Формування та розвиток марксистської політичної думки

ЗМІСТ

1. ВИХІДНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ ДОКТРИНИ
К. МАРКСА ТА Ф. ЕНГЕЛЬСА

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Маркс і Енгельс уперше створили цілісну теорію політичних відносин, що включають наступні положення:

політичні відносини, тобто відносини, що випливають із боротьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова - результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме: загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства; виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких виступають відносини власності;
політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування;
держава - це продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно пануючого класу;
економічно пануючий клас є також і політично і ідеологічно пануючим класом. Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне панування - це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;
на основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихідний її пункт - твердження про те, що суспільне буття людей визначає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища.

Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття - це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обгрунтували у спільній праці "Маніфест Комуністичної партії" (1848). Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу.

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава - це знаряддя класового панування, "організація для систематичного насильства одного класу над іншим". Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

2. В.І. ЛЕНІН І ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА МАРКСИЗМУ

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX - у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву - "марксизм-ленінізм".

На основі марксистської теорії, революційно-демократичної думки народів Росії В.І. Ленін (1870-1924) поряд з марксистською філософією, економічним ученням про капіталізм виділив і третю складову частину - марксистську теорію політики, яку він розумів насамперед як теорію класової боротьби, опертої на диктатуру пролетаріату.

Він далі розвинув політичні погляди марксизму, сформулював фактично політичну доктрину марксизму, по-перше, наголосив, слідом за Марксом, що в центрі політичної доктрини марксизму лежить питання про класову боротьбу, яка є одним з найбільш основних питань марксизму; по-друге, тісно пов'язав марксизм, його політичну доктрину з ідеологією; по-третє, сформулював концепцію соціалістичної революції. Якщо К. Маркс і Ф. Енгельс визначили матеріальні передумови революції, то Ленін, проаналізувавши тогочасний імперіалізм, зробив висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні і розробив положення про суб'єктивні передумови революції. У зв'язку з цим Ленін розробив й втілив в життя концепцію авангардної політичної партії - партії професійних революціонерів; по-четверте, далі розробив марксистську концепцію держави диктатури пролетаріату. Розробляючи цю концепцію він продовжив думки Маркса і Енгельса щодо характеристики демократії; по-п'яте, розробив політичну концепцію з національного питання, визначив умови його вирішення в багатонаціональній країні, виділив головні аспекти національно-державного будівництва після перемоги соціалістичної революції; по-шосте, висунув ряд ідей щодо ставлення до інших політичних партій, об'єднань як до революції, так і після її перемоги, визначив політичну тактику щодо профспілок, їх ролі і місця в пролетарській державі, розробив політичну стратегію й тактику НЕПу та ін.

Звичайно, що вже лише перелік основних елементів політичної доктрини, сформульованої Леніним, доводить її значення й роль в загальній марксистській системі. Ми виділили найважливіші елементи цієї доктрини. Можна, зрозуміло, по-різному ставитись до марксистської політичної доктрини, її творця В.І. Леніна, одного лише, на нашу думку, не варто припускати - принижувати й фальсифікувати. Якщо прагнути її зрозуміти, то тоді потрібно розглядати доктрину об'єктивно, конкретно до тих умов, за яких вона створювалась - тобто до російських.

Сьогодні точаться дискусії щодо вчення марксизму, зокрема чи має право політична доктрина комунізму на життя. Одні кажуть, що має, інші ж закликають навіть до суду над нею. Звичайно, комунізм як політична теорія не є якоюсь випадковістю історії. Водночас практика світового розвитку показала, що багато чого в марксистській теорії виявилось невірним. Маркс, як відомо, був перший, хто науково проаналізував історію і капіталістичну дійсність з позицій трудящих пригнічених мас. Соціальним рушієм революційного перелому, на його думку, покликаний стати новий, до цього часу небачений персонаж - об'єднаний міжнародною солідарністю пролетаріат.

Водночас істинне і геніальне в цій концепції змішалось з утопічним і історично обмеженим. Можна зробити висновок й про те, що найбільшою помилкою Маркса і Леніна був метод перебудови суспільства шляхом насильства, революції. Революційний шлях перебудови суспільства - закономірна пропозиція Маркса в умовах XIX ст. На жаль, коли умови змінилися (кінець XIX - початок XX ст.) розробники соціально-політичної теорії комунізму втратили всякі орієнтири, не звернувши увагу на доречну критику марксизму з боку європейської соціал-демократії.

Леніна та інших послідовників марксизму звинувачували в прагненні зруйнування старої економіки, культури, моралі, моральності. На жаль,

післяжовтнева практика, до якої Маркс уже не мав безпосереднього відношення, давала привід для цього. Будь-яке руйнування капіталістичного ладу вважалось необхідним і навіть корисним для революції. Ігнорувалася свобода особи, думки, зібрань, слова і друку, оскільки мовляв, це пережитки, а не завоювання буржуазної республіки. Ще при житті Леніна ідея Маркса про керівну роль робітничого класу була перетворена в догму. Цілі революції довгий час практикувались як "боротьба проти багатих", що народжувало хибні ідеали аскетизму, бідності, зрівнялівки як морально більш високі норми. Після Жовтневої революції отримала точка зору на необхідність якнайскорішого усуспільнення власності, в тому числі і шляхом експропріації. В своє щасливе майбутнє люди заганялись шляхом насильства.

3. РОЗВИТОК І ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ
ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ МАРКСИЗМУ В ХХ СТОЛІТТІ

Друга половина ХХ століття це етап посилення пошуків нових тлумачень і бачень марксизму нерідко неадекватного толку у вигляді “західного марксизму” (на відміну від “східного” - сталінського), часткового звернення до окремих положень марксизму в перебігу “нового марксизму”, “неомарксизму”, що зазвичай йдуть убік від марксизму, беруть лише яку-небудь його одну сторону і що істотно ревізують марксизм, нестандартних теоретичних трактувань соціалізму і комунізму у вигляді “єврокомунізму”. В цілому - етап своєрідного нового ренесансу марксизму, його творчого розвитку вшир і углиб - як загальної марксистської концепції, так і його регіонально-особливих, національно-особливих втілень - і в той же час посилення боротьби із спробами зсередини переглянути і ревізувати марксизм.

Нелегким, важким був відхід від деформованого в сталінські і післясталінські часи марксизму, зведеного до мертвих формул, позбавлених живого змісту, грубо пристосованих до потреб авторитарного, диктаторського режиму. Одним словом - від марксизму урізаного, догматичного, схоластичного, примітивного, недоторканного, такого, що не терпить пошуків, суперечок, дискусій, новацій, змін, перекладу на нові якісні ступені теоретичного аналізу і побудови.

Нелегко і не відразу нарощувалося творче, нормально-критичне відношення до сформульованим марксизмом положенням з метою приведення їх у відповідність з новою історичною і реальною загальною і регіональною практикою. До цього часу головним став розрив між сформульованою раніше, в минулі часи марксистською теорією і новою конкретною історичною практикою, зокрема в нових країнах соціалізму. Теорія перестала ефективно допомагати соціалістичній практиці, завчасно освітлювати їй конкретний шлях майбутнє.

Творчі, нестандартні, оновлені марксистські постановки, погляди, висновки, що пояснюють процеси, що відбуваються, і висловлюючи конкретні лінії дій по керівництву реальними процесами з перспективою на майбутнє, стали частішими і настійнішими розробляти і пропонувати учені в СРСР, інших соціалістичних країнах. На жаль, мало до них прислухалися, а то і зовсім ігнорували партійні лідери вгорі, теоретично слабкі, нерідко малоосвічені, такі, що бояться всього нового, всякого своєчасного втручання реформіста і революційного в реальне життя, навіть коли в ній загострювалися багато суперечностей і нарощувалися кризові явища.

Значний творчий внесок у розвиток, пожвавлення, оновлення марксизму внесли в другій половині XX сторіччя багато видних лідерів тих, що входять в світовий комуністичний рух зарубіжних комуністичних, робочих, а також національно-визвольних партій і рухів.

Посилення тяги до творчого пожвавлення, оновлення, осучасненню марксизму виявило, особливо в 60-80-і рр., певну відмінність, диференціацію напрямів даних пошуків, здійснюваних на “Сході”, перш за все в СРСР, і на Заході” - в країнах Центральною, Східною і особливо Західною Європи. У СРСР і окремих інших соціалістичних країнах дані пошуки не носили рішучого, радикального характеру, позиції догматизму і цитатнічества були ще сильні загалом і регіональному марксизмі (наприклад, маоїзм), звична схоластична течія в марксизмі набагато переважувала творче.

У країнах і Східної Європи, і Західної Європи, навпаки, шукаючі марксисти, багато видних комуністів, особливо після відходу І.В.Сталіна і сталінщини, гостро відчули необхідність рішучого виходу із закостенілого стану марксизму, внесення до нього нових, відповідних новим суспільним реаліям теоретичних положень. У східноєвропейських країнах набули поширення і обгрунтування концепції “демократичного соціалізму”, “гуманного соціалізму”, “соціалізму з людською особою”, в які, правда, деякими вносилися і прямо ревізіоністські трактування.

У цих же країнах, а також країнах Західної Європи значно посилилося те, що почалося ще в першій половині XX століття в особі, наприклад, Д.Лукача і К.Корша, перебіг “західного марксизму”, видними представниками якого стали французи Люсьен Сев, Луї Альтуссер та інші.