ЕКОНОМІКА НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН
Найменш розвинуті країни (НРК) є найбіднішим і відсталим регіоном сучасного світу. До НРК належать 47 держав, у яких проживає понад 510 млн чоловік. Ці країни розташовані: в Африці - 32 держави, Азії - дев'ять, Латинській Америці - одна та в Океанії - п'ять. Зазначені країни займають особливе становище на дальній периферії світового господарства, у них надто обмежені матеріальні, фінансові й технологічні ресурси для розвитку національної економіки та забезпечення адекватного рівня життя місцевого населення. Статус найменш розвинутої країни дає змогу одержувати від міжнародного співтовариства спеціальну допомогу для структурної перебудови економіки та її ринкової трансформації.
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН
Критерії визначення рівня соціально-економічного розвитку найменш розвинутих країн розробляються Комітетом по плануванню розвитку (КПР) ООН. На основі рекомендації КПР Генеральна Асамблея ООН приймає рішення про включення тієї чи іншої країни до складу НРК. У листопаді 1971 р. Асамблея затвердила первинний список із 25-ти найменш розвинутих країн.
При складанні списку КПР використав три основні класифікаційні критерії: розмір ВНП на душу населення - не більше 100 дол. у цінах 1968 p.; частка обробної промисловості у ВНП - не більше 10%; рівень грамотності населення віком від 15 років і старші-менше 20%. Аж до 1990 р. КПР використовував ці критерії для визначення можливості зарахування тієї чи іншої країни до категорії НРК. За рекомендацією КПР Генеральна Асамблея часом додавала нові країни до первинного списку НРК. Наприкінці 80-х років група НРК зросла до 42 країн.
Із 1981 по 1990 р. застосування зазначених трьох крите-ріїв грунтувалось на таких правилах. Країна, що розвивається, одержувала право на включення в перелік НРК тільки тоді, коли вона відповідала одній із двох загальних вимог а) якщо ВНП на душу населення у ній був меншим від нижнього граничного рівня, а частка обробної промисловості у ВНП складала не більше 10%; б) якщо країна відповідала встановленим критеріям за часткою обробної промисловості та коефіцієнтом грамотності, а ВНП на душу населення не перевищував верхнього граничного рівня. Граничні рівні показників подушного ВНП періодично коригувалися з поправкою на темпи росту ВНП на душу населення в розвинутих країнах з ринковою економікою. Базисні показники частки обробної промисловості і грамотності дорослого населення залишалися незмінними. У квітні 1990 р. скориговані нижні й верхні граничні рівні показника ВНП на душу населення складали відповідно 473 і 567 дол.
1991 р. КПР опрацював новий комплекс критеріїв визначення НРК. Він включає показник ВНП на душу населення та два зведених індекси: 1) індекс підвищення реального рівня життя, який складається з чотирьох показників - передбачувана тривалість життя, споживання калорій на душу населення, сукупний показник частки учнів початкової та середньої школи в загальній чисельності населення і коефіцієнт грамотності дорослого населення; 2) індекс економічної диверсифікації, що включає такі показники: частка обробної промисловості у ВНП, частка зайнятих у промисловості, споживання електроенергії на душу населення й коефіцієнт концентрації експорту.
На основі нових критеріїв, запропонованих КПР, Генеральна Асамблея на своїй 46-й сесії у грудні 1991 р. вирішила включити до НРК п'ять нових держав - Заїр, Замбію, Камбоджу, Мадагаскар і Соломонові Острови. Вона також постановила, що після закінчення перехідного періоду тривалістю в три роки одна країна (Ботсвана) буде виключена зі складу НРК як така, що не відповідає новим критеріям.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ НРК.
Найменш розвинуті країни - це регіон, де спостерігається найвищий рівень масової бідності, відсталості та зубожіння.
На 1 січня 1993 р. до НРК входили: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Ботсвана, Буркіна-фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські Острови, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські Острови, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Об'єднана Республіка Танзанія, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад.
Характерні риси економіки НРК такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування традиційних (натуральних і напівнатуральних) форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; відносно висока роль держави в мобілізації та використанні ресурсів; хронічна дефіцитність державних бюджетів і платіжних балансів; однобока (часто монокультурна) спеціалізація експортного сектора, його анклавний характер; гіпертрофована залежність процесу відтворення та капіталотворення від припливу зовнішніх ресурсів -по лінії офіційної допомоги розвитку (ОДР).
Звичайно, між окремими НРК та їхніми угрупованнями існують певні відмінності. Йдеться про відмінності в масштабах ресурсно-економічного потенціалу та рівні ефективності його використання, структурі зайнятості населення й частці в ньому найманої праці, методах здійснення бюджетної, грошово-кредитної і валютної політики, в мірі участі іноземного капіталу в господарському житті та в експортній спеціалізації країни в світовому господарстві тощо.
Важливою складовою економічного потенціалу НРК є трудові ресурси, величина яких безпосередньо залежить від загальної чисельності населення. Зіставлення країн за даним показником дає змогу констатувати істотні міжкраїнні відмінності: у 13 країнах проживає менше 1 млн, у п'яти - від 1 до 3 млн, а в 17- від 3 до 10 млн чоловік (за станом на кінець 1990 p.). Тільки в п'яти НРК (Бангладеш, Ефіопія, Мьянма, Заїр і Судан) чисельність населення перевищує 20 млн чоловік.
Зазначені відмінності (як і інші), природно, вносять корективи у конкретно-країнну інтерпретацію групи НРК. Проте вони аніскільки не заперечують правомірність її виокремлення насамперед тому, що таке виокремлення відображає стійкі специфічні ознаки господарської еволюції Даних держав. Серед цих ознак найбільш точно визначають сучасну господарську ситуацію в НРК вкрай повільні темпи росту ВНП, а у багатьох країнах - стагнація економіки.
Протягом 1981- 1990 pp. середньорічні темпи приросту Реального ВНП в НРК склали всього 2,5 проти 7,2%, які передбачались основною новою програмою дій на 80-ті РОКИ для найменш розвинутих країн (ОНПД). Це менше приросту чисельності населення, середньорічні темпи якого Дорівнювали 2,6%. В результаті ВНП на душу населення в середньому по групі НРК знизився до 252 дол., що складає, лише 1,5% аналогічного показника для розвинутих країн з ринковою економікою. Експерти ЮНКТАД охарактеризували загальноекономічне становище НРК у 80-ті роки як "стан відносного застою".
Однак за такою в цілому похмурою картиною приховуються істотні відмінності в економічному розвитку деяких країн. В 11 НРК (з населенням 58 млн) середньорічний приріст реального ВНП в розрахунку на душу населення у 80-ті роки коливався в межах від 1,6 до 8,5%, ще в шести країнах (124 млн чоловік) цей показник складав від 0,1 до 0,8%. Найстійкіше і найстабільніше розвивалась економіка Мальдівських Островів, Ботсвани, Бутану, Чаду, Кабо-Вер-де та Ємену. В той же час у 24 НРК (250 млн чоловік) спостерігався застій або спад ВНП на душу населення: в 11 країнах ВНП у середньому на душу населення скоротився в межах від 0,3 до 1,1%, а в 13 країнах він знижувався на 1,2-4,8% щорічно. Протягом 80-х років виробництво ВНП на душу населення в Нігері, Ліберії, Гвінеї та Мозамбіку зменшилось більш ніж на 30%.
Стагнація і спад в економіці 24-х НРК були зумовлені: погіршенням умов зовнішньоторговельного обміну (купівельна спроможність експорту знизилась у 19 країнах, у тому числі у 15 - понад 25%); посиленням структурної незбалансованості в економічному розвитку; різким падінням внутрішніх інвестицій в реальному обчисленні; наростанням інфляційних процесів (у семи країнах темпи інфляції в 1985- 1990 pp. перевищили 250%); скороченням обсягів пільгової допомоги в розрахунку на душу населення. Водночас діяли специфічні фактори, пов'язані з перебуванням в десяти країнах двох мільйонів біженців, а також із воєнними діями на території дев'яти НРК. У кількох країнах, включаючи Афганістан, Ліберію, Мозамбік, Сомалі, Судан та Ефіопію, воєнні конфлікти фактично зупинили розвиток.
Важливою причиною відсталості НРК є панування у їхнім господарстві архаїчних аграрних структур. Рутинна система землеволодіння і землеробства перешкоджає раціональному використанню потенціалу аграрної сфери. Домінування натуральної і напівнатуральної форм господарювання стримує зростання товарності сільськогосподарського виробництва, обмежує економічний доступ населення до продовольчих товарів і конче звужує сферу ринкового обігу харчових продуктів. Досі від 20 до 60% (залежно від країни) домашніх господарств в НРК не мають належної купівельної спроможності для придбання основних продуктів харчування.
Аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК. 1989 р. у сільському господарстві було зайнято 72% робочої сили (в 1980 р. - 78%), в ньому створюється 42% ВНП (1980 р. - 45). Хоча частка робітників сільського господарства у загальній чисельності робочої сили в усіх НРК поступово знижується, кількість населення, що залежить здебільшого від надходжень аграрного сектора, зростає (з 267 млн в 1980 р. до 311 млн у 1989 p.).
Отже, переважаюча більшість населення вказаних країн живе за рахунок сільськогосподарського сектора, який, до того ж, забезпечує більше половини експортних надходжень.
Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Частка економічно активного населення, зайнятого в аграрному секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП. Це пов'язано з тим, що основна маса сільськогосподарських виробників використовує архаїчні знаряддя землеробства (соха, сапа), а також найпримітивніші способи обробітку грунту, широко практикує кочове скотарство. Наприклад, у сільському господарстві Буркіна-Фасо в 1990 р. використовувалось лише 130 тракторів, у Нігері - 176, у Гвінеї - 270. Для порівняння вкажемо, що в країнах того ж регіону із середнім рівнем доходу й приблизно однакових за чисельністю населення цей показник істотно вищий: у Камеруні- 1080, Кот-д'Івуар- 3550 тракторів.
Низький рівень продуктивних сил у сільському господарстві НРК нерозривно пов'язаний, як правило, з дуже несприятливими природно-кліматичними факторами. Більшість африканських НРК страждає від частих засух і нестачі водних ресурсів, процеси опустинювання охопили територію десяти держав. Крім того, вкрай нераціональне використання землі, яка для 80% бідного населення НРК є часто джерелом мізерних коштів для існування, негативно впливає на родючість грунтів та спричинює низький рівень продуктивності праці в аграрній сфері.
За 1980- 1990 pp. темпи приросту сільськогосподарської продукції в НРК становили 2,9%, а відповідно до завдань ОНПД вони повинні були досягти 4%. Зростання аграрного виробництва у 2/3 НРК відставало від приросту населення.
Тільки десятьом країнам вдалося збільшити обсяг виробництва продовольства в розрахунку на душу населення. У 29 НРК цей показник 1991 р. був нижчим від рівня 1979 1981 pp.
Протягом 80-х років у середньому виробництво на душу населення зернових культур в НРК щорічно скорочувалось приблизно на 1%. Запаси зернових у розрахунку на душу населення залишилися практично незмінними, тобто на рівні 170 кг, за рахунок збільшення продовольчої допомоги її обсяг складав майже 50% сукупних імпортних закупок зернових.
Для жодної групи країн сучасного світу продовольча допомога не має такого значення, як для НРК. В 1980/1981- 1989/1990 pp. у ці країни по лінії продовольчої допомоги було доставлено 39,4 млн т зерна. До НРК надається майже 40% допомоги по каналах Всесвітньої продовольчої програми. Приблизно 2/3 сукупної продовольчої допомоги було виділено чотирьом країнам - Бангладеш, Судану, Ефіопії та Мозамбіку.
Останнім часом багатьма НРК були вжиті заходи для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Вони, як правило, стосувались наступних трьох сфер: підвищення закупівельних цін, лібералізації збуту аграрної продукції і реформування сільськогосподарської торгової політики. Крім цього, багато які держави скоротили або повністю скасували субсидії на сільськогосподарську техніку й добрива.
Стагнація аграрної економіки стримує розвиток промислового виробництва в НРК. Протягом 80-х років обсяг продукції обробної промисловості зростав щорічно на 2,7% і проти 5% у 70-ті роки і замість 9%, передбачуваних ОНПД. Частка обробного сектора у сукупному ВНП найменш розвинутих країн, разом узятих, скоротилась з 8,4% в 1980 р. до 8,0% в 1989 р. Чиста продукція обробної промисловості (добавлена обробітком вартість) на душу населення - другий важливий показник рівня індустріалізації країни - в 1990 р. складала 22 дол. порівняно з 205 дол. у середньому по всіх країнах, що розвиваються. Темпи приросту чистої продукції обробної промисловості на душу населення в НРК у другій половині 80-х років дорівнювали всього 1,5% (в усіх країнах, що розвиваються, - 2,5%).
Основою обробного сектора НРК є підприємства харчової, текстильної, лісової і деревообробної промисловості. Більшість підприємств займається первинною переробкою або доведенням до товарного вигляду продукції сільськогосподарського сектора.
Частка обробних галузей у чистій продукції промисловості в НРК вища, ніж питома вага гірничодобувних. Однак співвідношення двох ключових галузей індустріального виробництва відображає не силу потенціалу обробного сектора, як в економічно розвинутих державах, а слабкість ресурсної бази гірничодобування у більшості НРК. У тих країнах, що мають крупні запаси мінеральних ресурсів і здійснюють їх інтенсивне видобування, частка гірничодобувної промисловості у загальному обсязі індустріальної доданої вартості значно перевищує питому вагу обробних галузей (Заїр, Гвінея, Ботсвана, Ліберія, Нігер, Сьєрра-Леоне, Мавританія).
Для промисловості НРК властиве низьке використання виробничих потужностей (в середньому 30% ). Промисловому зростанню у цих країнах перешкоджають макроекономічні та структурні дисбаланси, вузькість внутрішніх ринків, нестача технічних і управлінських кадрів. Серйозним бар'єром на шляху індустріалізації залишаються недостатній розвиток і недосконалість систем транспорту, зв'язку й енергетики.
Економіка НРК, як і раніше, дуже залежить від традиційних видів енергоносіїв (паливна деревина, деревне вугілля й біомаса). На частку таких джерел енергії в НРК припадає близько 75% від загального обсягу споживаної енергії проти 25% по всій групі країн, що розвиваються. Це лягає важким тягарем на навколишнє середовище, викликає зростання процесів збезліснення і опустинювання (Африка), зменшує ресурсний потенціал для ліквідації бідності та злидарства у найменш розвинутих країнах.
ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ РИНКОВОГО РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ НРК
Досвід економічного розвитку багатьох НРК показав неефективність державного господарювання та низьку результативність урядової макроекономічної політики. У багатьох з них масштаби державного втручання в економіку істотно перевищували можливості держави здійснювати ефективне господарське регулювання й управління. Субсидіювання державних підприємств стало не тільки важким тягарем для бюджету, а й фактором дестабілізації фінансової системи.
Диспропорції у системі ціноутворення та збуту підривали економічні стимули для розвитку виробничих секторів. Найбільше від адміністративних деформацій цін страждало сільське господарство НРК. До початку 80-х років воно зазнавало великих втрат у результаті неефективної цінової і збутової політики, що обмежувала прибутки аграрних виробників. Політика ціноутворення на сільськогосподарську продукцію здійснювалась у формі низьких цін виробників і надмірно високих податків на сільськогосподарський експорт. У результаті таких деформацій внутрішні "умови торгівлі" змінювалися на користь обробної промисловості за рахунок аграрного сектора. Наслідки деформації цін для сільськогосподарського виробництва ще більше посилювалися неефективним функціонуванням державних збутових організацій - традиційних монополістів у торгівлі аграрною продукцією.
Все це зумовило необхідність ринкового реформування економіки НРК. У 80-ті роки країни одна за одною (звичайно, при зовнішній фінансовій підтримці) починали проводити економічні реформи їх основною метою стало усунення економічних диспропорцій та відновлення умов для стійкого довгострокового росту. Хоча характер, зміст і послідовність реформ були неоднаковими у різних країнах, проте повсюдно процес реформування зорієнтований на активізацію ринкових механізмів у господарському розвитку. Реструктуризація та приватизація державних підприємств, підвищення значення приватного підприємства, усунення внутрішніх та зовнішніх обмежень для конкуренції, фінансова лібералізація і структурна перебудова економіки - такі головні напрями ринкових реформ в НРК.
Процес реформування державного сектора господарства у цих країнах йде трьома шляхами: реструктуризація, приватизація та ліквідація. Усі державні підприємства поділяються на такі категорії: 1) життєздатні або потенційно життєздатні; 2) нежиттєздатні, збереження яких, однак, важливе із соціальних чи інших причин; 3) нежиттєздатні підприємства, збереження яких не має великого значення.
Щодо першої категорії підприємств вирішення проблеми реформування полягає в реструктуризації, тобто у зміні структури підприємства з метою підвищення його ефективності. Після цього підприємство або продовжує функціонувати як державне, або підлягає приватизації.
Друга категорія підприємств утворює так званий стратегічний сектор (транспорт, зв'язок, електроенергетика та водопостачання), де втручання держави вважається надзвичайно важливим або пріоритетним. Подібні підприємства перебувають у державній власності, але за умови їх адаптації до управлінської та фінансової дисципліни на ринкових засадах. Передбачається, що такий підхід до управління цими підприємствами приведе до скорочення експлуатаційних витрат, послабить тиск на державний бюджет, підвищить якість послуг у сфері економічної та соціальної інфраструктури.
Практика показала, що комерціалізація державних підприємств часто пов'язана з ростом тарифів на послуги. Так, танзанійська залізнична корпорація після отримання статусу
комерційного підприємства у травні 1991 р. вдруге підвищила тарифи. В результаті на початку 1992 р. всі тарифи на вантажні та пасажирські перевезення у Танзанії збільшились на 70%.
Щодо третьої категорії підприємств, то деякі НРК обрали варіант їх повної приватизації або ліквідації, в той час як інші вирішили поновити й модернізувати ці підприємства напередодні приватизації. Продати у приватну власність рентабельні державні підприємства простіше для держави та вигідніше для скарбниці. У Бангладеш, наприклад, реструктуризація державних підприємств одночасно розглядається як попередня умова будь-якої операції по приватизації.
Приватизація є одним із основних важелів підвищення ролі приватного сектора у господарському житті. Вибіркове припинення діяльності державних підприємств, багато з яких були монополістами в економіці, створює умови для розвитку конкуренції та ліквідації деформації у системі ціноутворення.
У загальному контексті ринкових перетворень приватизація виконує роль своєрідного каталізатора докорінної зміни відносин власності, контролю й управління. Серед методів приватизації в НРК можна виділити такі: а) публічні торги з використанням фондових бірж; б) продаж державних акцій чи активів приватним інвесторам; в) купівля підприємств робітниками або управлінським апаратом; г) збільшення капіталу без публічного акціонування.
Завдяки публічним торгам досягається чимало соціальних цілей. Найважливішими серед них є передача права власності у приватні руки та участь у приватизації широких верств населення. Демократизація акціонування капіталу спрямована на забезпечення доступу до державного майна всіх громадян країни, а не тільки місцевих підприємців чи Іноземних фінансових груп. Дотепер цей метод приватизації, який передбачає існування національних фондових бірж, використовувався тільки в двох НРК - Бангладеш і Гамбії. Для реалізації згаданої процедури у Гамбії довелося створювати спеціальну фондову біржу.
Найчастіше в НРК використовується метод продажу акцій або активів держави приватним покупцям, оскільки порівняно з публічними торгами його підготовка та здійснення не такі складні. Акції пропонуються партіями, а активи розпродуються на торгах. Ці процедури здійснюються у контексті реорганізації або розукрупнення державних підприємств. Зазначений механізм застосовується в Того, Малі, Непалі, Бутані, Замбії, Заїрі та інших країнах. При реалізації цього методу виграють крупні покупці, багато з яких є іноземцями.
Купівля підприємств робітниками, службовцями або управлінським апаратом, що поширено в розвинутих країнах з ринковою економікою, у найменш розвинутих країнах практикується досить рідко у зв'язку з обмеженими фінансовими ресурсами індивідуальних покупців. Серед НРК цей метод застосовувався лише в Бангладеш, та й то в інший спосіб, ніж у розвинутих державах. Тут передача прав власності робітникам розглядалась як допоміжний засіб реструктуризації державного сектора.
Однією із сприятливих можливостей для залучення приватного капіталу є збільшення обсягу капіталу без участі основного державного акціонера. Однак неадекватна капіталізація державних підприємств в НРК (низька чиста вартість капіталу порівняно з експлуатаційними збитками або прибутками) часто перешкоджає застосуванню цього методу приватизації.
Поява сильного підприємницького сектора в НРК потребує створення відповідних механізмів кредитування та сприятливого фінансового середовища. Серйозною перешкодою на шляху збільшення обсягів кредитування приватних підприємств є відсутність єдиної фінансової системи, що допомогла б ефективно мобілізовувати й розподіляти кошти. Грошові ресурси мобілізуються у двох незалежних один від одного секторах - формальному і неформальному. Заощадження домашніх господарств мобілізуються, звичайно, неформальними фінансовими посередниками (наприклад, лихварями). Операції банків обмежуються переважно містами. Населення сільських районів або має незначний доступ до формальних фінансових установ, або не має його взагалі.
Чимало установ з фінансування розвитку належить державі, яка контролює та спрямовує їхню діяльність. Функціонування цих установ не справджує очікувань через неефективне управління, нерозумні рішення у сфері кредитування та низьку прибутковість. У той же час приватні банки не відіграють якої-небудь значної ролі у справі сприяння інвестиціям в силу консервативної кредитної політики, високих відсоткових ставок і коротких строків Кредитування.
Надзвичайна нерозвинутість та роздрібненість фінансових ринків НРК створили таку аномальну ситуацію, коли одна група банків або інших фінансових інститутів має надлишок ліквідних коштів, а інша група установ потерпає від її дефіциту. Міжбанківський механізм рециклювання ресурсів відсутній. Досить часто виробничі сектори відчувають кредитний голод, а національні фінансові інститути переповнені ліквідними коштами і стикаються з великими труднощами щодо розміщення кредитів.
Лібералізація відсоткових ставок - квінтесенція фінансової лібералізації - не стала фактором зростання обсягів внутрішніх нагромаджень в НРК. Досвід проведення реформ у Цій групі країн показав, що загальний рівень внутрішніх нагромаджень визначається не відсотковими ставками, а доходами населення. Незважаючи на істотне підвищення реальних ставок по банківських депозитах і кредитах, норма валового нагромадження (в % від ВНП) знизилася протягом 1980-1990 pp. у Бангладеш із 2,1 до 1,9%, Судані - з 3,4 до 2,6%, Танзанії - з 19,8 до 14,4%, Замбії - з 19,3 до 14,1%. Отже, вклад фінансового сектора у мобілізацію внутрішніх ресурсів досить обмежений. Та це цілком зрозуміло, якщо враховувати низькі доходи на душу населення й невеликі масштаби корпоративного сектора в НРК.
Практично в усіх НРК норма валових інвестицій істотно перевищує норму валових нагромаджень. Це вказує на значну залежність процесу внутрішнього капіталотворення від іноземних джерел фінансування - інвестицій (головним чином у вигляді закордонної фінансової допомоги). Відношення обсягів офіційної допомоги розвитку до внутрішніх інвестицій НРК сягло 81,6% у 1985- 1989 pp. проти 58,5% у 1980- 1985 pp. У третині країн цієї групи внутрішні інвестиції були меншими від зарубіжної допомоги на цілі розвитку. Високі відсоткові ставки викликали збільшення витрат на обслуговування державного внутрішнього боргу. Відсутність у більшості НРК ринку облігацій означає, що державний борг звичайно набуває форми банківських позик. Тому підвищення відсоткових ставок зумовило зростання позик держави на кредитному ринкові та скорочення обсягів кредитування приватного сектора.
Подорожчання кредиту в період фінансових реструкцій ускладнює формування основного і оборотного капіталу як Для державних, так і приватних підприємств. Через високі кредитні ризики банки часто відмовляються надавати нові кредити на довгострокові інвестиції та покриття нестачі оборотних коштів. У багатьох країнах кредитні ризики посилюються тим, що банки не можуть одержати потрібного майнового та юридичного забезпечення під свої кредити: система землеволодіння утруднює передачу прав власності, ринки страхування кредитів та реалізації іпотечних зобов'язань практично не діють, а правова система не надає редиторам належного захисту в разі несплати боргу.
Реформа олігополістичної структури кредитного ринку НРК потребує менш жорсткого регламентування доступу на ринок для приватних фінансових і нефінансових установ, а також зусиль по серйозному поліпшенню якості портфеля банківських кредитів. Необхідно подолати роздрібненість і фрагментарність ринку, налагодивши співробітництво між фінансовими інститутами формального сектора у вигляді міжбанківського кредитування для вирівнювання ліквідних позицій та синдиціювання позик з метою розподілення ризиків.
Таким чином, загальний процес формування економічної системи НРК складається з великими труднощами і відбувається в умовах вкрай повільної активізації приватногосподарської діяльності. Багато які з програм стабілізації у цих країнах були припинені або зазнали корінних змін до їх завершення. Реструктуризація і приватизація державних підприємств йдуть відносно повільними темпами. Оскільки фінансові можливості та інституціональні передумови приватизації досить часто конче обмежені, одним із важливих завдань залишається розробка програм підвищення ефективності державного сектора та його переведення на ринкові методи господарювання.
Досвід, нагромаджений в результаті як успіхів, так і невдач реформ, підводить до висновку про те, що процес ринкового реформування економіки дуже складний і неоднозначний за своїми соціальними наслідками. Реформи приносять нерівні здобутки різним групам населення, їхні негативні наслідки найсильніше зачіпають найменш забезпечені верстви. Тому при здійсненні реформ головна проблема полягає в тому, щоб досягти збалансованості між цілями ефективності та підтримання рівня життя без будь-якої політичної дестабілізації. Оскільки реформи зачіпають досить непрості питання розподілу доходів, їхній успіх часто залежить від наявності міцного суспільного консенсусу на користь радикальних економічних перетворень.
ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
У 70- 80-ті роки продовжувалася подальша маргіналізація НРК у міжнародних економічних відносинах. На результати зовнішньоекономічної діяльності НРК несприятливо впливали такі довгострокові фактори, як відсталість і негнучкість їхніх економічних структур, вкрай низький рівень диверсифікації експортного виробництва і нееластичність світового попиту на основні сировинні товари з НРК.
Відбувається своєрідне виштовхування НРК на далеке узбіччя світового господарства, їхня частка у світовому експорті за 1970-1990 pp. знизилась з 1,6 до 0,3%, в імпорті - з 1,6 до 0,7%. На відміну від 70-х років, коли середньорічні темпи приросту експорту та імпорту НРК склали 10,2 і 15,0%, у 80-ті роки мала місце стагнація зовнішньої торгівлі (експорт зменшився до 0,6%, імпорт - до 1,2%). Індекс умов торгівлі цих країн протягом 80-х років знизився на 23 пункти. Різке скорочення чистих надходжень прямих приватних іноземних інвестицій та експортних кредитів супроводжувалося практичним припиненням надання найменш розвинутим країнам комерційних кредитів.
Зовнішня орієнтованість мінерально-сировинного й продовольчого секторів економіки НРК зумовлює важливу роль зовнішньоекономічних зв'язків у господарському розвитку цих країн. Частка експорту у ВНП всіх НРК в 1989 р. становила 9%, а імпорту - 18%. У таких країнах, як Ботсвана, Мавританія, Мальдівські Острови, більше 2/5 ВНП вивозиться за кордон. Для сировини ця частка значно вища: вивозиться в середньому близько 70% валового продукту гірничодобувної промисловості, понад 80% продукції експортних галузей сільського господарства (кава, какао-боби, бавовна, спеції, арахіс тощо).
За останні два десятиріччя (1971- 1990 pp.) у структурі зовнішньоторговельного обміну НРК сталися помітні зрушення. Частка готових промислових виробів в експорті підвищилась із 12,9 до 34,9%, мінеральної сировини - з 7,6 до 12,6%, палива - з 8,4 до 8,9%. Проте питома вага продовольчих товарів зменшилася з 48,2 до 27,8%, сільськогосподарської сировини - з 22,1 до 13,0% (залишок припадає на інші товари).
Однак за цими загальними показниками приховуються значні відмінності між окремими країнами та їхніми угрупованнями. В таких країнах, як Гвінея-Бісау, Мавританія, Руанда, Уганда, Ємен, частка готової промислової продукції у товарній структурі експорту не досягає й 2%. Аналогічний показник у Бангладеш, Гаїті, Лесото й Нігері переви-щує 70%. Експорт багатьох НРК і досі зберігає яскраво виражений сировинний характер. Так, у 1987- 1989 pp. у 23 НРК питома вага сировини у сукупному експорті складала понад 90%. Експортні надходження в 11 НРК більш ніж на 80% забезпечувались за рахунок лише двох сировинних товарів, а в 12 НРК - на 50- 80%.
Однобока спеціалізація дала змогу деяким НРК увійти Др десяти крупніших світових експортерів мінеральної і сільськогосподарської сировини. До таких належать: Ліберія (залізна руда й природний каучук), Того (фосфати), Сьєрра-Леоне (боксити), Мавританія (залізна руда), Малаві (тютюнова сировина) та ін.
Зворотним боком експортної спрямованості переважної частини товарного виробництва НРК є їхня залежність від імпорту найрізноманітніших товарів. Основна частина цього імпорту - готові промислові вироби. 1989 р. на них припадало 56,5% вартості ввозу всіх НРК. Наступна за значущістю стаття - продовольство, частка якого становить 22,2% (приблизно чверть всього імпорту продовольчих товарів складають зернові). Третьою важливою статтею є паливо - 13,0%.
1984 р. валовий обсяг імпорту енергоносіїв найменш розвинутими країнами складав 19,1 млн т нафтового еквівалента. Це становить 80% від загального обсягу споживаної ними енергії у промислових цілях, У 29 країнах частка імпортних енергоносіїв перевищувала 90%, а 16 НРК цілком залежить від їх імпорту. Чистими експортерами енергоносіїв є лише чотири країни - Афганістан, Бенін, Заїр і Ємен. Усі найменш розвинуті країни, за винятком М'янми, Ємену та Заїру, є чистими імпортерами нафти.
Вузька експортна база і незначна величина добавленої обробітком вартості в експортному секторі зумовлює слабку включеність НРК у міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВНП НРК (9%) у 3,2 раза нижча, ніж в усіх країнах, що розвиваються (29%). За показником питомої ваги імпорту у ВНП найменш розвинуті країни (18%) відстають від країн, які розвиваються (28%), майже у 1,6 раза.
У розрахунку на душу населення експорт у середньому по всіх країнах, що розвиваються (260 дол.), у 13 разів перевищує аналогічний показник по групі НРК (20 дол.). Слабка включеність цих країн у міжнародний поділ праці як постачальників товарної продукції поєднується з більш сильною їх залежністю від зовнішнього ринку як споживачів імпортних товарів і послуг. На це вказує значне перевищення обсягу імпорту над. експортом як в абсолютному, так і у відносному вираженні. Зокрема, розмір імпортованих товарів і послуг у розрахунку на одного жителя в НРК (49 дол. у 1990 р.) майже у 2,5 раза перевищував аналогічні показники по -експорту. Для всіх країн, що розвиваються, властиве незначне переважання середньодушового експорту над імпортом.
Стійке перевищення витрат над доходами від зовнішньої торгівлі зумовлює хронічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу НРК. Середньорічний розмір дефіциту збільшився з 0,3 млрд дол. у 1969- 1971 pp. до 9,1 млрд дол. у 1988- 1990 pp. За цей час відношення розміру дефіциту до імпорту всіх НРК підвищилось з 6,2 до 39,9%. Різке збільшення масштабів дефіциту торговельного і, відповідно, платіжного балансу по поточних операціях підштовхує держави НРК до стимулювання експортного виробництва найрізноманітнішими методами.
Починаючи від другої половини 80-х років більшість НРК здійснили лібералізацію своїх зовнішньоторговельних режимів. Спонукальні мотиви таких змін були неоднакові у різних країнах. У більшості НРК вирішальним фактором стало скорочення чистого припливу іноземного капіталу, зменшення власних валютних коштів і погіршення показників обслуговування зовнішньої заборгованості. Інші країни лібералізували торговельну політику у контексті реалізації програм структурної перебудови економіки. Важливу роль відіграло також усвідомлення тих переваг, які дає орієнтація на експорт та розуміння обмежених можливостей промислового розвитку в умовах заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.
Лібералізація зовнішньої торгівлі НРК характеризується п'ятьма основними елементами: скасування або зменшення кількісних обмежень, включаючи лібералізацію чи скасування ліцензування імпорту й експорту; приведення тарифів у відповідність до пріоритетних економічних цілей розвитку країни; забезпечення незалежності установ, що встановлюють тарифи, при розробці та здійсненні тарифно-митної політики; заохочення експорту і здійснення програм сприяння зовнішній торгівлі; контроль за якістю експортних товарів.
Реформуючи торговельну політику, багато які НРК провели скорочення зовнішньоторговельних тарифів або спростили структуру свого тарифу. Значну частину кількісних обмежень було ліквідовано у другій половині 80 - на початку 90-х років у Буркіна-Фасо, Гамбії, Заїрі, Малаві та на Мадагаскарі. Гаїті повністю скасувала мито на експорт та імпорт. Замбія ліквідувала обмеження на експорт дорогоцінних каменів. Сьєрра-Леоне, Того та Центральноафриканська Республіка ліквідували ліцензування імпорту. Бангладеш і Мозамбік скоротили кількість імпортних товарів, Що підлягають ліцензуванню. Танзанія спростила структуру митних тарифів, скоротивши число ставок, величину максимального тарифу митних та кількість випадків звільнення від мита. На Коморських островах і в Нігері уже здійснюються реформи, спрямовані на спрощення системи мита, податків і зборів з імпортних товарів, раціоналізацію ставок та збільшення доходів від митних зборів.
Програми лібералізації зовнішньої торгівлі, котрі здійснювалися в НРК, мали різноманітні наслідки для окремих країн. Досвід реформування торговельної політики та спрощення імпортно-експортних операцій у цих країнах надто суперечливий. Наприклад, лібералізація імпорту в Бангладеш сприяла прискореному зростанню виробництва та експорту готового одягу. Аналогічні заходи поставили під загрозу макроекономічну стабільність в Гаїті і Нігері, у деяких НРК широка лібералізація імпорту призвела до зниження темпів індустріалізації та недовикористання місцевих ресурсів. На думку експертів ЮНКТАД, у специфічних умовах НРК лібералізація торговельної політики на першому етапі повинна бути спрямована на поліпшення мотивації експортних поставок, а на другому - на зниження прибутковості неконкурентоспроможного сектора національної промисловості.
Поступово відкриваючи внутрішні ринки для зовнішньої конкуренції, НРК вживають заходів щодо стимулювання припливу іноземних прямих інвестицій (ІПІ). Прагнучи залучити зарубіжний приватний капітал, багато які НРК уклали двосторонні інвестиційні угоди та прийняли законодавчі акти, які заохочують і захищають ІПІ. Останнім часом закони про ІПІ було прийнято країнами, що проводили раніше жорстку політику щодо використання іноземного капіталу. Це, зокрема, Бангладеш, Лаос, Непал; Руанда, Ємен, Сомалі та Сьєрра-Леоне.
Для іноземних інвесторів у НРК створюються так звані диференційовані стимули для вкладення капіталу в ту чи іншу галузь залежно від її значущості для національної економіки. Преференції надаються в межах "привілейованого режиму" та, як правило, обмежуються сільським і лісовим господарством, переробкою агропродукції, гірничодобувною промисловістю, туризмом і ремісничим промислом. Окремі країни (Бангладеш і Того) активно використовують ІПІ у межах експортних виробничих зон. Проте й досі приплив ІПІ в НРК незначний. За останнє десятиріччя (1981- 1990 pp.) чисті вкладення іноземного приватного підприємницького капіталу в усі ці країни, разом узяті, склали лише 2 млрд дол. У розрахунку на душу населення чистий приплив ІПІ був меншим 1 дол. на рік. Протягом вказаного періоду частка прямих інвестицій в загальному обсязі зовнішнього фінансування НРК скоротилася з 4,2 до 0,2%.
Основним джерелом зовнішнього фінансування НРК є офіційна допомога розвитку (ОДР). Обсяг цієї допомоги НРК збільшився з 7,6 млрд дол. у 1981 р. до 13,5 млрд дол. 1990 p., а її частка в загальному припливі фінансових ресурсів підвищилась з 81,7 до 99,8%. За рахунок ОДР нині забезпечується практично увесь приплив ресурсів до зазначених країн. Для експортних кредитів та позик комерційних банків характерний чистий відплив ресурсів із НРК.
Офіційна допомога розвитку надходить до НРК головним чином з країн-членів Комітету сприяння розвитку (КСР) ОЕСР. 1990 р. країни КСР надали 57% всіх пільгових позик і субсидій НРК. Приблизно 40% сукупної ОДР надається НРК через багатосторонні фінансові установи й програми розвитку. В абсолютному вираженні найкрупнішим джерелом пільгового фінансування серед зазначених установ є Всесвітній банк (ВБ), який виділяє кошти через Міжнародну асоціацію розвитку. Близько 3% допомоги надходить від країн-членів ОПЕК та Східної Європи.
Новим явищем при наданні двосторонньої допомоги НРК з боку країн-членів КСР стало пов'язування ОДР з вимогами скорочення частки воєнних витрат та проведення демократичних політичних реформ у країнах-реципієнтах. При недотриманні цих критеріїв донори скорочують свої асигнування на ОДР.
Фінансова підтримка зусиль НРК у галузі структурної перебудови здійснюється по таких п'яти напрямах: надання позик ВБ для структурної перебудови всієї економіки та окремих її секторів; спільне фінансування проектів з участю ВБ, регіональних банків розвитку й урядів розвинутих держав; надання кредитної підтримки у межах Спеціальної програми допомоги країнам Африки, які розташовані на південь від Сахари; використання ресурсів ПРООН (55% всіх коштів ПРООН у 1991- 1996 pp. буде надано НРК); пільгові кредити МВФ по лінії Механізму структурної перебудови та Удосконаленого механізму структурної перебудови (при щорічній ставці в 0,5% та періоді погашення 10 років, включаючи пільговий період тривалістю 5,5 року).
СПЕЦИФІКА ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ БОРГОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Особливості фінансування економіки НРК зумовили специфіку їхньої зовнішньої заборгованості. Домінуюча її частина (93% у 1990 р.) має довгостроковий характер. У структурі боргу переважають зобов'язання по пільгових державних кредитах, їхня частка складала 65% усієї заборгованості НРК в 1990 р.
Сукупний зовнішній борг зазначеної групи держав збільшився з 41,6 млрд дол. у 1982 р. до 86,3 млрд дол. у 1990 p. Хоча майже половина загальної суми зовнішньої заборгованості НРК припадає на п'ять країн (Бангладеш, Судан, Ємен, Ефіопія та Афганістан), обслуговування боргу поглинає значну частку експортних надходжень у більшості НРК. 1990 р. величина платежів по обслуговуванню заборгованості у двох третинах НРК дорівнювала 20% або й більше від їхніх експортних надходжень. Зовнішній борг цих країн складає приблизно три чверті їхнього сукупного ВНП, а в 17 НРК - перевищує ВНП. На кінець 1990 р. дев'ятнадцять найбідніших держав були визначені Всесвітнім банком як країни, що мають надмірно великий борг. У цих країнах показники заборгованості та обслуговування боргу перевищували критичні рівні.
У другій половині 80-х років криза зовнішнього боргу НРК набула таких масштабів, що перегляд строків погашення заборгованості, котрий був ізольованим інструментом разової дії, перетворився на самостійний механізм регулювання зовнішніх боргових зобов'язань. У 1984-1991 pp. для 20 НРК було переглянуто строки погашення офіційної заборгованості в межах Паризького клубу. Деякі НРК змушені були не раз проводити реструктуризацію державного зовнішнього боргу. Так, Мавританія зверталася до зазначеного механізму чотири, Того - п'ять, Нігер - шість разів.
У результаті перегляду строків погашення офіційної заборгованості НРК були консолідовані платежі по обслуговуванню державного зовнішнього боргу на суму 5,9 млрд дол. Реструктуризація офіційної заборгованості призвела до скорочення асигнувань на виплату зовнішнього боргу. Коефіцієнт обслуговування заборгованості НРК зменшився з 27 у 1985 р. до 22% у 1991 р.
Поряд із переглядом строків погашення зовнішнього боргу здійснювались програми часткового списання заборгованості НРК по лінії двосторонньої допомоги розвиткові. 1978-1989 pp. так було списано 3,9 млрд дол. боргу країнам КСР. Приблизно половина цієї суми припадає на Німеччину.
Останнім часом кілька країн-кредиторів оголосили про нові програми полегшення тягаря заборгованості, у межах яких буде списано приблизно 6 млрд дол. боргових зобов'язань НРК по лінії ОДР. Для врегулювання багатосторонньої заборгованості НРК ВБ у 1988 р. створив спеціальний механізм рефінансування зовнішнього боргу найбідніших держав. Даний механізм є складовою частиною Спеціальної програми допомоги країнам Африки. Він орієнтований на регулювання непільгової заборгованості перед банком тих країн, що тепер можуть користуватись лише кредитами МАР та здійснюють структурну перебудову економіки.
У межах цього механізму найменш розвинутим країнам виділяються додаткові кредити по лінії МАР. Сума кредитів дорівнює обсягові виплат відсотків Банкові. За 1991 фінансовий рік п'ять держав (Бангладеш, Мавританія, Малаві, Танзанія і Уганда) одержали через зазначену схему рефінансування заборгованості 23,5 млн дол.
Нігер і Мозамбік стали першими учасниками Механізму Всесвітнього банку по скороченню заборгованості, створеного в 1989 р. Функціонування цього механізму базується на наданні Банком субсидій НРК для зменшення їхнього зовнішнього боргу перед комерційними банками. Скорочення заборгованості відбувається шляхом викупу боргових зобов'язань і конверсії зовнішнього боргу. Деякі розвинуті країни-донори зробили додаткові внески на проведення подібних операцій. Фінансова підтримка програм скорочення заборгованості дала змогу ліквідувати майже увесь борг Нігера перед комерційними банками, а Мозамбік викупив свої боргові зобов'язання по комерційних кредитах з відчутною знижкою.
Крім того, розширилися методи конверсії боргу у зобов'язання урядів НРК здійснювати заходи в галузі охорони навколишнього середовища. Спеціальні схеми фінансування таких операцій по викупу боргу створені Францією та Швейцарією.
Зовнішня заборгованість НРК є складовою глобальної боргової проблеми країн, що розвиваються. Механізм її урегулювання сформульовано у Програмі дій на 90-ті роки, яку було схвалено на другій Конференції ООН по найменш розвинутих країнах. Пріоритетними напрямами реорганізації заборгованості НРК світове співтовариство розглядає списання значної частини боргових зобов'язань по лінії ОДР, надання нових фінансових коштів переважно у формі субсидій, субсидіювання виплат відсотків по багатосторонній заборгованості та рефінансування на пільгових умовах виплат капітальної суми боргу ВБ. Це допоможе НРК стати кредитоспроможними, оздоровити платіжний баланс і збільшити приплив фінансових ресурсів.