою, звичаями, обрядами та ін. Плем’я об’єднувало два або кілька родів і мало свою мову, територію, звичаї, обряди тощо. Тільки належність індивіда до племені перетворювала його у співвласника спільної власності, забезпечувала йому певну частку виробленого продукту, право участі в суспільному житті. З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається укрупнення племен, утворюються союзи племен. Кровно рідні зв’язки поступово перестають бути основою етнічних спільностей, дедалі сильнішими стають зв’язки соціальні.

Витіснення родових відносин товарними і приводило до розпаду племен і до об’єднання їх в народності.

Народність – форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільності людей, яка складається з виникненням приватновласницьких відносин і характерна для рабоволодіння і феодалізму, передує з розпадом феодалізму утворенню націй. Народність не просто об’єднання племен, а якісно нова суспільна організація людей, яка базується на територіальних і економічних зв’язках людей, за наявності приватної власності і непримиренних антагоністичних соціальних спільностей – класів (імущих і неімущих. Їм властиві єдина мова, культура, територія, економічні зв’язки.

Національність – це належність індивіда до якоїсь нації, народності. Етнос і нація – поняття і за суттю, і за змістом не ідентичні, не тотожні, і їх вживання має певне суттєве визначення і зміст.

Національні процеси і відносини

В сучасних умовах світ – це надто строката картина національно-етнічної багатоманітності, що не зменшується, а дедалі збільшується і тим самим триває збагачення всього людства, розвитку його цивілізованості. Все це один з важливіших аспектів соціального процесу. В сучасному світі проживає близько 3,5 тисяч націй, народностей, етнічних племен. Більшість народів становить багатонаціональні держави. Якщо в країнах Європи налічується близько 300 націй і народностей, в США, Канаді, Латинській Америці проживає близько 600 націй і народностей, то в Азії, Африці, Австралії більше 2600 різних націй і народностей і етнічних спільностей, племен і родів. Тут не відбувається ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консолідаційні процеси можливі тільки в середині великих етносів. Сучасні етнічні процеси неоднозначні. До 70х років ХХ ст. в світі існувала думка, що в міру розвитку індустріального суспільства згладжуються мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні межі. Проте яскраво виражена тенденція уніфікації способу життя народів, але не стало згладжування різноманітності і етнічної забарвленості в одязі, їжі, житті, інтернаціоналізації суспільного виробництва тощо. 70 – 80 – ті роки ХХ ст. стали переломними в історії багатьох держав і етносів у зв’язку з проголошенням на всіх континентах планети етнічного відродження.

Реальне спільне життя націй і народностей далеке від без проблемності. Основна біда полягала в тому, що суперечності, соціальні лиха заганялись в глибину, ставали латентними. В національній політиці не враховувалась специфічна особливість національних і міжнаціональних відносин, як своєрідних суспільних відносин. Своєрідність національних відносин полягала в тому, що національні відносини включали відносини всіх сфер суспільного життя – економічні, соціальні, політичні, духовні, передбачали їх аналіз як єдності матеріального і ідеального. Це викликалось тим, що стали хворобливо заявляти прагнення національної замкнутості, місництва, споживацькі настрої. В економічній сфері розгортається інтенсивний процес інтернаціоналізації економічних відносин. Національний компонент в економіці перестає відігравати вирішальну роль, а висуваються загальнодержавні інтереси, економічна доцільність і виробнича необхідність. нерозуміння таких явищ привело до того, що національні аспекти розвитку економіки стали уявлятися як функціональні специфічні галузі народного господарства, властивих одній або кільком націям. Ігнорування національно-особливого в економіці, значні прорахунки в реалізації незрілих проблем матеріального виробництва, слабке урахування інтересів людей проявлялись у величезних соціально-економічних втратах, втраті національного суверенітету, в диктаті сильних високо розвинутих держав і націй.

Аналіз прорахунків в національній політиці в Україні показує, якщо інтереси представників однієї нації і національності перебільшуються, то це веде до кривдження інтересів інших національностей. Політика мистецтва проявилась і в країнах Прибалтики, Молдові, в Казахстані, коли загальні вірні міркування про національний суверенітет повернулись міжнаціональною напруженістю, відродженням і недовір’ям між корінним населенням і представниками інших націй. Та багато недоліків у сучасному суспільстві стали своєрідним продовженням достоїнств, коли в національній політиці реалізуються неоправдані пріоритети. Україна тривалий період ділилася всім необхідним з Росією, Молдовою, Казахстаном, Закавказзям в інтересах їх економічного і соціального розвитку, тепер потрапила в надзвичайно тяжке, навіть залежне становище: населення більшості регіонів України живе гірше, аніж населення багатьох сусідніх держав. Це стало певною основою для появи українського націоналізму, особливо в тих випадках, коли в угоду неправильно зрозумілим національним інтересам одних народів їх права і забезпечення цих прав домінували над прагненнями інших націй і народностей. І те, що раніше вважалось оправданим у відносинах між народами, стало перешкодою дальшому розвитку національних відносин.

Розпад СРСР, створення суверенних держав і різке загострення взаємовідносин між націями, народами, етнічними спільностями виявили ті підспудні політичні процеси. що приховано в житті багатьох народів. Спроби на новій основі реанімувати процес утворення Союзу не тільки як економічний простір, але й політичну єдність, мають слабку підтримку, часто зустрічають або опір, або неоднозначне його трактування. готовність відродити Союз здебільшого проявляється в глибинних пластах суспільної свідомості, аніж в діях національних лідерів. З метою формування національної політики соціологія має зосередити увагу на вивченні специфіки і особливостей національних і міжнаціональних відносин, розкрити їх місце і роль у сфері суспільного життя. Варто детальніше з’ясувати ідеї суверенітету, самостійності України тому, що ці ідеї привабливі, бо сприяють національній і ефективній організації національного господарства і тим, що в національній самосвідомості одержує відображення ідея захисту національних інтересів, досягнення справедливості. В соціології націй стає важливим напрямком досліджень соціальна сфера, тому що саме в соціальній сфері вирішуються питання соціальної структури, створюються умови для повсякденного життя людей та ін., стає гостріше вплив факторів, зв’язаних з функціонуванням суспільної свідомості. Ситуація, що склалася на початку 90х років, вимагає і більш детального аналізу національних відносин. Особливим напрямком соціології націй є і багатоманітність інтересів і явищ, що відбуваються в духовному житті суспільства і охоплюють освіту, культуру, науку, міжнаціональне спілкування та ін. Інтернаціоналізація економічного і соціального життя об’єктивно штовхає національну самосвідомість розглядати духовне життя як найповніше втілення досягнень національної культури, сферу національної самобутності. І це дійсно так. Саме культура, мова, звичаї і традиції народу зберігають більше, аніж інші сфери суспільного життя, національно-особливе, специфічне, властиве саме нації, народності тощо.

Соціально-етнічні особливості розвитку України

Україна – одна з великих держав Європи – займає найбільшу територію – 603,7 тис. кв. км., а за чисельністю населення – близько 46 млн. осіб – уступає лише Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції. Україна – другий за чисельністю (після росіян) слов’янський етнос. На початку 90х років ХХ ст. в світі проживало більше 66 млн. українців, в тому числі близько 16 млн. за межами України. Більшість з них – в Росії – 5,7 млн., Казахстані – близько 1,5 млн., Молдові – 780 тис., Білорусі – 535 тис., Киргизстані – майже 210 тис., в Латвії, Литві, Естонії – майже 250 тис. Великі діаспори склались в ряді країн Європи, Північної і Південної Америки: майже 1,8 млн. українців живе в США, близько 2 млн. – в Канаді, 560 тис. – в Аргентині, 350 тис. – в Бразилії, 220 тис. – в Австралії. Також багато українців живе в Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Болгарії та ін. Динаміка чисельності українців значно зросла з початку 90х років ХХ ст. Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіграють процеси консолідації нації, зростання національної самосвідомості людей, дальше зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкрите згладжування різниці між регіональними діалектами і широке застосування літературної української мови в усній розмовній практиці. Якщо на початку ХХ ст. населення України становило досить різнорідну масу, то в кінці століття внуки малоросів, гуцулів, лемків, русичів та ін. уже називаються українцями. Нині в Україні живуть представники більше 100 націй, народностей і етнічних спільностей. Поліетнічна структура українського суспільства – об’єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння, а міжнаціональні відносини – завжди важливий фактор соціального розвитку України.

У соціології націй поряд і нарівні з поняттям народ поширюються поняття етнос, етнічна спільність, що виражають результат спільної історичної практики цілих поколінь людей, втіленої в специфічних матеріальних і духовних атрибутах етнічної спільності. Важливою умовою формування етносу, тобто народу, є мова, що є символом етнічної належності. Зовнішні фізичні особливості, притаманні великим расам, не є факторами. які різнять між собою сусідні етноси. Відсутні і чіткі антропологічні межі між сусідніми народами. Культурна ж єдність етнічної спільності неподільно зв’язана з наявністю в її психіці певних спільних рис індивідів. Отже, народ (народність) – це історична форма соціальної етнічної спільності людей, яка створюється з різнорідних племен. Формування українського етносу тривало кілька століть. В його основі лежали процеси консолідації східнослов’янських племен, що проживали на великій території від Десни до Карпат, а також асиміляції з ними інших сусідніх етнічних спільностей людей. Виникнення українського народу сягає в глибину віків – десь півтори тисяч років. Період існування Київської Русі, на думку деяких вчених-істориків, стосується лише українського народу. Етнопсихологічні характеристики свідчать про повну протилежність українців і росіян як двох окремих народів з різними національними характерами, світосприйняттям, культурою, своєрідною ментальністю. Українцям притаманний і демократизм. Біда українського народу полягала в тому, що вищі соціальні стани – магнати і шляхта зраджували національні інтереси, «втрачали народність».

Проблема формування українського народу відображена і в працях Михайла Грушевського, який вважав, що початком історичних часів для українського народу є IV ст. н.е. Розселюючись з прабатьківщини – Київської Русі, східнослов’янські племена уже в найдавніші часи мали певні відмінності і культурні умови: великоруська народність формувалась переважно на фінській основі, білоруська – у близькому спілкуванні з литовцями, а українська – з тюрками. Подальша історія вела ці три народи здебільшого різними шляхами, що мають більше відмінностей, аніж подібностей. Отже, М. Грушевський вважав, що вже за часів Київської Русі існував повністю сформований україно-руський народ, а Київська Русь за національним змістом – українська. Давні історичні назви українського народу – Русь, русин, руський – в період політичного і культурного занепаду українського народу взяті великоруським народом. Українці споконвічно орієнтувалися на Захід, а росіяни – на Азію.

В історії формування українського етносу існує концепція, за якою виникнення етнічних спільностей припадає саме на період розвинутого первісного суспільства. Специфічний характер культурно-побутового ладу українців, їх традиції складалися і розвивалися протягом багатьох поколінь під впливом способу життя, осілого землеробства, кочівного скотарського господарства, природних умов на території проживання від Десни до Карпат, зв’язки із сусідніми етносами. Найглибшою історичною межею прамови сучасних індоєвропейських мов, до яких належить і українська, є 3500 років до н.е., коли фіксується індохеттська спільність. Згодом 1000 років з неї виділяються індоєвропейська і анатолійці. З 2500 до 2000 років до н.е. в окремі галузки мов від індоєвропейців відділились вірмени (2300 років до н.е.), індоіранці (2200 років до н.е.). В 1500 році до н.е. сталася етнічна диференціація давніх європейців на західних, південних і східних, а також татарів. Германці, а також балгослов'яни як окремі етнічні спільності виділились у 800 – 500 роках до н.е. 3500 року до н.е. слов’яни почали виділятися в окремі самостійні етнічні спільності. На величезній території від Десни, понизов'я Дніпра аж до Карпат тоді заселялась окремим етносом – українцями. Київська держава, заснована українцями на Подніпров’ї, – українська. Пізніше в ХІ ст. варяги – руси вдало обрали місце на схилах Дніпра – назвавши Києвом, що стало центром – природним і важливим торговельним. Київ дає назву землі полян, а згодом і всій південній спільності – східного слов’янства, що стає основою Русі. Пізніше назва Русь переходить і на всі інші східнослов’янські племена. Але існуючи ще задовго до утворення Київської Русі племена полян, сіверян, дулібічів, угличів, тиверців, які займали середнє Подніпров’я, зберегли мову, традиції розселення, звичаї і побут. У Х – на початку ХІІІ ст. державна єдність стає важливим етноконсолідуючим фактором стародавньоруського народу. Важливе значення мало і прийняття на Русі християнства.

В період Київської Русі міцно зберігаються коріння українського народу. Вперше в 1187 році в київському літописі з приводу смерті Переяславського князя Володимира Глібовича згадується про «печаль і скорботу всієї України». Пізніше в літопису говориться про скорботу України Галицької, коли приїхав на князювання Ростислав, а в 1217–1218 роках в Галицько-Волинському літопису знову говориться про всю Україну. Спочатку слово Україна вказувало на країну, де жив народ, який виділявся серед інших народів, мав певне місце проживання – край – країна – Вкраїна – Україна. З кінця ХІІ ст. у вживання входить етнонім Україна, що повільно, але невпинно витісняє назву Русь. Вважається, що самостійність, відокремленість українського етносу припадає на період ХІІ – другу половину XVI ст., зародження, формування й консолідація українського народу органічно зв’язано з розвитком феодалізму в Східній і Центральній Європі. Якщо в період Давньої Русі до ХІІ ст. зароджуються первісні ознаки українського народу, то в умовах феодальної роздрібненості, яка почалася в ХІІ – ХІІІ ст. ст., Русь стає спільним коренем трьох споріднених східнослов’янських народів. Територія, на якій йшов процес зародження елементів українського народу – це князівства – землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північна Буковина і Закарпаття. Історичним осередком формування українського народу залишилася Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) з центром у Києві. В XIV ст. – першій половині XVII ст. формувалися основні складові спільності. Поступово зміцнювалися зв’язки між південно-західними землями на базі феодальних відносин, де зберігалися певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XIV ст. ще тривало золотоординське іго, а південно-західні руські землі підпали під владу сусідніх держав – Польщі, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток земель. У другій половині XVI – середині XVII ст. найбільш інтенсивно відбувалися процеси розвитку й консолідації українського народу. Цей період характерний значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил – у землеробстві, ремеслах, внутрішній та зовнішній торгівлі. Виникли численні нові міста, йшло дальше освоєння території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Величезний вплив на процес формування етносу мали геополітичні фактори, що визначали характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв’язків з навколишнім світом і навіть психологією. Територія початкового розселення слов’янських племен, розташованих в лісовій і лісостеповій географічних зонах, обумовила землеробський характер їх матеріальної культури. Південніше із Заходу на Схід розкинулась широка степова смуга, що становила величезний інтерес для землеробів винятково сприятливими природнокліматичними умовами. Проте тут протягом кількох століть, змінюючи один одного, кочували різні племена, які ототожнювались зі степом – чужим і ворожим слов’янам, але таким необхідним і бажаним. Багатовікова боротьба зі степом – Диким полем завершилась в XVIII ст. колонізацією його слов’янськими народами, серед яких переважали українці. Але сусідство з кочівними племенами не обійшлося безслідно: визначний вплив мало на формування українського національного характеру, якому властиві волелюбство, індивідуалізм, широта душі, войовничість тощо.

Процес формування української етнічної території завершився на кінець XVIII ст. Тоді ж майже 90 % території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Політичне об’єднання створило сприятливі умови для дальшого згуртування народу на основі зміцнення культурних та економічних зв’язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування націй, коли культурно-політичні, соціально-економічні і психологічні зв’язки між людьми національності досягають найвищого ступеня міцності.

В 20-і роки ХХ ст. українці створили національно-державне утворення – Радянську Україну, яка через недосконалість все ж забезпечувала сприятливіші аніж будь-коли раніше умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили СРСР одержали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації.

Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кадри. Національне відродження охопило представників всіх націй, народностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попередньою: розквіт і зближення нації. Соціальні перетворення другої половини 80х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталось піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Подібне піднесення сталося також вже пізніше – в 2004 р. під час чергових президентських виборів і вилилось в «Помаранчеву революцію», обличчям якої став лідер націонал-патріотичних сил Віктор Ющенко.

Під впливом політичних і соціально-економічних факторів населення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучасності населення України збільшилось майже в 10 раз: з 5 млн. до 50 млн. осіб. та зростання населення йшло нерівномірно. В ХХ ст. внаслідок двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30х і в середині 40х років, сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а згодом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. В середині 90х років через значні ускладнення в соціальній сфері, різко знижується народжуваність і чисельність в порівнянні з початком 90х років зменшилась майже на два мільйони осіб. Історично склалось так, що сільське населення переважно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донбас, Південь і Схід України) – значна кількість росіян, а самі українці тут здебільшого користувались не українською, а російською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зростання і чисельності робітників і водночас відрив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало українське село. Але місто поглинало не тільки сільських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти – переважно російськомовний.

Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв’язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в усно-розмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рідну мову. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в минулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою як однією з найбільш поширених міжнародних мов. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання своєї рідної української мови і примусового запровадження як державної російської мови. Та не треба впадати і в іншу крайність: насильне запровадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь окремої мови.

Етнічна структура сучасного суспільства і міжнаціональні відносини в Україні

Етнічний склад населення України надто різноманітний. У сучасних умовах тут живуть представники більше 100 національностей. Більшість населення – українці. Їх чисельність становить більше 40 млн. осіб. Помітна чисельність і інших слов’янських народів: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари та ін. Багато іномовних сімей століттями живе в Україні компактно. Політична структура українського суспільства – об’єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння. Міжнаціональні відносини – завжди важливий фактор соціального розвитку України. Українці мають багатий і в основному, позитивний досвід взаємодії з іншими утвореннями, з якими їм доводилось жити в складі єдиної держави. Лише одного разу в історії – в середині XVII ст. ця взаємодія вилилась в затяжний кровопролитний конфлікт з поляками, що супроводжувався єврейськими погромами. Характер міжнаціональних відносин визначається багатьма факторами, найважливіший з яких – державна політика в соціально-економічній, культурно-політичній і релігійних сферах. Несправедливість в будь-якій із сфер суспільного життя може привести до національних конфліктів, якщо не враховуються інтереси різних етносів.

Українцям довелось випробувати різноманітну державну національну політику. У другій половині ХІХ ст., коли процес формування націй завершувався, російський царизм проводив політику асиміляції. Національні інтереси були усвідомлені широкими масами народу в ході соціальних потрясінь 1917–1920 років. Проте вирішальна роль у формуванні етнічної самосвідомості українців відіграла політика українізації, що проводилась у 20х роках Радянською владою. Національне відродження охопило не лише український етнос, а всі національності, які тоді проживали на території України. Пізніше процеси національного відродження заглухли. Лише у 80х роках соціальні перетворення в Україні докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію.

Прогресивна демократична думка в Україні визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Українці належать до тих народів світу, які ніколи не пригнічували інших, не завойовували чужих земель, а навпаки, боролись самі і допомагали іншим народам у визвольній боротьбі.

Націоналізм і національна гордість

В сучасних умовах концепція націоналізму – одна з привабливих, особливо в молодих, самоутверджуючих і самовизначальних націй. Націоналізм у соціально-політичному аспекті – це ідеологія, політика і психологія, проповідь національної уособленості і винятковості, недовір’я іншим народам і націям і міжнаціональної ворожнечі, несумісна з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи і братерства всіх народів.

Націоналізм – явище багатогранне і багатолике. Проте за конкретними проявами націоналізм має визначальну ознаку: визнання національної винятковості і протиставлення однієї нації іншим. Національна обмеженість – це ще не націоналізм. Далекі ж від націоналізму і етнічні упередженості. Національна рівність в її повному розумінні, крім соціально-економічної, має й інші, не менш важливі аспекти – політичні, правові, культурні, етнічні, що тісно взаємозв’язані. Між формально проголошеною рівністю і рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси – важливе законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.

У різних доктринах під націоналізмом розуміється обґрунтування нації як вищої поза історичної і надкласової форми суспільної єдності, як гармонічне ціле з однаковими основними інтересами всіх складових її соціальних спільностей людей. У країнах, де історично зародились капіталістичні відносини, передовий клас – буржуазія – успішно використала ідею національної консолідації для знищення феодальної роздробленості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі і з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного поневолення інших народів, об’єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Націоналізм націй пригноблених відіграв значну роль в антиколоніальному, визвольному русі.

Національна ідея відіграє немаловажну роль в об’єднанні країни, ліквідації колишньої роздробленості і відокремленості. Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не лише представники корінної нації, а всі етносоціальні спільності людей суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національностей.

Досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності можливі лише на основі принципів рівноправності і самовизначення народів різних національностей, суверенітету, демократизації і гуманізму. Національна згода – наявність між різними етносоціальними спільностями людей дружніх відносин єдності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумства, спільності поглядів на їх реалізацію. Національна згода – це відображення повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами.

Національна свідомість. Національний характер

Спільність національного характеру, відображаючи своєрідність національної психології – одна з важливих ознак нації. В понятті національний характер знаходить відображення своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального і культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає згусток вражень у психіці її представників, які виражаються в особливостях культури поведінки, смаках. звичках, побуті, моралі, особливостях складу мислення і сприйняття навколишнього світу.

Риси національного характеру українця: одвічні волелюбність і справедливість, гостинність і пишнота, гордовитість і покірність, прагнення вислужитись і досягти зверхності. Національна психологія змінюється разом зі змінами умов існування нації. І все ж національний характер, психологія, менталітет досить стійкі, щоб надати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. національний характер, деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, яка відрізняє їх від усіх інших етнічних (національних) спільностей людей. Національний характер виражається в спільності національної культури, в національній своєрідності психології і свідомості, національному менталітеті та ін.

Політичним і соціально-економічним механізмом зміни національної свідомості виступає національна ідея як ідея національної свободи, прагнення нації до свободи, духовна першооснова і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії народу. Прагнення до свободи нація реалізує через утворення суверенної держави. Створення національної держави – прояв волі нації до життя. Суверенна держава – надійний гарант життя нації. Національна ідея – основа консолідації соціальних спільностей, політичних партій, релігійних конфесій, інтегрує і гармонує життєдіяльність населення певного географічного регіону і дає спільну орієнтацію на майбутнє. Основи національної політики молодої, демократичної держави України викладено в Декларації про державний суверенітет України і декларації прав національностей України.

Радикальні економічні реформи введення ринкових відносин, процес демократизації, відкривають широкий простір для оптимального поєднання інтересів національно-державного будівництва і національно-державних утворень в Україні. Схвалюючи ідею переходу регіонів на принципи ринкових відносин, варто чітко визначити їх вклад у реалізацію загальнодержавних проблем України.

В сучасних умовах важливо, щоб в кожному регіоні економічний і соціальний прогрес супроводжувався прогресом духовним. Головне ж – конституційне забезпечення в усіх регіонах України рівноправного співіснування і суспільного функціонування національної української і російської мов.

Отже, основні принципи, на базі яких можливе досягнення міжнаціональної гармонії є: право націй на самовизначення, створення власної держави або вибір допустимих для себе форм державного об’єднання з іншими націями, реальна рівність прав і обов’язків суб’єктів співдружності, етнічні процеси (об’єднувальні і роз’єднувальні) мають йти природно в міру визрівання об’єктивних і суб’єктивних умов в середині самої нації, демократична і гнучка національна політика держави та ін.

Література

1. Підручник «СОЦІОЛОГІЯ» – За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенко, проф. М.І. Горлача. Київ – Харків, 1998 рік.