ФРАНЦІЯ

1.1. Територія, чисельність населення, столиця. Державний устрій, грошова одиниця.

Офіційна назва країни - Французька Республіка.

Національний прапор - триколірний, з вертикальним розташуванням трьох смуг - синьої , білої і червоної .

Національний гімн - "Марсельєза".

Девіз - "Воля, Рівність, Братерство".

Національне свято - День взяття Бастилії - 14 липня.

Столиця - місто Париж.

Територія - 550 000 кв. кілометрів. Населення 58,300000 чоловік, у тому числі близько 3,500000 - іноземці (в основному робітники і члени їхніх родин).

Континентальна Франція нараховує 96 департаментів, включаючи Париж як окремий департамент. У її склад також входять 4 заморських департаменти (Гваделупа, Гвіана, Мартиника і Реюньон), 5 заморських територій (Нова Каледония, Французька Полінезія, Французькі австралійські й антарктичні землі, острови Майотта, Уоллис і Футуна) і спеціальна територіальна одиниця - острова Сен-Пьер і Микелон.

У країні з 1958 р. існує режим П'ятої Республіки, відмітною рисою якої є широкі повноваження президента і сильна виконавча влада.

Президент, що обирається на 7 років шляхом загального і прямого голосування на основі мажоритарної системи в 2 тури, є главою держави. Він стежить за дотриманням конституції і забезпечує нормальне функціонування державних органів. Він призначає прем'єр-міністра і членів уряду, головує в Раді міністрів, керує збройними силами, призначає на вищі державні цивільні і військові посади. Він наділений також правом розпуску Національних зборів.

Уряд, відповідно до конституції, "визначає і здійснює політику країни". Він відповідальний перед парламентом, йому може бути винесений квотум недовіри з боку Національних зборів.

Парламент складається з двох палат - Національних зборів і Сенату. Законодавча діяльність парламенту зводиться до таких питань, як бюджет і податки, основи цивільного і карного судочинства, трудове і виборче право, загальні принципи оборони, утворення, місцеве самоврядування, дозвіл ратифікації міжнародних договорів і угод.

Національні збори(Assamblee Natіonale) - нижня палата парламенту (577 депутатів, з них 555 від метрополії, 22 - від заморських департаментів і територій) - обирається на 5 років шляхом прямого загального і таємного голосування по мажоритарній системі в два тури. У голосуванні беруть участь громадяни, що досягли 18 років. Останні вибори в Національні збори проходили 25 травня і 1 червня 1997 року. Голова Національних зборів - Раймон ФОРНИ (ФСП) (Raymond Fornі). Обраний 29 березня 2000 року.

Сенат (Senat) обирається на основі непрямого голосування (колегія виборців складається з депутатів Національних зборів, генеральних і муніципальних радників). Відповідно до Конституції голова Сенату, у випадку вакансії посади президента, виконує його обов'язку до нових виборів. Сенат обговорює законопроекти, спрямовані йому Національними зборами або безпосередньо внесені урядом. Склад Сенату (321 чіл.) обновляється на третину кожні три роки. Склад Сенату обновлений на одну третину 23 вересня 2001 р. Термін повноважень кожного сенатора складає 9 років.

Кристиан ПОНСЛЕ (ОПР)(Chrіstіane Poncelet)- голова Сенату. Обраний 1 жовтня 2001 року. Конституційна рада стежить за дотриманням положень Конституції у всіх сферах державної діяльності. Він контролює дотримання законності при проведенні референдумів, повідомляє їхні результати, визначає відповідність прийнятих законів положенням конституції. Складається з 9 членів, термін повноважень яких - 9 років.

Місцеві органи влади. Франція (без обліку заморських володінь) поділяється на комуни (понад 36 тис.), департаменти (96) і регіони (22), де прямим загальним голосуванням обираються відповідно муніципальні, генеральні і регіональні ради, що мають у своєму розпорядженні бюджет і виконавча влада на місцях. Функцію представника держави в департаментах і регіонах виконують префекти, призначені президентом країни.

Найбільш впливовими партіями є Об'єднання в підтримку республіки, Союз за французьку демократію (блок партій), Соціалістична, Комуністична і Республіканська партії, Центр соціальних демократів, Рух лівих радикалів, Республіканська партія радикалів і радикал соціалістів, Національний фронт. Самою масовою профспілковою організацією є Загальна конфедерація праці.

Франція має у своєму розпорядженні найбільші в Західній Європі збройні сили.

Франція є постійним членів Ради Безпеки ООН, політичної організації НАТО, ЗЕС, входить до складу "клуба" ядерних держав.

В основі зовнішньополітичної концепції - проведення активної самостійної зовнішньої політики. Пріоритетний напрямок міжнародної діяльності Парижа – європейський.

1.2. Загальна характеристика економіки.

Особливістю економіки Франції є висока частка держсектора, сформованого в результаті трьох хвиль націоналізації (1936, 1945, 1982 р.). Навіть після реалізації двох масштабних програм приватизації 1986-1988 і 1993-1997 р., що проводилися правими урядами, його частка у ВВП залишається однієї з найбільш високих у країнах ЕЄС і ЄС. Відповідно однією з найважливіших складових частин системи державного регулювання економіки є інститути керування держсектором.

Разом з тим, очевидні слабкості французької економіки, що виявилися наприкінці 70-х - початку 80-х років і загострені нафтовою кризою, призвели до перегляду представниками ведучих політичних сил своїх позицій щодо ефективності дирижистских методів керування, результатом чого став поворот до обмеження господарської діяльності держави і політики дерегулвання. Її найбільш важливими проявами стали зміни в системі планування - його децентралізація, відмовлення від бюджетного програмування, значне звуження галузевого втручання.

Був здійснений перехід до активізації так званої "горизонтальної" політики, що допускає створення загальних сприятливих умов для діяльності підприємств. Така політика включає як макроекономічні і регламентацйні компоненти (чіткість і стабільність правил гри, конкурентне законодавство), так і пріоритетна увага до інфраструктурних і адміністративних параметрів (щільність і якість суспільних служб, підготовка кадрів, наукові дослідження, зв'язок).

Після перемоги на президентських виборах 1995 р. Жака Ширака у Франції різко активізувалася політика дерегламентації господарської діяльності. Реалізація програми реформ державного управління дозволила досягти досить помітної децентралізації механізмів прийняття адміністративних рішень, зм'якшення режимів, що регламентують підприємницьку активність.

Франція входить в п’ятірку високорозвинутих країн світу. За розмірами території і населення вона входить до найбільш великих країн Європи. Франція знаходится на четвертом місці післе США, Японії, Германії по об’ємах ВВП, промислового виробництва і частки в світовій торгілв і на третьому – за розміром банківськоі діяльності. На долю Франції припадає 17% промислового і 20% сільськогосподарського виробництва Западноі Європи.

Економіка Франції відрізняється могутньою індустріальною базою і диверсифіцированим виробництвом з добре розвиненими стратегічно важливими галузями (авіаракетобудування, енергетика, транспорт і зв'язок, агропромисловий сектор). З родовищ корисних копалин найбільш значні запаси кам'яного вугілля, залізної руди, бокситів, газу, уранових руд, калійних солей.

Важливе місце в економіці країни займають наукові дослідження й інформаційне обслуговування. Франція веде наукові дослідження з широкого колу проблем: атомна енергетика, авіаційна техніка, устаткування засобів зв'язку, деякі види електроніки промислового призначення.

1.3. Доля державної власності. Державне регулювання економіки.

Визначальними рисами політики державного регулювання економіки Франції є традиції економічного дирижизма, характерні для післявоєнного періоду, що призвело до створення розгалуженої системи державного планування, проведенню активної експортної, науково-технічної і галузевої політики.

Одним з ведучих зовнішніх факторів, що впливають на структуру і напрямок політики державного регулювання економіки стала участь Франції в Європейському співтоваристві, що допускає необхідність інтеграції деректив співтовариства в національне законодавство. Крім того, необхідність підтримки процесів інтеграції в рамках ЄС створила додатковий стимул до активізації участі держави у фінансуванні інфраструктурних проектів.

Процеси націоналізації - приватизації і політичні цикли основи існуючої у Франції системи втручання держави в економіку були закладені ще в 1936 р., у процесі першої хвилі націоналізації, спровокованої світовою економічною кризою, коли в державну власність перейшов ряд підприємств залізничного транспорту, енергетики, оборонної промисловості й інших галузей.

У процесі другої хвилі націоналізації 1945-1946 років, проведеної урядом генерала Де Голля й економіки, що зв'язується з післявоєнним відновленням , перелік націоналізованих підприємств був розширений, у тому числі за рахунок ряду найбільших страхових компаній і банків. В наступні роки процес "селективної " націоналізації продовжився, активізувавши в період нафтової кризи 1970-х років.

Найбільше послідовно ідеї державного дирижизма втілила націоналізація 1982 р., проведена урядом соціалістів після перемоги лівих сил на президентських і парламентських виборах у травні-червні 1981 р. Вона носила стратегічний характер, оскільки одночасна націоналізація ключових галузей промисловості і фінансової системи забезпечила можливість державі прямо втручатися у функціонування економіки.

Текст першого законопроекту про націоналізацію був прийнятий у вересні 1981 р. як головну причину націоналізації з'являлася необхідність проведення "нової промислової політики", спрямованої на державну перебудову і модернізацію економіки. Державний сектор повинний був взяти на себе відновлення всього виробничого апарата. У лютому 1982 р. Конституційна рада оголосила націоналізацію відповідної Конституції. Політика націоналізації в той час мала політичну підтримку більшості виборців.

В результаті здійснення програми націоналізації у власність держави були переведені ряд найбільших фінансових і промислових груп, включаючи транснаціональні корпорації, у тому числі - 36 банків. Після 1983 р. державний сектор економіки Франції включав близько 3 тис. підприємств. На нього приходилося 31% обороту, 23% працюючих, 28% доданої вартості, 30% експорту, 49% інвестицій. Держава контролювала майже цілком чорну металургію, все виробництво алюмінію, половину виробництва скла, всю тонку хімію, електрону промисловість, енергетику і ядерну промисловість, у значній мірі біоіндустрію, інформатику (радіо, зв'язок, виробництво електронної техніки для них), аерокосмічну галузь і виробництво озброєнь.

Але проведення урядом політики реконструкції й оздоровлення державних підприємств (сумарний дефіцит по новому державному секторі складав 7,5 млрд. франків) наштовхувався на опір профспілок, що відстоюють збереження старих робочих місць.

Нездатність держави провести ефективну програму структурної перебудови, істотно підвищити ефективність націоналізованих підприємств, погіршення макроекономічних показників призвела до поразки соціалістів на парламентських виборах у березні 1986 р. і формуванню кабінету правої коаліції на чолі з новим прем'єр-міністром Жаком Шираком.

У серпні 1986, після подолання вето президента-соціаліста Франсуа Міттерана був прийнятий Закон "Про методи приватизації", а в жовтні - пакет урядових приватизаційних декретів. Протягом 1986-1988 років було приватизовано 1100 підприємств. За два роки була приватизована така ж кількість підприємств, на роздержавлення яких уряд М. Тетчер затратило п'ять років.

Після переобрання в 1988 р. Міттерана на другий термін, процеси приватизації були згорнуті. Соціалістами був проголошений принцип збереження розмірів і структури державного сектора, що передбачає відмовлення як від політики приватизації, так і від поновлення процесу націоналізації. У результаті зміни економічного курсу, прийнята в 1986 і розпланована до 1991, програма приватизації виявилася виконана лише на 40%.

Разом з тим, повного замороження процесів приватизації і націоналізації домогтися не вдалося. У 1988-1991 роках, коли державним підприємствам була надана велика фінансова воля як по скупці активів, так і по залученню додаткового акціонерного капіталу, у приватний сектор перейшло близько 600 підприємств. Паралельно близько 1 тисячі підприємств перейшло під контроль держави, хоча ніякого спеціального закону про націоналізацію не приймалося.

Одночасно урядом соціалістів проводилися операції по частковій приватизації окремих компаній (зменшенню частки в акціонерному капіталі, при збереженні контрольного пакета в руках держави). Крім того, державні компанії почали продавати свої філії і дочірні фірми приватним компаніям. Усього в 1988 - 1993 роках було здійснено більш 400 подібних угод .

Після чергової зміни кабінету, зв'язаною з перемогою правих сил на парламентських виборах у липні 1993 р., був прийнятий новий закон "Про приватизацію", що передбачає приватизацію 12 фінансових і промислових груп, намічених до приватизації ще законом 1986 р. і 9 нових, але без указівки термінів реалізації програми.

Особливістю проведеної приватизації була передача державою від 15 до 30 відсотків акцій приватизованого підприємства обмеженій групі акціонерів, звичайно фінансово або стратегічно зв'язаних із приватизованою компанією. Ці "тверді ядра", у законі 1993 р. названі "групами стабільних акціонерів", що створювалися урядом, минулого покликані забезпечити стабільність фінансового становища компаній і зберегти їх від агресивної політики окремих власників акцій або спекулятивного поводження ринку.

Вибір публічної пропозиції продажу в сполученні з одночасним продажем великих пакетів акцій групам

стабільних акціонерів як метод приватизації свідчить про прагнення держави забезпечити стабільність контролю над приватизованими підприємствами обраними фінансово-промисловими групами, зв'язаними перехресною участю. Полюсами трьох найбільш великих з них , ще з кінця 60-х років стали банки "Суец", "Париба" і "Креди Лионне".

Разом з тим, криза ринку нерухомості в 1995 р., виявивши неефективність використання засобів учасниками основних фінансово-промислових груп, змусив уряд допустити різке посилення участі іноземного капіталу в приватизації. В даний час система твердих ядер виявляється під тиском нових іноземних акціонерів, у ряді випадків потребуючого відмовлення компаній від участі в низькоефективній системі перехресного володіння капіталом фінансових і промислових груп.

У червні 1997 р після перемоги на парламентських виборах, новий уряд соціалістів на чолі з Л. Жоспеном продовжив стратегічний курс на приватизацію, ввівши в програму денаціоналізації три найбільших компанії "Франс Телекому ", "Ер Франс" і "Томсон". Разом з цим змінилася концепція приватизації:

1) відбулося відмовлення від універсальних для всіх компаній моделей роздержавлення, 2) держава бере на себе реструктуризацію приватизованого підприємства, його підготовку до виходу на ринок акціонерного капіталу, 3) зберігається високий ступінь контролю держави над приватизованими об'єктами.

2.1. Регулювання конкуренції

Принцип вільного визначення цін за правилами конкуренції офіційно закріплений у законі від 1 грудня 1986 р. Передбачається два випадки можливого регламентування: для видів діяльності в які цінова конкуренція обмежена законодавством або для монополій, а також як тимчасову міру у випадку розрегулювання ринку.

Контроль і санкції у відношенні практики картелів, демпінгу, дискримінації відносяться до області карної і

цивільної юрисдикції незалежного адміністративного органа, якому з 1987 р. були надані повні права в рішенні і санкціонуванні - Раді конкуренції.

Контроль над операціями по концентрації підприємств належить міністерським органам. Крім того, значчну роль грають наднаціональні органи захисту конкуренції, сформовані в рамках Європейського співтовариства.

Так, у рамках вступившого в силу у вересні 1990 р. Регламенту ЄС про контроль над концентрацією (злиттям або поглинанням) компаній передбачається обов'язкове попереднє повідомлення про об'єднання компаній із сукупним світовим оборотом у 5 млрд. ЕКЮ Комісії Європейського співтовариства (КЕС).

Одержавши повідомлення про майбутню угоду КЕС протягом місяця повинна винести одне з трьох рішень :

а) операція не підпадає під дію регламенту ЄС і повинна регулюватися національними органами;

б) операція відповідає принципам єдиного ринку і може бути зроблена без особливих формальностей;

в) операція викликає серйозні сумніви щодо її відповідності принципам вільної конкуренції на Єдиному внутрішньому ринку ЄС і вимагає додаткового вивчення, на яке приділяється чотири місяці.

Щорічно КЕС розглядає близько 1000 справ про порушення конкуренції і не менш 150 справ про злиття і придбання на ринку ЄС.

Особлива увага приділяється рівному доступові фірм на ринок державних закупівель. Так, 3 січня 1991 р. була створена міжміністерська комісія з контролю за ринками державних замовлень і суспільних робіт.

29 січня 1993 р. був прийнятий закон Сапена про регулювання ринку суспільних робіт. Закон розширив арсенал законодавчих заходів, спрямованих проти порушення правил при проходженні і висновку контрактів. Зокрема, у ньому передбачалося створення при міністерстві юстиції Франції Центральної служби по боротьбі з корупцією, комісій, що діють на рівні департаменту.

Закон передбачає обов'язкову участь у розгляді контрактів на суспільні роботи представників опозиції і Генеральної дирекції з питань конкуренції і споживання - DGCCRF.

2.2. Державне регулювання НТП та інновацій

Стратегічними напрямками наукової політики Франції, закладеної генералом ДЕ Голлем після другої світової війни, були забезпечення національної незалежності країни у військових і енергетичних областях, а також в області транспорту і космосу. Ця стратегія була орієнтована, насамперед , на великі державні підприємства і добре підготовлений інженерний корпус, здатний вирішувати поставлені задачі. Результатами її реалізації стали надзвуковий пасажирський літак "Конкорд", літаки сімейства "Аэробус", високошвидкісний залізничний транспорт, могутня аерокосмічна промисловість і атомна енергетика. При цьому на розробку ракети-носія "Аріан" або літака "Аэробус" Франція витратила в п'ять разів менше засобів, чим американці при створенні аналогічної продукції, що свідчить про високий рівень французьких учених. В даний час державна підтримка наукових досліджень націлена на розвиток високих технологій. Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється через Національний комітет з науки. У 1999 році державні витрати на науку склали 2,3% ВВП. Одним з органів, що координують дії міністерств в області наукових досліджень і фінансування науки, є Міжміністерска рада. На ній розглядаються принципові питання науково-технічної політики, включаючи організаційну структуру проведення наукових досліджень. Слабким місцем Франції залишається низький рівень фінансування наукових досліджень приватним сектором. Одним із способів поліпшення даної ситуації французи бачать у припиненні дотацій досліджень на великих фірмах (до останнього часу 86% державної допомоги на наукові дослідження концентрувалися в руках шести промислових груп).

2.3. Регулювання перспектив розвитку економіки

Планування

Доцільність державного планування у Франції, як правило, обгрунтовується можливістю здійснення їм , з тим або іншим ступенем ефективності, трьох основних функцій:

- колективного процесу ідентифікації проблем, поставлених економічним і соціальним розвитком, пошуку і пропозиції конкретних рішень ;

- розробки системи правил, спрямованих на створення більш удосконаленого функціонування економіки і ринку;

- вироблення цілісної системи середньострокових задач і пріоритетів державної політики, що може бути записана в довгострокову перспективу.

Система державного планування за період свого існування перетерпіла досить істотну трансформацію. На першому етапі, головним чином у 1947-1953рр., планування мало на меті післявоєнне відновлення економіки. Вироблялося кількісне планування відновлення потужностей шести галузей - виробництва вугілля, електроенергії, сталі, цементу, а також промислового і сільськогосподарського машинобудування і транспорту. Також мова йшла про розподіл фондів, що надходять відповідно до плану Маршалла.

Потім планування утрачає свій галузевий характер і стає в більшому ступені макроекономічним. До початку 70-х років зв'язок між планом і бюджетом країни складається головним чином у розподілі інвестиційних кредитів держави на розвиток промислової інфраструктури.

Після початку нафтової кризи темпи економічного росту в країні стають невизначеними, і держава втрачає можливість довгострокового прогнозування інвестиційних витрат держави. Починаючи з 1976р., головним у плануванні стає принцип вибірковості. Виділяються пріоритетні напрямки, по яких держава зобов'язується не проводити бюджетних коректувань, поза залежністю від економічної коньюнктури.

Система вибіркового планування виявилася досить неповороткою - до середини 80-х років вона складалася з 12 пріоритетних програм, що включали у свою чергу 51 підпрограму, 191 заходи, розбитих на 492 більш дрібні заходи. Ці програми характеризувалися своєю різнорідністю і після приходу в 1986 р. правого уряду на чолі з Ж. Шираком від них відмовилися.

В даний час планування будується на принципі діалогу і погоджень різних партнерів (державної адміністрації, підприємців, профспілок) з експертами при виробленні цілісного середньострокового уявлення про соціальний і економічний розвиток у сполученні з довгостроковим прогнозуванням. У середньостроковій і далекій перспективі план являє собою державний інструмент, покликаний забезпечити несуперечність рішень уряду.

Керівництво і координація процесу планування здійснюється Генеральним комісаріатом планування (ГКП). Основними задачами ГКП є розробка плану, консультування уряду і довгострокове прогнозування. У складі ГКП працюють усього близько 70 кадрових відповідальних працівників. Таким чином, ГКП може виконувати лише стимулюючу і координуючу функцію. Координація між різними відомствами передбачає, що ГКП розглядається як нейтральна установа, підлегле за посередництвом Генерального секретаря безпосередньо Прем'єр-міністрові.

Формальним підсумком планових розробок стає прийняття двох типів документів, що мають різний статус.

Насамперед це офіційний план, що подається від імені Уряду в парламент для обговорення і голосування..

Підготовка плану починається зі складання рамкового урядового документа. Потім проходить етап узгодження з основними економічними і соціальними групами країни, яким пропонується взяти участь у роботі тематичних комісій, які організують ГКП і об'єднуючих представників адміністрації, профспілок, підприємців і експертів. Наступний етап складається з міжвідомчих погоджень, у ході яких Уряд проводить останній вибір варіантів і подає законопроект плану на розгляд Економічної і соціальної ради. З урахуванням рекомендацій Ради, Уряд подає модифікований проект плану на голосування в Парламент (Національні збори і Сенат), де в процесі обговорення можуть бути Другим типом документів є доповіді Комісій, що розробляються паралельно зі складанням плану, і не є обов'язковими для Уряду. Голова Комісії обирається за межами ГКП і може не входити до числа чиновників (наприклад, бути підприємцем, експертом, профспілковим діячем). ГКП сприяє Голові в організації робіт, відповідає за секретарське обслуговування, але ведення робіт здійснюється самим Головою.

Доповіді комісій прагнуть досягти консенсусу навколо розглянутих питань. У випадку збереження розбіжностей протилежні думки також включаються в доповіді. Основними темами, розглянутими Комісіями, є питання:

- пристосування Франції в промисловій , торговельній , і фінансовій сферах до європейського ринку;

- зайнятості і соціальних взаємин;

- системи соціального захисту;

- народного утворення і підготовки кадрів;

- наукових досліджень;

- рівня життя;

- ефективності держави.

Після приходу до влади уряду соціалістів, у 1982 р., ГКП заснував Групи промислової стратегії (GSІ), що являють собою установи, що здійснюють дослідження і багатобічні узгодження стану і перспектив розвитку французької промисловості в рамках галузевих підходів (хімія будівництво, агропром і т.д.), або по визначеній тематиці (технологія, зовнішня торгівля, дрібний і середній бізнес і т.д.).

У період приходу до влади правого кабінету Ж. Шираку, мова йшла про значне звуження повноважень ГКП і його перетворенні в комісаріат зі стратегії. Повернення соціалістів призвело до нового посилення планування.

Кількісне прогнозування для Плану завжди виконувалося за межами Генерального комісаріату планування відповідно до правила, що він "лише замовляє, але не робить сам ".

ГКП не керує процесом виконання Плану, що здійснюється іншими інстанціями, але контролює його виконання, готує документи про хід виконання Плану. ГКП замовляє проведення досліджень і прогнозів різним спеціалізованим інститутам і організаціями, офіційно прикріплених до нього . Це Центр перспективних досліджень і економіко-математичних методів у плануванні (CEPREMAP), Центр перспективних досліджень і міжнародної інформації (CEPІІ), Центр вивчення доходів і витрат (CERC), Центр по вивченню і спостереженню умов життя (CREDOC).

ГКП має у своєму розпорядженні бюджетні ресурси, що використовуються для фінансування спеціальних досліджень і розробок, для реалізації яких Наукові комітети, що поєднують експертів у визначеній області, на конкурсній основі відбирають конкретні дослідницькі лабораторії.

Розпочинаючи з підготовки Х плану (1989-1992 р.), було зроблене відмовлення від кількісного наповнення плану. Розробка Плану стала ґрунтуватися на стратегічному (в основному якісному) підході. План став формулювати задачі і зобов'язання, прийняті Урядом для їхнього досягнення, причому ці задачі визначалися в більшому ступені в якісному, а не кількісному вираженні, скоріше у відносних, ніж абсолютних величинах.

Напрямок галузевої "структурної" політики в рамках планування до кінця вісімдесятих років відходять на другий план, поступаючись місцем "горизонтальній" політиці планування, що допускає створення стабільних і сприятливих умов для діяльності підприємств:

- стабільність цін;

- контроль над обов'язковими відрахуваннями;

- чіткість і стабільність правил гри, розвиток законодавства, що регламентує життєдіяльність підприємств і конкуренцію;

- якість адміністративного керування, підготовка кадрів, наукові дослідження, зв'язок.

Наприклад, в області державних фінансів встановлюються два правила: бюджетний дефіцит повинний з кожним роком скорочуватися, а державні витрати рости повільніше, ніж ВВП. В області державних витрат План визначає пріоритетні сектори (утворення, підготовка кадрів, наукові дослідження, культура) витрати на які зможуть рости більш швидкими темпами. Також у переліку планованих мір економічної політики враховуються всі зобов'язання, що випливають з участі країни в Європейському Співтоваристві.

У План входять пропозиції по зміні структури відомств, що здійснюють економічну політику держави, кола їхніх повноважень, рівня автономії і т.д. Також у Плані встановлюється нормативний коефіцієнт ефективності (мінімальної рентабельності), службовець критерієм децентралізованого вибору інвестицій націоналізованими підприємствами.

Планування розвитку регіонів виробляється як централізовано, на загальнодержавному рівні, так і на регіональному рівні. Однак тексти регіональних програм повинні в обов'язковому порядку надаватися префектами регіонів на рівні департаментів і Комітетів регіонального економічного розвитку (CODER), що виражають інтереси держави.

Після прийняття Закону від 2 березня 1982 р. “Про децентралізації” і 23 липня 1982 р. про реформу планування, механізм координації між національним і регіональним планами був удосконалений, за рахунок введення інституту планових контрактів. Планові контракти заключаються між державою й окремим регіоном терміном на п'ять років і спрямовані на виконання загальних пріоритетів в області економічного розвитку й облаштованості території. Кожна сторона зобов'язується забезпечити фінансування конкретних дій.

Основними напрямками контрактного фінансування є: підготовка кадрів, наукові дослідження, розвиток комунікацій, (головним чином автошляхи). У залежності від ступеня економічного розвитку регіону пропорція між часткою національного і регіонального фінансування може варіюватися. У середньому вона складає 55% державного фінансування і 45% - регіонального.

У середньому зобов'язання національного уряду по контрактах складають 1% річного бюджету і 7% бюджету інвестицій.

На центральному рівні різними етапами децентралізованого планування займаються ГКП і Делегація по

благоустрою території і регіональних заходів (DATAR). Делегація по благоустрою грає міжміністерську роль координації в регіональних питаннях.

Діяльність Делегації по благоустрою територій спирається на наступні інструменти:

- систему фінансового стимулювання;

- сприяння різних фондів, головним з яких є Фонд впливу по благоустрою території (FІAT), керування яким здійснюється DATAR;

- часткова фінансова участь (державне і регіональне);

- представлення Франції в європейських фондах, основним з яких є Європейський фонд регіонального розвитку (FEDER).

2.4. Державне регулювання інвестиційної діяльності

У Франції існує розвинена система заохочення як національних, так і іноземних інвестицій; основна частка фінансових і податкових пільг надається урядом і місцевими органами влади. Уряд встановив преференційний податковий режим для підприємств, що діють у ряді районів Франції - у так званих спеціальних зонах підприємницької діяльності (у районі Дюнкерка, Ля Сіота, Ля Сена).

Компанія, з числом зайнятих не менш 10 чоловік, зареєстрована і здійснюючу свою діяльність в одній з цих зон, звільняється від сплати податку на прибуток корпорацій протягом перших десяти років. Цей режим не поширюється на компанії, що спеціалізуються на виробництві ряду товарів (наприклад, сталі, текстильних і швейних виробів і т.д.), а також на підприємства сфери розподілу, банки, страхові і фінансові установи. Але компанія, що одержує зазначені податкові пільги, автоматично позбавляється права на інші урядові субсидії.

У ряді районів Франції місцеві влади звільняють знову створені компанії в сфері промислового виробництва і послуг від сплати професійного податку (частково або цілком) терміном на 5 років. Для цього інвестиції компанії повинні складати не менше 800 тис франків, а число зайнятих - 30 чоловік. (Професійний податок - відноситься до числа прямих місцевих податків, що щорічно стягуються місцевими органами влади (комунами, департаментами, іншими регіональними підрозділами країни) із усіх видів підприємницької діяльності. При існуванні безлічі ставок професійного податку середній рівень його по країні складав в останні роки 21%.)

В даний час податкові пільги надаються головним чином фірмам, що здійснюють програму підготовки кадрів на виробництві (у розмірі 25% від суми цих витрат, але не більше 1 мільйона франків), а також компаніям, що реалізують програму науково-технічних досліджень (30% від щорічного збільшення витрат на науково-дослідні цілі, але не більш 30 млн. франків, так названий "дослідницький податковий кредит").

На компанії, що проводять науково-дослідні розробки поширюється також і режим прискореної амортизації. З метою стимулювання будівництва промислових об'єктів Комісія економічного і регіонального розвитку країни (ДАТАР) надає інвесторам субсидії, розмір яких досягає 25% вартості всіх капіталовкладень у земельну ділянку, будинок і устаткування, придбаний у перші три роки будівництва.

Критеріями для надання цих субсидій є :

1) вибір району будівництва - перевагою користуються сільськогосподарські райони західної, південно-західної і центральної Франції;

2) кількість знову створених робочих місць - мінімальне число зайнятих повинне складати 20 чоловік протягом перших трьох років або більш ніж 10 чоловік, якщо на них припадає понад 1/2 зайнятих на підприємстві;

3) сфера діяльності - насамперед це підприємства галузей важкої промисловості, що знаходяться в стадії структурної перебудови;

4) субсидіювання іноземних інвесторів виробляється в тих випадках, коли обсяг їхнього експорту з Франції складає не менш 300 млн. франків, розмір їхніх капіталовкладень у будівництво перевищує 20 мільйонів франків.

Розмір субсидій у кожнім конкретному випадку визначається урядовим комітетом і виплачується міністерством економіки, фінансів і бюджету. При цьому 1/3 покладеної суми передається на початку реалізації проекту, 2/3 у міру його здійснення. Для розвитку північно-східних районів, у Франції (разом з ЄС) існує спеціальна програма, розмір субсидій за якою досягає 37,5% обсягу капіталовкладень у ці області.

Французьким керівництвом здійснюється також спеціальна програма залучення іноземних інвесторів у

розвиток науково-дослідних центрів у країні. При одержанні урядових субсидій пріоритетом користуються компанії (з обсягом продажу, що перевищує 300 млн. франків), що вкладають капітали:

1) у проектно-конструкторські розробки, систему менеджменту й у засоби математичного забезпечення;

2) у райони, розташовані за межами "великого Парижа";

3) у підприємства з числом робочих місць не менш 30 у перші три роки функціонування.

Розмір субсидій складає 35 тисяч франків за кожне знову створене робоче місце (50 тисяч франків у

сільськогосподарському районі), але не може перевищувати більш ніж у два рази обсяг акціонерного капіталу компанії.

Субсидії розглядаються в частині оподатковуваного доходу компанії. Але на практиці податком обкладається лише 50% їхньої величини, інша половина включається в суму амортизаційних відрахувань компанії. При цьому на субсидії, що направляються на розвиток науково-технічного прогресу й у фонд амортизаційних відрахувань, поширюється пільговий режим оподатковування.

Широко використовуються пільгові позики з низькими процентними ставками і дворічним пільговим періодом, надані трастами-фондами провідних французьких компаній на фінансування нових інвестицій у районах,

охоплених безробіттям. У ряді випадків (коли мова йде про наймання робочої сили) дана позика може бути перетворена у субсидію. Місцеві органи влади (муніципалітети, торговельні палати і т.д.), що продають або здають в оренду земельні ділянки, можуть надавати субсидії інвесторам на перебудову існуючих або будівництво нового підприємств (у межах до 25% вартості об'єкта).

Уряд, місцеві влади в ряді районів країни надають компаніям значні засоби зі спеціальних фондів фінансування програм професійного навчання і підготовки кадрів.

Важливою метою структурної політики стало сприяння впровадженню на малих і середніх підприємствах новітніх наукових і технологічних розробок. Основна роль у здійсненні цього курсу належить Національному агентству по впровадженню винаходів "АНВАР". Воно було організовано в 1970 р. з метою популяризації і поширення технологічних розробок в області промислового виробництва і спочатку виконувало лише функції звичайної консалтингової і посередницької фірми при уряді і Міністерстві досліджень і технологій.

З 1978 р. у діяльності АНВАР починають домінувати дослідницькі і внедренческие орієнтації і під його егідою починає здійснюватися дві дослідницькі програми - "Допомога по проектах нових розробок" (АПИ) і "Допомога по здійсненню нових розробок" (АСІ). З 1982 р. діяльність АНВАР регламентується законом "Про основи орієнтації і програмування внедренческих робіт".

По лінії АПИ агентством на частковій або субпідрядній основі виявляється фінансова допомога в підготовці

фахівців і проведенні досліджень по наступних напрямках :

- професійне утворення ;

- покупка сировини і комплектуючих;

- одержання ліцензій;

- виготовлення моделей і макетів;

- технічний іспит і запуск розробок у серійне виробництво ;

- установлення нового обладнання.

За рахунок засобів АПИ може покриватися до 50% витрат фірми-реципієнта по ув'язненому в рамках програми контракту. Уповноважені АПИ проводять самостійно або сприяють в організації і проведенні комбінованих техніко-економічних і фінансових експертиз, пропонованих для покупки винаходів і нових технологій. На кінець 80-х років у Франції нараховувалося 1794 представництв АПИ; 80% засобів агентства призначалося для підприємств із числом зайнятих менш 100 чол.

Програма АСІ передбачає надання підприємствам можливості одержання субсидій на проведення всіх стадій виробничих НИОКР. Максимальний розмір субсидії обмежений 50% вартості розробки або її етапу.

Тільки з 1979 р. по 1989 р. допомогою АНВАР скористалося близько 13 тисяч різних підприємств.

Крім дрібних і середніх підприємств реципієнтами засобів АНВАР можуть стать і великі підприємства, однак, тільки в рамках їхньої кооперації з дрібними і середніми підприємствами.

Друга сфера діяльності АНВАР зв'язана з підтримкою і розвитком технологічної кооперації в рамках європейського співтовариства на рівні підприємств і дослідницьких лабораторій. АНВАР проводить експертизу проектів, що представляються в рамках окремих загальноєвропейських програм французькими підприємствами, і у випадку їхньої позитивної оцінки забезпечує 40-процентне фінансування проектів з боку державних організацій.

У сферу діяльності АНВАР також входить розвиток системи підготовки дослідницьких кадрів, орієнтованих насамперед на дрібні і середні підприємства, включаючи фінансування спеціального стипендіального фонду.

Регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль

Фінансові відносини Франції з закордоном здійснюються вільно, з дотриманням усіх міжнародних зобов'язань, підписаних країною. Разом з тим, Французька держава залишає за собою право видавати попередні дозволи , вимагати пред'явлення декларацій і контролювати:

1.а) рух капіталів, будь-які розрахунки з закордоном, обмінні операції;

1.в) капіталовкладення за кордон і їхню ліквідацію;

1.с) іноземні інвестиції у Францію і їхню ліквідацію.

2. Контролювати кредити, надані іноземним державам.

3. Бути посередником при проведенні операцій, перерахованих у пункті 1.а.

Загальний контроль за іноземними інвестиціями покладений на Міністерство економіки, фінансів і бюджету, але основним і безпосереднім органом, що займається координацією фінансових відносин країни з іноземними державами і регулюванням потоку прямих іноземних інвестицій, є Директорат казначейства цього міністерства.

В французькому законодавстві існує чітке розмежування між прямими й іншими іноземними капіталовкладеннями. Поняття прямих інвестицій містить у собі покупку, створення або розширення фондів підприємства або його філії; всі інші операції, зв'язані з встановленням або збільшенням контролю над компанією, що працює в області промисловості, сільського господарства, торгівлі, фінансів або нерухомого майна, незалежно від її юридичної форми, або з розширенням діяльності компанії, що вже знаходиться під іноземним контролем.

Під іншими інвестиціями розуміються головним чином інвестиції фінансового характеру: позики і гарантії,

надані нерезидентами французьким резидентам, що не відносяться до прямих інвестицій; портфельні інвестиції; покупка матеріальних цінностей високої вартості (судів, літаків і д. р.), а також інвестиції в нерухомість для особистого користування або перепродажу. ДО "інших інвестицій" застосовується більш пільговий режим регулювання, чим до "прямих".

Поняття прямих інвестицій тісно зв'язано з поняттям контролю. Основним критерієм підконтрольного підприємства є більш ніж 20%-ное участь у його капіталах. Тому французька фірма вважається находящейся під іноземним контролем, якщо понад 20% її капіталу належить закордонній фірмі або французькій фірмі під іноземним контролем. Отже, будь-яка операція, націлена на збільшення розміру іноземної участі понад зазначену межу, розглядається як прямі інвестиції.

Для здійснення прямих інвестицій у французьку фірму фізичною особою, що постійно проживає за кордоном, або юридичною особою, що знаходиться не на території Франції, або французькою компанією, що знаходиться під іноземним контролем, або французьким відділенням іноземної компанії варто направити декларацію про наміри в міністерство економіки, фінансів і бюджету.

Відповідно до декрету від 21 травня 1987 року найбільш пільговий режим поширюється на інвесторів із країн ЄС. (У даному випадку підконтрольної вважається компанія, у якої понад 50% капіталу і вирішальне право голосу належить резидентам із країн ЄС).

Для більшості операцій, зв'язаних зі здійсненням прямих інвестицій на території Франції, як і раніше потрібне попереднє повідомлення про наміри або попередній дозвіл . "Попередній дозвіл " необхідно при здійсненні інвестицій, що перевищують 10 мільйонів французьких франків у діючу французьку компанію, непідконтрольну іноземному капіталові. Якщо компанія вже знаходиться під іноземним контролем, то обмеження в 10 мільйонів французьких франків знімається . Адміністрації надається місячний термін для винесення рішення, і, якщо немає серйозних порушень діючого законодавства, то відповідь у більшості випадків позитивний. Крім того, особливого дозволу влади (стаття 4 декрету номер 67-68) вимагають іноземні капіталовкладення (у тому числі з країн ЄС), у виробництво і торгівлю зброєю, військовим спорядженням і вибуховими речовинами, у банківську справу і страхування, у видавничу справу і підприємства зв'язку, радіо і телебачення, у транспорт, енергетику і видобуток корисних копалин, у сферу охорони здоров'я і соціального забезпечення і ряд інших областей . Термін відповіді адміністрації на запити за даними інвестиціям коливається в межах від одного до двох місяців у залежності від сфери додатка іноземного капіталу.

Система "попереднього повідомлення влади про наміри з правом продовження терміну апробації" поширюється головним чином на інвесторів із країн-членів ЄС у випадку придбання ними участі у французькій компанії, що не знаходиться під іноземним контролем (за умови, що обсяг інвестицій не перевищує 10 мільйонів французьких франків).

Директорат казначейства, куди направляється дане повідомлення (утримуюче всі необхідні зведення про інвестора і характер інвестицій), повинний протягом одного місяця або видати дозвіл на проведення операції, або, що буває у виняткових випадках, відмовити і зажадати продовження терміну апробації (як правило, коли потрібна додаткова інформація про інвестора), або одержання "попереднього дозволу " на інвестування.

При цьому адміністрації надається термін від одного до двох місяців для вивчення і відповіді на заявку про участь інвестора з країн ЄС у створенні нової компанії або про участь у капіталі вже діючої фірми французьких франків.

Крім того, існує ряд операцій із прямими іноземними інвестиціями, для здійснення яких не потрібно ні попереднього дозволу , ні повідомлення про наміри. Насамперед це різні операції, проведені іноземною фірмою у відношенні французької компанії, що вже знаходиться під повним іноземним контролем (тобто частка участі іноземного капіталу складає не менш 75%).

У випадку одержання від Директорату казначейства дозволу на капіталовкладення іноземний інвестор робить необхідні валютні операції тільки через посередник, наділений відповідними повноваженнями і контрольований Банком Франції. Ліквідація капіталовкладень іноземних інвесторів і переклад прибутків із Франції виробляється без будь-якихобмежень

2.5. ФІНАНСОВО-КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Регулювання банківської системи

Питання контролю над фінансовими установами регламентуються законом "Про банки" від 25 січня 1984 р. Всі кредитні установи країни (більш 35 тисяч) включені в єдину структуру, за винятком Державного Казначейства, Банку Франції, Депозитно-зберігальної каси і Спеціалізованого фінансового інституту поштової служби Франції.

Регламентування і контроль над кредитними організаціями здійснюється трьома організаціями:

1. Комітет банківського регламентування: нормативний орган.

Комітет установлює "правила загального характеру, що відносяться до кредитних організацій", такі як вимоги по величині статутного капіталу, участі в акціонерному капіталі, умовам розширення мережі банківських відділень, умовам банківських операцій, нормам керування і звітності, інструментам кредитної політики і т.д. Головою Комітету є Міністр економіки і фінансів, заступником - Керуючий Банком Франції.

2. Комітет кредитних установ: орган, що реєструє.

Комітет являє собою орган, що займається реєстрацією кредитних установ, що приймає індивідуальні рішення (видача дозволів або виключень). Складається з десяти членів під головуванням Керуючим Банком Франції.

3. Банківська комісія: контролюючий орган.

Комісія контролює дотримання банківської регламентації. За допомогою агентів Банку Франції вона проводить перевірки кредитних установ. Банківська комісія має дисциплінарні повноваження. Має право виносити

дисциплінарні і/або матеріальні санкції. Складається з шести чоловік, включаючи директора Казначейства, під головуванням Керуючого банку Франції.

Статус Банка Франції як автономної організації гарантований Законом від 3 січня 1973 р.

Основні види банків у Франції

1. Комерційні банки - основна діяльність полягає в прийомі безтермінових вкладів для надання короткострокових кредитів. Однак вони можуть розширювати сферу своєї діяльності в такий спосіб:а) здобуваючи капітал у вигляді внесків або позик (вкладні сертифікати, облігації);

б) надаючи позики на більш тривалий термін;

в) приймаючи участь у капіталі інших підприємств;

г) організувати емісію і розміщення цінних паперів;

д) здійснюючи керування майном за рахунок клієнтури.

Комерційні банки об'єднані в Асоціацію французьких банків (АФБ)

2. Інвестиційні банки - спеціалізовані організації, призначені для допомоги підприємствам у ї інвестиційній діяльності і здатні здійснювати довгострокові і середньострокові операції. До цієї категорії банків відносяться:

а) приватні банки, що спеціалізуються на фінансових консультаціях, керуванні майном, а також міжнародному переміщенні капіталів французьких підприємств;

б) промислові банки, що підрозділяються на ділові банки, призначені для участі в діяльності підприємств, і банки довгострокового і середньострокового кредиту, що видають позики й акумулюють засоби для подальшого вкладення їх у реальний сектор економіки.

3. Фінансові компанії - організації, що збирають відносно стабільні капітали (облігації, бони, банківські позики) для їхнього розміщення з малим ступенем ризику в короткострокові позики під заставу цінних паперів і в довгострокову оренду.

4. Іпотечні банки - організації, основним об'єктом активних операцій яких є надання іпотечних позик підприємствам і приватним особам.

5. Банки розвитку - покликані поєднувати суспільні і приватні фонди для фінансування операцій, що не можуть бути рентабельними в короткий термін.

В Франції існує 28 спеціалізованих кредитних інститутів, згрупованих у 1984 році в Об'єднання спеціалізованих фінансових установ. До них відносяться такі організації, як Le Credіt foncіer de France, що спеціалізується на кредитуванні будівництва, Les Socіetes de developpement regіonal (SDR) - організації регіонального розвитку, що поєднують фінансові інститути, що обслуговує переважно дрібні і середні підприємства; Socіete francaіse pour l'assurance du capіtal rіsque des PME-SOFARІ - для фінансування дрібних і середніх підприємств.

Особливе місце тут займає La Banque francaіse du commerce exterіeur - "Французький банк для зовнішньої торгівлі", що здійснює фінансування зовнішньоекономічних операцій.

Регулювання фондового ринку

Функції регулювання фондового ринку у Франції покладені на Міністерство економіки і фінансів. Основну практичну роботу здійснюють спеціальні організації: Комісія з біржових операцій, Рада фондових бірж, "Суспільство французьких бірж - Паризька фондова біржа" і Французька асоціація біржових суспільств .

Комісія з біржових операцій контролює дотримання стандартів розкриття інформації емітентами і використання інсайдерскої інформації. У випадку порушення встановлених нею правил комісія має право направляти матеріали в прокуратуру або застосовувати власні санкції, зокрема, накладати штрафи.

Комісія видає ліцензії на створення інвестиційних компаній, на керування портфелями цінних паперів, розслідує скарги, що надходять від інвесторів. Виключне право проведення операцій на біржовому ринку належить професійним учасникам фондового ринку - "біржовим суспільствам", що входять у суспільство французьких бірж.

Діяльність Ради фондових бірж визначається Законом про фондові біржі 1988р. Рада здійснює загальний нагляд за діяльністю фірм по цінних паперах і виконує функцію основної саморегульованої організації Франції. У його склад входять 12 чоловік, 10 з яких обираються від імені фірм по цінних паперах, 1 представляє лістингові компанії, 1 - представник фірм, що служать - членом Ради фондових бірж.

Рада ліцензує компанії по цінних паперах і розробляє загальні правила, що стосуються операцій з цінними паперами. Звіт цих правил (Генеральний регламент Ради фондових бірж), схвалений Комісією з біржових операцій і банком Франції затверджує Міністерство фінансів Генеральний регламент установлює нормативи для створення нових компаній по цінних паперах, правила лістинга і виключення з нього, правила поглинання компаній і містить професійний кодекс поводження посадових осіб і компаній, що служить, по цінних паперах. Рада вправі вживати дисциплінарних заходів впливу стосовно учасників ринку цінних паперів.

Суспільство французьких бірж - Паризька фондова біржа має статус спеціалізованої фінансової установи .

Суспільство контролює повсякденні операції на ринку, поширення інформації інвесторам, перевіряє заявки на лістинг, що направляються в Раду по фондових біржах, приймає рішення про виключення з лістинга. Відповідно до повноважень, делегованим Радою фондових бірж, Суспільство вправі припиняти торгівлю будь-яким цінними паперами.

2.6.Державне регулювання підприємництва

Регулювання підприємств державного сектора.

Державні підприємства традиційно підрозділяються у Франції на дві групи, розрізняючи статусом адміністративної установи або акціонерної компанії.

Статус адміністративної установи (державного підприємства суспільної служби) містить окремі елементи адміністративного права, хоча в цілому їхня діяльність регулюється нормами комерційного права.

Такими є підприємства, що виконують функції суспільної служби і, як правило, що є монополіями: у галузі транспорту мова йде про Національне суспільство французьких залізниць, Автономної компанії паризького транспорту, Ер Франс; у галузі енергетики - Электрисите ДЕ Франс, Гаснув ДЕ Франс, Національна компанія Рони, Генеральна компанія ядерних речовин; в області зв'язку - Генеральна дирекція пошти і зв'язку .

Державне підприємство може також бути юридичною особою приватного права і мати статус компанії. Таким статусом володіють промислові підприємства комерційного сектора, великі банки й ін. У цьому випадку велика частина капіталу такої компанії повинна належати або державі, або іншому державному підприємству.

Державними вважаються також підприємства, у Правліннях яких Держава має більшість голосів, не володіючи при цьому більшістю в капіталі, що дозволяє йому контролювати керування. З кінці 80-х років у загальному переліку підприємств, що знаходяться під контролем держави (без обліку філій і підфілій), число адміністративних установ і акціонерних компаній співвідноситься як 50:50.

У державних підприємствах першого кола (не входять філії і підфілії) голови правління, дирекції, наглядацької ради або генеральний директор призначаються декретом Ради Міністрів на три роки. При цьому Уряд залишає за собою право перервати його повноваження в будь-який момент. На інших державних підприємствах призначення на керівні посади здійснюється на загальних підставах, тобто їхніми власними органами керування.

Як правило, склад правління (або наглядацької ради) має тристоронній характер. У нього входять представники Держави, суспільні діячі, обрані завдяки своїй компетентності або здатності представляти споживачів, представники трудящих. Коли частина акціонерного капіталу знаходиться у власності приватних інвесторів, їхні представники обираються на зборах акціонерів. Представники держави і суспільних діячів призначаються декретами Уряду. Представники трудящих обираються персоналом підприємства.

Державні підприємства суспільної служби підлягають подвійному контролеві, проведеному до прийняття рішень самим підприємством: контролеві технічному і фінансово-економічному.

Технічна опіка здійснюється Урядовим комісаром, що представляє міністерство, до ведення якого відноситься підприємство. Урядовий комісар присутній на засіданнях Правління й інформує його про точку зору куруючого міністерства, він може наполягати на повторному розгляді проекту або в окремих випадках - навіть скористатися правом вето.

Фінансово-економічна опіка здійснюється Державним контролером або Контрольною комісією, що представляє на підприємстві Міністерство економіки і фінансів. Державний контролер, що є присутнім на засіданні Правління, стежить за економічною і фінансовою діяльністю підприємства. З доручення міністерства він здійснює контрольні функції, наприклад обов'язкове візування документів по угодах.

Рішення в області встановлення тарифів відносяться до компетенції Міністерства економіки і фінансів, і приймаються в залежності від фінансового стану підприємств, а також задач макроекономічної політики.

Окремі підприємства мають повну або часткову волю в ціноутворенні.

Річний бюджет або прогнозні кошториси доходів і витрат повинні схвалюватися одночасно і куруючим міністерством і міністерством економіки і фінансів. Рішення про участь у капіталі інших підприємств (або про продаж акцій) також підлягають попередньому схваленню обох міністрів.

Програма капіталовкладень складається Фондом економічного і соціального розвитку (FDES), а зaймы, розташовані державними підприємствами, повинні одержати попередні дозволи з боку Міністерства фінансів.

Державні підприємства підлягають також контролеві апостеріорі, що покликаний перевірити правильність і ефективність керування. Цей контроль здійснюється особливою адміністративною інстанцією - Рахунковою палатою, що кожні два роки готує доповідь про керування і фінансові результати державних підприємств.

На кожному державному підприємстві працює бухгалтер-ревізор, призначений судовою владою. У його функції входить аудит правильного оформлення бухгалтерської звітності.

Парламент країни крім контролю за діями уряду, в тому числі в частині виконання бюджету, може створювати спеціальні комісії з розслідування випадків виявлених порушень у діяльності державних підприємствах.

Контроль за інвестиціями державних підприємств.

Дозвіл на здійснення інвестицій великими націоналізованими підприємствами, надається Фондом економічного і соціального розвитку (FDES), Дирекція якого складається з представників зацікавлених відомств під головуванням Міністра економіки і фінансів.

Роль Фонду полягає в тому, щоб розширення заборгованості державних підприємств не вийшло з під контролю, а також у регулюванні графіка позик у залежності від стану фінансового ринку. Мова йде про розподіл державних інвестицій у часі, щоб без надзвичайної напруги забезпечити фінансування усього їхнього обсягу в залежності від наявних заощаджень.

FEDS являє собою механізм міжміністерського арбітража, що функціонує на двох рівнях: Керуюча рада і спеціалізовані комітети.

Керуюча рада працює під головуванням Міністра економіки і фінансів і включає міністрів економічної спрямованості, що курує державні підприємства. У раду входять також деякі директори центральних відомств, комісар. Генерального комісаріату планування (ГКП), Керуючий Банку Франції і інш.

Рада збирається два рази на рік, а в проміжках між сесіями робота ведеться за допомогою трьох спеціалізованих комітетів: енергетики, транспорту і зв'язку, що є його відображенням на технічному рівні. Вони роблять порівняльний розгляд у присутності зацікавлених підприємств запропонованих ними програм капіталовкладень.

Таким чином, Спеціалізовані комітети роблять оцінку ефективності капіталовкладень, а керуюча рада переносить такий розгляд по окремим підприємствам у загальноекономічний контекст.

Основними причинами необхідності контролю за капіталовкладеннями держпідприємств є: неадекватність механізмів ринку для визначення оптимальних обсягів інвестицій природних монополій, необхідність визначити оптимальний обсяг засобів, що може залучатися цими підприємствами на фінансових ринках, приймаючи на увагу потреби інших підприємств і місцевої влади, потреба в сприянні міжгалузевої конкуренції природних монополій - електрика і газ для опалення житла, залізниці, авіація, автостради для перевезення пасажирів.

Великі стратегічні рішення у відношенні національних підприємств (програма ядерної енергетики, високошвидкісних магістралей, і т.п..) є предметом урядової процедури, прийнятої в кожнім конкретному випадку і зовсім незалежно від FDES. Базуючи на загальних напрямках , обраних урядом, щорічний розгляд по лінії FDES відноситься потім до конкретного впровадження цих великих рішень і до графіка освоєння відповідних капіталовкладень.

Державні підприємства конкурентного сектора

Дії держави як мажоритарного акціонера на підприємствах конкурентного сектора підкоряється загальноприйнятим нормам комерційного права. Разом з тим, для прийняття рішень про їхню участь у капіталі інших підприємств потрібний попередній дозвіл Міністерства економіки і фінансів. Також вони підлягають контролеві Рахункової палати.

У великих державних підприємствах держави, як правило, належить більш 66%, що визначається метою збереження кваліфікованої більшості, необхідного для прийняття ключових питань (злиття, поглинання, зміни статуту, збільшення акціонерного капіталу).

Фінансування державних підприємств

Участь держави в розширенні фондів державних підприємств може здійснюватися шляхом надання капітальних дотацій адміністративним установам або шляхом збільшення статутного капіталу, що забезпечує Держава-акціонер.

Існує практика реінвестування дивідендів, перетворення конвертованих облігацій в акції. Держава надає деяким державним підприємствам (наприклад, транспортним) субсидії на переоснащення, або в окремих випадках - експлуатаційні субсидії. Крім того, держава може гарантувати як внутрішні, так і зовнішні позики державних підприємств.

Для перешкоди розмиванню державного пакета акцій держава надала можливість випуску цінних паперів, що дозволяють збільшувати власні фонди без продажу акцій приватним інвесторам.

До числа таких інструментів відносяться партисипативні папера, що представляють собою боргові зобов'язання, процентна прибутковість яких прив'язана до розмірів прибутку підприємства, а погашення здійснюється винятково з ініціативи позичальника.

Схожим інструментом є інвестиційні сертифікати, що виступають близьким аналогом привілейованих акцій. Вони дозволяють претендувати на частину майна підприємства, але не дають права голосу. Іноді при виплаті дивідендів інвестиційні сертифікати мають пріоритет стосовно акцій.

Починаючи із середини 70-х років, у відносинах між державою і держпідприємствами наступив перелом - на зміну логіки підпорядкування й опіки стала приходити логіка узгодження інтересів і співробітництва між відповідальними партнерами.

Основним способом взаємодії держави з держпідприємствами став висновок контрактів. На першому етапі підприємство у взаємодії з державою і представниками персоналу розробляє власний план розвитку. Потім держава і держпідприємство беруть контракт, термін дії якого збігається з терміном дії плану підприємства.

У першій частині контракту визначаються середньострокові цілі розвитку підприємства, що відбивають пріоритети обох сторін . В другій частині уточнюються задачі, що відповідають загальнонаціональним інтересам, у виконанні яких Держава розраховує на підприємство: зобов'язання в області зайнятості, НИОКР, експорту й економії енергії. У третій частині уточнюється характер фінансових відносин між державою і підприємством, а також результати діяльності підприємства - рентабельність, виплата дивідендів.

З 1989 р. було прийняте рішення підписувати з держпідприємствами конкурентного сектора цільові контракти, що не передбачають ні твердих зобов'язань держави по фінансуванню, ні зобов'язань по виплаті дивідендів з боку підприємств.

Перетворення державних підприємств і приватизація

Існує три основних шляхи зміни статусу державного підприємства:

- Держава може додати статус юридичної особи будь-якій службі, що займається виробничою і комерційною діяльністю, і створити державні установі.

- Перетворення державної установи в акціонерне товариство. Така операція, що не означає вихід підприємства з державного сектора, може бути здійснена на основі декрету. З юридичної точки зору операція складається з двох частин: Розпуск установи з передачею його активів, прав і зобов'язань в руки держави; наступна передача цих активів (державної) акціонерної компанії, що вже існувала, або спеціально створюється в обмін на акції, що знову випускаються. Така передача активів може здійснюватися тільки на загальних, застосовуваних до всіх компаній, підставах, тобто після оцінки, виробленої незалежним експертом, що несе юридичну відповідальність за її відповідність.

-Приватизація. Відповідно до Конституції країни питання передачі власності приватному секторові знаходяться в компетенції законодавчої влади, що реалізує ці права безпосередньо, або за посередництвом Уряду або Міністерства економіки і фінансів.

Комісія з приватизації, сім членів якої призначаються урядовим декретом, оцінює вартість приватизованих підприємств. Ця оцінка ґрунтується на біржовій капіталізації, вартості активів, реалізованих прибутках, стані наявних філій і перспективах розвитку.

Ціна, по якій пропонуються акції приватизованого підприємства, встановлюється постановою Міністра

економіки і фінансів на основі рекомендації Комісії і не може бути нижче її оцінки.

Операції по приватизації можуть здійснюватися або через Фондову біржу шляхом публічної пропозиції про продаж акцій за ціною, обумовленої попитом та пропозицією, або, минаючи фінансовий ринок, по підпискі і за ціною, що фіксується державою. Остання процедура використовувалася, зокрема, для придбання частини капіталу "стабільними" великими акціонерами. Вони утворювали "тверді ядра" у капіталі підприємств і їм заборонялося перепродувати акції протягом двох-трьох років після приватизації.

Вартість акцій, що продавалася закордонним юридичним і фізичним особам, не повинна була перевищувати 20% капіталу приватизованих підприємств (крім резидентів країн Європейського співтовариства, на яких дане обмеження не поширюється). Постановою Міністерства економіки і фінансів цей поріг міг бути знижений до 5%, якщо його діяльність зв'язана з "забезпеченням суспільного порядку, виробництвом і продажем озброєнь і бойової техніки, охороною здоров'я". У процесі приватизації звичайні акції можуть бути за умовами приватизації перетворені в "особливі", що дають право блокувати після приватизації будь-яка нова участь у капіталі, що перевищує 10% від його величини.

Відповідно до Закону “Про приватизацію” 1993 р. зафіксована можливість оплати акцій на виплати (максимально протягом трьох років), введення дворічної заборони на перепродаж акцій, що розподіляються між працівниками підприємства, призначення урядом двох членів адміністративної ради приватизованого підприємства.

2.7 Державне регулювання соціальної сфери

Історія медицини у Франції має давні традиції.

Однак тільки із середини XІ століття держава стала централізовано вирішувати соціальні проблеми, серед яких важливе місце займало санітарне і медичне обслуговування населення.

На початку XX століття з'явилися перші міністерства, що були покликані вирішувати соціальні проблеми на державному рівні. У першу чергу вони займалися забезпеченням питань, пов'язаних з охороною здоров'я, гігієною, демографією, міграцією і соціальним страхуванням.

Протягом всього періоду існування державної політики в області охорони здоров'я у Франції питання, що стосуються медицини й охорони здоров'я займаються й інші міністерства. Так, наприклад, шкільна гігієна й охорона здоров'я студентів перебуває у віданні міністерства народного утворення, охорона здоров'я військових кадрів - у веденні міністерства оборони і так далі.

Оплата медичного обслуговування у Франції здійснюється через страхові компанії, названі "касами". У кожного працюючого француза знімається визначений відсоток заробітної плати, щоб надалі можна було оплатити медичне обслуговування і повернути населенню вартість лік. Навіть одержуючи пенсію, француз продовжує платити в "каси". Якщо людина занедужує і має потребу в стаціонарному лікуванні, то 33 дня перебування в лікарні оплачує "каса". Весь інший час хворої повинний оплатити зі своєї кишені. Якщо хвороба триває більше 60 днів, людина переводиться в безкоштовні лікарні. Якщо цей стан продовжується 3 роки, людина одержує інвалідність. В Франції існує дві групи інвалідності: 1-я група, коли людина не може обслуговувати себе сам ; 2-я - всі інші.

Відповідно до закону у Франції застраховано більш 80% населення. Застраховані як особи найманої праці і службовці (в обов'язковому порядку), так і особи вільних професій, що мають річний доход не понад установлений максимум. Застрахований у випадку хвороби може звернутися до будь-якому частнопрактикующему лікареві за своїм вибором, але страхова "каса" оплачує йому тільки 80% лікарського гонорару по встановленому тарифі , а також 80% по рахунках за ліка і за госпіталізацію. Застраховані мають право на пенсію по інвалідності або по старості.

Курорти в основному належать містам і приватним суспільствам, і застраховані можуть одержати путівки на лікування, якщо направляються лікарями-консультантами соціального страхування.

Охорона материнства і дитинства організується в кожнім департаменті керуючим відділом охорони здоров'я департаменту і проводиться лікарями або консультантами для вагітних і для що годують, дитячими консультаціями. Вона особливо добре організована в містах. Матері і родини одержують допомогу, що видається або міністерством охорони здоров'я, або "касами" сімейних допомог, що знаходяться у веденні міністерства праці і соціального забезпечення. Кожен департамент розділений на райони, у кожнім з яких є центр по охороні материнства і дитинства і консультація для вагітних і немовлят, а також для дітей від 3 до 5 років.

Медичну освіту забезпечують медичні факультети університетів і кілька інститутів, де студенти проходять тільки перші три курси, а потім повинні переходити на університетський факультет для закінчення освіти. Курс навчання - 6 років на медичному факультеті після одного підготовчого року (року фізики, хімії і бактеріології).

В Франції мається ряд найбільших науково-дослідних і, у той же час, лікувальних установ .

Майже всі лікарні належать муніципалітетам міст і керуються адміністративними Радами під головуванням мерів. Їхнє фінансове становище забезпечується платою, що одержують за зміст хворих, вони також можуть одержувати дотації або позики від держави.

Установи для туберкульозних і психічних хворих належать департаментам або приватним особам.

Диспансери звичайно ґрунтуються на приватні пожертвування, а в дуже великих містах і на муніципальні засоби . Вони керуються місцевою владою або приватними об’єднаннями.

При кожній лікарні є поліклініка для амбулаторних хворих. Для офіційно визнаних незаможних існують безкоштовні поліклініки.

Всі місця лікарів лікарнях заповнюються за результатами надзвичайно важких конкурсних іспитів.

2.8 Державне регулювання природоохоронної діяльності

Структура організації природоохоронної діяльності

Структура державних органів по охороні навколишнього середовища у Франції може бути охарактеризована наступними найважливішими рисами:

1. Диверсифікація державних органів керування природоохраной і широке залучення в діяльність ряду суміжних міністерств.

2. Розвиненість мережі громадських організацій, що доповнюють державну структуру.

3. Різнобічна державна підтримка приватних природоохоронних заходів.

4. Регламентація впливу на навколишнє середовище за допомогою системи платежів за забруднення.

Основними державними відомствами, що проводять природоохоронну політику, є Держсекретаріат (міністерство) з питань навколишнього середовища при Прем'єр-міністрі і автономний Держсекретаріат по запобіганню значних технологічних і природних ризиків.

Ряд істотних функцій по охороні навколишнього середовища відноситься до компетенції інших відомств центрального уряду: сільського господарства, промисловості, охорони здоров'я і інш.

Координація діяльності різних відомств здійснюється Центральним комітетом по навколишньому середовищу і Міжвідомчим комітетом з навколишнього середовища і якості життя.

Перший з них є консультативним органом, давати висновок по усіх великих проектах загальнодержавної значимості і законодавчих ініціатив. Задачою другого комітету є формулювання і координація екологічної політики країни, прийняття рішень про використання засобів для боротьби з забрудненнями, що є результатами економічної діяльності, екологічного утворення і інформування населення.

Наступний рівень органів охорони навколишнього середовища у Франції представлений Дирекціями і Службами центрального уряду, насамперед Дирекцією по водних ресурсах, запобіганню забруднення і ризиків, Дирекцією по захисту природи і Службою збору, вивчення й обробки інформації по навколишньому середовищу.

Дирекція по водних ресурсах несе основну частину навантаження. Вона координує дії по використанню водних ресурсів, запобіганню забруднення повітря і землі, видаленню і переробки відходів. Крім того, дирекція погоджує діяльність основних консультативних загальнонаціональних органів у сфері охорони навколишнього середовища: Міжвідомчої комісії з водних ресурсів, Національного комітету водних ресурсів, Головної ради по реєстрації установок, Національного комітету з переробки і видалення відходів, Агентства по якості повітря, Національного комітету із шумового забруднення.

Практична реалізація екологічної політики у Франції проводиться на регіональному рівні, що, на думку французьких фахівців, є найбільш ефективним.

Діяльність органів по охороні природи тісно погоджується з єдиною природоохоронною політикою країн Європейського Співтовариства. Це здійснюється шляхом впровадження в національне законодавство природоохоронних директив Співтовариства.

Значна роль належить консервативному захисту навколишнього середовища шляхом організації природоохоронних територій з різними статусами:

Території, обмежені по господарському використанню :

- місцевості, у яких господарська діяльність може здійснюватися тільки з дозволу центральних органів влади;

-землі, на яких заборонене будівництво;

-особливі зони в межах екочуттєвості. У її межах стягується плата за будівельні роботи;

-зони захисту природи і птахів;

- біотопи;

- національні зони екологічного, флористичного і фауністичного інтересу (зони, що мають загальнонаціональну цінність).

Території зі спеціальними органами керування:

- національні і регіональні природні парки;

- природні резервації.

Фінансування природоохоронної діяльності

1. Поширено пряму допомогу з боку держави в справі контролю за забрудненнями (як у відношенні капітальних, так і поточних витрат). Міністерство промисловості може брати на себе 50% витрат на розробку нових продуктів і технологічних процесів, призначених для боротьби з забрудненнями. Але якщо продукт або процес стає комерційно вигідним, субсидії підлягають поверненню.

Уряд може приймати спеціальні програми фінансової допомоги в справі НІОКР, здійснюючи допомогу промисловим проектам, надаючи засоби прямо, або через спеціальні агентства. Наприклад, частина фінансової допомоги надається через Комісію з чистих технологій держсекретаріата з питань навколишнього середовища Франції.

Нарешті уряд може здійснювати власні програми НІОКР для дозволу конкретних технічних проблем з наступним поширенням технічної інформації.

2. У Франції дозволена прискорена амортизація природоохоронного устаткування, надаються безпроцентні і низькопроцентні позики на його придбання. Загальні витрати на навколишнє середовище, що включають витрати держави, місцевої влади, підприємств і домашніх господарств досягає 1,75% ВВП.

Організація природоохоронної діяльності на прикладі системи запобігання атмосферного забруднення

Великою відповідальністю в справі охорони атмосферного повітря наділені префекти або комісари Республіки, що є провідниками державної політики в цій області під керівництвом держсекретаря, зайнятого охороною навколишнього середовища.

З цією метою комісари Республіки використовують технічну підтримку з боку Інспекції по реєстрованим установках, що контролює перетворення в життя умов і розпоряджень господарської діяльності.

Велике значення має також Агентство по якості повітря, створене Законом від 7 липня 1980 р. зі статусом громадської організації індустріального і комерційного характера. Агентство виконує функції технічного радника, технічного і фінансового агента, розподіляючи значні суми, що надходять у виді платежів за забруднення атмосферно повітря.

Іншими державними органами, що розподіляють фінансову допомогу для запобігання забруднення повітря є: Держсекретаріат з питань навколишнього середовища, Міністерство промисловості і досліджень, Французьке агентство по освоєнню енергії, Національне агентство по оцінці досліджень.

Ведучим інформаційним і аналітичним центром є Служба збору, вивчення й обробки інформації з навколишнього середовища Держсекретаріата з питань навколишнього середовища Франції.

Особливістю Франції є широке поширення прямих контрактів між тими хто забруднює і природоохоронною організацією, що передбачають зниження викидів шкідливих речовин. Особливо популярні контракти між природоохоронними відомствами і галузями (можливі також з підприємствами і територіями).

Перші з них були підписані з целюлозно-паперовою промисловістю, буряково-цукровою промисловістю і льонопереробними підприємствами. Норми викидів, обумовлені в результаті даної процедури, виявлялися як правило ще більш твердими, чим законодавчо закріплені нормативи.

У країні розроблені і законодавчо зафіксовані спеціальні формули для розрахунку збитку навколишнього середовища виходячи з даних про емісії окремих забруднювачів, що визначають базу платежа, а також розміри плати за одиницю умовного забруднення. Остаточний платіж обчислюється як добуток бази платежа на норму платежа, де норма платежа є відношення вартості суспільних заходів щодо нівелювання шкідливого впливу на навколишнє середовище до обсягу забруднення в умовних одиницях, прийнятих при розрахунку бази платежу.

В областях, де спостерігається високе пікове забруднення, сформовані попереджувальні зони. Головні джерела забруднення цих зон зобов'язані швидко й у значній мірі знижувати свої викиди при надходженні попередження про сильне атмосферне забруднення з боку місцевої влади. Критерії видачі подібних попереджень фіксуються в постановах префектів департаментів.

2.9. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Експортно-імпортне регулювання

В основі розробки і проведення політики в області експортно-імпортного регулювання у Франції лежить Римський договір про створення Європейського економічного Співтовариства 1957 рік. Однак, поряд з діючими нормами регулювання зовнішньої торгівлі в рамках ЄС, існують національні норми, що визначають порядок імпорту, експорту, реекспорту і реімпорту товарів, аж до заборони імпорту або експорту деяких з них.

Регулювання імпорту.

В даний час у Францію безмитно ввозяться товари, зроблені в країнах ЄС або ж завезені в них із третіх держав і пройшли митні формальності. При імпорті товарів у Францію можуть застосовуватися два режими: загальний і особливий. При загальному режимі перелік імпортних процедур і формальностей визначений у Постанові директора митниць і непрямих податків від 30 січня 1967 року.

У цій постанові встановлений принцип розмежування товарів на вільно ввезені і контингентируюмі. Ввіз товарів, що підпадають під вільний режим здійснюється або без особливих формальностей, або при наявності імпортної декларації виду ДІ. При наявності контингентирування потрібне одержання імпортної ліцензії типу АС. Цією постановою також уточнюється порядок заповнення і видачі необхідних документів для імпорту товарів у країну.

При загальному режимі з 6 вересня 1970 року введені Повідомлення імпортерів, що регулярно опубліковуються в "Офіційній газеті Французької республіки", де є додатки 1 і 2 з переліком товарів, для імпорту яких потрібне одержання ліцензій типу АС і ДІ. Видача імпортних ліцензій проводиться службою фінансових і торговельних дозволів (СОФІКО). З погляду регулювання і контролю над імпортом товарів, що надходять на французький ринок, усі країни розділені на три зони: 1) члени ОЄСР; 2) держави, що не входять ні в яку з трьох зон (ЄС; ЕАСТ; ОЄСР); 3) країни з державною системою торгівлі. Крім того, що франко-мовні країни Африки здійснюють експорт своїх товарів у Францію без всякого виключення.

При особливому режимі існує інший порядок ввозу товарів у країну. Так у рамках ГАТТ-ВТО укладена угода, що регулює торгівлю текстиля, для країн - не членів ГАТТ-ВТО встановлене квотування по "чуттєвих" товарах, розміри якого є підсумком переговорів між країною-експортером і Францією, що оформлюється відповідним документом. В Франції, в цьому випадку, видається ліцензія виду ДІ Службою товарів народного споживання (СЕРБКО) міністерства промисловості. У випадку невиконання країною-експортером висунутих умов потрібна ліцензія виду АС.

Для менш "чуттєвих " товарів пропонується одержання ліцензії типу ДІ, що видається СЕРБКО. Порядок ввозу ряду товарів у Францію визначається окремими угодами, укладеними з деякими державами. Хоча товари з третіх країн, завезені в ЄС і пройшли митні формальності, можуть вільно переміщуватися по ринках Співтовариства, але в окремих випадках потрібне пред'явлення "ліцензії Загального ринку" (насамперед при ввозі "чуттєвих" товарів).

Особливості експортного контролю

Франція є членом Координаційного комітету багатобічного контролю над експортом і дотримує його розпоряджень в області експортної регламентації. Експортний контроль у країні базується на законах від 18 квітня 1939 року зброї і боєприпасах і від 30 листопаду 1944 року, у якому перераховані інші заборонені або обмежені до вивозу товари. У наступне законодавство були доповнені правила по одержанню експортних ліцензій - від 8 грудня 1948 року, 12 січня 1955 року, 30 січня 1967 року, 5 грудня 1985 року, 25 липня 1989 року.

Комітет з нагляду за передачею технології (створений 29 жовтня 1981 року) жорстко контролює передачу технологій в області електроніки, мікроелектроніки, інформатики, телевізійного зв'язку, точного машинобудування і т.д. Посилений контроль в області комп'ютерної техніки, засобів зв'язку, робототехніки, надпровідних матеріалів, устаткування для газових турбін, технології обробки металів, плавучих ремонтних доків, транспортних засобів на повітряній подушці, програмного забезпечення. У той же час діє неопублікований список товарів, на основі якого найчастіше проводиться розгляд ліцензійних заявок. Подібний список сформований по військовій продукції і по атомній энергетиці, заявки на експортну ліцензію разом з копіями контрактів направляються в митне відомство. При необхідності одержання дозволу від Координаційного комітету заявки направляються в міністерство промисловості і потім у міністерство закордонних справ; у відношенні товарів будівельного характеру до розгляду залучається міністерство оборони. Однак для фірми вся процедура починається і закінчується в митному управлінні.

В Франції від фірми не потрібно надавати формальну заяву про те, що експортована технологія залишиться в країні призначення і не буде реекспортована в треті держави, досить відповідної заяви (декларації) від кінцевого споживача. Але якщо надана країнам, які входить в обмежувальний список комітету, французька технологія базується на американській, то французька фірма повинна одержати ліцензію на реекспорт такої технології.

Митна угода між Францією і США від 1 лютого 1986 року містить положення, за яким французька митна служба може проводити розслідування випадків порушення експортного режиму за вимогою США, на відміну від попередніх угод, що не визнавали екстериторіальних прав США. У Франції не має "чорного списку" національних фірм, а цивільні штрафи за незаконий вивіз продукції накладаються в розмірі від однієї до трьох вартостей експортованого товару (митний звід, 1 грудня 1986 року, ст.400 і 413), передбачена і кримінальна відповідальність за порушення законодавства (тюремне ув'язнення терміном від 6 до 20 років).

У цілому система експортного контролю Франції досить простора для адміністративних дій і базується на адміністративних розпорядженнях, нерідко разових.

Митний тариф

Одним з головних інструментів регулювання імпорту товарів у Францію є єдиний митний тариф (ЕМТ), що застосовується у торговельних відносинах країн-учасниць ЄС із третіми державами, починаючи з 1 липня 1968 року, і, що є обов'язковим для всіх країн співтовариства.

Франція має безмитну торгівлю в рамках ЄС, а також із усіма державами Західної Європи і 66 країнами, що розвиваються, що підписали зі Співтовариством Ломейську конвенцію. Крім того, існує преференційний режим торгівлі з країнами Середземномор'я, і в однобічному порядку ЄС поширило систему загальних преференцій на ряд країн, що розвиваються.

Торговельні переговори з третіми країнами по митно-тарифних питаннях цілком відносяться до компетенції

Співтовариства. Тільки воно може в однобічному порядку або шляхом переговорів змінити рівень митного обкладання товарів із третіх держав, і його рішення обов'язкові для всіх членів угруповування. Товар, завезений на територію Франції або будь-якої іншої учасниці ЄС, пройшовши митні формальності, може безмитно обертатися всередині співтовариства.

При ввозі товарів стягуються адвалорні мита і лише в окремих випадках - конвенційні і кумулятивні. При ввозі сільськогосподарських товарів, що підпадають під дію єдиної аграрної політики ЄС, стягуються компенсаційні збори або ж мито в сполученні з таким збором. Розмір мита на одиницу ввезеної сировини залежить насамперед від ступеня обробки сировини. Сировина, не вироблене в країні, як правило, ввозиться безмитно, а напівфабрикати і готові вироби мита помітно збільшуються.

Високе обкладання зберігається при ввозі товарів, що створюють конкуренцію місцевим виробникам. Це насамперед взуття, текстиль, окремі харчосмакові товари, хімічні продукти, ряд видів продукції машинобудування.

Нетарифні обмеження.

Крім єдиного митного тарифу Франція активно використовує такі обмеження ввозу товарів як контингентування імпорту, ускладнення митних формальностей, контроль над ввозом, антидемпінгові процедури, імпортні податки, угоди про "добровільне" обмеження імпорту, діючі правила в області охорони здоров'я, захисту навколишнього середовища, стандартизації, атестації продукції, санітарної, ветеринарної й адміністративної формальності.

Ввіз ряду товарів стримується встановленими в однобічному порядку кількісними квотами. Щорічні списки регламентованих товарів і країн визначаються французькою владою, але вводяться в дію рішенням Ради ЄС.

В даний час Франція у відношенні з всіма учасниками ГАТТ-ВТО і прирівняними до них країнами допускає вільний імпорт товарів, крім текстильних, на ввіз яких введений спеціальний імпортний режим.

Крім "контингентування", органи Співтовариства можуть приймати ряд заходів для обмеження ввозу товарів, у тому числі і раніше "лібералізованих", таких як: спостереження за реалізованими імпортними операціями (статистичний контроль); контроль над ввозом шляхом видачі спеціальних імпортних документів; скорочення терміну використання виданих імпортних документів; введення кількісних обмежень, заборона імпорту. Регулювання за даними питаннями може проводитись і на національному рівні (ставлячи в популярність керівні органи Співтовариства і країни-члени угруповівання).

Контроль за контингентуванням ввозу здійснюється за допомогою ліцензій, виданих відділом фінансових і торговельних дозволів Генеральної дирекції митниць і непрямих податків терміном, як правило, на шість місяців.

Угода про "добровільне" обмеження експорту являє собою домовленість між експортером і імпортером про торгівлю визначеними товарами, і власне кажучи нав'язується країні-експортерові під погрозою застосування більш твердих обмежувальних акцій (Міжнародна угода по торгівлі текстилем 1986 рік, укладена Співтовариством з 26 державами і територіями; Угоди про "добровільне" обмеження експорту чорних металів у країни ЄС, укладене Співтовариством з 20 країнами).

В Франції діють тверді санітарні вимоги до ввезеним рослинних і тваринних продуктів, медикаментів, окремим продуктів хімічної промисловості. При ввозі овочів, фруктів, зелених насаджень потрібен фітосанітарний сертифікат, ряд продуктів повинний обов'язково пройти санітарну обробку на митниці.

Для стримування імпорту сільськогосподарських товарів у Франції поряд з митними зборами використовується система компенсаційних зборів. Компенсаційні збори являють собою різницю між високою, як правило, ціною співтовариства на конкретний вид сільгосппродукції і її світовою ціною. Єдині ціни встановлюються Комісією ЄС і щорічно переглядаються. Різниця між єдиними і світовими цінами може коливатися в залежності від товару від півтора до п'яти разів.

Антидемпінгове законодавство "Заходи для захисту від демпінгу" передбачають введення обкладання імпортованих товарів із третіх країн антидемпінговими зборами при наявності доказу, що їхній ввіз у державу Співтовариства здійснювався шляхом демпінгу і наносить або може завдати шкоди національному виробництву країн-членів угруповання.

Діючі у Франції антидемпінгові правила прийняті для всіх країн ЄС і набрали сили з 1 серпня 1984 року, поширюючись на всі види ввезених товарів: промислові і сільськогосподарські. Антидемпінгові міри діють через механізм цін, а для доказу, що експорт товарів у країни ЄС ведеться за заниженими цінами, передбачений набір інструментів. Розпливчасті формулювання передбачуваного збитку від демпінгу, можливість широкого тлумачення критеріїв, що встановлюють його факт, надають органам ЄС велику волю для використання цих правил з метою селективного обмеження або заборони імпорту товарів із третіх країн.

Державне фінансування експорту

Державне фінансування експорту у Франції здійснюється у відповідності зі спеціальними правилами, установленими владою, при участі і контролі державних і напівдержавних кредитно-фінансових організацій: Банку Франції, Французького банку для зовнішньої торгівлі і банку "Креди насьональ". Порядок кредитування експорту визначається законом про кредитну реформу від 1 липня 1971 року.

Кредитна реформа повинна була вирішити дві задачі: провести перерозподіл джерел фінансування експортних кредитів і створити додаткові пільги для експортерів. Головним доповненням джерел фінансування експорту з'явилося підвищення ролі комерційних банків при зниженні ролі Банку Франції. Після реформи їхня частка в цьому виді діяльності піднялася до 30%, питома вага Казначейства зберіглася на колишньому рівні - 20%, а частка Банку Франції і спеціалізованих державних банків упала з 70% до 50%.

Відповідно до цього закону було передбачене збільшення нормативних розмірів кредитування виробництва

експортованих товарів з 80% до 90% вартості контракту й участі банків у фінансуванні ними експортних кредитів з 90% до 100%.

В даний час кредитування експорту здійснюється головним чином приватними банками за рахунок власних

ресурсів. Державний вплив полягає у рефінансуванні на пільгових умовах таких кредитів як з метою зниження, так і стабілізації ставок на весь період кредитування і у меншому ступені - у безпосереднім наданні позик. Ці операції проводять Банк Франції і Французький банк для зовнішньої торгівлі - єдиний спеціалізований зовнішньоторговельний банк у Західній Європі. Останній фінансує експорт французьких фірм шляхом обліку їхніх векселів, акцептів і гарантій; надає коротко-, середньо- і довгострокові експортні кредити, а також позички підприємцям на виробництво експортної продукції.

Діюча система дозволяє французькому експортерові користуватися кредитами як для фінансування експортного виробництва , так і самої експортної торгівлі. При продажі напівфабрикатів і споживчих товарів надаються короткострокові кредити, а середньо- і довгострокові кредити постачальникові надаються при продажі устаткування.

Урядова політика в області кредитування експорту розробляється Керуванням зовнішньоекономічних зв'язків Міністерства економіки, фінансів і бюджету, що здійснює загальне керівництво Французькою компанією по страхуванню зовнішньої торгівлі (КОФАСЕ), без поліса якої не може бути забезпечений пільговий характер експортної позики.

Видачею дозволів на кредит і контролем за виконанням цих рішень займаються дві урядові комісії - Комітет директорів і Комісія гарантій і зовнішньоторговельних кредитів. Комітет директорів вирішує питання про видачу довгострокових кредитів і їхніх умов. Комісія гарантій і зовнішньоторговельних кредитів розглядає за участю Казначейства, зацікавлених міністерств, банків ("Банку Франції", "Креди насьональ") умови фінансування і реалізації експортних постачань у кредит і встановлює, яку частину кредиту застрахує КОФАСЕ. Комісія одноосібно приймає рішення по середньострокових кредитах, а по довгостроковим - додержується вказівок Комітету директорів.

У Франції існують відмінні від загальноприйнятої західної практики критерії градації кредитів по термінах. Позички від двох до чотирьох років вважаються середньостроковими, а понад чотири - довгостроковими. Фінансуванням середньострокових кредитів займається "Французький банк для зовнішньої торгівлі" (ФБЗТ), що потім рефінансує їх по пільговій ставці в Банку Франції. Однак фінансування і рефінансування стосується основної, але не всієї суми позики, пільговий характер іншої частини експортного кредиту забезпечується за рахунок ресурсів його комерційного банку, що видав.

По довгострокових кредитах фінансування і рефінансування частини, що підлягає погашенню протягом перших семи років, відбувається аналогічним образом, інша частина фінансується цілком ФБЗТ за рахунок засобів Казначейства або ресурсів, мобілізованих на приватному ринку капіталів. Даний порядок поширюється на позики, надані, головним чином, у національній валюті, а іноді й в іноземній. Крім того, звичайно не менш 15% вартості контракту повинне бути оплачено наявними, а іноді ця частка підвищується до 20-25%.

З 1986 року у Франції діє новий вид експортного кредиту - "моноблок", що представляє собою одну фінансову угода замість двох колишніх (пільгової позики Казначейства і комерційного банку) з пільговими умовами кредитування, у порівнянні з ринковими. Поряд з цим підприємствам-експортерам дана можливість одержання кредиту в розмірі 100% його місячного пасиву по поточних операціях.

Державне страхування зовнішньоекономічних операцій

Державне страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюється КОФАСЕ. В даний час Страхування служить не тільки захистом експортерів від можливих ризиків, але стало важливою умовою одержання банківського кредиту. Нині у Франції здійснюється страхування ризиків, пов'язаних з попереднім вивченням ринку, зміною курсів іноземних валют, організацією за кордоном ярмарків, виставок, складів, закордонних інвестицій; страхується непередбачене підвищення цін у період виготовлення експортної продукції.

На практиці КОФАСЕ, як приватна компанія, страхує за свій рахунок від комерційних ризиків короткострокові експортні кредити; як державна компанія (за рахунок уряду) гарантує комерційні ризики по всіх експортних кредитах і комерційні ризики по середньо- і довгострокових кредитах. Страхуються наступні угоди: продаж товарів; надання послуг (підготовка досліджень, технічна допомога, оренда устаткування, створення запасів за кордоном, участь у торговельних ярмарках, вивчення іноземних ринків, реклама); здійснення будівельних робіт за рубежем; інвестиції за кордоном; експортні кредити постачальникам, коротко-, середньо- і довгострокові кредити покупцеві, а також фінансові урядові кредити.

До ряду ризиків передбачених КОФАСЕ, відносяться :

1) комерційні - неплатоспроможність покупця, затримка платежів;

2) політичні - виникаючі в результаті війни, революції, повстань у країні боржника; мораторію, оголошеного владою цієї країни, або рішення французького уряду, що забороняє виробництво або експорт визначених товарів;

3) зв'язані зі стихійними лихами - ураганами, повенями, землетрусами, виверженнями вулканів у країні боржника;

4) валютні - унаслідок введення валютних обмежень або падіння курсу валюти, у якій укладена угода;

5) зв'язані з трансфертами, (тобто перекладом грошових засобів боржником) - через труднощі економічного і юридичного характера, що перешкоджають перекладові, або затримують його;

6) економічні - ризики росту цін (покриваються в тім ступені, у якій збільшення цін у Франції перевищує ріст світових цін) і ризики, що виникають у зв'язку з вивченням іноземних ринків (некомпенсируемые витрати внаслідок такого вивчення, реклами й участі в торговельних ярмарках). Ступінь покриття страхуемых ризиків різна і залежить від їхнього характеру. Так при комерційних ризиках (неплатоспроможність, затримки платежів) втрати відшкодовуються в розмірі від 80 до 85%, політичними і зв'язані зі стихійними лихами від 80 до 90%, валютні - 100%, економічні:

підвищення цін - 100%, вивчення іноземних ринків - 50-60%. Страхові операції, здійснювані від імені уряду, повинні бути в кожнім конкретному випадку схвалені комісією гарантій і зовнішньоторговельних кредитів, а у випадку середньо- і довгострокових угод по експортному кредитуванню - міністерством економіки, фінансів і бюджету на основі рекомендацій Комітету директорів.

В залежності від характера й обсягу угоди визначаються і страхові платежі, внесені на користь КОФАСЕ й у

середньому складові для приватних осіб і компаній по політичних ризиках 0,25% річних, а при сполученні їх з комерційними ризиками - 0,85%. Для державних установ і при гарантії урядів країн-імпортерів ставка платежів по обох видах ризиків дорівнює 0,5%, страхові внески при валютних ризиках під час падіння курсу валюти нижче 2,25% складають 0,36% річних з гарантируемой суми угоди, якщо вона укладена у валютах країн ЄС, і 0,648% - в інших грошових одиницях.

2.10. Регулювання трудових відносин

Законом від 13 листопаду 1982 р. підприємці зобов'язані щорічно вести переговори про перегляд договорів про

заробітну плату. Це стосується будь-яких підприємства, установи або фірми, що підпадають під дію приватного права, якщо на них працює як мінімум один член профспілки. Відповідно до циркуляра Міністерства праці предметом колективних договорів є угода "про заробітну плату брутто по кожній професійній категорії з включенням в неї премій, надбавок і натуральних виплат, якщо такі мають місце).

Відповідно до Постанови 1989 р. мінімум раз у п'ять років обов'язково продяться переговори про перегляд класифікаційних сіток. З 1984 відмовилися від автоматичної і загальної індексації заробітної плати слідом за ростом цін. Індексація договірних заробітних плат щодо будь-якого індексу цін або величини мінімально гарантованої заробітної плати законодавчо заборонена. Дане положення носить антиінфляційний характер і служить інструментом політики дезиндексації заробітної плати. У французькому трудовому законодавстві встановлена ієрархія джерел права в наступній послідовності:

- закони

- постанови (акти виконавчих органів влади )

- розширені колективні, міжгалузеві і галузеві договори

- місцеві колективні договори

- договору на рівні підприємства

- договору на рівні установи або цеху

- індивідуальні трудові контракти

Заборонено фіксувати рівень і умови винагороди, що були б менш сприятливі для трудящих, ніж ті, котрі були укладені або зафіксовані вищими джерелами права. Однак більш сприятливі положення можуть узгоджуватися за умови застосування імперативних правил, зазначених раніше.

Держава регламентує:

- періодичність виплати зарплати,

- привілею для одержання кредитів під забезпечення заробітної плати і гарантію їхньої виплати у випадку банкрутства підприємця,

- зобов'язання по соціальних відрахуваннях,

- обмеження утримуваних часток заробітної плати по судовому позову і виконавчому листі .

Крім того, держава встановлює правила мінімальної професійної заробітної плати (SMІ). Підприємці не мають право виплачувати заробітну плату нижче встановлюваної за допомогою SMІ, і обумовленої в договорах мінімальної зарплати для даної кваліфікації. Однак рівень зарплати може залишатися на рівні нижче SMІ при обчисленні додаткової винагороди, якщо повна виплачувана винагорода буде знаходитися вище рівня SMІ.

Рівень SMІ періодично переглядається на основі індексу споживчих цін, обчислювального Національним інститутом статистики й економічні дослідження (ІNSEE). Починаючи з 1971 р. при підвищенні індексу споживчих цін на 2% відбувається автоматичне підвищення SMІ у відповідній пропорції.

За винятком обумовленого державою SMІ, всі елементи окладу, що виплачується трудящим, визначаються колективними договорами й індивідуальними контрактами. Колективні договори на всіх рівнях переговорів можуть полягати тільки профспілковими організаціями, визнаними законом у якості представницьких.

Загальним принципом є принцип волі вступу в професійний союз або створення нових професійних союзів. П'ять профспілкових конфедерацій визнано державою в якості представницьких на всіх рівнях переговорів. Інші профспілки повинні доводити своє представництво у кожному конкретному випадку.

Оцінка представництва тієї або іншої профспілки виробляється на основі декількох критеріїв:

- чисельний склад

- внески

- досвід і стаж

Визнання за профспілками представництва дає їм виключне право залучення різних інстанцій для щорічних переговорів по угодах про заробітну плату. Ті організації, що уповноважені вести галузеві переговори з боку підприємців, повинні також бути визнані Міністерством Праці як представницькі .

Міжгалузеві договори визначають загальний порядок підвищення заробітної плати і галузеві мінімуми заробітної плати.Колективні трудові договори на рівні галузі визначають мінімальну заробітну плату по кожній спеціальності відповідно до кваліфікаційної сітки, рівень премій і надбавок до заробітної плати. Крім того, визначаються соціальні виплати і пільги, а також конкретні механізми підвищення заробітної плати.

На рівні фірми головним чином обумовлюються тарифні ставки і коефіцієнти, розміри преміальних надбавок і доплат, порядок підвищення заробітної плати, система участі в прибутках і акціонерному капіталі, розміри соціальних виплат і пільг.

Французьким законодавством передбачені процедури, що дозволяють Міністрові праці розширити область застосування того або іншого колективного договору на всі підприємства, включені в цю галузь або стосовні до суміжних видів діяльності. Контроль за політикою в області заробітної плати в державному секторі економіки встановлюється Міжміністерською комісією контролю над заробітною платою (CІCS).